Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Чи варто було піти зараз, так і не довідавшись, що ж це воно таке – «винятковий клієнт»?

– А чого ви, власне, хотіли, в точному розумінні?

– Ви ж знаєте. Болю. Страждання. І багато втіхи.

«Біль і страждання не можуть принести багато втіхи», – подумала Марія. Хоча розпачливо намагалася повірити в те, що можуть, і в такий спосіб перетворити на позитивний досвід більшість невдач і розчарувань, яких вона зазнала у своєму житті.

Він узяв її за руку й підвів до вікна: з протилежного боку озера вони могли бачити одну з веж собору – Марія пригадала, що проходила там, коли вони з Ральфом Гартом прогулювалися по Дорозі на Сантьяго.

– Бачите цю річку, це озеро, ці будинки, цю церкву? П’ятсот років тому все тут було майже таким самим. Мені відомо, що місто тоді було зовсім безлюдне; невідома хвороба поширилася по всій Європі, і ніхто не знав, від чого помирає стільки людей. Люди назвали ту хворобу чорною пошестю, карою, яку Бог наслав на світ за людські гріхи. Тоді група осіб вирішили принести себе в жертву заради людства. Вони запропонували Богові те, чого найдужче боялися: фізичний біль. Удень і вночі ходили вони по цих мостах, по цих вулицях, шмагаючи своє тіло батогами або реміняччям. Вони страждали в ім’я Бога й прославляли Бога за свій біль. Через якийсь час вони відкрили, що почувають себе щасливішими, коли це роблять, аніж тоді, коли випікають хліб, обробляють землю, годують худобу. Біль був для них уже не стражданням, а насолодою, яку вони переживали, знаючи, що цим спокутують гріхи людські. Біль перетворився на радість, на відчуття життя, на втіху.

Його очі знову набули того холодного блиску, який вона бачила кілька хвилин тому. Він підняв гроші, які вона залишила на письмовому столику, взяв звідти півтораста франків і поклав їй у сумочку.

– Не турбуйтеся щодо свого хазяїна. Ось вам його комісійні, й обіцяю, що нічого йому не скажу. Тепер ви можете йти.

Вона схопила всі гроші.

– Ні!

Вино, араб у ресторані, жінка з сумною усмішкою, думка, що вона ніколи не повернеться в це кляте місце, страх перед коханням, що прийшло до неї в образі чоловіка, листи матері, в яких вона розповідала про красиве життя, де на неї чекало безліч нагод, хлопчик, який попросив у неї олівця в її дитинстві, боротьба із самою собою, цікавість, гроші, пошуки своїх власних меж, шанси та нагоди, які вона втратила, – усе це спричинилося до того, що тут була вже інша Марія: вона вже не пропонувала подарунки, а приносила себе в жертву.

– Мій страх минув. Починаймо. Якщо буде треба, покарайте мене за непослух. Я брехала, зраджувала, я принесла велику прикрість тому, хто мене захищав і любив.

Вона увійшла в гру й казала саме те, що слід було казати.

– Стань навколішки! – звелів Теренс тихим і грізним голосом.

Марія підкорилася. З нею ніхто ніколи так не обходився, і вона не знала, поводиться правильно чи неправильно, проте хотіла піти далі вперед, вона заслуговує на те, щоб її покарали за все, що вона робила протягом усього свого життя. Вона входила у свою роль, у свою нову роль жінки, якої вона абсолютно не знала.

– Ти будеш покарана. Покарана за те, що з тебе нема ніякої користі, за те, що не знаєш правил, нічого не знаєш ані про секс, ані про життя, ані про кохання.

Говорячи, Теренс перетворювався на двох різних чоловіків. На того, який спокійно пояснював правила гри, й того, який примушував її відчути себе найжалюгіднішою істотою у світі.

– Ви знаєте, навіщо я це роблю? Бо немає більшої втіхи, як утаємничити когось у невідомий світ. Забрати невинність не в тіла, а в душі, ви мене розумієте?

Вона його розуміла.

– Сьогодні ви можете ставити мені запитання. Але наступного разу, коли завіса нашого театру відкриється, вистава почнеться й зупинитися вже не зможе. Якщо вона зупиниться, то лише тому, що наші душі не зможуть поєднатися. Запам’ятайте: це театральна п’єса. Ви повинні зіграти в ній роль, якої ніколи ще не наважувалися зіграти. Незабаром ви відкриєте, що персонаж, якого ви граєте, це ви самі, але поки вам удасться ясно це усвідомити, вам треба буде прикидатися, вигадувати.

– А якщо я не витерплю болю?

– Болю не існує, існує відчуття, яке перетворюється на блаженство, на містерію. Ви тільки зіграєте свою роль у п’єсі, якщо благатимете: «Не бий мене так сильно, мені дуже болить!» Ви тільки зіграєте свою роль у п’єсі, якщо благатимете: «Зупинися, я далі не витримаю!» І для цього, щоб уникнути небезпеки… опустіть голову й не дивіться на мене!

Марія, стоячи навколішках, опустила голову і втупилася в підлогу.

– Аби уникнути під час цих зносин серйозних фізичних ушкоджень, ми повинні дотримуватися двох правил: якщо хтось із нас скаже «жовте», це означатиме, що силу ударів треба трохи зменшити. Якщо – «червоне», треба негайно зупинитися.

– Ви кажете «хтось із нас»?

– Наші ролі змінюватимуться. Не існує одного без другого, і ніхто не зуміє принизити людину, якщо сам також не буде принижений.

Це були жахливі слова, що надійшли зі світу, якого вона не знала, світу, наповненого темрявою, багном, гнилизною. Та все одно вона хотіла піти далі – її тіло тремтіло від страху та збудження.

Рука Теренса доторкнулася до її голови з несподіваною лагідністю.

– Кінець.

Він попросив її підвестися на ноги. Без якогось співчуття в голосі, але без тієї сухої агресивності, яку досі демонстрував. Марія вдягла жакет, ще тремтячи. Теренс помітив її стан.

– Закуріть сигарету, перш ніж піти.

– Але ж нічого не відбулося.

– І не треба. Воно почне відбуватися у вашій душі, й коли ми зустрінемося наступного разу, ви будете готова.

– Ця ніч коштувала тисячу франків?

Він не відповів. Запалив також сигарету, й вони стали цмулити вино, слухати чудову музику, втішатися удвох тишею. Аж поки настала мить щось сказати, й Марія сама здивувалася, почувши свої слова:

– Сама не розумію, чому я хочу вступити в це багно.

– Тисяча франків.

– Не в цьому річ.

Теренс здавався задоволеним з її відповіді.

– Я й сам себе про це запитував. Маркіз де Сад говорив, що найважливішим досвідом людини є той, у якому вона доходить до крайнощів. Лише в такий спосіб ми чогось навчаємося, бо це вимагає всієї нашої мужності. Коли хазяїн принижує свого робітника або чоловік принижує жінку, він лише виявляє себе боягузом або помщається життю, – це люди, які ніколи не сміють заглянути на дно своєї душі, ніколи не намагаються довідатися, звідки приходить бажання випустити на волю дикого звіра, зрозуміти, що секс, біль, кохання – є межовим досвідом людини. І лише той, хто знає, де ці межі, знає життя; усе інше – це тільки збавляти час, повторювати одну й ту саму роботу, постарітися й померти, так і не знаючи, що ти тут робив.

Вона знову на вулиці, знову на холоді, знову наповнена бажанням пройтися пішки. Той чоловік помиляється, не треба знати своїх демонів, аби зустріти Бога. Їй перестрілася група студентів, які вийшли з бару: вони були веселі, вони трохи випили, були приязні, наділені добрим здоров’ям, незабаром вони закінчать університет, і для них почнеться те, що вони називають «справжнім життям». Робота, одруження, діти, телевізор, гіркота, старість, відчуття того, що багато втрачено, розчарування, біль, каліцтва, залежність від інших, смерть.

Що ж відбувається? Марія також прагнула спокою, щоб жити «справжнім життям»; час, перебутий у Швейцарії, коли вона робила щось таке, чого ніколи не збиралася робити у своєму житті, був тільки важким періодом її життя, з яким зустрічається кожна людина, раніше чи пізніше. У цей важкий період вона працювала в «Копакабані», віддавалася чоловікам за гроші, жила то життям Наївної Дівчини, то життям Фатальної Жінки, то життям Співчутливої Матері, залежно від потреб клієнта. Це була тільки робота, якій вона віддавалася з максимальним професіоналізмом – пам’ятаючи про чайові – і з мінімальним інтересом – боячись, що звикне до всього цього. Вона прожила дев’ять місяців, контролюючи навколишній світ, а незадовго до того, як повернутися на батьківщину, відкрила, що спроможна кохати, нічого не вимагаючи натомість, і страждати без причини. Й ось тепер життя ніби обрало цей брудний, дивний засіб, щоб допомогти їй проникнути у свої таємниці, своє світло та свою темряву.

Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона вперше зустрілася з Теренсом:

Він цитував Сада, про якого я ніколи не чула жодного слова, окрім традиційних балачок про садизм: «Ми пізнаємо себе лише тоді, коли доходимо до власної межі» – з цим можна й погодитися. Але можна й не погодитися, бо не так уже й важливо знати все, що стосується лише нас; людину створено не тільки для того, щоб вона прагнула до всеохопного знання, а й для того, щоб орати землю, чекати дощу, сіяти пшеницю, збирати врожай, випікати хліб.

У мені дві жінки: одна прагне пережити всю ту радість, усю ту пристрасть, усі ті пригоди, які нам може подарувати життя. А друга хоче бути рабинею рутини, повсякденного і звичного життя, речей, які можна запланувати й здійснити. Я господиня дому і разом з тим повія, обидві живуть у одному тілі й борються між собою.

Зустріч жінки із самою собою – це розвага, пов'язана з неабияким ризиком. Божественний танець. Коли ми зустрічаємося, ми е двома божественними енергіями, двома всесвітами, що зіштовхуються між собою. Якщо до такої зустрічі поставитися без належної шанобливості, один усесвіт зруйнує другий.

* * *

Вона знову була в залі будинку Ральфа Гарта, знову вогонь у каміні, вино, двоє сидять на підлозі, й усе, що вона пережила напередодні з отим англійцем, здавалося лише сном або жахіттям – залежно від того, в якому настрої вона була. Тепер вона знову намагалася знайти свій резон життя – а висловлюючись точніше, найбожевільніший спосіб віддатися, такий, коли людина пропонує своє серце й нічого не просить натомість.

Вона стала набагато мудрішою, поки чекала цієї хвилини. Нарешті вона відкрила, що реальне кохання не має нічого спільного з тим, яким вона собі його уявляла, що воно не є ланцюгом подій, спричинених енергією кохання – закоханістю, компромісом, одруженням, дітьми, чеканням, кухнею, парком розваг по неділях, знову чеканням, спільною старістю, чекання закінчується й на його місце приходить вихід чоловіка на пенсію, хвороби, відчуття того, що вже пізно, аби вони могли пережити разом те, про що колись мріяли.

Вона дивилася на чоловіка, якому вирішила віддатися і якому вона ніколи не розкаже про те, що вона почуває, бо те, що вона почувала тепер, висловити було просто неможливо. Він, здавалося, почувався невимушеніше, так ніби починав цікавий період свого існування. Усміхався, розповідав усілякі історії про свою недавню поїздку до Мюнхена, де він бачився з директором одного музею, зустріч з яким була для нього дуже важливою.

– Він запитав, чи картина «Обличчя Женеви» вже готова. Я йому сказав, що мені зустрівся один із найважливіших персонажів, яких би я хотів намалювати. Жінка, з якої промениться світло. Але я не хочу говорити про себе, хочу обняти тебе. Я тебе жадаю.

Жадання. Жадання? Жадання! Ага, ось де відправна точка для цієї ночі, бо це щось таке, що вона надто добре знає!

Наприклад: розбудити в собі жадання, але не відразу віддатися його об’єкту.

– Отже, ти жадаєш мене. Що ж ми робимо, в цю хвилину? Ти перебуваєш на відстані менш як метр від мене, ти ходив у кабаре, оплатив там мої послуги й знаєш, що маєш право доторкатися до мене. Але не смій цього робити. Подивися на мене. Подивися на мене й подумай, що, можливо, мені не до вподоби, що ти на мене дивишся. Уяви собі, що сховано під моїм одягом.

Вона завжди користувалася одягом, зручним для роботи, й не розуміла, чому інші дівчата з «Копакабани» намагалися носити провокативні декольте та агресивні кольори. Вона вважала, що найбільші шанси розбудити хіть чоловіка має жінка, вдягнена як та, котру б він міг зустріти, скажімо, десь у конторі, поїзді або в домі подруги своєї дружини.

Ральф подивився на неї. Марія відчула, що він її роздягає, і їй стало приємно, що її жадають у такий спосіб – без контакту, як у ресторані або в кіно.

– Ми з тобою на станції, – сказала Марія. – Я чекаю поїзда разом із тобою, ми незнайомі. Але мій погляд випадково зустрічається з твоїм і не відхиляється вбік. Ти не знаєш, що я хочу сказати, бо, хоча ти й чоловік розумний, спроможний бачити «світло», яке промениться з людей, ти не досить чутливий, щоб побачити, що саме це світло освітлює.

Вона затямила собі, як треба грати в «театрі». Хотіла швидко забути обличчя англійського службовця, але він був тут, керуючи її уявою.

– Мої очі дивляться в твої очі, й, можливо, я запитую сама себе: «Здається, я вже десь його бачила?» Або, може, я дивлюся неуважно. Або, може, мене змагає страх здатися антипатичною, можливо, ти мене знаєш, я даю тобі нагоду засумніватися на кілька секунд, перш ніж дійти висновку, що ти не помилився або помилився.

А може, мені хочеться найпростішої речі у світі – зустріти чоловіка. Можливо, я втікаю від кохання, яке примусило, мене страждати. Можливо, хочу помститися за зраду, про яку щойно довідалася, й вирішила піти на станцію в пошуках якогось незнайомця. Можливо, хочу стати твоєю повією лише на одну ніч, аби тільки зробити щось відмінне у своєму остогидлому житті. А може, я повія справжня, яка прийшла сюди в пошуках роботи.

Запала коротка мовчанка; увага Марії несподівано перекинулася на інше. Вона знову була в тому готелі: приниження – «жовте», «червоне», біль і багато втіхи.

Усе це перемішалося з її душею в такий спосіб, що їй це не подобалося.

Ральф це помітив і спробував знову виштовхати її на станцію, де вона чекає поїзда.

– При цій зустрічі ти мене жадаєш теж?

– Не знаю. Ми не розмовляємо, а тому зрозуміти це важко.

Ще кілька секунд розпорошеної уваги. Хай там як, а думка про «театр» допомогла їй багато; сприяла появі справжнього персонажа, усунула багатьох фальшивих персон, які живуть усередині нас.

– Але головне, що я не відводжу погляду, і ти не знаєш, як тобі бути. Чи підійти до мене? Чи я тебе відштовхну? Чи покличу поліцая? Чи, може, запрошу на каву?

– Я повертаюся з Мюнхена, – сказав Ральф Гарт, і голос його прозвучав зовсім інакше, так ніби вони справді вперше зустрілися. – Думаю про колекцію картин із сексуальними персонажами. Всі вони в масках, аби ніколи не пережити справжньої зустрічі.

Він знав, що таке «театр». Мілан сказав, що він теж «клієнт винятковий». Для неї пролунав сигнал тривоги, але вона потребувала часу, щоб подумати.

– Директор музею мені сказав: «На що ви маєте намір оперти свою роботу?» Я йому відповів: «На жінок, які почувають себе вільними, а тому можуть віддаватися за гроші». Він мені зауважив: «Це не пройде, ми називаємо таких жінок повіями». Я відказав: «Гаразд, я згоден, що вони повії, але я хочу дослідити їхню історію і зроблю щось інтелектуальніше, щось більше до смаку родинам, які відвідують ваш музей. Усе залежить від культури, чи не так? Від того, щоб художник зумів зобразити в приємній манері те, що не так легко перетравити». Але директор правив своєї: «Але секс уже не табу. Це річ настільки вивчена, що вам нелегко буде виявити щось нове в цій темі». Я йому відповів: «А ви знаєте, звідки приходить сексуальне бажання?» «Від інстинкту», – відповів директор. «Атож, від інстинкту, – підтвердив я, – але про це відомо всьому світові. Як можна зробити добру виставку, якщо ми говоримо лише про науку? Я хочу розповісти про те, як людина пояснює цей потяг. Як, наприклад, розповів би про це філософ». Директор попросив мене навести приклад. Я сказав, що коли поїду зворотним поїздом додому і якась жінка на мене подивиться, я заговорю до неї; я скажу їй, що позаяк ми зовсім незнайомі, ми можемо дозволити собі зробити все, про що мріяли, втілити в життя всі наші фантазії, а потім розійтися по своїх домівках, повернутися до наших дружин і наших чоловіків, щоби більше ніколи не зустрічатися. А потім на цій станції я побачив тебе.

– Твоя історія така цікава, що вбиває жадання.

Ральф Гарт засміявся й погодився. Вино закінчилося, й він пішов на кухню взяти нову карафу, а вона дивилася на вогонь, уже знаючи, яким буде наступний крок, і водночас утішаючись затишною атмосферою цього дому, забуваючи про службовця англійської фірми, готова віддатися подальшому плину подій.

Ральф наповнив два келихи.

– Просто з цікавості, як закінчилася та твоя історія з директором?

– Я процитував йому Платона, оскільки переді мною був інтелектуал. Згідно з ним, на початку творіння чоловіків і жінок не було, як сьогодні; було одне створіння, досить низеньке, з тілом і грудьми, але його голова мала два обличчя, що дивилися в протилежні боки. Так ніби дві істоти були склеєні спинами й утворювали одну з різними статевими органами, з чотирма ногами й чотирма руками. Проте грецькі боги були заздрісними й побачили, що одна істота, яка мала чотири руки, працювала більше, що два спрямовані в протилежні боки обличчя завжди пильнували й на ту істоту не можна було по-зрадницькому напасти ззаду, чотири ноги не потребували стільки зусиль для того, щоб стояти або йти протягом тривалого часу. А найнебезпечнішим було те, що така істота мала протилежні статеві органи і їй не треба було шукати когось іншого для того, щоб продовжити свій рід на землі. І сказав тоді Зевс, верховний володар Олімпу: «Я знаю, як зробити так, щоб ці смертні втратили свою силу». І метнув блискавку, що розітнула земну істрту навпіл, створивши в такий спосіб чоловіка та жінку. Це значно побільшило населення світу й водночас збило з пантелику та ослабило тих, хто в ньому жив, – бо тепер їм доводилося шукати свою втрачену половину, притискатися до неї знову й у цих обіймах віднаходити стародавню силу, спроможність уникнути зрадливого удару в спину, спроможність долати великі відстані та витримувати стомливу працю. Обійми, в яких два тіла знову зливаються в одне, ми й називаємо сексом.

– Ця історія правдива?

– Так вважає Платон, давньогрецький філософ.

Марія дивилася на нього зачарованим поглядом, і спогади про минулу ніч розвіялись остаточно. Вона бачила перед собою чоловіка, з якого променилося те саме «світло», що його він побачив у ній, і який розповідав цю незвичайну історію з великим ентузіазмом, причому його очі світилися тепер не жаданням, а веселістю.

– Можна попросити тебе про одну річ?

Ральф відповів, що вона може просити все що завгодно.

– Можна пояснити, чому, після того як боги розділили на дві істоти створіння з чотирма ногами, деякі з цих істот вирішили, що обійми можна сприймати як звичайнісіньку річ, як таку собі діяльність, нічим не відмінну від інших, що не побільшує, а навпаки, поменшує енергію осіб?

– Ти говориш про проституцію?

– Атож. Можна з’ясувати, коли секс перестав бути священним?

– Я це зроблю, якщо хочеш, – відповів Ральф. – Але я ніколи про це не думав, і, мабуть, ніхто не думав. Тож, навряд чи є якийсь матеріал на цю тему.

Але Марія правила своєї:

– А тобі спадало на думку, що жінки, навіть якщо вони повії, здатні кохати?

– Атож, мені це спадало на думку. Мені спало це на думку в той перший день, коли ми сиділи за столиком у кав’ярні і я побачив світло, яке променилося з тебе. Потім, коли я подумав про те, щоб запросити тебе на філіжанку кави, я готовий був у все повірити, навіть у можливість того, що ти зможеш повернути мене у світ, який я давно покинув.

Тепер повернення назад не було. Марія-вчителька мусила негайно прийти їй на допомогу, бо інакше вона зараз підійде до нього, поцілує його, обійме, попросить ніколи її не кидати.

– Повернімося на залізничну станцію, – сказала вона. – Хоча, якщо висловитися точніше, ми повернемося до цієї зали, до того дня, коли ми прийшли сюди вперше й ти визнав, що я існую, і дав мені подарунка. То була перша спроба увійти в мою душу, і ти не знав, що моя душа тебе з радістю чекає. Але, як ти сказав, розповідаючи свою історію, людські створіння були розділені й тепер шукають тих обіймів, що поєднають їх знову. Таким є наш інстинкт. Але до цього підключається й наш розум, допомагаючи нам долати труднощі, які чатують на нас під час цього пошуку. Я хочу, щоб ти на мене дивився, й водночас хочу, щоб ти робив це так, аби я нічого не помітила. Перше бажання є важливим, бо воно є прихованим, забороненим, недозволеним. Ти не знаєш, чи перед тобою твоя втрачена половина, не знає цього й вона, але щось їх притягує – і їм треба повірити, що це так. Звідки я все це взяла? Я взяла все це з глибини свого серця, бо мені хочеться, щоб завжди було так. Я добула ці мрії з моєї власної жіночої мрії.

Вона трохи опустила бретельку своєї сукні, так, щоб лише крихітна частина її соска відкрилася.

– Жадання – це не те, що ти бачиш, а те, що ти собі уявляєш.

Ральф Гарт дивився на жінку з чорним волоссям, у сукні кольору її волосся, що сиділа на підлозі його вітальні, сповнена абсурдних бажань, як, наприклад, розпалити посеред літа вогонь у каміні. Проте йому хотілося уявити собі, що ховається під цією сукнею, він міг бачити округлість її персів, знав, що ліфчик, який вона одягла, був непотрібний, хоча, можливо, такою була вимога її професії. Її перса були не великими й не маленькими, вони були юними. Її погляд не виказував нічого – що вона тут робила? Навіщо він підтримує цей зв’язок, небезпечний, абсурдний, якщо без проблем може знайти собі нормальну жінку? Він багатий, молодий, знаменитий, гарний із себе. Він палко любить свою роботу, він кохав жінок, із якими брав шлюб і які його теж кохали. І нарешті, він був особою, яка за всіма своїми стандартами повинна була б голосно кричати: «Я щасливий!»

Але щасливим він не був. Тоді як більшість людських створінь надривалися за шматок хліба, за дах над головою, за роботу, яка дозволила б їм жити з гідністю, Ральф Гарт усе це мав, унаслідок чого почував себе ще нещаснішим. Якби підбити останній підсумок його життя, то, можливо, там знайшлося б два-три дні, коли він прокинувся вранці, подивився на сонце – або на дощ, – і почув себе веселим, тому що настав ранок, лише веселим, нічого не бажаючи, нічого не плануючи, нічого не просячи натомість. За винятком цих кількох днів, решта його існування була змарнована у мріях, розчаруваннях та реалізаціях, у бажанні стрибнути вище себе самого, вибратися за власні межі; він точно не знав, до чого саме він поривався, проте не випадало сумніватися, що він прожив своє життя, постійно намагаючись щось довести.

Він дивився на вродливу жінку, яка сиділа перед ним, скромно вдягнена в чорне, жінку, котра зустрілася йому цілком випадково, хоча він уже бачив її раніше в одному з кабаре і звернув увагу на те, що вона погано відповідала своєму оточенню. Вона просила, щоб він її зажадав, і він її жадав, жадав дуже, набагато дужче, ніж міг собі уявити, – але йшлося не про її груди чи її тіло; він жадав її товариства. Він хотів би обняти її, завмерти в мовчанці, дивлячись на вогонь, п’ючи вино, викуривши одну або дві сигарети, цього було б йому досить. Життя складалося з простих речей, він був стомлений після всіх цих років, коли шукав сам не знає чого.

Проте, якби він так зробив, якби доторкнувся до неї, усе пропало б. Бо, попри її «світло», він не був певен, що вона розуміє, як добре бути з нею поруч. Він платив за це товариство? Атож, платив і готовий був платити доти, доки буде треба, доки він зможе сісти з нею на березі озера, заговорити про кохання – і почути те саме від неї. Ліпше не ризикувати, не прискорювати плин подій, не говорити нічого.

Ральф Гарт перестав себе терзати і спробував зосередити свою увагу на грі, яку вони щойно самі придумали. Жінка, що перед ним сиділа, була переконана: не досить вина, вогню, сигарети, компанії. Їм потрібне інше сп’яніння, інший вид полум’я.

Жінка була в сукні з бретельками, вона виставила одну грудь, він міг бачити її тіло, більш смугляве, аніж біле. Він жадав її. Жадав дуже.

Марія помітила зміну у виразі очей Ральфа. Ніщо так не збуджувало її, як знання того, що її жадають. Це не мало нічого спільного з узвичаєними видами поведінки – хочу кохатися з тобою, хочу взяти з тобою шлюб, хочу, щоб ти пережила оргазм, хочу мати від тебе дитину, хочу, щоб пообіцяла кохати мене вічно. Ні, жадання було відчуттям вільним, яке виривається в простір, вібрує, наповнює життя бажанням щось мати, – і цього було досить, це жадання виштовхувало все на перший план, воно зміщувало гори, зволожувало твої статеві органи.

Жадання було джерелом усього – покинути свою батьківщину, відкрити для себе новий світ, навчитися французької мови, подолати свої забобони, мріяти про фазенду, кохати, нічого не просячи натомість, відчути себе жінкою лише тому, що на тебе дивиться чоловік. З точно розрахованою повільністю вона спустила з плеча другу бретельку, і сукня зісковзнула з її тіла. Після цього вона розстебнула ліфчик. Так і залишилася сидіти з оголеною верхньою половиною тіла, намагаючись уявити собі, чи він відразу стрибне на неї, схопить її в обійми, почне присягатися в коханні – чи виявить стриманість та розважливість і лише відчує, у власному жаданні, ту саму втіху сексу, яку відчуває зараз вона.

Атмосфера навколо них двох почала змінюватися, звуки та шерехи більше не існували, вогонь у каміні, картини, книжки позникали, й на зміну цьому всьому прийшло щось подібне до трансу, в якому бовваніє лише темний об’єкт жадання, а все інше не має ваги.

Чоловік не поворухнувся. Спочатку він відчув певну боязкість у своїх очах, але це відчуття не тривало довго. Він дивився на неї, й у світі його уяви вона пестила його своїм язиком, вони кохалися, пітніли, обіймалися, змішували ніжність і насильство, кричали й стогнали разом.

У світі реальному, проте, обоє мовчали, жоден із двох не зворухнувся, і це ще більше збуджувало її, бо й вона також була вільна думати все, що їй заманеться. Вона просила, щоб він доторкався до неї ніжно, розтуляла ноги, мастурбувала перед ним, казала романтичні й вульгарні фрази, так ніби це було те саме, досягла кількох оргазмів, розбудила сусідів, розбудила весь світ своїми криками. Це був її чоловік, який давав їй втіху та радість, з яким вона могла бути такою, якою справді була, говорити про свої сексуальні проблеми, розповідати, як їй любо було б залишатися з ним протягом усієї ночі, тижня, протягом усього життя.

Піт почав виступати краплями на обличчях обох. Це від вогню в каміні, сказали вони подумки одне одному. Але як чоловік, так і жінка в цій залі дійшли до своєї межі, виснажили всю свою уяву, прожили разом вічність чудових хвилин. Вони мусили зупинитися. Ще один крок, і ця магія розпадеться під натиском дійсності.

Повільно, надзвичайно повільно – бо кінець завжди буває важчим, ніж початок, – вона знову застебнула ліфчик і сховала груди. Усесвіт повернувся на своє місце, навколишні речі стали повертатися з небуття, вона підсмикнула сукню, яка впала їй до пояса, усміхнулася і з ніжністю доторкнулася до його обличчя. Він схопив її руку й притис до свого обличчя, не знаючи, поки має її там тримати і з якою силою стискати.

Вона відчула бажання сказати, що кохає його. Але це все зіпсувало б, могло б налякати його або – ще гірше – могло б спонукати його сказати, що він її теж кохає. Марія цього не хотіла: свобода її кохання була в тому, щоб нічого не просити й нічого не сподіватися.

– Той, хто спроможний відчувати, знає, що можливо здобути втіху, ще й не доторкнувшись до іншої людини. Слова, погляди, все це містить у собі таємницю танцю. Але поїзд прибув, і кожен іде у свій бік. Я маю надію супроводжувати тебе в цій подорожі… доки?

– Доки прибудемо до Женеви, – сказав Ральф.

– Той, хто вміє спостерігати й відкриває людину, про яку завжди мріяв, знає, що сексуальна енергія виділяється ще до сексуальних зносин. Головна втіха не в сексі, а в тій любові, з якою його практикують. Коли ця любов сильна, секс приходить, щоб завершити танець, але він ніколи не є його головним етапом.

– Ти говориш про кохання, як професор.

Марія вирішила говорити, бо це був її захист, її спосіб сказати все, не зобов’язуючи себе ні до чого:

– Хто закоханий, той кохається весь час, навіть тоді, коли цього не робить. Коли тіла зустрічаються – це лише перехлюпування через вінця чаші. Вони можуть бути разом годинами, навіть днями. Можуть почати свій танець одного дня й закінчити іншого або навіть ніколи не закінчити, сп’янілі від втіхи. Тут ні до чого одинадцяті хвилин.

– Про що ти?

– Я тебе кохаю.

– Я тебе кохаю теж.

– Пробач. Я сама не розумію, що я кажу.

– Я теж.

Вона звелася на ноги, поцілувала його й вийшла. Тепер вона могла відчинити собі двері сама, позаяк бразильський забобон вимагав, щоби хазяїн відчиняв їх лише в тих випадках, коли гість виходить уперше.

Рядки зі щоденника Марії, написані наступного ранку:

Учора вночі, коли Ральф Гарт на мене дивився, він відчинив мої двері, наче злодій. Та коли пішов геть, то не взяв нічого від мене; навпаки, залишив мені пахощі троянд – то був не злодій, а наречений, який мене навідував.

Кожна людська істота живе за своїм власним бажанням; воно є частиною її скарбу, і хоча його емоції можуть когось і відштовхнути, здебільшого вони приваблюють того, хто є для неї найважливішим. Це емоції, що їх обрала моя душа, й вони такі потужні, що можуть заразити все й усіх у моєму оточенні.

Щодня я обираю собі правду, з якою намагаюся жити. Намагаюся бути практичною, ефективною, професійною. Але мені більше хотілося б обрати жадання у свої довічні супутники. Не з обов'язку, не для того, щоб пом'якшити самотність мого життя, а тому, що воно приємне. Атож, приємне і дуже приємне.

* * *

«Копакабана» мала в середньому тридцять вісім жінок, які приходили до цього закладу регулярно, хоча тільки з однією, філіппінкою Нією, у Марії були взаємини, близькі до дружніх. Мінімальна тривалість перебування там дівчат була близько півроку, а максимальна – до трьох років, бо після того, як така дівчина отримувала шлюбну пропозицію, заводила собі постійного коханця або вже не привертала до себе уваги відвідувачів, Мілан делікатно просив її знайти собі інше місце роботи.

З цієї причини було важливо шанувати клієнтуру кожної й ніколи не намагатися звабити чоловіка, який заходив до кабаре і йшов прямо до обраної ним дівчини. Крім того, що така поведінка вважалася непорядною, вона була ще й досить небезпечною; минулого тижня одна колумбійка обережно дістала зі своєї сумочки лезо бритви, поклала його на келих однієї югославки і сказала їй абсолютно спокійним і рівним голосом, що спотворить їй обличчя, якщо та знову прийме запрошення директора одного з банків, що мав звичай регулярно туди приходити. Югославка заявила їй у відповідь, що цей чоловік вільний і якщо вже він обрав її, то вона не може йому відмовити.