Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

ХМІЛЬ

Коли виходили з лісу, то бачили похилі тички і на них буйний хміль. Хміль дерся по невидимих щаблях мало не до неба. «Варитимемо пиво по війні!» – сміявся Жеребило, забігаючи з своїми хлопцями-партизанами в зелені пахучі нетрі.

Кінчилася війна, вже скільки років минуло, а він так і не згадав ніколи про хміль. А пиво ж варять, і десь стелються між землею й небом чорно-зелені батоги хмелю, як і тоді, коли він був молодший на двадцять літ.

Ех, з’їсти б оце свинячих реберець та запити кухлярою пива!

– Машину продаси, – шепотів Жеребило до дружини, яка сиділа коло ліжка, – тобі за неї добре ще дадуть, машина нова. Поклади на книжку, на проценти. Квартиру здай, попроси меншу, нащо тобі три кімнати. Та чого це я за тебе ламатиму голову! – раптом сердито зашепотів він. Хотів крикнути, як колись, але не вдалося. Відвернувся до стіни, видавив ще: – Ненавиджу вас усіх... живих...

Сам уже вважав себе мертвим. Нічого не було, були тільки якісь розокремлені шматки спогадів.

...Дині під дощатим полом у дідовій хаті. Качали малі Жеребиленята дині з-під дощатого полу по глиняній долівці на середину хати, де сидів на стільчику коло низенького столичка сивобородий дід Ярема. Дід розрізав диню. Вона пахла як... життя... Мамо рідна!

До війни він був заврайшляхвідділом у своєму районі. На всіх засіданнях у нього був найкоротший виступ: «У мене містки справні».

Старі кадри вимирають, як зубри. Невчений? ЦПШ? Всі вважають, що то Центральна партійна школа, а воно ж – церковноприходська. Що ж, до всього доходив природним розумом. Хотіли навіть зробити заступником міністра. Торгівлі або культури, і потяг би, а що!

Хотілося каятися. Перед ким, у чому, – не знав, але бажання каятися було таке непереборне, що він повернувся до дружини, сказав:

– Набери мені телефон мого командира...

– Якого?

– Дурепище! Партизанського, якого ж ще! Героя нашого!

Сам дотягся до телефону, довго влучав тремтячим пальцем у вічка цифр, насилу прокручував диск. Попав на секретарку.

– Скажіть: Жеребило. Дуже треба поговорити.

Колишній командир відразу взяв трубку.

– Ти що там, скоро гопки будеш вибивати? – спитав бадьоро. А був же старший за Жеребила год на десять, а то й на п’ятнадцять!

– Покаятися хочу, – сказав Жеребило, важко дихаючи.

– Ну-ну, ти кинь, Жеребило, хай попи каються, а ми партизани!

– Обдурив я вас, – тяг своєї Жеребило.

– Ох, не подобається мені твій настрій, Жеребило! Ось вийдеш з лікарні, я тобі всиплю по старій пам’яті...

– Не вийду вже. Все. А тоді в сорок другому я вас обдурив...

– Та ти здурів! Знов про своє.

Жеребило вже не міг спинитися. Шепотів у трубку, тулячи її до губів:

– Грязюка тоді була, а ми йшли троє суток, розтяглися в лісах, як циганська гармонія... Ви тоді до мене: «Де твої гармати?» А я й сам не знав. Одна була при мені, а дві десь відстали. А ви: «Показуй мені...»

– От згадав, єй-богу! Та чи мало в нас такого за війну було.

– Та сіли в хаті коло дороги і в вікно: «Давай парад, проводь артилерію партизанську!» А в мене ж тільки одна гармата, а сказати не смію. Так я хлопцям – морг! Вони й змикитили. Протягли гармату перед хатою, а потім городами-городами круг хати та й знов на дорогу, та й знов тягнуть перед вікнами, а тоді ще раз... Пройшли всі три гармати, з інтервалами, як на параді... Ви ще мене тоді похвалили: «Молодець, справна в тебе артилерія!..» І після війни, бач, тягли мене весь час, мало й до заступника міністра не дійшов. А в мене ж ЦПШ, і ніколи я нічого не вмів...

– Мовчи, Жеребило, мовчи, що ти таке на себе наговорюєш? Вмів ти завжди все робити, старався все життя, може, коли й брав убік – з ким цього не буває. Ти думаєш, я тоді не помітив? Бачив, брате, бачив. У тебе ж у другій запряжці була сіра кобила й буланий кінь, а ти мені все вороних показував... Та то старе! Ти видужуй. Може, тобі там чого треба, то ти скажи, все зробимо...

– Та вроді...

– Ну, видужуй, видужуй. Я тобі завтра подзвоню, а сьогодні ще професуру нашу поганяю, щоб вони там дивилися за тобою...

«А ти мені все вороних показував...» Запрягайте коні в шори, коні воронії, та й пої...

Дзенькнув телефон. Жеребило глянув на нього злякано і водночас з надією: може, звідти хоч прийде до нього порятунок? Вхопив трубку, тремтячою рукою поніс її до свого здерев’янілого, мовби чужого, вуха, хрипло кашлянув у трубку.

– Слухаю... Жеребило слухає... Що? Вам кого?

– Трубка заходилася молодим півнячим голосом, сміхом, вилясками... Святотатство! Глум над умираючим! Жеребило хотів пожбурити трубку, хотів розгніватися, але дивна слабість і оте кляте почуття, наче в побитої собаки, що жде від когось хоч не порятунку, то жалю... Він знов послухав трохи, що йому скаже трубка.

– Та хто це?

– Ваш покірний молодий і енергійний слуга, сиріч Косар-Косаревичів-юніор, тобто молодший! Що з вами? Не впізнаєте своїх, найвідданіших друзів і помічників?

Чого йому треба, цьому пуцьвіркові? Жеребило намагався поставити Косар-Косаревича в ряд тих подій, що лишалися позад нього, в те, що було колись його життям... Косар-Косаревич нікуди не ставав. Хіба що отуди ж, до гармати, яку тягали городами... Підпільна майстерня... Проект... Кошарний... Кук... Стоп! Василь Васильович нічого не знав... Він тільки... А що?.. Дрібненькі вказівки... Оце так, а оце так... А хто робитиме? Хтось хай робить, а я підпишуся... «Тебе, Жеребило, теж підпишемо, таке діло. Прогримимо на всю Україну...» Він уже відгримів. І цей сучий син...

– То що тобі? – байдуже спитав Косар-Косаревича.

Той пояснював. Довго. Закрутисто. З смішками. Жеребило й слухав і не слухав. Думав про своє, а може, й ні про що не думав. Слухав, як умирає його тіло. Колись таке потужне тіло...

– То що тобі? – перепитав знов через деякий час, коли Косар-Косаревич замовк.

– Та я ж казав! – і заторохтів знов. Бомбардував Жеребила словами, аж поки до того крізь запону потьмянілої свідомості нарешті дійшов приблизний сенс.

– Оки-доки, – кричав Гнатко, – так би мовити, взаємовиручка в бою. Я вас, ви – мене, як у південній Каліфорнії...

Він знав, чим пробрати Жеребила, але не сьогодні. Сьогодні вже ніщо не діяло, навіть «оки-доки» і «південна Каліфорнія». І де тільки Жеребило підхопив ці словечка? Був у нього в батареї відчайдуха хлопець, з колишніх в’язнів Палярус Костя. Приніс він з далеких таборів цілу сотню таких дурнуватих слів, але вони були легкі, круглі, якісь приворожливі, і двійко їх зачепилися за Жеребила. Відти й пішло. «Оки-доки...»

– Ох, хлопче-хлопче, – голос у Жеребила був зовсім кволий. – Якби ж то я міг оце помінятися з тобою! Тюрма тобі, кажеш, на два тижні? Іди й сиди. І радій, що ти живий і здоровий. Якби я міг оце помінятися з тобою, хлопче!

Не мав більше сил говорити, поклав трубку.

В двері зазирнула сестра, мовчки покликала дружину, та вийшла, за хвилину повернулася.

– До тебе прийшли.

– Прийшли? – Жеребило спробував підвестися, важко впав на подушку, але несподівана радість від чийогось приходу була така велика, що він усе-таки звівся на лікті, сів, кинув собі під боки подушку.

– Хто ж то? Василь Васильович?

ДІАЛОГ ІВАНА, ТАНІ ТА ЩЕ ДВОХ ЩІК

– Таню, як вам той будинок? Щось середнє між казармою й тюрмою плюс чорні колони. Я вмираю від захвату, коли на нього дивлюся!

– Як вам не соромно.

– Хай буде соромно тому, хто його проектував.

– Серед авторів сама Тетяна Василівна.

– «Серед авторів» – ще нічого. Видно, її хтось дописав.

– Як вам не соромно!

– Таню, ви мене приголомшуєте одноманітністю вислову.

– А ви мене – своєю невихованістю.

– Мільйон пробачень! Що ви будете їсти? Я хочу вас обслужити. Як вам подобається цей магазин «Кулінарії»? Адже правда, гарний? В такому будинку і такий магазин! Зверніть увагу на оті майолікові вставочки в стінах. Оце смак!

– Це якраз проектувала Тетяна Василівна.

– Схиляюся перед жіночими смаками навіть у архітектурі. Але до діла! Що ми будемо їсти?

– Сарделька, бульйон з пиріжком і молочний коктейль.

– Приймається. Тільки я заміняю для, себе молочний коктейль кофейним. Київський винахід – коктейлі з лікерами, яких ніхто не купує в магазинах. Примусовий асортимент.

– Не хочете – не пийте.

– А що ж мені пити?

– Воду.

– І це в той час, як Кукулик з Кошарним дудлять коньяк «Ереван»!

– Звідки ви знаєте?

– Догадуюсь. Від Кукулика завжди пахне шашликом і коньяком.

– Неправда. Лавандою. Василь Васильович – справжній мужчина.

– А Кошарний – джентльмен.

– Кошарного я не люблю.

– Ви не маєте права на антипатії: ви секретарка, втілення нейтралітету.

– Все одно, Кошарного я ненавиджу! Коли хочете...

– Що?

– Я розповім вам про...

– Тільки без такої таємничості в голосі, Таню, бо в мене в горлі застряє серделька.

– Я серйозно.

– І я.

– Я про про...

– Про прохання?

– Не перебивайте! Я про про...

– Про Дніпро?

– Послухайте!

– Я весь – суцільні вуха! Радарна установка! Радіотелескоп!

– Ви хочете, щоб я заплакала?

– Боже, яке варварське припущення!

– То мовчіть, якщо хочете почути про про...

– Все ясно: про промисловість міста Києва, яка достроково виконала місячний план.

– Я вас ненавиджу!

– Таню, повторюю вам всоте: ви мене любите, але я вас, на жаль, ні. Моє серце...

– У вас немає серця.

– Зате в мене два з половиною кілограми мозку!

– У вас немає й мозку!

– Тобто я дурень?

– Майже.

– Дякую. Отже, на чому ми зупинилися?

– Ні на чому. Я хотіла розповісти вам про те, про...

– Про?..

– Не перебивайте! Про що я випадково довідалася про Кошарного, і про ваше жюрі, і про про...

– І про прошарок інтелігенції між робітничим і селянським класом?

– Ви ще пошкодуєте. Я догадуюся про страшні речі.

– Хто ж захоче слухати страшні речі.

– Кошарний – негідник!

– Не будьте жорстокою, Таню. Людей треба любити. Особливо на вашій посаді.

– Не тикайте мені в вічі моєю посадою! У нас немає ганебних посад!

– А хто про це сказав?

– Ви!

– Я? Прокленіть мене, якщо мої уста мовили таку дурницю.

– Ви нічого не знаєте.

– Чого не знаю, дізнаюся.

– Але ж я вам хочу про це сказати! У мене були тільки підозри, а тепер вони переросли в певність! Кошарний навіть і в гадці не має, що я довідалася про його секрет...

– Зараз, Таню, зараз. Отже, вам молочний коктейль. Один чи два? Я п’ю два кофейних. Хоч там і лікер, якого ніхто не хоче купувати в гастрономі, але я вип’ю дві склянки. Стійте тут і дожовуйте свою сардельку, бо я свою проковтнув цілком, як тигр. За коктейлями черга, як бачите...

Він прилаштувався в кінці ланцюжка людей, які чекали, поки механічні руки збовтували в конічних шекерах з нержавіючої сталі каву, морозиво й лікер, стиснув собі голову сплетеними руками, згадав недавній, який же химерний.

ДІАЛОГ ДВОХ ЩІК.

Коли прокидаєшся вранці, перше, що тебе вражає, – це бридота меблів. Вони вицілюють у тебе своїми гострими кутами, вони громадяться в незугарному хаосі, кімната нагадує звалище покидьків; нездарність речей дотикається до залишків нездарності, які ще збереглися в твоїй душі, – і вже посіяно в тобі зерно зневіри у власних силах і здібностях, вже зіпсовано настрій, зіпсовано цілий день.

Щовечора Діжа лаштував своє кімнатне майно таким чином, щоб ранок приносив радість для ока. Перетягав писемного стола і стільці під ту стіну, де шикувалися шафи з книжками, тулив до книжкових шаф свою розкладушку, ховав одяг у стінній ніші. Тепер це було житло інтелігентного холостяка, який вгачує усю свою зарплату в нові книжки, який не дбає ні про що, окрім книжок, ганяючись за кожною новинкою так само, як мисливець ганяється за дичиною. Чим більше стріляєш, тим більше хочеться стріляти. Це девіз мисливців за дичиною і за книжками. Книжки в Діжі вже не вміщалися в трьох просторих засклених шафах-полицях (виробництва київської фабрики експериментальних меблів, жодного експерименту – просто певні шістдесят карбованців за кожну шафу), він складав їх на шафи, запихав у всі щілини, громадив у коридорчику. Можна було б скласти каталог Діжиної бібліотеки, але з нього ми б довідалися не так про уподобання молодого архітектора, як про діяльність наших і деяких зарубіжних видавництв, тому не станемо зловживати терпінням читачів і візьмемося до розповіді про події, що мають безпосередній зв’язок з нашим романом.

Прокидаючись, Діжа бачив насамперед голі стіни, відчинені на балкон двері, широченне вікно, виповнене сонячним блиском, потім перевертався на другий бік і деякий час милувався різнобарвними корінцями книжок. Книжки були як люди. Всі неоднакові, всі таємничі, всі прекрасні, всі сповнені обіцянки. Якщо кидав погляд на стелю, то натикався на виляпаний чорною тушшю напис: «14 червня – найтрагічніший для мене день. В цей день, двадцять сім років тому, я мав необережність народитися на світ. Щоб виправдати цей необдуманий акт, у мене є тільки єдиний вихід: працювати! В цей сумний для мене день заприсягаюся: працювати тяжко, криваво, мозольно, відчайдушно!

Якщо ж ця присяга не буде виконана, то урочисто зобов’язуюся, не доживши тридцяти років, повіситися (на шворці за шию, а не іншим робом)».

На стелю він не дивився ніколи. Знав про існування того напису, напис тяжів над ним, як міфічний дамоклів меч, напис був безглуздий, зробив його Іван у хвилину легкодухості, але через дивну впертість не стирав, хоч і знав, що це хлоп’яцтво.

Перетягання меблів, прибирання кімнати, сніданок (кава, підсмажений хліб, шмат ковбаси або яйце), тільки тоді – туалет. Голився, одягався, брався трохи до роботи. Зиркав на годинник, вискакував з будинку і мчав на автобусну зупинку.

В той день він перечитав напис і вирішив, що найближчого вихідного зітре. Сів голитися, намилив одну щоку, знов подумав: «Зітру неодмінно. Бо це – піжонство». Бив пензликом по щоці, занурювався в клапті густої білої піни від підборіддя до вилиць. Піна густа і буйна, як на морі. Чи можна з неї видобути якусь істину, а тим паче – мудрість? Греки з піни морської витягли якусь там богиню краси. А тим часом піна – завжди є тільки піна. Хоч на щоках, хоч на морі...

Іван заніс руку, щоб розпочати намилювання другої щоки, як раптом почув шкрябання за дверима. Хтось шукав дзвінка. Це було однаково, що шукати в мильній піні філософських категорій. Всі, хто хотів потрапити до Діжі, просто стукали. Двірник, коли приносив квитанцію на квартплату, поштарка, приносячи листи й газети. Йому стукали тільки ті, хто приносив, і приходили, тільки щоб приносити. Сьогодні за дверима шарудів новак. Наївний, як стародавній грек, бо шукав дзвінка там, де його не було (а греки, не знайшовши в піні морській навіть черепка від амфори, вилускали з неї Афродіту). Окрім того, як видно з усього, не приніс, а прийшов, щоб забрати що-небудь, інакше відразу б загрюкав у двері, а не шукав би несміливо делікатнішого способу заявити про своє прибуття.

– Гей, там, за дверима! – гукнув Діжа, розколочуючи в стаканчикові мильну піну. – Стукайте, коли хочете, дзвінка немає!

Тоді там стукнуло раз і вдруге, стукнуло делікатно, кісточками пальців, стукнуло й завмерло. Діжа, хмикаючи, пішов відчиняти. Він виставив до дверей намилену щоку, сподіваючись, що делікатно спровадить пораннього відвідувача, але змушений був відмовитися від свого рішучого наміру і зрадив таємниці свого туалету, відступивши перед прихідцем на крок і підставивши йому вже намилену щоку, мовби хотів, щоб той її поцілував.

Бо за дверима стояв головний інженер їхнього інституту Антон Кузьмич Кошарний.

– Не потурбував? – ввічливо спитав Кошарний, помахуючи м’яким сірим капелюхом, бо добряче, видно, захекався, поки простував на п’ятий поверх.

– Здивував, – сказав Діжа. – А також ощасливив. Бо де це чувано, щоб начальство добиралося ледь світ аж на хутір Нивки тільки для того, щоб дізнатися, як влаштувалися його підлеглі.

– Ну, доброго ранку, – Кошарний простягнув до Діжі руку, але той своєї не дав, тільки помахав перед обличчям Кошарного пензликом.

– Вітаю вас без рукостискань, прошу до келії. Двері можна просто пхнути назад, зачиняються вони автоматично.

Кошарний прилаштував свого капелюха на вішалці, зайшов до кімнати.

– Книжки, – зазначив він трохи враженим голосом.

– Книжки, – згодився з ним Діжа.

Кошарний відбув коротку мандрівку поглядом по стінах, задер голову, вичитав на стелі зобов’язання повіситися, трохи помовчав для годиться, промовив:

– Так.

Очевидно, це мало означати роздумливість.

– Так, – лукаво повторив за ним Іван, щоб не дати порватися тій тонкій нитці роздумливості, яку почав снувати Кошарний.

– Дозволиш сісти?

– Абсолютно.

– Голишся?

– Голюсь.

Ні, таки Діжа не помилився: цей прийшов, щоб узяти, а не приніс! Він вирішив ждати, поки Кошарний розбалакається. Знов став намилювати вже намилену щоку, бо піна за цей час трохи висохла і стала ніби рідшою. Кошарний, не підводячись з стільця, видовжив шию, глянув у вікно.

– У тебе тут чудовий краєвид. Густа стіна лісу, садки, будиночки, мов з книжки казок Андерсена.

– Приватний сектор. Відставні полковники і майори. Окрім того, свідчення куцих умів з міськради. Десять років тому роздавали направо й наліво земельні ділянки, не уявляючи, як розростеться за цей час Київ.

– За генеральним планом він не повинен був так розростатися.

– Діти народжуються, нічого не відаючи про генеральний план, затверджений у прокурених кімнатах.

– Однаково ти живеш у райському місці.

– Особливо це відчуваєш, коли добираєшся від площі Перемоги автобусом, набитим людьми так, що от-от репне.

– Що з того, що я живу в самому центрі? А ти знаєш, що навпроти мого будинку? Міський морг. Тільки й того, що замаскований науковою назвою: кафедра судово-медичної експертизи. А фактично – трупарня. Щоранку, як іду на роботу, бачу труну, а то й кілька. Привозять вантажними машинами якісь байдужі дядьки, байдуже скидають на землю труни, білі стругані або жовті поліровані, з стружками всередині. Стоять собі на машині, позіхають, покурюють, посміхаються, а труни лежать на землі і ждуть. Ти уявляєш? Веселе життя.

– Безголове проектування. Хто ж споруджує житловий будинок коло моргу?

– Проектувався він вище, але нижче був вільний майданчик, в міськраді хтось наполіг, щоб пересунули. Хіба це вперше? Проектуєш рік і два, а твою роботу за п’ять хвилин зведуть нанівець. Добре, якщо тільки трохи щось змінять, а не перекреслять зовсім. Отак, як ти наш конкурсний проект «Космос».

– А ти що, читав мою рецензію?

– Як же. Адже я секретар жюрі. Повинен групувати думки.

– Ну, й куди ж ти пригрупував мій відгук?

– Поставив осібно. «Космос» у нас іде тільки з позитивними рецензіями.

– Ну й хай собі йде.

– Але ж твоя думка.

– Вона таки моя, тут не може бути жодних сумнівів.

– Проект «Космос» – це останнє слово радянської архітектурної думки.

– Стривайте, товаришу секретар жюрі, чи не для того ви приїхали так рано, щоб переконати мене, що проект «Космос» – це останнє слово і так далі...

– Я просто хотів би тобі розкрити очі.

– А я, навіть заплющивши очі, бачу, що проект «Космос» належить посередності.

– Ти голися, голися, я просто між іншим згадав про наш конкурс. До кінця ще цілий місяць, ще буде всього.

Діжа намилив другу щоку. Піна була густа, мов сметана. Наблизив обличчя до дзеркальця, взяв безпечну бритву, шкрябнув по щоці. Сказав, адресуючись тепер не до Кошарного, а до тієї щоки, яку розпочав голити:

– Стіл на чотирьох ніжках. Це, звичайно, міцно і мовби й гарно.

Підставив дзеркалові другу щоку, крутнув по ній пензликом, ще більше згущуючи піну.

– Але греки присвятили Венері не стіл, а триніжник. Це – справжня краса!

Знов заговорила щока, що перебувала в стадії гоління:

– Будувати можна тільки напевне. Дикі висоти нововідкриттів – не для архітектури.

Намилена щока відповіла їй з гарячковою поквапливістю:

– Все це так, але водночас треба завжди зорювати безжально гострими плугами сміливої правди скам’янілі грунти догматизму і зарозумілості.

Кошарний вертів у руках книжку французького художника Поля Гогена «Ноа-ноа». Не знав навіть, що Гоген, окрім картин, написав ще й книжку. Розгорнув на сорок п’ятій сторінці. Краєм вуха дослухався до дивного діалога перед дзеркалом.

Голена щока обурилася:

– Звідки ти такий узявся?

На що намилена щока спокійно відповіла:

– Ти ж добре знаєш: з Запоріжжя. Мене знайшли там Кукулик і Брайко. Написали мені листа. Кукулик з похмурим гумором писав, що я в Києві зможу заробляти від копійки до мільйона, а з часом стану президентом Академії будівництва і архітектури, скорочено АБіА. Це трохи нагадало мені іншу подію, яка мала місце сто років тому. Тоді з Англії до Америки завезли горобців, яких там до того часу не було. Навіщо завезли? Щоб вони поїдали гусінь. Так і мене з Запоріжжя.

– Ти занадто високої думки про своє призначення, – гнівно мовила щока, вже наполовину вишкреблена тонким лезом «Нева». – Треба ніколи не забувати про скромність.

Намилена щока не задумувалася над відповіддю жодної миті:

– Гете сказав, що скромними бувають тільки негідники.

Кошарний читав на сорок п’ятій сторінці «Ноа-ноа»:

 
Вирубуй до кореня пущу безмежну!
Винищуй всю пущу Зла,
Зерна якого кинули в тебе подих смерті!
Вирви в собі любов до самого Себе!
Винищ і витни Зло, як восени збивають рукою квітку лотоса...
 

«Волга» – однаково що бетонний козирок коло нових київських споруд. Де треба, де й не треба.

– Ти все жартуєш, – подав здалеку голос Кошарний.

– Добре спалося, – промовила щока, вкрита піною.

– А я спав дуже погано, начитавшись учора твоїх нерозсудних рецензій, – знов подав голос Кошарний.

– Мені подобається Кошарний, – сказала поголена щока.

– Але гляньте, як він просовує проект з старими ідеями, мовби не знає, що дарувати місту такий проект – це все одно, що дарувати людині старі штани, – сказала щока намилена.

– Мені подобається в Кошарному діловитість, – правила своєї одна щока.

– Але погано, коли ця діловитість сягає туди, куди б їй не слід сягати. Конкурс ще не закінчено, навіщо ж розкривати деякі його таємниці? Це схоже...

Бритва потяглася до намиленої щоки, та злякалася і вмовкла, чим відразу скористалася поголена щока, щоб заявити:

– Гарний хлопець Кошарний!

– Але ж погано, що він хоче...

Лезо доторкнулося до щоки. Бритва погорнула піну вниз. Шерех леза по шкірі, стинання коротеньких волосинок. Кошарний взяв ще одну книжку з другої шафи. Герберт Уеллс, «Країна сліпих».

Добре було б жити серед сліпих. Чи, може, ні?

Бритва швидко бігала по щоці Діжі. Діалог перед дзеркалом було закінчено. Кошарний утомлено спитав:

– Слухав учора радіо? Програли наші чілійцям. Два – один. Все загинуло.

– На кінофестивалі в Карлових Варах учора розпочалася дискусія на тему: «Чи людина творець життя, чи його жертва», – сказав Діжа. – Ти як вважаєш?

– В залежності від обставин.

– Чорта пухлого! Завжди творець! Тільки творець! Навіть учорашній програш у Чілі ми створили власними руками. Вже після матчу з Колумбією було видно, що команди нашої вистачає лише на сорок п’ять хвилин. Уругвай ствердив це припущення, зрівнявши рахунок у другому таймі, коли наші вели з перевагою на три м’ячі. Чудом виграли в Уругваю, чудом виграли в Югославії в першій зустрічі. Ті грали ліпше, як писала вся світова преса, окрім нашої. Але чуда завжди буває не досить там, де потрібна звичайна голова на в’язах. У нашого тренера не було голови. Він не думав перед світовим чемпіонатом. За нього думала традиція. Ах, як ми любимо все звичне, усталене! Нетто, Понедєльник, Яшин! І п’ять років тому Нетто і Яшин, і нині Яшин і Нетто! От тобі й пронеттили. Чемпіони країни, київське «Динамо», лишаються вдома, десятки молодих талановитих футболістів лишаються вдома, а за океан посилаємо сотні разів прорецензованого і затвердженого Нетто. Навіть електронну машину «Урал-2» примусили підрахувати шанси команд таким чином, що збірна команда СРСР у всіх випадках мала бути чемпіоном світу. Безсторонній механізм, точна математика, холодна об’єктивність – а все одно запульсували в ньому воля і бажання людські! Навіть помиляючись, ми завжди прагнемо досягти визначеної мети!

– Отже, ти не хочеш забрати назад своїх рецензій?

– Я буду впертий, як електронна машина «Урал».

– Але ти ж сам тільки-но сказав, що навіть точна машина помиляється.

– Машина хай помиляється, а мені помилятися не хотілося б. Каву питимеш?

– Я п’ю тільки чай.

– І негусто заварений?

– Ти вгадав. Неміцно заварений.

– Ну, а я каву. І густу. Дуже густу.

Доки Кошарний переглядав книжки з дивовижної бібліотеки Івана Діжі (жодного передплатного видання «Гослитиздата» і Держлітвидаву!), Діжа неквапно пив свою гірку, без цукру каву і намагався ні про що не думати. Просто дивитися в чашку й спостерігати, як там клубочиться сизувата пара над брунатною рідиною. Чомусь згадався один понурий дивогляд: жіноча трахея, запхана шматком м’яса. Де він її бачив? Ага, там же, на кафедрі судово-медичної експертизи, тобто в приміщенні міського моргу, коло якого живе Кошарний. Там є дуже багато похмурих експонатів людської необачливості, зажерливості й злочинності. Серед них і цей. У банці з спиртом – шматок трахеї з темним кавалком м’яса усередині. Офіціантка ресторану «Динамо» (вродлива, повногруда, з пофарбованим хною волоссям, з діамантовими сережками й золотим годинником) несла замовникові ростбіф, офіціантки ніколи не бувають голодними. Ресторанні страви не викликають у них жодних виділень шлункового соку чи ферменту пепсину, вульгарно висловлюючись, слини. Але ростбіф! Соковите м’ясо, червоне, гнучке, важке (питома вага, як у свинцю!) протягом цілої доби лежало в холодильнику, обкладене спеціально нашаткованими сирими овочами, пронизувалося соками від овочів, набиралося неймовірних запахів і присмаків, перетворювалося з примітивного м’яса на якийсь казковий продукт, про який можна тільки прочитати в книжках або дізнатися з зарубіжного фільму (іноді «Мосфільм» теж заверне такий фільмик!). Таке м’ясо можна їсти й не смаживши. А коли кухар-чарівник ще піддасть його, як кажуть металурги, термічній обробці, тобто припече трохи на вогні, так щоб таємнича хімічна реакція взаємодії двох світів – тваринного й рослинного, – яка почалася в м’ясі, коли воно лежало в холодильнику, обкладене овочами, дійшла тепер свого логічного, як то пишуть у газетах, завершення, то тоді й матимемо велике чудо кулінарії, перед яким схиляються навіть весталки храму Ненажерства, тобто офіціантки.

Того дня кухар трохи помилився і підсмажив ростбіф не дуже великими шматками. А згідно з так званою нормою «виходу блюда», вага ростбіфа мала бути такою-то й такою. Довелося до великого шматка додати ще й-маленький. І той маленький, поки офіціантка несла страву з кухні до залу, й спокусив бідну жінку (ще зовсім молоду і вродливу по-київському, тобто повну, з перефарбованим волоссям, з сережками і т.д.), і вона вхопила той шматочок, як та коза з казки листочок, але різниця між офіціанткою й козою полягала в тому, що коза, поки доходила до свого діда, встигала проковтнути листочок, ще й запити його води крапелькою, офіціантка ж ніяк не могла встигнути проковтнути кавалка ростбіфу на тому короткому відрізку шляху, який їй належало подолати від кухні до замовника. Як бачимо, часто навіть відстань з категорії фізичної перетворюється на категорію філософську, та ще й з добрячою домішкою фаталізму.

Офіціантка поспішала, дуже поспішала. Вона пожбурила той шматок м’яса в рот, вона привела в дію відразу весь складний механізм ковтання, всі м’язи рота, горла і ще там чого, а це досить багато м’язів. Від поспіху щось там порушилося в координації м’язів, якийсь м’яз скоротився раніше, якийсь пізніше, шматок ростбіфа був проштовхнутий не в стравохід, а в дихальне горло, і на четвертому метрі від «роздаточного вікна» (о, який термін!) кухні було зафіксовано миттєву смерть офіціантки, портрет якої ми двічі описали трохи вище.

Тепер її трахея плаває в синюватому розчині за прозорим склом і нагадує, нагадує... Що?

. . . . . . . .

– Слухайте, Танюсю-Тетяночко-Таттяночко, ось ваш коктейль, і прошу вас: не забивайте мені голови підозрами і дамськими секретами. Сьогодні жюрі, і я повинен очиститися від усього, як цибулина перед з’їденням.

– Якщо вас хто й спробує з’їсти, то виплюне, – сказала гнівно Таня і відвернулася від Діжі.