Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Протягом перших двох тижнів вона рідко розлучалася думкою з тими місцями, де досі жила, а надто коли відкрила, що ніхто в цій країні не розмовляє її рідною мовою і не розуміє її навіть тоді, коли вона вимовляє кожну фразу ПО-ВІЛЬ-НО. Вона була також надзвичайно здивована, коли довідалася, що, на відміну від її рідного краю, це місто, до якого вона приїхала, має дві різні назви – Женева для тих, котрі жили тут, і Женебра – для бразилійок.

Кінець кінцем, протягом тривалих годин нудьги у своїй маленькій квартирі, де не було навіть телевізора, вона дійшла таких висновків:

а) вона ніколи не знайде те, що шукає, якщо не зможе виражати в словах те, що думає; для цього їй треба вивчити тутешню мову;

б) позаяк її колежанки прагнуть того ж, що й вона, вона повинна чимось від них відрізнятися; для досягнення цього вона поки що не знайшла ані рішення, ані методу.

Рядки зі щоденника Марії, написані через чотири тижні після її прибуття до Женеви/Женебри:

Я вже тут живу цілу вічність, не вмію розмовляти місцевою мовою, відбуваю день, слухаючи музику по радіо, роздивляючись свою квартиру, думаючи про Бразилію, не можучи дочекатися, коли настане година праці, а коли працюю, не можучи дочекатися, коли надійде час повертатися до пансіону. Можна сказати, я живу майбутнім, а не теперішнім.

Одного дня, в далекому майбутньому, я куплю квитка й зможу повернутися до Бразилії, одружитися з хазяїном крамниці одягу й вислухати ущипливі коментарі подруг, які ніколи не наражали себе на ризик, а тому вміють лише зловтішатися з поразки інших. Ні, ні, так повернутися я не *зможу; ліпше я викинуся з літака, коли він летітиме над океаном.

Та оскільки вікна літака не відкриваються (до речі, це для мене стало великою несподіванкою; це так тяжко – не мати змоги подихати свіжим повітрям!), то я помру тут. Але перш ніж померти, я хочу ще поборотися за життя. Якщо я змогла покинути свою країну сама-одна, то я зможу податись куди захочу.

* * *

Наступного дня вона в першу чергу записалася на вранішні курси французької мови, де зустрілася з людьми найрозмаїтіших вірувань, релігій та віку, чоловіками в різнобарвному одязі, часто з золотими нитями, вплетеними в рукав, жінок, чиї обличчя були постійно закриті вуаллю, дітьми, які вивчали мову значно швидше, ніж дорослі, хоча мало б бути якраз навпаки, адже дорослі мають значно більший досвід, ніж діти. Вона була горда довідатися, що всі знали її країну, карнавал, самбу, футбол і найславетнішого в усьому світі чоловіка, якого звали Пеле. Спочатку вона щиро хотіла допомогти їм і намагалася поправити їхню вимову (його звуть Пелй! Пелййй!), але незабаром відмовилася від свого наміру, тим більше, що її теж чомусь називали Марі, а не Марія. Неможливо відучити чужоземців від цієї дурної звички – обов’язково перекручувати всі імена й бути абсолютно переконаними, що вони вимовляють їх правильно.

Пополудні, щоб попрактикуватися в мові, вона здійснила свою першу прогулянку в цьому місті з двома назвами, знайшла й купила неймовірно смачний шоколад, купила сиру, якого їй ніколи не доводилося куштувати, бачила величезний фонтан посеред озера, бачила сніг, по якому не доводилося ступати жодному з жителів її міста, бачила лелек, ресторани з каміном (хоча вона не заходила в жоден, вона бачила вогонь, який там палахкотів, і це давало їй приємне відчуття втіхи). Вона також із подивом відзначила, що не всі вивіски рекламували годинники, там були також вивіски банків – хоча до неї так і не дійшло, навіщо тут стільки банків, адже жителів тут було не так і багато, до того ж вона рідко бачила, щоби хтось заходив до цих агенцій, але вирішила не розпитувати нічого.

Після того як вона три місяці цілком віддавалася своїй роботі, її бразильська кров – хтива й сексуальна, як вважають у всьому світі, – зашумувала, й вона закохалася в араба, що вивчав французьку мову на тих самих курсах. Ця пригода тривала протягом трьох тижнів, у кінці яких вона вирішила відкласти всі справи й піднятися на гору, неподалік Женеви. Коли наступного вечора вона з’явилася на роботу, Роже наказав їй зайти до його кабінету.

Як тільки вона переступила через поріг, її негайно було звільнено, щоб не подавала поганого прикладу іншим дівчатам, що там працювали. Роже, в істеричному гніві, сказав, що вже не раз терпів такі розчарування, що бразильським жінкам довіряти не можна (о Боже, що за манія – все узагальнювати!). Вона стала запевняти його, що вчора просто захворіла, що в неї була гарячка через різницю температур, проте Роже їй не повірив, він сказав, що знов поїде до Бразилії шукати їй заміну і що ліпше буде організувати музичне шоу з югославськими танцівницями, які набагато гарніші й набагато відповідальніші.

Марія, хоч і була ще дуже молода, проте зовсім дурною себе не вважала й не хотіла здатися так відразу, а надто після того, як її арабський коханець сказав їй, що у Швейцарії закони, які регулюють трудові відносини, є дуже суворими, й вона може заявити, що її використовували для рабської праці, оскільки кабаре залишало собі більшу частину її платні.

Вона знову прийшла в кабінет Роже, цього разу розмовляючи досить зрозумілою французькою мовою, у словнику якої було й слово «адвокат». Вона вийшла звідти, після того як вислухала чимало лайки й отримала п’ять тисяч доларів відступного – суму грошей, про яку вона досі навіть мріяти не могла, – і все це стало можливим, коли вона промовила магічне слово «адвокат». Тепер вона матиме змогу вільно кохатися зі своїм арабом, купити подарунки, зробити кілька фотографій на тлі снігу й повернутися додому з перемогою, про яку стільки мріяла.

Але перше, що вона зробила, це зателефонувала одній із материних сусідок, сказала їй, що цілком щаслива, що робить успішну кар’єру і що її родина не має причин переживати за неї. Після чого, позаяк вона повинна була в короткий термін виселитися з пансіону, у якому найняв для неї квартиру Роже, їй лишалося тільки піти до араба, присягнутися йому у вічному коханні, навернутися на його віру й одружитися з ним – навіть якщо для цього доведеться обмотати собі голову отією чудернацькою хусткою. Зрештою, усім відомо, що араби дуже багаті, а чого їй ще треба?

Але на той час араб уже був десь дуже далеко, – можливо, в Аравії, країні, про яку Марія нічого не знала, – і в глибині душі вона тільки подякувала за це Діві Марії, бо тепер відпала необхідність зраджувати свою віру. Марія вже навчилася цілком стерпно розмовляти по-французькому, вона мала гроші на зворотний квиток, мала дозвіл на працю, що кваліфікував її як «танцівницю самби», мала візу, яка ще не втратила чинності, на постійне проживання у цій країні, і, знаючи, що в крайньому випадку завжди зможе вийти заміж за хазяїна крамниці одягу, вона вирішила зайнятися тим, на що вона, як вона знала, була спроможна: заробляти гроші своєю красою.

Ще в Бразилії вона прочитала книжку про одного пастуха, який у пошуках свого скарбу зустрічається з багатьма труднощами, і саме ці труднощі допомагають йому домогтися того, чого він прагне: Це був і її випадок. Вона тепер цілком усвідомлювала, що її було звільнено для того, щоб вона могла віддатися своєму справжньому покликанню – бути моделлю та манекенницею.

Вона винайняла маленьку квартирку (в якій не було телевізора, бо їй треба було бути максимально ощадливою, доки вона справді не стане заробляти багато грошей) і з наступного дня стала ходити по агенціях. Повсюди їй казали, щоб вона залишила свої професійно виготовлені фотографії, але, зрештою, то був внесок у її майбутню кар’єру – всяка мрія коштує дорого. Тож значну частину своїх грошей вона витратила на чудового фотографа, який розмовляв мало, а вимагав багато: у своїй студії він мав величезний гардероб, і вона позувала йому у сукнях строгих, екстравагантних і навіть у купальниках-бікіні, побачивши які перекладач-охоронець та її колишній імпресаріо Маїлсон, її єдиний знайомий у Ріо-де-Жанейро, помер би від захвату. Вона замовила фотографові кілька зайвих копій, написала листа, де розповіла, що живе щасливо у Швейцарії, і відіслала його разом із фотографіями своїй родині. Вони там подумають, що вона стала багатою володаркою гардеробу, якому можна тільки позаздрити, і що тепер вона найуславленіша дівчина їхнього маленького міста. Якщо все справді буде так, як вона задумала (вона вже прочитала чимало «позитивних відгуків» і не мала найменшого сумніву у своїй перемозі), то при поверненні її зустрічатимуть із оркестром, і вона спробує переконати префекта, щоб один із майданів у місті назвали її ім’ям.

Вона придбала мобільний телефон, із тих, що працюють із карточками попередньої оплати (оскільки вона не мала постійного місця проживання) і протягом кількох наступних днів чекала виклику на працю. Їла в китайських ресторанах (найдешевших) і, щоб збавити час, навчалась, як божевільна.

Але минав час, а телефон мовчав. На її подив, ніхто не чіплявся до неї, коли вона прогулювалася берегом озера, крім кількох торговців наркотиками, що перебували завжди в одному місці, під одним із мостів, які з’єднували чудовий старовинний парк із сучаснішими кварталами міста. Вона почала сумніватися у своїй красі, аж поки одна з колишніх колежанок по роботі, з якою вона випадково зустрілася у кав’ярні, сказала, що винна в цьому не вона, а швейцарці, котрі не люблять турбувати нікого, та чужоземці, котрі бояться бути притягнутими до відповідальності за «сексуальний напад» – поняття, яке спеціально вигадали для того, щоб жінки в усьому світі відчули себе негарними.

Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона не мала мужності ані вийти з дому, ані жити, ані далі сподіватися почути телефонний дзвінок, що так і не пролунав:

Сьогодні пройшла біля парку розваг. Оскільки я не можу навмання розкидати гроші, то вирішила ліпше подивитися на людей. Дуже довго стояла біля російських гірок: я бачила, що більшість людей заходили туди в пошуках емоцій, та коли вагончики рушали, то вмирали від страху й просили зупинити поїзд.

Що ж вони прагнули там знайти? Якщо вони зважилися на авантюру, то чому не були готові витримати до кінця? Чи вони думають, що було б розумніше не гойдатись отак угору та вниз, а провести цей час на каруселі, крутячись на одному місці?

У цю мить я надто самотня, щоб думати про любов, але я повинна переконати себе, що це минеться, що я знайду собі роботу і що я перебуваю тут, бо сама обрала собі таку долю. Російські гірки – це моє життя, а життя – гра шалена й сповнена галюцинацій, життя – це стрибок з парашутом, це – постійний ризик, це – падати й знову злітати вгору, це – альпінізм, це – прагнення піднятися вище самої себе й залишатися невдоволеною та стривоженою, якщо тобі це не вдасться.

Нелегко перебувати далеко від своєї родини, від мови, в якій я можу виразити всі свої емоції та почуття, та від сьогодні, щоразу, коли настрій у мене буде зовсім поганий, я згадуватиму цей парк розваг. А якби я заснула й несподівано прокинулася на російських гірках, що я відчула б?

Думаю, першим моїм відчуттям було б відчуття того, що я в полоні, страшенно наполохана тими перепадами висот, що мене нудить і що мені хочеться вирватися звідти. Але якби я повірила в те, що рейки – це моя доля, що Бог керує цією машиною, то цей кошмар перетворився б на радісне збудження. Вони є тим, чим вони є, ці російські гірки, надійною і безпечною іграшкою, яка неодмінно доправить тебе до кінця, але, поки моя подорож триває, я змушена озиратися навкруги і кричати від збудження.

* * *

Навіть будучи спроможна записувати думки, що здавалися їй вельми розумними, вона була нездатна слухатися своїх же таки власних порад. Моменти депресії наставали все частіше, а телефон і далі мовчав. Марія, щоб розважити себе й тренуватися у французькій мові протягом нічим не заповнених годин, почала купувати журнали, де описувалося життя знаменитих артистів, але незабаром помітила, що витрачає на це надто багато грошей, і пішла до сусідньої бібліотеки. Пані, яка видавала книжки, сказала їй, що журналів вони не передплачують, але вона може назвати їй кілька книжок, які допоможуть їй досить швидко опанувати французьку мову.

– У мене не так багато дозвілля, щоб читати книжки.

– Як це небагато дозвілля? Що ж ви робите?

– Багато чого. Вивчаю французьку, пишу щоденник і…

– І що ще?

Марія хотіла сказати: «Чекаю, коли задзвонить телефон», але вирішила ліпше промовчати.

– Дочко моя, ви молоді й ваше життя попереду. Читайте. Забудьте те, що вам казали про книжки, й читайте.

– Я їх прочитала вже багато.

Зненацька Марії пригадалося те, що охоронець Маїлсон колись описував як «енергію». Бібліотекарка, яка сиділа перед нею, здалася їй людиною співчутливою, лагідною, кимось таким, хто зміг би їй допомогти, якби вона в усьому зазнала невдачі. Треба було здобути її довіру, інтуїція підказувала Марії, що в цій жінці вона зможе знайти добру подругу. Зненацька вона змінила думку:

– Але хочу прочитати більше. Допоможіть мені, будь ласка, підібрати книжки.

Жінка знайшла їй «Маленького принца». Того вечора вона почала його гортати, стала роздивлятися малюнки на початку, побачила там великого капелюха – але автор стверджував, що насправді, для дітей, то був удав, який проковтнув слона. «Мабуть, я ніколи не була дитиною, – подумала Марія про себе. – Для мене цей малюнок більше схожий на капелюх». Не маючи телевізора, вона стала супроводжувати маленького принца в його мандрах, хоча її завжди огортав смуток, коли з’являлася тема «любові», – вона заборонила сама собі про це навіть думати, боячись, що їй захочеться накласти на себе руки. Окрім невеселих романтичних сцен, які відбувалися між принцом, лисом і трояндою, книжка була дуже цікавою, і, читаючи її, вона вже не перевіряла кожні п’ять хвилин, чи не розрядилася батарейка її мобілки (бо смертельно боялася проґавити свій найліпший шанс через просту необачність).

Марія стала часто заходити до бібліотеки, розмовляти з жінкою, що здавалася такою ж самотньою, як і вона, просити рекомендацій, розмовляти про життя та про авторів – і так тривало доти, доки гроші в неї майже закінчилися; ще два тижні – і їх уже не вистачить навіть на те, щоб купити зворотний квиток до Бразилії.

А що життя завжди очікує критичних ситуацій, щоб обернутися до тебе своїм блискучим боком, то нарешті телефон задзвонив.

Через три місяці по тому, як Марія відкрила слово «адвокат», і через два місяці після того, як вона стала жити на отримане відступне, одна агенція моделей поцікавилася, чи пані Марію досі можна знайти по цьому номеру. У відповідь пролунало холодне «так», вимовляти яке вона довгий час тренувалася, щоб не виявити найменшого занепокоєння. Їй повідомили, що один араб, професіонал у питаннях моди у своїй країні, дуже вподобав її фотографії і хоче запросити її взяти участь у одному показі. Марія згадала про своє недавнє розчарування, але згадала також і про те, що розпачливо потребує грошей.

Їй призначили зустріч у дуже шикарному ресторані. Вона зустріла там елегантного пана, чарівнішого та зрілішого, аніж ті, які досі їй зустрічалися. Він запитав у неї:

– Знаєте, хто написав ту картину? Хуан Міро. Знаєте, хто такий Хуан Міро?

Марія промовчала, вдавши, ніби зосередила всю увагу на їжі, що досить-таки відрізнялася від тієї, яку подавали в китайських ресторанах. Проте подумки вона все собі занотовувала: вона попросить дати їй книжку про Хуана Міро під час свого найближчого візиту до бібліотеки.

Але араб не відставав:

– Отой стіл був улюбленим столом Федеріко Фелліні. Що ви думаєте про фільми Фелліні?

Вона відповіла, що від них у захваті. Араб хотів увійти в подробиці, й Марія, зрозумівши, що її культура не витримає такого випробування, вирішила відразу перейти до суті:

– Я прийшла сюди не для того, щоб демонструвати вам свою ерудицію, пане. Усе, що я знаю, – це як відрізнити кока-колу від пепсі. Ви не бажаєте поговорити зі мною про парад мод?

Відвертість і прямота дівчини, здається, справили на нього добре враження.

– Ми про це поговоримо, коли замовимо собі випити, після вечері.

Він зробив паузу, поки обоє роздивлялися одне одного й намагалися вгадати, що співрозмовник думає.

– Ви дуже гарна, – промовив араб. – Якщо погодитеся випити зі мною в моєму готелі, я дам вам тисячу франків.

Марія вмить усе зрозуміла. Чи була це провина агенції моделей? Чи була це її власна провина, оскільки вона мала б детальніше розпитати про те, як відбудеться ця вечеря? Ні, це була не провина агенції і не її власна провина, просто подібні переговори завжди відбуваються саме так. Зненацька вона відчула, що їй хочеться в сертан, у Бразилію, хочеться кинутись у обійми своєї матері. Вона пригадала застереження Маїлсона, на пляжі, коли він сказав їй про триста доларів; у той час ця сума здалася їй дуже привабливою, вона ніколи не сподівалася, що за одну ніч, проведену з чоловіком, можна отримати стільки грошей. Але в цю мить вона раптом чітко усвідомила, що не має нікого, абсолютно нікого у світі, з ким би вона могла поговорити; вона була сама-одна, в чужому місті, зі своїми двадцятьма двома відносно непогано прожитими роками, які, проте, не могли підказати їй найліпшу відповідь.

– Налийте мені ще вина, будь ласка.

Поки араб доливав вина в її келих, думка Марії летіла швидше, аніж Маленький Принц під час своїх мандрів різними планетами. Вона приїхала сюди в пошуках пригод, грошей, а можливо, й чоловіка, вона знала, що рано чи пізно їй доведеться приймати такі пропозиції, як сьогоднішня, бо вона не була невинною й уже звикла до поведінки чоловіків. Але вона ще вірила в агенції моделей, у блискучу кар’єру артистки, в багатого чоловіка, в родину, в дітей, онуків, у шикарний одяг, у переможне повернення до міста, в якому вона народилася. Вона мріяла, що здолає всі труднощі лише завдяки своєму розумові, своїм чарам, своїй силі волі.

У цю мить під натиском реальності споруда цих рожевих мрій обвалилася в її голові. На превеликий подив араба, вона заплакала. Її супутник, розриваючись між страхом скандалу та чоловічим інстинктом захистити дівчину, не знав, як йому бути. Він покликав офіціанта, щоб попросити рахунок, але Марія зупинила його:

– Не робіть цього. Налийте мені ще вина і дайте мені трохи поплакати.

І Марія подумала про хлопчика, який попросив у неї олівця, подумала про хлопця, з яким вона цілувалася не розтуляючи рота, про те, з якою радістю вона рвалася в Ріо-де-Жанейро, про чоловіків, які користувалися нею, нічого не давши їй навзамін, про пристрасті та любов, що їх вона втратила на своєму життєвому шляху. Її життя, попри його позірну свободу, було нескінченною низкою годин очікування чуда, справжнього кохання, пригоди, що завершиться тим самим романтичним фіналом, які вона завжди бачила у фільмах і про які читала в книжках. Один із авторів писав, що час не змінює людину, знання та досвід не змінюють людину, єдине, що може її змінити, – це кохання. Яка дурість! Той, хто це написав, знав лише один бік монети.

Кохання й справді було тією єдиною річчю, що могла цілком змінити життя людини в будь-яку хвилину. Але існував і другий бік монети, який примушував людину обирати собі зовсім інший напрямок, аніж той, яким вона хотіла йти спочатку. Цей другий бік монети називався розпач. Атож, мабуть, кохання й справді спроможне когось змінити; але розпач змінює тебе набагато швидше. Ну що тепер робити тобі, Маріє? Утекти звідси, повернутися до Бразилії, стати вчителькою французької мови, одружитися з хазяїном крамниці одягу? Чи, може, пройти трохи далі вперед, на одну лише ніч, у місті, в якому вона нікого не знає і в якому ніхто не знає її? Чи може статися, що лише одна ніч і такі легкі гроші спонукають її йти далі, вже не зупиняючись аж до того мосту на її шляху, перейшовши через який, вона вже ніколи не зможе вернутися? Що з нею відбувається в цю хвилину: велика нагода чи випробування Діви Марії?

Погляд араба ковзнув по картині Хуана Міро, по тому місцю, де їв Фелліні, по гардеробниці, по відвідувачах ресторану, що входили та виходили.

– Ви не знали, про що йдеться?

– Знала, але ж прийшла, – відповіла Марія, ще вся у сльозах.

Вона благала долю, щоб офіціант не підійшов і не зрозумів, що тут діється, а офіціант, який здалеку стежив за всім кутиком ока, благав долю про те, щоб чоловік із дівчиною розплатилися якомога швидше, бо ресторан був повний і люди чекали своєї черги.

Нарешті після паузи, що здалася їй вічністю, вона заговорила:

– Ви сказали, що ми з вами вип'ємо за тисячу франків?

Сама Марія здивувалася, яким тоном промовила вона ці слова.

– Атож, – відповів араб, уже каючись, що зробив цю пропозицію. – Але я в жодному випадку не хотів би…

– Оплатіть рахунок. Ми з вами вип’ємо у вашому готелі.

Знову вона здалася чужою самій собі. Досі вона була дівчиною лагідною, освіченою, веселою і ніколи не розмовляла таким тоном із чужими чоловіками. Але, мабуть, та дівчина померла назавжди: на неї чекало тепер інше життя, життя, в якому одна випивка коштувала тисячу франків або, якщо перевести цю ціну на поширеніші гроші, близько шестисот доларів.

І все відбулося так, як вона й передбачила: вона поїхала з арабом до готелю, випила шампанського, напилася майже до непритомності, розтулила ноги, зачекала, поки він досягне оргазму (вона не здогадалася вдати, що й сама його досягла), помилася в мармуровій ванні, взяла гроші й дозволила собі розкіш узяти таксі до самого дому.

Упала на ліжко й проспала ніч без сновидінь.

Рядки зі щоденника Марії, записані наступного дня:

Я пам'ятаю все, крім тієї миті, коли ухвалила рішення. Дивно, але я не відчуваю за собою ніякої провини. Раніше я мала звичай дивитися на дівчат, що лягають у ліжко за гроші, як на людей, яким життя не залишило жодного іншого вибору, – але тепер я бачу, що це не так. Я могла сказати «так» або «ні», до жодної з цих відповідей ніхто мене не примушував.

Я йду вулицями й дивлюся на людей – чи самі вони обирають собі життя? Чи, може, вони, як і я, були «обрані» долею? Домогосподарка, що мріяла стати моделлю, службовець банку, що плекав намір стати музикантом, зубний лікар, що потай читав книжки й хотів би присвятити себе літературі, дівчина, якій дуже хотілося працювати на телебаченні, але все, чого вдалося їй досягти в житті, – це стати касиркою супермаркета.

Мені анітрохи себе не жаль. Я не можу вважати себе жертвою, бо я могла б покинути той ресторан із нескривдженою гідністю й порожнім гаманцем. Я могла б прочитати мораль тому чоловікові, що сидів переді мною, або спробувати переконати його, що перед ним принцеса й ліпше завоювати мою прихильність, аніж купити її за гроші. Я могла б обрати безліч видів поведінки, а проте – як і більшість людських істот – дозволила, щоб доля сама обрала, якою дорогою мені далі йти.

Я не одна така, хоча моя доля й видається нині протизаконнішою та марґінальнішою, аніж доля інших. Але пошуки щастя рівняють усіх: службовець/музикант, дантист/письменник, касирка/актриса, домогосподарка/модель – ніхто з них не може вважати себе щасливим.

* * *

Оце воно і є? Усе так просто? Вона була сама-одна в чужому місті, вона нікого тут не знає, а те, що раніше здавалося їй тортурами, сьогодні наділяє її глибоким відчуттям свободи, й вона нікому ні в чому не повинна давати звіт.

Вона вирішила, що вперше за багато років присвятить цілий день роздумам про себе. Доти вона жила, завжди заклопотана думками про інших: про матір, шкільних подруг, батька, службовців агенції моделей, вчителя французької мови, офіціанта, бібліотекарку, про те, що думають люди на вулиці, яких вона раніше ніколи не бачила. Насправді ж ніхто ні про що не думав, а тим менше про неї, вбогу чужоземку, що якби раптом завтра зникла, то навіть поліція не спохопилася 6.

Годі про це. Вона вийшла з дому рано, випила кави в тому місці, де пила її завжди, трохи прогулялася берегом озера, побачила демонстрацію вигнанців. Якась жінка з цуциком пояснила їй, що то курди, і знову, замість удавати, ніби вона знає, про кого йдеться, аби показати себе культурнішою та освіченішою, ніж насправді була, Марія запитала:

– А звідки вони прийшли сюди, курди?

На її подив, жінка теж цього не знала. Таким він і є, світ: люди розмовляють так, ніби знають усе, а коли їх про щось запитаєш, то виявляється, ніхто нічого не знає. Марія зайшла до кіберкафе й довідалася з Інтернету, що курди прийшли сюди з Курдистану, країни, якої не існує, бо сьогодні вона розділена між Туреччиною та Іраком. Вона повернулася на те місце, від якого пішла, маючи намір побачити жінку з цуциком, але та вже пішла, мабуть тому, що собака не зміг далі витримати, півгодини дивлячись на великий гурт людей із транспарантами, прапорами, музикою та чудними викриками.

«Я й сама така. Або, точніше, такою була: особою, яка вдавала, ніби все знає, заховавшись у свою мовчанку, аж поки той араб урвав мені терпець і я набралася духу відповісти йому, що знаю різницю лише між прохолоджувальними трунками. Чи був він цим шокований? Чи змінив думку про мене? Аж ніяк. Мабуть, моя безпосередність здалася йому фантастичною. Я завжди тільки завдавала собі шкоди, коли намагалася здатися розумнішою, ніж я є насправді. З мене годі!»

Вона згадала про агенцію моделей. Чи знали вони, чого треба було арабові, – а коли про це заходила мова, Марія здебільшого вдавала з себе наївницю, – чи справді думали, що він зможе дати їй роботу у своїй країні?

Хай там як воно було, а Марія почувала себе менш самотньою того сірого ранку в Женеві, з температурою, близькою до нуля, Женеві, в якій курди вийшли на демонстрацію, трамваї прибували на кожну зупинку точно за розкладом, у вітринах крамниць розкладали коштовності, відчинялися двері банків, жебраки куняли, а швейцарці поспішали на роботу. Вона почувала себе менш самотньою, бо поруч із нею була інша жінка, мабуть, невидима для людей, які її проминали. Марія не помічала її присутності, але вона була тут.

Вона всміхнулася невидимій жінці, яка була з нею поруч і була схожа на Діву Марію, матір Ісуса. Жінка всміхнулася їй у відповідь і порадила бути обачною, бо все не так просто, як їй здається. Марія не надала ваги цій пораді, відповіла, що вона людина доросла, відповідальна за свої вчинки й не може повірити, що проти неї існує якась космічна змова. Сьогодні вона довідалася, що існують чоловіки, готові заплатити тисячу франків за одну ніч, за те, щоб на півгодини запхатися їй між ноги, і найближчими днями їй треба буде тільки вирішити, чи відразу взяти тисячу франків, які вона зараз має, купити квитка на літак і повернутися до міста, в якому вона народилася, чи затриматися тут іще натрохи й зібрати гроші на купівлю будиночка для батьків, гарний одяг і квитки до тих місць, які вона мріє колись побачити.

Невидима жінка, що була з нею поруч, знову стала наполягати, що не все так просто, як їй здається. Марія, хоч і була задоволена з цього несподіваного товариства, попросила, щоб та жінка не уривала її роздумів, вона й сама розуміє, що життя є набагато складнішим, ніж видається на перший погляд.

Вона знову стала аналізувати, цього разу з більшою ретельністю, можливість повернутися до Бразилії. Її шкільні подруги, які ніколи звідти не виїздили, відразу почнуть базікати, що її звільнили з роботи, що в неї ніколи не було хисту, аби стати зіркою міжнародної величини. Мати буде засмучена, бо вона ніколи не отримувала від неї обіцяних щомісячних грошей, – хоча Марія у своїх листах запевняла її, що на пошті їх просто крадуть. Батько дивитиметься на неї до кінця свого життя з отим виразом «я це знав», вона повернеться працювати в крамницю одягу й одружиться з її хазяїном, після того, як прилетіла сюди літаком, їла швейцарський сир у Швейцарії, вивчила французьку мову й ходила по снігу.

З іншого боку, тут існує змога заробляти по тисячі франків за одну випивку. Навряд чи це довго триватиме – зрештою, краса пролітає, як вітер, – проте навіть за один рік вона зможе зібрати таку суму грошей, яких їй вистачить на всі нагальні потреби, й повернутися у світ, цього разу сама диктуючи йому правила гри. Її єдиною конкретною проблемою було те, що вона не знала, що їй робити, з чого почати. Коли вона тільки вперше прийшла до свого кабаре, одна дівчина згадала про місце, яке називалося вулиця Берна, – до речі, то була одна з її перших фраз, ще до того, як вона показала їй, де поставити валізи.

Вона пішла до одного з тих великих панно, на яких були зображені різні квартали Женеви, – цього міста, такого приязного до туристів, міста, що не любило дивитися на пропащих, – і, щоб цього уникнути, на тих панелях були з одного боку оголошення, а з другого – мапи.

Там стояв якийсь чоловік, і вона запитала в нього, чи знає він, де вулиця Берна. Він подивився на неї з цікавістю й запитав, чи справді вона шукає саме цю вулицю, чи хоче знати, де починається дорога, яка веде до Берна, столиці Швейцарії.

– Ні, – відповіла Марія, – я запитую саме про вулицю, яка є в цьому місті.

Незнайомець подивився на неї згори вниз, переконаний, що її знімають на кінокамеру для однієї з тих телевізійних програм, які розвеселяють публіку тим, що показують, як кожен може виставити себе в безглуздому світлі. Марія постояла біля того панно п’ятнадцять хвилин (зрештою, Женева – місто невелике), і знайшла ту вулицю, яку шукала.

Невидима подруга, що мовчала, поки Марія роздивлялася мапу, тепер спробувала її остерегти: вона сказала, що тут ідеться навіть не про мораль, а про те, щоб ступити на дорогу, з якої нема вороття.

Марія відповіла, що коли вона збере гроші на повернення зі Швейцарії, то зможе вийти з будь-якої ситуації. Крім того, жодна людина, з тих, які зустрічалися на її шляху, робила зовсім не те, що їй хотілося б робити. Такою була реальність життя.

«Ми перебуваємо в падолі сліз», – сказала їй невидима подруга.

– Ми можемо плекати багато мрій, але життя є тяжким, невблаганним, сумним, – відповіла їй Марія. – Що ти хочеш мені сказати? Що мене осудять? Ніхто нічого не знатиме, й це триватиме лише протягом одного з періодів мого життя.

Усміхнувшись лагідно, але сумно, невидима подруга зникла.

Марія пішла до парку розваг, купила квитка на російські гірки й кричала там, як і всі інші, але кричала, добре розуміючи, що небезпеки немає, що це лише іграшка. Поїла в японському ресторані, навіть не розуміючи добре, що їсть, – знала тільки, що це коштує дуже дорого, – і була тепер готова дозволити собі жити з усім можливим шиком. Вона була весела, бо їй не треба було більше ані чекати телефонних дзвінків, ані рахувати кожне сентаво, яке вона витрачала.