Текст книги "День для прийдешнього"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

ЗНОВ ЩОСЬ НЕЦІКАВЕ

Механік з автоколони попросив Володю, щоб той підкинув його своїм моторолером на Кловський спуск. З бульвару Лесі Українки вони завернули на вулицю Мечникова, пролетіли повз потонулі в зелені корпуси Жовтневої лікарні, поминули будівництво нового магазину, вискочили на Кловський спуск.

– Ого, я тут давно був. Вже встигли заасфальтувати, – сказав Володя, не обертаючись до свого пасажира, що, гикаючи від поштовхів, підстрибнув ззаду на сидушці. – Живеш у Києві, нічого не знаєш, чудеса!

– Ти ще багато, синок, не знаєш, – сказав механік.

– Не заперечую.

– Наприклад, отой будинок, що ми проїхали, знаєш, хто його будує?

– Та звідки ж?

– Стригуни.

– Хто-хто?

– Пострижені. Ті, що п’ятнадцять діб одержали за хуліганство. А цей будинок для працівників міліції. От їх і приводять сюди з тюрми на відробіток квартири й харчів. Ну, спиняй свою чортопхайку, я вже дома. Спасибі.

Повертаючись, Володя зупинив моторолера неподалік від будівництва. Два міліціонери соромливо ховалися в затінку від кленів, намагалися не дивитися на «будівельників». Навіть міліціонерам було соромно. А ті, здебільшого молоді, здорові, в найстрокатішому вбранні, всі обстрижені, мов новобранці, пиряли цеглу, подавали розчин, підгейкували один на одного, підтюкували.

– Що їм, строк скоротять за добру роботу? – поспитав Володя в одного з міліціонерів.

– Та ні, то вони з жиру, – відповів той, – тут підібралася компанія. Ніколи нічого не робили. Їм це як іграшка. Та ви краще пройдіть, громадянине, бо це все-таки ув’язнені.

Володя вже заніс ногу, щоб заводити мотор, як раптом від будівництва кинувся до нього високий хлопець у пістрявому піджачку, в штанях дудочкою, з якимсь чудернацьким чепцем на голові, вхопив Володю за руку, зраділо вигукнув:

– Пушкар! Здоров, Володя! Як добре, що я тебе побачив! Ти не впізнаєш мене? Та я ж Гораціо, тьху, Гнат! Забув? Ну, Косар-Косаревич! Моя мама і твоя мама давні знайомі. Ну, білизна і все там таке. А ще Новий рік. Вероніка. Пам’ятаєш?

Білизна Косар-Косаревичів, щоб її дідько вхопив! Та ще Новий рік. Хіба Володя може забути, як попав він під Новий рік у піжонську компанію Косар-Косаревича, як вискочив звідти, хряпнувши дверима?

– А ти тут як? – по-дурному спитав Володя.

– Та звичайним манером. Підсортирували під Указ, і гуд бай!

– Громадянине, пройдіть, – спокійно обізвався з холодка міліціонер. – Арештований, поверніться на місце.

– Одну хвилиночку, – квапливо промовив Гнат, або ж Гораціо. Хіба вже тут розбереш? – Ти, Володю, зроби от що. Заскоч до моєї маменції, ти ж знаєш, де ми живемо? Коло опери, другий поверх, ти ж у нас був. Згадай. Знайдеш. Там Косар-Косаревичів усі знають. Заскоч і скажи, що я тут, на Кловській. Хай рубає сюди, бо коло тюрми чи то ми розминулися, чи то вона здрейфила та не прийшла. Ну, зробиш мені таку послугу? Виручиш у біді?

– Гаразд, – сказав Володя, – мені не важко. Співчуваю. Хоча будувати, звичайно, річ гарна. Я сам до певної міри будівельник. Бувай.

– До побачення, Володю! Я ж на тебе надіюся.

– Анекдот, – пробурмотів собі під ніс Володя, вирулюючи на Мечникова. – Брудна білизна Косар-Косаревичів і примусові роботи на п’ятнадцять діб. Ну й чудеса!

Він навіть забув про того зім’ятого інженера-бракороба, так його вразив Гнатко Косар-Косаревич. Балбес Гнатко. А пам’ятає експлуатованих. Довго пам’ятає. Демократично настроєний... Навіть за ту новорічну суперечку забув. Припече – то забудеш.

До Косар-Косаревичів вирішив заїхати відразу ж. А там по Володимирській – просто до міськкому комсомолу. Треба бити на сполох. Хай комсомолія береться за тих пом’ятих інженерів. У Києві можна обійтися й без бракоробів. Не таке це місто.

КИЄВЕ, ТИ ЩАСЛИВИЙ!

Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро» стоячи на Володимирській гірці, я схиляюся над неосяжним простором, що відкривається моїм очам унизу, і в мене таке відчуття, неначе я – птах, мовби лечу я, розпластавши руки-крила, заточую великі кола над тим чарівним світом, який лежить унизу. Колись наш пращур теж отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого почуття падіння-польоту і навіки сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найдалі було видно, найліпше було виглядати червоні ладьї, що йшли по Дніпру «з варяг», і чорні човники древлян, які спускалися по Десні. Хай там хоч що, а то був геніальний предок, і ми повинні належно оцінити його мудрість.

Коли мені кажуть «Київ», я бачу кам’яні маси будинків і зелені скверики коло них, горбаті вулички і широкі промивини площ, Володимира і стародавні узвози, кам’янисто-безладну площину Подолу і затінені липами вулиці Печерська, чарівливо-химерну Солом’янку і Татарку, віддалену від міста Глибочицькою балкою, повною зеленої, сизої імли, таємничості.

Коли мені кажуть «Київ», я бачу, як рано-вранці квапиться Київ на роботу на великі заводи, розташовані на околицях, і в незліченні установи – цю неодмінну належність столиці, я бачу, який молодий наш Київ, який він бадьорий, веселий і життєрадісний.

Коли ходиш по землі пішки, до всього придивляєшся, багато бачиш, вивчаєш світ у найменших його подробицях. Вік машин відібрав у людей цю можливість. Тепер ми часто невразливі на скромну красу, наші почуття реагують лише на подразники найгостріші. Алюмінієво-скляний куб Палацу спорту? О так, це прекрасно! Новий автовокзал – скло, пластмаси, химерне поєднання прямих ліній і карколомних заокруглень? О так, це надзвичайно. Метро? Ах, надто традиційні станції, надто нагадують поменшені копії московських. От хіба що «Дніпро» – це трохи романтично, а головне – зовсім незвично.

Ще зовсім недавно ми захоплювалися Хрещатиком. Війна принесла страшні нещастя Києву. Наші втрати були дуже тяжкі. Ми не могли йти вперед, не повернувши втраченого. Так був відбудований Хрещатик. У марній пишності, в сентиментах, у романтизмі. Тепер ми прагнемо насамперед простоти. Простота, що перевершує будь-яку уяву, – от символ нашого міста. Ясна річ, простота не повинна переходити в примітивізм.

Є міста, в яких минуле – більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в зародку; Київ гармонійно поєднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у вічному русі, в невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.

Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташувався Верхній Город Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому; коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки і винокурні; коли згадаємо, що дев’ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначив один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», – то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині.

Згадай, киянине, скільки разів в’їздив ти до свого рідного міста при заході сонця, повертаючись з далекої дороги!

Оті кілька будинків на узгір’ї перед самим лісом. Пригорщами своїх шибок вони беруть бризки червоного сонця і вихлюпують його на ліси, на шосе, на машини.

– Це – Приорка.

Темно зеленіють гори, а з-за них прискає в небо вмираюче сонце і лащиться до золотих бань Лаври, і око спочиває на пластичних лініях мосту імені Патона, цього новітньо-індустріального доповнення лагідного ландшафту Києва.

Це – коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубецький монастир.

Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.

Це – Одеське шосе.

Сонце б’є просто в очі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.

Це – Дарниця.

Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвичайно точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.

Це – Першотравневий масив.

Протягом своєї тисячолітньої історії Київ багато страждав, але часто був і щасливий. Сьогодні щастя Києва – в його невпинній розбудові, в кипінні праці на його заводах, в нестримній ході нового.

Сьогодні змінюються не лише пейзажі рідної землі і рідного міста – змінюються краєвиди людських душ. Колись рідна для нас земля – де був шматок тверді, на якому стоїть хата, і граються діти, і рожевіють мальви, і падають спілі яблука. Гагарін і Титов піднялися в космос і побачили голубе сяйво всієї планети. Піднімемося й ми над своїм Києвом і охопимо зором увесь світ, світ друзів і світ ворогів. Ми побачимо «стодомі содоми», як називав їх Маяковський, американських міст, де урбаністичний пафос затьмарює і природу, й людину, де в архітектурі панує зойк скла і гарчання затверділих мас бетону. Але водночас ми побачимо й те, як підіймається з страхітливих руїн нова Варшава, майже так само зелена, як наш Київ, радісна й добра до людини.

Ми побачимо, що в московському Кремлі поряд з давнолітніми соборами виріс Палац з’їздів – це мармурово-скляне чудо світової урбаністики. Ми побачимо квартали нових будинків в столиці Німецької Демократичної Республіки Берліні і побачимо, як спеціалісти з НДР допомагають споруджувати чудесні палаци в столиці молодої африканської республіки Гвінеї – Конакрі.

І ми зрозуміємо, що місто наше – одне з найщасливіших, бо воно будується, майже з таким самим розмахом, як Москва і Берлін, Варшава і Софія, Мінськ і Бухарест. І як провісник нового, комуністичного в краєвиді нашого міста сприймаємо ми сьогодні повідомлення про спорудження експериментального житлового масиву на Броварському шосе або ж першого будинку з пластмас.

Розбудовуючись, невпинно розширюючись, Київ зумів лишити живу природу найбільшою своєю окрасою. Київ зачаровує своїми мостами, своїми пагорбами й падолами, своїм вечірнім світлом. Але краса Києва не тільки в його зовнішніх рисах. Краса Києва ще й у тому, що він опирається на історію.

Ця історія – пам’ять про перебування Шевченка в нашому місті. І героїчна боротьба арсенальців за Радянську владу, та Щорс – це теж історія. І Бучма та Шумський, Остап Вишня та Довженко – це теж наша історія. І те, що серед нас живуть сини Івана Франка та Миколи Лисенка, – теж історія: І кияни, ті, що боронили рідне місто у сорок першому, прославлені герої Вітчизняної війни: Покришкін, Ковпак, Федоров, – це теж наша новітня історія, як історією стають один з перших керівників бригад комуністичної праці Герой Соціалістичної Праці Юрій Куций та один з перших заводів комуністичної праці – завод «Точелектроприлад». І два ордени Леніна, що яскравими зорями палають на прапорі міста, – це теж наша історія.

Киянине! Хай ніколи не втомлюються твої руки робити добро і достаток...

Як западуть вологі сутінки у вильоті колишнього Хрещатого яру, спустимося вниз до Дніпра, пройдемо повз пішохідний міст, нереальний і хиткий, мов дитяча гойдалка, станьмо на пустельній тепер набережній, покладімо руки на старі камені парапету й подивимося на тиху воду. Вона тече невпинно, мов життя нашого міста. Голуби летять з-за Десни і з-за Дарницьких лісів, квапляться до своїх затишних кам’яних домівок у гостинному Києві і, втомлені, сідають на мостових фермах. Темний міст уночі, а голуби білі.

Будемо стояти, аж поки всі голуби перелетять через Дніпро, аж поки вони спочинуть на темнім мості, затріпотять крилами і пролинуть поза парки, понад кручами, до міста.

Довго проводжатимемо поглядом невидимих у темряві легких птахів. Шепотітимемо: «Нестомно літайте над нашим Києвом, голуби! Літайте!»

РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА

– Ах, бабо Надю, ти не можеш собі уявити, як я сьогодні намучилась! Я так поспішала, так поспішала, щоб встигнути до тюрми, але хіба ж у нашому Києві можна встигнути що-небудь вчасно зробити? Я так намучилася, так закрутилася, що просто не можу перевести віддиху... І до тюрми... Бідний хлопчик, нещасна дитина, безпомічна сирота, беззахисне створіння... Це я, бабо Надю, беззахисна, безпомічна, нещасна й бідна... Поки був живий Косар-Косаревич, не зачинялися двері, всім ми були потрібні, всі хотіли знати думку Косар-Косаревича, всі хотіли заручитися згодою й схваленням доктора архітектури Косар-Косаревича, всі мріяли проконсультуватися в Косар-Косаревича, всім лестило саме тільки згадування прізвища Косар-Косаревича поряд з їхніми прізвищами, нікому не відомими, затертими, банальними, тривіальними прізвищами. А тепер, коли дитина Косар-Косаревича... коли я, безпорадна, самотня жінка, невтішна вдова...

Кажуть, на землі зник монолог. Перевелися, мовляв, люди, які проголошують годинні промови, адресуючись до одного слухача або просто в білий світ, як у копієчку. Неправда! Поки існують агресивні натури, існуватимуть і монологи. Найдовші, найзапальніші... найбезглуздіші. Монолог Ганни Сергіївни Косар-Косаревич тривав би, мабуть, не одну сторінку, але автора (а заодно й читача) виручила баба Надя. Ганна Сергіївна Косар-Косаревич, поки вистрілювала свої малоартикульовані звинувачення світові, нікого не бачила навколо. Але варто було їй на мить перепинити потік своїх зрозпачених слів, щоб просто ковтнути хоч трохи повітря, як вона побачила перед себе бабу Надю. Баба Надя, всупереч традиції, не зникла потихеньку, мов привид, під час театральної лементації Ганни Сергіївни, вона стояла навпроти хазяйки, заступаючи їй дорогу до кімнат, стояла не байдужа, як завжди, а – о, диво! – схвильована! У баби Наді було злякане обличчя, сполохані очі, вся її постать була мов суцільний перестрах.

– Бабо Надю, що сталося? – вхопила її за руку Ганна Сергіївна. – Чого ти мовчиш, бабо Надю? Відповідай мені негайно!

– Пушкар, – сказала баба Надя, але переляк з її обличчя не зійшов і після цього, і вона так само стояла на шляху в Ганни Сергіївни.

– Ви не можете собі уявити, як я страждаю з цією нестерпною людиною! – заломила руки Ганна Сергіївна. – Бабо Надю, ти мені, нарешті, скажеш, що тут сталося? А ні, то я... я просто не знаю, що тобі зроблю!

– Пушкар, – знов повторила баба Надя, яку Косар-Косаревичі за десятки років, що жила в них, відучили поступово від довгих розмов.

– Ще одне банальне прізвище посеред отих Кошарних, Кукуликів, Лотвинів і Гопкалів, – пустила очі під лоба Ганна Сергіївна. – Що таке «Пушкар»? І яке мені діло до якогось там Пушкаря, коли Косар-Косаревич-молодший... О, горе мені, беззахисній удові!..

– Записка, – сказала баба Надя, мабуть, злякавшись, що хазяйка знов запустить півгодинну програму зітхань, прокльонів і лементування.

– Записка? Де? Від кого? Яка? Покажи негайно! Чого ж стоїш мов укопана! Ну!

Кожне слово супроводжувалося не менш енергійними діями: підштовхуванням баби Наді до кімнат, штурханням у плечі, хапанням за руки. Тільки щоб зігнати з баби Наді сонливість і байдужість.

– Та он вона, – сказала баба Надя. – Висить он на ріжку. То він її й повісив...

У передпокої була вішалка червоного дерева з вмонтованими вгорі рогами оленів і чогось менш благородного, здається, биків і баранів. На одному з білих бичачих ріжків, простромлений посередині, висів чотирикутний аркуш паперу з кількома рядками написаного червоним олівцем тексту.

Ганна Сергіївна одним рухом зірвала папірець з ріжка.

«Шкодую, що не застав Вас удома. Бачив Вашого Гната, він працює на розі Мечникова і Кловської на спорудженні міліцейського будинку. Просив Вам переказати. З пошаною В. Пушкар».

– Господи, – прошепотіла Ганна Сергіївна. – Моя дитина – і міліцейський будинок! Каторжні роботи для сина Косар-Косаревича! Бабо Надю!

Баба Надя вже зникла. Вона виконала свою тяжку місію і не мала більше намірів витримувати шалені натиски своєї знетямленої хазяйки. Та що таке була баба Надя для Ганни Сергіївни!

Вдова Косар-Косаревича побігла до кабінету покійного мужа і зірвала з важелів трубку телефону.

Академіка Голубицького!

Кукулика!

Хоч Кошарного!

Хоч кого-небудь!

Але ж рятунку для її дитини!

МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

– У нас таке становище, – роздумливо промовив Кукулик. – Проект «Космос» має більшість позитивних рецензій, абсолютну більшість. Це проект, так би мовити, вже майже схвалений членами жюрі, принаймні тими, хто дав свої письмові висновки. Проект же «Сонце для всіх» має тільки негативні рецензії, за...

– Неправда, – перебив його Діжа.

– Я хотів сказати, за винятком рецензії товариша Діжі, – спокійно мовив директор інституту. – Але раз ми вирішили поставити на обговорення й проект «Сонце для всіх», я прошу товаришів активно включитися в обговорення, щоб не склалося в декого такого враження, неначе ми хочемо затискувати той чи інший проект чи там підходити до того чи іншого проекту з упередженістю. Ми повинні бути справедливими і будемо сьогодні насамперед справедливими. Чи правильно я кажу, товариші?

– Абсолютно! – відгукнувся Кошарний.

Все було ясно. Вони хотіли вбити той проект відразу. Що з того, що його ставлять на обговорення? Адже, власне, ніякого обговорення й не буде. Заслухають рецензію одного Діжі, який горою стоїть за проект «Сонце для всіх», розведуть руками, посміхнуться, скажуть якісь заспокійливі слова, попросять Кошарного прочитати кілька розгромних рецензій членів жюрі на цей проект – і все. Але чому? Чому так склалося, що ніхто не побачив у тому проекті того, що побачив у ньому він, Діжа? Чому так одностайно схвалили члени жюрі наскрізь кон’юнктурний проект «Космос» і чому так обстоюють його Кукулик і Кошарний, виговоривши заздалегідь згоду жюрі присудити неодмінно першу премію, яка, ясна річ, призначається ними для «Космосу»? Може, знають вони, чий то проект? Може, проект належить комусь з відомих авторитетів, з тих самих авторитетів, за яких Кукулик і Кошарний покладуть голову, але не віддадуть їх на поталу?

Однак хіба ж ідеться про авторитет? Ідеться про більше – про майбутнє, про Київ нашого завтра, про наші міста через десять і двадцять років. Ідеться про велику красу нашого життя, а не про заспокоєння чиїхось номенклатурно-авторитетних прагнень і комплексів.

Діжа дивився на сіро-сиву голову Кукулика, і йому хотілося гукати: «Подумай, що ти робиш! Подумай про майбутнє! Подумай про те, що сотні років і тисячі проходитимуть повз будинки, які спорудять за нашими проектами, мільйони наших нащадків проклинатимуть нашу нездарність, нашу тупість, нашу обмеженість. Проклинатимуть тебе і твоє тяжіння до усталених думок, до безапеляційних висловлювань, до примітивних розв’язань. Подумай про те, що проклинатимуть разом з тобою і всіх нас, і всю нашу епоху. Подумай, що коли ти сідаєш у крісло головуючого, то ти – епоха! Хоч на годину, хоч на мить, але – епоха! Подумай про це! Ніколи не забувай про це! Забудь про своїх родичів, про начальників, про власні інтереси, пам’ятай тільки одне: тебе нема, є тільки епоха, яку ти репрезентуєш і в ім’я якої ти повинен діяти!»

Ах, як він хотів своїми думками зрушити оту копицю сірої голови!

Так дощ хоче наскрізь промочити дикий камінь, шмагає по ньому тисячі років, спливає на землю безсилими сльозами, а камінь лишається всередині сухий, як бархан у пустині; сухий, як папірус, що пролежав чотири тисячі років у найглибших нетрях єгипетської піраміди; сухий, як пташиний послід на тій смужці чілійської пустині Атаками, де тисячу років не було дощу; сухий, як сама суть сухості!

Та ні, він таки добереться до тієї голови!

А Кукулик тим часом викладав свої найбільші козирі.

– Якщо не заперечуватиме Дементій Хомич, ми почнемо з його рецензії на проект «Сонце для всіх», – сказав він.

– Можна було б починати й з іншої рецензії, – обізвався академік, – але я, звісно, зовсім не бачу причин, щоб комусь надавати перевагу, чи там як... Всі ми – члени жюрі, думка кожного з нас матиме свою вагу, хоч би вона була висловлена першою чи останньою... Тому я...

– Ви не заперечуєте, Дементію Хомичу? – вже тримаючи в руках академікову рецензію, поспитав і Кошарний.

– Не маю жодних підстав заперечувати, хоч... Але однаково...

Академік, здавалося, трохи розгубився, ніби аж зніяковів, і це викликало в Діжі новий потік підозр. Невже проект «Космос» належить академікові Голубицькому? І Кукулик та Кошарний, знаючи про це, зробили все для того, щоб академіків проект відзначити першою премією, незважаючи на його кричущу посередність, а все справді талановите затиснути, відкинути, пустити в невідомість, у ту саму невідомість, з якої воно прийшло?

Але ж сам академік... Не міг же він, якщо справді-б подав проект на конкурс, лишатися в жюрі, та ще й писати негативні рецензії на проекти своїх мимовільних конкурентів! Це вже не просто непорядність – це підлість, а, як відомо всім, хто хоч раз сідав за креслярську дошку, академік Голубицький завжди відзначався майже легендарною порядністю. Але тоді чому ж?

Чому академік забракував талановитий, – у цьому не може бути жодних сумнівів, – надзвичайно талановитий проект «Сонце для всіх»?

Кошарний, ніби вгадавши думки Діжі, значуще подивився на молодого архітектора.

– Вельмишановний Дементій Хомич у своїй рецензії на проект «Сонце для всіх» цілком справедливо зазначає...

Всі погляди звернулися в бік академіка. Той підвівся, вклонився присутнім, сердито промовив до Кошарного:

– Я просив би утриматися від оцінки моїх думок. Це поки що не входить у ваші прерогативи.

– Пробачте, я просто хочу познайомити товаришів з вашим відгуком.

– Робіть це.

Дементій Хомич знов уклонився, ледь помітно хитнув головою, а виходило так, мовби він кланявся, і сів на своє місце. Кошарний читав повільно, смакуючи кожне слово, але його, здається, слухали неуважно, всіх цікавив тільки висновок, нікому не хотілося заглиблюватися в подробиці, бо кожен свого часу вже заглиблювався в них, усіх цікавив висновок, дослухалися тільки до резюме, бо тільки це входило в гру, тільки «так» чи «ні», «за» чи «проти» мало сьогодні сенс, і тому всі насторожилися і були дуже уважні, коли Кошарний прочитував кінцеві слова: «Вважаю за неслушне розглядати проект, як такий, що не заслуговує на премію».

Ніхто не здивувався такому присудові. Навіть Діжа, здається, сприйняв його спокійно. А сам академік супив брови і незадоволено сопів.

Чому він написав негативну рецензію на той проект? Адже там справді билася чиясь сильна архітектурна думка!

До кімнати зазирнула Таня.

– Прошу вибачення, Дементія Хомича просять до телефону.

– Візьміть, будь ласка, мою трубку, – сказав Кукулик.

Академік неквапно підійшов до столу, стоячи приклав трубку до вуха, хрипло мовив у мікрофон:

– Агов, я слухаю.

У вусі в нього залопотіло, загелготало. Скривився від несподіванки, не міг спершу нічого збагнути, лише згодом розібрав чийсь жіночий голос:

– Дементію Хомичу, я вас благаю, голубчику Дементію Хомичу, прошу вас і заклинаю.

– Стривайте, – сердито перепинив академік, – я нічого не розумію. Що сталося? До чого тут я?

– Ах, я все, все написала вам у листі. Я не сміла потурбувати вас, я написала листа ще вчора вранці, бо це сталося позавчора увечері, ви тільки подумайте, позавчора увечері, у четвер, а сьогодні вже субота, субота, а завтра неділя, всі будуть вихідні, нікого не знайдеш, та й сьогодні короткий день...

– Пробачте, я не знаю, що за лист... Взагалі прошу вас... З ким маю честь?

– О боже, в мене від хвилювання віднімається голос. Ви не впізнали мене, та й хто б упізнав бідну згорьовану матір! Я – Ганна Сергіївна Косар-Косаревич...

– Ах, Ганна Сергіївна! Тисяча пробачень. Здрастуйте, шановна Ганно Сергіївно.

– Здрастуйте, Дементію Хомичу, здрастуйте, дорогий. Ви не можете собі уявити... Мого Гната... Я все вам описала... Треба негайно допомогти, негайно, негайно... Ви ж добре знали небіжчика Косар-Косаревича. Він стільки зробив для нашої архітектури...

– На жаль, у нас зараз іде засідання, дуже важливе засідання, якраз я зайнятий. Чи не зміг би я вам подзвонити десь за півгодини, Ганно Сергіївно? Хоч...

– О, благаю вас, подзвоніть, порадьте, допоможіть, рятуйте, визвольте, не відмовте, не забудьте, не полиште, не допустіть, не дайте...

– Гаразд, Ганно Сергіївно, я спробую... Тим часом...

Поклав трубку, пробачився перед присутніми, сказав, ні до кого не звертаючись:

– У вдови професора Косар-Косаревича – якесь родинне нещастя. Така прикрість. Всі ми знали Косар-Косаревича.

– Це був прекрасний спеціаліст, – сказав Кукулик.

– Справді, прекрасний, – ствердив Кошарний. – Я належу до його учнів...

Знов задзвонив телефон. Тепер уже просили Кукулика. Засідання знов перервалося. Кукулик мовчки слухав, намагався вставити хоч слово, але йому це не вдавалося, і академік подумав чомусь, що й Кукулика атакує вдова Косар-Косаревича.

Чому він написав негативну рецензію на проект «Сонце для всіх»? Кошарний сказав тільки що: «Я учень Косар-Косаревича». Тоді, даючи проект, він сказав: «Це школярські вправи, всі члени жюрі відхилили проект, просимо вам сказати й своє авторитетне слово, Дементію Хомичу». А тепер читає рецензію Дементія Хомича першою. Може, вона й тоді була перша? Може, Кошарний просто зіграв на його нерішучості, на обачливості! Раз усі, мовляв, відхилили, то чого ж ти будеш сперечатися? Ти просто підшукай переконливі наукові аргументи для відхилення. На те ти й академік. Хіба спитати тепер Кошарного, як датовані рецензії? Але ж чи датовані вони взагалі? Та й чого ти досягнеш таким запитанням?

Кошарний – учень Косар-Косаревича. Чого ж він навчився від покійного професора? Уміння штучно створювати громадську думку? Але, здається, небіжчик ніколи не відзначався цим.

А може, самозакоханості? У тридцять четвертому році Косар-Косаревич здійняв галас, що Дмитрівський собор не являє собою культурної пам’ятки. Професора послухали, зруйнували собор, а тепер в усіх історіях мистецтв згадують про фрески, які були на його стінах. І все це зробила самозакоханість Косар-Косаревича: він, бачте, мріяв поставити на місці собору якусь споруду за власним проектом.

Може, Кошарний вивчив механізм людських слабостей так тонко, що знав, як грати на їхніх струнах навіть у академіків?

Ні, він написав негативну рецензію зовсім не тому, що йому нашептав це якийсь злий ангел у подобизні Кошарного. Він просто пожалів невідомого, молодого (а певно ж!) автора. Той був сміливий, але недосвідчений. В його проекті були зльоти, але були й до смішного дивні падіння. Щоправда, в дрібницях. Але хто ж не знає, що дрібниці завжди впадають в око? Він сам завжди розповідав студентам анекдот про білочку. Молодий архітектор приніс до свого вчителя проект театру. Колони, портик, квадрига – все, як у добрі давні часи, все якраз так, як того вимагали тогочасні смаки, все було цілком пристойно і відпрацьовано до найдрібніших деталей. Вчитель поглянув і здивувався: «А де ж білочка?» – «Яка білочка?» – обурився молодий архітектор. «Звичайна. Сидить, задерши хвостик, підносить передніми лапками до рота горішок, гризе його». – «Де білочка? Навіщо? Ви смієтеся?» – «Зовсім не сміюся. Білочку треба посадити ну хоча б на колесі квадриги». – «Але ж це нісенітниця!» – «Тим ліпше. Слухайте досвідчених людей».

Архітектор послухав, намалював на проекті ще й білочку. Стала обговорювати авторитетна комісія. Всі хвалили проект, захоплювалися витонченістю ліній, строгістю. Аж раптом якийсь найдопитливіший вигукнув: «А що це за білочка на колесі квадриги?» Тоді всі побачили білочку, всі страшенно обурилися, записали в постанову: «Проект схвалити, але зобов’язати автора усунути з нього чужорідний конструктивний елемент у вигляді білочки на квадризі». В проекті «Сонце для всіх» «білочок» було аж надто багато, але не навмисних, а мимовільних. Загалом же проект можна було вважати талановитим. Інший би навіть позаздрив, побачивши таку сміливу роботу. Дементій Хомич вже давно полишив за плечима це хлоп’яче почуття. Він викинув з свого життя заздрість, як шкаралупку від горіха.

Але йому стало шкода невідомого автора. Він боявся за нього. Справжній митець увіходить у мистецтво не потихеньку, не пролазить у шпарку, прикриваючись вигаданим прізвиськом, а йде сміливо, відверто, через головний вхід.

Щоправда, часом його не пускають, йому чинять опір, його навіть піддають анафемі, навколо нього снує свою павутину злий поговір, його звинувачують безпідставно у найтяжчих гріхах, він починає своє творче життя в ролі запідозреного й оскарженого. Навіть думка така поширилася, що в архітектуру до сорока років пробитися важко. Але ж треба пробиватися самому, не ждучи, що тебе хтось візьме за ручку й поведе пропілеями мистецтва. Спершу доведи, що в тебе є талант, блисни своїм талантом, а вже тоді вимагай помочі, опори, зрозуміння, підтримки.

А талант – це насамперед сила й певність себе. Ось приходить до тебе хтось з тих, хто випадково чи закономірно опиняється в ролі суспільних замовників, в ролі уповноважених від суспільства, в ролі цінителів, прийде, гляне на твій проект, на плід безсонних ночей, борінь і горінь душевних і скаже: «Не годиться!»

Сильний не злякається, стане боротися. Слабий відступить, зламається, – і суспільство втратить талант.

Якби Дементій Хомич бачив автора, якби знав, якби був певний, що той боротиметься, а не ламатиметься, тоді б був «за». Але його злякала анонімність автора. Анонімність не просто формальна (цього вимагали умови конкурсу), а творча. Той був зовсім, зовсім новий у архітектури Такого почерку академік не знав ще, не зустрічав ні в кого. З таким талантом треба було починати не з конкурсу, де прізвища авторів невідомі, а з громадського обговорення. А так у анонімності автора Дементій Хомич побачив несміливість, побачив намагання прослизнути в архітектуру тихцем, побачив якісь хитрощі, хай тільки крихту хитрощів – чи не однаково? Талант і хитрощі несумісні. Хитрощі розраховані на споживачів посередності, а народ посередністю не вдовольняється.

Академік відмовив невідомому талантові в праві входу до архітектури, бо не хотів, поки живий, щоб туди йшли хитрі.

І все ж таки бачив, переконаний був, що то – неабиякий талант. Навіщо ж, навіщо тоді негативна, роздратована, зла рецензія.

– Дозвольте поставити вам одне запитання, Дементію Хомичу, – почув він чийсь голос, що розбив хистку запону його розгойданих думок. Швидко поглянув на присутніх з-під густих брів. Так, не було сумніву: голос належав тому молодому, який сьогодні найбільше задирається з усіма. Як його прізвище? Здається, Діжа?