Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

– Я можу зготувати каву.

Марія заперечливо похитала головою. Поки що не треба ставитися до мене з такою уважністю. Я зараз воюю зі своїми власними демонами й роблю все навпаки, а не так, як пообіцяла самій собі. Але обміркуймо все спокійно; сьогодні я зіграю роль повії, або подруги, або Співчутливої Матері, хоча в глибині душі я буду Дочкою, що потребує ласки. Потім, коли все закінчиться, ти зможеш зготувати мені каву.

– У глибині саду моя студія, моя душа. Тут, посеред цих картин і книжок, перебуває мій мозок, мої думки.

Марія подумала про своє власне помешкання. Там не було саду за дверима, не було книжок, крім тих, які вона взяла в бібліотеці, бо навіщо було витрачати гроші на те, що можна роздобути задарма? Не було там і картин, лише афіша Шанхайського акробатичного цирку, в якому вона колись мріяла виступати.

Ральф узяв карафу з віскі й запропонував їй налити.

– Ні, дякую.

Він налив собі порцію й випив до дна – без льоду, без поспіху. Він почав говорити щось дуже розумне, і, попри те, що розмова її неабияк цікавила, Марія знала, що цей чоловік боїться того, що може статися, тепер, коли вони насамоті одне з одним. Марія вирішила взяти на себе контроль над ситуацією.

Ральф налив собі ще одну порцію і так, ніби кинув якусь незначущу репліку, промовив:

– Ви мені потрібні.

Запала мовчанка. Вона тривала довго. Немає сенсу її порушувати, розповімо про те, що було потім.

– Ви мені потрібні, Маріє. З вас промениться світло, хоча ви досі вважаєте, що мені не слід довіряти, вважаєте, що цією розмовою я тільки хочу звабити вас. Не запитуйте мене: «А чому саме я? Що в мені такого особливого?»

У вас немає нічого особливого, нічого такого, що я міг би пояснити самому собі. А тим часом – і в цьому таємниця життя – я не можу думати ні про що, крім вас.

– А я й не думала вас про це запитувати, – збрехала вона.

– Якби я міг знайти цьому пояснення, я сказав би: ця жінка, яка сидить переді мною, змогла подолати страждання й перетворити його на щось позитивне, творче. Але цього не досить, щоб усе пояснити.

Вона бачила, що шансів на порятунок у неї залишається все менше й менше. Він провадив:

– А я? З усією своєю творчою снагою, зі своїми картинами, що їх жваво обговорюють та намагаються придбати в художніх галереях усього світу, зі своїми реалізованими мріями, зі своїм селом, що дивиться на мене в захваті як на свого улюбленого сина, зі своїми жінками, що ніколи не заполоняли моїх думок, ніколи особливо не хвилювали мене, зі своїм чудовим здоров’ям, непоганою зовнішністю, з усім, про що чоловік може тільки мріяти, а що я? Ось я сиджу тут і кажу жінці, яку зустрів у кав’ярні і з якою був лише половину дня: «Ви мені потрібні». Ви знаєте, що таке самотність?

– Знаю.

– Але ви не знаєте, що таке самотність, коли ти маєш змогу бути з усіма, коли ти щовечора мусиш приймати гостей або запрошувати людей на якесь святкування, коктейль, виступ тієї або тієї театральної зірки. Коли телефон безперервно дзвонить і тобі не дають спокою жінки, які в захваті від твоєї творчості, які кажуть, що дуже хотіли б повечеряти з тобою, – жінки вродливі, розумні, освічені. І ти почуваєшся ніби зв’язаним, і ти собі кажеш: нікуди не йди. Тобі не буде там весело. Але ти йдеш, і часто цілу ніч намагаєшся справити на них враження, марнуєш свою енергію, аби довести самому собі, що ти спроможний звабити кого завгодно.

Потім я повертаюся додому, заходжу до своєї майстерні, шукаю світло, яке побачив у вас, і мені вдається побачити це світло лише тоді, коли я працюю.

– Що я можу дати вам такого, чого ви не маєте? – відповіла вона, відчувши себе трохи приниженою цими коментарями про інших жінок, але пригадавши, що, в кінцевому підсумку, він заплатив за те, щоб мати її поруч себе.

Він випив третю порцію віскі. Марія спробувала пережити разом із ним усі його відчуття: ось алкоголь обпалив йому спочатку горло, потім – шлунок, проник у його кровообіг і наповнив його хоробрістю, й вона теж почула себе п’яною, хоча не випила жодної краплі. Голос Ральфа Гарта зазвучав упевненіше:

– Ну, гаразд. Я не можу купити ваше кохання, але ви сказали, що вам усе відомо про секс. Навчіть і мене цієї науки. Або розкажіть мені про Бразилію. Розказуйте що завгодно, для мене головне, що ви зі мною поруч.

Що ж їй робити?

– У своїй країні я знаю лише два міста: місто, в якому я народилася, та Ріо-де-Жанейро. Що ж до сексу, то не думаю, що зможу чогось вас навчити. Мені майже двадцять три роки, ви лише десь на шість років старший. Правда, я жила набагато інтенсивнішим життям, аніж ви, проте чоловіки, з якими я була, платили мені за те, щоб я робила те, що їм подобається, а не те, що подобається мені.

– Я робив усе, що тільки чоловік може мріяти робити з однією, двома, трьома жінками водночас. І не думаю, що багато навчився.

Знову запала мовчанка, але тепер була черга Марії заговорити. І він їй не допоміг – як і вона не допомогла йому раніше.

– Ви хочете мати мене як професіоналку?

– Я хочу мати вас так, як цього захочете ви.

Ні, вона нічого не могла на це відповісти, бо почула від нього саме ті слова, які хотіла почути. Знову землетрус, вулкан, буря. Але вона була неспроможна вирватися зі своєї власної пастки, зараз вона втратить цього чоловіка, якого по-справжньому ніколи й не мала.

– Ви ж усе знаєте, Маріє. Навчіть мене. Можливо, це врятує мене, врятує вас, знову поверне нас до життя. Я справді лише на шість років старший за вас, але навіть у цьому віці я вже прожив, можна сказати, не одне життя. У нас був зовсім різний життєвий досвід, але ми обоє – люди зневірені. Єдине, що нам зможе принести мир, – це якщо ми будемо разом.

Навіщо він усе це казав? Це було неможливо, а проте все було саме так. Вони бачилися лише один раз, а вже потребували одне одного. Страшно було навіть уявити, що буде, якщо вони зустрічатимуться й далі, – справжня катастрофа! Марія була жінка розумна, протягом багатьох місяців вона багато читала й багато спостерігала за тим, як живе людський рід; вона мала свою мету в житті, але мала також душу, яку їй треба було пізнати і «світло» якої треба було відкрити.

Вона вже стомилася бути такою, якою досі була, і хоча близька подорож до Бразилії була цікавим викликом, вона ще відкрила далеко не все, на що вона здатна. Ральф Гарт був чоловіком, який зустрів не один виклик, навчився всього на світі, й тепер він просить цю дівчину, цю повію, цю Співчутливу Матір, щоб вона його врятувала. Який абсурд!

Інші чоловіки вже поводилися перед нею так само. Багатьом не щастило домогтися ерекції, інші хотіли, щоб до них ставилися як до дітей, ще інші казали, що хотіли б мати її за дружину, бо збуджувалися на думку, що жінка мала багато коханців. Хоча вона досі так і не познайомилася з жодним із «виняткових клієнтів», вона вже відкрила величезний універсум фантазій, які жили в людській душі. Але всі ті чоловіки вже звикли до своїх світів, і ніколи не просили, щоб вона їх звідти забрала. Навпаки, вони хотіли б забрати Марію з собою.

І хоча всі ці чоловіки завжди залишали її з якимись грішми й без ніякої енергії, було неможливо, щоб вона нічого від них не навчилася. Але якщо котрийсь із них і справді шукав кохання і якщо секс був лише частиною в цих пошуках, то як би вона хотіла, щоб він до неї поставився? Що такого важливого мало відбутися в першу зустріч?

Чого хотілося б їй тепер?

– Якогось подарунка, – сказала Марія вголос.

Ральф Гарт нічого не зрозумів. Подарунка? Він уже заплатив за всю ніч наперед, за таксі, бо знав ритуал. Що вона хотіла цим сказати?

А до Марії раптом дійшло, що вона розуміє в цю хвилину, що мають відчувати жінка й чоловік. Вона взяла його за руку й привела в одну з зал.

– Ми не підемо до спальні, – сказала.

Вона погасила майже все світло, сіла на килим і попросила, щоб він сів перед нею. Побачила, що в залі є камін.

– Розпали вогонь у каміні.

– Але ж зараз літо.

– Розпали вогонь у каміні. Ти хочеш, щоб я сьогодні взяла ініціативу на себе, і я це зроблю.

Вона втупила в нього пильний погляд, сподіваючись, що він знову побачить «світло», яке промениться з неї. Він його побачив – бо вийшов у сад, узяв там кілька полінець, вологих від дощу, засунув у камін кілька старих газет, аби вогонь зміг висушити полінця й розпалити їх. Потім пішов до кухні, щоб узяти ще віскі, але Марія перепинила його.

– Ти в мене запитав, що мені хотілося б?

– Ні, не запитав.

– То знай, що жінка, яка перебуває з тобою, – теж людина. Подумай про неї. Подумай, чого їй хочеться – віскі, джину чи кави? Запитай у неї, що вона питиме?

– Чого ти хочеш випити?

– Вина. І я хочу, щоб ти теж випив вина, зі мною.

Він поставив карафу з віскі й повернувся з карафою вина. На цей час полінця в каміні вже запалахкотіли. Марія погасила останнє світло, яке ще горіло, й тепер лише полум’я в каміні освітлювало залу. Вона поводилася так, ніби завжди знала, що перший крок має бути таким: визнати існування іншого, усвідомити, що він поруч.

Вона відкрила сумочку й дістала звідти ручку для письма, яку купила в супермаркеті. Для цього згодилася б і будь-яка інша річ.

– Це тобі. Коли я купувала цю ручку, то думала скористатися нею, щоб записати свої думки про управління фазендами. Я користувалася нею два дні, працювала, аж поки мене змагала втома. Я передала їй трохи свого поту, своєї зосередженості, своїх бажань, і тепер я дарую її тобі.

І вона лагідно вклала ручку в долоню Ральфа.

– Замість купити тобі щось таке, що ти хотів би мати, я даю тобі щось своє, справді моє. Подарунок. Знак поваги до людини, яка перебуває поруч зі мною, просячи, щоб вона зрозуміла, наскільки для мене важливо бути з нею поруч. Тепер вона має у себе невеличку частину мене самої, яку я віддала їй зі своєї доброї волі.

Ральф підвівся, підійшов до полиці й повернувся з якимсь предметом. Він подав його Марії:

– Це вагончик електропоїзда, який належав мені, коли я був маленьким. Я не мав дозволу гратися з ним сам-один, бо мій батько сказав, що він коштує дуже дорого й привезений зі Сполучених Штатів Америки. Тож мені доводилося чекати, коли він захоче змонтувати мені залізницю на підлозі кімнати й витягне поїзд із шафи, проте він майже кожну неділю волів проводити в Опері. Тому цей поїзд пережив моє дитинство, але дав мені дуже мало радості. Там, нагорі, я зберігаю всі рейки, локомотив, будинки, навіть інструкцію, як усе це монтувати; отже, я мав поїзд, який не був моїм, поїзд, яким я не грався. Ліпше я його зруйнував би, як усі інші іграшки, які мені дарували і про які я вже не пам’ятаю, бо звичка все руйнувати є невід’ємною частиною того способу, в який дитина пізнає світ. Бо цей непошкоджений поїзд завжди нагадує мені про ту частку мого дитинства, якої я не прожив, чи тому, що вона була надто дорогоцінною, чи тому, що мій батько працював тоді надто багато. Чи тому, що, монтуючи поїзд, він боявся надто виявити свою любов до мене.

Марія почала невідривно дивитися на вогонь у каміні. Щось між ними вже відбулося – і це було не випите вино, навіть не затишна атмосфера. То було вручення подарунків.

Ральф також обернувся до вогню. Вони мовчали, слухаючи, як потріскують жарини. Вони пили вино, так наче не могли більше ані сказати, ані зробити нічого важливого. Вони могли тільки бути тут, одне з одним, обоє дивлячись у одну точку.

– Я багато мала непошкоджених поїздів у своєму житті, – озвалася Марія через певний час. – Один із них – моє серце. Я також гралася з ним тільки тоді, коли світ прокладав свої рейки, а він ніколи не робив цього вчасно.

– Але ти кохала.

– Так, я кохала. Я кохала багато. Я кохала так сильно, що, коли моя любов просила в мене подарунка, мене опановував страх, і я втікала.

– Не розумію.

– І не треба. Я тебе навчаю, бо відкрила щось таке, чого раніше не знала. Подарунок. Віддати якусь річ, що є твоєю. Дати перед тим, як попросити щось дуже важливе. Ти маєш зараз мій скарб: ручку, якою я записала кілька своїх мрій. Я маю твій скарб: вагончик поїзду, частку дитинства, якого ти не прожив. Я тепер заберу з собою частку твого минулого, а ти забереш із собою щось від мого теперішнього. Як це добре.

Вона сказала це не моргнувши оком, не вважаючи дивною свою поведінку, так ніби вже давно знала, що це була найкраща і єдина манера діяти. Вона підвелася, випроставши своє гнучке тіло, почепила свого жакета на вішалку й поцілувала його в обличчя. Ральф Гарт не зробив жодного руху, жодної спроби підвестися з того місця, де він був, загіпнотизований полум’ям, мабуть, думаючи про свого батька.

– Я ніколи не думав про те, навіщо зберігаю цей вагончик. А сьогодні це мені стало ясно: щоб віддати його тобі вночі, біля розпаленого каміна. Тепер цей дім став легшим.

Він сказав, що завтра подарує решту своєї великої іграшки – рейки, паровози, таблетки, які створювали дим, – якомусь дитячому притулку.

– Можливо, сьогодні цей поїзд є великою рідкістю, якої більше не виготовляють, і коштує великі гроші, – остерегла його Марія й відразу розкаялась. Адже йшлося зовсім не про це, а про те, аби віддати щось дуже дороге для нашого серця.

Аби не сказати ще чогось такого, що не відповідало б моменту, вона знову поцілувала його в обличчя й попрямувала до дверей. Він усе ще дивився на вогонь, і вона делікатно попросила, щоб підійшов відчинити їй.

Ральф звівся на ноги, й вона пояснила йому, що, хоч їй і було приємно бачити, як він дивиться на вогонь, бразильці мають дивний забобон: коли навідують когось уперше, вони не дозволяють собі відчинити двері на виході, бо якби вони це зробили, то ніколи вже не повернулися б у цей дім.

– А я хочу повернутися.

– Хоча ми й не роздяглися, і я в тебе не увійшов, навіть не доторкнувся до тебе, ми з тобою кохалися.

Вона засміялася. Він запропонував відвезти її додому, але Марія відмовилася.

– Я прийду завтра з тобою побачитись, у «Копакабані».

– Не роби цього. Зачекай тиждень. Життя навчило мене, що чекати – найважче, і я хочу також призвичаїтися до нової думки: знати, що ти зі мною, хоча поруч тебе й немає.

Вона знову пішла пішки крізь холод і темряву ночі, як уже не раз робила в Женеві; за нормальних обставин ці прогулянки були пов’язані зі смутком, самотністю, бажанням повернутися до Бразилії, тугою за мовою, якою вона давно вже не розмовляла, фінансовими підрахунками, розпорядком денним.

Сьогодні, одначе, вона пішла пішки для того, щоб зустріти саму себе, зустріти ту жінку, яка протягом сорока хвилин сиділа біля вогню з одним чоловіком і була наповнена світлом, мудрістю, досвідом, чарами. Вона бачила обличчя цієї жінки понад півроку тому, коли прогулювалася біля озера, думаючи про те, повинна чи не повинна вона почати жити життям, яке було не її життям, – того надвечір'я ця жінка всміхалася їй дуже сумною усмішкою. Вона побачила її обличчя вдруге на півзгорнутому полотні, і тепер вона знову відчувала її присутність. Марія взяла таксі лише значно пізніше, побачивши, що ця магічна присутність розвіялася й покинула її, як це завжди траплялося.

Ліпше тепер не думати про те, що сталося, щоб нічого не порушити, щоб не дозволити тривозі прийти на зміну всьому тому, що вона недавно пережила. Якщо ця друга Марія справді існує, вона повернеться тоді, коли буде потрібна.

Рядки з Маріїного щоденника, записані в ніч, у яку їй було подаровано вагончик поїзда:

Глибоким найреальнішим бажанням є бажання наблизитися до когось. Від тієї миті починаються подальші події, чоловік і жінка залучаються до гри, але те, що відбувається спочатку, – потяг, що їх поєднав, – описати неможливо. Це незаймане жадання, у своєму чистому вигляді.

Коли жадання перебуває ще в цьому своєму чистому стані, чоловік і жінка палко люблять життя, переживають кожну мить із шанобливою вдячністю, переживають цілком усвідомлено, постійно чекаючи на хвилину близького блаженства.

Люди, що перебувають у цьому стані, не поспішають, не прискорюють події неусвідомленими діями. Вони знають, що неминуче зуміє себе проявити, що справжнє завжди знайде спосіб показати себе. І коли надходить ця хвилина, вони не вагаються, не втрачають нагоду, не пропускають жодної магічної миті, бо цінують важливість кожної секунди.

* * *

Наступними днями Марія виявила, що знову потрапила в пастку, якої так намагалася уникнути, – але це її не засмутило й не стривожило. Навпаки: втрачати їй не було чого, тому вона почувала себе цілком вільною.

Вона знала, що, хоч би якою романтичною була їхня ситуація, одного дня Ральф Гарт зрозуміє, що вона всього-на-всього повія, а він – усіма шанований митець. Що вона майже все життя прожила в далекій країні, яку завжди стрясають кризи, тоді як він живе у справжньому раю, живе життям організованим і захищеним від самого свого народження. Він здобув освіту в найкращих коледжах та побував у кращих музеях світу, тоді як вона з не вельми високими оцінками закінчила лише середню школу. І нарешті, такі сни, як цей, довго не тривають, а Марія вже прожила на світі досить, аби зрозуміти, що реальна дійсність не поєднується з її снами. Їй навіть приносило велику радість говорити реальності, що вона її не потребує, не залежить від подій, які реально відбуваються, щоби бути щасливою.

– Яка ж я романтична, Господи-Боже.

Протягом тижня вона намагалася придумати, що може зробити Ральфа Гарта щасливим; він повернув їй гідність і «світло», що їх, як їй здавалося, вона назавжди втратила. Але вона могла віддячити йому за це лише тим, що він вважав Маріїним фахом, – сексом. Позаяк у рутинному середовищі «Копакабани» все відбувалося без особливих варіацій, вона вирішила пошукати інших джерел.

Вона подивилася кілька порнографічних фільмів і знову ж таки не знайшла там нічого цікавого – крім, можливо, варіації щодо кількості партнерів. Оскільки фільми допомогли їй не дуже, вона вперше, відколи прибула до Женеви, вирішила купити кілька книжок, хоча досі вважала набагато практичнішим не заповнювати своє помешкання чимось таким, що, бувши одного разу прочитаним, стає непотрібним. Вона пішла до книгарні, яку побачила, коли прогулювалася з Ральфом по Дорозі на Сантьяго, і спитала, чи мають вони якусь літературу на тему, що її цікавила.

– Маємо багато, багато таких книжок, – відповіла продавщиця. – Правду кажучи, люди, як здається, цікавляться цим не дуже. Крім літератури спеціальної, також у всіх романах, які тут стоять, ви знайдете бодай одну сексуальну сцену. Про це ви можете прочитати також у красивих історіях про кохання або в серйозних трактатах на тему людської поведінки, – схоже, що люди тільки про це й думають.

Марія, маючи вже чималий життєвий досвід, знала, що продавщиця помиляється: люди були схильні про це думати тому, що їм здавалося, ніби весь світ заклопотаний цією темою. Вони дотримувалися суворої дієти, вдягали перуки, збавляли години в перукарнях або в гімнастичних школах, носили звабливу одіж, намагалися викресати жадану іскру – і що потім? Коли надходив час лягти до ліжка – одинадцять хвилин, і по всьому. Ніякої творчості, нічого такого, що перенесло б тебе до раю; минав зовсім короткий час, і іскра вже не мала снаги підтримувати розпалений вогонь.

Та марно було б сперечатися з білявою продавщицею, яка вважала, що світ може бути пояснений у книжках. Марія знову запитала, де в них стоїть спеціальна література, й побачила там кілька заголовків про ґеїв, лесбіянок, черниць, що розповідали всілякі непристойні історії про церковне життя, книжки, ілюстровані за допомогою техніки східних мистецтв, де були зображені всілякі сексуальні пози, що видалися Марії вельми незручними. Але один заголовок усе ж таки її зацікавив: «Священний секс». Принаймні тут вона повинна знайти якусь відмінність.

Вона купила цю книжку, прийшла додому, увімкнула радіо, знайшла ту станцію, яка завжди допомагала їй думати (бо музика там була спокійна), розкрила книжку й насамперед звернула увагу на те, що в ній досить багато ілюстрацій із сексуальними позами, практикувати які могли хіба люди, що працюють у цирку. Щодо тексту, то він був неймовірно занудним.

Марія здобула достатньо знань зі своєї професії, аби знати, що не все в житті було питанням пози, в якій ти розташовуєшся під час статевого акту, й у більшості випадків варіації виникали в цілком природний спосіб, бездумно, як танцювальні па. Та навіть знаючи це достеменно, вона спробувала зосередитись на тому, що читала.

Через дві години вона усвідомила дві речі.

По-перше, що їй пора вечеряти, бо вже скоро треба буде йти до «Копакабани».

По-друге, що людина, яка написала книжку, НІЧОГО в цьому не тямить. Багато теорії, усілякі витівки Сходу, непотрібні ритуали, ідіотські пропозиції. Вона довідалася, що автор віддавався глибоким роздумам у Гімалаях (треба буде з’ясувати, де це), відвідував курси йоги (вона чула про це розмови), дуже багато прочитав на цю тему, часто цитував різних авторів, проте не зрозумів найістотнішого. Секс не теорія, не спалювання ладану, не врочиста музика, не щось гідне глибокої пошани та поклоніння. Як та особа (автор книжки була жінкою) наважилася писати на тему, яку навіть Марія, що працювала в цій царині, безпосередньо не знала? Можливо, це була провина Гімалаїв або нав’язливого бажання ускладнити те, краса чого була саме в простоті та в любові. Якщо ця жінка була спроможна опублікувати й пустити на продаж таку дурну книжку, то Марії, мабуть, усе-таки слід усерйоз повернутися до думки про свій можливий текст, «Одинадцять хвилин». Він не був би ані цинічним, ані фальшивим – то була б тільки її історія, більше нічого.

Але вона не мала ані дозвілля, ані справжнього інтересу; їй треба було зосередити всю свою енергію на тому, щоб принести радість Ральфу Гарту і щоб навчитися управляти фазендами.

Рядки зі щоденника Марії, написані відразу після того, як вона відклала занудну книжку:

Я зустріла чоловіка й закохалася в нього. Я дозволила собі закохатися з однієї дуже простої причини: я ні на що не сподіваюся. Знаю, що через три місяці я вже буду далеко, він стане спогадом, але я неспроможна далі жити без кохання; я вже підійшла до своєї межі.

Я пишу ці рядки для Ральфа Гарта – так його звати. Я не знаю, чи він повернеться до кабаре, в якому я працюю, але вперше у своєму житті не надаю цьому анінайменшої ваги. Мені досить його кохати, бути з ним у моїх думках і забарвити це прегарне місто його кроками, його словами, його ніжністю. Коли я покину цю країну, вона матиме обличчя, ім'я, спогад про розпалений у каміні вогонь. Усе мною тут пережите, всі ті труднощі, які мені довелося долати, – ніщо поряд із цим спогадом.

Мені хотілося б зробити для нього те, що він зробив для мене. Я багато думала й відкрила, що зовсім не випадково зайшла до тієї кав'ярні; найважливіші зустрічі готуються душами ще до того, як тіла побачать одне одного.

Як правило, такі зустрічі відбуваються, коли ми доходимо до межі, коли в нас виникає необхідність померти й емоційно відродитися. Ці зустрічі нас чекають – але ми здебільшого уникаємо їх Проте, коли нас опановує розпач, коли нам уже немає чого втрачати або, навпаки, життя приносить нам багато радості, тоді невідоме проявляє себе, й наш світ змінює напрямок свого руху.

Усі ми вміємо кохати, бо народжуємося вже з цим даром. Деякі люди практикують це почуття цілком добре, але більшості доводиться навчатися спочатку, пригадувати, як треба кохати, й усі – без винятку – мають потребу згоріти на вогні своїх колишніх емоцій, воскресити деякі радощі та болі, пошуки та повернення втраченого, перш ніж їм щастить знайти провідну ниточку, що тягнеться за кожною новою зустріччю; атож, існує така ниточка.

І тоді тіла навчаються розмовляти мовою душі, це називається сексом, і це якраз те, що я можу дати чоловікові, який повернув мені душу, хоча він абсолютно не усвідомлює своєї важливості в моєму житті. Він у мене цього просив, і він це матиме; я хочу, щоб він був дуже щасливий.

Життя іноді буває дуже скупим: минають дні, тижні, місяці, а людина не відчуває нічого нового. Та коли раптом відчиняються двері – а таким був випадок Марії з Ральфом Гартом, – у відкритий простір шугає справжня лавина. У цю хвилину ти не маєш нічого, а в наступну маєш більше, аніж можеш прийняти.

* * *

Через дві години по тому, як Марія записала останні рядки до свого щоденника, вона прийшла на роботу. Мілан, хазяїн закладу, відразу підійшов до неї.

– Отже, ти була з тим художником.

Мабуть, у цьому закладі його знали – вона це зрозуміла) коли побачила, як Ральф заплатив за трьох клієнтів, заплатив точну суму, не спитавши про ціну. Марія лише мовчки кивнула головою, намагаючись створити навколо цього певну таємничість, чому Мілан не надав анінайменшої ваги, бо знав життя набагато краще, аніж вона.

– Мабуть, ти вже готова зробити наступний крок. Є один винятковий клієнт, який давно про тебе запитує. Я сказав йому, що тобі бракує досвіду, й він повірив мені; але, мабуть, пора спробувати.

Винятковий клієнт?

– А до чого тут, власне, художник?

– Він теж клієнт винятковий.

Виходить, усе те, що вона робила в Ральфа Гарта, було вже проекспериментовано й зроблено іншою з її колежанок. Вона закусила губу й не сказала нічого – відтоді минув лише тиждень, і вона не могла забути те, що тоді написала.

– Я повинна буду робити те саме, що робила з ним?

– Я не знаю, що ви там робили. Але якщо сьогодні хтось запропонує тобі випити, не погоджуйся. Клієнти виняткові платять ліпше, і ти не пожалкуєш.

Робота почалася, як і щодня. Таїландки, які завжди сиділи разом, колумбійки зі своїм виглядом людей, що їм усе відомо, три бразилійки (в тому числі й Марія), що дивилися навкруги неуважним поглядом, так ніби ніщо з ними побаченого не було ані новим, ані цікавим. Була тут також одна австріячка, дві німкені, а решту трупи складали жінки з колишньої Східної Європи, усі високі, зі світлими очима, вродливі – вони одружувалися значно швидше, ніж інші.

Почали заходити чоловіки – росіяни, швейцарці, німці, – які завжди були дуже заклопотаними службовцями, спроможними оплачувати послуги найдорожчих повій одного з найдорожчих міст у світі. Декотрі прямували до її столу, але вона щоразу дивилася на Мілана, й він подавав їй негативний сигнал. Марія була задоволена: сьогодні вночі їй не треба буде розтуляти ноги, терпіти всілякі запахи, приймати душ у ванних кімнатах, де не завжди була підігріта вода, – усе, що вона муситиме зробити, – це навчити чоловіка, вже стомленого від сексу, як треба кохати жінку. І тепер, міркуючи над цим, вона розуміла, що не кожна жінка зможе виявити стільки хисту, щоб вигадати цікаву історію для сьогоднішнього дня.

Водночас вона запитувала себе: «Чому, після того як вони випробують усе, вони однаково воліють повернутися до початку?» Проте це її не обходило; за умови, якщо вони платили, вона була з ними для того, щоб їх обслуговувати.

Увійшов чоловік, молодший за Ральфа Гарта; вродливий, із чорним волоссям, із бездоганними зубами, в костюмі, що скидався на ті, які носили китайці, – без краватки, з високим коміром, – та в бездоганно білій сорочці під ним. Попрямував до бару, подивився на Марію й підійшов до неї.

– Хочете випити?

Мілан ствердно кивнув головою, й вона запросила його до свого столу. Попросила свій фруктовий коктейль і чекала запрошення до танцю, але в цю мить її співрозмовник відрекомендувався:

– Мене звати Теренс, і я працюю в компанії, що виробляє диски, в Англії. Оскільки я знаю, що перебуваю в закладі, де людям можна довіряти, то, сподіваюся, це залишиться між нами.

Марія заговорила про Бразилію, але він урвав її:

– Мілан сказав, що ви розумієте, чого мені треба.

– Я не знаю, чого вам треба. Але я знаю, що я спроможна робити.

Ритуал не було виконано; він оплатив рахунок, потім узяв її за лікоть і дав їй тисячу франків. На якусь мить, уже сидячи в таксі, вона згадала про араба, з яким ходила вечеряти в ресторан, обвішаний картинами знаменитих художників; це вперше вона отримала таку ж суму, але, замість радіти, відчувала певну нервозність.

Таксі зупинилося перед одним із найдорожчих готелів у місті. Її компаньйон сказав добривечір швейцарові, продемонструвавши, що він тут цілком своя людина. Вони піднялися прямо в його номер, апартаменти-люкс із видом на річку. Він відкрив карафу з вином – мабуть, дуже рідкісним, – і подав їй келих.

Марія дивилася на нього, поки пила: чого такий чоловік, як він, багатий, гарний, хоче від повії? Позаяк він майже не розмовляв, вона теж більшу частину часу мовчала, намагаючись угадати, як їй найліпше задовольнити бажання виняткового клієнта. Вона зрозуміла, що не повинна брати ініціативу на себе, та коли процес уже почнеться, їй треба буде догоджати його забаганкам із необхідною швидкістю; зрештою, далеко не щоночі вона заробляла тисячу франків.

– Ми маємо час, – сказав Теренс. – Стільки часу, скільки нам знадобиться. Ви зможете навіть поспати тут, якщо схочете.

До Марії знову повернулася невпевненість. Цей чоловік аж ніяк не здавався боязким, і говорив він спокійним голосом, що відрізнявся від голосів усіх інших її клієнтів. Він знав, чого він хоче; поставив чудову музику, з чудово підібраною гучністю в чудових апартаментах із чудовим вікном, яке виходило на чудове озеро чудового міста. Його костюм був чудового крою, а валіза стояла в одному з кутків, невеличка валіза, так ніби він не потребував багато речей, щоб вирушити в подорож, – або так, ніби приїхав до Женеви на цю одну ніч.

– Я поїду спати додому, – відповіла Марія.

Чоловік, який був перед нею, вмить цілком перемінився. Його очі чемного кавалера набули холодного, крижаного блиску.

– Сядьте тут, – сказав він, показавши на крісло поруч із письмовим столиком.

Це був наказ! Справжній наказ! Марія підкорилася і, на її подив, відчула збудження.

– Сядьте прямо. Приберіть елегантну позу, як жінка з вищого світу. Якщо ви цього не зробите, я покараю вас.

Покараю! Винятковий клієнт! За одну мить вона зрозуміла все, дістала з сумочки тисячу франків і поклала гроші на письмовий столик.

– Я знаю, чого ви хочете, – сказала вона, дивлячись у саму глибінь цих холодних синіх очей. – Але в мене зараз не той настрій.

Її компаньйон, здавалося, повернувся до нормального стану й побачив, що вона каже правду.

– Візьміть своє вино, – сказав він. – Я ні до чого не збираюся вас силувати. Можете побути тут трохи ще або піти зараз, якщо бажаєте.

Ці слова повернули їй спокій.

– Я маю роботу. Маю хазяїна, який опікується мною й довіряє мені. Будь ласка, не кажіть йому нічого.

Марія промовила ці слова, не намагаючись пробудити жаль до себе, без благання в голосі, – просто такою була реальність її життя.

Теренс теж набув свого колишнього вигляду – не лагідний і не суворий, просто чоловік, який, на відміну від її інших клієнтів, справляв враження людини, яка знає, чого вона хоче. Здавалося, він щойно вийшов із трансу, з театральної п’єси, яка ще й не почалася.