Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 27 страниц)

ВІТЕР ДРУГИЙ

...До самого літа вона не розмовляла тоді з Кукуликом, окрім як службово. Фіалки викинула наступного ранку, як тільки прокинулася. Вилаяла себе сентиментальною дурепою, старою розрюмсаною бабою. Як могла піддатися на таке? Як відступилася від лінії своєї поведінки? Якщо Брайко може лишатися на все життя однолюбом, зберігати вірність своїй скаліченій дружині, то хіба не могла вона зберегти на все життя ненависть до чоловіків? Та ще володіючи почуттям навіть дужчим за ненависть – байдужістю!

Вона збайдужіла до всіх чоловіків знову так само, як і попередні півтора десятка літ, вона вийшла з квартири, сіла в службову машину, подану, як завжди, їй за чверть години до початку роботи, вона привіталася з шофером холодно-ввічливо, навмисне запалила міцну цигарку в машині, хоч і знала, що водій не палить, вона була того дня ще різкіша у жестах і висловах, ще менше дбала за свою зачіску (жменька волосся на круглій голові, темнуватого волосся над по-чоловічому високим, поораним зморшками лобом), вона ще більше підкреслювала недбалість свого погано пошитого костюма, так погано пошитого, що навіть на найгіршій швацькій фабриці його б віднесли до третього сорту. Сурми грали тривогу, сурми грали відступ, сурмачі знов стояли твердою шеренгою, вчора кілька з них не вистояло, вчора їхня шеренга зламалася, вчора їхні сурми вмовкли, а сьогодні звучали з новою силою, тверда й незламна Тетяна Василівна вела полки своїх почуттів назад, до збудованої з ненависті й байдужості фортеці, сурмачі грали вже на фортечних валах і мурах, ось зачиняються важкі брами, піднімаються перекидні мости, сурмачі грають гучно-гучно, вони кличуть відсталих, вони нагадують, що лишився тільки один місточок, один-єдиний вузенький місточок, непомітна кладочка через глибокий рів, що відокремлює фортецю неприступності від широкого вільного світу людських почуттів... Сурмачі грали тривогу, сурмачі грали відступ, довго-довго грали...

Ну? То й що з того вийшло?

Влітку академія разом з Інститутом житла організувала комплексну будівельно-архітектурну експедицію до Нової Каховки. Завдання експедиції формулювалося так: «Узагальнення досвіду архітектурно-планувальної забудови комплексу Нової Каховки, а також інших нових міст України». В яких надрах академії чи іншої установи, пов’язаних з будівництвом, народився такий дивовижний конгломерат слів, як оце «узагальнення досвіду»? Хто має час і охоту доскіпуватися? Тим більше, що вас щодня оточують сотні й тисячі ще неймовірніших конгломератів, дивоглядів, словесних покручів.

Кукулик, який любив усе просте, любив простоту й у висловах. Коли його призначили директором нового інституту і назвали той інститут, який він мав очолювати, Кукулик сказав:

– Шукайте іншого директора. Ми люди прості, проживемо й так.

Ніхто не міг нічого зрозуміти.

– Назва, – пояснив Кукулик. – Хіба можна так називати інститути? Взагалі що-небудь можна так називати?

Знизування плечима можна б віднести до найстриманіших жестів, якими присутні супроводили Кукуликові слова. Бо, скажіть по честі, що ж поганого в пропонованій назві нового інституту і чи не знайдете ви навіть у Києві, навіть тільки на Хрещатику й на вулиці Леніна, вже не кажучи про інші міста і про інші вулиці, десятки таких назв, трохи загадкових, щоправда, але цілком солідних і саме таких, якими їм і слід бути.

Новий інститут, куди призначали Кукулика директором, мав називатися так:

УНДІПЖИСП АБІА УРСР.

Не треба було саджати сотню шифрувальників, не треба було звертатися за допомогою до електронної машини, яка розшифрувала, як відомо, письмо народу майя, щоб довідатися, що оті великі літери означають: «Український науково-дослідний інститут проектування житлових споруд Академії будівництва і архітектури Української Радянської Соціалістичної Республіки». Довгенька назва, але зате солідна. Уявіть собі, що ваша знайома влаштовується в цей інститут, скажімо, машиністкою в планово-виробничий відділ.

Ви питаєте її:

– Галю, де ти працюєш?

Вона відповідає вам:

– В планово-виробничому відділі УНДІПЖИСП АБіА УРСР.

– Де, де? – перепитуєте ви.

– Боже, який ти обмежений! – вигукує Галя. – Я ж сказала: в УНДІПЖИСП АБіА УРСР.

З цієї тарабарщини у вас в голові лишиться тільки «АБіА», та й то в зв’язку з старим анекдотом про те, як «А и Б сидели на трубе, А упало, Б пропало, кто остался на трубе?»

Кукулик категорично запротестував проти такої назви інституту.

– Але ж це погоджено! – злякано сказали йому.

– Знаємо, знаємо, – не збентежився Кукулик. – Погодите ще раз, було б що погоджувати. Назвемо так: Інститут житла Української РСР. Оце моя пропозиція. А якщо когось образив – звиняйте.

А тепер згоджувався на таку назву експедиції, яку сам мав очолювати!

Однак справа не в назві. Кукулик взагалі любив поїздки, любив забирати з собою півінституту, любив місяцями жити десь у чужих містах і містечках, неквапом ходити по пустирях, слухати пояснення, кидати зауваження. Це давало йому великий матеріал для спостережень і... майже незаперечне право лаяти на всіх нарадах тих, хто не їздив, як він, докоряти їм відірваністю від життя, канцелярським сидінням. Власне, він таки мав право докоряти...

Приїздив з експедиції засмаглий, ступав по інститутських і академічних коридорах ще впевненіше, голос його, розкотистий полковницький бас, набирав ще більшої сили.

Цього разу експедиція обіцяла бути особливо, плідною, як кажуть науковці, і особливо тривалою, що Кукуликові найбільш подобалося. Від академії спершу мав їхати один з докторантів, але майже напередодні від’їзду в приватній розмові президент академії натякнув Тетяні Василівні, що й сам би не відмовився від поїздки на південь України, але, на жаль, справи затримують його в столиці, а от якби хтось... ну хоча б...

– Ви хочете, щоб поїхала я? – як завжди, прямо спитала Тетяна Василівна. – Ні, чому ж? Я з охотою. У мене є всі підстави. Якщо вже казати відверто, засиділася, та ще й дуже, столиця заколисує тебе, треба вітру чи чогось там ще, хіба я знаю...

Президент здивовано подивився на Тетяну Василівну: вона ніколи не відзначалася жіночою балакучістю, а тут раптом він почув жінку, справжню жінку, з усією плутаниною вислову, притаманною їй ще від тієї дами, яку звали Євою. Але спалах минув швидко, і вже за хвилину вони спокійно обмірковували, на що саме треба звернути увагу під час роботи експедиції...

Сліпий випадок! Чистісінький збіг обставин... Тетяна Василівна по роботі відпустила машину й пішла додому пішки. Думала і не думала, хвилювалася і не хвилювалася, було в ній дивне піднесення, і водночас пригніченість оволодівала нею, коли згадувала свою розмову з президентом, згадувала, що керівником експедиції буде Ку... Ой ку-ку, ку-ку!! Десь далеко лунали болісні звуки сурм відступу, приглушені відстанню, сурми кликали її на вузьку кладку, що вела через рів до фортеці байдужості й ненависті; сурми залунали, виринувши з забуття, з кількамісячного забуття прорвались до неї розпачливі звуки сурм, і вона прислухалася до них, і твердість поверталася до неї, бажана, рятівна твердість, без якої людині не жити на світі.

На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика Тетяна Василівна звернула увагу на двері, в які входило безліч жінок. Вона глянула вище й побачила літери «Перу»... Яке Перу може бути в Києві? Королівство золотих сліз, міст через Апурімак, інки... чи, може, майя? Які народи там жили? Наша електронна машина в Сибірській філії Академії наук розшифрувала ієрогліфи священних книг майя. Перше розшифроване речення: «Кавіл, бог кукурудзи, випалює глечики з білої глини». Минулого року в Києві гастролювала перуанська співачка Іма Сумак. Дивовижний голос. Майже неймовірний діапазон – від баритона до колоратури. Іма Сумак – дочка нащадків королів інків. Так писали всі газети. Насправді ж – американська француженка Амі Камус плюс Мойзес Віванко (її чоловік, композитор, антрепренер і лінгвіст, бо, тільки маючи лінгвістичні здібності, можна було з французького прізвища Камус, перевернувши його наверле, зробити перуанське Сумак). Газети теж іноді помиляються. Особливо коли йдеться про таких, як Мойзес Війанко.

На розі вулиці Карла Маркса і Хрещатика лежить «Перу»... Чого тільки не вигадає жінка, щоб приховати наміри навіть від самої себе!

Бо раз «Перу», то треба поцікавитися, а щоб поцікавитися, треба зайти досередини, а коли вже ти зайшла досередини, то мимоволі самі ноги понесуть тебе на другий поверх, куди йдуть усі розкудлані, розкучмані, розпатлані жінки, а повертаються назад – тільки нейлоново-капронові лялі двадцятого віку, з зализаними голівками або ж із розкудланістю вже якогось високого гатунку. Вона пішла на другий поверх, звідки било теплом, парою, запахом синтетичних і природних фарб і теплого жіночого волосся...

Сурми ще кликали її, а вже рипіла остання брама, туго поверталася на давно змащуваних завісах, треба було квапитися добігти туди, але як же ти добіжиш, коли опинився аж у «Перу», у дивовижній казковій країні штучної краси, де фабрикують красу і цілими пригорщами роздають найпалкіші надії!

Біс-спокусник в подобизні кругловухого перукаря вже схилився над Тетяною Василівною, вже переглянув увесь її арсенал жіночих чарів, вже вклонився догідливо перед нею і запустив першу колючку-спокусу в її серце, вимовивши тихо:

– У вас майже наймодніша зачіска.

– Чи тут у вас палять? – спитала вона навмисне грубо, щоб припинити ймовірний потік нещирих лестощів.

– О, будь ласка! – Він підсунув їй попільничку. – Так рідко зустрічалися жінки, які б курили. А це ж шалено модно. Я вам скажу...

Він схилився до самого вуха Тетяни Василівни і розрядив їй просто в барабанну перетинку перший диск з свого автомата, начиненого запалювальними кулями спокус і сподівань.

– Що ви кажете? – Волосате кругле, мов грецький амфітеатр, вухо гойднулося перед обличчям у Тетяни Василівни і, не одержавши поживи, миттю зникло десь угорі, в диму від міцної цигарки, яку запалила Тетяна Василівна, але голос, що звідти прозвучав, не мав і тіні образи, він став ще солоділим, обіцянок в ньому стало ще більше, а коли знов голос перейшов на шепіт, то вже все було покінчено... Ще десь лишався самотній сурмач, ще пробував продертися він звуками своєї сурми крізь неймовірну далеч, але ж чи чули його?

Хлюпання води, виполіскування волосся, дзюркіт води з крана – які ж там сурми? Плавав у посудині з кислим молоком яєчний жовток, плавав просто перед її очима, хіба щоб нагадати жовту мідь сурм, але ж ні! Спритні руки біса-спокусника засипали жовток цілою хмарою брунатного, вогняно-брунатного порошку, склеротичні пальці швидко-швидко й напрочуд уміло розколочували перед її очима дивовижну рідину, – і не чути було жодної сурми в далекому жіночому Перу – перукарні, де дарують не срібло й злото, а найдорожче – красу...

Сиділа згодом з головою, обтягнутою компресним папером, плоскоголова, мов у тифозній палаті, серед таких, як і сама, плоскоголових, невродливих, відворотних жінок, які терпляче ждали приходу краси (ось тільки дійде стрілка на годиннику до такої-то й такої цифри, ось тільки знімуть з них той осоружний папір, ось тільки розправлять їхні кудли, змиють їм голову, зроблять що там треба, висушать). Ненавиділа саму себе, тяжко каралася, смалила цигарку за цигаркою...

Коли Кукулик побачив її на вокзалі другого дня, він трохи потупцювався коло неї, вибрав хвилю, коли нікого не було поблизу, сказав:

– Звиняйте, але я не вмію робити компліментів...

Їхали до Херсона поїздом, далі – машинами. Тетяна Василівна взяла до себе в машину Таню (Кукулик їздив навіть з секретаркою) і Кошарного, – з Кукуликом поїхали Жеребило, Брайко і молодий співробітник академії. Ще в одній машині їхали архітектори з першої майстерні. В Каховці Кукулик повів їх у шелюгу, хоч довелося знов довго їхати по дуже поганій дорозі. Кукулик хотів показати молодим архітекторам, що було колись там, де зараз велике гарне місто, хотів показати той пісок, який лежав тепер під асфальтом Нової Каховки, під прекрасними котеджами й світлими високими будинками:

Дув з степів вітер і замітав їхні сліди. Кукулик важко витягав ноги з глибокого піску, але вперто долав шелюгову цілину, хоч та праця й була марною, бо вітер з веселим присвистом відразу ж зводив усю його працю нанівець, і позад них знов залягала піщана цілина.

– Зате Нова Каховка, – говорив Кукулик, – Нова Каховка – це...

Він консультував проекти забудови нового міста. Не хвалився, що сам складав проекти, для цього в нього не було часу, він тільки консультував проекти, затверджував їх, виступав експертом, як завжди, був насамперед експертом, авторитетом, найвищою інстанцією, яка знаменує закінчення, завершення творчого процесу. Кукулик погано володів голосом. Може, вітер заважав йому володіти голосом, але факт лишився фактом: говорив директор Інституту Житла завжди однаково, з однаковими полковницькими інтонаціями, хоч про що б ішлося, хоч до кого б звертався. Це був голос людини, яку звикли слухати, яка звикла, щоб її слухали.

Зате Кошарний володів своїм голосом просто артистично. Там були всі можливі гами, всі можливі відтінки, всі можливі модуляції.

Жеребило хекав, надував свою й без того надуту, мов накачану насосом, мордяку, хихикав:

– Оки-доки, чого хоч топчеться в цьому піску дівча наше?

– Не ваше діло! – огризалася Таня.

А вітер рвав на них одяг, сипав у очі піском, вихитував червоне пруття шелюги і зализував сліди за ними...

Увечері пішли до ресторану. Жеребило організував те, що треба, перед шніцелями з макаронами почалися тости за успіх експедиції, але Тетяна Василівна суворо зауважила, що вони з Танею не братимуть участі в такому молінні за успіхи, швидко з’їла вечерю і вийшла з ресторану, ведучи за собою дівчину. Хотіла вберегти хоч її. Вберегти на майбутнє, надалі, на все життя, назавжди... Бо сама вже не чула сурм, вже останній сурмач замовк, і кладку прийнято, і брама зачинена, і стукнув засув...

Йшли вулицею понад Дніпром, до Палацу культури, дивного трохи палацу з плоским майданчиком на покрівлі, йшли по асфальту, политому перед заходом сонця, теплому й вологому, і Тетяна Василівна відчувала під ногами пісок і мимоволі озиралася: чи не лишається слідів... Мокрі зблиски їхніх переламаних тіней витанцьовували позаду, більше не було нічого.

– Кажуть, що Нова Каховка – це місто Довженка, – порушила мовчанку Таня.

– Довженка, – повторила за нею Тетяна Василівна й стала зненацька. – Чому Довженка? Хто вам сказав?

– Ну... чула... сама думала...

Ця дівчина, яка відповідала на дзвінки з приймальні Інституту житла, яка стежила й ганялася за всіма вибриками моди, думала ще й про Довженка.

– А що ви знаєте про Довженка?

– Знаю, що він був... ну... я бачила всі його фільми... І в «Поемі про море» плакала, коли отам про гусячі крильця... Взагалі ж я не розумію його... Не знаю чому, але не розумію... Василь Васильович сказав якось, що Довженко... Ви не знаєте, чому Василь Васильович не любить Довженка?

Яке їй діло до Василя Васильовича? Що він любить і що він не любить?

– Ви, Таню...

– Так, я знаю, що дуже молода... Але ж...

– Я не те хотіла...

– Розумію, хоч мені й аби тільки ніхто...

– Ні, ви послухайте, це дуже...

– Ви багато знаєте, і я не можу...

– У кожного з нас є...

– Я люблю, і мені подобається, коли завжди...

– От ви почали про Довженка, а не про модні...

– Я трохи граю і люблю музику, а тут настрій...

– Розумію вас, хоч не маю права на настрій.

– Всі мають і повинні...

– Так, так, але ж... от ви, Таню, почали про Довженка... А що ви знаєте про Довженка?

– Я ніколи не бачила... взагалі ніколи не бачила жодної великої людини, хоч і живу в Києві, а в Києві бувають усі... Мені подобається, що він був дуже розумний і нервовий... Чоловік повинен бути трохи нервовий, інакше то лантух з половою, а не чоловік... От візьміть нашого Діжу. Ви його не знаєте? Це начальник першої архітектурної майстерні. Він в інституті недавно... Він... А Василь Васильович не любить Довженка... То правда про оту їхню розмову?

– Про яку розмову?

– Ну, що Довженко колись зайшов до академії, а його зустрів Василь Васильович і сказав, простягаючи руку й вклоняючись, сказав гучно й трохи глузливо: «Здрастуйте, метр!» А той відразу ж відповів: «Здрастуйте, сантиметр!»

– Які тільки плітки... Ви, Таню...

– Ну, це справді плітки, і я прошу пробачення...

Яке діло було цій шмаркатій дівчині до Василя Васильовича? Чого приїхала вона сюди? Хіба секретарки, які сидять у приймальні, їздять в наукові експедиції? «Звиняйте, але я не вмію робити компліментів». А чиї то фіалки стояли в неї за вікном? Ку-ку з-за вікна... Може, воно не до неї? Може, до цієї дівчини? Вона вродлива, довгонога, густоволоса, справжня київська дівчина, модна дівчина київських вулиць, вона молода, що аж темніє в очах, коли подумаєш... Тетяна Василівна сердито відмахнулася від думок, що могли тільки ображати її гідність. Вона почала з ролі матері цієї дівчини, вона й кінчить цю роль, доведе її до кінця.

– Ходімо ліпше спати, Таню, бо завтра знов тяжкий у нас день.

Та коли переступили поріг готелика, з сонною черговою коло входу, знов поселився в Тетяну Василівну біс незгоди й руйнувань, знов поряд з нею була молода суперниця, ненависна істота, жертва, жертва, жертва... Хай буде жертва!

Кімнати розділили так: двокімнатний люкс з ванною, холодильником і піаніно зайняли Брайко й Кукулик, Кошарний і Жеребило мали окремі кімнатки, молоді архітектори – в спільній, Таня і Тетяна Василівна – теж окремі, тільки Тетяна Василівна на першому поверсі, де й усі, а Тані припала кімнатка на другому.

Тепер Тетяна Василівна зупинилася коло чергової і сказала:

– Знаєте, я вирішила так: хай на перший поверх іде в мою кімнату Таня, а я піду в її...

– Навіщо, Тетяно Василівно? – злякалася дівчина. – Вам же зручніше на першому...

– Так треба, Таню. Не заперечуй, будь ласка... Вже вирішено...

Сиділа на другому поверсі, дослухалася до кожного шереху знизу, здригалася від найменшого стуку, ждала... О, якою жорстокою буде її відплата! Хай тільки прийде, хай тільки поткнеться, хай тільки візьметься за двері... Він ще нічого не знає про неї, він навіть не здогадується, яка вона, він не відає, що то означає образити таку жінку, розбудити в ній... Що розбудити?

Їй ніхто не потрібен. У неї є фортеця, вона відчинить тяжку браму, вона заведе туди військо, щоб уже ніколи більше не виходити, зачинить знов браму, он уже заграли сурмачі, засурмили дзвінко, дружно, гучно... Але перед тим вона помститься за все, за все... За ту хвилину, що повернула їй цілі роки, а потім розтоптала їх, відібрала й розтоптала, відібрала ще більше років, ніж повернула. О, якби тільки хто знав, якою страшною може бути помста самотньої жінки, до якої наближається старість.

Не могла заснути цілу ніч, ждала. Чула все. Чула, як повернулися з ресторану, дрижала від лихоманкового очікування, прислухалася до тупання внизу, до голосів – полковницького басу Кукулика, влазливого шепітку Кошарного, дурного реготу Жеребила. Ждала, коли все затихне, коли той, скрадаючись... Була впевнена, що він скрадатиметься саме сюди, на другий поверх, де мала бути молода, вродлива... Ах, вона заводить розумні розмови про Довженка!.. А перед тим, як їхати сюди, пофарбувала нігті на ногах і виблискує ними з босоніжок, мов циган зубами! Вони обоє матимуть! Матимуть, матимуть, матимуть!

...Ніхто до неї тої ночі не прийшов (ох, то ж не до неї, не до неї), а на ранок Кукулик, знов вибравши мить, прогудів:

– Звиняйте, Тетяно Василівно, але ви мене...

– Ви хотіли цигарку? – подала вона коробку.

– Так, але спершу...

– Держіть вогонь. І не розмовляйте, коли дама вас частує цигаркою, та ще й дає припалити. Які в нас сьогодні плани?

. . . . . . . .

Муравка тягла висхлу насінину від дині. Маленька чорна муравочка тягла білу, велику, мов парус, насінину, цурпелила її через паліччя й камінчики, перевалювала з своєю ношею через пагорки, зовсім крихітні бугрики, які здавалися їй так само високими, як Гімалаї людині, іноді губила здобич, злякано кидалася назад, хапала, волокла далі й далі. Куди? Навіщо?

Насінина, мов парус, і той Діжа щось теревенить про паруси. Бетонні паруси будинків. Паруси на дніпровських човнах і двадцятиповерхові будинки експериментального київського кварталу. Білий бетон з чорними й червоними, як заполоч на рушниках, барвними вставками. Двадцять поверхів посеред моря п’ятиповерхових будинків, затверджених Кукуликом?

Перепочинку муравка собі не дозволяла. Тільки тоді, коли насінина, здавалося, безнадійно застрявала поміж паліччям, сповнена невигубного оптимізму й певності своїх сил, муравка вирушала в невеликий розвідницький рейд по околицях, знаходила шпарки, по яких можна було тягти насінину далі, з розгону смикала свій скарб, якимсь неймовірним зусиллям видирала його з тіснини і, торжествуюча й невтомна, тягла далі. Раз муравка впала разом з ношею з величезної висоти. Переламане стебло бур’янини творило міст між берегами рівчака, виритого дощовими водами, глибокого й похмурого рівчака, страхітливого каньйону на глиняній рівнині, захаращеній паліччям, камінням і цупкими кущами трави. Місце було таке дике, що в муравки, мабуть, здригалося все всередині, коли вона опинилася там з насіниною. Але мужність помогла муравці знайти місток через рівчак-каньйон, мужність додала їй сили, і муравка дотягла насінину аж до найвищої точки «мосту», якраз туди, де бур’янина переламувалася і круто спадала своїм зломленим вершком до протилежного берега рівчака. Тепер муравці лишалося зовсім пусте: спуститися вниз, просто з’їхати вниз, користуючись парусом насінини, мов парашутом. Однак саме тої миті подув вітер, шарпнув бур’янину, хитнув муравчиного паруса, підхопив його, залопотів ним. Муравка відчайдушно вхопилася за краї насінини. Двома ніжками вона трималася бур’янини, намагаючись не зірватися в прірву, але вітер дмухнув ще з більшою силою, білий довгастий парусок підлетів догори і криво став спадати вниз, у найглибші нетрі глиняного каньйону.

Муравка не випустила здобичі. Вона впала на дно рівчака разом з насіниною, з страхом глянула вгору, забачила там вузеньку смужку неба. Їй було боляче й гірко за свою невдачу, але не мала часу на гіркоту, треба було витягати з рову скарб, і вона потягла вгору по стрімкій кручі, вперто, відважно, навіть гордо...

Діжа, здається, наближався вже до кінця свого викладу. Не дбав за те, слухають його чи ні. Знаходив приємність у самому процесі мовлення. Знав, що його слова зроблять свою справу, бо тут сьогодні все вирішують тільки слова.

А Тетяна Василівна вже знала: тут сьогодні тільки двоє. Цей нестерпний Діжа і він, Кукулик. Чому так склалося, не хотіла розгадувати. Склалося, і все. Хто з них має рацію, – це теж її не обходило. Однаково конкурс – лотерея. Жодних закономірностей. Але розуміла, що все залежатиме від того, на чий бік стане більшість. Більшість потрібна була сьогодні не Діжі і не Кукуликові. Більшість потрібна їй! Це буде її дарунок. Не тому слизькому Кошарному, не самовпевненому балакунові Діжі, не мовчазному Брайкові, не Дементію Хомичу, не представникам з міськради й Держбуду, а йому, йому...

А навіщо йому? Чи не багато вона йому дає? Десь обізвалася далека сурма, але вона відмахнулася від неї, звеліла вмовкнути. Не до відступу нині! Треба грати збір, треба сурмити до атаки, до штурму, до бою! Доволі вона мовчала, доволі стримувала свої полки... На приступ!