Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

В суботу він сказав Медеї, що бачив десь італійські каперси. Для риб’ячої солянки, яку він хотів приготувати в неділю, це було б просто здорово. Медея захопилася ідеєю здобуття італійських каперсів. «Поїдь, любий, знайди. Це ж недалеко?» – «Та ні, на Печерську, в гастрономі, що на Кірова, коло парку Ватутіна, знаєш?» – «Це ж чудово! Ти можеш прогулятись трохи в парку. Там є столи, на яких з ранку до вечора б’ють у доміно або ж грають у шахи. Якраз коло Міністерства охорони здоров’я. Сядь зіграй у шахи з яким-небудь пенсіонером». – «Та що ти?» – «Ні, ні, тобі треба дихати свіжим повітрям. Треба використовувати кожну нагоду».

Якби ж то вона знала, яке то було свіже повітря!

Він стояв коло входу на мостик, не наважувався ступити на дощаний настил.

Через мостик ішли люди, йшло багато людей, йшли парами й поодинці, ніхто не звертав уваги на Брайка, який стояв збоку а йому здавалося, що всі дивляться тільки на нього, що всі сміються з нього, знущаються з нього: п’ятдесятилітній закоханий!

Галини не було ні о п’ятій, ні чверть на шосту. Просто посміялася з нього, а може, ще сховалася де-небудь поблизу, покликавши кількох працівників інституту, і...

Все ж таки він дотерпів до пів на шосту. І вона прийшла. Була в легенькому платті, в такому самому, як оця дівчина-екскурсовод. Бо всі київські жінки й дівчата мов подуріли – надівають плаття, з яких так і випирають їхні привабливі пружні тіла. Була в туфлях на «шпильках», які робили її ноги такими цивілізованими, міцними й високими, що Брайко боявся на них глянути. Зачіска в Галини трохи розкудлалася, вона поправляла волосся рукою, важко дихала. «Пробачте, я трохи запізнилася... У мене якраз таке... Розумієте, сьогодні річниця смерті моєї мами... У мене й тато, й мама вмерли. Поховані на Байковому... Я провідую їхні могили, ношу квіти в річниці... Пробачте, вам це нецікаво...»

Він не бачив її і не чув більше після тих слів. Що є життя? Людська гідність чи обмін речовин у клітинах? Держав у руках безглуздий кошик з рожевого пластику – якісь трояндочки, якісь там виліплені листочки. В кошику – дві пляшечки з каперсами. Виставив той кошик наперед. «Я випадково, по дорозі зайшов сюди. Ось, купив... це, знаєте...»

Ота тепла хвиля її тіла, що перебігла по кінчиках Брайкових нервів за столом у ресторані, розбилася, зникла безслідно, і вже не вабило його молоде тіло, що кричало з надто легковажного плаття ультразвуками хтивості, не вабили ідеальні ноги, які заступали йому дорогу, він був далеко звідси, далеко. Де?..

– Володимирський узвіз... По ньому спускалися кияни до Дніпра, коли Володимир приймав хрещення...

Після того в інституті часто чув у себе за спиною жіночі смішки-хихишки, часто обливали його вогненні потоки жіночих поглядів, але він проходив повз усе завжди однаково напружений, блідий, з стиснутими щелепами, маленький, мовчазний Брайчик, непомітний інструмент у квартеті Василя Васильовича Кукулика.

Струнний квартет. Кукулик, перша скрипка, Жеребило друга, Брайко, мабуть, альт, Кошарний – віолончель... Відміна лиш та, що скрипки й віолончелі в квартетах говорять завжди тільки правду людському серцю, а Кукулик ніколи не мав наміру дбати за істину, йому потрібна тільки така істина, що була б корисна для нього.

Брайкові здавалося, що він не втручається ні в добро, ні в зло. Мене нема, я не я, моя хата скраю. Я вільний від усього, я обрав мовчазну свободу.

Медея читала вчора в Томаса Манна: «Що є свобода? Вільна тільки байдужість!»

Він зліз з автобуса коло пам’ятника Богдану, почув навздогін ще одне «най», повільно перетнув площу й побрався понад Софією по Володимирській. За п’ятнадцять хвилин кінчалася їхня обідня перерва.

КЛОВСЬКА ТРАГІКОМЕДІЯ

Ганна Сергіївна метнулася до опери на стоянку таксі. Був саме той час, коли це місце точніше було б назвати «стоянкою пасажирів таксі», бо люди там справді стояли, а машини не було жодної. Ганна Сергіївна проскочила наперед невеличкого ланцюжка чоловіків, трагічним голосом мовила: «Дозвольте, у мене в лікарні... вмираючий...» Схлипування перервало їй мову, чоловіки мовчки відступили. Якраз підкотив чорний лімузин, хтось з очікуючих навіть відчинив дверцята для Ганни Сергіївни, вона впала на заднє сидіння, простогнала до шофера: «До Жовтневої лікарні...» Коли проїхали трохи, поправилася: «На Кловський спуск». Шофер мовчки схилив голову. Вас зрозумів. Але мовчазного розуміння для Ганни Сергіївни було замало. Їй хотілося вилити своє горе, поділитися ним хоч з шофером, знайти співчуття. Вона звикла, щоб їй співчували, звикла до ролі невтішної вдови професора Косар-Косаревича, а тепер ще й таке лихо, таке лихо... «Ви не знаєте, там, на Кловському спуску, будують десь міліцейський будинок?» – слабим голосом поспитала вона шофера, дістаючи з торбинки хусточку й прикладаючи її до сухих, власне, очей (ах, вони сухі від горя!). Шофер крутнув заперечливо головою. «Ах, це така трагедія, така трагедія! – не знати до чого прикладаючи слово «трагедія»: чи до того, що шофер не знає про міліцейський будинок, чи до свого лиха, простогнала Ганна Сергіївна. – Тільки подумати: єдина дитина, сирота, син... Ви не знали покійного архітектора Косар-Косаревича?» Знов заперечливе кивання голови і нове зітхання з грудей Ганни Сергіївни. «Боже, як можна не знати професора Косар-Косаревича! Він же консультував усі київські будинки! Без нього не споруджувалося жодного будинку в Києві. Адже ви – киянин?» Тепер шоферова голова кивнула на знак ствердження. «Тим дивніше... Але я не про те, не про те... В мене все перевернулося в голові й у серці... Нещасна мати... О, зупиніть, зупиніть он там, я вже бачу свого Гнатка! Почекайте мене хвилину! Прошу вас!..»

Навіть не зачекавши, поки зупиниться машина, Ганна Сергіївна вискочила на вузенький тротуарчик, під густий молодий кленок, де стояв чорнявий сержант міліції, заточилася, пустила під лоб очі, крикнула: «Гнацюню!» – і, мабуть, упала б, якби сержант не підтримав її під лікоть.

– Пробачаюсь, громадянко, що з вами? – стурбовано спитав він, бачачи, що дама, яку наслав на нього випадок, от-от зомліє.

– Гна... – простогнала Ганна Сергіївна вже тихіше, з якимсь присвистом, з якимсь мовби сичанням, і тоді від групи будівельників, які всі чомусь аж надто ретельно понатягали на самі вуха кепки, берети й капелюхи, відокремився високий вродливий юнак у вузеньких штаненятах і в розмальованій досить яскраво сорочці, підбіг до жінки, підхопив її ззаду за плечі, струснув, сказав сердито:

– Ти могла б без істерик, муттер-шмуттер!

– Як тобі не совісно... рідну матір...

– Перестань.

– О, що я бачу! Вони тебе обстригли... Мою дитину! Косар-Косар...

Ганні Сергіївні стало зовсім зле. Вона вже не трималася на ногах, і Гнатко змушений був тепер не підштовхувати її в плечі, а тримати за плечі, та ще й міцно, щоб мати не впала на тротуар. Сержант трохи розгубився.

– Може, ви її... в машину?

– Боюсь, що тут не обійдеться без швидкої допомоги, – похмуро сказав Гнатко. – Дрібнобуржуазна звичка непритомніти мінімум тричі на рік. В епоху розквіту серцевих захворювань це іноді може привести до трагічного закінчення.

Ганна Сергіївна блідла дужче й дужче і дихала важче й важче.

– Ей, шофер! – покликав водія таксі сержант, але Гнатко не дав йому докінчити.

– Слухайте, сержант, – сказав він квапливо, – давайте як мужчина з мужчиною! Я беру свою муттершу в оберемок, відвожу додому, влаштовую всякі там виклики швидкої допомоги, всякі там укольчики, шпиганнячка-натираннячка – і повертаюся до вас, як той хрестоматійний хлопчик на розстріл. Стріляйте, я прийшов! Усі плачуть від розчулення.

Сержант мовчки тер щоку. Такого в його практиці ще не було. Відпустити заарештованого? Але жінка буквально помирала перед очима.

– Це, звичайно, порушення, – нерішуче промовив сержант, – і взагалі...

– Чесне комсомольське! – вчувши вагання в сержантовім голосі, гукнув Гнатко, а сам уже тяг Ганну Сергіївну до машини. – Обернуся миттю!

– Тільки в разі чого... найпізніше до пів на п’яту, бо о п’ятій кінець роботи і я повинен здати вас назад, до Лук’янівки... Це, звичайно, порушення...

Дверцята в машині хряпнули.

– Назад, до опери, – забувши, що вона непритомна, кволо звеліла Ганна Сергіївна.

– Муттер-шмуттер, – ляпнув її по плечу Гнатко, – ти геніальна актриса!

– О, мовчи, мовчи, негіднику, ти вкоротиш мені віку!

– Очевидно, перед смертю ти вирішила зробити свіжу зачіску. Сьогодні зроблено? Адреса: ріг Хрещатика й Карла Маркса... Країна «Перу»... «О рає Перу орут перуанцы, там птицы, там танцы, там баби...»

– Мовчи, виродку, ти ганьбиш чесне ім’я Косар-Косар...

– Что имя? Разве роза б меньше пахла, когда б она иначе называлась? Шекспір! «Ромео і Джульетта». Акт другий. Твій син знає всього Шекспіра! А кому це потрібно? Все одно йому дали п’ятнадцять діб. Не Шекспірові, а синові.

– Це незаконно, я скаржитимусь, я цього так не облишу, я вже...

– Муттерхен, в тобі іноді пробивається геніальність!

– Гнате, помовч!

– Не люблю мовчати. В Конституції записано, що я маю право голосу.

– О, я б переробила Конституцію тільки для того, щоб відібрати це право в такого йолопа, як ти. Що ти там накоїв?

– Уяви собі – нічого.

– Чому ж...

– Ти хочеш спитати: чому ж мені подарували п’ятнадцять діб і машинну стрижку?

Гнат картинно зірвав насунутий на самі вуха берет і оголив пострижену гулясту голову.

– О, він уб’є мене! Обстрижений!

– Коротше, які кроки ти вже здійснила для того, щоб восторжествувала справедливість?

– Він ще питає! Я повинна, повинна – чуєш! – знати, що ти там накоїв! І тільки тоді...

– Кажу тобі: нічого! Вічна історія: міліції бракує почуття гумору. Судді бракує почуття гумору, взагалі весь світ переживає катастрофічну відсутність почуття гумору. І от я жертва цієї катастрофи.

Машина зупинилася; Ганна Сергіївна дістала з торбинки гроші, відлічила шоферові; Гнатко, вистрибнувши на тротуар, квапливо почимчикував до під’їзду, не бажаючи бути заприміченим будь-ким. Ганна Сергіївна наздогнала його вже на сходах.

– Ти комусь нагрубіянив? Був п’яний?

– Що ти, мадер! Як ти можеш про свою єдину дитину таке? Просто ми йшли з Генкою, ну побачили там таке примітивно-кумедне оголошення (вони побачили дошку оголошень, на якій кожна об’ява починалася словом «потрібні»: потрібні робітники на виїзд, потрібні досвідчені інженери-будівельники, потрібні лаборанти, потрібні, потрібні, потрібні...).

– Ну, і ми, ясна річ, не могли пройти повз цей монумент і дописали й собі туди трохи («трохи», написане Гнатовою рукою: «Для охорони мексіканського села потрібні два чоловіки, що добре володіють зброєю. Плата – 18 доларів на тиждень»).

– Якесь паскудство?

– Муттер, невже ти мене не знаєш!

– А далі? Як ти опинився в тюрмі?

– О, не так швидко, не так швидко! Спершу треба добратися до міліції, потім до суду, а вже потім – до тюрми. На це йде майже ціла ніч. Зате потім спиш надзвичайно спокійно. Тебе охороняють, мов президента де Голля.

– Але ж як, як?

– Ну, з’явився «при сполнєнії служебних обязанностей» надзвичайно симпатичний старшина міліції і накинувся на нас, так наче ми плювали на стіну буддійського храму. (Старшина міліції, який бачив, як Гнат і його товариш писали дурниці на дошці оголошень, підійшов до них і осудливо сказав: «А між іншим, дорогі товариші, це дуже й дуже негарно». – «Гу із гу?» – по-англійськи спитав Гнатів товариш, тобто «Хто це такий?» – «Типовий троглодит», – з щирим посміхом відповів Гнат. Старшина мав середню освіту і перед цим служив у армії. Після армії його мати хотіла, щоб він учився далі, але він пішов служити в міліцію, вступивши на вечірнє відділення юридичного інституту. Отже, старшина знав, що таке «троглодит». «Я вас, здається, не ображаю, громадяни, – сказав він, зітхнувши, – а ви, бач... Доведеться вам пройти зі мною». – «А якщо ми не горимо таким бажанням?» – прискалив око Гнатко. «Тоді доведеться вас попросити». – «А якщо не вдасться?» – «Зробимо так, щоб удалося». Старшина був дивовижно терплячою людиною. «А якщо ми зробимо вам ручкою гуд-бай-чик і потупаємо собі далі?» І обидва молоді лобуряки справді помахали ручками і повернулися, щоб іти собі геть від старшини. Але тут на другім боці вулиці показалося ще два міліціонери, і старшина свиснув, і тоді вже нашим друзям, які були переобтяжені почуттям гумору, довелося...)

– І він потяг вас до міліції?

– Ти надзвичайно точно висловлюєшся, муттер, саме «потяг»!

– А там?

– А там протокол – і до народного судді.

– А той суддя?

– Не той, а та. Народна суддя. Жіночка. Така мила, симпатична, просто вродлива молода дама. Вона хотіла напустити на себе суворість, але це їй не вдалося. Ми її навіть розсмішили! Тобто вона стрималася, не засміялася, але я бачив, що в неї всередині все так і лопається від сміху. (Було вже пізно, робочий день у судді давно закінчився, в неї вдома десь плакала мала дитина, яку час було годувати, коли привели тих двох лобурів, яким, бачите, нікуди було подіти надмір почуття гумору. Суддя погано слухала пояснення працівників міліції і виправдання тих двох, власне, й не виправдання, а якісь дотепчики, якісь спроби обернути все на фарс, на комедію; їй було зовсім не смішно, у неї десь заходилася від плачу мала дитина, суддя була сердита за цю безглузду затримку, в неї не було часу спокійно вислухати тих і тих, спокійно поміркувати і обмежитися тим, що передати справу на розгляд інституту, де вчився один, і до консерваторії, де вчився другий. Тому суддя, не дивлячись на оскаржених, промовила казенним голосом, що їхні дії підпадають під дію Указу, замість одного міліціонера по боках у звинувачених виросло відразу два, з обвинувачених вони перетворилися на ув’язнених, їх обстригли, посадили в закриту машину і швидко повезли...)

– Боже! Син професора...

– Косар-Косаревича, який, тобто не я, а професор Косар-Косаревич і так далі... Облиш, муттер, сентименти, давай швидко діяти. Перш за все що ти вже зробила? Доповідай коротко і ясно!

Вони вже були в квартирі, і злякана баба Надя дивилася на Гнатка, мов на вихідця з того світу. Гнатко поманив її пальцем, вона несміливо підійшла.

– Чичиков був? – таємничим шепотом спитав Гнатко.

– Ні.

– А Ноздрьов?

– Не бачила.

– А Собакевич?

– Та ви скажіть, який він на внєшність.

– Село, – зареготав Гнатко, – темрява! Гоголя не читала. Прожила життя й не читала Гоголя! Бабо Надю!

Ганна Сергіївна смикнула Гнатка за руку.

– Ходімо сюди, перестань знущатися з баби Наді, телепню.

Вона затягла його до вітальні, впала на стілець коло телефону, сплеснула руками.

– Я вже зробила все можливе. Всі відвернулися. Такий негідник! Що ти собі думаєш. Я...

– Мадер!

– Мовчи, негіднику!

– Але ж...

– Кому кажу!

Трах-бах-пах! Як відтворити цей словесний поєдинок? Класичний спосіб черговості реплік тут не годиться, бо він дійовий тільки за умови, що один мовчить, поки говорить другий. Це мовби дуель, де стріляють по черзі. Але чи ж Гнаткові було дотримуватися такої старорежимності? І чи Ганна Сергіївна могла зважати на якісь дурні правила чемності? Палили одне в одного, не ждучи супротивникової відповіді, незважаючи на його стрілянину. Так поливають один одного кулеметним вогнем два ворогуючі літаки-винищувачі, що зіткнулися в повітрі на відстані близького бою. Трах-бах-пах!

– Ти, мабуть, вважаєш впізнаю тебещо я хотіла бі цього разу сховати мене під спідницюале не вийде не вміщуся вже тамя примушу тебе я сміюсьти смієшся з матері!

«Нісенітниця якась», – скаже читач і матиме рацію. Але всі скарги відсилаємо до Косар-Косаревичів. Єдине, що ми можемо зробити, – це припинити запис перепалки між матір’ю й сином, почекати, поки вони, остаточно знесилівши і так і не збагнувши, хто й що кому сказав, переведуть віддих, повернуться до тями і Ганна Сергіївна, як більш практична й поміркована, вигукне:

– Але щось же треба робити! Хто нам допоможе! Я вже дзвонила всім-всім! Я написала вчора листи до всіх, до всіх, хто знав покійного Косар-Косаревича і кому він зробив так багато добра. І ніхто, ніхто не допоміг!

– Подумай ще, муттер.

– У мене голова розривається від думок.

– Ще думай, ще, думай активно, посилено, цілеспрямовано, енергійно. Раз, два, три. Еврика! Здається, я вже надумав! Ти дзвонила Жеребилові?

– Хто це такий? Таке неестетичне прізвище.

– Что имя! Разве роза і т.д. Жеребило нас порятує, муттерхен! Це геніальний організатор. Ти не знаєш Жеребила? А що ж ти тоді взагалі знаєш?

– Це що – міністр?

– Більше! Це підпільний міністр! Це організаторський геній! Це...

Гнатко вже накручував диск телефону. Якийсь дівчачий голос відгукнувся з планово-виробничого відділу інституту.

– В нас сьогодні засідання жюрі.

– Тим краще! – радісно гукнув Гнатко. – Я мріяв про це засідання вашого жюрі ще за день до свого народження. Сподіваюся, що ваш начальник, тобто товариш Жеребило, теж на засіданні жюрі?

Голосок зовсім не розділяв безпричинного Гнаткового ентузіазму.

– Наш начальник на жюрі, але це не товариш Жеребило.

Повторіть по літерах: ваш начальник не Жеребило? Не Жорж, Ернст, Річард, Ернест, Боб, Ірма, Ліда, Оскар? А де ж товариш Жеребило? Зняли?

– Він хворий. У нього рак. Він в онкологічному інституті.

Гнатко відклав трубку.

– У Жеребила рак. Деймос і Фобос. Кінець світу. В Жеребила рак. Чоловік, який за вечір випивав чотири пляшки коньяку, – в онкологічному інституті. Муттерхен, ти чуєш?

– То дзвони йому в інститут! В мене там знайомий професор. Я знайду цього... як його?

– Жеребило! І-го-го!..

МІКРОФІЛЬМ

У кого в мозку зберігається цей мікрофільм недавнього минулого – в Гнатка чи в Жеребила? Однаково – розкрутимо його.

Отже, ми в будівельному інституті. Перерва між лекціями. Йде велике переселення студентів з аудиторії до аудиторії, штовхання в коридорах, витрішки, зубоскальство. Гнат Косар-Косаревич, як завжди, оточений друзями, як завжди, лунає там регіт, сміються так, що аж вигинаються, викаблучуються, щосили пнуться на дотепи.

– Де знайомі не подають один одному руки? – це, звичайно, Гнатко.

– В ресторані!

– В приймальні прокурора!

– В інфекційній лікарні!

– Темнота, – каже Гната, – у витверезнику.

– Го-го-го!

– Га-га-га!

– Ги-ги-ги!

Раптом сміх вмовкає. В коридорі поміж тонких хлопців і вертлявих дівчаток з’являється опасиста постать мордатого літнього чоловіка, зупиняється в кількох кроках від Гнатової купки і робить товстим пальцем мель-мель-мель.

– Тебе, Ігнацію!

– Перехрестись!

– Кажу ж, тебе!

– Гу із гу?

– Розвідка й контррозвідка!

– З таким портретом?

– А що? Це теж своєрідне маскування!

А незнайомий знов запрацював своїм червоним пальцем – мель-мель-мель! Аж дивно було: звідки така гнучкість у нього в пальцях? Гнатко тицьнув себе в груди: «Я?» Незнайомий кивнув і знов зробив пальцем «мель». Позадкував, не спускаючи очей з Гнатка, наказуючи йому поглядом іти слідом.

– Хлопчики-мальчики, гра в кота-мишку починається! – жартома кинув Гнатко своєму товариству і, дурнувато озираючись на всі боки, став скрадатися за товстим.

Той задкував і задкував коридором, покивував пальцем. За поворотом коридора була маленька кімнатка, де факультетські художники писали заклики до свят і готували художнє оформлення колон. Там завжди було накидано старого дикту, замальованого якимись дикими фарбами, подертого полотна з різноколірними плямами літер, якісь рами, якісь бляшанки, пляшки з залишками гуаші. Невідомий, видно, перед цим уже вивчив топографію інститутського коридора, бо, не перестаючи задкувати, спиною штовхнув двері художницької кімнатки і майже впав туди, встигнувши зробити останній закличний жест рукою до Гнатка, щоб той теж увійшов до кімнати. Гнатко увійшов. Незнайомець миттю зачинив двері, підпер їх якимсь шматком рами, задихано спитав:

– Косар-Косаревич?

– Ого! В точку!

– Син професора Косар-Косаревича?

– Ні, син Гусака-Гусаковича.

– Оки-доки, я серйозно!

– Як ви сказали?

– Як, як! Як у південній Каліфорнії!

– Го-го, це вже трохи веселіше. Каюсь: я таки син покійного професора Косар-Косаревича, доктора архітектури ецетера ецетера.

– Оки-доки...

– Але ви добряче вивчили географію, що знаєте про існування південної Каліфорнії і вмієте знаходити професорських синів аж на третьому поверсі нашого інституту. На жаль, мене кличе дзвінок. Звичайно, це трохи архаїчно і не так, як у південній Каліфорнії...

– Моє прізвище Жеребило.

– Це вже річ зовсім реальна.

– Сідай і слухай, оки-доки!

– Ви професор архітектури? Хочете прочитати мені лекцію? Вам відомі всі таємниці спорудженая храмів і палаців спорту?

– Я знаю все.

– О-о! Тоді я сяду. Отже, як називатиметься цей наш колоквіум? Лекцією чи допитом? Допит почнемо відразу тут? Не ждучи трьох годин ночі? Ви маєте папір для протоколу чи, може, у вас у кишені портативний магнітофон?

– Студент!

– Я захоплений! Ви справді знаєте все: південну Каліфорнію, прізвище мого покійного батька і навіть моє соціальне становище, Так, я студент. Це звучить гордо!

Жеребило (а це, звичайно ж, був він) спітнів. Ніколи не доводилося йому мати справи з таким балакучим йолопом.

– Слухай, оки-доки...

– Тільки без погроз, тепер це не модно. Часи культу минули, про це пишуть усі газети. Мене можна пройняти тільки чимось суперінтелектуальним.

Жеребило навіщось визирнув за двері, знов щільно причинив їх, підпер власним плечем, нахилився до Гнатка: потер у нього перед носом пучками пальців.

– Петі-меті хочеш?

– Фе! – скривився Гнатко. – Я просив вас що-небудь інтелектуальне, а ви свої вульгарні гроші. Гроші відмирають. Вам це повинно бути відомим.

– Добряче заробити хочеш? Більше, ніж на твоїй стипендії і персональній мамашиній пенсії!

– Ого, сфера вашого пізнання потроху ширшає. Переходячи на підлий штиль, дозвольте поцікавитись: скільки?

– На три носи – по триста.

– Новими?

– Визнаю тільки нові.

– Хай живе високовартісний новий карбованець! Але чому на трьох?

– Складна робота.

– І ви вірите, що саме я – той, хто її може достойно виконати?

– Оки-доки...

– Ясно. Диплом?

– Стріляй далі!

– На кандидата архітектури?

– Далі.

– На доктора?

– Стріляй ще!

– Куди ж стріляти? На академіка?

– Бери ближче.

– Тоді що ж?

– Проект експериментального кварталу. Останній крик науки й техніки!

– Ясно. Компіляція першого сорту. Черьомушки в погіршеному варіанті.

– Чому в погіршеному?

– Бо компіляція – це завжди гірше. Коли краще, тоді пахне академіками ецетера. А я ж тільки скромний син професора.

– Оки-доки...

– Який строк?

– Місяць.

– Мало.

– Нема часу.

– Помічники мої чи вже маете?

– Вибирай сам.

– Останнє запитання жертви сліпого випадку: звідки таке високе довір’я моїй персоні?

– Партизанське око!

– То ви – не з контррозвідки?

– Оки-доки, що за ідіотизм?

– Тоді я відмовляюся.

– Та ти що – смієшся? Такий приварок!

– Скушно. Проза. Ви відстали від життя. Не знаєте запитів молодого покоління.

– Та якого ж тобі біса ще?

– Романтика потрібна, романтика!

– Ну добре, ще сотню на трьох накину...

– Своїм ганебним торгом ви вбиваєте навіть ті жалюгідні елементи романтики, які були у вашій пропозиції!

– Оки-доки! Півтори сотняги ще!

– Ясно. Вам відпущено на асигнування цієї афери тисячу двісті, але ви хочете зекономити...

– Но-но, оки-доки...

– Не треба пояснень і виправдань, вони завжди звучать фальшиво і недостойно. З висоти своєї незакінченої вищої освіти я можу вас зрозуміти: сім’я, старі партизанські рани і такі інші прозаїзми. Устосунковуючись до цього, як висловлювалися колись адвокати, ми не візьмемо з вас більше нічого, але...

– Але, – повторив Жеребило, мимоволі підпадаючи під владу цього молодого базікала.

– Але – два банкети! Один, так би мовити, установчий, другий завершальний, останній мазок, як казали імпресіоністи. Ви ж знаєте, хто такі імпресіоністи?

– Слухай, не мороч голови! Давай своїх хлопців, і пішли.

– Так відразу й пішли?

– Вмент! У мене є все; приміщення, матеріали, папір, рейсшини...

– А банкет?

– Спершу я вас введу в курс, а ввечері зробимо вам і банкет...

– Але зараз лекція, треба ждати до перерви, щоб я міг домовитися з хлопцями.

– Давай. Куриш?

– Навіщо? Це ж шкідливо! Я гігієніст. Ви знаєте, що таке гігієністи?

– Не мороч голови своїми імпресіоністами-гігієністами!

Жеребило вже не радий був, що попав на цього телепня.

І вигадав же Кошарний зв’язатися з професорським синком! Так наче не міг знайти в Києві тихих хлопців-креслярів, навіть скверненьких архітекторів, які не мають доброго замовлення і раді були б підробити. А той осел затявся на своєму Косар-Косареняті, хоч ти йому кілок на голові теши! Сам у кущі, а ти тут викручуйся!