Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

ТЕЛЕФОН

А телефон – це благословення і водночас прокляття двадцятого віку – дзвонив і дзвонив.

– Товаришу Діжа, дзвонять до вас, – Таня стояла на порозі, закусивши губу.

– Я вже казав вам, Таню, що в нас жюрі, – невдоволено повернувся до неї Кукулик. – Ніяких дзвінків.

– Вероніка просить товариша Діжу, – спокійно мовила Таня.

– Вероніка? Чого їй ще треба? Дурниці якісь! Товаришу Діжа, що там у вас?

Іван знизав плечима:

– Як я зрозумів, дзвоню не я, – дзвонять до мене.

– Ви могли б утриматися від своїх жартів. У нас відповідальне засідання... Скажіть, Таню, що тут немає ніякого Діжі, Або стривайте, я сам поговорю...

Він узяв трубку і, тримаючи її далеко від вуха, пробурчав у мікрофон:

– Вероніко, ти знов?

З трубки сипнуло на нього такими густими й гнівними словами, що він відхилився ще далі, у відчаї махнув вільною рукою.

– Говоріть з нею самі...

Вероніка, Вероніка... От і настала друга їхня зустріч. Дивовижна зустріч... у телефоні. А перша? Хіба не була вона дивною? У нього було занадто одноманітне життя, всуціль заповнене роботою. Про нього можна було співати: «Як не було пригодоньки, гей, гей, та й досі нема...» І зненацька – пригода! Велика пригода! Найбільша в житті!

. . . . . . . .

Висока дівчина переходила Хрещатик. Вона йшла швидко, вимахуючи правою рукою і притискуючи ліктем лівої руки шкіряну течку, звичайнісіньку течку з жовтої шкіри, що зовсім не пасувала ні до білого плаття, ні до білих рук, ні до білого волосся, яким дівчина вирізнялася серед перехожих.

Вона йшла так швидко, що Діжі довелося майже бігцем наздоганяти її. Він-бо знав, що коли не наздожене її ось тут, на другому боці Хрещатика, то вже не побачить ніколи й ніде.

І коли Діжа опинився нарешті за спиною в незнайомої й промовив перше слово, голос йому дрижав не так від хвилювання, як від стримуваного віддиху.

– Слухайте, – сказав Діжа, – ви...

Більше не встиг нічого промовити, бо дівчина озирнулася, хлюпнула на Діжу холодом. Очі в неї були мов зелена крига. Зневажлива байдужість малювалася в куточках її соковитих уст.

– Вам щось треба? Ви заблукалися в Києві?

– Слухайте, – заквапився Іван, – я знаю, що поводжуся, мов останній блазень, але послухайте мене, будь ласка.

– Ну, – вона дивилася на нього через плече.

– Я ще жодній дівчині ніколи не казав, що вона вродлива.

– То й що?

– А вам скажу...

– Справді?

– Це така сама правда, як те, що на світі є кохання.

– Ніколи не припускала, що в такому довгому тілі розлито стільки сентиментальності.

– Я говорю цілком серйозно.

– А я теж.

– Я вперше зустрічаю таку дівчину.

– А я вперше зустрічаю такого нахабу.

– І все ж... дозволите... поговорити з вами...

– Я не звикла вести розмови з незнайомими.

– Моє прізвище Діжа... Іван Діжа... Я тут працюю... Ну, в інституті... всілякі там проекти... проектування... власне, це не грає ролі...

– Яз вами згодна. А тому до побачення. Дайте мені спокій.

– Я бігтиму за вами, мов цуцик.

– Та ви справді нахаба. Може, покликати міліціонера?

– Не треба.

– Ви, мабуть, з села?

– Не розумію вас.

– Бо тільки селянський хлопець може з такою безпосередністю зреагувати на загрозу покликати міліціонера. «Не треба!» Це ж ціле море сміху! Ви – кумедний тип!

– Ну, ви вгадали. Я справді – селянський хлопець. Як кажуть французи: «Же сюї анфан де пейзан».

– Ви навіть знаєте французьку? Це трохи старомодно нині. Всі київські фертики вивчають тільки англійську. Що ж до мого батька, то він проти вивчення іноземних мов взагалі. От би звести вас з моїм татусем! Тоді б ви наговорилися.

– А ви – татова донька?

– Майже. Капризна, вередлива, розбалувана.

– Мене ніщо не лякає.

– Не хочу вас лякати. Просто прошу: відчепіться від мене« Я пішла.

Вона справді пішла, зовсім не дбаючи за свого випадкового знайомого.

Іван рушив за нею.

– Мені хочеться ходити з вами і говорити з вами, – сказав.

– Я не звикла розмовляти отак на вулиці.

– Тоді я ходитиму за вами, поки ви зайдете до якогось приміщення.

– А якшо це триватиме дуже довго?

– Дарма.

– Крім того, я звикла дуже швидко ходити по Києву.

– А я вмію добре бігати. Ви ж бачите, що в мене досить-таки довгі ноги.

– Поки що я встигла помітити лише ваш довгий язик.

– Від природи я мовчазний. Це тільки сьогодні.

– Продемонструйте, будь ласка, свою мовчазність: – сказала вона, пришвидшуючи крок, не лишаючи на тротуарі для Діжі місця, поруч себе, так що йому весь час доводилося тюпачити слідом за дівчиною.

Дивна і дурна пригода!

Ходіння вулицями тривало досить довго. Дівчина, мабуть, навмисне кидалася то сюди, то туди, завернула на вулицю Енгельса, перед тим постоявши трохи під аркою, де годували голубів, обійшла навколо водограю, що плюскотів перед театром імені Франка, спустилася по вулиці Карла Маркса і знов подерлася вгору тепер уже по східцях, які вели до готелю «Москва». У неї, певно, було залізне серце, раз вона з такою легкістю і майже несамовитістю літала то вгору, то вниз по стрімких київських вулицях, та ще й час від часу кидала досить-таки дошкульні репліки на адресу Діжі, який, хоч як квапився, не встигав за дівчиною і відставав, губився в натовпі, зачіпався за перехожих, між якими вужем прослизала його дивна незнайомка.

Врешті вона, мабуть, втомилася або ж просто їй захотілося морозива, і вона зайшла в кафе «Сніжинка» на Червоноармійській вулиці. Сіла за столик – круглу плитку з пластику, підперту двома хромованими дугами, – тицьнула на пластмасовий, схожий на пташине гніздо, стільчик Іванові:

– Сідайте.

Діжа сів.

– Ви таки нахаба, – спокійно сказала вона.

Діжа промовчав. Крутив у руках шматок глянцюватого білого картону, закріплений на гарній хромованій підставці, шматок картону з старим, як світ, написом: «Громадяни, поважайте працю прибиральниці». Дивився просто в очі незнайомої, не лякаючись їхньої презирливої холодності. Потім дістав з кишені авторучку, перевернув картонну картку і, майже не дивлячись, швидко щось написав.

– Що ви там написали? Покажіть, – попросила дівчина.

Він не відповів і картки не подав. Дівчина знизала плечима.

– Сидіть собі, мовчіть. А я їстиму морозиво.

– Я теж, – урвав він нарешті мовчанку.

– Яке морозиво ви любите?

– Не знаю.

– Як то не знаєте?

– Справа в тому... справа в тому, – почервонів Діжа, вдаючи, ніби він нишпорить у себе в кишенях, – просто я не взяв з собою грошей...

Дівчина засміялася.

– І через це ви не можете згадати, яке морозиво любите?

– Бачите... Я взагалі не люблю морозива. Я його ненавиджу.

– Але ж ви хвилину тому сказали, що хочете морозива.

– Ну... це так... в знак солідарності, чи що...

– Крім того, ви збиралися, здається, про щось говорити зі мною, як тільки я зайду до приміщення.

– Збирався.

– І що ж, передумали?

– Навпаки.

– І замість цього наносите на картку якісь таємничі письмена? Чи то якийсь винахід? Ви, певно, інженер?

– Це не має значення.

– Припустимо. І все ж таки: що ви там надряпали?

– Вас це цікавить?

– Надзвичайно.

– Будь ласка, – він подав їй картку. Дівчина спочатку прочитала афоризм про прибиральницю. Прочитала про себе. Пробачливо всміхнулася.

– Людям завжди хочеться зберегти хоч якісь спогади про своє дитинство, – сказала вона.

– Дитинство і оця єрунда на картці? – здивувався Діжа.

– Коли хочете – так. Хіба цей афоризм було вигадано не, тоді, коли і ми з вами були дітьми, і наша країна була ще молодою-молодою... ну, як оце я зараз?

Йому сподобалося це її намагання виправдати доречність усього, що її оточувало. Тим дивнішим був отой холод, який струменів з її очей, покритих непроникними скельцями криги.

– Єрунда, – різко промовив він, – це ніяке не дитинство, а просто дурість і нездарність. Я б штрафував за кожен такий напис на сто карбованців.

– А я б послала вас лікувати нерви, якби була вашою начальницею. Чоловік насамперед мусить бути спокійним, тільки тоді це справжній мужчина.

Спокійними бувають тільки сліпі коні, – похмуро кинув Іван.

– Як ви сказали? – смішно зморщила носа дівчина.

– Так, як чули.

Вона вдала, що не помітила його грубощів, перевернула картку, яку й досі тримала в руці й прочитала спершу про себе, а потім уголос: «За очі, виштрикнуті ложечками, не вийнятими з чашок при питті чаю й кави, адміністрація кафе не несе жодної відповідальності».

Дівчина засміялася. Вона сміялася довго й щиро. Потім сказала:

– Я гадала, що ви грубіян, а ви просто – злий.

– Ми всі злі, – втупившись у стіл, промовив Діжа.

– Хто це – ми?

– Ну, отакі селянські хлопці, що вийшли з війни.

– Ви пам’ятаєте війну?

– Ще б пак!

– Бач, я відразу вгадала, що ви – не киянин.

– Яка різниця: киянин – не киянин?

– Київські хлопці не хочуть згадувати про війну.

– Це ті, що її не знають.

– Взагалі не люблять і не хочуть. Це вважається... наївністю. Мов у студентів-першокурсників. Знаєте?

– Вважайте мене студентом-першокурсником.

– Чи не запізно?

– О ні. Мені здається, що тих десяти років, які відділяють мене від того дня, коли я прийшов до інститутського гуртожитку, немає і ніколи не було. Цей відтинок життя пролітає переді мною ось зараз з якоюсь понадзвуковою, майже космічною швидкістю. Ви не повірите, але це саме так. Колись я читав про неймовірну швидкість наших снів. Одному французові приснилося, ніби він аристократ, який хотів врятувати королеву Марію-Антуанетту, але революційний натовп схопив його і передав трибуналові. Аристократа судили, як ворога нації, прирекли до страти, довго тримали в жахливому казематі тюрми Консьєржері, потім повели на Гревський майдан до гільйотини. Він стояв на возі з скутими руками й ногами, бачив натовпи на вулицях Парижа, чув голоси, чув глухий багатотисячний гамір на Гревському майдані, де зібралися всі, хто хотів побачити, як ніж гільйотини відітне голову запеклого рояліста, він слухав тихий голос священика, який дарував йому всі земні гріхи, й цілував хрест, потім стояв на високому помості й ждав, поки помічники ката перевірять, чи добре діє гільйотина, і поки розкують йому руки й ноги. Потім він хотів було обуритися, коли кат, забувши, що має справу з родовитим аристократом, брутально штовхнув його, збив з ніг, ухопив за волосся, підставляючи його голову під важкий трикутний ніж, що зі свистом і шипінням летів з-під перекладини гільйотини. Ще встиг він відчути тупий, важкий удар ножа по шиї, якраз у тому місці, де череп з’єднується з хребтом, – і лише тоді прокинувся, весь облитий зимним потом.

Виявилося, що від полога над ліжком відірвалася палиця і, падаючи, вдарила сонного по шиї. І за ту коротку мить, яку тривав цей удар, сонному намалювалася ціла картина з життя, для здійснення якої треба було принаймні кілька тижнів.

Але якщо так миттєво може протікати сон, то чому не може з такою самою швидкістю линути в нашій уяві справді пережите? Ось воно промайнуло повз мене майже непомітно – і я знову стою на порозі інститутського гуртожитку, стою студентом-першокурсником, стою разом з своїми друзями, молодий, безтурботний, веселий.

– Коли хочете, я можу з’ясувати цей феномен, – сказала дівчина. – Час не скрізь і не завжди протікає однаково. Його швидкість залежить від потенціалу поля тяжіння. Чим більше тяжіння, тим повільніший плин часу, і навпаки.

– Але ж це – з теорії відносності! – вигукнув здивований Діжа. – Ви знаєте теорію відносності? Ви – математик?

– Щоб говорити про теорію відносності – не обов’язково знати її. Я просто могла десь прочитати, як ви про сон, – засміялася дівчина.

– Але ж ви надзвичайно точно окреслили те, що я хотів висловити! Я справді відчуваю, що ось тут, між нами, навколо нас виникло фантастично могутнє поле тяжіння, а поза нами – майже порожнеча. У мене таке враження, ніби я потрапив на поверхню велетенської, понадтяжкої зірки, де час майже зупинився, де він ледве-ледве плентає.

– То ви – астроном? – засміялася дівчина.

– Хіба обов’язково бути астрономом, щоб говорити про зірки? Я міг прочитати десь про існування важких зірок, як ви прочитали про теорію відносності.

– Ваша зверху, – жартома підвела догори руки дівчина.

А він дивився на неї, на її білі прекрасні руки, на її чисте-пречисте лице, плавав поглядом у тихій воді її бездонних очей, і здавалося йому, що тут, біля них, час зупинився зовсім, що застиг він у безрусі, перетворився на стоячу воду, на нетеч, а десь далі, поза впливом поля їхнього тяжіння, час мчав з шаленою швидкістю і ніс разом з собою все те, що було за ці роки з ним у Києві, що було і що буде.

– Ну добре, – сказав він похмуро. – Ми вже стільки говоримо, а я навіть не знаю, як вас звати.

– Вас цікавить?

– Так, дуже. Сьогодні, може, вперше в житті мене над усе цікавить ім’я дівчини, яку я зустрів.

– Ой, як це багатозначно сказано! Навіщо ж так серйозно. Адже це надзвичайно проста річ. Гляньте, моє морозиво майже все розтануло. Все через вас.

Вона поклала кульку морозива в рот.

– Мене звуть Вероніка.

– Дякую, Вероніко. Дякую і шкодую, що я простий собі Іван, а не якийсь там Птоломей, не отой александрійський деспот, що обстриг своїй дружині Вероніці пишне волосся, яке полинуло в космос і утворило сузір’я Волосся Вероніки.

– Ви просто варвар! Стригти жінок і закидати їхнє волосся в космос. Чи не ліпше самому злітати туди, як Гагарін і Титов?

– Я надто заземлений для цього.

– Не люблю заземлених.

– А що ж ви любите?

– Все незвичайне. У мене й професія не зовсім звичайна. Угадаєте?

– Нізащо!

– Я диктор телестудії.

– Чому ж я ніколи не бачив вас по телевізору?

– Ви любите телевізор?

– Ненавиджу.

– Це ж чому?

– Чому? Ви ще й питаєте! З того часу, як появився телевізор, люди стали божеволіти. Не читають книжок, не розмовляють, не думають. Їм ніколи. Прибігши з роботи, похапцем повечерявши, вони сідають навпроти цього пекельного апарата, вдивляються в екран, у це жахливе вічко, в цей жалюгідний квадрат, і забувають про все на світі. Якщо не буде вдосконалено телевізійних програм, може настати якесь новітнє здичавіння.

– Гаразд, вам не подобається телевізор, отже, не подобаються й люди, які там працюють. В такому разі я – кіноактриса. Така собі кінозірочка. Вам це підходить? Сподіваюся, кіно ви любите?

– Я його ненавиджу!

– Знов за рибу гроші!

– Бо кіно фальшиве від початку до кінця. Можна повірити в «Панцирник «Потьомкін», в «Землю», в «Чапаєва», але вірити в цілі потоки отієї макулатури, яку випускають на екрани кіностудії! Все вкладається в півтори години кіносеансу, в сто хвилин. Найбільші людські трагедії, героїзм, зрада, підлість, найбільші комедії – усьому приділено сто хвилин часу або дві з половиною тисячі метрів кінострічки. Що це, як не знущання над людиною, над її почуттями, над її розумом. Кіно нагадує мені автобус, якого не зупиниш, де тобі хочеться, бо на ньому їдуть ще й інші, яким хотілося б зупинити не тут, а десь у другому місці. Я дивлюся не той фільм, який мені до вподоби, а той, що його наказав крутити директор кінотеатру. Це як гучномовець, який кричить своє, не питаючи моєї згоди, не цікавлячись моїми смаками. В кіно я не можу переглянути ще раз або двічі те місце, яке мені сподобалося. Кінофільм не візьмеш з полиці, як книжку, щоб перечитати ту чи іншу сторінку, прилучитися тим самим на якусь мить до людського генія.

– Ну що мені з вами робити? – забідкалася Вероніка. – Що робити, коли ви такий суворий і солідний, а я – легковажна і несерйозна? Мені подобаються і телевізор, і кіно, і опера, і оперетка, і яскраві квіти, і далекі екзотичні країни. Ну, я стюардеса на авіалінії Москва – Делі. Я літаю над Гімалаями, бачу позахмарні піки, бачу пальми, священний Ганг, храми Мадраса, бородатих сикхів, заклинателів змій. Вас це влаштовує?

– Ми пливемо в далекі гавані життя за неймовірними пригодами, за екзотичними товарами, – сказав Діжа, – і зовсім не помічаємо набагато коштовніших товарів, що ждуть нас на наших берегах, складені в штабелі.

– Таких арифметично нудних, як ви, у нас дійсно цілі штабелі! – засміялася Вероніка. – Вам нічого не подобається, що ви за людина? Ну, от вам останнє випробування. За професією я – астроном. Що ви на це скажете? Я дивлюся на зорі – і це все, що я вмію робити.

– Дивитися на зорі – прекрасне заняття, тому що воно веде нас за рубежі недоступного. Так сказав один великий письменник.

– Письменник. А ви?

– Я приєднуюся до його слів.

– Ви тільки й умієте – заперечувати або приєднуватися? У вас є щось своє?

– Є. Я живу в світі, який навіть не снився наймрійливішим астрономам. Небесні галактики тьмяніють поряд з галактиками земними, серед яких живу й працюю я разом з своїми товаришами. Ви не знаєте наших земних галактик? Там можна побачити всі спектри, які тільки є у всесвіті, там ви знайдете температури, що дорівнюють сонячним, тиск, який не має нічого спільного з кволеньким явищем, яке вимірюється ртутним стовпчиком у сімсот шістдесят міліметрів висоти, понадзвукові швидкості, які сягають уже до швидкостей світлових; там ви побачите протуберанці неймовірних мріянь, сонячні збурення невідомих ще талантів, вогняно-хвостаті комети сміливих дерзань плюс вишневі зорі академічної врівноваженості.

– Послухати вас, то ви працюєте в Інституті мрії?

– Наш інститут можна було б назвати Інститутом проектування краси.

– Хто ж вам заважає?

– Інститут уже має назву.

– І досить прозаїчну?

– Як це ви вгадали?

– Якщо я можу бачити високо в небі, то чому б не могла бачити ваших думок?

– То ви справді – астроном?

– Ну, звичайно ж. Я астроном ще з того часу, коли сонце було маленьке, як блюдце, коли птахи лише вчилися співати, а квіти ще тільки шукали свої запахи, коли вода не була мокрою, а каміння – твердим.

Забувши про свою нехіть до морозива, Діжа колупався ложечкою між різноколірних кульок.

– Ви знаєте, я вже закохався в вас, – сказав він.

– Тільки без дурниць! – посварилася Вероніка. – Вуличні захоплення не мають нічого спільного з тим проектуванням краси, про яке ви сьогодні розбалакували.

Діжа лапнув себе за кишеню, згадав, що без грошей, почервонів.

– Пробачте...

– Я знаю, – перепитала його Вероніка, – ви вже мені казали про свою таємницю. На перший раз пробачаю, але вдруге – бережіться! Моя зарплата не така велика, щоб годувати морозивом ще й вас.

– Обіцяю вам, – пробурмотів Діжа, – обіцяю морозиво в шоколаді з фруктами, найкращі тістечка...

– І шампанське, – сміючись, підказала Вероніка.

– І шампанське.

– А також катання на каруселі в Піонерському саду.

– І карусель.

– І політ у ракеті на Місяць.

– І політ... Та ви жартуєте! – схаменувся нарешті Діжа.

– Ні, я буду зараз плакати. Вам, певно, хочеться саме цього?

– Що ви, що ви! – злякався Іван. – Смійтеся, будь ласка. Коли ви смієтеся, у вас очі стають ще кращі, ніж завжди.

– Коли я плачу, в мене теж гарні очі, – пустотливо крутнулася перед ним Вероніка. – І ось зараз я заплачу. Бо як же мені добиратися додому? Я живу аж на Печерську. Це така гора.

– Гора? Ви дві години ганяли мене по київських горах без жодного перепочинку, а тепер...

– І я втомилася, втомилася, втомилася... Проведіть мене до Бессарабки, я сяду на трамвай.

– Мені ви не купите квитка?

– Нізащо!

– Ви не хочете, щоб я знав, де ваш дім?

– Досить того, що я знаю ваше прізвище...

– То й що?

– І знаю, що ваш інститут носить прозаїчну назву – Інститут житла.

– Звідки?

– І що директор інституту – Василь Васильович Кукулик.

– Як...

– І що я – його донька.

– Та невже! Оце! Що може бути дурнішого: закохатися в доньку Кукулика!

– Браво! Ви починаєте мені подобатися! Але, на жаль, я вже йду. Он мій трамвай.

– Почекайте! Ради бога: звідки ви все це знаєте?

– Хм, звідки. Мій батько щодня вириває з своїх кучерів цілий жмут, шкодуючи, що витяг з якогось там Запоріжжя якогось там осоружного Діжу. Тепер і я переконалася, яка це цяця – кандидат архітектури Діжа.

– Але ж, Ве...

– Не чіпляйтеся на трамвай! Я не куплю вам квитка!

Іван лишився на тротуарі.

Більше він її ніколи не бачив.

. . . . . . . .

– Я вас слухаю, – сухо сказав у трубку Діжа, відчуваючи водночас, як обличчя в нього береться плямами. Він падав у якусь чорно-синю безвість. Рожева непритомність. Одуріння. Її голос, раз лише чутий, але миттю ним упізнаний, співав йому просто в саме вухо якоїсь далекої і чудної пісні, щось обіцяв, чогось просив. Що вона говорить? І навіщо слова? І чому він має стояти як стій у цій кімнаті перед очима в десятка людей, більшість яких його ненавидить за сьогоднішнє, взагалі ненавидить тільки за самий факт його існування; чому не пролунав цей голос тоді, коли навколо не було нікого, коли був би тільки він, Іван Діжа, і цей далекий, мов у лісової горлиці, голос, і чому він має казати оце дурне «я слухаю», замість того, щоб говорити віршами: «Ти висока, як вогні на корабельних щоглах». Ти для мене висока, як вогні на корабельних щоглах. Я молюся до твого дихання. Не визнаючи жодних богів на землі й на небі, я молюся до твого дихання.

– Ви мене зрозуміли? – гукала з того боку телефонної лінії Вероніка. – Чому ж ви мовчите?

– Повторіть, будь ласка, ще раз, – глухо сказав Діжа, сідаючи на стілець, бо ноги в нього підгиналися. Кукулик невдоволено поглянув на архітектора. Розсівся. Тягне ще з цими розмовами. Просто сором: дочка і якісь розмови під час засідання жюрі.

– Слухайте мене уважно, – казала Вероніка до Діжі. – У вас там на конкурсі є проект одного хлопця. Девіза я, звичайно, не знаю, а він такий по-дурному принциповий, що не каже навіть мені (ох, ліпше б вона не казала того «навіть»!). Він шофер, звичайний шофер, Володя Пушкар з Татарки. Кінчає заочно в цьому році будівельний інститут. Я уявляю, що він там намалював! Він зовсім божевільний! Але якщо йому не дадуть навіть заохочувальної премії, то це буде катастрофа! У нього всі сподівання на проект. Звичайно, він і про це нікому не каже, але я знаю! А ще я знаю свого батечка. Якщо він винюхає, що там десь пахне молодим талантом, початківцем, він заріже його нещадно. Вся надія на вас. Ви ж передова людина. Я так багато про вас чула. Допоможіть цьому хлопцеві. Це я вас прошу, не він, а я! Ну, згода?

Безглузде прохання, безглузда розмова, а в нього було безглузде обличчя, коли він все це слухав, і губи складалися до дурного шепотіння: «Я молюся до твого дихання».

– Ну то як? – наглила Вероніка.

– Я мо... – мало не вимовив «молюся», швидко поправився: – Я подивлюся.

– Цілую вашу розумну голову! – гукнула ще Вероніка й клацнула важелем.

Діжа так і лишився сидіти коло телефону. Сидів, нічого не бачив, не чув. Кукулик, скоса зиркнувши на нього, надав слово представникові Держбуду. Той заклав праву руку на спину, задумливо схилив голову, став розвивати свої думки. Його слухали уважно, видати, говорив він розумні речі. Діжа не чув. Вона сказала: «Цілую вашу розумну голову». Аби ж то! Нащо вона таке сказала? Нащо взагалі дзвонила саме до нього? Згадала ту їхню дивну зустріч на Хрещатику, їхнє знайомство, не мала більше до кого звернутися, вирішила використати його. Чорна конячина. Коли вже ні на кого ставити, ставлять на чорну конячину. І він, Іван Діжа, став сьогодні такою конячиною. «Цілую вашу розумну голову». Це однаково, що вона б сказала: відкушую й випльовую вашу дурну голову! Бо після її слів про того молодого таланта, після отого її «навіть» на що мав ще сподіватися він? Найгірше те, що «Сонце для всіх», очевидно, належить саме тому... шоферові. Видно по всьому. І по деякій невправності, і по цілковитій оригінальності, незв’язаності поганою традицією. Тільки людина нова в архітектурі могла дати такий проект. І він, Діжа, зачепився за той проект, як карась за гачок, і потяг, потяг. Куди й навіщо? Навіщо змагатися з Кукуликом, з Кошарним, з авторитетними представниками громадських організацій, якщо ти сам копаєш собі яму, якщо ти відстоюєш, зрештою, свого суперника, невідомого ворога свого, який забере в тебе те, що ти вважав найдорожчим у цьому місті, – Вероніку? І чому це має так бути: він, Іван, наражаючись на неприємності, виборює комусь радість, щастя, а той, невідомий, тим часом заподіє Іванові тільки біль, і горе, і зло?

Що він відповів Вероніці? Він же сказав зовсім не те. Треба було сказати: «З таким самим успіхом ви могли б попросити мене випити чашу цикути». Вона б відповіла: «Нещасний Сократ!»

Ні, вона подзвонила до нього не тому, що знала про його закоханість, – звідки їй про це знати! Вона багато чула про нього, вона вірила в нього («Цілую вашу розумну голову!»), вона просила виступити на захист не якогось там шофера і не якогось хлопця, якого вона, можливо, кохає, – йшлося про захист великого принципу справжньої творчості. Вона просила його виступити на захист творчості, на захист краси. Бо Кукулики загрожували не тільки невідомому хлопцеві (а може, «Сонце для всіх» належить зовсім не йому?) – вони загрожували й Діжі, і Брайкові, і тисячам ще не народжених проектів і задумів. Діжі трапилася нагода виступити захисником. Він виступав адвокатом тих, хто не вчинив жодного злочину, але завинив перед Кукулико-Кошарним самим фактом свого існування. Для них він був підозрілим, отой загрозливий анонім, що нахабно вимагав сонця для всіх. Діжа його захищає? Тоді підозри автоматично розповсюджуються й на нього.

Вже проект відсунуто на задній план, взялися за Діжу, треба вивести на чисту воду і його. І Брайко туди? Проробимо й Брайка. Тим більше, що тут є за що зачепитися. Академік? Старий ліберал ще встигне передумати й приєднається до здорової більшості.

Ох, не може Діжа покинути напризволяще проект «Сонце для всіх», хоч би навіть автором його був найзапекліший ворог. Не може він голосувати проти цього проекту, хоч би це означало голосувати проти свого щастя. Хай сьогодні не буде отого щастя з молитвою до чийогось дихання, але хай торжествує ідея, думка, сила переконань! Вперед!

Ми тут для того, щоб перемагати, а не рахувати ворогів наших!

Що там говорить держбудівець! Мабуть, виступає за «Космос» проти «Сонця для всіх», бо вже Кукулик знов віє навсібіч своїми лавандовими вітрами, а Кошарний променіє усміхом. Ага, він підраховує, так тільки приблизно робить прикидку, який з проектів економніший. «Сонце для всіх» дорогувате, виходить, товариш Діжа повинен би пам’ятати про таку річ, як рахування народних грошей.

– Я бухгалтером не був! – скочив Діжа з стільця коло телефону й побіг до свого місця.

– А я, – всміхнувся держбудівець, – був і рахівником, і бухгалтером, не був тільки дурнем.

– То, може б, оподаткувати єгипетські піраміди? Або пам’ятник Богдану Хмельницькому?.. – зопалу кинув Діжа.

– Тоді вам треба було йти в фінінспектори, а не в архітектори.

Всі ховали посмішки. Держбудівець переміг. Найкоротший сьогоднішній бій – і найбільша, найблискучіша перемога. Це зрозумів навіть Діжа. «Говори мудро, бо вороги прислухаються, – наказав сам собі, – говори мудро. Знов посилаються на народ. О лукаві слова! У бухгалтерів гранітна логіка. Її не сколихнеш жодними доводами. Бухгалтер вважає, що це невиправдано дорого; пластмаси ще не впроваджені у виробництво, ми не можемо проектувати будинок, не маючи твердо забезпеченої, до того ж економічно вигідної будівельної бази. Бухгалтер думає. А що думали бухгалтери про китайську стіну, про готичні собори, про пінакотеки? До нас дійшли книжки Вітрувія і Вазарі, а ми полишимо своїм нащадкам мемуари бухгалтерів. «Як я скоротив асигнування на таке-то будування». Розкішно звучить!»

Але держбудівець закінчив свою промову зовсім неочікувано:

– Я виклав свої сумніви й побоювання, – сказав він, – і прошу розуміти їх тільки як сумніви й побоювання. Викликані вони навіть не так самим проектом «Сонце для всіх», як надмірно запальними виступами товариша Діжі і особливо товариша Брайка, який навіть не мотивував своїх думок. Я не звик до таких обговорень.

– Та Брайко теж не звик, – втрутився благодушно Кукулик. – Йому, бач, соромно стало, він і на засідання не з’явився.

Всі знов заозиралися, мовби хотіли переконатися в справедливості Кукуликових слів, хоч добре знали, що Брайка серед них немає, і озиратися, власне, міг тільки секретар міськкому, який ще не знав про те, що сталося до обіду.

Він теж озирнувся, кивнув голові, прикрив повіки, так наче розділяв погляд Кукулика на недостойне дезертирство одного з членів жюрі.

– Звиняйте, ми вас слухаємо, – звернувся Кукулик до держбудівця.

– Власне, я закінчив, – сказав той. – Прошу ще раз розглядати мій виступ, як виступ економіста, як будівельника, як виконавця ваших проектів. Що ж до художньої доцільності, ясна річ, з врахуванням практичних наших потреб, то тут, я гадаю, ми керуватимемося думками наших найбільших авторитетів у галузі архітектури. Техніка розвивається сьогодні небувалими темпами. Якщо я не маю під рукою тих пластмас, про які мріє, скажімо, автор «Сонця для всіх», то хто може запевнити, що їх не буде завтра? Може, вони вже сьогодні десь у нас освоюються, і, може, завтра ми прокинемося й дізнаємося про цілу революцію в будівництві й архітектурі. Тому мені, звичайно, дуже подобається сміливість автора «Сонця для всіх», яскравість його думок, якщо так можна висловитися. Зате моє інженерське серце більше лежить до проекту «Космос», хоча він буденніший, якийсь, може, й сіріший.

– Сірий, як вовк! – гукнув Діжа, і Тетяна Василівна здригнулася від того, що той вжив майже буквально тих самих слів, які крутилися в неї в голові до обіду. Вона розгнівалася на нього за це, було таке враження, немов пустун-хлопчисько забіг ззаду, зірвав з неї одяг, показав людям – дивіться!

– Ваші вибрики просто недостойні, товаришу, – суворо промовила вона, – недостойні... нашого жюрі. Ваші і вашого... Брайка. Це просто ганьба – і ви, і Брайко!

«А де ж у біса той Брайко? – подумав Діжа, пробачаючись перед Тетяною Василівною. – Говори мудро, бо вороги прислухаються. Але де ж Брайчик? Невже втік?»