Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

Якщо спробувати підсумувати те, що я сказав, і прикласти це все до тих проектів, які ми маємо, особливо ж до тих, щодо яких тут розгорілися найпалкіші суперечки, то що б я сказав? Насамперед хочу зауважити, що мені особисто якось найбільш припав до смаку проект під девізом «Провесінь». Він скромний, разом з тим у ньому є багато нового, оригінального, він якось щасливо поєднує в собі всі наші сьогоднішні вимоги до такого роду проектів. Але враховуючи, що наш конкурс експериментальний, що ми проектуємо не для сьогодні, а для завтра і післязавтра, то «Провесінь» трохи відстає, і тут, звичайно, на перший план виходить «Сонце для всіх». Це сміливий, новаторський, я б навіть сказав – незвичайний проект, в ньому відчувається величезний заряд творчої енергії, люди чи людина, які його робили, – цікаві люди, їх неодмінно треба підтримати. Про «Космос» я б не казав нічого. Очевидно, тут проявилася повністю моя некомпетентність у питаннях архітектури. Я бачу в протоколі такі шановні імена, як ім’я Дементія Хомича, Тетяни Василівни, вони вже висловилися про «Космос», і тому я просто вмовкаю.

– Але ж дозвольте! – прокинувся зі свого летаргічного сну академік. – Моя думка вас ні до чого не зобов’язує. Тут просто непорозуміння. Я підтримав цей проект, бо мене просили його підтримати, але мої ідеали... Окрім того, товариш Кошарний вас невірно поінформував.

– Мені це важко збагнути, – посміхнувся секретар. – «Просили підтримати». Допустимо, що й мене «просили підтримати». Але я не можу підтримувати того, що мені не подобається. Радянська людина гідна і будинків найкращих у світі, і квартир, спланованих найзручніше і найрозумніше! А в «Космосі» насамперед вражає бездумність і сліпе копіювання найгірших взірців. Тут окарикатурено все те справді нове, що знайдено нашими будівничими за останні роки. Дивуюсь, як вистачило сміливості подавати такий проект на конкурс. Прошу пробачення за різкість.

Він сів. Обличчя в Кукулика стало сірим, як вулканічний попіл. Він обдарував згірклим усміхом Тетяну Василівну, яка кусала губи, кидаючи скісні погляди на академіка, хотів щось сказати, але тільки знизав плечима.

Тетяна Василівна вже не могла стриматися. Коли на те пішло: не Кукулика вона захищає, а принципи. Кукулик зацікавлений у проекті «Космос» так само, як і вона, як і всі інші, хто відстоює цей проект. Слово сказано – за нього треба битися. Василь Васильович приймає долю конкурсу найближче до серця, бо це ж його ідея, і він не хоче розміняти її на пусті фейєрверки. Як вій переживає! Як кидає його, мов на гойдалці: вгору – вниз, вгору – вниз, надія – розпач, надія – розпач... Він то змучений, постарілий, то знов налитий, мов яблуко, свіжий, з пахощами лаванди...

Але виступ секретаря вбив Василя Васильовича. Та й хіба тільки його? Власне, це звинувачення їм усім: не побачили, не зуміли поцінувати належно проекти «Сонце для всіх» і «Провесінь», незаслужено зосередили свою увагу на «Космосі».

– Дозвольте, – рішуче сказала Тетяна Василівна. – Я не в усьому згодна з Олексієм Івановичем. Раз наша суперечка набирає гостроти, то я дозволю собі висловитися ще раз, хоч моя думка вже занотована.

Кошарний закивав головою: так, так, так.

– Олексій Іванович закликав нас мріяти. Гаразд. Ми вміємо і любимо мріяти. Така вже наша професія. Але...

Телефон! У книгу буття цей день має бути записаний під знаком телефону. Дзеньки-бреньки, др-р-р!

Якась жінка просила Тетяну Василівну. Кукулик майже ласкаво подивився на телефонний апарат. Починалося найстрашніше, а телефон перебив. Може, ще він принесе порятунок? Найстрашніше почалося вже тоді, коли виступив секретар. Чому він не утримався? Начальство повинно утримуватись, і потім приєднуватися до більшості. А цей заговорив. Але найстрашніше й не в цьому. Мовчать Діжа, Брайко, держбудівець, навіть Бульший і Кошарний змовкли. Коли вже мовчать і друзі й недруги – справи погані. З розпачливою надією дивився Кукулик, як Тетяна Василівна притискує до вуха трубку.

КИЇВСЬКИЙ ОБІД

Що таке київський обід? Вже з князівських часів тут здебільшого натискували на розмаїті меди та на «зелене вино». Коли Ілля Муромець розгнівався на князя Володимира, то він перш за все позбивав деякі архітектурні прикраси з князівських палат, а потім пішов обідати, але що саме їв, невідомо, зате відомо, що пив. Билина розповідає про це так:

 
Ты лети, стрела, об окошечки княжецкие,
У окошек отстрели все маковки позолочены!
....
Приходил-то он во царев кабак,
Стал он с голями пить зелено вино,
Стал пропивать княжецкие маковки.
 

Пушкін був конкретніший, описуючи київські харчі:

 
То ль дело Киев, что за край!
Валятся сами в рот галушки,
Вином хоть пару поддавай...
 

Колись у Києві (та й хіба тільки в Києві!) голод уявляв мовби таку собі бездонну дірку, яку треба було чим-небудь заткнути. Затикали: варениками, галушками, локшиною, пиріжками, пампушками, книшами з вишкварками. Тепер голод беруть блокадою. Столичні салати, бульйони, печена картопля з салом, всемогутній і всезагальний шніцель, який ви знайдете в усіх їдальнях, кафе, ресторанах, чайних і навіть удома і, нарешті, – чудо з чудес київських – київська котлета, гастрономічна бомба для бомбардування голодного царства в нашому шлунку.

Косар-Косаревичі завжди любили попоїсти. У них шипіло і шкварчало на кухні з ранку й до вечора. Баба Надя чаклувала над сковородами й каструлями, шпигувала кролів або зайців, крутила котлети з індички, смажила криваві біфштекси, заправляла хитромудрі супи. До обіду накривали в їдальні стіл. Квартира була велика, кімнат багато, для їдальні відвели найбільшу кімнату, цілий зал. Ганна Сергіївна казала: «Я не можу тулитися з мискою в чулані». В Ганни Сергіївни було безліч таких звичок, які нині здаються трохи смішними, але все це мало виправдання в тому факті, що Ганна Сергіївна – вдова професора, доктора архітектури Косар-Косаревича (ану, пошукайте в Києві докторів архітектури! Багато ви їх знайдете? Тож-бо й воно! «А покійний...» Починалося шмаркання носом, притуляння хустки до очей, ліпше вже тут не сперечатися, бери ноги на плечі та втікай!). У нашому Києві безліч таких, як Ганна Сергіївна, дружин славетних людей. Якось так воно виходить, що славетні люди помирають перш ніж їхні дружини. І от у величезних незатишних квартирах старі бабусі перебирають спогади. Що? Віддати квартиру і взяти меншу? Тільки через мій труп!

Віддамо традиційний поклін ввічливості всім дружинам славетних покійників і візьмемося до опису того, що відбувалося в багатокімнатній квартирі Косар-Косаревичів.

Ганна Сергіївна сиділа за столом, накритим білою, рипучою від крохмалю скатертиною, накладала на тарілки синові й собі холодні закуски. Відкрила кришку супниці й нюхнула, чи баба Надя поклала всі спеції, глянула, чи синові поклали його прибор, і нетерпляче йорзнула на стільці: «Гнатку! Дитинко, де ти?»

А дитинка, маючи в своєму молодому тілі не тільки голод, а ще й невтишиму розпуку, в зв’язку з описаними вище подіями і з огляду на необхідність повертатися на двотижневе мешкання до незатишної камери в Лук’янівській тюрмі, прокралася до колишнього батьківського кабінету, який слугував тепер за бібліотеку, знайшла на одній з найвищих полиць товстий фоліант, у якому розповідалося про забудову стародавнього Риму, про його форуми, терми і арки, а ще – про триклініуми, тобто про зали, де римляни їли навлежки, висмикнула фоліант з його гнізда, запустила руку в нетрі полиці, кудись за книжки, і витягла на світ божий пляшку з темною, кольору старих дубових меблів кабінету рідиною. Материного голосу дитина не чула. Та й спробуй почути, коли голос кволий, а квартира – цілий гектар. Билина не зберегла нам деталей. Ми так і не знаємо, чи богатирі київські, перш ніж випити зелено вино, роздивлялися на нього проти світла. Гнатко мав таку звичку. Він взяв пляшку, крутнув її, глянув крізь неї у вікно, нічого не побачив, окрім спотвореного зображення свого нервового обличчя, потім відіткнув корок, нюхнув. У цей час уже десь ближче почулося: «Гнатку!» Видно, мати не витримала й вирушила на пошуки своєї дитини. Гнатко миттю перехилив пляшку в рот і наступні кілька секунд не чув нічого, крім заспокійливого булькання: гл-буль-гл-буль... «Дитинко, де ти?» – почулося вже буквально за дверима кабінету. Пляшка негайно набула вертикального положення, корок стрибнув у отвір, рука шаснула за книжки, фоліант помандрував на визначене йому ще покійним доктором архітектури місце.

– Ти тут? – спитала кволим голосом Ганна Сергіївна, заходячи до кабінету.

– Як бачиш. Хоч гляну на книжки. Може, трохи відляже від серця.

– Боже мій боже, викапаний батько. Як тільки його що-небудь нервувало, він брався за книги про Рим, і це давало спочинок його серцю. Ходімо обідати, дитинко моя, ти ж, мабуть, голодний. Хіба ж там погодують тебе...

– Там не дуже розгодовують, – похмуро сказав Гнатко. – Там так нагодують, що...

Вони пішли до їдальні. Мати попереду, син позаду. Гнатко намагався дихати вбік, щоб не дуже пахло «стародавнім Римом». «Невже й старий мій закладав? – думав він. – А може, муттер-буттер знає все і навмисне натякнула? А яке це має значення? Все одно земля крутиться і на морі відбуваються припливи і відпливи, а мене жде мій Ваня-міліціонер, трамтарарамність і сюди-тудинство!»

– Так, що ми маємо на сьогодні, щоб поколупатися в зубах? – потираючи долоні, бадьоро вигукнув він, наблизившись до столу. В очах у нього забіліла скатертина, блиснули срібні виделки, ножі й ложки, саксонська порцеляна «голубі мечі» нагадала про усталений комфорт і добробут родини Косар-Косаревичів, нагадала про те, що й він – насамперед Косар-Косаревич, а вже потім тимчасовий в’язень Лук’янівської тюрми, різноробочий на будівництві міліцейського будинку (а може, він і не міліцейський, яка різниця!), а ще хто?

Не було часу на відповіді – Гнатко їв. Ганна Сергіївна теж їла.

– Тільки коли їси, відчуваєш себе людиною, – сказала вона. – Ми з твоїм покійним батьком завжди любили попоїсти. Якщо їхали в Москву чи Ленінград, то не ходили, як усі провінціали, по театрах, а відвідували найкращі ресторани. Я й досі пам’ятаю, що ми їли в «Савої», «Націоналі», в «Метрополі» чи в «Арагві». Пам’ять шлунка найміцніша.

– Муттер, це дикий квієтизм: пам’ять шлунка! Поет сказав: пам’ять серця! Окрім того, «Савой» перейменований тепер на «Берлін». Там німецька кухня. Як у нашому «Лейпцігу».

– Ах, що там наш «Лейпціг»! Що то за німецька кухня, коли в нас ніколи не буває ковбаси салямі або справжніх франкфуртських сосисок.

– Але ж сосисочний Франкфурт – у Західній Німеччині.

– То й що з того? А рецепт нам відомий? Не запихайся, не запихайся так! Ніяк не відучу тебе від вульгарного способу їсти. Їсти треба інтелігентно.

– А жити?

– Ах, жити. Їсти – це й значить жити. Вміти поводити себе за столом, брати серветку, тримати виделку, вибирати бокали для вина...

– Ти знаєш, ма... Я згадав...

– Ти згадав ще когось, хто нам може допомогти? Може, з твоїх друзів?

– О, мої друзі! Перед законом вони безголосі й лякливі, мов тхори. Вони анархісти, законів не визнають, а той, хто законів не визнає, боїться їх.

– Але ж ти сказав, що ніяких порушень...

– Я? Звичайно, нічого! Не вбивав, не крав, не лаявся непристойними словами, не зчиняв бійки, нікого не зачіпав, нікому не заважав, нічого не порушував, ніяких провин. Просто я маю розвинене почуття гумору, чого бажаю й іншим!

– Це просто обурливо: культурну людину, яка має витончене почуття гумору і...

– О, це тонка річ – гумор... Його позбавлена і наша міліція, і наш суд... Що вдієш. Вони трактують його занадто звужено, а ми хотіли б його значно розширити...

– Але всьому є межа. Ти перейшов межу, очевидно. Скільки я тебе вчила. Не стукай так ложкою об дно тарілки, ти не з голодного краю. І не сьорбай. Суп треба просто вливати в рот. Непомітно, делікатно. І не мочи губ. Губи повинні бути сухі, коли ти їси.

– По-твоєму, я повинен висолопити язик, мов собака, і хлебтати все язиком?

– Гнатку, в такий страшний день ти ще заперечуєш своїй матері!

– Пардон, ма... Отже, я згадав...

– Що ти згадав?

– Що сьогодні грандіозний футбол.

– Ти ж знаєш, як я ставлюся до цього вашого футбола.

– Але я?

– Ну, сьогодні пропустиш...

– Пропустити матч «Динамо» – «Зеніт»? Я згоджуся краще два тижні не їсти!

– Що ти кажеш, схаменися. Ну... ну, подивишся по телевізору. Там же, в вашій тій тюрмі, сподіваюся, є телевізор?

– Телевізор у тюрмі? Муттер-буттер, треба ж думати хоч зрідка! Там є тільки «параша». Пояснити тобі, що це таке?

– Що-небудь вульгарне? Можеш не пояснювати, я не хочу слухати. Догрався, тепер попав у цю «парашу». Скільки я тобі казала...

– Ну, гаразд, гаразд. Більше не буду. Це вперше й востаннє. Стану слухняним. Але ж футбол. І до того ж у мене квиток, абонемент, перший сектор.

– Ти що ж – хочеш піти на футбол?

– А чому б мені не піти? Ти розумієш, що таке перший сектор?

– А той міліціонер?

– Ну... я скажу, що тобі було погано, я затримався... Візьму таксі і просто до тюрми – шир!

– А тобі не...

– Що?

– Не дадуть ще тиждень або два?

– За що?

– Ну за... за запізнення до тюрми...

– Такого закону нема! Не було ще прецендентів, щоб спізнювалися до тюрми. А я спізнюся. Створю такий прецендент! От реготу буде!

– Але ж...

– Ма, жодних «але»! Ти повинна благословити мене!

– Не говори дурниць. Їж котлети, в тебе все захололо. Коли починається той ваш божевільний футбол?

– О вісімнадцятій тридцять.

– Жах! Ти запізнишся на цілих три або й чотири години.

– Не грає ролі – три хвилини чи три години. А за цей час, може, тобі повезе і знайдеться в Києві добра душа, яка нам поможе... Цей Жеребило міг би, але він такий слизняк. Розкис зовсім: «Якби я міг з тобою помінятися, хлопче...» Видно, з перепою загнали його до онкологічного інституту, він уже й пустив там сок.

А ще партизан!

ЗРІКАЮСЬ!

Жеребило ніяк не міг збагнути, ввійшла чи не ввійшла до палати дружина. Дивне збайдужіння огорнуло його. Почуття притупилися, зникли зовсім. Кажуть, з усіх почуттів лише скупість супроводжує людину до самої смерті. Жеребило ніколи не був скупим, – отже, не мав і того єдиного почуття, яке міг би мати, згідно з незбагненними примхами природи. Лежав, як колода. Ввійшла дружина чи не ввійшла? І скільки часу минуло відтоді, як зачинилися двері за Брайком? Брайчик, от тобі й Брайчик! Не любив його Жеребило, а тепер любить. Любить тоді, коли не вміє вже ні любити, ні ненавидіти. Що? Не може? Брехня! Хто сказав, що не може?

Жеребило важко ворухнувся на ліжкові. На здерев’яніле його обличчя щось війнуло, мовби хтось був рядом, хтось сідав на табуретку, нахилявся над ним. Розплющив очі, замаячила в сизому мороці знетямлення невиразна постать дружини.

– Якого чорта!

Лежав, ждав, що буде далі. Біль котився по його тілу, шарпав залишками нервів, добивав рештки, живого в клітинах; біль починався в животі, розходився колами, як розходиться вода від каменя, кинутого в ставок: чимдалі кола більшали, ширшали, біль охоплював усе тіло, його хвилі здіймалися вище й вище, захльостували Жеребилові рот, горло, вже несила було дихати, він захрипів:

– Мар-ріє...

Знов перестав бути людиною. Протоплазма, в яку введено повільну отруту. Білок, носій життя, внаслідок таємничих комбінацій перетворюється на білок, що несе смерть. Життя від білка і смерть теж від білка.

– Мар-р...

Потім настав короткий відплив. Біль зняв свою блокаду, зняв тимчасово, і Жеребило квапився використати той короткий проміжок, щоб знов стати Жеребилом, хоч на мить стати самим собою, таким, як колись, як ще недавно. Тепер уже знав, що дружина тут, що вона сидить коло нього, що вона плаче. А що б же мала ще робити?

– Якого чорта! – гримнув. Хотів гримнути, а вийшов тільки шепіт. Вона мовчала. Хлипала і мовчала.

– Ти от що, – подумавши, сказав він. – Ти ще раз подзвони Мухобою. Пошукай його. Він усе може дістати. Всі ліки, все на світі. Ти спробуй... Тільки не коло мене... Терпіти не можу, коли отут... Подзвони там десь... Ну? Якого чорта!

Дружина вийшла, а на нього знов посунув біль. Він захопив усі клітини. Лишив неушкодженою тільки одну комірчину пам’яті, і звідти, мов промінь кінопроектора, летів давній далекий спогад і розгортав перед скаламутнілим зором Жеребила картину.

Яструби літають на випростаних, нерухомих крила. Крила в яструбів тверді, мов серпи. В повітряних прозорих токах кружляють над лісом яструби, над галявами, там, де земля найбільше осяяна сонцем.

На тридцять п’ятому кілометрі закрут шосе. Правобіч сосни – мов пальми. Високі тонкі стовбури, розхилені в боки, і вахлярі зеленої хвої. Він ніколи не бачив кокосових пальм, але колись ще до війни їх малювали на обгортці мила. Мило так і звалося «Кокосове». Сотні доріг у лісі. Тиша. Проростання трав. Грибний запах. Бічне скло в машині спущене, гаряче повітря б’є збоку яструбиним крилом. Він сам. Далеко від усього. Тільки яструби десь над головою, та сосни, та трави... Доріг у лісі, мов у житті. Він задумався, поїхав не туди, заблукав. Плутав по доріжках, перехрещував ліс туди й сюди, аж поки знову вибрався до шосе. Побачив крізь дерева чорно-білі кам’яні стовпчики обабіч шосе. Різко натиснув педаль акселератора. Заклацали пальці в моторі. Машина вихопилася на дорогу. Тридцять сьомий кілометр. Всього тридцять сім кілометрів від Києва. Та навіть цього досить, щоб від’їхати від роботи, від знайомих, від усього свого життя і опинитися на піщаних доріжках під яструбиними крилами... А тепер? Тепер не втечеш нікуди. «Кожен з нас, хоч найбільший, хоч найменший, полишає по собі велику землю». Брешеш, Брайчику! Світ великий, але скрізь ворожий і безжальний. Світ мізерний, земля мізерна, мов макове зерно! Ніде нема порятунку... О-о! Занесіть мене на тори, вкиньте в море, в холодні озера, пожбурте в космос! Засуньте в холодильник або в нетоплену піч! Але рятунку!

Знов було дивне відчуття невідомості. Чи ввійшла дружина, чи не ввійшла. Якщо й тут, то чому мовчить. Якщо нема, то чого так довго бариться?

– Якого чорта! – просичав.

Вона, здається, щось говорила. Виходить, уже тут. Мабуть, давно сидить коло нього і жде, поки він випручається з блокади болю. І Мухобоя не знайшла. Ага, знайшла, але він нічого не може. Привіт? Хай він почепить свого привіта собі на шию й кинеться в Дніпро. Швидше втоне.

А біль бив стопудовими молотами, сплющував тіло, витончував тканини, лишав тільки один шар клітин, лишав оголену протоплазму, насичену генами вмирання. Коли відпустило, в Жеребила текли по обличчю сльози і голос був такий кволий, наче в малої дитини:

– Мар-ріє... Марійко...

Вона схилилася над ним, дихала на нього, дихання в неї було гаряче, воно несло життя, воно повертало залишки життя і до його змученого тіла, і він заплакав ще дужче.

– Мар... Марійко... Принеси мені... Оте... Яким тонким було моє лице... Худеньким... Принеси мені... стару фотографію... Оту, де я босий... у сірій сорочечці... і з любистком в руці... Де я Петько... Петько Жеребиленя...

«Велика земля після нас, і до нас, і при нас, і завжди велика земля, а ми малі, а ми гвинтики-болтики, а ми... Брехня! Хто там сказав, що я «гвинтик-болтик»? Оті хлопці на шосе під Хоролом дали тоді йому болтик, він обіцяв їм щось помогти і забув. Сором, Жеребило обіцяв і не зробив. Гвинтик-болтик... То були добрі хлопці. Один вусатий, уже літній, а другий молодий, з тонким розумним лицем, як у молодого Жеребила колись... От би видужати, знайти їх і зробити для них усе, що тільки б зміг... Він був малим чоловіком... Не гвинтиком-болтиком, а чоловіком, хоч і малим, а зараз би зміняв свою долю на найменшу долю, став би зовсім малим, як був колись малим Петьком на тій фотографії, де босий і з любистком у руці. Так його ставила там мати. Під дяковою рубленою коморою поставила, бо фотограф приїхав у гості до дяка. Сидів на ганку з дяком, пили там чай чи ще й міцніше, хто ж їх знав, а коли хто приходив фотографуватися, то спускався фотограф з ганку, несучи поперед себе кругле черево, обтягнуте білою довгою сорочкою, переперезаною тонким кавказьким ремінцем з гострими бляшками на кінцях, зазирав у апарат, який стояв на триніжку коло рубленої комори, потім засовував руку у якийсь чорний сатиновий рукав, щось там робив, кричав: «Уніманіє!» – і все.

І вийшов на картці малий Петько, худий, з зализаним на щоках білуватим волоссячком, у сірій сорочечці і з любистком у руках... П’ять хвилин полежав чотирикутник білого паперу в цеберці з холодною водою, і засірів на ньому малий Петько. Чудеса! А земля велика й тоді була, і тепер, і вічно буде... Десь у нього є син. Викликала його дружина, а він не їде. Науковий працівник... Дочепив до прізвища «в», став уже не просто Жеребило, а Жеребилов і забув про батька. Чорт з ним.

Жеребилов-Жеребокобилов-Жереборябокобилов – сучий син! Та хіба він сина лишає? Землю лишає! Велику землю. От барбос Брайко, от так Брайчик, барбосюра, який же ж розумний! Тихий-тихий, а розумний, як чорт. Синок – економіст. Він газети читає і підраховує продуктивність чужої праці. А Жеребило сам усе життя працював, як віл. Тяг без освіти, без знань, без нічого. ЦПШ. Та партизанська хоробрість. Та добрі люди. Та кебета на плечах. А та знову хлипає?

– Якого чорта!

І один сам умираєш. Нікого нема, ніхто в твою шкуру не влізе, вона відгородила тебе від землі – і від людей, усі десь збоку, ходять наче кругом палаючої хати, а всередину зайти бояться. А ти лежиш і гориш, і згоряєш, і догоряєш... А земля ж велика, а гарна ж, як у півд... Тьфу! Ніколи не був у тій Каліфорнії і не знає, що воно, а лізе на язик навіть тепер...

– Маріє!

– Що тобі, Петре?

– Знаєш, Мар...

– Ну, що? Ти помовч, тобі ж важко говорити...

– Ні, я буду... Марій... Марійко... Я ж тебе... люби... люблю, Мар-р...

Вона гладила йому руки, а він хотів вибалакатися, може, востаннє.

– Син, якщо... приїде... то... кінець... у мене воно... Марійко...

І нащо він лаяв сина? Розумний хлопець. Кандидатом наук скоро буде. А оте «в» йому дочепив якийсь дурний писар. Хіба мало їх розплодилося? Раді, що допалися до чорнила. Пишуть, пишуть...

– А Брайко, Маріє, отже ж... Ти ж бачила... Ох і Брайчик...

Він наче сп’янів. Стало трохи легше, біль блукав десь поза-уманню, тупо штовхав Жеребилове тіло здалеку, але свідомість жила, свідомість працювала чітко, виразно, незатьмарено.

– Він сказав про землю... Ох і сказав! А я... тварюка я, Марійко... І Кошарний... і Кук... Василь Вас... теж... Вони думають – кінці в воду... Жеребила нема, його вже з’їло, він... Марійко, набери... набери телефон... прийомної... Попроси... Не Кукулика... Нікого не проси... А Тетяну... Тетяну Василівну... Вона жінка... Вона з Куку... З Василем Вас... Хай вона знає! Жеребило їм ще покаже! Набери!

Дружина послухалася, набрала номер телефону, підождала, поки там підходила Тетяна Василівна, сказала:

– Зараз з вами хоче говорити товариш Жеребило.

– Здрастуйте, товаришу Жеребило, – сказав здалеку голос Тетяни Василівни. – Бажаю видужати пошвидше і всі наші товариші бажають. Ось тут на жюрі. Сидимо, вас згадуємо...

«Ой бреше ж!» – подумав Жеребило, але не став заперечувати, навіть не привітався з Тетяною Василівною, відчуваючи, що знов зараз візьме його в сталеві лабети біль, квапився, поки мав силу, поки був просвіток, хрипко сказав у трубку:

– Слухайте мене... Слухайте... Там «Космос»... Проект «Космос» є. Так його нам робили жучки... За гроші... Трохи наших ідей, та їхнє креслення, та... З миру по нитці... А підписалися: Кукулик, Кошарний і я... «Космос» – це ми підписали. Так і знайте в разі чого... Вони там пхатимуть його на премію... На першу... А це ми... І жучки... На смертному одрі зрі... – гикавка перервала йому мову, і слово вийшло розірваним на дві частини. Другу частину він вимовив лише за хвилину: – ...каюся... – Хотів ще додати: «Як комуніст», але сказав інше: – Прощайте.

«Зрікаюся». «Каюся», чи «зрікаюся», чи «зрікаюся» і «каюся»? І «прощайте». Треба було не так. Не прощення. Треба було сказати: «Бувайте». Або: «До зустрічі по той бік землі...» або «на Байковому кладовищі...»

А хтось стояв осторонь, і скалив зуби, і передражнював: «У мене містки справні...»

– Якого чорта, – заскрипів востаннє зубами Жеребило.