Текст книги "Переходимо до любові"

Вибігає.

Шейх. В ім'я аллаха всемогутнього й милосердного. (Молиться).

Другу перерву я знову хотів просидіти, виказуючи свою вперту нехіть до спілкування з представниками артистично-технічного світу в особі товариша Держикрая чи навіть моєї сестрички Зізі. Але ж слід було взяти до уваги присутність Клементини. Вона хотіла виказати бодай якусь владу наді мною, бо яка ж би дівчина не запрагла цього.

– Ти не хочеш іти за куліси? – сказала Клементина.– Але згодься, що сидіти тут – теж безглуздя. Ходімо до фойє. Ти міг би пригостити мене цукерками. Показати, який ти кавалер.

– А ти що? Не біжиш обійматися з артистичним світом?

– Ні, я піду з тобою.

Я піддався. Ми вийшли в фойє, де товпилося кілька сот чоловік, де було махання руками, дискутування на теми міжнародні й мистецькі. Наш Палац культури нагадував вельми порядний, майже столичний театр, лунали слова про систему Станіславського, про сатиру, про філософію, та про що тільки там не лунали слова!

Ми пішли з Клементиною ще далі й добралися до буфету. Буфет, як виявилося, досяг уже рівня світових стандартів, можливо, й перевершив їх за розміром черги. Як типова жертва світових стандартів, я вимушений був прилаштуватися в кінці черги, заздрісним оком накидаючи на тих небагатьох метких і щасливих, які вже вхопили належне й сиділи тепер за кругленькими столиками з гігієнічним покриттям, вільно й незалежно обмінюючись думками про те, що діялося перед цим на сцені.

– Ви чули, як він сказав про заздрощі? – долинуло від найближчого до мене столика.– Вони вічні. Але я вам скажу, що демократія породжує заздрощі в кількостях просто необмежених. Чому? Тому, що рівноправ'я. А коли права рівні, то це означає, що вони взагалі не помітні. Як повітря.

– Ага. Поки воно не забруднене.

– Я фігурально.

– Спробуйте подихати своїм фігуральним повітрям. Вам озончику хочеться. А хто вам може дати озончик? Тільки демократія.

– До речі, ви помітили, яка в Контрабандиста незвичайна комбінаторика? Це неймовірний генотип.

– А я гадаю, що це тип соціальний, а не генетичний.

– Ну, ніхто не відкидає... Однак...

– Нам ще рано говорити про цивілізацію дозвілля,– чувся від іншого столика дуже знайомий голос. Я нашорошив вуха. Щось штовхало мене до того столика, якась сила вскочила мені в ноги й спроваджувала туди, до знайомого голосу, і коли б не Клементина поряд, то я рвонув би миттю, без роздумів, без вагань і прогайок.

Я вже впізнав голос. Він належав доцентові Крижневі. Доцент Крижень сидів за столиком, з'їдав свою чотиристаграмову порцію морозива і просторікував:

– У стародавніх єгиптян для всіх, включаючи й рабів, на рік налічувалося до двохсот свят. В середині четвертого століття римський календар нараховував 175 святкових днів. У тринадцятому столітті в Франції в більшості професій категорично було заборонено працювати вночі, в неділі й суботи. За підрахунками Гарольда Віленського, річне дозвілля сучасного англійського кваліфікованого робітника досягнуло всього лиш рівня ремісника тринадцятого віку.

– А хто такий Гарольд Віленський? – спитала дівчина, яка сиділа за одним столиком з доцентом Крижнем, але сиділа спиною до мене, так що я не міг бачити її обличчя.

Зате міг бачити, як доцент Крижень недбало махнув рукою, не надаючи уваги запитанню, захоплений доведенням своєї думки до кінця, і вів далі:

– Соціологи запекло сперечаються, деградує чи прогресує сьогодні на Заході культура дозвілля широких народних мас. В масовій культурі дедалі менше серйозних тем, люди використовують дозвілля як засіб втечі від життя, людина менше творить, ніж споживає, видовища витіснили героїв, і вже чується стривожено-налякане: «Невже колись настануть часи, коли знову потрібні будуть герої?»

Я вже не слухав. Невідома сила вступила в усе моє тіло, дух, що тіло рве до бою. Доцент Крижень просторікував, не помічаючи мене, та і яке йому було до мене діло; мені, власне, теж не було діла до вельмишановного доцента, та однаково вже я не міг тепер стояти за лимонадом і цукерками, я знудьговано озирнувся, шукаючи зачіпки, вигадуючи привід. Клементина стояла коло мене довірливо й покірно, вона трохи запізнилася із своєю покірливістю, це б більше знадобилося в часи, коли я вже готовий був закохатися в неї. Тепер настав час помсти, я вичував цей час, він гув у мені дзвонами поквапу, майже забута вже (вичитана колись на афіші) змішана група хижаків телесувалася в мені, тільки тепер я збагнув, що то таке – змішана група хижаків. Я легенько смикнув Клементину за руку, вивернувся з черги, потягнув дівчину за собою.

– Ганебно стояти за якимось лимонадом, коли можеш засвідчити повагу своєму улюбленому наставнику!

Я вів Клементину поміж столиками, несвідомо вибираючи путь так, щоб побачити обличчя дівчини, яка сиділа навпроти доцента Крижня. Доцентове обличчя ми знали ліпше, ніж таблицю множення, ніхто б з нас не квапився слухати його повчання чи розмірковування, бо вони набридали, хоч інколи могли бути й цікавими. Для мене чомусь над усе важила ота невідома дівчина, яка спитала про Гарольда Віленського, я ніколи не чув про якогось Гарольда Віленського, може, й доцент Крижень не знав, хто він такий, можливо, й дівчина спитала так, аби лиш спитати або ж нагадати про свою присутність. Нагадала, виходило, передовсім для мене, бо мене підкинуло й закружляло поміж столиків – тепер уже не лишалося сумнівів – тільки для того, щоб глянути в обличчя незнайомої. Клементина була моєю несвідомою обороною, але й зброєю водночас. Вона йшла за мною охоче, без опору, до неї віталися, їй дарували усмішки,– гарна дівчина скрізь гарна дівчина, хоч сама, хоч з таким бовдуром, як Митько Череда. Я ж, сказати по щирості, навіть забув про Клементину. Щось висіло в мене на руці, якийсь тягар, щось я пропускав поперед себе у вузькі проходи поміж столиками, але очі мої ще здаля приковувалися до столика доцента Крижня, вони не завважували широкої доцентової спини, його розкішної, набитої високоцінними думками й істинами в останній інстанції голови, мої очі спрямовані були на неї. Бо то була вона! Та сама дівчина, яку я зустрів колись коло квітів і загубив, здавалося, назавжди. Щось біло-ніжне, губи створені для поцілунків, хоч я не знався ще на цьому як слід, очі в незглибимості своїй схожі на мої колишні Сірі, обличчя заспокійливо-бентежне, рухи поривчасті. Описувати її неможливо. Це й не Сірі очі, не Аля, не Клементина, це щось зовсім інше, несхоже, коротше – вона не така, як усі! Сказано вичерпно-прекрасно! В дусі висловлювань Дмитра Череди. Одне слово – «все сметено могучим ураганом!»

Ось тут я не втримався від грандіозного хамства. Ще не доходячи, до столика, за яким сиділа вона, я зупинився, згадав, що коло мене й досі Клементина, і ляпнув:

– Ти, здається, рвалася за куліси?

– А ти, здається, хотів бачити доцента Крижня?

– Я нагадую тобі про куліси.

– Я була там у першім антракті.

– А може б, ти глянула, чи не присвоїли вже Г. Книшу звання заслпрацкульту?

– Ми прочитаємо про це в газеті. Недовго й ждатимеш. А заодно присвоять тобі звання заслуженого грубіяна республіки.

– Не ображайся, дитинко. Мені справді здалося, що тебе нестримно тягне за сцену...

Клементина закусила губу й висмикнула свою руку з моєї. Вона пішла від мене танцівливою своєю ходою. Чоловіки проводжали, мабуть, її поглядами, але я не мав на те часу; змішана група хижаків вискочила з мене, обаранила столик доцента Крижня, і серед тих змішаних хижаків опинився власною персоною також я.

– А-а,– зрадів доцент,– Митько? Ну, як спектакль? Ти бачив що-небудь подібне? Ми тут якраз... про зникомість героїзму в житті... А ти ж приклад героїзму... наочний і переконливий...

Я вперто дивився на дівчину, і їй це не сподобалося, Не треба особливого геройства, щоб витріщатися на незнайому дівчину, та ще й на таку, що знає собі ціну. Вона не приховувала невдоволення. Сковзнула по мені зневажливим поглядом, аж усе моє маслаччя проторохтіло сумно-безнадійно, байдуже сказала:

– У вас гарний значок. Яка промартіль їх виробляє?

– Це медаль,– шанобливо пояснив доцент Крижень.

– Медаль? – вона вдавала дурну чи справді не відзначалася меткістю розуму.

– Медаль лауреата. Наш Митько – лауреат. Ти повинна знати. Дмитро Череда.

– Вперше чую.

Ні, вона не була дурна! Це з тих, що вбивають словами навіки.

– Ну, це...– намагався виручити мене доцент Крижень.– Премія групова. Він – учасник колективу...

– Дмитро Череда? – перепитала дівчина,

– Дмитро Череда.

– Череда? Ніколи не чула.

Ніколи в житті не почувався я так погано. Каліко, не здавайся!

– А ви марно так,– несподівано від оборони перейшов я до наступу.– Ми з вами знайомі.