Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

– Де ви працюєте?

Це було запитання, якого їй би не хотілося чути, запитання, яке примушувало її сахатися мало не від кожного, хто до неї підходив (що у Швейцарії траплялося рідко, з огляду на стриману вдачу її жителів). Як їй найліпше відповісти на нього?

– Я працюю в кабаре.

От і гаразд. Вона мала таке відчуття, ніби з пліч у неї звалився величезний тягар, – і вона була дуже задоволена з себе; наука, яку вона здобула, відтоді як стала жити у Швейцарії, таки пішла їй на користь, і тепер вона спроможна запитувати (Хто такі курди? Що таке «Дорога на Сантьяго»?) та відповідати («Я працюю в кабаре»), не переймаючись тим, що подумає її співрозмовник.

– Мені здається, я вже вас бачив.

Марія відчула, що йому хочеться піти далі, й тішилася своєю маленькою перемогою; художник, який лише кілька хвилин тому віддавав їй накази, здаючись абсолютно впевненим у тому, чого йому треба, тепер обернувся на такого ж чоловіка, як і всі інші, невпевненого в собі перед незнайомою жінкою.

– А що це за книжки?

Вона показала. Управління фазендами. Її співрозмовник, здавалося, ще більше втратив упевненість у собі.

– Ви працюєте в галузі сексу?

Він поставив ризиковане запитання. Невже вона була вдягнена, як повія? Вона окинула себе поглядом. Це ставало досить цікавою грою, вона абсолютно не мала чого втрачати.

– Чому чоловіки думають лиш про це?

Він поклав книжки назад у її сумочку.

– Секс і управління фазендами. Важко вигадати щось занудніше від того й того.

Що, що? Вона мала таке відчуття, ніби їй кинуто виклик. Як можна говорити так погано про її професію? Власне, він ще не знав, ким вона працює, лише ризикнув висловити своє припущення, але вона не могла залишити його репліку без відповіді.

– А от мені, навпаки, здається, що нема нічого зануднішого, ніж живопис. Щось нерухоме, рух, який урвали на самій його середині, фотографія, що ніколи не є точною копією оригіналу. Мертве мистецтво, яким більше ніхто не цікавиться, крім хіба самих художників, людей, що вважають себе людьми важливими, культурними, але хіба вони не відстали далеко від сучасного світу? Хтось колись чув про Хуана Міро? І я ніколи б не почула, якби про нього не згадав один араб, що запросив мене до ресторану, проте це абсолютно нічого не змінило в моєму житті.

Вона так і не довідалася, чи не зайшла у своїй критиці живопису надто далеко, бо в цю мить принесли випивку, й розмова урвалася. Якийсь час обоє мовчали. Марія подумала, що їй уже час піти, й, мабуть, Ральф Гарт подумав те саме. Але перед ними ще стояли повні келихи отого жахливого трунку, й це був привід для того, щоб залишатися разом.

– А нащо вам книжка про фазенди?

– Що ви хочете цим сказати?

– Я був на вулиці Берна. Після того як ви мені сказали, де працюєте, я пригадав, що вже раніше вас бачив – у тому дорогому кабаре. Проте, коли я вас малював, я про це не міг навіть подумати: «світло», яке променилося з вас, було надто сильним.

Марія відчула, як земля вислизає з-під її ніг. Уперше їй стало соромно за те, що вона робить, хоча для цього не було найменших підстав, вона працювала, щоб утримувати себе та свою родину. Це йому мало б бути соромно за те, що він ходив на вулицю Берна; за ці кілька хвилин усі чари її сьогоднішньої пригоди розвіялися.

– Послухайте, пане Гарт, хоча я й бразилійка, проте вже дев’ять місяців живу у Швейцарії. І я знаю, що швейцарці люди стримані, бо вони живуть у дуже маленькій країні, де майже всі одне одного знають, як ми в цьому щойно переконалися, а це вельми поважна причина для того, щоб ніхто не розпитував когось іншого, як той живе. Ваші слова були недоречними й дуже неделікатними, але якщо вашою метою було принизити мене, щоб почути себе розкутіше, то ви, ласкавий пане, лише згаяли час. Дякую вам за ганусівку, яка має просто жахливий смак, але яку я хочу випити до дна. А потім хочу закурити сигарету. А потім я встану й піду звідси геть. Але ви, пане, можете піти вже зараз, бо негоже для славетного художника сидіти за одним столом із повією. Бо я, щоб ви знали, справді повія. Повія з голови до ніг і з ніг до голови, хоча ніякої провини я за собою не бачу. Я навіть наділена деякими чеснотами – скажімо, не хочу обманювати ані себе, ані вас, ласкавий пане. Бо пан просто не вартий моїх зусиль, не вартий того, щоб я йому брехала. А цікаво, як би повівся знаменитий хімік, що сидить у протилежному кінці ресторану, коли б довідався, хто я така?

Вона почала підвищувати голос:

– Я – повія! І хочете, я вам іще дещо скажу? Ця професія принесла мені свободу, я тепер твердо знаю, що поїду геть із цієї проклятої країни рівно через дев’яносто днів, поїду з грішми, набагато освіченішою, ніж була, спроможною вибрати собі добре вино, з повною сумкою фотографій, які я знімала на снігу, й добре знаючи, чого варті чоловіки!

Офіціантка за прилавком слухала її з переляканим виглядом. Хімік, здавалося, не звертав на все це жодної уваги. Але, можливо, алкоголь, можливо, передчуття того, що незабаром вона знову стане жінкою з глухої бразильської провінції, можливо, велика радість на думку про те, що вона спроможна сказати, де вона працює, і посміятися з шоку тих, кому вона це говорить, із осудливих поглядів, з обурених жестів, не давали Марії замовкнути.

– Ви добре зрозуміли мене, пане Гарт? Від голови до ніг, від ніг до голови я повія, і в цьому моя перевага, моя доблесть!

Він не сказав нічого. І не зворухнувся. Марія відчула, як повертається до неї її впевненість у собі.

– А ви, пане, є художником, який нічого не розуміє у своїх моделях. Можливо, отой хімік, який тут сидів, неуважний, сонний, насправді працює робітником залізниці. Й усі інші люди, намальовані на вашій картині, певно, є не тими, за кого ви їх узяли. Бо інакше ви ніколи не сказали б, що може променитися «незвичайне світло» з жінки, котра, як ви це зрештою й самі зрозуміли, поки її малювали, Є ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО ЗВИЧАЙНІСІНЬКОЮ ПО-ВІ-Є-Ю!

Останні слова вона промовила повільно й дуже голосно. Хімік прокинувся від сну, а офіціантка принесла рахунок.

– Мене цікавила не повія, а жінка, якою ви є. – Ральф проігнорував рахунок і відповів, також карбуючи кожне слово, з паузами, але тихим голосом. – З вас промениться сяйво. Це світло свідчить про сильну волю людини, яка приносить у жертву щось дуже важливе в ім’я чогось іншого, для неї ще важливішого. Ідеться про очі, це світло струменить із очей.

Марія почула себе обеззброєною; він не прийняв її провокативного виклику. Їй хотілося вірити, що він хоче лише звабити її, більш нічого. Вона заборонила собі думати, – принаймні на найближчі дев’яносто днів, – що на цій землі можуть існувати цікаві чоловіки.

– Погляньте на цей ганусовий трунок, який стоїть перед вами, – провадив він. – Ви, либонь, бачите лише трунок. Я ж, оскільки повинен глибоко проникнути в те, що малюю, бачу також рослину, з якої його виготовлено, бачу бурі та грози, що їх довелося витримати цій рослині, бачу руку, що зібрала її зернята, бачу, як її перевозять сюди на кораблі з іншого материка, відчуваю її пахощі й бачу її колір перед тим, як її вкинули в спирт, пахощі й колір, які були її невід’ємною часткою. Якби одного дня я намалював цю сцену, я намалював би це все, хоча, побачивши картину, ви подумали б, що перед вами простий келих із ганусівкою.

Так само, коли ви дивилися на вулицю й думали – бо я знаю, що ви думали, – про дорогу на Сантьяго, я намалював ваше дитинство, вашу юність, ваші мрії, які розсипалися ще в минулому, ваші мрії про майбутнє, вашу волю, яка інтригує мене найдужче. Коли ви подивилися на свій портрет…

Настороженість Марії розвіялась, хоча вона знала, як її потім буде важко мобілізувати.

– Я теж туди подивився й побачив це світло… хоча там була тільки жінка, схожа на вас.

Знову запала напружена мовчанка. Марія поглянула на годинника.

– Через кілька хвилин мені треба йти. Чому ви сказали, що секс – справа нудна?

– Вам це має бути відомо краще, аніж мені.

– Я знаю це, бо працюю в цьому й мені щодня доводиться робити одне й те саме. Але ви, молодий чоловік тридцяти років…

– Мені двадцять дев’ять…

– …Привабливий, знаменитий і який ще, мабуть, не втратив інтересу до цих речей, ви не мали потреби йти на вулицю Берна, щоб знайти собі подругу.

– Авжеж, мав потребу. Я лягав до ліжка з кількома вашими колежанками не тому, що мені було важко знайти собі подругу. Моя проблема в мені самому.

Марія відчула напад ревнощів і злякалася. Вона тоді зрозуміла, що їй справді пора вже йти.

– То була моя остання спроба. Потім я це облишив, – сказав Ральф, починаючи збирати свої інструменти, розкидані на підлозі.

– Ви маєте якусь фізичну проблему?

– Ні. Просто втратив інтерес.

Це було неможливо.

– Оплатіть рахунок. Ми прогуляємося. Правду кажучи, я думаю, що багато спізнали це відчуття, але ніхто не признається; приємно погомоніти з людиною, коли вона з тобою цілком щира.

Вони рушили по Дорозі на Сантьяго, яка спочатку підіймалася вгору, потім спускалася вниз, потім виходила до річки, понад річкою добігала до озера, а понад озером виводила в гори, які приводили подорожанина в той далекий куточок Іспанії. Повз них проходили люди, що поверталися з обіду, матері зі своїми немовлятами, туристи, які робили фотографії з прегарного водограю, що сипав бризками посеред озера, мусульманки, накриті чадрою, пробігали підтюпцем хлопці й дівчата, і, здавалося, всі вони вирушили на прощу до того міфічного міста, Сантьяго-де-Компостела, яке, можливо, й не існувало, було тільки легендою, в яку люди повинні були вірити, щоб наповнити змістом своє життя. Тією ж таки дорогою, по якій сунуло стільки народу протягом такого довгого часу, ішли також чоловік із довгим волоссям, що ніс важку сумку з пензлями, фарбами, полотнами, олівцями, та трохи молодша дівчина з повною торбинкою книжок про управління фазендами. Нікому з цих двох не спало на думку запитати себе, чому вони вирушили на цю прощу вдвох, їхня спільна мандрівка здавалася обом найприроднішою річчю у світі, він уже все знав про неї, вона ще нічого не знала про нього.

І тому вона вирішила звернутися до нього з розпитуваннями, тепер вона запитувала про все. Спочатку він відповідав стримано, але вона знала, як домогтися від чоловіка чого завгодно, й зрештою він розповів, що двічі одружувався (рекорд для двадцяти дев’ятьох років!), багато мандрував, був знайомий із королями, славетними акторами, брав участь у незабутніх торжествах. Народився він у Женеві, жив у Мадриді, Амстердамі, Нью-Йорку та в одному місті на півдні Франції, яке називається Тарб і не позначене на жодному з головних туристських маршрутів, але яке він дуже любив за близькість гір та за палкі серця його жителів. Його талант відкрили, коли йому було двадцять років і один багатий торговець творами мистецтва випадково прийшов обідати в японський ресторан у його рідному місті – що був обставлений його картинами. Він заробляв багато грошей, був молодий і міцний здоров’ям, міг робити що завгодно, податися в будь-яке місце, зустрітися з ким йому заманеться, він уже спізнав усі радощі, які може спізнати чоловік, робив лише те, що було йому до вподоби, а тим часом, незважаючи на все це, на славу, гроші, жінок, подорожі, він був людиною нещасливою, яка мала в житті лише одну радість – свою роботу.

– Жінки примушували вас страждати? – запитала вона, відразу зрозумівши, що це запитання ідіотське, мабуть, занесене до підручника, який має назву «Усе, що мають знати жінки для того, щоб завоювати чоловіка».

– Вони ніколи не примушували мене страждати. Я був дуже щасливий у кожному зі своїх шлюбів. Мене зраджували, і я зраджував, як то буває з кожним нормальним подружжям. Проте через певний час мене зовсім перестав цікавити секс. Я й далі любив жінок, відчуваючи потребу мати подругу, але секс… чому це ми розмовляємо з вами про секс?

– Тому що, як ви самі сказали, я повія.

– Моє життя не має великого інтересу. Я митець, який зумів досягти слави ще молодим, що трапляється нечасто, а надто в живописі, де це буває надзвичайно рідко. Я спроможний сьогодні намалювати яку завгодно картину й узяти за неї будь-які гроші, хоча критики лютують, бо лише вони, бачите, знають, що таке «мистецтво». Я маю славу людини, що знає відповіді на всі запитання, і чим більше я мовчу, тим розумнішим мене вважають.

Він усе розповідав і розповідав про своє життя. Щотижня його запрошують, із якоюсь метою, в найрозмаїтіші місця світу. Він має агента, жінку, яка живе в Барселоні, – вона знає, де це? Так, Марія знає, Барселона – місто в Іспанії. Цей агент займається всіма проблемами, які стосуються грошей, запрошень, виставок, але вона ніколи не примушує його робити те, до чого він не має охоти, тим більше, що за багато років праці вони домоглися певної стабільності на ринку.

– Вам цікаво слухати мою історію? – у його голосі прозвучали нотки невпевненості.

– Я б сказала, що ця історія зовсім не така, як у більшості. Багатьом людям захотілося б побувати у вашій шкурі.

Ральф захотів знати більше про Марію.

– У мені живуть три особи, залежно від того, кому я потрібна. Наївна Дівчина, що дивиться на чоловіка з захватом і вдає, ніби вражена його розповідями про могутність і славу. Фатальна Жінка, що відразу атакує тих, котрі почувають себе не зовсім упевнено, й, зробивши це, домігшись контролю над ситуацією, дає їм більше волі, бо відтепер їм не треба турбуватися ні про що. І, нарешті, Співчутлива Мати, яка дбає про тих, котрі потребують порад, і вислуховує з виглядом людини, яка все розуміє, історії, що влітають їй у одне вухо й вилітають із другого. Про яку з трьох вам хочеться знати?

– Про вас.

Марія розповіла все, бо їй треба було про все розповісти, – вона вперше дістала нагоду зробити це, відтоді як покинула Бразилію. В кінці своєї розповіді вона підсумувала, що, хоча її робота й не була цілком звичайною, нічого з нею не відбулося надто цікавого, окрім тижня, який вона провела в Ріо, та першого місяця у Швейцарії. Дім, робота, робота, дім – і більше нічого.

Коли вона закінчила, вони знову сиділи в барі – цього разу на протилежному кінці міста, біля Дороги на Сантьяго, кожен думаючи про те життя, яке доля приберігає для другого.

– Чого ми ще не сказали одне одному? – запитала вона.

– Ми ще не сказали одне одному «до побачення».

Справді. Цей день був зовсім не схожий на її інші дні. Вона почувала себе стривоженою, напруженою, як людина, що відчинила двері й не знає, як зачинити їх.

– Коли я зможу побачити картину?

Ральф подав їй візитку свого барселонського агента.

– Зателефонуйте їй звідси через півроку, якщо будете ще в Європі. «Обличчя Женеви», люди знамениті й нікому не відомі, буде вперше виставлена в одній берлінській Галереї. Потім вона зробить тур по Європі.

Марія згадала про календар, про дев’яносто днів, які їй лишилися, про те, що будь-які стосунки, будь-який зв’язок може виявитися небезпечним для неї, для її планів.

«Що найважливіше в цьому житті? Жити чи вдавати, що ти живеш? Піти тепер на ризик, переконати себе в тому, що сьогодні ти пережила найліпший день із усіх твоїх днів, прожитих у цьому місті? Подякувати йому за те, що вислухав мене без критики й без коментарів? Чи просто сховатися під обладунок жінки із сильною волею, із незвичайним світлом і піти собі без зайвих слів?»

Поки вони йшли Дорогою на Сантьяго й вона слухала саму себе, слухала, як розповідає про власне життя, Марія почувала себе жінкою щасливою. Мабуть, їй варто цим і задовольнитися – вже це було для неї великим подарунком життя.

– Я вас знайду, – сказав Ральф Гарт.

– Не робіть цього. Незабаром я поїду до Бразилії. Ми вже нічого більше не зможемо дати одне одному.

– Я прийду до вас як клієнт.

– Це було б для мене великим приниженням.

– Я знайду вас, щоб ви мене врятували.

Він уже казав це на самому початку, коли говорив про свою нехіть до сексу. Вона хотіла відповісти, що сама почуває те саме, але стрималася – вона вже й так зайшла надто далеко у своїх негативних оцінках, розумніше буде промовчати.

Яка патетична пригода! Перед нею знову був хлопчик із її дитинства, проте цього разу він просив у неї не олівця, а трохи спілкування. Вона оглянулася у своє минуле і вперше собі простила: не вона була винна, а отой сором’язливий школярик, який обмежився однією спробою. Вони були дітьми, а діти так і поводяться – ні вона, ані хлопчик не вчинили помилки, і ця думка принесла їй велику полегкість, вона почула себе ліпше, вона не зрадила першу нагоду у своєму житті. Усі так роблять, така поведінка невід’ємна від тієї ініціативи, яку виявляє людська істота в пошуках своєї другої частини, так воно й буває.

Але тепер ситуація була іншою. Хоч би якими переконливими були її аргументи (я повертаюся до Бразилії, я працюю в кабаре, ми не маємо часу, щоби взнати одне одного добре, мене не цікавить секс, нічого не хочу знати про кохання, я повинна навчитися управляти фазендами, я зовсім не розуміюся на живописі, ми живемо в різних світах), життя кинуло їй іще один виклик. Вона вже не була дитиною й мусила зробити вибір.

Вона вирішила нічого не відповідати. Потисла художникові руку, за звичаєм цієї країни, й пішла додому. Якщо він чоловік, котрому вона могла сподобатися навіть такою, якою була, то її мовчанка його не злякає.

Уривок із щоденника Марії, написаний у той самий день:

Сьогодні, коли ми йшли понад озером по тій дивній Дорозі на Сантьяго, чоловік, який був зі мною – художник, життя, цілком не схоже на моє, – кинув у воду камінь. У тому місці, де він упав, з'явилися маленькі кола, які ставали більшими й більшими, аж поки добігли до качки, яка там випадково пропливала й не мала жодного стосунку до кинутого камінця. Замість злякатися несподіваної хвилі, вона почала підстрибувати на ній, певно, знайшовши в цьому розвагу.

За кілька годин до цієї сцени я увійшла до однієї кав'ярні, почула чийсь голос, і враження було таке, ніби то сам Бог кинув камінець у те місце. Хвилі енергії накотилися на мене й на чоловіка, що малював там у кутку картину. Він відчув вібрацію камінця, я також. І що тепер?

Художник знає, коли йому зустрічається модель. Музикант знає, коли його інструмент настроєний. Я усвідомлюю, що тут, у моєму щоденнику, певні фрази написані не мною, а жінкою, з якої промениться «світло». Я є цією жінкою, і я ж таки відмовляюся прийняти її.

Я можу й далі жити так, як жила. Але можу також, як та качка на озері, пострибати й повеселитися на хвилі, що накотилася несподівано й порушила рівновагу води.

Існує назва для цього каменя: любов. Вона може описати красу блискавичної зустрічі між двома людьми, але цим не обмежується. Її можна виявити у збудженні від несподіваного, в бажанні зробити щось із палкою пристрастю, в упевненості, що здійснюється твоя мрія. Любов подає нам сигнали, які приводять нас до життя, – і лише від мене залежить, чи зумію я розшифрувати ці сигнали.

Мені приємно було б повірити в те, що я закохалася. Закохалася в чоловіка, якого не знаю і якого не було в моїх планах. Усі ці місяці самоконтролю, відмови від кохання призвели якраз до протилежного: я піддалася чарам першої людини, яка виявила до мене чуйність.

Ще добре, що я не записала його телефон, що не знаю, де він живе, що можу втратити його, не звинувачуючи себе за втрачену нагоду.

І навіть якщо так і станеться, навіть якщо я його уже втратила, мені випав один щасливий день у моєму житті. Якщо ми візьмемо до уваги, яким є наш світ, то це був день справді щасливий, можна навіть сказати, чудесний.

* * *

Коли вона прийшла цього вечора до «Копакабани», він був уже там, чекаючи її. Він був єдиним відвідувачем у барі. Мілан, який стежив за життям цієї бразилійки з певною цікавістю, побачив, що дівчина програла битву.

– Хочете випити?

– Я мушу працювати. Я не можу дозволити собі втратити свою роботу.

– Я клієнт. Я роблю вам офіційну пропозицію.

Цей чоловік, який пополудні в кафе здавався таким упевненим у собі, який так добре володів пензлем, зустрічався з великими людьми, мав агента в Барселоні й, певно, заробляв великі гроші, тепер виявив свою слабкість, прийшов туди, куди не повинен був приходити, був тепер не в романтичному кафе біля Дороги на Сантьяго, а в зовсім іншій, чужій для себе атмосфері. Чари цього пополудня розвіялися.

– То ви приймаєте моє запрошення випити?

– Прийму іншого разу. Зараз я маю клієнтів, котрі на мене чекають.

Мілан почув кінець цієї фрази; виходить, він помилився, дівчина не дозволила заманити себе в пастку обіцянками кохання. Та навіть дійшовши такого висновку, в кінці ночі, в яку не було особливо жвавого руху, він запитував себе, чому вона віддала перевагу товариству одного старого діда, якогось пересічного бухгалтера та страхового агента.

А втім, це її проблеми. Поки вона справно платить свої комісійні, не йому, а їй вирішувати, з ким вона погоджується лягати до ліжка, а з ким ні.

Рядки зі щоденника Марії, які вона записала після ночі, перебутої з дідом, бухгалтером і страховим агентом.

Чого цей художник хоче від мене? Невже він не розуміє, що ми належимо до різних народів, різних культур, різних статей? Невже думає, що я більше знаю про втіху, аніж він, і сподівається чогось навчитися від мене?

Чому він не сказав мені нічого, крім: «Я клієнт»? Адже так легко було сказати: «Мені вас бракує» або «Я в захваті від годин, які ми провели разом». Я відповіла б йому те саме, що й відповіла (я професіонал), але він повинен би розуміти мої побоювання, адже я жінка, я слабка істота, а в цьому місці я є іншою людиною.

Він – чоловік. Він митець і повинен би знати, що великою метою людського створіння є пізнати всеосяжну любов. Любов не в іншій особі, вона в нас самих, її треба лише розбудити. Але, щоб її розбудити, ми потребуємо іншої особи. Світ має сенс лише в тому випадку, коли нам є з ким розділити свої почуття.

Він стомився від сексу? Я також – а тим часом ані він, ані я не знаємо, що це таке. Ми дозволяємо померти одному з найважливіших почуттів у житті, я мусила б зберегти себе для нього, мусила б урятувати його, але він не залишив мені ніякого вибору.

* * *

Вона була налякана. Починала помічати, що після стількох зусиль, спрямованих на те, щоб налагодити самоконтроль, напруга, землетрус, вулкан її душі подавав сигнали, що може скоро вибухнути, а якби це справді сталося, вона б уже ніколи не змогла приборкувати в собі свої почуття.

Ким був для неї отой наркотик в образі художника, який міг просто набрехати їй про своє життя, з яким вона провела не більш як кілька годин, який не доторкався до неї, не намагався її звабити, – проте чи можна було уявити собі щось гірше, аніж ця незбагненна пригода?

Чому її серце подає сигнали тривоги? Чому вона переконана, що він відчуває те саме, – звичайно ж, вона дуже й дуже помиляється. Ральф Гарт хотів би зустрітися з жінкою, спроможною розбудити вогонь, який уже майже згас; він хотів би перетворити її на свою велику богиню сексу, з якої променилося б «незвичайне світло» (і в цьому він був щирий), жінку, готову взяти його за руку й показати йому дорогу повернення до життя. Він не міг собі уявити, що Марія теж утратила до цього інтерес, мала свої проблеми (навіть після стількох чоловіків їй не щастило пережити оргазм під час проникнення в неї чоловічого члена), що в той ранок вона будувала великі плани й планувала тріумфальне повернення на батьківщину.

Чому вона про нього думає? Чому думає про того, хто в цю саму хвилину, можливо, малює іншу жінку, запевняє її, що з неї промениться незвичайне «світло», що вона може стати його богинею сексу?

«Я думаю про нього тому, що з ним можна поговорити».

Яке безглуздя! Хіба думає вона також про бібліотекарку? Ні! Хіба думає вона про Нію, філіппінку, єдину серед жінок, що працювали в «Копакабані», з якою вона могла трохи поділитися своїми почуттями? Ні, не думає. А це люди, з якими вона розмовляла багато разів і з якими почувала себе розкуто.

Вона спробувала відвернути свою увагу на спеку, яка стояла, або на супермаркет, куди вчора так і не змогла навідатися. Написала довгого листа батькові, де було безліч подробиць про землю, яку вона збиралася купити, – це принесе її родині радість. Вона не написала про дату свого повернення, але дала зрозуміти, що повернеться скоро. Заснула, прокинулася, знову заснула, знову прокинулася. Дійшла висновку, що книжка про управління фазендами була дуже доброю для швейцарців, проте не годилася для бразильців – їхні світи були абсолютно різними.

Протягом другої половини дня відчула, що напруга можливого землетрусу, вулканічного вибуху, нестерпного тиску зменшилася. Вона зуміла трохи розслабитися: вона вже переживала кілька разів цей напад раптової пристрасті, і він завжди закінчувався наступного дня – як добре, її світ залишається тим самим. Вона має родину, яку любить, має чоловіка, який на неї чекає і який тепер пише їй дуже часто, розповідаючи, що крамниця одягу процвітає. Навіть якби вона вирішила летіти до Бразилії сьогодні вночі, у неї вистачило б грошей на купівлю принаймні однієї ферми. Вона пережила свої найтяжчі часи, подолала мовний бар’єр, самотність, перший день у ресторані з арабом, ті дні, коли переконувала свою душу не втручатися в те, що вона робить зі своїм тілом. Вона дуже добре знає, якою є її мрія, і зробить усе можливе, щоб реалізувати її. І в цій мрії немає місця для чоловіків. Принаймні там немає місця для тих чоловіків, котрі не розмовляють її рідною мовою й не живуть у її місті.

Коли землетрус притих, Марія зрозуміла, що й сама почасти винна. Чому вона йому не сказала в ту хвилину: «Я самотня, мені так само погано, як і вам, учора ви побачили моє „світло“, і то були перші добрі та щирі слова, які сказав мені чоловік, відтоді як я сюди прибула».

По радіо виконували стару пісню: «Моя любов померла, ще й не народившись». Атож, це її випадок, її доля.

Уривок із щоденника Марії – рядки, які вона записала через два дні по тому, як повернулася до свого нормального життя:

Кохання примушує людину не їсти, не спати, не працювати, через кохання вона втрачає спокій. Чимало людей бояться кохання, бо коли воно приходить, то руйнує все старе, що трапляється на його шляху.

Нікому не до вподоби, коли його світ розпадається. Тому багатьом щастить узяти цю загрозу під контроль, і вони спроможні утримати від руйнації будівлю або структуру, які вже давно підгнили. Вони є інженерами подоланих стихій.

Інші поводяться якраз навпаки: вони віддаються коханню цілком бездумно, сподіваючись знайти в ньому розв'язання всіх своїх проблем. Вони покладають на іншу людину всю відповідальність за своє щастя і всю провину за своє можливе нещастя. Вони завжди перебувають у ейфорії, бо сталося щось чудесне, або в пригніченому стані, бо трапилося щось таке, чого вони не сподівалися, і зруйнувало все.

Відкинути кохання або сліпо йому віддатися – яка з цих манер поведінки є менш руйнівною?

Я не знаю.

* * *

Третього дня, ніби воскреснувши з мертвих, Ральф Гарт прийшов знову. Він дещо запізнився, бо Марія вже розмовляла з іншим клієнтом. Проте, побачивши Ральфа, вона чемно сказала іншому, що не може потанцювати з ним, бо чекає на когось.

Лише тепер вона ясно усвідомила, що чекала його протягом усіх цих днів. І в цю мить прийняла все, що доля підготувала для неї на її шляху.

Вона не нарікала; вона була рада, вона могла дозволити собі цю розкіш, бо одного дня вона однаково поїде з цього міста, вона знала, що це кохання неможливе, а проте, хоч і не сподівалася вже нічого, вона не стане втрачати останню радість, яку їй ще міг дати цей складний етап у її житті.

Ральф запитав, чи вона хоче випити, й Марія попросила фруктовий коктейль. Хазяїн бару, вдаючи, ніби миє келихи, дивився на бразилійку, нічого не розуміючи: то, виходить, вона змінила намір? Він сподівався, що випитим коктейлем справа не обмежиться, й відчув полегкість, коли Ральф запросив її до танцю.

Вони справно виконували ритуал, а отже, турбуватися нема чого.

Марія відчувала руку, що обіймала її за стан, обличчя, що притулилося до її обличчя; Богу дякувати, музика була дуже гучною, і це перешкоджало розмові. Фруктового коктейлю було мало, щоб набратися сміливості, й слова, якими вони обмінялися, були суто формальними. Тепер ішлося про час: чи поїдуть вони до готелю? Чи ляжуть до ліжка? Це тепер здавалося їй справою неважкою, адже він сказав, що секс його не цікавить, тому вона просто виконає свій професійний обов’язок та й по всьому. Це допоможе їй убити будь-які паростки можливої закоханості – вона просто не могла зрозуміти, чому так мучилася після їхньої першої зустрічі.

Сьогодні вночі вона буде Співчутливою Матір’ю. Ральф Гарт – це просто один зі зневірених чоловіків, як і мільйони інших. Якщо вона добре виконає свою роль, якщо не відійде від сценарію, який вона опрацювала для самої себе, відколи почала працювати в «Копакабані», то їй немає чого турбуватися. Звичайно, було дуже ризиковано мати цього чоловіка так близько біля себе, тепер, коли вона вдихала його запах – і він був їй приємний, – доторкалася до його тіла – і це було їй приємно, – вона зрозуміла, що дуже чекала, коли він прийде, – і в цьому відкритті вона не побачила нічого для себе приємного.

За сорок п’ять хвилин вони виконали всі правила, й художник підійшов до хазяїна закладу:

– Я забираю її на всю ніч. Заплачу за трьох клієнтів.

Патрон закладу стенув плечима й знову подумав, що бразильська дівчина таки заплуталася в сильцях кохання. Марія, зі свого боку, була здивована: вона не знала, що Ральфу Гартові так добре відомі їхні правила.

– Ми поїдемо до мене додому.

Можливо, це навіть найліпше рішення, подумала вона. Хоча це йшло всупереч усім настановам Мілана, вона зробить для цього випадку виняток. Крім того, що вона відкриє для себе, раз і назавжди, чи одружений він чи ні, вона побачить, як живуть знамениті художники, й одного дня зможе щось написати про це в газеті їхнього маленького міста – і таким чином усі довідаються, що протягом свого перебування в Європі вона оберталася в інтелектуальних та мистецьких колах.

«Які абсурдні думки!»

Через півгодини вони приїхали в невеличке селище, поблизу Женеви, що називалося Колоньї: церква, пекарня, префектура – усе було там на своєму місці. І Ральф мав навіть не квартиру, а цілий будинок, на два поверхи! Вона зробила свій перший висновок: отже, гроші він має. Зробила й другий: якби він був одружений, то не наважився б так відкрито її сюди привезти, адже люди дивляться.

Отже, він багатий і неодружений.

Вони перейшли хол і піднялися сходами на другий поверх, після чого пройшли до двох зал у задній частині будинку, які виходили в сад. У одній з них стояв стіл для вечері, а стіни були обвішані картинами. Друга зала мала кілька канап, крісел, полиць із книжками, брудних попільничок, келихів, які були вже давно використані й досі залишалися там.