Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

НАРОДЖЕННЯ ФАКТІВ

Один геоморфолог (його можна популярніше назвати ще геологом або й просто географом) у своїй книжці, присвяченій опису нашої планети, висловив таке досить глибокодумне твердження. Земля стискується, внаслідок чого виділяється велика кількість тепла, яке нагріває Землю, внаслідок чого вона... розширюється... Так що ж – хотілося спитати того геоморфолога, – стискується Земля чи розширюється? І чи не нагадує таке твердження відомої побрехеньки, як два вовки загризлися і зжерли один одного, лишивши тільки хвости?

Але ми підемо далі й поставимо запитання вже перед іншими вченими, перед тими вченими, які досліджують людину, що для нас найцікавіше. Так от. Чи буває синхронність думок і почуттів? Чи буває так, що мати глупої ночі за сотні кілометрів відчує, що з її дитиною щось не гаразд, і прокидається, і вже не може заснути? Чи буває таке, що людям, які кохають одне одного, сняться однакові сни? Чи можемо ми підтвердити легенди про те, що тібетські далай-лами, сидячи в своєму палаці Потала в Лхасі, могли в думці наказати якомусь тібетському князькові прибути до столиці і той вловлював цей безмовний наказ за тисячу кілометрів, сідлав свого волохатого коника й вирушав у далеку подорож на поклін до далай-лами? Вчені кажуть: телепатія. Тобто передача почуттів на відстань. А як це пояснити? Вчені кажуть: нервичний зв’язок. Тобто нервичний зв’язок пояснюється... нервичним зв’язком. Біологічна алхімія.

Становище наше надзвичайно важке. Бо якраз зараз треба описати випадок, що має трохи спільного з нервичним зв’язком, розповісти про маленьку подію, яка для критичного розуму, звичайно ж, видається неймовірною, але в нас немає виходу, ми зобов’язані реєструвати все, що відбувалося того дня і перед дверима кабінету Василя Васильовича Кукулика, і в самому кабінеті.

Отже, майже в той самий час, як по той бік дверей кабінету в приймальні пролунав голос Вероніки Кукулик, яка наказувала Тані: «Виключіть», в самому кабінеті теж пролунав жіночий голос, а раз там присутня була єдина жінка, то голос той міг належати тільки Тетяні Василівні, і він справді належав їй, і вимовила вона те саме слово, що й Вероніка: «Виключіть». Тільки там наказувала дочка, а тут наказ адресувався до її батька, до Василя Васильовича Кукулика, і звучав так само категорично, коротко й вимогливо: «Виключіть», і стосувався телевізора.

Ми абсолютно відмовляємося якось коментувати цю подію, не станемо підводити під неї жодного наукового фундаменту, заздалегідь знімаємо з себе будь-яку відповідальність за такий дивовижний збіг і можемо тільки сказати, що таку розкіш може дозволити собі лише сліпий випадок. Бо ж подумайте: однакове слово, майже в той самий час, та ще й переплетене, так би мовити, гомогенністю, тобто однорідністю, суб’єкта і об’єкта, бо з одного боку суб’єктом виступала дочка, а з другого боку слугував об’єктом батько. Простіше кажучи, з одного боку кричала дочка, а з другого боку кричали на батька. А крик був той самий: «Виключіть!»

Діжа причиняв двері, зайшовши до кабінету. Телевізор замовк, бо Кукулик з дивною для нього поквапливістю виконав наказ Тетяни Василівни і сідав на своє крісло, потираючи руки, наче вони в нього заклякли.

– Я хочу спитати вас усіх: що вам казав товариш Кошарний, даючи на рецензію проекти?

Зачарованість діяла ще й досі. Що могла сказати ота клята телефонна трубка Тетяні Василівні? Чому вона вже ось протягом півгодини тільки й знає, що повторювати це запитання, хоч ти кілок їй на голові теши! Ні футбол, ні цигарка, ні його, Кукуликові, погляди не впливають, не діють, не помагають.

Діжа почув запитання Тетяни Василівни спиною. Він не знав, що відбувалося тут за останні півгодини, і тому вирішив, що запитання Тетяни Василівни спрямоване до нього. Ще не згасивши білого шаленства в очах, викликаного власними думками по той бік дверей, Діжа повернувся до присутніх, промовив голосно, з викликом:

– А що міг сказати Кошарний? Насамперед він сумнівався в наших розумових здібностях. Не міг припустити, що ми можемо щось самостійно вирішити. Він хотів виступити бабою-повитухою нашої думки. Він організовував громадську думку! До мене аж на Нивки приїздив, дивився, як я голюсь, вмовляв хвалити «Космос» і лаяти «Сонце». Бо, мовляв, більшість за «Космос». Так погані слідчі шантажують звинувачених. Одному кажуть, що товариш виказав його, а товаришеві кажуть, що його виказав той. Тоді кожен з них, лякаючись відстати, починає валити на свого спільника. Ну, та це приклад не зовсім вдалий... Справа не в цьому. Просто я збагнув, що Кошарний чомусь жити не може без цього «Космосу». Ну гаразд. А я не можу без «Сонця». От ми й не зійшлися. А кому «Космос» був потрібний, той пішов за намовлянням Кошарного. Що ж...

– Ви думайте, коли говорите! – з прихованою загрозою в голосі сказав Кошарний.

– А я думаю.

– От-от, думайте!

Діжа мовчки розвів руками. На нього дивилися з настороженим вичікуванням. Що він ще скаже? Мало того, що він дратував їх цілий день своїми півнячими вихватками, – він ще й тепер... Звинувачував мало не в якійсь злочинній змові з Кошарним. Зрештою Кошарний теж мав право на свою власну думку, йому теж міг подобатися якийсь проект, а якийсь не подобатися, він міг і сказати про це своїм товаришам. Що ж тут такого? І до чого це дивне запитання Тетяни Василівни? Так думали майже всі присутні, а може, навіть усі, включаючи й Брайка, і академіка, і секретаря міськкому. А поки вони думали й мовчали, Діжа вибалакувався до кінця. Спинитися тепер він не міг.

– Виявляється, у нас і досі не перевелися мастаки штучно створювати громадську думку, – з неприхованою зловтіхою говорив він. – Наплодили цілі оберемки геніїв з титулом: «Є така думка». Залізе, бувало, за стіл головуючого, візьме папірець, на якому нічого не написано, проскрипить: «Є така думка» – і сиди, мовчи й чухай чуба, бо вже тобі робити тут нічого, вже «думка є». А чому вона є? Де вона взялася? Як вона могла виникнути поза моєю й твоєю головою, поза нашими головами, поза головами тих, хто покликаний створювати цю думку, формувати її, народжувати? Це нагадує непорочне зачаття діви Марії. Але та хоч принесла Ісуса, а я? В мою голову вкладають чужу думку і виймають її, мов з холодильника, точнісінько такою. Жодних видозмін! А навіщо ж тоді, питається, моя голова? Носити капелюх? Ходити до перукарні? Фотографуватися для паспорта?

Всі мовчали. Кошарний знов поривався щось сказати, але Кукулик великодержавним жестом правиці стримав його: «Не заважай». Цей цвіркун добалакається до таких чортиків, що й сам не рад буде.

– На що ви натякаєте? – прочистивши горло, сталево-дзвінким голосом спитав він зненацька. – Може, ви – взагалі проти керівництва?

– Я не натякаю, – безстрашно огризнувся Діжа. – І не ототожнюйте методів Кошарного з справжнім керівництвом. Якщо на те пішло, то я теж член партійного бюро нашого інституту. Але, на жаль, партбюро не займалося справами конкурсу, не могло займатися, бо все зосередилося тільки в руках у Кошарного. Я констатую факти. Тетяна Василівна спитала, я відповідаю. Хай скажуть товариші.

– Мені не здається справа такою похмурою, як її намалював товариш Діжа, – сказав спокійно представник Держбуду. – Припустімо, що товариш Кошарний, даючи, наприклад, мені той чи інший проект, міг висловити про нього ту чи іншу думку. Що ж з того? Хіба це якоюсь мірою могло вплинути на мене, на моє інженерне сумління, на мої смаки? Я притримуюся того принципу, що для читання чужих проектів не потрібні чужі очі, я користуюся власними очима, а раз так, то в мене всі підстави вважати й думки, які виникли внаслідок вивчення того чи іншого проекту, все ж таки своїми власними думками, а не прищепленими мені шляхом своєрідної ін’єкції. Я категорично заперечую проти постановки запитання в такій формі, як це зробила шановна Тетяна Василівна, а тим більше проти відповідей на нього такого скандального, я б сказав, характеру, як то дозволив собі тільки що товариш Діжа.

Вперед! Ми тут для того, щоб перемагати, а не рахувати ворогів наших!

Кукулик стрепенувся після слів держбудівця. Розправив груди. Налився силою. Покашляв по-генеральськи. Уклін – у бік Тетяни Василівни:

– Звиняйте, шановна Тетяно Василівно, але ви трохи не по суті. Ми відхилилися від нашого основного... Ніхто з нас не може скаржитися. Дискусія була плідною. Мав місце жвавий обмін думками... Збережемо всі форми демократизму...

– Не забувайте й про суть демократизму, – тихо нагадав Олексій Іванович.

– Дякую, Олексію Івановичу. Ви вчасно поправили мене. Звиняйте за неточність... Збережемо і форми, і, головне, – суть демократизму... Можна б і підсумувати... Товаришу Кошарний, ви можете познайомити товаришів з протоколом? Щоб у нас не було...

– Я готовий! – підскочив Кошарний.

«Кожен удає блазня на тому місці, де його поставлено», – подумав академік, відчуваючи, що на цей раз іронія спрямована й проти нього самого, так би мовити, автоіронія. Адже саме час встати й сказати, що підсумовувати рано, що треба розібратися з проектами, розібратися, чи мав право Кошарний нав’язувати свою й Кукуликову думку, чи достойно було штучно створювати опінію навколо «Космосу» і чим це пояснюється? Але хто ж скаже? Він надто старий для цього. Він уже давно навчився переживати безмовні діалоги, гамувати суперечки, заховувати їх у власному мозкові. О, якби він міг хоч раз випустити з свого мозку демонів суперечки, які гніздилися там! З їхніми блискучими аргументами, з їхньою вбивчою класичною іронією, з гнучкістю їхньої думки! Але ні. Хай інші, молодші, а він послухає. Він занотує в пам’яті найменші подробиці й потім ще довго перетасовуватиме все сказане тут, розбиратиме його причепливо, сперечатиметься з уявними супротивниками, знищуватиме їх своїми доводами, такими доводами, на які здатен тільки академік Голубицький.

Секретар міськкому підняв руку скромно, мов учень.

– Ми вас слухаємо, Олексію Івановичу, – схилив голову Кукулик.

– Я хотів би сказати з приводу питання, зачепленого Тетяною Василівною. Звичайно, не слід так палко, навіть трохи аж хворобливо реагувати, як це зробив товариш Діжа, і тим більше узагальнювати. Істина завжди конкретна. Давайте виходити з цієї передумови і нею керуватися. Йдеться про конкретний факт. Товариш Кошарний секретар жюрі. Так? Так. Два місяці, які ми мали для підведення підсумків конкурсу, він неподільно розпоряджався всіма проектами. Так? Теж так. Він давав членам жюрі конкурсні проекти для рецензування. При цьому він міг, звичайно, висловлювати й свою особисту думку з приводу того чи іншого проекту. Це теж його право. Тетяна Василівна поставила своє запитання, очевидно, маючи на те якісь підстави. Очевидно, вона пояснить нам. Але вже з того, що я тут почув і що сам знаю як член жюрі, мені зовсім не здається, що питання, підняте Тетяною Василівною, не стосується суті нашого засідання. Моральним аспектом будь-якої справи ніколи не слід нехтувати, а особливо такої справи, як конкурс під девізами, де не виключені випадки зловживань. Заздалегідь прошу пробачення у товариша Кошарного: я зовсім не хочу тим самим кинути йому звинувачення в неморальних вчинках, а тим більше в зловживанні своїм становищем секретаря жюрі. Але якісь сумніви в товаришеві з’явилися, і треба ці сумніви або ж спростувати, або... Поки що ми маємо запитання Тетяни Василівни, яке, очевидно, повторюю, базується на якихось сумнівах чи, може, й фактах; маємо також заяву товариша Діжі, заяву трохи гарячу, не в усьому прийнятну, але відкиньмо в ній те, що йде від палкого темпераменту нашого молодшого товариша, і візьмемо факт: товариш Кошарний приїздив додому до товариша Діжі й намовляв того хвалити проект «Космос» і забракувати «Сонце для всіх». Тепер скажу про себе. Знову ж таки – тільки факт. Мені товариш Кошарний прислав лише один проект – «Космос». Подзвонив і сказав, що товариш Кукулик схвально поставився до цього проекту, що більшість членів жюрі пропонує цей проект на першу премію, і попросив мене ознайомитися з ним. Я ознайомився. Але що я міг винести з такого знайомства? Конкурс – це насамперед порівняння. Щоб оцінювати проекти, треба мати змогу їх порівнювати, а я такої змоги не мав, бо мені секретар жюрі надіслав лише один проект. Звичайно, товариш Кошарний, знаючи мою службову зайнятість, міг справді присилати мені проекти тільки вибірково.

– Саме так я й зробив. Ви надзвичайно точно... – зраділо вставив Кошарний. Олексій Іванович зітхнув.

– Але я все-таки сказав «проекти», а не проект. Можна було б дати мені два, три, чотири проекти, а не один. Та й потім: всі ми зайняті, у всіх у нас обмаль часу, отже, чому робити виняток тільки для мене і берегти мене від роботи в жюрі? Раз я член жюрі, я повинен нести таку саму навантаже-ність, як і всі, щоб відповідальність мати теж однакову з усіма. Очевидно, товариш Брайко був саме такої думки про мою участь у роботі жюрі, бо він подзвонив до мене в міськком і попросив, щоб я познайомився хоча б з проектами «Провесінь» і «Сонце для всіх». При цьому товариш Брайко пояснив, що це його особиста просьба, що він просто хотів би перевірити свої думки, порадитися щодо своїх думок.

Секретар міськкому глянув на Брайка, і всі глянули.

– При цьому товариш Брайко жодним словом не згадав ні про товариша Кошарного, ні про справи конкурсу взагалі. Які саме його думки про названі проекти, він теж не став уточнювати. Він тільки попросив мене, якщо буде така змога, ознайомитися з проектами. Я правильно кажу, товаришу Брайко?

– Так, – не підводячись, тихо сказав Брайко. – Я попросив вас зумисне, сподіваючись, що сьогодні відбудеться саме така розмова, яка відбувається, і розраховуючи на вашу партійну принциповість. Справа в тому, що товариш Кошарний або ж зовсім не давав деяким членам жюрі проектів «Сонце для всіх» і «Провесінь», або ж давав з словами: «Василь Васильович вважає це мильною бульбашкою. Жюрі відхилило проект».

Кукулик совався на кріслі, червонів, пітнів. Тепер це був схудлий атлет з попелястою, як у старого слона, шкірою на обличчі й на руках.

– Ну! Ну! – комусь ще погрожуючи, пробурмотів він.

– Я скеровував думки! – тонким голосом вигукнув Кошарний.

– А ви відчуваєте в собі таку силу, щоб скеровувати думки присутніх тут товаришів? – поспитав секретар міськкому.

– Я... Я виконував вказівки Василя Васильовича.

– Звиняй, голубе, – Кукулик підвівся, і тепер стояло троє: секретар міськкому, Кукулик і Кошарний. – Ти не... Я тобі таких повноважень не... І взагалі, що ти собі думаєш! Як ти смієш!

Вперше за сьогодні Кукулик перейшов на крик. Стриманість покинула його. Він наповнився гнівом. Хотів видобути з гніву мудрість, хотів одержати мудрість з крику, як хіміки одержують сіль від взаємодії кислоти з металом.

Секретар міськкому посміхнувся, сів. Факти робили свою жорстоку справу. Час коментарів ще не настав. Хай випливають з мороку невідомості нові й нові факти. Хай викричиться Кукулик. Він тільки допоможе своїм криком народженню нових фактів.

Кошарний розгублено озирався. Все попливло в нього з-під ніг. Він лишався сам. Він простягнув руки, смикнувся простягти руки до Кукулика.

– В-вас...

Кукулик віддалявся, віддалявся. Вже не кричав, сів, але Кошарного знати не знав, жодного поруху в його бік. Супив брови, схудлий атлет, з посірілим лицем, з стурбовано насупленими бровами, з чавунною задумою в постарілих очах. Тільки що він був разом з Кошарним. Два відважні рейдери в морі чужої розгубленості. Два невловимі бомбардувальники в нічній каламуті високого неба адміністративних пристрастей. Тепер один утікав, другий лишався. Ворожий літак-заброда в чужому темному небі, висвітленому десятками потужних прожекторів. Ще мить тому він ховався в пітьмі, непомітний, стрясав простір гримотінням, погрожував, сіяв страх і покору, і пітьма клубочилася навколо, як вічний порятунок для нього. А тепер безпорадний, засліплений, нікчемний у своїй наготі. І прожектористи дивуються: таке мале й миршаве, а диви ж ти – погрожувало... І нещадно полосують його променями своїх прожекторів і показують його жалюгідність і безсилля. Головне – освітити ворога, і тоді він втрачає свою силу.

Освітимо ж Кошарного.

КОШАРНИЙ

Родовід Кошарного заплутаний і нецікавий. Можна з певністю стверджувати, наприклад, що триста років тому один з предків Кошарного мав шинок на Звіринці за Либеддю, на «схибистому місці». В одному з орендних контрактів з Видубецьким монастирем згадується прізвище Кошарного, «котрому пустили-смо в аренду шинок всякого напитку, т.е. горилки, меду, пиво, також деготь, сено и овес продавати позволи-смо на селе нашие выдубицком, прозываемом Зверинцу, и где им сподобится на всех грунтах выдубицких. Хто бы хотел под монастирем горилку и мед шинковати, той повынен в пана арендара на шинк брать напиток, албо чоповое ему заплатити, також варуєм, же нихто з поданных наших зверинских не важился на вселие чили на крестины, чили на иные значение учти на сторони без видома пана арендара...»

Як бачимо, повноваження були досить широкі. Мабуть, ще з тих часів і повелося в роду Кошарних прагнення до того, щоб мати тільки для себе найжирніший борщ і найбільший шматок пирога, а якби змога, то й повітря чистого – найбільше, і неба над головою, і сонця в свою хату. Зі «схибистих місць» на Звіринці Кошарні перекочували до центру міста, на тиху Тарасівську вулицю. Професії в них щопокоління змінювалися, і вже батьки Кошарного спеціалізувалися на зубах: мати виривала, батько робив протези, так і жили потихеньку.

Цивілізація йшла назустріч Кошарним. Вона несла з собою, безліч консервів, псувала в місті повітря, а в річках воду різноманітними промисловими відходами, все це прекрасно руйнувало в людей зуби і забезпечувало Кошарних роботою не тільки в клініці, а й удома, де в батьковому кабінеті за китайською бамбуковою ширмою (дуже дорога і дуже рідкісна ширма з провінції Сичуань!) стояла монументальна імпортна бормашина, а в великій ванній кімнаті в численних шафочках ховалося все необхідне для хитромудрого продукування штучних зубів, коронок і цілих щелеп! Дантисти жили в достатку, але не мали слави, тому сина вирішили проштовхнути в сфери, де та слава кується й добувається. Так опинився Антон Кошарний в архітектурі.

Змалку прищеплювали Кошарному думку про те, що він повинен пишатися своєю спадковістю. Щодня чув Кошарний розмови на тему про киян і не киян. Мовляв, кияни в Києві – це здебільшого не кияни. Київ – тільки великий пункт на шляху людських мандрів. Для багатьох це Парнас, для інших – Голгофа, а кому – лише вузлова пересадочна станція, щоб їхати вгору, а іноді й униз. Кияни з діда-прадіда, як правило, живуть скромно, у них непомітні професії (ось ми – дантисти, а наш дядя – експедитор, а тітонька – продавець!), заправляють тут усім ось уже понад тисячу років – варяги, тобто прибульці, простіше кажучи, зайди. Мотивація? Київ, мовляв, потребує притоку свіжих сил. Хіба це не смішно? От він, їхній син, хіба це не свіжа сила? І так далі, і так далі, і так далі.

Так Кошарний вийшов у життя з твердим переконанням, що завдяки своєму, так би мовити, географічному становищу він має перевагу над усіма тими, хто не киянин. Особливо зросла в Кошарного певність своїх сил після введення обмежень, а згодом і заборони прописуватися в Києві приїжджим з периферії. Хай ти хоч і Ломоносов, а якщо ти не з Києва, а з Кобеляк, то гибій собі там, а до нас – зась! Ми самі собі Ломоносови, і Сковороди, і Шевченки, і Максими Горькі!

Коли в Інститут житла приїхав з Запоріжжя молодий кандидат архітектури Іван Діжа, Кошарний відразу відчув загрозу з його боку. Він тільки-но утвердився на посаді головного інженера інституту, вислуживши перед цим п’ять років вірою і правдою Василеві Васильовичу Кукулику і допомігши йому «висунути» колишнього головного інженера на посаду в Спілку архітекторів, бо Кукулик не мирився з своїм головним і будь-що хотів його позбутися, а в цих колах позбутися людини можна було, тільки висунувши її на якусь вищу, хоч, може, і непотрібнішу, посаду. Але тепер Кошарний злякався, що його теж кудись висунуть або засунуть, якщо в інституті стануть з’являтися такі таланти, як оцей провінціальний Діжа.

Він спробував позондувати грунт у Кукулика з наміром повернути голоблі Діжиної хури назад на Запоріжжя. Але Кукулик міг бути упертим як осел.

– Звиняй, голубе, – сказав він, – я погодився з думкою Брайка запросити Діжу на першу архітектурну майстерню, і я від цього не відступлюся. Прописка? Організуємо й прописку. І квартиру я доб’юся для нього. Футболістам же даємо, чому ж не дати архітекторові, та ще й здібному?

Тоді Кошарний пішов у атаку на Діжу. Запросив того до ресторану. Випили пляшку коньяку. Кошарний хвалив Діжині роботи, хвалив виселок у Запоріжжі, спроектований групою архітекторів на чолі з Діжею, якийсь його будинок на проспекті Маяковського. Потім почав лякати.

– Ти думаєш, тебе виписали сюди за талант? Помиляєшся! Тут не потрібні таланти. Тут потрібні негри! Чорнороби! Воли! Це ж столиця. Тут більше половини всіх архітектурних кадрів республіки. Хочеш самостійно проектувати – коти знов у мишачу нору. А тут – дивись, слухай, учись, дякуй. І по-пластунськи підповзай до архітектурних посад. Архітектор – це не талант, а посада. І в художників так само, і в письменників, і в композиторів, а ти ж думав як? Намалювати зуміє кожен. А просунути, проштовхнути? Тут потрібен авторитет, так би мовити, рука майстра. Щоб жодних сумнівів. В інстанціях сидять люди темні. Їм треба одержувати гроші хороші, через те вірять вони тільки перевіреному, щоб не рискувати. Рискнеш – полетиш з посади. А кому це потрібно? Тому й тримаються за авторитетів, за них стоять горою. А ти – авторитет? Ти ще невідоміший, ніж отой ікс у алгебрі. Хто там знає, ікс ти, ігрек а чи зет.

– Я – зет, – сказав Діжа.

– Ну, от і я ж про це. Піднімеш голову, висунеш передчасно – відірвуть!

– Не думав я про це, – спокійно відповів Діжа.

– То подумай, подумай.

– А навіщо.

– Як то навіщо? Пропадеш же в нашій столиці.

– Вона така ваша, як і наша. Та мені й однаково – столиця чи не столиця. Я звик працювати і більше ні про що не думати. Я архітектор, а не Томмазо Кампанелла або якийсь там Савонаролла.

– А я? Я теж будівельник, інженер, архітектор, а не апостол правди і добра. Але я бачу, що ти хлопець свій, і мені тебе жалко стало, і я вирішив...

– А ти не жалій...

– Та ні, я не в такому аспекті... Я до того, щоб ми були завжди разом, держалися купи. Це найголовніше – держатися нашим хлопцям купи.

І Кошарний жестом рук показав, як треба держатися купи, і обличчя в нього було злякано-плаксиве при цьому, і Діжа відразу зрозумів: Кошарний нездара, випадкова людина в мистецтві, безталанна й примітивна, як оті його жести...

– Не звик я до таких балачок, – сказав він.

– Ну, це пояснюється тим, що ти не жив у столиці, не був.

– Не цим, не цим пояснюй, – перебив його Іван.

– А чим же?

– Це вже йде від характеру. Один тільки балакає все життя, інший – працює. Так би мовити, розподіл праці. Я належу до тих, хто працює. Заважатимуть мені – видряпаю очі, горло перегризу! Ти ще лякатимеш мене інтригами...

– Ого, ще й які є інтриги!

– Чув. Але не боюся. Нема інтриг. Не може бути. А будуть – розвіємо! Інтриги хай у театр несуть, там зараз у п’єсах гостра нестача інтриг. А мені – не заважай працювати! Більше я нічого не знаю і знати не хочу. Ясно?

– Тебе всі бояться, – заговорив по-іншому Кошарний.

– Чому?

– Бояться, і все. Якийсь неспокій ти вносиш у душі. Сама твоя присутність уже несе неспокій. Коли ти стоїш коло свого столу, то в майстерні така атмосфера, ніби серед солдат, які ждуть генерала. Сковуєш ти людей. А коли заговориш – ще гірше. А коли хто побачить, як ти працюєш, – то ще гірше! Найгірше ж – наслідки твоєї роботи. Можна подумати, що в тебе десь заховано сотню рабів, або якась казкова скатертина, або ще щось містичне, понадприроднє, так неймовірно багато виходить з твоїх рук проектів, статей, рецензій, відгуків. Все це поза межами людських здібностей і спроможностей. І от усі бояться, що ти станеш вимагати від кожного такої самої працьовитості. А нікому не хочеться робити більше, порушувати свій спокій. І тому тебе не тільки бояться, а ще й ненавидять.

– Хто ж?

– Усі.

– І ти?

– Ну, до чого тут я?

Після тої розмови Діжа втратив до Кошарного будь-який інтерес. Не впливало навіть те, що Кошарний займав посаду вищу, ніж Діжа, був усе ж таки Діжиним начальником. Якщо над тобою поставлений дурень і ти добре знаєш, що то дурень, то треба або ж спробувати його усунути, або ж просто не помічати. Діжа знав, що усунути Кошарного не так легко, поки в інституті Кукулик, – отже, він просто ігнорував головного інженера як архітектора. Навіть з жалем іноді думав про Кошарного. Навіщо поліз чоловік туди, де його не засипане й ніколи не змелеться? Так би жив нормально, а тепер усе життя нестиме на собі тягар власної нездарності. Нездарність прозирала в Кошарного в усьому: в довготелесій, якійсь розгвинченій постаті, в задовгому сумовитому, мов сталактит, носі, в довгих руках з тонкими довгими пальцями, в занадто рідкому волоссі на тім’ї і в занадто білому, якомусь мовби курячому, тілі.

Є закон життя: беремо, щоб віддавати. Знання, вміння, велич душі, красу – все віддай людям, тільки тоді ти будеш багатим, тільки тоді одержиш ще більше. Кошарний належав до тих, хто хоче тільки брати. Дивно, як він міг продертися так близько до Кукулика, та ще й стати його правою рукою. Адже Кукулик... Однак ми так і не сказали ще нічого про Василя Васильовича Кукулика. Час телескопів робить неможливим поклоніння сонцям. Видно всі плями. Якщо колись перед сонцем заплющувалися, то тепер досліджують, добираються до всіх сонць. Гляньмо ж і ми на те, сонце, що ось уже скільки років ясніє на архітектурних обріях нашого міста і в зоряних каталогах архітектури має найменування – Кукулик.