Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

Кошарний осудливо зітхнув. Його здивував вчинок Кукулика. Давати після Діжі слово цьому самовпевненому горобцеві! Щоб він звів нанівець так тяжко зароблений голос Тетяни Василівни?

Юнак кашлянув, прочищаючи горло. Всі ждали, що він скаже. Найбільше Діжа. «Ми молоді, ми молоді, ми молоді», – виспівувало в нього в душі.

Юнак розтулив рота. Голос у нього був безбарвний. Влазливий голос з тих, які подобаються тільки обмеженим дурням. Вже перша фраза сповнила радістю серце Кошарного і примусила Діжу байдуже позіхнути. Інспекційно-контрольний юнак належав до різновиду словесних модників. Такий бомбардує вас словами, які тільки вчора вичитав з книжок. Висипає їх, квапиться, так ніби боїться, що завтра все позабуває і тоді нічим буде похизуватися, окрім зачіски й модного костюма. А так, будь ласка!

– Якщо ми домовимося, що не тільки екстраполюємо в майбутнє розвиток будівельної техніки, але й визнаємо за архітектором право на неформалізовану творчу дію, тобто визнаємо евристичні здібності таланту, як такого... Говорячи про творчу дію, я не моделюю її повністю на творчу діяльність взагалі, бо на відміну від діяльності, як відомо, дії відповідають не самостійному стимулюванню, а стимулюванню тієї діяльності, в склад якої вони входять...

Ніхто не слухав. Усі збагнули, що в прилизаного молодика в голові нема жодної думки. Не слухав навіть Кукулик. Знав: цей проголосує за те, за що треба голосувати. Зорієнтується. Такому в день народження треба подарувати флюгер.

– Будемо закруглятися, товариші, – сказав Кукулик, коли архітектурний юнак вибалакав увесь свій запас іншомовних слів. – Пообідаємо, а там і голосування.

Двадцять одна гармата палить салют. Бах! Бах! Бах! Дим, полум’я, – бах, бах! Міжнародний салют. Хай живуть переможці!

І раптом гармати мовкнуть. Що таке? Що сталося?

– Я прошу слова, – це знов дурнуватий Брайко. І вже стоїть. Ну куди? Ну чого? Ну, не маєш же ваги. Якраз можна пообідати після цього фертика, а потім ще когось з «важкої артилерії», наприклад, з міськради, а вже потім і Брайка. Хай приєднується. Кукулик потер руки, хряснув пальцями.

– Слухай, Даниле Юрійовичу...

Докотився... Назвав свого заступника не просто Брайко, як його називав увесь білий світ, а на ім’я, та ще й по батькові! Чи хоч хто-небудь в інституті знав оте Брайкове по батькові?

А Брайко стояв перед Кукуликом, як у сорок першім стояв перед полковником піхоти. (Здається, Кукулик теж був полковником під час війни?) Він будував тоді переправу. Навіщо? Ота переправа нікому не була потрібна. Зате він виконав команду. Для чого? Щоб самому теж мати право колись скомандувати? Чи щоб не падати на землю, як його Володя Кабиш? Три роки він проклинав себе за ту переправу в концтаборах, проклинав у партизанах, проклинав під час перевірок і в Магдебурзі, і в Потсдамі, і в Франкфурті-на-Одері, і в отих лісах під Великими Луками. Вибрав шлях середини: мова чиста, діяння чисті, пам’ять чиста, розмірковування чисті. Ні в що не втручався, усувався від усього, мовчки проходив повз усе. Захищати треба тільки те, що потребує твого захисту. Досі було так, що все влаштовувалося без його підтримки. Так може бути завжди і вічно. Тільки усунься від командування, від колотнечі, від ймовірних несправедливостей, від можливих несправедливостей.

...З Франкфурта їх привезли на глуху станцію під Великими Луками. Загнали ешелон з офіцерами, які були в полоні, в лісовий тупичок, скомандували виходити з вагонів, шикуватися по чотири і – «Марш!». П’ятнадцять кілометрів лісом, через сніги, по тридцятиградусному морозу з усіма речами, в кого які були, на плечах, – не відставати, не зупинятися, жодних відпочинків...

Брайка розштурхали на третій день по прибутті. Повели в глибину лісу, на другий бік табору, де були гарні світлі бараки.

Він неквапно причинив за собою двері, глянув у глибину кімнати, побачив письмовий стіл, капітана за столом, не дуже молодого, але ще й не старого, з безбарвним обличчям, з холодними, як у того свого полковника з сорок першого року, очима.

Капітан зміряв Брайка своїм холодним поглядом:

– Скільки наших солдатів одвів до фашиста?!

Брайко мовчки ждав, що буде далі.

– А, мовчиш, боягузе, – вибіг капітан з-за столу. – Ти думаєш, від нас приховаєш? Ми все знаємо! Все!

Зчудований Брайко мовчав.

– Та ти що? – аж запінився капітан. – Ти, може, думаєш, що тут тобі курорт?!

Брайко спокійно став під стіною, повільно склав на грудях руки, тихо сказав:

– Доторкнешся – задушу.

І поглядом показав на свої знекровлені, але міцні руки.

Через дві ночі його повели вже не до капітана, а до майора і не до грубіяна, а до надмірно ввічливого, інтелігентного слідчого, який чверть години перепрошував Брайка за турботи, пригощав його чаєм і цигарками, але закінчив тим самим, з чого починав капітан: попросив назвати обставини, за яких він привів свій полк до фашистів.

– Та який полк? – здивувався Брайко. – Я ніколи не командував навіть відділенням! І потім: хто це вам сказав, що я когось привів до фашистів? Я сам попав у полон випадково. Тільки тому, що був поранений.

Він хотів додати: «А не вбитий», але передумав і додавати не став. Але інтелігентного майора не так-то легко було переконати.

– Нам усе відомо, – зітхаючи, сказав він, – усе, усе. У нас є матеріали.

Декого просто демобілізували, відпускали додому, але це здебільшого були молоді лейтенанти, які попали в полон вісімнадцятилітніми і проти яких не підводилася рука навіть у отого хуліганистого капітана, або ж були то якісь дуже цінні спеціалісти, за яких хтось уже клопотався, яких ждали, яких вимагали. У Брайка у всіх анкетах і протоколах писалося «архітектор». Чи до архітектури в цей час, коли на землі була єдина архітектура – архітектура руїн, коли треба було просто відбудовувати все хоча б таким, яким воно було або й у сто разів гіршим, аби тільки відбудовувати!

Він не писав додому, бо знав, що дружина теж у армії з сорок першого, знав, що вона з медсанбатом, мабуть, ішла за армією і чи жива – невідомо. Родичів не мав, а хоч би й мав, то не обізвався б до них, аж поки тут все не виясниться, аж поки отой ввічливий майор, нарешті, не скаже, що вони вірять Брайкові, що жодних матеріалів на нього нема й не може бути.

А вдень Брайко разом з усіма іншими строєм (по чотири в шерензі) ходив на лісозаготівлі, пиляв крихкі осичини, збирав перемерзлий хмиз, грівся коло кострищ, стріляв «бичків» у своїх багатших колег. Раз йому випало чергувати по кухні. Був у теплі, мав дві порції на сніданок і на обід. По обіді вони всі, дванадцять днювальних, сиділи на кухні навколо великої алюмінієвої каструлі й чистили картоплю.

Вскочив тринадцятий. Десь на морозі колов дрова, захеканий, розчервонілий, обмотаний у що тільки міг обмотатися, глянув на тих дванадцять і радісно, так що й не личило тринадцятому, гукнув:

– Брайко хто? Ти? Там тебе якась цариця Тамара шукає!

І не встиг вимовити, як до кухні вкотився клубок морозного повітря і з клубка, мов з хмари небесної, виступили командир їхнього «запасного полку», підполковник, Герой Радянського Союзу, який намагався не появлятися в своєму «полку», мабуть, соромлячись тої посади, на яку його поставили, а за підполковником – майор медичної служби, високогруда чорнява жінка, в пухнастій новісінькій офіцерській шапці, у бездоганно пошитій новісінькій теж шинелі, з вузенькими, такими ж елегантними срібними погонами. Дванадцять чоловік аж ахнули, побачивши таке диво і таку красу. Дванадцять, бо тепер уже тринадцятим став Брайко. Він не ахнув. Він поволі підводився з свого сідала за семивідерною каструлею, в брудному фартусі, зробленому з драного пефеесівського мішка, в дикому френчі, з клятими білими літерами-кружалами навпроти серця, підводився і блід, блід лицем, хоч і без того був блідий.

– Д́аю! – простогнала жінка-майор, ота красуня з іншого світу, де ще були нові шинелі, пухнасті теплі шапки, елегантні погони з двома просвітами і навіть з емблемами: бронзова змія п’є з чаші забуття. Він хотів сказати «Медея», але в горло йому мовби хтось напхав обрізків бляхи. Язик не ворушився. Мабуть, рот у Брайка ще з того дня сорок першого року, коли він упав на піщаний пагорб, так і зостався набитий сухим, сипким, незліченно-дрібним.

Медея підбігла до Брайка, обхопила його за плечі, обцілувала йому лице, швидко-швидко обцілувала, зазирнула в очі, він теж обійняв її, пригорнув до свого фартуха, і тоді Медея перестала бути майором медичної служби, а перетворилася на звичайну жінку і заплакала, ховаючи обличчя на грудях у Брайка.

. . . . . . . .

В Іпатіївському літописі про Данила Галицького написано: «Почути рану на телеси своем, во брани не позна ее крепости».

І він не чув рани, як і той далекий пра-Данило. А потім відчув – і заліковував. Ходив тихий, непомітний, несміливий, безголосий. Лікував рану. Усі роки після того, як Медея добилася його визволення з табору.

– Я хочу підтримати думку товариша Діжі, – сказав він, не ждучи згоди Кукулика на свій виступ. – Хочу висловити свої міркування щодо проекту «Сонце для всіх», який я вважаю найкращим з усіх поданих на конкурс, і водночас, раз уже в нас намітилися незгоди, сказати й про досить-таки ординарний, якщо не сказати – нездарний, – проект «Космос», хоч ви, Василь Васильович, разом з товаришем Кошарним з не зрозумілих мені причин і намагаєтеся протягти саме цей проект на премію, та ще й на першу.

– Брайчику, – сполотнівши, підвівся Кукулик. – Та ти що ж це, Брайчику? Чи, може, забув?

Кукулик артистично опустив руки. Його погляд благав підтримки у присутніх. Рятунку не для нього, Кукулика, – для Брайка. Для Брайка, який забув про все: і про те, що його до сорок восьмого чи сорок дев’ятого ніхто не хотів брати на роботу за спеціальністю, і про те, що Кукулик зробив його людиною, і про те... Ну, гаразд, «про те» ми вже забули, ми не нагадуємо, був Двадцятий з’їзд...

Кукулик стояв, мовчки посміхався, посміхався з такою полковницькою зверхністю, з такою всемогутньою певністю своєї несхибності й правоти, що серце в Брайка стрепенулося, підскочило в грудях високо-високо, так, що аж ніби зойкнуло в нього в горлі. Брайко, сам не знаючи, що діє, швидко пішов до Кукулика, став по другий бік столу, до хрусту стиснув руки в себе на грудях, тихо промовив:

– Якщо ви... якщо ти скажеш ще хоч слово... я задушу тебе оцими руками!

– Товариші! – вереснув Кошарний, забігаючи збоку до Брайка. – Товариші, рятуйте Василя Васильовича!

Брайко почервонів, опустив голеву, відійшов швидко до свого стільця, сказав, тепер уже звертаючись до всіх:

– Прошу пробачити мені, товариші! Я, мабуть, хворий сьогодні...

– Так би й казав, – намагаючись посміхнутися, обізвався, нарешті, й Кукулик. – А то – істерики... Звиняйте, але я не для цього тут поставлений... Давайте, мабуть, пообідаємо, а вже потім досваримось до кінця, чи як там хто хоче.

В грюкоті стільців було поховано ніяковість, що охопила всіх після Брайкового спалаху.

День

КИСЛО!

Кукулик з Кошарним обідали в «Абхазії». Підвальчик на Хрещатику. Вікна – нижче рівня тротуару. Коли на вулиці дощ, то вода ллється крізь ці дивні «вікна» просто до залу, розмальованого в псевдо-Грузію: якісь кипариси, круглі кущі чайних дерев, персики, Казбеки, білий виноград для «Цінандалі» і ще якась незрозуміла зелень, що нагадує плісняву.

Замовляв Кошарний. Коньячок (менше пахнутиме, ніж горілка), курка саціві, маслинки, салат, потім – шашлик по-карськи: гранчасті шматки баранячого м’яса, засмажені до червоності, прошпиговані прянощами й збризнуті помідорним соком. Шашлик був вогняно-гарячий, смажився на дикому полум’ї, ще зберігав у собі всю жароту полум’я, і Кукулик перекидав шмат м’яса язиком у роті туди й сюди, щоб хоч трохи охололо, і червонів щоками, баламутив очі на Кошарного, який спокійно ковтав пекельно-гарячі кавалки, мов престідіжітатор вогонь.

Про жюрі обидва мовчали. І про футбол, на якому мали сидіти поряд, мовчали, і про вечерю, замовлену Кошарним в «Динамо», мовчали. Кошарний проковтнув свій шашлик, Кукулик давився гарячою бараниною. Головний інженер вирішив хоч трохи розважити свого директора і ні сіло ні впало бовкнув:

– Чудасія!

Кукулик ще дужче вибаламушився на нього і ще енергійніше запрацював язиком, перекидаючи в роті пекучий шматок. На нього напала дивна забобонність. Як ото, коли в глухому селі грають у дурня. Не буду дивиться, нехай козириться. Не хотів повертатися до конкурсу навіть думкою. Злякався, що Кошарний поведе мову про жюрі, але той зачав про інше.

– Мені щоночі сниться якась чортівня, – безтурботно сказав він після своєї несподіваної преамбули. – Сниться, наприклад, що поїхав до Сибіру. Хати – кедрові. Червонясто-коричневе дерево, двоповерхові хати з гігантських колод. І якісь піонери з галстуками. Питаю їх – утікають, не хочуть розмовляти.

Ловлю одного: «Ти чого мовчиш?» Дізнаюся: тут живе моя перша любов! Анекдот! Вчителює і таке інше. Ведуть мене, показують. Всі мої фотографії. З газет, з архітектурних журналів і таке інше. Збільшені до розміру портретів, загорнуті в газеті гнітяться під великим каменем. Містифікація! Увечері приходить вона. Цілуємося – в неї колюча (чоловіча, з цупкою щетиною!) щока. Прокидаюся! Жах!

Кукулик ще й досі борюкався з шашликом. Кошарний вів далі:

– А то снився синхрофазотрон. Снився тоді, коли ще ніхто не знав, що це таке. Жодна людина на землі не відала, що буде така штука – синхрофазотрон. А мені снився! Наче розганяють у мені до шалених швидкостей частки. Одну, дві, сто, тисячу, мільйон елементарних часточок! Без жодного звуку, в якійсь потойбічній тиші, і потік часточок наростає, наростає, і вже я не Кошарний, а суцільний потік часток, заряджений мільярдами електроновольтів, уже я плазма, уже я чортзна-що... І я не витримую і прокидаюся...

Кукулик мало не подавився шашликом і кашлянув поперед себе, вибризкуючи з рота цілу жменю не зовсім елементарних часток. Цей не дуже вдалий процес ковтання миттю викликав у пам’яті Кошарного ще один сон.

– Приснилося якось, ніби я замість чарки коньяку випив чарку ртуті. Тільки перехилив у рот, а вона – бульк і каменюкою так і шугнула мені в стравохід, а далі в шлунок, а там у кишки і закотилася аж у сліпу кишку, в апендикс! І в мене в животі мовби двохсотграмова гиря. Двісті грамів ртуті в апендиксі. От-от прорве кишку. Ну як тут не прокинешся від страху!

– А мені, – проковтнувши, раптом обізвався Кукулик, – а мені вчора снились яблука...

– І більше нічого? – спитав Кошарний.

– А чого тобі ще? Самі яблука й снились. І так же мені не хотілося прокидатись! Пахли так, як у моєму селі. А в моєму селі яблука пахли найдужче і найкраще в світі. Ніде так не пахнуть яблука. Та хіба ти зрозумієш. Ти ж у Києві народився?

– У Києві. На Тарасівській вулиці.

– А я в селі. Під Гайвороном. Чув – Гайворон?

– Щось ніби й не чув.

– Та що там ти чув! Що там у нас ще?

– Кава з коньячком.

– Витребеньки! Кава-шмава. Спитай кефіру.

– Та що ви, Василю Васильовичу! Після карського шашлику – кефір?

– Після грози, а не після шашлику. У нас, у селі, якщо кого блискавкою в грозу било, то кисляком відпоювали. Кисляк – це кефір і є. Ну, чого ж сидиш! Біжи шукай кефірний кисляк!

Кошарний пішов у нішу, де був буфет, по дорозі загинав пальці, шепотів:

– Діжа, академік, Брайко – три, у нас: Тетяна Василівна, архітектурний контроль, я, Василь Васильович, міськрада, Держбуд. А за кого ж Держбуд? Ще секретар міськкому мав бути. Та плюс... Плюс хто? Та боже ж мій! Яка тут гроза! Яка блискавка! Який кисляк! – Він підійшов до товстої буфетниці і замовив ще по сто грамів коньяку.

Коли повертався до Кукулика, в голову поліз якийсь давно забутий вірш. Особливо надокучливо крутилися в голові два рядки: «Я ел баранину, а сам в восторге был телячьем... Я ел баранину, а сам...» Кошарний стиха вилаявся. Все-таки як важко бути культурною людиною!

ЩО Є ЩО?

Після того, що сталося, Брайко обідати не міг. Подзвонив дружині, що затримується, що прийде аж увечері, на її запитання: «А як же ти?» – бадьоро відповів: «Дотримуюсь програми».

Ніколи не брехав дружині, а тут збрехав, бо сказати їй про свій жахливий вибрик – однаково що загнати в серце ножа. Як він міг зірватися? Вдруге в житті. Вірніше, втретє, якщо лічити ще й отого клятого полковника з сорок першого року. Де взявся той полковник? Хто наслав його на Володю Кабиша й на нього, Брайка? Тепер Володя вже двадцять один рік лежить десь під шумкими соснами в Чернігівському лісі, а він, Брайко... Ну що він? Нічого. Пусте місце...

Ох, Києве, Києве! Находився я по твоїх вулицях, та чи ж можна по них находитися.

Знаю в тобі все, все, та чи ж можна пізнати тебе до кінця!

Коло опери Брайко, якось не думаючи, машинально сів у екскурсійний автобус, в якому їздили по Києву туристи. Студенти, один військовий, кілька робітників з вигляду, парочка закоханих, молода жінка з дитиною, три вусатих дядьки, певно, колгоспники. Дитина в молодої жінки на руках зрідка покрикувала, мати зацитькувала її: «А-а! Цить-цить, тьотя казочку розкаже, а-а!»

«Тьотя» – модна київська дівчина, з короткою зачіскою, в химерному платтячку, яке більше виставляло, ніж ховало тіло, не дивлячись навіть у вікна (все вже знала), весело вицвірінькувала до своїх пасажирів:

– Ми їдемо вулицею Леніна. Це одна з наймальовничіших вулиць Києва. Зверніть увагу на дерева на тротуарах. Це – славнозвісні київські каштани. На вулиці Леніна в нас каштани найпишніші. У вильоті вулиці ви бачите високий будинок з шпилем. Це найвищий київський житловий будинок. Чотирнадцять поверхів...

Найвищий і найдурніший. Поставлений на пагорбі, піднятий над Києвом. Відкритий усім вітрам, які взимку видувають з квартир тепло. У верхніх поверхах влітку ніколи не буває води. Не вистачає. Насоси десь човгають, задихаються в масляному своєму дусі, смокчуть воду з Дніпра, а місто пожирає її мільйонами кубометрів і для цього «найвищого» і найдурнішого не стачає. Обіцяють, що Деснянський водопровід дасть води вдосталь. Ждемо. А шпиль? Його проектували так, щоб він був видимий з пароплавів, які йдуть по Дніпру, щоб бачили його так само, як лаврську дзвіницю. Але саме з’явилася постанова про боротьбу з надмірностями в архітектурі, і перестрахувальники забігалися: що робить? Шпиль уже був готовий. Колосальний конус з нержавіючої сталі, десятки тонн дорогого металу. Тягти таку цяцьку на висоту чотирнадцяти поверхів після постанови ЦК? Ні, ні! Тихцем перепиляли шпиль, відкинули вниз, лишили тільки верхній гостряк. Але коли приміряли, – злякалися: все одно високий! То хотіли, щоб бачили його звідусіль, тепер прагнули заховати клятий шпиль якомога далі. Пробили перекриття, всадили шпиль у будинок. Камінь стерпить усе.

– Ми їдемо по Хрещатику, – вицвірінькувала дівчина-екскурсовод, – центральна магістраль Києва, одна з найстаріших його вулиць. Тут усе пов’язано з історією.

...Від історії нічого тут не лишилося. Якщо вже Хрещатик називати історією, то це історія їхніх архітектурних помилок і дурниць. Чого тільки не навитворяли вони на цій короткій кривій вулиці, схованій між київських пагорбів! І пасаж, зліплений з якихось керамічних пряників, а не з будинків, і потворна ковбаса адміністративних споруд на другому боці, і міськрада в чудернацькому стилі, і готель «Москва»...

– Площа Калініна. Зверніть увагу на новий готель «Москва», що височіє праворуч. Це найкомфортабельніший готель нашої столиці...

Все в цієї дівчини з приставкою «най»: найбільший, найкращий, найпишніший, найвищий, найкомфортабельніший... І таки ж правда: місто, в якому ти народився, в якому живеш і працюєш, – найкраще місто на світі! Для дніпропетровця – Дніпропетровськ, для одесита – Одеса, для львів’янина – Львів, а для нас – Київ... Але готель «Москва»... Якби ж то ти знала, мила дівчино, якби знали би, вусаті дядьки, які слали нам у Київ білий хліб, і ви, робітники з мозолястими руками, які давали нам сталь, і ти, молода мати, яка зацитькує своє немовля і хоче, щоб воно слухало цікаву казочку про чарівне місто...

Готель «Москва» теж проектували так, щоб він височів над усім Києвом, щоб його видно було навіть далі, ніж лаврську дзвіницю. Гора бетону, скла і кераміки на київській горі над площею Калініна. Два роки закладали фундаменти на тому місці, де до війни височів дім Гінзбурга, Куди там тому Гінзбургу до майбутньої «Москви»! Вривалися в синюваті київські глини до рівня тунелів метро, закопували в крутий пагорб тисячі тонн бетону, щоб тримали вони на собі тягар майже двадцяти поверхів, виводили фортечної товщини стіни з-під землі.

Але чи ж уписувався цей кострубатий будинок у лагідний краєвид Києва? Чи передавав він гармонійність київських пагорбів і лагідну заокругленість площі Калініна, над якою мав здійнятися? Ні, він розрізав усе це, мов важкий тупий ніж. Такий будинок повинен скупчувати на собі всі погляди, в ньому мала втілитися вся краса нового, радянського Києва, Брайко бачив проект готелю, йому давали проект для ознайомлення, вів мав про нього свою осібну думку, вотум сепаратум, як кажуть юристи, він вважав, що проект треба поліпшити або й просто переробити заново, у нього були навіть якісь точні пропозиції щодо цього, він малював Медеї той майбутній будинок на київському пагорбі. Ото й усе. Більше нікому нічого не сказав. Раз проект затверджено, навіщо сперечатися з начальством?

Не любив сам себе за власну нерішучість, але нічого не міг вдіяти з собою. Сам не знав, звідки в нього ота тихість, оте небажання щодня йти на бій, відстоюючи високі ідеали. Не переборов у собі нехоті до воювання навіть тоді, коли став заступником. Не така це була посада, щоб розбудити в Брайкові дрімаючі сили сміливості й принциповості. Ох, заступники, заступники, цілі табуни заступників, що вони роблять, хто вони? Люди – ні се ні те? Бліді відбитки своїх начальників? На фронті заступник заступав на місце вбитого командира. А нині? Замінює, коли начальник їде на курорт? Їде і наказує: «Ти ж гляди, без мене тут нічого щоб...»

– Тут будується готель «Інтурист». Це буде най...

Колись будували собори. Тягли за сотні кілометрів каміння. Обплутували вірьовками кам’яні брили, котили їх через ліси й гори. Старі хроніки розповідають: «Дотягши камінь до місця будування собору, співали гімни і визнавали гріхи».

Чи є гріхи в нього, Брайка, чи є гріхи в Кукулика? Не так треба ставити питання: чи зможемо ми визнати свої гріхи? Чи зможемо признатися ось цим людям, що ми поставили на київському пагорбі недосконалий будинок і боїмося сказати про це, щоб не одержати догани, щоб не впало на нас оте коротеньке колюче слово, схоже на крик: «критика». Кри-тик-а, крик-тикр тика-крик-так, критика-тика, хай вона ліпше не дотка, ніж тика-перетика...

– Щодня в Києві сто народжень. Кожні одинадцять хвилин – реєстрація шлюбу. Ми проїздимо під мостом Зітхань. Це студентська дипломна робота академіка Патона, його перший міст. Його останню роботу – цільнозварний міст через Дніпро – ми побачимо, як виїдемо на набережну. Київ володіє найбільшим скарбом творчості академіка Патона: його першим і його останнім мостами. В історії світової техніки це най...

Міст-Зітхань. Ріальто. Так назвали колись горбатий мостик у Венеції, по якому вели приречених на страту. Перед смертю вони зітхали. Відтоді всі горбаті містки називають мостами Зітхань, але мають на увазі тільки зітхання закоханих, а не приречених... У нього теж була безглузда пригода на цьому містку. Соромно подумати. Так само соромно, як отим, що заклали фундамент на двадцять п’ять поверхів, а вибудували тільки чотирнадцять...

В сорок восьмому році Медею спіткало нещастя. Як завжди, вона рано побігла в свою клініку, як завжди, була весела, гарна, бризкала силою й здоров’ям, а коли в кінці дня його покликали по телефону в якусь зовсім не її клініку і він, весь похолонувши, добіг туди, то побачив свою Медею нерухомою, з винуватою посмішкою, з благанням у погляді. «Медеє! – закричав він так, як не кричав ніколи в житті. – Медеє!» Лікарі намагалися знайти латинське слово, яке б визначило суть її несподіваної хвороби. Лікарі стурбовані були насамперед тим, щоб підшукати потрібне слово, цього вимагала їхня амбіція, вони навіть забули, що сама Медея – лікарка, забули про те, що вона чотири роки дивилася на фронті на смерті й на каліцтва, забули про те, що вона відрізала за чотири роки своєї санбатівської служби тисячі рук і тисячі ніг. Їм треба було знайти якесь там слово, а вона знала, що вже ніхто не знайде її ніг, змертвілих, розбитих несподіваним паралічем, розбитих невідомо чого й навіщо.

Колись вона була ревнива, ревнива. Ревнувала свого Брайка до книжок, до бібліотек, до архітектури, до земної кулі, до всіх планет сонячної системи.

Тепер лежала вдома на спеціальному кріслі, перегортала романи, стежила, як Брайко порається по господарству, казала: «Знайди собі, Даню, жінку, я прошу тебе...» – «Мовчи, дурна!» – гарикав він на неї з не властивим для нього гнівом.

Вона нічого не могла пити, крім чаю. Але їй подобалося дивитись, як приходять до них люди, гучно тупотять ногами, голосно розмовляють, як сідають до столу, до якого підкочують і її крісло, як п’ють горілку й вино, особливо червоне вино, червоне й густе, як кров, вино, духмяне, загадкове, як жіночий погляд, таємничий трунок її батьківщини, її Грузії, де вона пила таке вино ще дівчинкою, пила з бочок і бурдюків, з глиняних глечиків і рогів диких турів, оздоблених сріблом і бронзою...

Вона їла, мов дитина, але Брайко раз на тиждень готував найдивовижніші страви, знов запрошував знайомих, знов приходили, тупотіли, відкашлювалися, пили, з’їдали все дощенту, хвалили, важко відсапували... Були щасливі своєю ситістю, і Медея була щаслива, бачачи, як її Брайчик так добре вміє дати таку просту, але, може, й мудру радість – нагодувати людей смачною їжею.

Він готував страви всього світу. Медея згадувала всі наїдки своєї батьківщини, найстародавніші рецепти, найнесподіваніші сполуки їстівного. Брайко скуповував по магазинах кулінарні книги, вдвох вишукували там забуті рецепти. Він сідав коло неї й читав: «Сегедський гуляш. Це не просто якийсь там собі гуляш! Якщо сказати по щирості, то це зовсім не те, що вам подають під такою назвою в німецьких, французьких, англійських чи навіть в угорських ресторанах! Цей гуляш зварили двісті років тому пастухи коло міста Сегед, і ось як це робилося.

На дно казанка клали розрубану навпіл баранячу голову, а по боках – кістки. Різали дрібно легені, печінку, серце, нирки, змішували з цибулею, овочами, зеленим перцем і накривали цією сумішшю голову й кістки. Зверху клали порізане на шматки м’ясо, червоний перець, добре присолювали. Заливали водою і, повісивши над вогнем, варили, поки википить половина води. Тим часом очищали кишки. В зібрану кров кришили хліб, солили, посипали чорним перцем і, добре скатавши, одержаним фаршем начиняли кишки. Зроблені таким чином ковбаси клали в перкельт (тобто в те, що утворилося в казанку), трьома-чотирма вмілими рухами струшували казанок так, щоб голова й кістки опинилися зверху, а ковбаси внизу, – і знов варили, поки вся вода википала. Тоді сідали навколо казанка і їли гуляш у тій послідовності, в якій закладали його, тобто спершу голову й кістки, потім потрібку, а кінчали найсмачнішим – м’ясом і ковбасами.

А тепер забудьте цей рецепт і готуйте гуляш так, як ми вам порадимо, бо ж у вас немає під рукою ні казанка, ні дикого вогню (ви сидите й грієтеся коло батареї центрального опалення), ні тим більше живого барана, а якби він і був, то ви не вмієте його різати і від вигляду гарячої крові вас кидає в дрож...»

Хвороба чаїлася в тілі Медеї в похмурому мороці найдальших клітин. Подеколи прорізав той морок тьмяний зблиск тонкої свічки перестороги. Миттєвий спалах болю, мов укол тонкою срібною голкою. А потім – сліпучий сніп світла! Цілі прожектори болю розпанахували причаєність тіла. Біль! Біль! Біль! – і нічого більше. Так наче приречена була Медея переболіти за все те, що бачила колись. За ті тисячі рук і ніг, що відрізала вона в фронтових бліндажах непритомним солдатам і офіцерам, літнім чоловікам, які непритомніли від втрати крові, і молодим гарнооким хлопцям, які лихоманково шепотіли: «Доктор, а як же я без ніг? А хто ж мене покохає без ніг? А як же, доктор? Доктор!» їй треба було переболіти за ті кістки, які перепилювала вона хірургічною пилкою, за той страшний звук, що лунав, коли пилка диркала по живій кістці, за ті осколки ребер, які вона виймала з покалічених, понівечених, чоловічих тіл, мов тріски з дерева. Біль! Біль! Біль!

– Аскольдова могила. Зверніть увагу на цей найзатишніший куточок київських парків...

Жеребило сміявся з Брайка: «Безнадійний бабій! Припнутий до спідниці! Та дай я тебе познайомлю хоч з однією молодичкою. Двадцять мільйонів удів ждуть на тебе, як: свідчить статистика. Йолопе! Здоровий лівак зміцнює сім’ю. Тільки дурень ставить своє ліжко до стіни так, що з нього можна встати лише правою ногою. Став посередині – і злазь куди хочеш: коли на правий, а коли й на лівий!»

Він посміхався ніяково, нічого не казав Жеребилові, але своєю поведінкою давав зрозуміти, що порядності своєї ніколи не піддасть спокусі...

А от же піддав! Молода жінка з першої архітектурної майстерні, вогниста брюнетка, чимось невловимо схожа на Медею, навіть веселіша і енергійніша за неї, довго накидала оком на Брайка, часто зачіпала його то так, то сяк, то напівжартом, то вдаваною сумовитістю. Якось Кукулик і Жеребило затягли його в «Абхазію» обмити якийсь проект, серед архітекторів виявилася й та жінка (він навіть не знав, як її звати). Вона сіла поруч з Брайком, коли налили по чарці, глянула на нього крізь синювату, у зблисках світла з жовтих люстр рідину, сказала стишеним голосом: «За наше знайомство. Мене звуть Галиною, А вас – я знаю». Брайко відповів їй збляклим посміхом.

Випили по чарці й по другій, «щоб наші хати не розсихалися». Жеребило зауважив Брайкову сусідку, гукнув їй через стіл так, що всі чули: «Що, Галино, одного чоловіка кинула, тепер другого хочеш роздобути?» – «Не ваше діло!» – огризнулася вона й навмисне підсунулася ближче до Брайка, і він відчув її гаряче тіло і злякався сам не-знав чого. Сидів, мов здерев’янілий. «Не звертайте уваги на того грубіяна, – сказала вона заспокійливо, – і взагалі ви такий розумний і талановитий, ми всі це знаємо, але чому ви такий несміливий? От взяли б і призначили мені побачення!» – «А навіщо?» – дурнувато спитав Брайко. «Ну, навіщо взагалі призначають побачення? Могла ж я вам сподобатися?» – «Я кохаю свою дружину», – сказав він уже свідоміше. «А я й не хочу вам перешкоджати її кохати. Але ж могла б я вам сподобатися просто так?» – «Це питання не по суті!» – знов по-дурному відповів він їй. «Та ви смішний! – Вона вигнулася, дотик її тіла хвилею пробіг по Брайковому тілі, ніколи він не відчував такого дотику, здавалося. – Ну, я вам призначаю побачення на мосту Зітхань у Піонерському парку. Знаєте?» – «Чому б я мав не знати». – «В суботу, десь о п’ятій, згода?» – «Я все ж таки не розумію...» – «Ну, я вас прошу, тільки на годинку, ви мені подобаєтеся, дуже, дуж-же... давайте вип’ємо за згоду...»