Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

Того вечора директор банку прийшов, привітався з колумбійкою й рушив до столу, де сиділа інша. Вони випили, потанцювали, й, – Марія вважала, що це було очевидним викликом, – югославка підморгнула колумбійці, ніби хотіла сказати: «Ти ж бачиш? Він обрав мене!»

Але в тому підморгуванні було й чимало іншого, невисловленого словами: він обрав мене, тому що я гарніша, тому що я була з ним на минулому тижні і йому сподобалося, бо я молода. Колумбійка не сказала нічого. Та коли сербіянка повернулася через дві години, вона сіла з нею поруч, дістала з сумочки лезо й розпанахала їй обличчя, біля вуха: рана була не глибокою й не небезпечною, але достатньою для того, щоб залишити невеличкий рубець, який завжди нагадуватиме їй про цю ніч. Дівчата зчепилися, кров забризкала все навколо, наполохані відвідувачі розбіглися.

Коли прибула поліція з’ясувати, що тут відбулося, югославка сказала, що порізала собі обличчя скалкою келиха, який упав з полиці й розбився (полиць у «Копакабані» не було). То був закон мовчанки, або «омерта», як любили казати італійські повії: усі конфлікти, що виникали на вулиці Берна, від кохання до смерті, неодмінно знаходили своє розв’язання, але без втручання закону. Тут був власний закон.

Поліція знала про «омерту», вони побачили, що жінка бреше, проте особливо не наполягали – швейцарському платникові податків обійшлося б надто дорого рішення заарештувати, судити й годувати повію весь той час, поки вона сидітиме у в'язниці. Мілан подякував поліцаям за негайне втручання, але сказав, що це було непорозуміння або якийсь підступ із боку конкурентів.

Коли поліція пішла, він зажадав, щоб обидві ніколи більше не з’являлися в його барі. Зрештою, «Копакабана» була закладом сімейним (твердження, яке Марії було важко зрозуміти) і мала берегти свою репутацію (ці слова заінтригували її ще більше). Тут не було місця для скандалів, позаяк найперший закон вимагав шанувати чужого клієнта.

Другий закон вимагав цілковитої надійності та нерозголошення, як це має місце «у швейцарському банку». Головне, що тут можна було повністю довіряти клієнтам, котрі добиралися з тією самою ретельністю, з якою банк добирає своїх, – ця довіра ґрунтувалася як на його поточному рахунку, так і на бездоганній репутації в минулому.

Іноді виникали якісь непорозуміння, якісь рідкісні випадки несплати, агресивних випадів або погроз проти дівчат, але за ті багато років, у які він створював і, долаючи неабиякі труднощі, зміцнював добру славу свого кабаре, Мілан навчився визначати, кого можна брати своїм постійним клієнтом, а кого – ні. Жодна з жінок не знала достоту, за якими критеріями це робилося, але їм не раз доводилося бачити, як тому чи тому елегантно вбраному відвідувачеві повідомляли, що сьогодні кабаре повне (хоча було порожнім) і наступними ночами воно буде повне теж (тобто не приходьте сюди більше, будь ласка). Бачили також, із якою досконалою люб’язністю Мілан вітав за келихом шампанського людей у спортивних костюмах та з бородами. Хазяїн «Копакабани» оцінював своїх відвідувачів не за їхнім зовнішнім виглядом і в кінцевому підсумку завжди мав слушність.

У добрих комерційних відносинах усі сторони мають бути задоволеними. Більшість клієнтів були одружені або обіймали високі посади в якихось фірмах. Також і деякі з жінок, що тут працювали, були одружені, мали дітей і відвідували батьківські збори в школах, знаючи, що не наражаються на жоден ризик: якби хтось із батьків з'явився в «Копакабані», він також би був скомпрометований і не зміг би сказати нічого: так діяла «омерта».

Марія, можна сказати, товаришувала з колежанками, проте подруг серед них не мала. Ніхто не любив багато розповідати про своє життя. У тих небагатьох розмовах, які Марія мала з дівчатами, жодна з них не висловила ані гіркоти, ані почуття провини, ані смутку – лише щось подібне до смирення. А ще в усіх був якийсь дивний викличний погляд, так ніби вони пишалися собою, пишалися тим, що живуть усупереч усьому світові, незалежні й упевнені в собі. Через тиждень будь-яка новенька вже здобувала право вважатися «професіоналкою» й отримувала інструкції завжди сприяти стабільності шлюбів (повія не повинна бути загрозою домашньому вогнищу), ніколи не приймати запрошень поза розпорядком денним своєї роботи, вислуховувати довірчі зізнання, утримуючись при цьому від висловлення власної думки, стогнати під час оргазму (Марія відкрила, що всі так робили, хоча спочатку ніхто їй про це не сказав нічого, бо йшлося про один із професійних трюків), вітатися з поліцаями на вулиці, стежити за тим, щоб дозвіл на працю та довідка про стан здоров’я завжди були в порядку й, нарешті, надто не замислюватися про моральні та легальні аспекти того, чим вони займаються: вони є такими, якими вони є, та й годі!

До появи перших клієнтів Марію часто бачили з книжкою, тому незабаром вона здобула славу «інтелектуалки». Спочатку дівчата намагалися з’ясувати, чи йдеться про любовні історії, але побачивши, що вона читає книжки на теми сухі й нецікаві, такі, як економіка, психологія і – віднедавна – управління фазендами, давали їй спокій, і вона діставала змогу спокійно провадити свої пошуки та робити свої примітки.

Оскільки Марія мала багато постійних клієнтів і приходила до «Копакабани» щодня, навіть коли були проблеми з вуличним рухом, вона завоювала довіру Мілана й розбудила заздрість колежанок; вони подейкували, що бразилійка амбітна, пихата і думає лиш про те, щоб заробити якомога більше грошей. Це останнє твердження було правдою, хоча їй хотілося б запитати, а чи не всі вони трудилися тут задля того самого.

Хай там як, а балачки не вбивають – вони становлять невід’ємну частину життя кожної особи, яка домоглася певних успіхів у житті. Марія воліла не помічати їх, зосередивши всю увагу на своїх двох головних завданнях: повернутися до Бразилії в означений час і купити фазенду.

Ральф Гарт тепер перебував у її думках зранку до вечора, й уперше в житті вона була щаслива своїм відсутнім коханням – хоча трохи жалкувала, що призналася в ньому, ризикуючи усе втратити. Але що вона може втратити, якщо нічого не просить натомість. Вона згадала, як швидше закалатало її серце, коли Мілан згадав, що він є – чи був раніше – «винятковим клієнтом». Що це могло означати? Вона почувала себе зрадженою, її мучили ревнощі.

Очевидно, без ревнощів не буває кохання, хоча життя її вже навчило, що марно переконувати себе, ніби хтось може володіти кимось – хто вірить, що це можливо, той хоче одурити себе самого. Незважаючи на це, людина не може придушити в собі думку про ревнощі, або вбираючи її в інтелектуальні шати, або тавруючи її як вияв слабкості.

Найсильніше кохання – це те, яке спроможне демонструвати свою слабкість. Хай там як, а якщо моє кохання справжнє (а не лише спосіб розважитися, одурити себе, збавити час, який, мабуть, ніколи не промине в цьому місті), свобода подолає ревнощі та біль, який вони спричиняють, – хоча й біль є цілком природним виявом людських почуттів. Тому, хто займається спортом, це добре відомо: коли ми хочемо досягти поставлених цілей, ми повинні бути готові до певної денної дози болю або поганого самопочуття. Спочатку він завдає нам прикростей і відвертає нашу увагу від головного, але з плином часу ми починаємо розуміти, що він є частиною доброго самопочування, і настає така мить, коли, якщо немає болю, ми маємо відчуття, що фізичні тренування не дали бажаного ефекту.

Небезпечно поміщати цей біль у фокус своєї уваги, наділяти його ім’ям певної особи, утримувати його постійно у своїх думках; але від цього, Богу дякувати, Марія спромоглася звільнитися.

Та незважаючи на це, вона іноді ловила себе на тому, що думає, де він зараз може бути, чому не приходить, чи не здалася вона йому дурною, коли розповіла оту історію про чекання поїзда та пригнічене жадання, чи, бува, не втік він назавжди, після того як вона освідчилася йому в коханні. З метою уникнути, щоб такі солодкі почуття переходили в страждання, вона винайшла один метод: коли їй у думці зринало щось приємне, пов’язане з Ральфом Гартом, – а це міг бути вогонь у каміні або вино, якась думка, що її вона хотіла б обговорити з ним або просто солодке й тривожне бажання знати, коли він повернеться, – Марія припиняла робити те, що в ту мить робила, усміхалася до неба й дякувала йому за те, що вона жива й нічого не сподівається від чоловіка, якого кохає.

А якщо її серце починало жалкувати за відсутністю коханого або докоряти їй за ті дурниці, які вона сказала йому, коли вони були разом, вона казала самій собі: «А, тобі хочеться про це думати? Ну то гаразд; роби собі, що знаєш, а я тим часом займуся речами важливішими».

І вона знову втуплювала погляд у книжку або, якщо йшла вулицею, починала звертати увагу на все, що було навколо неї: кольори, людей, звуки, головним чином звуки – тупотіння власних кроків, шарудіння перегорнутої сторінки, гуркіт машин, уривки розмов, – і невідчепна думка зрештою зникала. Якщо хвилин через п’ять вона поверталася, Марія повторювала цей процес, аж доки ці спогади, які спочатку приймалися, але потім делікатно відкидалися, зникали на тривалий час.

Одною з таких «негативних думок» була можливість того, що вона більш ніколи його не побачить. Трохи попрактикувавшись і набравшись терпіння, вона зуміла перетворити її на «думку позитивну»: коли вона звідси поїде, Женева залишиться в її пам’яті обличчям чоловіка з дуже довгим волоссям, яке давно вийшло з моди, дитячою усмішкою, серйозним голосом. Якщо хтось запитає її через багато років, яким їй здалося місто, де вона жила у своїй юності, вона зможе йому відповісти: «То було чудове місто, де можна було кохати й вірити, що тебе теж кохають».

Рядки зі щоденника Марії, написані в «Копакабані» в чеканні, коли почнеться наплив клієнтів:

Перебувши стільки з чоловіками, які сюди приходять, я доходжу висновку, що секс застосовується як і всякий інший наркотик: щоб утекти від реальності, щоб забути про свої проблеми, щоб розслабитися. І, як і всі наркотики, це практика шкідлива й руйнівна.

Якщо людина хоче наркотичного забуття, чи то за допомогою сексу, чи чогось іншого, це її проблема; наслідки її дій будуть кращими або гіршими, залежно від того способу себе одурманити, який вона обрала. Але якщо ми хочемо щось зрозуміти в цьому житті, то повинні знати, що «добре» завжди відрізняється від «найкращого».

На відміну від того, що думають мої клієнти, сексом не можна займатися в будь-який час.

У кожному з нас захований годинник, і для того, щоб дві особи змогли покохатися, треба, щоб стрілки їхніх годинників показували однаковий час. А це трапляється не щодня. Той, хто кохає, не залежить від статевого акту, щоб почути себе добре. Якщо двоє перебувають разом і люблять одне одного, вони повинні знову й знову звіряти свої внутрішні годинники, з терпінням і впертістю, вдаючись до гри й «театральних» репрезентацій, аж поки вони зрозуміють, що кохатися – це щось більше, ніж просто зустріч. Це «обійми» їхніх статевих органів.

Усе має вагу. Людина, яка живе інтенсивним життям, утішається протягом усього часу й не відчуває потреби в сексі. Коли вона вдається до сексу, то робить це з переситу, як ото коли келих із вином є таким повним, що вино природно переливається через вінця, робить тому, що не може цього уникнути, тому що вона приймає заклик життя, тому, що в цей момент, саме в цей момент, вона самохіть втрачає контроль.

Р. S. Щойно я перечитала те, що написала: Господи Небесний, та я й справді стала інтелектуалкою!!!

* * *

Незабаром після того, як вона це написала, й коли готувалася прожити ще одну ніч Співчутливою Матір’ю або Наївною Дівчиною, двері «Копакабани» відчинилися й увійшов Теренс, працівник компанії з виробництва дисків, один із виняткових клієнтів.

Мілан здавався задоволеним за своїм прилавком: дівчина його не підвела. А Марії в ту мить пригадалися слова, що говорили так багато й водночас не говорили нічого: «Біль, страждання й багато втіхи».

– Я приїхав із Лондона умисне, щоб зустрітися з вами. Я багато думав про вас.

Вона усміхнулася, намагаючись, щоб її усмішка не здалася йому усмішкою підбадьорення. Знову він не став дотримуватися ритуалу, не запросив її ані випити, ані до танцю – лише сів поруч.

– Коли тобі вдається домогтися, аби людина щось відкрила для себе, учитель теж відкриває щось нове для себе.

– Я знаю, про що ви кажете, – відповіла Марія, згадавши про Ральфа Гарта й розсердившись на себе за цей спогад.

Перед нею інший клієнт, вона повинна поставитися до нього з пошаною й зробити все, аби він був задоволений.

– Хочете, щоб ми продовжили?

Тисяча франків. Прихований світ. Патрон, який на неї дивиться. Упевненість, що вона зможе зупинити його, коли захоче. Позначена дата повернення до Бразилії. Інший чоловік, що так і не прийшов.

– Ви поспішаєте? – запитала Марія.

Він сказав, що ні. Чого вона хоче? Хочу випити свій фруктовий коктейль, станцювати свій танець, хочу пошани до своєї професії.

Він вагався кілька хвилин, але це входило в репертуар його театру – приборкувати й підкорятися. Він заплатив за випивку, потанцював, замовив таксі, віддав їй гроші, коли вони їхали через місто, й вони вийшли біля того самого готелю. Увійшли до вестибюля, він привітався з італійським швейцаром так само, як у ту ніч, коли вони познайомилися, й вони піднялися до тих самих апартаментів із видом на річку.

Теренс черкнув сірником, і тільки тоді Марія помітила, що в кімнаті стояли десятки свічок. Він почав запалювати їх.

– Що ви хотіли б знати? Чому я такий? Якщо не помиляюся, то ви були в захваті від тієї ночі, яку ми перебули разом. А тепер я дозволю собі запитати, чому ви така, якою ви є?

– Я зараз думаю, що в Бразилії існує забобон, згідно з яким не можна запалювати більш як три свічки одним сірником. І що ви цього звичаю не шануєте.

Він проігнорував її зауваження.

– Ви схожі на мене. Ви прийшли сюди не для того, щоб заробити тисячу франків, а в пошуках відчуття провини, залежності, внаслідок своїх комплексів та своєї невпевненості. І це не добре, й не погано – такою є природа людська.

Він увімкнув телевізор за допомогою пульта дистанційного управління і перемкнув кілька каналів, поки зупинився на хроніці, де показували біженців, які рятуються від війни.

– Бачите? Бачили програми, в яких люди обговорюють свої персональні проблеми перед усім світом? А бачили, що друкують у газетах? Світ розважається репортажами про страждання та біль. На перший погляд – садизм, мазохізм, якщо взяти до уваги, що нам не обов’язково знати про все це, щоби бути щасливими, а проте ми буваємо постійно присутні при чужих трагедіях, а іноді й самі страждаємо, коли дивимося на них.

Він наповнив два келихи шампанським, вимкнув телевізор і став запалювати решту свічок, не зваживши на забобон, про який згадала Марія.

– Повторюю: така людська доля. Відтоді як нас вигнали з раю ми або страждаємо, або примушуємо когось страждати, або спостерігаємо, як страждають інші. Це процес непідконтрольний.

Вони прислухалися й почули, як надворі гуркотять перекати грому, наближалася грандіозна буря.

– Але для мене тут не все зрозуміло, – сказала Марія. – Мені здається безглуздим припускати, що ви мій пан, а я ваша рабиня. Нам не треба ніякого «театру», щоб зустрітися зі стражданням. Життя дає нам безліч нагод, щоби зіткнутися з ним.

Теренс вже запалив усі свічки. Він узяв одну з них і поставив її в центрі столу, знову налив у келихи шампанського й приніс ікру. Марія пила швидко, думаючи про тисячу франків, які лежали в її сумочці, про невідоме, яке чарувало її й жахало, про те, як узяти свій страх під контроль. Вона знала, що з цим чоловіком жодна ніч не повториться, що погрожувати йому дарма.

– Сядьте.

Тон його голосу був між лагідним і владним. Марія підкорилася, і хвиля тепла прокотилася по її тілу; цей наказ вона вже чула, й упевненість відразу повернулася до неї.

«Театр. Я повинна увійти в театральну п’єсу».

Було добре отримувати накази. Не треба було думати, лише підкорятися. Вона попросила ще шампанського, він приніс їй горілки; вона діє швидше, визволяє надійніше, добре поєднується з ікрою.

Він відкрив карафу. Марія практично пила сама, слухаючи, як гуркоче надворі грім. Усе готувалося до того, щоб створити досконалий момент, наче енергія неба й землі також захотіла обернутися до них своєю насильницькою стороною.

У якийсь момент Теренс дістав із шафи невеличку валізку й поставив її на ліжко.

– Не ворушіться.

Марія застигла нерухомо. Він відкрив валізу й дістав дві пари наручників із хромованого металу.

– Сядьте так, щоб розчепірити ноги.

Вона підкорилася. Її воля була паралізована, й вона підкорялася, бо їй так хотілося. Вона помітила, що він зазирає їй між ноги, він міг там бачити чорні труси, довгі панчохи, стегна, міг уявити собі жмутик волосся, пуцьку.

– Встань!

Вона підхопилася з крісла. Її тіло насилу змогло втримати рівновагу, й вона зрозуміла, що сп’яніла дужче, ніж їй спочатку здавалося.

– Не дивись на мене. Опусти голову, шануй свого пана!

Перш ніж вона встигла опустити голову, тонкий батіг був видобутий із валізи й ляснув у повітрі, так ніби жив власним життям.

– Пий. Тримай голову прямо, але пий!

Вона перехилила ще одну, другу, третю чарку з горілкою. Тепер це вже був не театр, а реальність життя: вона втратила контроль над собою. Почувала себе річчю, простим інструментом, і, хоч би яким це здавалося неймовірним, ця підкореність наповнювала її відчуттям цілковитої свободи. Вона вже не була вчителькою, не була тією, яка навчає, не була тією, яка втішає, не була тією, яка вислуховує довірчі зізнання, не була тією, яка збуджує; вона була лише дівчиною з глухої бразильської провінції, перед велетенською могутністю чоловіка.

– Роздягнися.

Цей наказ пролунав сухо, без жадання – а проте важко було уявити собі щось еротичніше. Тримаючи голову, покірно опущеною на знак приниженого послуху, Марія розстебнула сукню, й вона ковзнула їй до ніг.

– Ти погано поводишся, ти це знаєш?

Батіг знову лунко ляснув у повітрі.

– Тебе слід покарати. Така молода дівчина – як ти смієш чинити мені всупереч? Ти повинна стояти переді мною навколішках!

Марія зробила рух, щоб уклякнути перед ним, але батіг випередив її, вперше доторкнувшись до її тіла – на сідницях. Він обпік її, проте, як їй здалося, сліду не залишив.

– Я не казав, щоб ти зараз переді мною вклякала. Хіба казав?

– Ні.

Удруге батіг шмагонув її по сідницях.

– Скажи: «Ні, мій пане».

І ще раз по сідницях. Знову там обпекло, наче вогнем. Якусь частку секунди вона думала про те, що могла б негайно зупинити все це, але що вона також може вирішити дійти до кінця, не через гроші, а через те, що він сказав першого разу: людська істота може пізнати себе тільки тоді, коли дійде до своїх меж.

І все це було для неї нове; це була пригода, згодом вона матиме змогу вирішити, продовжувати їй чи ні, але в цю мить вона перестала бути дівчиною, яка мала в житті три цілі, дівчиною, що заробляла гроші своїм тілом, що знала чоловіка, який мав удома камін і вмів розповідати цікаві історії. Тут вона була ніхто – і все, про що вона мріяла, – це якраз бути ніким.

– Скинь весь одяг. І пройдися туди-сюди, щоб я міг тебе бачити.

Знову вона підкорилася, з низько опущеною головою, не промовивши жодного слова. Чоловік, який на неї дивився, був одягнений, незворушний, він уже не був тією особою, з якою вона розмовляла, відтоді як вони покинули кабаре, – він був Уліссом, який приїхав із Лондона, Тесеєм, який опустився з неба, завойовником, який вдерся в найбезпечніше місто у світі та в найзакритіше серце на землі. Вона скинула труси, ліфчик, почула себе беззахисною і захищеною водночас. Батіг знову ляснув у повітрі, але цього разу не доторкнувся до тіла.

– Тримай голову низько! Ти прийшла сюди, щоб я тебе приборкав, щоби підкорятися всім моїм забаганкам, ясно?

– Атож, пане.

Він схопив її за руки й замкнув першу пару наручників на її зап’ястках.

– І ти в мене дістанеш доброї хлости. Поки навчишся добре себе поводити.

Відкритою долонею він ляснув її по гепі. Марія скрикнула, бо цього разу було справді боляче.

– А, то ти ще й репетуєш? А як тобі сподобається це?

Перш ніж вона встигла відреагувати, він запхав їй у рота шкіряний кляп. Він не перешкоджав їй говорити, вона могла сказати «жовте» або «червоне», але відчувала, що така її доля – дозволити цьому чоловікові робити з нею все що завгодно, й утекти звідси не було як. Вона була гола, з кляпом у роті, в наручниках, а в її жилах замість крові струменіла горілка.

Ще один ляпас по гепі.

– Пройдися туди-сюди!

Марія почала ходити, підкоряючись командам «зупинися», «обернися праворуч», «сядь», «розтули ноги». Раз у раз, навіть без жодної на те причини, він підіймав розкриту долоню, й вона відчувала біль, відчувала приниження – що було сильнішим і болючішим, аніж біль, – відчувала себе в іншому світі, де не існувало більше нічого, й це було відчуття майже релігійне, це було бажання стерти себе цілком, слугувати, втратити уявлення про своє «я», про свої прагнення, про свою волю. Вона була вся мокра, збуджена й не розуміла, що з нею діється.

– Навколішки!

Позаяк Марія постійно тримала голову низько опущеною на знак покірливості й приниженого смирення, вона не могла бачити, що відбувається; але вона звернула увагу на те, що в тому іншому всесвіті, на іншій планеті, цей чоловік тяжко відсапувався, стомившись від ляскання батогом та ляскання по її сідницях розкритою долонею, тоді як вона відчувала, що все більше наповнюється силою та енергією. Вона вже втратила всякий сором, і їй було мало показувати, що вона тішиться, вона почала стогнати, просила, щоб він лоскотав їй пуцьку, проте чоловік замість цього схопив її й потяг на ліжко.

Гвалтовно – але з такою ґвалтовністю, що, як вона знала, не завдасть їй найменшої шкоди, – він розсунув їй ноги й прив’язав кожну з одного й другого краю ліжка. Руки в неї були закуті в наручники, ноги розчахнуті, в роті кляп, – коли ж він у неї проникне? Невже він не бачить, що вона вже готова, що хоче йому слугувати, що вона стала його рабинею, його твариною, його річчю, що вона зробить усе, що він їй накаже?

– Хочеш, щоб я тебе всю роздер?

Вона побачила, що він притулив пужално батога до її пуцьки, протягнув його згори вниз, і в ту мить, коли він торкнувся її клітора, вона втратила тяму. Вона не знала, скільки часу вони там були, не знала, скільки разів він її лупцював, але зненацька до неї прийшов оргазм, оргазм, який десятки, сотні чоловіків за ці місяці так і не змогли в ній розбудити. Спалахнуло сліпуче світло, й вона відчула, що провалюється в якусь чорну яму, бездонну яму своєї душі, де гострий біль і страх перемішалися з абсолютною насолодою, це відчуття винесло її за всі ті межі, які вона знала, й Марія застогнала, зойкнула голосом, що його придушив кляп, засмикалася на ліжку, відчуваючи, що наручники перетирають їй зап’ястки, а ремені повпиналися в литки, засмикалася так, як ніколи не смикалася, саме тому, що не могла зворухнутися, зойкнула так, як ніколи не зойкала, бо в роті у неї був кляп, і ніхто не міг її почути. Це були біль і втіха, пужално батога тиснуло на її клітор усе сильніше, й оргазм бризнув з її рота, з її пуцьки, з усіх пор її тіла, з її очей, з усієї шкіри.

Вона провалилася в якийсь транс і потроху опускалася кудись, опускалася, вона вже не відчувала пужално батога між своїми ногами, відчувала лише своє волосся, змочене рясним потом, та доторки ніжних рук, що знімали з неї наручники та розв’язували реміняччя, яким були примоцовані до ліжка її ноги.

Вона лежала, збентежена, неспроможна дивитися на чоловіка, бо відчувала сором за себе, за свої зойки, за свій оргазм. Він лагідно гладив її по голові й водночас важко відсапувався – проте втіху спізнала тільки вона; він не пережив жодної миті екстазу.

Її голе тіло обняло цього повністю вдягненого чоловіка, виснаженого після стількох наказів, стількох криків, стількох зусиль, спрямованих на те, щоб утримати ситуацію під контролем. Вона тепер не знала, що казати, як продовжувати, але почувалася впевненою в собі, почувала себе під захистом, бо це ж він запросив її піти з ним туди, де вона не була ніколи, а отже, він був її захисником і її володарем.

Вона заплакала, й він терпляче чекав, коли вона закінчить.

– Що ви зі мною зробили? – запитала крізь сльози.

– Те, що ви хотіли, аби я зробив.

Вона подивилася на нього й відчула, що розпачливо потребує його.

– Я вас не силував, не примушував, і я не чув, аби ви сказали: «Жовте»; моєю єдиною силою була та, яку ви мені давали. Тут не було ніякого примусу, ніякого шантажу, діяла лише ваша воля; хоча ви були рабинею, а я був володарем, моя єдина влада полягала в тому, що я міг штовхати вас у напрямку вашої власної свободи.

Наручники. Ноги прикручені ременями. Кляп у роті. Приниження, яке було сильнішим та інтенсивнішим, аніж біль. Та навіть при всьому цьому – він мав рацію – її опанувало відчуття абсолютної свободи. Марія була наповнена енергією, силою і вельми здивувалася, помітивши, що чоловік із нею поруч був геть виснажений.

– Ви досягли оргазму?

– Ні, – сказав він. – Володар тут для того, щоб приборкувати раба. Втіха раба приносить радість володарю.

Усе це, здавалося, не мало ніякого глузду, бо нічого подібного не розповідається в історіях, нічого подібного ми не спостерігаємо в реальному житті. Але тут був світ фантазії, вона була переповнена світлом, а він здавався якимсь непрозорим, виснаженим.

– Можете йти, коли хочете, – сказав Теренс.

– Я не хочу йти, хочу зрозуміти.

– Тут нема чого розуміти.

Вона підвелася, в усій красі та сліпучості своєї голизни, й наповнила вином два келихи. Запалила дві сигарети й дала йому одну – ролі помінялися, це була пані, що частувала раба вином, аби віддячити йому за ту втіху, яку він їй дав.

– Зараз я одягнуся й піду. Але хотілося б поговорити трохи.

– Нема про що говорити. Це було те, чого ви хотіли, й ви поводилися просто чудесно. Я стомився, а вже завтра маю повернутися до Лондона.

Він ліг і заплющив очі, Марія не знала, чи він заснув насправді, чи вдавав, ніби спить, але яку це мало вагу? Вона з великою втіхою викурила сигарету й повільно випила свій келих вина, припавши обличчям до шибки, дивлячись на озеро перед собою і бажаючи, щоб хтось, на протилежному березі озера, побачив її такою– голою, наповненою радістю, задоволеною, впевненою в собі.

Вона вдяглася і вийшла, не попрощавшись і не думаючи про те, відчиняти їй двері чи не відчиняти, бо не була певна, що хоче прийти сюди ще.

Теренс почув, як гримнули, зачиняючись, двері, зачекав, чи вона не повернеться, сказавши, що забула якусь річ, і лише через кілька хвилин підвівся й закурив другу сигарету.

Ця дівчина має стиль, подумав він. Зуміла витримати батіг, хоча це було найузвичаєніше, найдавніше і найменш жорстоке з усіх видів катування. На якусь мить йому пригадався перший раз, коли він відчув цей таємничий зв’язок між двома створіннями, які жадали зблизитися, але досягали цього, лише примушуючи страждати одне одного.

Там, у широкому світі, мільйони подружжів щодня практикували мистецтво садомазохізму, не усвідомлюючи цього. Ішли на роботу, поверталися, нарікали на все, нападали на свою дружину або зазнавали нападу з її боку, почувалися нещасними – і все міцніше й міцніше прив’язувалися до своєї недолі, не знаючи, що досить було одного жесту, одного «більш ніколи», щоб звільнитися з-під цього тягаря. Теренс пережив усе це зі своєю першою дружиною, славетною англійською співачкою; його мучили ревнощі, він влаштовував їй сцени, цілими днями перебував під дією транквілізаторів, а ночами напивався. Вона любила його, не розуміла, чому він себе так поводить, він також любив її – і також не розумів своєї власної поведінки. Але все було так, ніби стан агонії, в яку одне з них вкидало другого, був необхідним, фундаментальним для їхнього життя.

Якось один музикант – якого Теренс вважав диваком, бо він здавався цілком нормальною людиною серед того екзотичного люду – забув у студії книжку. То була «Венера, що карає» Леопольда фон Захера-Мазоха. Теренс почав гортати її і, мірою того як читав, починав ліпше розуміти самого себе.

«Вродлива жінка роздяглася й узяла довгий батіг, із невеличким пужалном, яке стиснула в руці. „Ти мене просив, – сказала вона. – І зараз я тебе відшмагаю!“ – „Зроби це, – попросив її коханець. – Я тебе благаю“».

Його дружина була по той бік скляної перегородки, що ділила студію на дві половини, репетируючи свою роль. Вона попросила, щоб він вимкнув мікрофон, який дозволяв технікам усе чути. Теренс зробив, як вона просила, подумав, що, можливо, в такий спосіб вона призначила побачення з піаністом, і зрозумів: вона його доводить до божевілля, але він, здавалося, вже призвичаївся страждати й не міг без цього жити.

«Я хочу тебе відшмагати», – сказав він, звертаючись до голої жінки, яка жила в романі, що його він тримав у своїх руках. – «Зроби це, я тебе благаю».

Він гарний із себе, обіймає високу посаду у своїй фірмі з виробництва дисків, чому він мусить жити таким життям, яким нині живе?

Бо йому це до вподоби. Він заслуговує на те, щоб багато страждати, оскільки життя обернулося до нього своїм успішним боком, а він не гідний усіх цих благ – грошей, пошани, слави. Він розумів, що кар'єра піднесла його на таку височінь, на якій він повністю залежить від своїх подальших успіхів, і це лякало його, бо він бачив, як багато людей падали з найвищої висоти.

Він прочитав ту книжку. Почав читати все, що трапляло йому в руки, про таємничу єдність болю та втіхи. Жінка виявила відеофільми, які він брав напрокат, книжки, які ховав від неї, запитала, що це таке, чи він, бува, не хворий. Теренс відповів, що ні, він просто вивчає можливість нової ролі, яку вона могла б виконати. Й додав голосом людини, якій до всього байдуже:

– Чом би нам і не спробувати?

Спробували. Спочатку вельми боязко, ґрунтуючись лише на інструкціях, які знаходили в крамницях порнографічних знадобів. Дуже швидко вони стали застосовувати нові засоби, доходячи до самої межі, наражаючи себе на ризик, – але відчуваючи, що узи їхнього шлюбу дедалі зміцнюються. Тепер вони були спільниками в якійсь потаємній, забороненій і проклятій грі.

Їхній досвід незабаром перетворився на мистецтво: вони створили нові зразки моди, в якій застосовувалася шкіра та маленькі цвяшки. Жінка виходила на сцену з батогом, у підв’язках, чоботях і доводила партер до нестями. Новий диск зайняв перше місце на демонстрації найуспішніших дисків у Англії й вирушив у переможну подорож по всій Європі. Теренс із подивом спостерігав, як молодь цілком невимушено сприймає його особисті марення, і його єдиним поясненням було те, що в такий спосіб стримуване насильство могло знайти вияв у інтенсивній, проте нешкідливій формі.