Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Вона згадує про свій щоденник. З неї годі, їй хочеться, щоб тижні, які залишилися, проминули якнайшвидше, й тому вона віддається цьому чоловікові, бо в ньому вона бачить віддзеркалення свого притлумленого кохання. Первісним гріхом було не те, що Єва з’їла заборонене яблуко, а те, що вона захотіла, аби Адам неодмінно розділив її досвід, теж скуштував того, що скуштувала вона. Єва боялася піти своєю дорогою без будь-чиєї допомоги, тому хотіла розділити те, що відчувала.

Проте деякі речі розділити не можна. Ми не повинні боятися океанів, у які поринаємо з нашої свобідної волі; страх плутає гру всього світу. Людина має пройти крізь не одне пекло, щоб це зрозуміти. Ми кохаємо одні одних, проте не намагаємося кимось заволодіти.

Я кохаю цього чоловіка, який дуже далекий від мене, тому що я ним не володію й він мною не володіє. Ми вільні, віддаючись одне одному, я можу повторити це десятки, сотні, мільйони разів, аж поки він нарешті повірить моїм словам.

Думки Я торкаються інших повій, які працюють із нею. Вона думає про свою матір, про своїх подруг. Усі вони переконані, що чоловік жадає лише одинадцятьох хвилин на добу й готовий платити за це великі гроші. Ні, ні, це не так: чоловік є також жінкою, і він прагне зустріти когось, знайти якийсь сенс у своєму житті.

Чи її мати поводиться так само, як і вона, й удає, ніби досягає оргазму з її батьком? Чи там, у тій глухій бразильській провінції, досі заборонено показувати, що жінка здобуває втіху від сексу? Вона так мало знає про життя, про кохання, й тепер – із зав’язаними очима й нескінченністю часу попереду – вона відкриє джерело всього, й усе почнеться там і так, де і як їй би хотілося, щоб із нею все почалося.

Доторк. Вона забуває про повій, про клієнтів, про матір і батька, тепер вона в абсолютній темряві. Сьогодні вона всю другу половину дня думала про те, що вона зможе подарувати чоловікові, який повернув їй гідність, доніс до її свідомості, що пошуки радості є важливішими, аніж потреба болю.

Я хотіла б зробити його щасливим, навчити його чогось нового, як учора він навчив мене, що існують повії вуличні й існували повії священні. Я бачу, він дуже радіє, коли йому щастить чогось мене навчити, провести мене крізь якісь небезпеки. Мені хотілося б знати, як добуваються до тіла, перш ніж добутися до душі, до злиття, до оргазму.

Вона простягує до нього руку й просить, щоби він зробив те саме. Вона шепоче небагато слів, кажучи, що в цю ніч, у цьому нічийному місці, вона хотіла б, щоби він відчув її шкіру, відчув межу між нею і світом. Просить, аби він доторкнувся до неї, щоб помацав її своїми руками, бо тіла спроможні досягти взаєморозуміння, хоча, на відміну від душ, не завжди досягають згоди. Він починає доторкатися до неї, вона теж до нього доторкається, й обоє, так ніби погодили все це наперед, уникають торкатися тих частин тіла, де сексуальна енергія концентрується швидше.

Пальці доторкаються до її обличчя, й вона відчуває легкий запах фарби, запах, який завжди там буде, хоч би він мив ці руки тисячі, мільйони разів, запах, який уже був там, коли він народився, коли він побачив своє перше дерево, свій перший будинок і вирішив намалювати їх у своїх мріях. Мабуть, і він відчув якийсь запах на її руці, але вона не знає, що то за запах, і не хоче запитувати, бо в цю мить усе є тілом, рештою світу й тишею.

Вона пестить і відчуває, що він пестить її. Вона могла б просидіти так цілу ніч, бо їй любо, і не обов’язково все має завершуватися сексом – і саме в цю мить, якраз тому, що не зобов’язана, вона відчуває тепло між ногами і знає, що там усе зволожилося. Настає момент, коли вона доторкнеться до його члена, відкриє, що він вологий, і не знатиме, добре це чи погано, але саме так зреагувало його тіло, й вона не збирається казати йому, щоб торкнувся сюди, торкнувся туди, повільніше або швидше. Руки чоловіка тепер сягнули їй під пахви, волосинки на її руках наїжилися, їй хочеться відштовхнути його руки – але їй добре, хоча те, що вона відчуває, мабуть, можна назвати болем. Вона робить йому те саме, помічає, що в нього під пахвами інша текстура, мабуть тому, що вони користуються різними дезодорантами, але про що це вона думає? Вона не повинна думати. Вона повинна доторкатися до нього – і все.

Його пальці описують коло навкруги її груді, наче звір, що готується до стрибка. Вона хоче, щоб вони рухалися швидше, щоб він доторкнувся до пипок, бо її думка рухається швидше, ніж його руки, але – мабуть, це знаючи – він дражнить її, насолоджується й нескінченно відтягує мить, коли його пальці ковзнуть туди. Її соски тверді, він грається ними трохи, й від цього тіло її тремтить, а її пуцька стає ще гарячішою й вологішою. Тепер він прогулюється пальцями по її животу, вони завертають і тепер ковзають по ногах, аж до п’ят, потім його руки обмацують внутрішню частину її стегон, відчувають тепло, але не наближаються, це доторк ніжний, ледь чутний, легенький, мов у галюцинаціях.

Вона робить те саме, її руки майже витають у повітрі, ледь торкаючись до волосинок на ногах, і також відчуває тепло, коли наближається до члена. Зненацька її опановує відчуття, ніби в таємничий спосіб до неї повернулася невинність, ніби це вона вперше відкриває для себе тіло чоловіка. Доторкається до члена. Він не такий твердий, як вона собі уявляла, а вона вже вся мокра, так не годиться, але, мабуть, чоловікові треба на це більше часу, звідки мені знати?

І вона починає пестити його, як уміють пестити чоловічий член лише цнотливі дівчата, бо повії давно забули, як це робиться. Чоловік реагує, член починає збільшуватися в її руках, і вона потроху посилює тиск, знаючи тепер, де саме їй треба торкнутися, більше знизу, аніж згори, вона повинна обгорнути його своїми пальцями, відтягти шкіру в напрямку тіла. Тепер він збуджений, дуже збуджений, він торкається губів її пуцьки, як і раніш, дуже легенько, і їй хочеться попросити, щоб він надавив сильніше, засунув пальці всередину, у верхній частині. Але він цього не робить, лише змочує її клітор вологою, яка витікає з її лона, і знову робить ті самі кругові рухи, які робив навколо її сосків. Цей чоловік доторкається до неї так легенько, ніби вона це робить сама.

Одна з його рук знову піднялася до цицьки, – як добре, як їй буде приємно, коли він її зараз погладить. Але ні, його руки обстежують її тіло, їм потрібен час, вони потребують багато часу. Вони могли б покохатися вже зараз, це була б найприродніша річ у світі, й, можливо, це було б добре, але все це таке для неї нове, треба стримувати себе, вона не хоче все зіпсувати. Їй пригадується, як вона пила вино в ту першу ніч, повільно, смакуючи кожну краплю, відчуваючи, що воно її гріє, примушує її бачити світ інакше, почуватися вільнішою і прив’язанішою до життя.

Вона хоче також випити цього чоловіка, й тоді вона назавжди забуде про погане вино, яке випивають одним ковтком, яке приносить відчуття сп’яніння, але після якого голова розламується від болю, а в душі клекотить буря.

Вона перестає гладити його тіло й сплітає свої пальці з його пальцями, чує стогін і хоче теж застогнати, але стримується, відчуває, як тепло розливається по всьому її тілу, те саме, мабуть, відбувається з ним. Без оргазму енергія розпорошується, проникає в мозок, не дозволяє їй думати більше ні про що, крім того, що треба кінчати, бо саме цього їй і хотілося, – зупинитися, зупинитися насередині, щоби втіха розійшлася по всьому тілу, заполонила мозок, повернула їй спокій і жадання, дала їй знову відчути себе невинною дівчиною.

Вона повільно знімає пов’язку зі своїх очей і з його очей теж. Умикає нічне світло на тумбочці біля ліжка. Вони обоє голі й не усміхаються, тільки дивляться одне на одного. «Я – кохання, я – музика, – думає вона. – Хочу танцювати».

Але нічого цього вона не каже. Вони говорять про якісь дрібниці, про те, коли зустрінуться знову, вона називає дату – можливо, через два дні. Він каже, що хотів би, аби вона пішла з ним на виставку, вона вагається. Це означало б познайомитися з його світом, його друзями, і що вони скажуть, що подумають.

Сказала, що не піде. Але він помічає, що вона хотіла б сказати «так», тому наполягає, навівши кілька безглуздих аргументів, які, проте, є частиною танцю, який вони тепер танцюють, і вона зрештою поступається, бо саме цього їй хотілося. Він називає місце, де вони зустрінуться, в тій самій кав'ярні, в якій вони були в перший день. Вона каже, що ні, бразильці – народ забобонний, і вони ніколи не призначають побачення в тому місці, де вони зустрілися вперше, бо це може замкнути коло, і все закінчиться.

Він каже, йому приємно, що вона не хоче замикати це коло. Вони зупиняють свій вибір на церкві, звідки відкривається вид на все місто і яка стоїть біля Дороги на Сантьяго, будучи частиною таємничої прощі, в яку обоє вирушили, відколи зустрілися.

Рядки зі щоденника Марії, написані напередодні того, як вона купила квитка на літак до Бразилії:

Був собі птах. Він мав два чудові крила й лискуче, строкате, прегарне пір'я. Тобто він був створений для того, щоб вільно й гордо літати в небі, подобатися всім, хто його бачить.

Якось одна жінка побачила цього птаха й закохалася в нього. Коли вона дивилася на його політ, її рот розтулявся від страху, серце калатало частіше, а очі блищали від збудження. Вона запросила його летіти з нею, і двоє мандрували в небі в досконалій гармонії. Вона захоплювалася птахом, поклонялася йому й славила його.

Але потім подумала: а що, як йому захочеться полетіти в далекі гори? І відчула страх. Страх, що ніколи більше не переживе нічого подібного з іншим птахом. І позаздрила птахові, що він уміє літати так високо й так далеко. І почула себе самотньою. І подумала: «Налаштую-но я пастку. Коли птах наступного разу захоче кудись летіти, то не зможе».

Птах, що теж був закоханий, повернувся наступного дня, потрапив у пастку й був посаджений у клітку.

Щодня вона дивилася на птаха. То був об'єкт її пристрасті, й вона показувала його подругам, які казали: «Таж у тебе є все, чого ти бажаєш». Тим часом почали відбуватися дивні зміни: оскільки вона мала птаха при собі і їй уже не треба було його завойовувати, вона почала втрачати до нього інтерес. Птах, не можучи літати й виражати смисл свого життя, почав чахнути, втрачати полиск, став негарний – і жінка майже перестала звертати на нього увагу, приходила, тільки щоб принести йому їсти або коли треба було почистити його клітку.

Одного чудового дня птах помер. Вона страшенно засмутилася й жила думками про нього. Але вона згадувала не клітку, а день, коли побачила його вперше й коли він літав, щасливий, під хмарами.

Якби вона заглянула в глибінь своєї душі, то зрозуміла б, що найбільше подобалися їй у птахові, найдужче збуджували її його свобода, енергія його крил у польоті, а не його фізичне тіло.

Без птаха її життя також утратило сенс, і смерть постукала в її двері.

– Чого ти прийшла? – запитала вона в смерті.

– Для того щоб ти знову могла літати з ним у небесах, – відповіла їй смерть. – Якби ти дозволила йому завжди вільно відлітати й вільно повертатися, ти любила б його й захоплювалася ним іще дужче; а тепер ти потребуєш моєї допомоги, щоб мати змогу зустрітися з ним знову.

* * *

Вона почала день із того, що подумки робила протягом усіх цих останніх місяців: пішла до агенції подорожей й купила квиток до Бразилії на ту дату, яку позначила у своєму календарі.

Тепер їй залишилося прожити в Європі трохи більш як два тижні. А потім Женева залишиться в її пам'яті обличчям чоловіка, якого вона покохала і який покохав її. Вулицю Берна вона згадуватиме лише як назву, що її дали на вшанування міста, столиці Швейцарії. Вона згадуватиме своє помешкання, озеро, французьку мову, дурниці, яких може накоїти двадцятитрьохрічна (її день народження був учора) дівчина, але вчасно пригадає, що існує межа.

Вона не стане садовити птаха в клітку або просити, щоб поїхав із нею до Бразилії; він був єдиною по-справжньому чистою пригодою з тих, які їй довелося тут пережити. Такий птах, як він, має літати вільно й годуватися тугою за тим часом, коли він літав із кимось. І вона також була птахом; мати при собі Ральфа Гарта означало б назавжди запам’ятати дні, які вона провела в «Копакабані». А це було її минуле, а не її майбутнє.

Вона вирішила, що скаже «прощай» лише один раз, коли настане мить розлуки; вона не витримає, якщо при кожній зустрічі їй доведеться казати: «Скоро мене тут уже не буде». А поки що вона одурила своє серце й пройшлася по Женеві того ранку, як це робила часто: по цих вулицях, по пагорбу, по Дорозі на Сантьяго, перейшла через міст Монблан, зазирнула до барів, які мала звичай відвідувати. Дивилася, як літають меви над річкою, як торговці напинають та розбирають свої намети, як службовці виходять зі своїх контор і йдуть обідати, милувалася кольором і відчувала в роті смак яблук, які їла, прогулюючись, дивилася на літаки, що сідали десь за містом, на райдугу, що вигнулася над стовпом води, який здіймався над озером, на боязку й приховану веселість людей, що її проминали, зустрічала погляди жадання, погляди без ніякого виразу, просто погляди. Більше року вона прожила в невеличкому* місті, схожому на безліч інших маленьких міст світу, і, якби не його своєрідна архітектура та не безліч банківських вивісок, воно могло б стояти й десь у бразильській провінції. Тут був ярмарок. Був ринок. Домогосподарки торгувалися з продавцями. Тут були студенти, які рано повтікали з лекцій, можливо, збрехавши, що мають хвору матір або хворого батька, й тепер прогулювалися та цілувалися на берегах річки. Тут були люди, що почували себе як дома, й були люди, що почували себе чужинцями. Були газети, які публікували скандальну хроніку, й були респектабельні журнали для негоціантів, котрі, ніби змовившись, читали лише газети, де описувалися скандали.

Вона пішла до бібліотеки, щоб повернути книжку про управління фазендами. Вона не зрозуміла в ній нічого, але ця книжка нагадувала їй про ті моменти її життя, коли вона вже думала, що втратила контроль і над собою, і над своєю долею, забула про мету свого життя. Вона була її мовчазною подругою з жовтою палітуркою без малюнків, низкою графічних схем, але насамперед вона була її маяком у темні ночі недавніх тижнів.

Вона завжди снувала плани на майбутнє. І завжди теперішнє захоплювало її зненацька, сказала вона собі. Вона думала про те, як відкрила саму себе через незалежність, через розпач, через кохання, через біль – щоб потім зустрітися з коханням знову, – й була задоволена, що все закінчилося саме ним.

Найцікавішим з усього цього було те, що тоді, як декотрі з її колежанок по роботі говорили про чесноти та про екстаз, які вони знаходили в ліжку з певними чоловіками, вона ніколи не відкривала себе кращою або гіршою через секс. Вона так і не розв’язала свою проблему, так і не могла досягти оргазму під час проникнення в неї чоловічого члена й настільки вульгаризувала статевий акт, що вже навряд чи їй пощастить коли-небудь знайти в «обіймах плоті» – як називав це Ральф Гарт – той вогонь і ту радість, що їх вона там шукала.

А може (як вона мала звичай іноді думати) без кохання просто неможливо мати якусь втіху від розваг у ліжку, як запевняли матері, батьки й романтична література.

Бібліотекарка (і її єдина подруга, хоч вона й ніколи їй цього не казала), завжди серйозна, була в доброму гуморі. Марія прийшла до неї в час обіду, й вона запропонувала розділити з нею бутерброд. Марія подякувала й сказала, що вже пообідала.

– Ви щось дуже довго читали цю книжку.

– Я не зрозуміла в ній нічогісінько.

– А ви пам’ятаєте, що просили в мене одного разу?

Ні, вона не пам’ятала, та коли побачила лукаву усмішку на обличчі жінки, яка перед нею сиділа, то відразу здогадалася, про що йдеться. Секс.

– Ви знаєте, після того як ви прийшли й запитали про літературу на цю тему, я вирішила переглянути все, що ми в цьому плані маємо. Я знайшла небагато, а що ми повинні просвіщати нашу молодь, то вирішила дещо замовити. Молоді люди не повинні черпати ці відомості з найбрудніших джерел, від повій, наприклад.

Бібліотекарка показала на стосик книжок у одному з кутків – усі вони були акуратно обгорнуті в коричневий папір.

– Я ще не мала часу розкласифікувати їх, але скинула на них оком і вжахнулася від того, що там відкрила.

Марія легко могла уявити собі, що її там настрахало: чудернацькі пози, садомазохізм і все інше в такому дусі. Хотіла сказати їй, що повертається до нормальної праці (але вже забула, що сказала їй про те, де саме працює тут, чи то в банку, чи то в крамниці, – брехню завжди буває нелегко запам’ятати, – і тому визнала за ліпше промовчати).

Вона подякувала за все й зробила такий рух, ніби вже збирається йти, але бібліотекарка вела далі:

– Ви вжахнулися б теж. Наприклад, ви знаєте, що клітор – це зовсім недавній винахід?

Винахід? Недавній? Ще на цьому тижні один чоловік доторкався до її клітора, так ніби той завжди був на своєму місці, так ніби ті руки чудово знали той терен, який вони досліджували, – незважаючи на непроникну темряву.

– Офіційно його було визнано в 1559 році, після того як один лікар, Реальдо Колумбо, опублікував книжку під назвою «De re anatomica». Упродовж тисячі п’ятисот років християнської ери його просто не помічали. Колумбо описує його у своїй книжці як «річ добру й корисну», ви повірите?

Обидві засміялися.

– Через два роки, у 1561, інший лікар, Габріелле Фаллопіо, заявив, що це «відкриття» зробив він. Уявляєте? Двоє чоловіків, італійці звісно, сперечаються про те, хто офіційно включив клітор у світову історію!

Ця розмова була цікавою, але Марія не хотіла її продовжувати, бо відчула, як із її тіла потекла рідина й пуцька зволожилася, – і тільки від спогаду про доторкання, пов’язки, руки, що ковзали по її тілу. Ні, ні, вона не була мертва для сексу, цей чоловік якимсь чудом зумів її врятувати. Як добре відчувати, що ти жива!

А бібліотекарка з ентузіазмом розповідала далі:

– Та навіть після свого «відкриття» клітор не здобув належної пошани, – сказала вона, виступаючи в ролі справжнього експерта в галузі кліторології, чи як би там ми захотіли назвати цю науку. – Навіть сьогодні ми читаємо в газетах, що в деяких племенах Африки практикується обрізання клітора, щоб позбавити жінку права на втіху. Так само й у Європі, в дев’ятнадцятому сторіччі, ще робили операції з видалення клітора, вірячи в те, що ця маленька й незначна частина жіночої анатомії була джерелом істерії, епілепсії, схильності до подружніх зрад та неспроможності мати дітей.

Марія простягла руку, щоб попрощатися, але бібліотекарка не подавала жодної ознаки, що втомилася говорити:

– А ще гірше те, що наш дорогий Фройд, винахідник психоаналізу, сказав, що жіночий оргазм у нормальної жінки має пересувати клітор до вагіни. Його найвірніші послідовники, розвиваючи цю тезу, почали стверджувати, що концентрація сексуальної втіхи в зоні клітора свідчить про інфантилізм або, ще гірше, про бісексуальність.

А проте, як ми всі знаємо, жінці дуже важко досягти оргазму лише внаслідок проникнення в неї члена. Це добре – віддатися чоловікові, але втіха схована в тому зернятку, що його відкрив італієць!

Слухаючи неуважно, Марія, проте, вловила, що має проблему, якій поставив діагноз Фройд: вона була ще інфантильною, її оргазм не змістився в зону вагіни. Чи, може, Фройд помилявся?

– А що ви думаєте про точку G?

– А вам відомо пані, де вона розташована?

Жінка зашарілася, кахикнула, але знайшла в собі мужність відповісти:

– Це те вікно, що в глибині, як тільки ви увійдете на перший поверх.

Геніально! Ця пані описала вагіну як будинок! Мабуть, вона прочитала це пояснення в книжці для молодих дівчат. Після того як хтось тобі розчинить зовнішні двері, ти зможеш відкрити цілий всесвіт у власному тілі. Коли Марія мастурбувала, вона завжди віддавала перевагу цій точці G перед клітором, бо вона давала їй відчуття певного болю, втіхи, змішаної з агонією, чогось болісного й тривожного.

Вона завжди проникала на перший поверх, до вікна в глибині!

Бачачи, що жінка ніколи не виговориться, – мабуть, вона несподівано для себе відкрила в ній спільницю своєї втраченої сексуальності, – Марія помахала їй рукою, вийшла і стала намагатися думати про всякі дрібниці, бо це був не той день, коли вона могла міркувати про прощання, клітор, віднайдену дівочість або точку G. Вона зосередила свою увагу на вуличному гаморі й шумі – на бамканні дзвонів, дзявканні цуценят, дзеленчанні трамваїв, що з гуркотом котилися по рейках, шарудінні кроків, диханні, – намагалася вчитуватися в рекламні оголошення, які обіцяли все.

Вона вже не мала охоти повертатися до «Копакабани». Проте однаково відчувала за собою обов'язок довести свою роботу до кінця, хоча й не розуміла справжньої причини, чому вона так робить, – зрештою, вона зібрала вже цілком достатню суму грошей. Протягом цього полудня вона зможе дещо купити, поговорити з управителем банку, який був її клієнтом і пообіцяв допомогти їй дати раду своїм заощадженням, випити каву, послати поштою деяку одіж, що не поміщалася в багаж. Дивно, але їй було трохи сумно, й вона не розуміла, в чому річ; можливо, тому, що треба було ще чекати два тижні, треба було якось збавити час, подивитися на місто іншими очима, порадіти, що вона змогла все це пережити.

Вона підійшла до перехрестя, яке перетинала вже сотні разів; звідти могла бачити озеро, водяний стовп і – посеред саду, який тягся по той бік хідника, – чудовий годинник із квітів, один із символів міста, і він не дасть їй збрехати, бо…

Зненацька час, світ застиг у нерухомості.

Що то за недавно віднайдена невинність, про яку вона думала відтоді, як прокинулася?

Світ, здавалося, був заморожений, ця секунда, здавалося, не промине ніколи, вона була перед чимось дуже серйозним і дуже важливим у своєму житті, вона не могла забути, не могла зробити так, як робила зі своїми нічними снами; завжди обіцяла собі занотовувати їх і ніколи не могла пригадати…

«Ні про що не думай. Світ зупинився. Що відбувається?»

СТРИВАЙ!

Птах, красива історія про птаха, яку вона недавно написала про Ральфа Гарта?

Ні, це історія про неї саму!

ТРЕБА СТАВИТИ КРАПКУ!

Була одинадцята година одинадцять хвилин дня, й вона зупинила саме цей момент. Вона була чужинкою у власному тілі, вона наново відкрила в собі щойно віднайдену дівочу невинність, але її відродження було таким ненадійним, що коли вона й далі залишиться тут, то загине назавжди. Вона пережила тут, можливо, небо, пережила, поза всяким сумнівом, пекло, але її пригода підійшла до свого кінця. Вона не може чекати два тижні, десять днів, тиждень – їй треба втікати звідси, й утікати негайно, – бо, подивившись на отой годинник із квітів, на туристів, які робили фотографії, та на дітей, що гралися навкруги, вона несподівано відкрила причину свого смутку.

І ця причина була такою: їй не хотілося повертатись.

І справа була не в Ральфі Гарті, не у Швейцарії, не в любові до пригод.

Гроші! Клапоть спеціального паперу, розмальований у темні кольори, що мав певну цінність, так усі казали – і вона в це вірила, й усі в це вірили, – матиме певну цінність доти, доки вона прийде з грубою пакою цих папірців до банку, до респектабельного, традиційного, дуже таємного швейцарського банку, й попросить: «Можна купити у вас кілька годин життя?» – «Ні, ласкава пані, ми цього не продаєм – лише купуємо».

Марія пробудилася зі свого марення, почувши різкий скрегіт гальм, вигук шофера й слова якогось усміхненого діда, що розмовляв англійською мовою й попросив її відступити назад, – перехід для пішоходів закрився.

«Здається, я відкрила про себе таке, про що повинен знати весь світ».

Але ніхто нічого не знав: вона подивилася навкруг себе, люди йшли з низько опущеними головами, бігли, спізнюючись на службу, в школу, в бюро наймання на роботу, на вулицю Берна, завжди кажучи собі: «Я можу зачекати трохи ще. Я маю мрію, але не обов’язково реалізувати її сьогодні, бо мені треба заробити грошей». Звичайно ж, її праця була проклятою, але по суті йшлося тільки про те, що вона продавала свій час, як і всі інші. Витримувала нестерпних людей, як і всі інші. Віддавала своє дорогоцінне тіло й свою дорогоцінну душу в ім’я майбутнього, яке ніколи не настане, як і всі інші. Казала собі, що ще не зібрала достатньої суми, як і всі інші. Збиралася ще трохи потерпіти, як і всі інші. Зачекати ще трохи, заробити трохи більше, залишити на потім здійснення своїх бажань, бо зараз вона дуже зайнята, зараз перед нею великі можливості, на неї чекають клієнти, клієнти, які зберігають їй вірність і які можуть платити триста п’ятдесят франків за одну зустріч або й тисячу франків за ніч.

І вперше у своєму житті, попри всі чудові речі, які вона могла б купити за ті гроші, які заробила б, – хто знає, може, для цього довелося б потерпіти ще тільки один рік? – вона свідомо, ясно й рішуче вирішила відмовитися від такої нагоди.

Марія дочекалася зеленого світла, перейшла вулицю, зупинилася перед квітковим годинником, подумала про Ральфа, знову відчула на собі його погляд, сповнений жадання, в ту ніч, коли вона роздяглася до половини, відчула його руки, що доторкалися до її персів, пуцьки, обличчя, відчула, як між ногами в неї зволожилося, подивилася на величезний стовп води, далеко посеред озера, і – не доторкнувшись до жодної частини свого тіла – пережила оргазм, там, на очах у всіх.

Та ніхто нічого не помітив; усі були дуже, дуже заклопотані.

* * *

Нія, єдина з колежанок, з якою вона мала досить близькі стосунки, що їх, у певному розумінні, можна було б назвати дружбою, покликала Марію відразу, як тільки та увійшла. Вона сиділа з якимсь орієнталом, й обоє сміялися.

– Ти тільки глянь, – сказала вона Марії. – Ти тільки подивися, що він від мене хоче.

Орієнтал, зі змовницьким виразом та з усмішкою на губах, відкрив щось подібне до ящичка для сигар. Мілан непомітно спостерігав здалеку, чи, бува, не йдеться про шприци або наркотики. Ні, то був якийсь дивний пристрій, – навіть сам орієнтал не знав, як він діє, – хоча, на перший погляд, нічого особливого в ньому не було.

– Схоже на якусь штуковину з минулого сторіччя, – сказала Марія.

– Її й справді виготовлено в минулому сторіччі, – погодився орієнтал, обурений недоречністю цієї репліки. – Цьому пристрою понад сто років, і можна купити цілий маєток за ті гроші, які він коштує.

Марія побачила там кілька клапанів, ручку, електричні дроти, кілька маленьких металевих контактів, батарейки. Це було схоже на внутрішню начинку старовинного радіоприймача, з якої стриміли дві дротини з невеличкими скляними паличками на кінцях, завбільшки з людський палець. Там не було нічого, що могло б коштувати великі гроші.

– Як воно працює?

Нії не сподобалося запитання Марії. Хоча вона довіряла бразилійці, люди змінюються дуже швидко, й вона могла накинути оком на її клієнта.

– Він мені вже пояснив. Це фіолетові палички.

Й, обернувшись до орієнтала, сказала, що приймає його запрошення, й вони можуть іти. Але той, здавалося, був у захваті від того, що його іграшка викликала такий інтерес.

– Десь близько 1900 року, коли на ринку з’явилися перші електричні батареї, традиційна медицина почала здійснювати досліди з електричним струмом, намагаючись з’ясувати, чи він не надається до лікування психічних захворювань або істерії. Його також застосовували для видалення вугрів та стимуляції життєспроможності шкіри. Ви бачите ці два контакти? Їх прилаштовували сюди – він показав собі на скроні – і батарея надсилала туди такий самий електричний розряд, від якого ми потерпаємо, коли повітря дуже сухе.

Цього явища ніколи не спостерігали в Бразилії, але у Швейцарії воно було цілком звичним. Марія відкрила це для себе одного дня, коли, відчинивши дверцята таксі, почула тріскіт, її пересмикнуло. Вона думала, що це якось було пов’язане з автомобілем, обурилася й не хотіла платити за проїзд, а шофер мало її не вдарив, обізвавши дурепою й невігласкою. Він мав рацію: машина тут була ні при чому, причиною того розряду стало надто сухе повітря. Переживши кілька таких струсів, Марія стала боятись доторкатися до металу, аж поки не купила в одному супермаркеті браслет, який розряджав електрику, що нагромаджувалася в її тілі.

Вона обернулася до орієнтала:

– Але ж це відчуття вкрай неприємне!

Нія усе з більшою нетерплячкою вислуховувала коментарі Марії. Щоб уникнути майбутніх конфліктів зі своєю єдиною можливою подругою, вона обняла клієнта за плечі, щоб не залишалося жодного сумніву в тому, кому він належить.

– Це залежить від того, куди його прикласти, – гучно засміявся орієнтал.

Він крутнув маленькою ручкою, і дві палички й справді набули фіолетового кольору. Швидким рухом він притулив їх до двох жінок. Почувся тріскіт, але розряд радше спричинив лоскіт, аніж біль.

Підійшов Мілан.

– Прошу вас, не застосовуйте цього тут.

Орієнтал знову поклав палички в коробку. Філіппінка скористалася з нагоди й сказала, що їм пора їхати до готелю. Орієнтал здавався трохи розчарованим, щойно прибула виявила більше інтересу до фіолетових паличок, аніж жінка, яку він запросив іти з ним спочатку. Він одяг свою куртку, заховав ящичок у шкіряну теку й сказав:

– Сьогодні ці іграшки почали виробляти знову, вони стали такою собі модою серед людей, що прагнуть до якоїсь особливої втіхи. Але прилад, який ви щойно бачили, можна знайти лише в рідкісних медичних колекціях, музейних або антикварних.

Мілан і Марія залишилися стояти, де були, не знаючи, що сказати.

– Ви вже це бачили?

– Такого зразка не бачив. Він і справді має коштувати цілий статок, але цей чоловік обіймає дуже високу посаду в одній нафтовій компанії. Я бачив інші такі прилади, сучасні.

– І як їх застосовують?

– Підключають до тіла і просять жінку, щоб крутила ручку. Розряд відбувається всередині.

– А чому вони не крутять ручку самі?

– Усе що завгодно в сексі можна робити самому. Але ліпше хай вони думають, що приємніше це робити в парі з жінкою, бо інакше мій бар розорився б, і вам довелося б працювати в овочевій крамниці. До речі, твій винятковий клієнт повідомив, що прийде сьогодні вночі. Будь ласка, відмовляй усім.

– Відмовлятиму всім. У тім числі і йому. Я прийшла лише попрощатися, бо йду звідси.

Мілан стійко витримав цей удар.

– Художник?

– Ні. «Копакабана». Існує межа, і я виразно усвідомила це сьогодні вранці, коли дивилася на отой годинник із квітів, неподалік від озера.

– І якою вона є, твоя межа?

– Ціна фазенди в бразильській провінції. Я знаю, що можу заробити більше, попрацювати ще рік, яка, зрештою, різниця, хіба не так? Але я знаю, що є різниця, бо я можу назавжди застрягнути в цій пастці, як застрягли в ній ви, наші клієнти, високі державні службовці, комівояжери, мисливці за талантами, працівники компаній, які виробляють диски, багато чоловіків, яких мені довелося знати, яким я продавала свій час і які не можуть продати мені його назад. Якщо я залишуся ще на день, я залишуся ще на рік, а якщо я залишуся ще на рік, то вже ніколи звідси не виберуся.