Текст книги "Переходимо до любові"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Павло Загребельний

Переходимо до любові

Роман

Відтоді, як стала відома моя розповідь «З погляду вічності», що її можна було б назвати «Жити в залізі!», мені довелося почути багато цікавого. Мене, тобто Дмитра Череду, називали «образом нового робітника», інші вважали, ніби я ще й не народжувався взагалі, а виступаю ненароджений, від імені молодих робітників прийдешнього, мене називали «вчорашнім восьмикласником і принциповим недоуком», а один доктор наук, ухопившися за мої самокритичні слова про «недовихованість і недовченість», заявив, що в цьому більше глузду, ніж у тім, що ми одержали Ленінську премію.

Але поки тривали ці глибокодумні балачки, життя не стояло на місці, я вже відійшов од своїх восьми класів на цілих десять років, відомо ж, що найостанніший дурень може чогось навчитися за такий час, а мене оточували люди далеко не останні, в чому кожен має змогу переконатися, коли я в своїй розповіді перейду до любові.

Тут виступають так чи інакше всі ті, хто виступав у розповіді «З погляду вічності», а ще:

Англійський капіталіст

Товариш Книш

Клементина

Марія – Мрія

Кривцун

Держикрай

Валерія та інші, яких завжди повно в нашому житті, надто ж там, де щось роздають таке, чого їм не перепадає.

Тягар популярності, навіть розділений на трьох, однаково важкий для таких молодих плечей, як у мене. Насправді ж вийшло так, що й на трьох воно якось не поділилося, бо мій дорогий друг Євген, не витримавши удару, завданого йому Алею, все-таки повернувся до своєї дипломатії, а інженер Льоня Шляхтич належав до людей, які не надаються до популяр пості вже в силу свого характеру або ж законів природи, як сказав би доцент Крижень. Отож виходить, що вся популярність припадала на мене,– відомо ж усім, який малий, коли не сказати мізерний, внесок зробив я в ту справу з хитрими трубами. Ідея належала Шляхтичу, наукове обгрунтування – Гриші Фрусіну, технічне виконання – Євгенові, а мені що? Співчування, помагання, плутання під ногами і роззявляння рота? Тепер лауреатське звання всіх нас зрівняло, сказати б, знівелювало, або, як сказав би доцент Крижень,– зінтегрувало, і внаслідок цієї інтеграції-нівеляції, коли всі мої товариші розскочилися хто куди – той у свій інститут, той у дипломатію, а той у скромність, я лишався самотою і мав підставляти свої молоді плечі під оту загадкову і відлякуючу популярність.

Ще коли б це діялося якихось п'ятнадцять-двадцять років тому, то, може б, воно й легше було. Бо тоді, як уявляється мені, громадська слава й популярність обмежувалися сидінням у президіях і надиманням щік. Але ж було це, вважайте, ще до моєї ери, а тепер не те. Тепер зі сфер чисто офіційних все переносилося в щоденне життя, щохвилини тебе міг зустріти хтось знайомий чи незнайомий і почати розмову про таке, що тобі ще вчора й не снилося. І стій, відповідай, надимай, брате, не щоки, а всі свої розумові здібності, бо ти ж популярний, бо ти ж лауреат, бо ти ж представляєш своїх достойніших товаришів. Ось так.

Колись, бувало, доцент Крижень, зустрічаючи мене, поблажливо змахнувши рукою, по-панібратськи міг спитати на ходу: «Ну як, Череда, гризеш граніт науки?» – «А кінчаю тринадцяті курси!» – сміявся я. На тому й кінець особистим контактам.

А тепер довелося мені мати з доцентом Крижнем розмову в межах моєї популярності, бо товариш доцент, як натура витончено-наукова, виявив у цьому плані чутливість, яка могла перевершити навіть чутливість Токового.

Доцент Крижень ніколи не ходив самотою. Завжди довкола нього крутилося кілька супутників. Нічого дивного: з тих пір, як людство розділилося на тих, хто складає екзамени, і власне екзаменаторів, завжди знайдеться достатня кількість охочих одержати оцінку бодай трохи вищу за незадовільну. А в нашому місті саме доцент Крижень належав до тих, у чиїй владі й волі було роздавання оцінок таких і сяких, тобто він був у цьому незалежний, мов бог у своїх милостях і карах, а всі інші, таким чином, залежали від нього – тому й крутилися.

Ну, та цього разу виходило мовби так, що несподівано сам доцент став залежний від когось, бо, недбалим рухом руки відпустивши всіх своїх сателітів на волю, він попрямував мені назустріч, щоправда, не кинувся до мене з обіймами, навіть не всміхнувся за звичаєм, а досить заклопотано, я б навіть сказав, стурбовано промурмотів до мене:

– Слухайте, Череда, нам треба поговорити.

– Раз треба, то треба,– згодився без зволікань я.

– Запрошую вас у «Вербичку»,– сказав Крижень.

«Вербичка» – це в нас кафе в центрі, коло пошти. У нас тепер у місті все має легкі й веселі назви: кафе «Вербичка», ресторан «Марічка», магазин «Черевички». Очевидно, всім отим дядькам, які вигадували назви, не хотілося відстати від веселих вигадників, що назвали поїзд від Донецька до Києва «Вугольок», а від Курська до Москви навіть «Соловей»!

«Вербичка» – то й «Вербичка». В мене був вільний час, а коли маєш вільний час, то якось не хочеться протестувати проти дружніх пропозицій, до того ж висловлюваних таким ученим чоловіком, як Крижень.

А ще мені було цікаво: що ж доценти п'ють – каву, чай а чи щось таке, що в ніс шпигає? За таку несерйозну цікавість я був покараний відразу, щойно ми всілися за пластмасовий столик. Бо доцент Крижень, поставивши бокаса свою розкішно-вчену голову, обдарував усміхом тоненьку кельнерку, отримав од неї усміх порозуміння, і за якусь хвилину перед нами поставлено... по цілій горі морозива.

– Що це? – спитав я трохи спантеличено.

– Морозиво,– сказав Крижень.

– Але ж тут його цілий кілограм!

– Помиляєтесь, Череда, всього лиш чотириста грамів. Я завжди з'їдаю саме стільки для загартування горла І тих – як їх? – гланд... Окрім того, морозиво – досить поживна річ. Будучи ж, як вам відомо, старим парубком, я повинен, так би мовити, сам дбати про своє прохарчування і не можу споживати продукти малокалорійні. Морозиво – річ унікальна. Навіть парадоксальна, бо в тілі вашому з крижаного холоду морозива витворюється тепло. Це всупереч усім законам природи, що діють повсюди, як вам відомо, неухильно й неминуче. Та ви їжте, не слухайте моїх теревенів, їжте й насичуйтесь. Я ж хотів з вами поговорити про інше.

Я трохи поколупався в морозивній горі, їсти цю підсолоджену кригу мені не хотілося.

– Щодо гланд,– сказав я для підтримання розмови на вченому рівні,– то вони потрібні не людям, а хірургам. Так само, як сліпа кишка. Хірурги повинні мати щось для відрізування, інакше навіщо ж вони? Так само як для доцентів потрібні завжди будуть дурні набиті і дурні ще не набиті наукою, тобто не напхані всілякими назвами, датами, цитатами...

Доцент Крижень враз засумував, аж зчорнів на виду.

– Слухайте, Череда,– трагічно розпочав він,– саме про це я хотів з вами... Ви тепер на такому рівні, коли... Вам треба... Водночас ви... Бачте...

– Та кажіть прямо, бо так я нічого не второпаю.

– Ви гарний хлопець, Череда,– мурмотів далі доцент,– у вас попереду блискуче майбутнє... Але...

– Але?

– Але мені не подобається ваша... ну, як би це сказати?.. Не подобається ваша манера висловлюватися!.. Ваша дотепність, вона... У французів є вислів... Французькі фейлетоністи ще в минулому столітті... Ну, та забув. Не грає ролі... Але вам не личить тепер бути... Дотепність – це що? Від неї до легковажності раз ступнути... А ви...

Він і далі снував свою думку, то заплутуючись у ній, то виплутуючись, а я дивився на його перевчену голову, і так мені кортіло розповісти йому... Ну, про що? Ну, хоча б про погоду на завтра.

Але розповідати доцентові про такі очевидні речі, як погода на завтра, все-таки було якось незручно. Тому я спитав його:

– А що ви знаєте про кроликів?

– Про кроликів? – спантеличився доцент так, що аж перестав доїдати свій запланований чотирьохсотий грам морозива.

– Їх розводили вже стародавні римляни. Годівля кролів вважалася найвищим привілеєм. Таку розкіш могли дозволити собі лише володарі держав. Від слова «кроль» походить слово «король», бо тільки королі мали змогу розводити в себе цих коштовних тварин. На Україні є місто Кролевець, назване так через те, що там вигодовували кролів для українських гетьманів. Можливо, для Мазепи.

– Який Мазепа, які кролі? Що ви таке кажете, Череда? – нарешті схаменувся доцент Крижень, який був упіймався на гачок моєї вдаваної серйозності.– Ось вам яскрава ілюстрація того, про що... Ну, подумайте, Череда, ви... ваше становище... Тут треба відчувати щохвилинну, щосекундну, щомиттєву, я б сказав, відповідальність за вчинки й слова... А ви... Така несерйозність...

– Ну, а коли я веселий хлопець, тоді як?

– Ви повинні думати тепер не про веселощі, а про... досконалість! От! Ви повинні думати про досконалість, Череда.

– З погляду вічності,– сказав я.

– Що ви сказали?

– Повторив колись почуті від вас слова, які ви адресували тоді Алі Чемерис, але вона їх в одне вухо впустила, а з другого випустила, я ж затямив собі, та й не просто затямив, а навіть дошукався, кому вони належать, і спробував дещо довідатися про того філософа.

– Про Спінозу?

– Про Спінозу. Він справді мріяв про досконалість людську. Намагався створити досконалу філософію, а тим часом, щоб мати собі на харчі, шліфував лінзи на продаж. Лінзи він відшліфовував досить досконалі, але, постійно вдихаючи скляний пил, заробив собі не менш досконалий туберкульоз, від якого помер на сорок четвертому році життя.

– Спіноза був великий філософ-матеріаліст, і такі жарти...

– Це не жарти, а факти. Я зацікавився без видимої потреби, навіть не для екзамену...

– Ви знову,– наставив на мене пальця Крижень.– Але мені хотілося покінчити на тему про Спінозу.

– До речі, в нього я знайшов слова, які мені дуже сподобалися: «Веселий настрій до деякої міри необхідний для того, щоб людина могла назватися досконалою, бо смуток і туга суть ознаки слабкості й безсилля».

– Цитатами ніколи нічого не можна довести,– зітхнув доцент,– на жаль, на жаль. Нічого не маючи в даному випадку проти Спінози, я можу навести вам слова Достоєвського: «Істинно великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі великий сум». Але я закликаю вас не до сумувань, а до серйозності або ще точніше: хочу од вас високої гідності. Тепер на вас звернені погляди всіх... І тому ви... Ваше становище зобов'язує... Ви повинні узгодити становище з освітою, тобто підвищувати рівень своїх знань, водночас...

– Ми всі вчимося залюбки, гартуємось, міцніємо, читаєм з захватом книжки і про майбутнє мріємо,– випалив я.

– Пробачте, не зрозумів,– ображено промовив Крижень.

– З підручника для шостого класу,– невинно пояснив я.

– От про цю несерйозність вашу мені й хотілося...

– Якщо ти не знаєш броду, то не лізь у воду.

– Бачу, ви не хочете мене слухати, Череда,– вже й геть образився доцент.

– Але ж, чесне слово, це теж з підручника для шостого класу. Там є ще таке: «Перевіряйте здачу, не відходячи від каси». Я не вигадую, там справді все це понаписувано.

Доцент Крижень не став слухати далі. Він був вище за всі підручники для шостого, сьомого та інших класів.

– Йдеться про речі світоглядні, Череда. Ніхто ніколи не заперечуватиме проти веселого настрою, але світогляд... Світогляд у людини не може бути веселий, він повинен бути серйозний... Ви мене розумієте?.. Давайте говорити не як учитель з учнем, а просто як друзі... Надто ж зважаючи на те, що я теж... Хоч не такий молодий, як ви... Так би мовити, старий парубок, але все-таки парубок... Ну, то от... Досконалість – це відповідність... Ще вчора ви могли бути несерйозний і таке інше, але сьогодні... Ви мене розумієте?

– Але яка ж різниця? Вчора. Сьогодні.

– Бачте, Череда... Вчора... гм... ви ще мали право не проявляти самостійності, тобто відповідних пропорцій у своїй поведінці, в своїх словах, у мовленні, кажучи трохи по-науковому.

– Не розумію.

– Ви не хочете розуміти. Штовхаєте мене на відвертість небажану... Але я повинен... Бо інакше вам ніхто цього не скаже... Люди, Череда, не завжди щирі. На жаль, звичайно... Про вас, наприклад, усі говорять, що в своїй поведінці, точніше – в манері висловлюватися, ви занадто часто виявляєте невідповідність своєму освітньому цензу... Ви, Череда, всім нам відомо, простий хлопець, у вас нехитра біографія...

– А також невелика освіта,– підказав я швиденько,– немає диплома за інститут, не вивчав філософії, кібернетики і...

– Ось,– підніс палець Крижень,– ось у цьому весь ви, Череда... Сентенції ваші... Вчора це ще могло проходити непомітно, але сьогодні, коли вас піднесено на таку височінь...

– То що ж мені – затулити рота і мовчки дивитися на світ?

– Відповідність,– сумно зітхнув Крижень,– вам не вистачає відповідності. Треба все привести у відповідність...

– Та з чим? – мало не закричав я.– 3 чим у відповідність? З моєю обов'язковою освітою? Але ж після того вже минуло он скільки років! Не сидів же я весь цей час зав'язаний у мішку! Я жив, працював, читав газети, слухав радіо, дивився телевізор, слухав розмови розумних людей, не кажучи вже про тринадцять курсів і про вечірній університет, де ви читали нам лекції. Яка моя освіта? А хоч би газетна! Щодня читаю газети – і вже маю якусь там освіченість. Диплом? А чи мали дипломи такі товариші, як Санчо Панса або Тарас Бульба? Окрім того...– Я колотив ложечкою те, що утворилося з мого нез'їденого морозива, і починав відчувати, що ось-ось не витримаю цієї химерної розмови.– Не знаю, як воно було за інших часів, а нині, мені здається, всіх дурнів можна б розділити на дві категорії: дурні з дипломами і дурні без дипломів. Особисто я ніколи якось не прагнув належати ні до тих, ні до інших. Це можна вважати відповіддю всім тим, хто не вірить у розумові здібності Дмитра Череди. Пробачте за відвертість.

– Повірте, Череда,– вже й геть по-дружньому приклав руку до грудей доцент,– я керуюсь найліпшими намірами... Я вірю... Я знаю ваш природний розум, вашу... гм... Тут ішлося лише... Досконалість. Відповідність... Серйозність... Солідність, коли хочете... Ось ви поїдете одержувати медаль лауреата... Ви і ваші друзі... Це високий акт... І тут потрібна належна урочистість... Для цього я... Ви розумієте?.. Щоб змобілізувати вас... Цілком по-дружньому... Ну, як два старі парубки, бо ж ви, Череда, теж уже – хе-хе! – трохи мовби старий парубок... Та їжте своє морозиво, розтануло ж!

– За морозиво дякую... За турботи теж... Особливо вдячний вам за відвертість, бо справді ніхто...

– Тільки цим я керувався, тільки цим,– сказав на прощання доцент Крижень.

Я подякував ще раз.

І розбрелися знову звірі, хто до лісу, хто у діри, як написано в тому самому підручнику для шостого класу. Бо вже що там не кажіть про освітній рівень такого громадянина, як Дмитро Череда, але завчене колись у школі він пам'ятає міцно! Та й хіба тільки він!

А доцент Крижень, про якого я тепер думав навіть з деякою симпатією і з співчуттям теж, згадуючи його сумну спробу закохатися в Алю Чемерис, все-таки в одному мав слушність. Нас незабаром справді мали запросити до Києва для урочистого вручення премій, і довелося згадати мудрі слова доцента про «приведення у відповідність», коли я в гарячковому темпі намагався пошити собі новий костюм, який би бодай частково відповідав моїй внутрішній суті, тобто належно оформив би витвір природи, званий у побуті Дмитром Чередою.

Шиття костюма, або, як висловлюються в нашому ательє імені Суворова, «пошиття костюма»,– це, власне, ціла окрема історія, але вона занадто незначна з-поміж інших подій, і, щоб довести свою бодай деяку серйозність, я спробую поминути її мовчанкою і забуттям. Щоправда, не приховую – це досить важко. Бо шиття костюма, коли хочете, мало не рівнозначне спорудженню будинку на шістдесят або дев'яносто квартир. В усякому разі, потребує не менше часу; енергії ж від замовника вимагає, може, ще й більшої. Безліч разів ходиш на примірки, ведеш дипломатичні переговори з майстром Іром Леоновичем, вступаєш з ним у суперечки щодо форм людського буття, потім раптом виявляєш, що штани, які спорудив тобі Ір Леонович за цей невизначено розтягнутий час, якісь дивовижно мілкі, мов блюдце, ти в них не те що сховаєшся тим-сим, а й залізти можеш з превеликим трудом, але заперечень твоїх не приймають, бо Ір Леонович, наставивши на тебе мудру свою голову, прорікає:

– Ну, то що я можу зробити! Тепер мода на все типове. Всі живуть у типових будинках, всі повинні носити типові штани. А що?..

– Але я живу не в типовому будинку! Наш «Діловий клуб» не схожий на жоден будинок.

– То вважайте, що вам пощастило хоч з квартирою,– каже Ір Леонович.– А вже коли в чоловіка квартира не малометражна, то малометражні штани він якось проносить. А що?

Я згодився без сперечань, зрадівши, що хоч тут мене ще не знали.

Зате популярність принесла нам на квартиру телефон.

«Діловий клуб» мав телефони лише внизу, в отих численних конторах і організаціях. Там сиділи вельми ділові люди і з ранку до вечора кудись дзвонили. Поки Євгенів батько працював головним інженером, то в них на квартирі телефон стояв, але це було теж ще до моєї ери, тепер той телефон давно вже перетягла собі якась з нижніх контор, і всі ми, мешканці «Ділового клубу», належали до громадян не телефонізованих. Та воно й спокійніше.

Для крайніх потреб був пригвинчений до надвірної стіни «Ділового клубу» прозорий ящик автомата. А може, пригвинчено його на спокусу отим хлопцям, що бігають по місту й відривають у автоматів трубки – є така міжнародна хвороба в хлопців, міліція час від часу пробує з'ясувати її причини, але без видимого успіху.

Ну, а тепер поставили телефон у нас на квартирі. Шляхтичам теж поставили, навіть Євгеновій тітці – теж. Може, тут і не популярність наша заважила, а просто настав час суцільної телефонізації населення, що можна б лиш вітати.

Велике діло – звичка. Незвичка теж. Я ще ніколи не дзвонив по телефону з власної квартири, не кортіло мені й тепер. Але телефон задзвонив сам. Чийсь голос, поквапливо-діловий, вліз мені просто в саме вухо й повідомив:

– Приїхав англієць.

– Саме для цього, видно, поставили в нас телефон, щоб повідомити про англійця? – несміливо поцікавився я.

– Я говорю цілком серйозно,– сказав мій незнайомий доброзичливець,– до нас на завод приїхав англійський капіталіст.

– Прийміть мої співчуття, коли так. Водночас зголошуюся відразу ж до числа добровольців, які виступлять на боротьбу проти капіталіста. Бо з капіталістами треба боротися, як мені відомо.

– Ви повинні прийняти його вдома,– дуже серйозно сказало в мене у вусі.

– Прийняти? Я?

– Та хто це говорить? – нарешті не витримав невидимий чоловік.– Це майстер Череда?

– Череда, але не майстер. Ви маєте щастя чути його сина.

– А, то це ви, товаришу Череда? – зрадів чоловік.– Ще краще! Вас якраз ми й проситимемо. Передайте майстрові Череді, що його ми просимо прийняти капіталіста, вас же... щоб ви з ним... про наше молоде покоління, про... ну, одне слово, ви самі знаєте... Англієць рветься побувати в якій-небудь робітничій родині. Він відмовився від офіційних прийомів, хоче домашнього затишку...

Я подивився на телефон майже з ненавистю. Поставили нам цю механіку тільки для того, щоб повідомити, що якийсь капіталіст захотів домашнього затишку? От і будь тут серйозним, як вимагає доцент Крижень!

– Слухайте,– закричав я в трубку,– а хто це вигадав?

– Що? – поспитала мене трубка.

– Ну, капіталіста... домашній затишок...

– Це серйозно, товаришу Череда... Є така думка, щоб саме ви... Ну, одне слово, прохання... Англієць буде у вас завтра на обіді.

Клацнуло – і все! Техніка! Недарма ж стільки розмов про науково-технічну революцію. У нашому місті завівся свій власний фантаст, який щомісяця виступає по телебаченню і вмовляє всіх нас, покинувши все, братися за створення сигома, тобто синтетичного чоловіка. Тоді, мовляв, можете спати на посту, займатися культурним відпочинком, а сигом все за вас зробить, навіть житиме за вас, а ваше діло – спати на посту і культурно відпочивати. А поки фантаст розбалакує про своїх сигомів, з'являється в нас не синтетичний, а найповнометражніший капіталіст, і ось маєте, Дмитре Череда, завтра ви повинні його приймати й вести з ним бесіду в дусі класової боротьби! То питається, які принципи тут повинні восторжествувати? Науково-технічні а чи породжені Жовтнем? Не знаю, хто як, але я стою за принципи Жовтня, а більше революцій тим часом визнавати не збираюся ніяких.

Англієць прийшов пішкодером. На обід не запізнився, бо ж був усе-таки англієць, хоч і капіталіст, але, як сказала нам перекладачка, що супроводжувала гостя, дуже біг, щоб не запізнитися, так що й перекладачку мало не замучив (вона була дама літня і вельми поважна). Машини ж не захотів, бо мав переконання, що в незнайомому місті, та ще й у такій країні, треба ходити пішки, щоб усе побачити й відчути. Так що ракети ракетами, а власні п'яти – то таки п'яти!

Перекладачка мала на собі костюм з чогось сірого й товстого, мов шинельне сукно, вона куталася в цю шинелю, здається, іноземного походження, була хворобливо-бліда, якесь страждання малювалося на її довгастому обличчі, здається мені, вона страждала від своєї ролі посередника у великому діалозі між Сходом і Заходом, як пишуть у газетах, і від неможливості цілковитого порозуміння між цими двома сторонами.

Та мене вразила не перекладачка – вбив капіталіст! Я сподівався побачити щось таке яскраво капіталістичне, експлуататорське, сподівався, що впливе в наші тихі кімнатки хижа акула імперіалізму, і наготувався й сам показати зуби, а тут ускочив досить жвавий хлопець, в міру рудий, в міру витрішкуватий, ще й у досить потертих штанях і в якійсь старій кофті. А я, мов несусвітний дурень, нацупив на себе новісінький костюм, що його спорудив Ір Леонович за типовим проектом ательє імені Суворова. По-англійськи я знав од Євгена тільки «гуд бай», бо в школі вчив німецьку (теж небагато навчив, та не біда), тому вирішив не приголомшувати гостя своїми знаннями, а сказав йому просто по-нашому:

– Привітаннячко!

Батько й мати запросили капіталіста до кімнат, він почав продавати свої витрішки, ляпнув мене по плечу, сказав, що, мабуть, я граю в баскетбол, повідомив, що сам він грає захисником у футбольній команді «Пайп», тобто «Труба», бо в команді грають лише робітники з його підприємства, тобто трубники.

– А якого захисника,– спитав я,– правого чи лівого?

– Хо-хо!—зареготав англієць.– Ні лівого, ні правого, навіть не центрального. Я граю вільного, ліберо, як кажуть італійці. Мене звуть Енгус. Це може означати «ангел». Ангели ж завжди любили свободу пересувань і не належали ні до правих, ні до лівих.

– Люди теж завжди любили свободу, та не всім вона судилася, на жаль,– сказав мій батько і, щоб не заглиблюватися в політику, почав називати членів нашої родини. Щоб остаточно покінчити з процедурою знайомства, я спитав англійця, чи він сам капіталіст, а чи тільки син капіталістів і, отже, стажирується на цю роль. Коли ж, мовляв, так, то повинен його попередити, що в нас торік на заводі були стажери і одного вкусив за литку бездомний пес.

– Що ви?—злякалася перекладачка.– Хіба можна таке говорити гостеві?

– Нічого, перекладайте. Коли чоловік приходить в гості у такій кофті, маючи власний трубопрокатний завод, то він не образиться.

Енгус справді не образився – навпаки, розвеселився ще більше.

– Я сам капіталіст,– зареготав він,– не син капіталіста, а капіталіст! Але це не має ніякого значення! Бездомний пес може вкусити за литку й мене, хоч я не певен, що йому смакуватиме капіталістична литка.

Одне слово, хлопець виявився веселий.

Він захотів подивитися на наше житло, мама йому показала. Побував навіть на кухні, де шкварчало й булькало, опік пальця, спробувавши щось там покуштувати, поцікавився, скільки в нас членів родини, дуже зрадів, довідавшись, що на трьох – три кімнати, але я трохи остудив його запал, повідомивши, що квартира належить батькові, я тут особа мало не стороння, і коли цій особі захочеться, наприклад, одружитися, підпавши під неминучу дію законів природи, то не відомо ще, яку квартиру дасть мені щедра дирекція і чи дасть взагалі.

– Але ж тоді ваші батьки матимуть ще кращі умови! – вигукнув подивовано Енгус.

– Бо мій батько – пенсіонер, а пенсіонери – краща частина людства.

Англієць роззявив рота, не знаючи, сміятися йому чи сприймати мої слова всерйоз, але тут до його класової свідомості нарешті дійшов зміст сказаного, і він зітхнув:

– На жаль, ми не такі багаті, щоб поставити своїх пенсіонерів у такі умови.

Тут мама помітила, що наша розмова знов набуває небезпечної політичної загостреності, і запросила всіх до столу.

На столі, ясна річ, було все, як годиться, але, окрім усього, була там ще фірмова закуска, яку ви можете спробувати лише в моєї мами, річ неповторна і неймовірна, шокуюче-незбагненна для невтаємничених, хоч насправді нічого складного – просто ікра з баклажанів, але зготована за власним маминим рецептом. Одне слово, витвір, може, й геніальний, як для кулінарії.

Англієць спробував ікри й засичав від захвату.

– Що це? – спитав він маму.

– Ікра,– просто пояснила йому мама.

– Ікра? Неймовірно!

– Тобто це не та ікра,– втрутився вже я,– тобто не з осетрових риб, а з синіх баклажанів.

– А яка фірма її продукує?

– Фірма? Ось,– я показав на маму.

– Ви! – ляснув у долоні Енгус.– І ви знаєте секрет цього продукту?

Секрет фірми полягав у тому, що мама цю ікру якось готувала мовби сирцем, чи що. Без будь-якої термічної обробки подавала на стіл, і ти споживав продукт у його природному вигляді. Якби англієць знав, що лигає сиру ікру, може б, його захват і поменшав, але в тому ж і полягає таємниця всіх страв на світі, що ти їси, сам не відаючи що.

– Воно має неймовірний смак,– захоплювався далі Енгус.– А можна ложкою?

– Можна, можна,– усміхнулася мама,– я вам це підкладу, в нас баклажанів вистачить.

– Дивовижна країна,– промурмотів Енгус, запихаючись ікрою,– тут все просто приголомшує. Велич. Простори. Могутні ріки. Велетенські заводи. Дивна мова. Ікра така й ще ось яка! Самої ікри тут, видно, безліч різновидів! Мимоволі стаєш перед цим усім, мов той баран з прислів'я.

– До речі,– щоб підтримати розмову на відповідному рівні, спитав я англійця,– що ви знаєте про баранів?

Перекладачка трохи постраждала, але все-таки переказала мої слова.

– Про баранів? – звеселено гукнув Енгус.– А що? Ви знаєте щось цікаве?

– Я чув, що коли барана вивезти за кордон, то він втрачає апетит. Нервує від звуків незрозумілої мови.

– Го-го! Але я апетиту не втрачаю, отже – не баран!

– Це ще треба довести,– засміявся я.

– Го-го! – реготав англієць, тим часом як перекладачка страждала більше й більше від моєї кричущої несерйозності. Мама пробувала подавати мені знаки очима, але батько вчасно показав їй, щоб не заважала, бо він, видно, поділяв у даному випадку мої погляди щодо вибору форм поведінки.

Одне слово, фактором стримування була тут тільки перекладачка, точніше, її невтишиме страждання, що так виразно малювалося в неї на обличчі, але було ще щось, я ніяк не міг збагнути, що мені заважає, щось ніби муляє, сповиває, сковує мене, так ніби не англійський капіталіст у нас в гостях, а я сиджу десь у капіталіста на прийомі і вимушений соромитися, мов засватана дівка. Я ворухнувся туди й сюди, пересмикнув плечима і нарешті збагнув: піджак! Витвір кравецького мистецтва нашого незрівнянного Іра Леоновича заважав мені повести розмову між двома класовими таборами на тому рівні, на якому треба було її вести в нашому залізному місті.

– Дозволите? – спитав я перекладачку і гостя водночас.– Зніму піджак, бо не можу махати руками, а без цього не звик говорити. Не виходить всмак. До того ж нерівноправність: я в новому костюмі, а гість у поношеному. В новому ж, по-моєму, тільки в труну лягають.

Перекладачка застраждала ще більше, не передчуваючи, які неприємності ждуть її ще попереду, а наш англієць аж нестямився од сміху. Він мало не впав із стільця.

– Найвище в світі почуття гумору! – вигукнув він.– Нічого подібного я ніде не зустрічав, як у вас на Україні. Головне: скрізь. Тут усі гумористи! Я мав розмови з міністрами, директорами заводів, інженерами, простими робітниками – всі мають просто легендарне почуття гумору.

– А в нас республіка гумористів,– сказав я.– Хіба ви не знаєте? Ми дали світові Гоголя. А новий час осяяний гумором Остапа Вишні. У Києві стоїть пам'ятник Остапові Вишні. Це символ нашого сміху, гарного настрою, вічних веселощів нашого народу.

– Що ви? – перелякано прошепотіла перекладачка.– Який пам'ятник Вишні? Де ви його бачили?

– Перекладайте, коли не хочете міжнародного скандалу,– сказав я.– Нема пам'ятника, то колись буде. Поки цей англієць постаріє та приїде туристом до Києва – стоятиме там пам'ятник нашому гумору, отоді й подивиться. А тепер хай послухає. Перекладайте.

Стражданню перекладачки не було меж, зате наш гість, попри всю його капіталістичну сутність, отримав справжню втіху від перебування в робітничій родині Черед.

– Отже,– потирав він руки,– що ви знаєте про баранів? Пречудово! Я запам'ятав це назавжди! Мої друзі будуть просто ошелешені таким запитанням. Ось так підкинути запитаннячко моїм друзям, а самому стояти збоку, чистити нігті й посміюватися. Го-го!

– Збоку – це що! – сказав я.– А от ви спробуйте сміятися зсередини.

– Зсередини?

– Так.

У перекладачки трохи поменшало страждання на обличчі. Все-таки вона теж мала трохи почуття гумору і збагнула, що я зумів уколоти англійця саме так, як повинен був уколоти експлуататора простий радянський робітник.

– Отже, зсередини, ви кажете? – перепитав спантеличено Енгус.

– Зсередини.

– А що, коли спробувати?

– То спробуйте.– Я тепер був суцільна серйозність.

– Ви мені подобаєтесь дедалі більше! – вигукнув Енгус.

– Коли навчитеся сміятися зсередини, ви мені теж подобатиметеся,– пообіцяв я.

– Такий у вас кодекс моралі?

– Такі вимоги в республіці гумористів,– засміявся я,– і тут уже нічого не вдієш!

Все-таки я досягнув свого: страждання на обличчі перекладачки геть зникло, вона якось мовби аж зарожевіла, перестала щулитися й кутатись у свою шинелю іноземного походження, з чого я зробив висновок, що й перекладачка з часом може стати повноправною громадянкою республіки гумористів.

Багато було балачок про те, як я приймав англійського капіталіста. Про це стало звідкись відомо майже всім, окрім хіба що доцента Крижня, бо він належав до тих людей, які вже тільки випускають з себе інформацію, натомість не вбираючи нічого – така в них переповнена голова. Я навіть маю таку підозру, що коли б доцент Крижень сидів тоді в нас за столом і чув усю оту несерйозну розмову мою з англійцем Енгусом, то й тоді б він лишився непохитним у своїх переконаннях щодо суцільної серйозності для всіх громадян від їхнього народження і до самої смерті.