Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

– Я вас слухаю, – сказав ввічливо.

– Яке ваше ставлення до поезії? – пролунало несподіване, мов постріл, запитання.

– Тобто як це – до поезії? – не зрозумів відразу академік. – Наскільки я розумію... Ми все ж таки архітектори... І-і...

Він не любив широких жестів, але мимоволі розвів руками. Не було ради на таке хлоп’яцтво.

– Так, так, – не відступав Діжа, – я мав на увазі саме поезію в найширшому розумінні цього слова. Математичний розрахунок – це для нас завжди важливе, без цього ми не можемо будувати. Але навіть у математичних розрахунках можна відкрити цілі розсипи поезії. Наприклад, астрономи підрахували, що один всесвіт у сузір’ї Волопаса відлітає від нас з швидкістю тридцять вісім тисяч дев’ятсот кілометрів на секунду. Світло летить звідти двісті тридцять мільйонів світлових років. Поки цей промінь мандрував до нас через простори космосу, на Землі з’явилися й зникли динозаври й літаючі рептилії, утворювалися й ерозіювали гори, з’явилася людина. Приголомшливої поезії цих цифр не збагнеш нашим обмеженим людським розумом. Але для астронома Барабашова, для теоретика космонавтики, для наших перших космонавтів – це вже справжня висока поезія. Та що там космічні цифри! Спробуйте збагнути всю глибину, всю красу отого пісенного «женчичок-бренчичок підлітає, високо ніженьку підіймає». Поети – це дивні люди. В школі ми, наприклад, учили, що похилою може бути тільки площина, а Малишко написав про трави: «Ми підем, де трави похилі». Одне слово, незвично вжите, і вже ціла революція в мисленні. Світ відкрив тобі ще одну прекрасну грань – «трави похилі».

– Ближче до суті, товаришу Діжа, – вдавано позіхнув Кукулик. – Ми не встановлювали регламенту, але...

– Я весь час говорю по суті. Невже ви, Дементію Хомичу, не помітили, що в проекті «Сонце для всіх» присутня справжня поезія архітектури? Ота непередавана, часом навіть незбагненна поезія нововідкриття, якої ми шукаємо все своє життя і – що там гріха таїти! – не завжди знаходимо.

– Це вже якась архітектурна містика, – криво посміхнувся Кошарний, – «непередавана», «незбагненна». В нас усе вкладається в інженерні формули, в нас не може бути непередаваного й незбагненного.

– Ні, чому ж, – сердито повернувся до нього академік, – ви помиляєтеся, ви глибоко помиляєтеся, товаришу... гм... Кошарний. Архітектура – це мистецтво, це, коли хочете, справді поезія. Кам’яна поезія, бетонна, вічна, найдоступніша для всіх сущих, бо її консумують, тобто споживають, усі... Наш молодий колега має рацію... Проект «Сонце для всіх»? Можливо, можливо... Я міг помилитися... Тому просив би товариша Кошарного ознайомити нас з усіма відгуками на цей проект, просив би товаришів висловитися... Мені б не хотілося, щоб мій відгук трактували як якийсь присуд, що не підлягає опротестуванню.

– Але ж ми не маємо права нехтувати вашою думкою, вельмишановний Дементію Хомичу, – сказав Кошарний.

– Ви й не знехтували. Ви довели її до свідомості шановного жюрі. Тепер хай буде вислухана й друга сторона.

– Друга сторона – один Діжа, – посміхнувся Кошарний. – Звичайно, якщо вірити авторові популярного роману Дольду-Михайлику, то й один у полі воїн, але це стосується більше партизанських або розвідницьких дій, а не архітектури.

– В архітектурі партизанщини ми не допустимо, – авторитетно заявив Кукулик. – Ми покликані організовувати творчий процес в архітектурі.

«Ми покликані організовувати творчий процес», – відлунилися в свідомості Діжі слова директора Інституту житла. «Ми покликані... ми покликані... покликані...»

Ах, вони покликані, у них виняткове право бути покликаними і нікого більше не втаємничувати, нікого не допускати до «організування творчого процесу», бо вони... Хто ж вони? Що він взнав про них за ті три роки, що жив і працював поруч з ними? Які таланти відкрив у цих людях? Так, які таланти? Які здібності?

Ой, здібності, здібності, здібності...

ЖЕРЕБИЛОВА ЮШКА

– Їдьмо?

– Їдьмо.

– Ну, поїхали, чого там!

– Давай!

– У тебе все?

– Та боже ж мій? Оки-доки, як у південній Каліфорнії!

– Ну, то гайда! Брайко!

– Я не можу.

– Здивував! Чи ти коли-небудь міг?

– Дякую, але не можу.

– Тоді молодого кадра.

– Діжа! Давай з нами!

– Може, ще якусь жіночку прихопити? Хоч стареньку.

– Нащо?

– А юшку варити.

– Все забезпечено. Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

– Ну, то покотили, Діжа?

– Якщо начальство велить...

– Начальство пробачає тобі твій поросячий характер і запрошує на тайну вечерю.

– Цінуй!

– І роби висновки.

– Жеребило, а ти нічого не забув?

– Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

– Ну, тоді хряпай! Держись усі один за одного, бо Жеребило на повороті повикидає з машини.

– Зі мною ніколи нічого ніде не трапляється! Оки-доки...

– А скільки машину водиш?

– Два роки.

– Найнебезпечніший вік. Книжка така є «Від двох до п’яти». Якраз про це.

– Так то ж про дітей, а не про шоферів.

– Однаково. У Жеребила теж дитячий вік. У нашого Діжі в архітектурі, а в Жеребила – в автомобілізмі.

– Діжа, чого ж ти мовчиш?

– А що казати?

– Чи ти вважаєш нас такими дурними, що вже й говорити з нами не хочеш?

– Я ще не збагну ніяк, куди ми їдемо.

– Кошарний, поясни популярно.

– Для такого діла б – лектора з Товариства по розпорошенню знань! Оки-доки... Го-го!..

На тридцять п’ятому кілометрі шосе Київ – Дніпропетровськ Жеребилова «Волга» звернула в ліс, проїхала кілометрів з п’ять по вибоїстій, встеленій оголеним корінням дерев дорозі, вискочила на луг, потім подерлася по піщаній кучугурі до п’яти хаток, що стояли над старицею Дніпра, з розгону врізалася в сухе, сипуче.

– Ану, вискочили!

– Пхнули дружно!

– Раз, два, три!

– Пхаємо назад, оки-доки!

– Давай, давай!

– Тепер уперед, як у південній Каліфорнії!

– Газуй, газуй!

– Отак субота в нас і пройде.

– В пісочку.

– Казав же я, що Жеребило живе ще по дитячій книжці.

– Ще назад, як у південній Каліфорнії!

– Ти краще давай, як у нашій кучугурі!

– Ну, взялися!

– Пхнули!

– Вперед, оки-доки!

– Гей-гей, Жеребило, нас не забудь взяти!

Машина вигреблась на тверде і, заточуючись, мов п’яна, покривуляла сільською вулицею так, ніби Жеребило зовсім забув про своїх пасажирів. Коло криниці він все ж став, відчинив дверцята, витер лоба, хекнув:

– Уф, оки-доки!

– Сідаємо, – скомандував Кукулик.

На заднє сидіння знов забралися Кошарний, Діжа і ще якийсь незнайомий, з посмішкою людини, для якої не існує на землі жодних таємниць. Лише тепер Жеребило згадав, що й досі не познайомив з ним своїх пасажирів.

– Тепер можу розсекретити нашого попутника. Раніше не мав права. Це Григорій Григорович, який завідує всім, що є на Україні найсмачнішого. Знає, де взяти. Прізвище в нього не піддається розголосу. Для широкого вжитку мається псевдонім: Мухобій. Називайте, кому як спідручніше. Бажано – Мухобоєм.

Так званий Мухобій посміхався своєю посмішкою новітньої Джоконди чоловічого роду й не ронив жодного слова.

І за хутором були піски, а там луг з ріденькою травичкою, між якою, здається, просвічував знов же таки пісочок. Жеребило сміливо спрямував машину просто через піски на лужок. Все повторювалося. Пхали, кректали, лаялися, смикалися, а Жеребило запевняв, що все це «оки-доки» і «як у південній Каліфорнії».

Нарешті добралися до високої кручі над Дніпром, поставили машину серед шелюжку, збігали до води, щоб трохи охолонути. Кукулик, подаючи всім приклад, перший роздягся, залишився в синіх капронових трусиках з білим поясочком, загойдав буграми могутніх м’язів, вкритих добрим шаром жирку. За ним оголив своє біле, мов куряче, тіло Кошарний. Жеребило вискочив з одягу, як розгодований рак з старого панцира, і виявився ще товщим і здоровішим, ніж Кукулик. Ходив понад бережком, і на ньому так усе й двигтіло. Мухобій під чесучевим піджачком і білою імпортною сорочкою мав кругленьке черевце, а під солом’яним капелюхом – білу простору лисину. Походили понад водою, відсапнули від тяжкої дороги.

– Ану, давай свої вудки, – сказав Кукулик Жеребилові.

– Вудочки є. Хто хоче вудити, а хто дрова збирати для юшки?

– Як я зрозумів, ви хочете наловити риби, щоб потім варити юшку? – спитав Діжа.

– Правильно зрозумів, оки-доки.

– Але ж це фантастика, до того ж не наукова.

– Вирішено, – підсумував Кукулик. – Нашому молодому кадрові доручається збирання дров. Риба – за нами. Хто «за»? Хто «проти»? Хто утримався? Одноголосно. Вітаємо вас, товаришу Діжа, з почесним громадським дорученням.

Іван пішов тинятися по кущах шелюгів. Дров тут було стільки ж, як риби, тобто не було зовсім. Знайшов якийсь старий висохлий корінь, що висувався з піску під кущем молоденької шелюги, довго смикав його, намагаючись відірвати, відірвав, коли вже й не сподівався, і від несподіванки важко гепнувся на щось тверде й колюче. Так з одним корінцем і приблукав до тимчасового табору.

– Одну калорію приніс, – сказав з сумним усміхом.

У рибалок успіхи були не ліпші. Тільки Мухобій упіймав якусь біленьку рибку, таку маленьку, що її треба було б відразу пустити назад у воду, але рибалка і в гадці не мав цього робити. Навпаки, припнув її товстенним куканом до своїх трусів і стояв з тим жалюгідним трофеєм гордо, як Наполеон під Аустерліцом. До речі, в Мухобоя справді було щось спільне з Наполеоном у виразі одутлуватого обличчя, в черевцеві, в товстих коротких ногах. Наполеон і риб’яча юшка.

– Найжалюгідніше видовище, по-моєму, – сказав Діжа, – це міський житель з вудочкою в руках. Він закидає її в Дніпро, як звик закидати ложку в борщ. Де ж ваша риба, рибалки? Чи, може, з отого риб’ячого ока, що його впіймав Григорій Григорович, варитимете юшку?

– Провчимо скептика, Жеребило? – спитав Кукулик, витягаючи свою вудку.

– Можна.

– Ану, дай мені номенклатурного черв’ячка. Та розкажи, як їх розплоджують.

– Ціла кібернетика, оки-доки. Один дід у Корчуватому ферму має. У нього всі великі люди черв’яка купують. Покійний Паторжинський брав тільки в діда. Дуже любив чайні. Це ті, що дід їх міцним чаєм підпоює, щоб вони мали добрий колір і жвавість. Але найжвавіший черв’як – це коньячний. Цих за три дні до продажу дід підпоює коньяком. Вони тоді як чорти. Змії, а не черв’яки. Тут уже не рибина чіпляється за черв’яка, а він сам чіпляється за рибину й тягне її до гачка. Ану, Василю Васильовичу, держіть! Зараз ми покажемо нашому... Як отого пророка звали, що ні в що не вірив?

– Йона. І попав у черево до кита. А ми сьогодні Діжу засунемо в риб’ячий пузир. Засунемо?

– Оки-доки, як у південній Каліфорнії.

Іван сів, спустивши ноги з кручі, дивився на рибалок-невдах, посміювався. Риба не брала й на коньячних черв’яків. Вона ігнорувала керівний склад Інституту житла, ігнорувала навіть знавця всього смачного, що було на Україні.

– Їдьмо, поки не пізно, і я почастую вас у знайомій мені їдальні биточками з макаронами плюс шматок торішнього солоного огірка, – глузливо запропонував Іван. – А про юшку можете прочитати в книжці «Старое житье». Там описується, як Потьомкін варив юшку з аршинних стерлядей і судачих щік.

– З судачих щік – холодець, – вперше заговорив Мухобій. – А нащот стерлядки...

– Мухобій! – злякано вигукнув Жеребило.

Той посміхнувся і вмовк.

– А може, все-таки провчимо нашого молодого скептика? – знов почав Кукулик.

– А провчимо, оки-доки! Мухобій!

Жеребило і Мухобій кинули свої вудочки, наввипередки подерлися на кручу. Жеребило підскочив до машини, натиснув на замок, відкрив багажник.

– Та-ак, – сказав, дістаючи звідти великий таган з триногою. Мухобій тим часом тяг з багажника дбайливо зв’язаний оберемок соснових полінець.

– Дрівця, – сказав спокійно.

– Маємо череп’яну миску, дерев’яні ложки, як у запорожців, і припас, – діставав далі Жеребило.

– А це – моє приношеніє, – крекчучи, витяг з багажника кубічного, оббитого бляхою ящика Мухобій. Він відкинув верхню кришку ящика. Блиснули великі грудки льоду, а з-поміж них націлилася на Івана здоровенним відкритим ротякою якась риб’яча голова. Кукулик і Кошарний теж вилізли до машини й стояли тепер, роздивляючись дари доброго бога Випадку і Жеребилової пронозливості.

– Маємо пудового сазанчика, – ласкаво заговорив Мухобій, розгортаючи лід. – Упійманий найсучаснішим методом: телефонним апаратом. Як це робиться – пояснить вам Жеребило.

– Оки-доки, як у південній Каліфорнії! Ви берете свій телефонний апарат і закидаєте його з Києва просто в Дунай. Гало і таке інше – і на другий день вам літаком привозять отакого громадянина.

– Дві стерлядки, – викладав на траву Мухобій свої здобутки. – Без стерлядки юшки не їв і князь Потьомкін-Тавричеський, а ми ж пролетарі, яким належить весь світ. Виходить, нам без стерлядки – аж ніяк не можна. Судачок теж є. Це продукт місцевий, ловиться навіть навпроти київського пляжу.

Ящик виявився напрочуд містким. З приказочками (де й слів набрав) Мухобій тяг та тяг звідти рибку, велику й маленьку, натягнув аж сім сортів (сім днів у тижні, сім сортів риби для юшки), випростався, глянув на Жеребила.

– Тепер мій ящичок, оки-доки! – потер той долонями.

Виволік з багажника картонний ящик з-під чеського пива.

На двадцять чотири пляшки. Віддер клейку стрічку, якою ящик був запечатаний, відкрив кришку. Всі двадцять чотири гнізда були заповнені. Але зовсім не чеським пивом, о ні! Там біліли такі знайомі голівки «Столичної». Червоніли сургучні кругляки коньячних пляшок. Витикалися пластмасові зубчики пляшок кубинського рому, блищало кілька металічних шляпок на пляшках з мінеральною водою («Нарзанчик» і «Боржомчик», – пояснив Жеребило). Діжа зчудовано подивився на своїх чотирьох мимовільних спільників: невже вони збираються проковтнути два пуди риби й запити цілим озером спиртних напоїв?

– Оки-доки, – весело промовив Жеребило, – давай, Мухобій, шуруй кочегарку!

Мухобій заходився коло тагана, а всі знов спустилися до води й поновили марні спроби впіймати якусь дурну рибину.

Юшка була готова, коли сонце вже спускалося за ліси. Мухобій став над кручею, схрестив на грудях руки, випнув черево, відставив трохи наперед ногу, гмикнув. Наполеон і юшка.

– Поч-чинаємо! – гаркнув якимсь новим для нього голосом.

– Почалапкали, – сказав Жеребило. – Змотуй вудочки!

На траві, застеленій газетами, стояла велика череп’яна миска, повна пахучої рідини. Кілограмові шматки дунайського сазана плавали в юшці, громадилися в юшці, мов айсберги в океанських водах. Біля кожної ложки був товстий окраєць чорного хліба. Ще стояла коло великої мисочка маленька, залізна, вщерть налита не відомою для Діжі рідиною з плаваючими в ній стручками червоного гіркого перцю.

– Сіли! – скомандував Кукулик. – Хапай той шмат, що на тебе дивиться!

І перший потяг з мисяри величезну сазанячу голову. Діжа теж вивудив з юшки свій шматок риби і вже хотів був спробувати, як його боляче вдарив по руці Жеребило.

– Оки-доки, так не годиться! Ритуал порушуєш. По-перше, тост. Мухобій!

Той не марнував часу. «Столична» вже булькала в гранчасті склянки, завбачливо розставлені проти кожного з присутніх. Три пляшки мінеральної води стояли без бляшаних, ковпачків, «для запиву» бажаючим. Наливши всім, Мухобій підняв свою склянку, глянув крізь неї на сонце, що заходило, посерйознішав.

– Ну, щоб були ми товстими! – сказав і перехилив склянку в рот.

Крекнувши, випив Кукулик. Поморщився, але теж перехилив своє Кошарний. Жеребило проковтнув ще швидше, ніж Мухобій. Діжі було соромно відставати від такої дружної компанії. Випив і він. Водою запивати не став, знов узявся за свій шмат сазана. І знов його боляче вдарив по руці Жеребило.

– Треба їсти, як у південній Каліфорнії, оки-доки! По-перше, ложкою тільки юшку. Рибу – руками. А по-друге, рибу треба вмочати в саламур. Бачиш мисочку? Ото й є саламур. Мухобій, поясни!

Мухобій згріб у жменю шматягу рибини, вмочив її в мисочку так, що вмоченими виявилися й усі його товсті пальці, куснув білого, розвареного риб’ячого м’яса, облизав пальці.

– Салам-м-ур, – промурмотів. – Це ціла енциклопедія. Диспозиція й диспропорція. Прянощі й спеції. Гостре, колюче, шпигаюче, пекуче Салам-м-мур-р-р-р!

«Кавалерія Мюрата облягає противника з правого флангу, піхота Нея йде на штурм головних укріплень, Даву пробивається по лівому флангу, потім входять в дію полки Бернадотта».

Мухобій знов налив склянки, знов глянув на те місце, де тільки що було сонце.

– Ну, щоб були ми товстими.

– Стій! – гукнув Жеребило. – Мухобій хоче узурпувати владу. Не дамо! Тост відміняється! Слово має Василь Васильович.

Кукулик відкашлявся, виплюнув кісточку, поважно мовив:

– А може, того... Щоб не дуже? Бо в мене, брат, гіпертонія...

– Бісяка з нею, оки-доки! В мене теж гіпертонія. А як вип’ю, тоді наче й легшає.

– Ну, якщо легшає, тоді вип’ємо за те, щоб жили ми та не вмирали.

– Абсолютно!

– Між іншим, від гіпертонії є засіб, – сказав Мухобій. – Можу дістати.

– Що ж воно таке, оки-доки? Чому й досі мовчав?

– Японська штучка. Браслетик такий, вроді б золотий чи там платиновий.

– Ну, ми ж не баришні, як у південній Каліфорнії!

– Та це так, для между прочим. Золото – для блиску. А всередині в браслетику всякі електромагніти. Вони там випускають з себе якісь токи, щось у організмі діється, холестерин у жилах розчиняється к чортовій матері, й ви його чи то вип...

– Мухобій!

– А я винуватий, раз медицина так говорить. Я одну баришню колись знав – не терпіла слова «сякатися». А браслет за три місяці виліковує навіть тих, що вже посиніли від гіпертонії. Японці випадково дошнипалися. Помітили, що в районі магнітної аномалії нема жодного гіпертоніка. Помістили туди п’ятьох чи шістьох таких, що вже й дихати не могли, – і ті через півроку жінок поміняли! Тепер продукують браслети, аж гуде!

– То діставай, оки-доки!

– Все можна, аби тільки всі пили як слід. На вас дивиться людство! А горілка ще ціла, коньяк і не початий!

«Солдати, на вас дивиться весь світ!»

Мухобій зібрав усі склянки, повставляв їх одна в одну, у верхню налив наполовину горілки, взявся за нижню і, не підтримуючи цього гнучкого скляного стовпчика, наблизив склянку до губів.

– Операція «Бамбук», – проголосив урочисто. – Посвячення в лицарі дніпровської юшки.

Вставлені одна в одну склянки справді гнулися, мов химерний скляний бамбук під вітром. Мухобій довго ловив губами край верхньої склянки, нарешті впіймав, затис зубами, поволі став пити горілку, перехиляючись більше й більше назад, заломлюючи скляний бамбук на себе.

– Тепер молодого кадра, оки-доки! – заревів Жеребило. – Посвята в лицарство дніпровської юшки. Це тобі не проектики малювати, а діло робити. Ану, Мухобій!

– Я не питиму, – сказав Діжа.

– Но-но, – помахав пальцем Кукулик, – не гордись! Не годиться!

– Просто з мене досить. Напився й наївся.

– Юшку їдять, поки в казані дно видно буде, оки-доки, – пояснив Жеребило. – Це раз. А по-друге, в пляшках теж дно є, і його нам треба побачити. Держи «бамбука»!

– Сказано, не буду, – вже зло промовив Діжа. – Невже не ясно?

– Давай сюди, – взяв «бамбук» Кукулик, – ми старіші, ми дурніші, нас гордощі не заїдають.

Кошарний штовхнув Діжу ліктем і осудливо похитав головою. Іван удав, що не зрозумів його осуду.

– Чи не сподіваєтеся ви, товаришу Діжа, що ми пустимо нашу архітектуру на самоплив і зовсім не будемо нею керувати? – почув він голос Кукулика. Схопився з місця, почервонів від несподіваного гніву, вигукнув:

– Щоб керувати, треба знати те, чим керуєш, краще за всіх інших!

– Ви, здається, звинувачуєте Василя Васильовича в невігластві? – подав голос Кошарний.

– Кажу те, що чуєте!

* * *

Юшку доїдали ще пізно вночі. Залазили по шию в воду, щоб хоч трохи вийшов з голови хміль, знов видряпувалися на берег, допивали рештки Мухобоєвого припасу, виловлювали пальцями стручки перцю з саламуру, чавкали. Мухобій все поривався з своїм універсальним тостом:

– Щоб були ми товстими!

* * *

– Мені здається, тут не може бути двох думок, товариші, – сказав Кукулик.

– Передчасний висновок, Василю Васильовичу, – несподівано обізвався Брайко. – «Наша суперечка тільки-но починається.

– Наша? Суперечка? – аж вирячився той.

– Так... тобто я хотів сказати... Власне, я прошу пробачення, що запізнився з своїм відгуком, але так склалося... Ось, може, Антон Кузьмич буде такий ласкавий, щоб прочитати?..

– Ну, то ти б так і казав, – полагіднішав Кукулик. – Звичайно ж, Антон Кузьмич прочитає. Ти міг би дати відразу. Адже все ясно. Твою думку ми знаємо. Вона ніколи не розходиться з колективною думкою.

– Так, так... колективна думка... Прошу вас, Антоне Кузьмичу...

Кошарний взяв кілька списаних на машинці аркушиків, погладив шию. Так, коли б мав руки, мабуть, гладив би свою шию удав перед тим, як проковтнути кролика. Діжа нашорошився. Він не хотів бути кроликом.

– Стривайте, – сказав він, – але ж була пропозиція Дементія Хомича зачитати мою рецензію!

– Йдеться про більшість, – терпляче пояснив йому Кукулик. – Вислухаємо спершу все ж таки більшість однодумців, а опісля – розкольницьку меншість. Ви не ображаєтеся за жарт, Іване Артемовичу?

– Що ж, незгодні – це найчисленніша меншість на світі. З них, мабуть, і починається та невитлумачена річ, яку звуть «прогрес».

– Перемагає завжди більшість, Іване Артемовичу, – майже співчутливо мовив Кукулик. – Меншість завжди терпить у нас поразку, хоч би там зібралися найбільші крикуни в світі.

Діжа не хотів здаватися. Хоч бачив, що програє бій, все ж вигукнув:

– Не можна питання мистецтва вирішувати арифметичною більшістю!

Кошарний перебирав аркушики Брайкової рецензії і не знав, що йому робити.

– Читайте, читайте, Антоне Кузьмичу, – звелів Кукулик. – Бо товариш Діжа може ще подумати, ніби сьогодні не засідання жюрі, а його іменини і ми тільки й маємо клопоту, що вмовляти та переконувати його. Його, бачте, не може переконати головуючий. Для нього не авторитет відповідальний секретар жюрі. Його не влаштовує, що Дементій Хомич дав на проект «Сонце для всіх» негативний відзив...

Академік не втручався в суперечку. Сидів мовчки. У нього був жест – брати себе за брови вказівним і великим пальцями лівої руки. Жест цей він успадкував від батька і від діда, а ще далі – мабуть, від прадіда і прапрадіда, жести передаються з покоління в покоління, вони лишаються нам незмінні, як рух сонця по небу або шелест листя на деревах. Тільки означають вони не завжди те саме. У діда це було, коли той хотів приховати посмішку, хотів насупити брови, а вони не слухалися, не підкорялися, тоді він просто зсовував їх до перенісся пальцями. Батько клав пальці на брови, щоб підкреслити свій гнів, мати якомога загрозливіший вигляд. У нього самого цей жест означав розумове напруження, скупчення уваги на якійсь тяжкій до вирішення проблемі.

Певно, колись його пращур теж сидів отак у дикій гірській долині й думав, яку печеру вибрати собі для сховку.

Жести в людей не змінюються, але змінюється їхня суть. Стара форма наповнюється новим змістом. Як це: в старі міхи – нове вино. Тепер він збагнув: усе, що йшло від пращура, всі найтонші відтінки розмаїтої суті вміститися могли сьогодні в оцей його порух пальців, покладених на брови. Гнів? Так. Розумову скупченість? Цілком ймовірно. І радість теж? Може. Але на кого гнів? Може на себе. За кого радість? Може, за отого хлопчиська Діжу?

Все одно це було не те. Просто йому стало соромно, по-хлоп’ячому соромно, що впіймався в сильця, хитро розставлені Кошарним. Він пішов за отою міфічною більшістю, про яку тепер з таким апломбом говорив Кукулик і якої насправді тоді, коли академікові давали на рецензування проект невідомого таланту, ще не існувало, та й чи існує вона тепер? Може, якраз перед його очима, прикриваючись його авторитетом, Кукулик і Кошарний «організовують» більшість, яка чомусь їм вигідна.

Ах, як йому було соромно! Як незручно! Він хотів приховати незручність в отому штучному супленні брів. Волів би не чути нічого, не бути серед цих людей, не бачити цієї кімнати. Але не бути тут – означало потрапити в лабети до Ганни Сергіївни Косар-Косаревич. Чого, їй треба від нього? Яка від нього поміч? Що він може зробити?

Здалеку, мов крізь товщі води, долинув до нього Кукуликів голос: «Дементій Хомич дав на проект «Сонце для всіх» негативний відзив...» «Дзив... дзив... дзив...»

Його звали Дементій. Дементій по-латині означало «безумний». Чи то ж справджувалася, нарешті, суть його імені? Бо хіба ж не безумство вчинив він, відхиливши безумовно талановитий, надзвичайно талановитий проект? Він злякався анонімності автора? Навіщо дурити себе? Він злякався Кошарного! Побоявся опинитися серед меншості, йому не вистачило хоробрості, якою в достатку володіє Діжа. Чи сказав він за своє життя хоч раз такі слова, як той: «Незгодні – найчисленніша меншість на світі. З них часто починається прогрес». Бентежні слова! Він сам часто думав над цим, в цьому полягало і його переконання, але за все життя він так ніколи й не сформулював точно свого рішучого кредо, а Діжа, ще тільки починаючи свій творчий шлях, вже точно окреслив межі своєї життєвої поведінки. Що ж, ніколи не пізно стати на той шлях, на який ти завжди хотів стати.

Дементій Хомич прибрав руку з брів, глянув на Кукулика жовтуватими, як у старого яструба, очима і твердо сказав:

– Я теж просив би відкласти читання рецензії товариша Брайка.

– І зачитати рецензію товариша Діжі? – вихопився Кошарний. – Але вона довга, товариші! Вона просто задовга! Це не рецензія, а цілий трактат про Київ і так далі.

– Кожен пише так, як пише! – гукнув Діжа.

– Справа не в тому, – перепинив їх академік. – Просто я перед тим, як буде прочитана наступна рецензія – чи то товариша Брайка, чи то товариша Діжі, – мені здається, в цьому немає великої різниці, бо ми вислухаємо всі рецензії, – так от перед тим, як буде оголошено ще чиюсь думку, я хотів би... Простіше кажучи, я забираю свою рецензію назад. Рецензію на проект «Сонце для всіх»...

– Але ж, шановний... – стурбовано підвівся Кукулик.

– Я забираю свою рецензію і полишаю за собою право виступити в обговоренні проекту «Сонце для всіх», не будучи зв’язаний написаним колись.

– Дементій Хомич, очевидно, забув, що його рецензія вже йому не належить, – поблажливо посміхнувся Кукулик. – Рецензія академіка Голубицького вже стала громадською власністю...

– Все, що я зробив, це зробив я. І в моїй владі і волі відмовитися від нього чи не відмовитися...

– Ваша думка вже запротокольована.

– Порвіть протокол.

– Але ж які мотиви?

– Жодних мотивів. Я передумав. Я довго думав. Довго і тяжко. І прийшов до висновку.

– Я не впізнаю вас, Дементію Хомичу, – Кукулик ніяк не міг сісти, мовби йому здерев’яніли й не гнулися тепер ноги.

– Я голосуватиму за проект «Сонце для всіх».

– Ви голосуватимете за премію для проекту «Сонце для всіх»?

– Можливо, – академік відчував, що вже не може стриматися. – Можливо, навіть за премію для проекту «Сонце для всіх».

– Але дозвольте нагадати вам, Дементію Хомичу, що це – безпринципність! – Останнє слово Кукулик вимовив, мов прибив цвяхом.

– Прошу вас, – втомлено сказав академік, – прошу вас, не вчіть мене принциповості. І взагалі нічого не вчіть. Я надто старий для цього.

Дементій Хомич підвівся, зробив загальний уклін, пішов до дверей. Кукулик сів, витяг з стаканчика кольоровий олівець, засунув його в буйні сиві кучері, покрутив трохи, з нарочитим спокоєм звелів Кошарному:

– Читайте рецензію товариша Брайка.

Увійшла Таня. Дзвонив телефон, просили Кошарного.

– Бери мою трубку, – сказав Кукулик. Члени жюрі терпляче ждали, поки Кошарний слухав невідомого співрозмовника. Слухав довго, мінився на обличчі, намагався вставити хоч слово, не міг. Це була знов Ганна Сергіївна Косар-Косаревич! Кукулик догадався, махнув рукою.

– Кинь трубку!

Кошарний не кинув (все ж учень професора Косар-Косаревича), ще трохи послухав, потім, не кажучи й слова, потихеньку поклав трубку на ричаги. Голос у трубці захлинувся в розімкненім електричнім колі.

– Біда, – зітхнув Кукулик. – Не дають спокійно працювати.

– Але в неї горе, – сказав Кошарний трагічним голосом, – нещастя з сином.

– У, вдови професора Косар-Косаревича нещастя з сином, – пояснив членам жюрі Кукулик. – Десь там з кимось зачепився, потрапив на п’ятнадцять діб до Лук’янівської тюрми...

Він примруженим оком зиркнув на Діжу. От би тебе, голубчику, туди хоч на добу!

– Їй би треба якось допомогти, – висловив несміливу пропозицію Кошарний.

– А чого ж. Допоможемо. Ось закінчимо жюрі, розберемося й допоможемо, – поважно мовив Кукулик. – Хоча якщо є вирок суду, то молодому Косар-Косаревичу доведеться відбоярити свої законні п’ятнадцять діб! Ну, а згодом ми вже й допоможемо. Косар-Косаревич був шановним чоловіком, але архітектура й п’ятнадцять днів тюряги за хуліганство – тут щось я не бачу прямого зв’язку. Може, хто й бачить (він знову подивився на Діжу), але я не бачу, не так вихований, не в такому вільнодумстві. Ми на столах спали, не в пуховиках, нам ніколи було з жиру біситися... Штанів з кнопками на непристойному місці ми не носили, сорочок розмальованих – теж не було...

Не було, не було, не було... На голому камені, на сірому камені, на сирій глині починали будівництво нового суспільства Кукулики.

Чи ж Кукулики? Може, хтось інший починав, а тепер його вже нема або ж відійшов він скромно, зробивши свою велику справу, а Кукулики узурпували його працю, привласнили її і видають, як свою і тільки свою... Колись було важко, а тепер легко, колись молодь була така, а тепер сяка... Колись не мали за плечима нічого, тепер мають усе... А що мав він, Іван Діжа? Звідки вій узявся в архітектурі? Хто привів його сюди? Може, ласкаві професори взяли за пухленьку ручку і привели? Чи з химерних замків достатку й пишноти примандрував він у цей храм, де створюється одне з найголовніших людських пристанищ – Житло?

Помандруймо на два десятки років назад, у минуле, вирвемо у пам’яті ще одну здобич, яку вона вхопила і тримає цупко-цупко. Гляньмо на українське село осені тисяча дев’ятсот сорок третього року, на село, що лежить на Дніпрі, на лівому березі Дніпра, десь поміж Верхньодніпровськом і Кременчуком, десь навпроти Бородаївки чи Мишуриного Рога або ж навпроти Дереївки, гляньмо на те село якраз тієї ночі, коли з нього в паніці відступили фашисти, кваплячись перебратися на крутий правий берег Дніпра, а наші війська ще не встигли вступити. Гляньмо на те, що звалося колись селом, а тепер – лише страхітлива купа попелу й розмитої густим осіннім дощем глини, бо фашисти перед втечею спалили всі хати, тільки не встигли спалити двох хат, що були під черепицею, – Стрижакової та Мусієнкової. А в Нескромного Панька навіть черепицю поскидали з покрівлі і все-таки спалили. У Стрижака й Мусієнка не встигли. Дві хати на все село. Більше нічого. Люди – в погребах, у землянках, у «щелях», що їх повиривали в садках (теж спалених) та на городах, щоб ховатися від бомб та снарядів. Люди – це жінки й діти. Чоловіків майже нема. Тільки діди.