Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

ДЖОКОНДА

– Повір мені... я нічого не можу збагнути... Це... ти в мене... перша... Ти...

– А ти в мене...

Треба було казати далі: «А ти в мене вже не перший» або: «А ти в мене другий». Другий – який жах і сором! З її гордістю, з її неприступністю – і другий! А перший був там, у горах, коли вона помішалася на альпінізмі, перший був альпініст, майстер спорту, чорнявий, вогненноокий, білозубий, дужий, здоровий, як тур. Коли видряпувалися на вершину і лічили пульс, то в декого він доходив навіть до 160 ударів на хвилину, а сто тридцять чи сто сорок – було звичайне явище, а в нього ніколи не перевищувало 88. Сімдесят два удари на рівнині і вісімдесят вісім після підйому на гору, хай хоч найвищу. І ніколи більше. Залізне серце. Чи він зачарував її своїм серцем? Негідник з залізним серцем. «Навіть твоя тінь має колір живого тіла, навіть тінь сповнена твоїми неповторними запахами». Як вона могла слухати таку гидоту? І це їй подобалося. І коли він цинічно заявив їй, що його любов дійсна тільки на вершинах, а на рівнині вона зникає, їй ще навіть лізло в голову оте дурняче з «Кармен»: «У нас ведь было счастье». Той ждав від неї сцен, істерик, розпачу, але вона втрималася, хоч важко було. Не діждеться! І ніхто ніколи від неї не діждеться! Він тоді ще сказав їй: «Не журися, дитинко! Краса в жінок, як пальне в атомному реакторі, – її вистачає надовго». – «Ти не помилився, – відповіла вона йому, – моєї краси справді вистачить надовго, дуже надовго. Тільки не для таких...» А тепер? Не може вона сказати Володі: «А ти в мене другий». Він сказав: «Ти в мене...» Вона відповіла: «А ти в мене...» І все. Досить. Краще не скажеш.

І тут з нею сталася істерика. Не через Володю, а через того, через спогади про те давнє... Вона впала Володі на груди і зайшлася в мовчазному плачі. Задрижали її зсудомлені (тепер уже не зіщулені кокетливо, ні) плечі, затіпалася вона вся. Ой Володю, Володю, аби ж ти тільки...

Вони сиділи під старим дубом, дуб кропив їх зеленою росою, хмари бігли по небу, напливаючи на сонце, що випручувалося з їхніх обіймів, полохливі тіні бігли по землі, черкали Вероніку по ногах, лоскотали їй шию, високу білу шию. Володя безпорадно пригортав дівчину до себе, озирався навкруги, мовчки шукав звідкись порятунку. За дубами, з зелених гущавин захрипіло:

– Хар-р-р! Хар-р-р!

Вероніка вся тіпнулася:

– Що це? Що?

– Не бійся, шуліка, – сказав він.

– Я так злякалася.

– Не лякайся, я з тобою. – Тут, мабуть, слід було сказати традиційне: «І завжди буду з тобою», але Володі не хотілося казати традиційного, а свого він нічого не вигадав. Він погладив пальцями шию Вероніки і промовив тихо:

– Яка в тебе шия!

– А яка? – вона підвела на нього очі. В очах ще блукав страх, блукали далекі грози душевних тривог, і від цього очі в неї були, як ніколи, чудові.

– Ну, така, – сказав він, і цього вистачило їм обом.

– Знаєш що? – сказав він.

– А що?

– Я ще хотів сьогодні повезти тебе за ці ліси, за Нові Петрівці, до пам’ятника.

«Він чув мій поклик тоді!» – здивувалася вона.

– Там би ми подивилися бліндаж Ватутіна...

«Чув, чув, знає!»

– І нарвали б квітів. Там ще торішні безсмертники ростуть над ходами сполучення.

«Чув!»

– Але ми сьогодні не поїдемо.

– Чому?

– Бо вже пізно.

– Хіба пізно?

– Дивись, майже темніє.

– То хмари.

– Може, й хмари. Але ми ще поблукаємо по лісі.

– Поблукаємо.

Вона не впізнавала себе. Ніколи не була такою слухняною. Спробував би хтось так нею командувати!

– Я згадав знаєш що?

– А що?

– Ніколи не вгадаєш.

– Як не вгадаю, то й не мороч мені голови.

– Ти розгнівалася?

– Ні, але тобі хочеться мене розгнівати.

– Зовсім не хочеться. Я згадав про Леонардо да Вінчі.

– А про Наполеона ти не згадав?

– Ну чого ти, справді?

– Ми ще й досі сидимо на землі.

– Сидимо.

– До чого ж тут Леонардо да Вінчі?

– Справді. Мені хотілося тебе заспокоїти.

– Вже пройшло. Я спокійна.

– А я хотів сказати, що ти мені нагадуєш чомусь Монну Лізу.

– А Вероніку?

– Ні, саме Джоконду. З її холодним усміхом, з її байдужістю. Нічого не сподівається, нічого не прагне... Посміхається і навіть сама не знає чому...

– А ти не помиляєшся?

– Звичайно! Так я думав до сьогодні. А тепер...

– А тепер я знову стаю Джокондою.

– Не вийде. Тепер я тебе знаю.

– Ти ще не все знаєш.

– Ну, що можу, те й знаю.

Вона знов злякано притулилася до нього.

– Та чого ти?

– Так. Мені стало холодно. Давай походимо.

– Давай.

– В кіно герой і героїня завжди бігають по лісі. Ганяються одне за одним. Це так ефектно.

– Хочеш? То й ми побігаємо! – запропонував він.

– У мене відразу починається сильне серцебиття, – сказала вона.

– А я не пробував. Очевидно, й у мене.

Він не хвалився залізним серцем. Нічим не хвалився.

– Так що ж твоя Монна Ліза? – спитала Вероніка. Вони йшли по мокрій траві, їхні ноги пахли травою, волосся у Вероніки теж пахло травою.

– Леонардо писав її портрет шість років. Уявляєш: малювати флорентійську міщанку шість років! Вона була дурна, як гуска. В майстерні Леонардо влаштував справжній клуб за нашими сучасними уявленнями. Там виступали найкращі музиканти. Декламатори читали вірші великих поетів. Співаки демонстрували мелодійність своїх голосів. Шість років. З двадцяти чотирьох до тридцяти років свого життя третя дружина флорентійського купця Франческа дель Джокондо Монна Ліза ходила на сеанси до майстра Леонардо, слухала там музику, співи, поезії, дивилася пустими очима, про щось думала. Коли в неї з’явився той усміх, який чарує людство вже півтисячі років? І чи з’являвся він взагалі на її досить посполитих устах? Може, той усміх вимріяний самим Леонардо? Може, то його геніальність виявилася у тому усміхові?

– Ти фантаст, Володю!

– Леонардо якось сказав: «Художник, що має незграбні руки, малюватиме на своїх картинах тільки такі руки». Раз він зміг намалювати цей єдиний в історії людства усміх, виходить, він мав його якщо не на своєму лиці, то в своїй душі.

– Говори, Володю, я слухаю...

Він не хвалив її, забув про неї зовсім, не хвалив і Джоконди, а хвалив Леонардо да Вінчі. Так, наче той потребував його похвал!

– Але найстрашніше те, що месер Джокондо відмовився взяти портрет своєї дружини і платити майстрові за його роботу. Ти уявляєш?

– Уявляю. Про таке завжди пишуть у всіх історіях мистецтв. Це бродячий сюжет. Всіх великих художників спіткала така доля.

– Але ж це несправедливо! Вкладати все своє серце у твір, а його потім бракують, не беруть, не приймають!

– Не розумію, чому це тебе так хвилює? І саме сьогодні. І саме тут.

– І я не розумію, – винувато сказав Володя. – Я зовсім здурів від тебе, Вероніко. Мені здається, що я не здатний ні до чого, що я нездара, що я...

– По-перше, ти шофер, – засміялася вона.

– Шофери тепер, як колись пастухи. Їх багато, і це вже не професія, а так собі...

– Крім того, ти будеш архітектором.

– Не говори про це.

– Чому?

– Мені здається, що я зміг би все, але архітектором...

– Ти мені скажи, що ти робив ці півроку?

– Шість місяців, ти хочеш сказати?

– Нехай шість місяців, якщо тобі подобається переводити на цифри.

– Шість місяців – це ніщо, – сказав він сумно. – Якби мені шість років. Але хто може ждати шість років?

Вона мало не крикнула: «Я ждатиму! – але відразу ж затулила собі рота. – Боже, я стану зовсім старою через шість років. Він божевільний, і я коло нього теж потроху божеволію».

– Знаєш що, – сказала вона рішуче, – ми таки поїдемо за ліс, до пам’ятника. Хай цей день буде наш, хай у ньому буде й минуле, й теперішнє, і... майбутнє. І не шість років матимемо ще попереду, а шістдесят шість. Доживемо до кінця двадцятого століття...

– А потім? – засміявся він.

– А потім зазирнемо за двотисячний рік і побачимо таке, про що не можемо мріяти навіть ми в оцьому дубовому лісі, навіть сьогодні, навіть після того, коли ми розгадали таємницю усміху Джоконди.

– Я ще навіть тебе не розгадав, – сказав він, стискуючи їй руку, – бо я тільки пастух двадцятого століття. Де наш коник-моторолик?

До Києва вони повернулися увечері. Тоді був теплий весняний вечір, а через два місяці, тобто сьогодні, теж був...

Вечір

ФУТБОЛ

І все-таки Кукулик виявився мужньою людиною. Він перш за все подумав не про себе, а про... Тетяну Василівну. «Ще істерику закатає, – подумав він, дивлячись на зчорніле і сім раз негарне обличчя віце-президента, а вірніше жінки, з якою ще хвилину тому його з’єднували невидимі ниті таємничої гріховної приязні. – Все сьогодні бачили, істерики ще бабської не бачили!» Він рішуче підвівся і попростував до тумбочки з телевізором, яка височіла в кутку кабінету.

– Звиняйте, – кинув на ходу присутнім, – звиняйте, але ми засиділися сьогодні. Треба мати нерви, як вірьовки, щоб витримати таке марафонське сидіння. Дозвольте, Тетяно Василівно?

Питав її, бо вийшло, що він її перебив, вона ще й досі стояла й ждала відповіді на своє запитання, а може, хотіла поставити присутнім нове запитання, ще несподіваніше й страшніше.

Кукулик спитав дозволу в Тетяни Василівни, але ждати не став, клацнув тумблером телевізора, ввімкнув апарат, хай нагрівається. Тетяна Василівна дивилася на нього з неприхованою ненавистю, може, навіть з презирством. Як він посмів? А Василь Васильович самовпевнено посміхався, нахиляв голову до телевізора, наставляв вухо. Ага, чуєте? Прорізається голос. Вже засірів екран, уже майнуло там щось раз і вдруге, ага, ага, он побігло-побігло. Та то ж Лобановський. «Милий ти мій Лобанчику, рятівничку дорогий, біжи, бий, трощи, жени, хапай, давай, штовхай, відпихай, наддай, ух!»

Академік примружився, приховуючи іронію, яка вже давно рвалася назовні. Який іронічний день. Руйнування Глиняних ідолів. Божища розпадаються на черепки. Остракізм кумирів. Боввани втікають, натовпи їх переслідують. Під ноги натовпам кидають різнобарвне ганчір’я обіцянок і пустих слів. Не помагає. Не діють також погрози. Тоді покажемо цяцьку. Ляльку. Голеньку, в одних трусиках ляльку, яка метушиться на скляному сірому чотирикутнику. Колись Алківіад навмисне відрубав своєму собаці хвоста, щоб афіняни зайнялися пересудами про той хвіст, а не про воєнні приготування Алківіада. З тих пір громадській думці раз у раз всілякі спритнярі підкидають собачі хвости. Кукулик частує нас футболом. Що казав товариш Кошарний, коли давав на рецензію той чи інший проект? А що він міг казати? Передавав думку Василя Васильовича Кукулика. «Є така думка, Василь Васильович вважає». Василь Васильович вважає... Хм!.. З яких це пір мистецькі проблеми стали в, нас вирішуватися висотою посади, а не величиною і силою таланту? І хіба завдання художника в тому, щоб догоджати Василю Васильовичу? Художник служить мистецтву, а отже – народу, а не одному Василю Васильовичу. «А ти ж сам що нарецензував? – спитав він себе. – Написав, а потім відмовився». – «Ну, то й помовч. Ти не художник, а маятник. А маятники хитаються мовчки». Іронія вмовкла. Очі в академіка пойнялися тьмяною запоною, він байдуже спостерігав, як по сірому екрану гасають довгоногі ляльки в трусах і двоколірних майках.

Кукулик сів на своє місце, повернув крісло, став дивитися через плече на екран. Кімнату заповнив голос коментатора. Лунала дивовижна мова, яку можна почути лише з уст київських спортивних оглядачів і коментаторів. «Лобановський вкидує м’яч. Каневський стрибає, але не дістається до м’яча. Кутовий».

Тетяна Василівна стояла коло телефону. Ждала відповіді на своє запитання. Хоча відповіді, власне, й не могло бути. Всім соромно було визнавати, що їх, мов малих дітей, обкрутив навколо пальця отой довготелесий рідкочубий істерик, отой нездара (і як вони не помічали його нездарності!), отой...

Архітектурний юнак вертівся, мов посолений в’юн. Він ще не зорієнтувався, він хотів «екстраполюватися» напевно, точно, безпомилково, а всі мовчали, у всіх були закам’янілі обличчя, нічого не читалося на обличчях.

Представник Держбуду дістав пачку цигарок, підвівся, простяг Тетяні Василівні: «Запаліть». Цей вдалий демарш було належно оцінено. Замість просити у єдиної тут жінки дозволу запалити, запропонуй ліпше їй цигарку, бо вона теж куряща. Тетяна Василівна взяла цигарку. Представник Держбуду черкнув сірником. Усі заворушилися, вогники від сірників заскакали коло облич. Продезинфікуватися хоч цигарковим димом. Сині струмені попливли до стелі. Кукулик підсунув Тетяні Василівні стілець. «Сядьте, будь ласка, Тет...» Вона глянула на нього коричневим оком, у якому не читалося прощення, мовчки сіла.

Телекоментатор заливався своєю дикою мовою: «Зверніть увагу, товариші! Лобановський не б’є м’яча. Ай-яй-яй, яка шкода! Неприпустимий ляп. Отак підвести команду! Простіть, пробачте, товариші телеглядачі, це не Лобановський не попав у ворота, це Каневський. В який раз ужев цьому сезоні Каневський не попадає в пусті ворота. Ось і зараз. Ворота пустують. Ворота пустують, товариші! Та бийте ж! Бийте! Ви бачили, товариші телеглядачі. Плигаєворотар Востроїлов і забирає м’яч. Такий момент! І так промазати! Але ось захисники ленінградців допускаються недозволеного прийому. Суддя матчу Микола Латишев призначає штрафний удар. Це вже небезпечно. Це дуже небезпечно. Це надзвичайно небезпечно! Це просто абсолютно небезпечно, товарищі глядачі. Бо ви самі можете переконатися, що штрафний буде бити Валерій Лобановський. Ось він вставляєм’яч. Ось розбігається. Удар! М’яч потрапляє в захисника. Відскакує до когось з зенітівців, але його перехоплюють динамівці. Це Базилевич. Ну ж, Базіль! Ні, це вже Біба. Біба тягне з ударом. У нього з-під ноги забирають м’яч, але тут хтось з динамівців знов захоплює м’яч і перекидуєйого на Лобановського. Лобановський з м’ячем. Він у штрафному майданчику. Просувається до воріт. Перед ним двоє. Троє! Четверо! Воротар виходить напереріз. Закриває кут воріт. Ну ж, Валерій! Лобановський не хоче бити. Він не бере на себе відповідальності. Він просто підкидає м’яч. Копає його ногою. Ура-а! Гол! Гол, товариші телеглядачі! Перший гол. Ви самі бачили, хто являєтьсяйого автором. Це – Валерій Лобановський. Ви бачили, як він забив цей м’яч. Його можна було забити тільки так і не інакше! Лобановський бачив, що просто пробити по воротях йому не вдасться. Проти нього було вже чотири гравці «Зеніту», Востроїлов стежив за кожним рухом Валерія.

І тоді Лобановський просто перекинув м’яч через іграківі через воротаря. Це найвищий клас! Але чому ми не бачимо, сьогодні на полі Басалика! Він розгубився. Його намертво прикривзахисник Панчехін, якого підстраховує капітан зенітівців Завидонов. Молодий ігроккиївського «Динамо» зовсім розгубився. Ми не бачимо впевненості в його діях. Нема стрімких проходів Басалика по лівому краю. Ай-яй-яй! Такий шанс – і втратити! Це Біба. Ні, пробачте, це знов Каневський. Зенітівці грають жорстоко. Їхня команда славиться своїм захистом. Пройшловже двадцять хвилин першої половини. Ведуть кияни. Один – нуль. Між іншим, товариші телеглядачі, зараз на світі налічується сто п’ятдесят тисяч футбольних клубів, п’ятсот тисяч команд, сім мільйонів футболістів. У Міжнародній футбольній федерації сто країн-членів. Це майже стільки, як в ООН. Але пробачте. Атакують зенітівці. М’яч у Бурчалкіна. Це дуже! Я хотів сказати... Пробачте! Щегольков виходить і... не забирає м’яча... Бурчалкін стрімко... Але ось напереріз йому кидається Турянчик. Блискуче. Це Турянчик зіграв блискуче! Турянчик непрохідний гравець! А Бурчалкін – це дуже небезпечно, хотів я сказати. Але тепер уже небезпека позаду, напружене становище біля динамівських воріт зліквідоване. М’яч у Базилевича. Це вже небезпечно!.. Це вже...»

ФУТБОЛ (ПРОДОВЖЕННЯ)

– Ви чого? – спитала Діжу Таня, коли він тихенько причинив за собою двері й навшпиньках перебіг приймальню, прямуючи до дивана, на якому розсідався вранці.

– Громадяни СРСР мають право на відпочинок.

– Напрацювалися!

– Уявіть собі, – мені сьогодні дісталося найбільше.

– Яка самовпевненість.

– Самовпевненість – єдина моя перевага над світом.

– Єдина зброя всіх нахаб.

– Тобто ви хочете сказати, що я...

– Ви вгадали.

– Є така книжка: «Не будь Мазуркевичем шосе». Там написано: «Пан Ікс сів до керма, завів мотор, увімкнув швидкість і перетворився на пана Ігрека». Я вже Ігрек після сьогоднішнього дня. Я починаю виправлятися.

– Щось непомітно.

– Як ви думаєте, Таню, яка буде остання фраза у виступі Олексія Івановича?

– Не знаю. Може, ви хочете, щоб я підслухувала?

– А я знаю. Догадуюсь. Він скаже: «Розбирайтеся самі, ви спеціалісти, що ж до мене, то я б цей «Космос» викинув собаці під хвіст».

– Він так ніколи не скаже.

– Зате подумає.

– Олексій Іванович навіть думає в мільйон разів чистіше за вас.

– Думати можна тільки чесно і підло, Таню. А ще розумно і нездарно. А ще...

– Не хочу слухати.

– А якщо я скажу, що люблю вас?

– Не заважайте мені працювати. Телефон.

Вона взяла трубку. Дзвонили до Тетяни Василівни. Діжа упав на диван, простягнув свої цибаті ноги, помахав навлежки руками.

– Що я робив сьогодні? Цілий день проголошував абеткові істини. Чуєте, Таню? Іван Діжа читав перед шановною аудиторією абетку. Переставляв тридцять дві літери, групував їх то так, то сяк, комбінував з них всілякі хитрі речі. Ну, гаразд, я мовив абеткові істини. А що робить людство протягом усієї своєї історії? Що воно мовить устами великих філософів і революціонерів? Іноді аж надто абеткові істини. Наприклад: «Людина повинна бути щасливою». І все залежить, хто як ставиться до цієї абеткової істини. Іноді – з якого боку від неї знаходиться. Тоді істина перетворюється на барикаду.

Таня вже поклала трубку. Жеребило промовив своє останнє «зрі-каюсь...». За подвійними дверима Кукуликового кабінету в цей час починалася буря, починався шторм, але ні вона, ні Діжа про це не відали. Діжа, щоправда, заповідав шторм вже під час виступу секретаря міськкому, тому й вийшов, бо знав, що вже йому там робити нічого, але Таня ще не знала нічого. Вона слухала Івана. «Людина повинна бути щасливою». Вій такий розумний, але від цього, мабуть, ще безсердечніший. Чому ж ти не хочеш зробити, щоб людина була щасливою? Ось вона сидить перед тобою, ця людина. У неї великі сірі очі, у неї прекрасна зачіска, ніжне обличчя, вона висока й струнка, на неї задивляються київські хлопці, своїми коротенькими спідничками, які туго обтягують її стегна, вона спокушає навіть непідкупних дружинників. А ти качаєшся по цьому клятому дивану й щодня філософствуєш, показуєш свій відточений, мов бритва, розум – а де ж твоє серце?

І враз Діжа схопився з дивана так, ніби крізь нього пропустили електрострум. Ще дивніше: він зблід. Потім залився червоним, полум’яніло його обличчя, полум’яніла шия, йому стало жарко, він хапнув ротом повітря.

До приймальні, щулячи плечі, зайшла висока, як і Таня, дівчина, з білим волоссям, білолиця, білошия, стала на порозі, швидко окинула поглядом присутніх і білим (Таня могла б заприсягтися, що це було справді так!), білим голосом промовила, дивлячись поверх Діжиної голови:

– Здається, товариш Діжа?

– Здрастуйте, – сказав той. Такого дурного голосу Таня в Діжі ніколи не чула. Болісна підозра ворухнулася в неї в серці. Підозра миттю переросла в упевненість, коли Таня побачила, як незнайома подала Діжі руку і як той ухопив її.

– Ви до кого? – спитала через Діжину голову Таня. – У нас сьогодні жюрі. І взагалі робочий день закінчився. Вже вечір.

– Але ж ви працюєте? – сказала та.

– Це моя справа.

– Ну, а я – Вероніка. Ви чули про мене? Вероніка Кукулик. І я прийшла, – вона думала тільки мить. Тільки мить їй вистачило, щоб прочитати тайнопис Таниних почуттів і нанести найдошкульніший удар цій нечемній секретарці, – я прийшла до товариша Діжі. Що ви мені скажете втішного, товаришу Діжа?

Іван розгубився.

– Тобто? – промимрив він, і знов Таня з обуренням і жалем зауважила не властиве Діжі зніяковіння. – Я вас не розумію, Вероніко.

– Я ж вам сьогодні дзвонила.

«Ти сьогодні не дзвонила, а тарабанила цілий день і заважала тут усім працювати», – хотілося вигукнути Тані.

– А-а, ну, це, знаєте... – Діжа жував слова. Він наче подавився кісткою від риби.

– Я прийшла, щоб першою дізнатися про наслідки, – рішуче оголосила Вероніка.

– Вас це так обходить? – зробив несміливу спробу відшукати свою повсякчасну впевненість Діжа.

– Надзвичайно! Це питання мого життя!

– Що ж, за півгодини ви, мабуть, дізнаєтесь, жити вам чи вмирати, – сумирно відповів Діжа.

Таня не розуміла нічого. Спершу їй здалося, що між цими двома давня змова, що сьогоднішня зустріч – тільки одна з тисяч їхніх зустрічей, що саме через цю дівчину Діжа й був завжди такий невразливий на дівочі чари. А тепер виходило, що вони... Діжа червонів і далі, навіть спітнів. А та біліла своєю привабою, була холодна як лід, і її зелені очі теж були як лід. Чого їй тут треба? Яке життя? Чиє? Хіба й вона архітектор? Таня трохи знала про «Космос». Більше догадувалася, ніж знала. Але ще й ця дівчина? Невже й вона – там?

– Ви дозволите мені сісти? – звертаючись чи то до Тані, чи до Діжі, спитала Вероніка. – Я замоталася до смерті. Цілий день не присідаючи! І головне – нічого невідомо! Й досі нічого! А той бовдур не міг сказати хоча б учора, хоча б сьогодні зранку.

– Це для вас так важливо? – киваючи на зачинені двері кабінету, тихо спитав Діжа.

– Уявіть собі! Я егоїстка! Мене зараз зовсім не хвилює, з ким зустрівся Кеннеді, і куди поїде Аденауер, і що робиться в Західному Берліні, і які країни будуй брати участь у спільному європейському ринкові, і що діється в Конго, і за якою ще елементарною часткою ганяються наші й американські фізики, і формула дезоксирибонуклеїнової кислоти теж мене зовсім-зовсім не цікавить. Мені потрібно тільки знати, чи одержить премію проект Володимира Пушкаря, студента-дипломника вечірнього відділення Київського будівельного інституту.

«Ага, – відмітила про себе Таня, – все ясно». Розстановка сил нарешті постала перед нею у всій повноті. Можна було пройти перед фронтом і зробити такий собі інспекторський огляд, що Таня й здійснила, гордо несучи свою голівку, показуючи Вероніці модні стегна і «шпильки», трохи кращі, ніж у доньки Кукулика. Ще хвилину тому Таня відчувала себе знищеною, вона здавалася сама собі противною, невродливою, маленькою, миршавою, якимсь кошеням перед цією пишною тигрицею з білим волоссям і білим (так, так!) голосом! Тепер усе стало на свої місця. У Вероніки був якийсь Пушкар, хай йому легенько гикнеться, хай він живе сто років і хай навіть його проект (сміх один, мабуть, а не проект! Можна уявити, на якого піжона зміняла Вероніка Діжу, та й на кого ж вона могла зміняти!), хай навіть його проект одержить заохочувальну премію, а якби Таня була членом жюрі, то голосувала і за третю чи там другу (першу ж ніколи не присуджують все одно). Хоча як же голосувати, якщо всі проекти під девізом?

– Я міг би згодом побачити цього... вашого Пушкаря? – спитав Діжа, і в нього в очах майнуло те, що Таня завжди бачила в його очах: притаєна гострота, і трохи злого сміху, і кепкування над співрозмовником. Ах, як приємно спостерігати нове Діжине народження. Він знов ставав самим собою, ставав ще ледь помітно, але Таня не могла помилитися. Досі не знала, кого мала ненавидіти, тепер знала: оцю білу! Альбіноску! Фею з довгими ногами!

– Ви ще його побачите! – пообіцяла, мружачись, як тигриця, Вероніка. – Він ще буде директором вашого інституту. Я обіцяю вам...

Вона не жаліла навіть рідного батька, а вже що там для неї Діжа! Згорьована посмішка перерізала Діжі обличчя. Він промовчав, а в очах у нього знов заятріло страждання. Таня до болю стиснула пальці. Повернулася на своє місце, стояла за столом, не сідала, гарячково думала: що робить, що? Вигнати цю нахабу звідси? Щоб вона не мучила Івана, щоб... Погляд її впав на годинник. Стрілки показували без чверті сім. Діжа забув навіть про футбол, побачивши Вероніку! Таня вискочила з-за столу, перебігла кімнату, крутнула ручку динаміка, всадила штепсель у розетку. З круглої пластмасової коробочки, з написом «Весна», вирвався голос радіокоментатора, виплеснулося ревіння трибун, свист, нерозбірливі голоси. Коментаторів голос аж лящав: «Ось Базилевич стрімко проходить по краю, обводить одного захисника, другого, входить у штрафний майданчик, воротар кидається йому під ноги, але Базилевич встигає перекинути м’яч назад, у центр, де відразу три київські нападаючі, ворота пустують, ворота пустують, треба бити! Ну! Удару не по слідувало. М’яч перехопили ленінградські захисники, ось вони вже з своєї половини пробують налагодити атаку, кияни сьогодні часто програють середину поля, вони зовсім не грають в центрі поля, це може погано скінчитися, ленінградські нападаючі безнаказанорозігрують м’яч у центрі, ось слідує довга передачана лівий край, на Бурчалкіна...»

Діжа не чув гавкітливого коментатора. Думав про того невідомого Пушкаря. Раз Вероніка його любить, значить, то справжній талант, може, новий геній в архітектурі, якийсь незвичайний хлопець, проект «Сонце для всіх» безумовно належить йому. Ніхто його не знав, ніхто ніколи не чув про нього, він десь скромно возив на будівельні майданчики панелі й бетонні перекриття, возив «дірки», як сміються будівельники, і потихеньку мріяв про майбутній Київ, вимріяв собі невеличкий куточок у майбутньому Києві і от показав його людям... І все це називається одним словом – «талант». Він ще не мав навіть закінченої вищої освіти, та й ту, що матиме, одержав уривками, хапаючись, через десяте-п’яте, бо весь час працював, заробляв собі на штани й на котлети; він, мабуть, не має навіть квартири або живе десь на околиці в глиняному дідівському будиночку, і ніхто ніколи не міг би й подумати, що в отакому будиночку можуть народжуватися геніальні будівлі майбутнього, будівлі, в яких житиме людина комунізму, наш нащадок, наш вимогливий, скептичний по відношенню до наших промахів і помилок нащадок.

А хто ж ти, Іван Діжа? Напханий всіма даними, які тільки є в світовій архітектурі, обвішаний дипломами, кандидат архітектури, начальник першої архітектурної майстерні республіканського проектного інституту, номенклатурна одиниця республіканського масштабу, світла особистість, хто ти? Колись малим хлопцем темної осінньої ночі ти, спотикаючись і падаючи в багнюку, помагав матері тягти з степу важкий, як доля, телефонний стовп. Тоді ти був будівничим. Ти тяг той стовп на погоріле дворище, як тягли колись каміння на будівництво соборів, а потім молилися, клали камінь і самі дивувалися своїм витворам. Може, й ти тоді був близький до високої талановитості справжніх будівничих, може, з тієї хатини, яку ліпила твоя мати, мов ластівка – гніздо, а ти помагав їй, теж треба було дивуватися. А що ти зробив після того? І хто ти є? Той хлопець – талант, це видно по очах Вероніки. А ти просто елементарний тридцятилітній крикун, старий холостяк, телепень, торба з цитатами. У тебе нестерпний характер, і тебе ніхто не любить. Ти раз у житті побачив цю дівчину і чомусь вбив собі в голову, що вона має покинути все і бігти за тобою, як цуценя, а вона забула про твоє існування, як тільки вскочила в трамвай. Бо є люди – в тисячу разів розумніші, талановитіші, кращі, потрібніші за тебе.

– Крикун, – промимрив Діжа і знов почервонів від несподіванки. – Пробачте, – сказав він, – я вискочив на хвилинку, мені знов треба туди. – «Докрикувати до кінця», – подумав, просуваючись у вузький тамбур між подвійними дверима Кукуликового кабінету.

Дві дівчини подивилися одна на одну. Розвідка поглядами. В їхніх поглядах можна було вичитати страх і сподівання. Кожна боялася за своє, кожна сподівалася на своє, а в очах малювалося те саме: сполохані тіні сподівань пролітали, мов чорнокрилі птахи. Коментатор вицокував язиком. Шкодував, що тренер киян Соловйов вирішив замінити Басалика. «Басалик тільки розігрався. Він уже почав обводити своїх опікунів. Стрімко пройшов...» Так і в житті, думала Таня, хтось когось має замінювати. І Кукулика колись замінять. Може, й справді, той невідомий Пушкар, про якого так закохано говорить Вероніка. Думки її йшли, мов шаруваті хмари в небі. Зверху одні, під ними ще, а глибше – зовсім затаєні; вона й самій собі не признавалася, що там, на самих глибинах свідомості, пливуть ще якісь думки, пливуть незалежно від її волі й бажання, і думки ці читалися там: «Замінювати... Замінюють у житті і... в серці... І в Діжиному серці тепер хтось має замінити Вероніку... Не тепер, а згодом, але однаково...» Була й ще думка. Але водночас і не було її. Таня не допускала її до себе, вона не мала права допустити, це було б зовсім жорстоко по відношенню до Діжі... Але Вероніку вона тепер майже любила.

І коли звернулася до неї, то в голосі Таниному звучала приязнь:

– Ви... любите...

– Що, – скинулася Вероніка, – що?

– Ви любите футбол?

– Футбол? – Вероніка засміялася, і Таня побачила, яка та все-таки вродлива, які в неї соковиті губи, які широкі очі, скільки в них зеленого чуда. – Я його ненавиджу!

– І я теж, – Таня засміялася, стала зовсім ласкавою, доброю, без хизування перейшла кімнату, висмикнула штепсель, коментатор захлинувся, стало тихо.

– Ну, що ми робитимемо? – спитала Вероніка, довірливо дивлячись на неї, на свою спільницю.

– Ждатимемо, – відповіла Таня. – Вже скоро. Якщо тільки вони там не перервуть засідання і не стануть дивитися футбол по телевізору. Кошарний, ви ж знаєте його, він такий запеклий болільник!

– Я його терпіти не можу!

– І я теж.

– У нас з вами багато спільного. Як вас звати?

– Таня.

– А мене... Та ви ж знаєте! Таню, давайте... Якщо все обійдеться гаразд і Володин проект... Одним словом, я вас запрошую! З вашим приятелем! Адже у вас він є? Не може ж не бути в такої дівчини.

– Спасибі... Але в мене...

Слово «нема» вона не могла вимовити. Не слухалися губи. Просто дивно, як це вони могли не слухатися. Ворушилися, але слово з них не видобувалося, хоч плач. І таке ж коротеньке слово «нема».

– Знаєте що, – сказала вона відчайдушно, – якщо справді... то ви... запросіть товариша Діжу!

– Діжу? Неодмінно! Це вже вирішено. Я на нього загадала сьогодні: «Любиш – не любиш». Знаєте, як на ромашку.

– Не треба, – раптом тихо сказала Таня. Вона стояла посеред кімнати, опустивши руки, зблідла, розгублена. – Не треба його запрошувати.

– Але ж ви тільки що... Та ви просто чудна якась дівчина. Таню! Ви мене чуєте? Навіщо ви знову?

Таня не знала, що вона робить і навіщо? Якби ж то їй хто міг пояснити. Вона знов опинилася коло гучномовця «Весна» і знов тикнула чорний штепсель у розетку. Коментатор зраділо заревів від захвату, одержавши ще двох чарівних слухачок.

– Виключіть! – гукнула Вероніка. – Ви ж казали, що не любите...