Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

Батіг став символом групової солідарності, його стали зображувати на тенісках, татуюваннях, липучках, поштових листівках. Інтелектуальним завданням Теренс було з’ясувати, звідки це все походить, аби краще зрозуміти себе самого.

Це почалося не від тих покутників, що намагалися відвернути чорну пошесть, як він сказав цій повії, коли вони зустрілися вперше. Ще з прадавніх часів людина зрозуміла, що страждання, якщо постати перед ним без страху, – це її перепустка до свободи.

У Єгипті, Римі та в Персії уже існувало уявлення, що коли людина приносить себе в жертву, то рятує країну та увесь світ. Якщо в Китаї відбувалася якась природна катастрофа, імператора карали, позаяк він був представником божества на землі. Найкращих воїнів Спарти, у Стародавній Греції, шмагали раз на рік, з ранку до ночі, на вшанування богині Діани – тоді як юрба підбадьорювала їх своїми вигуками, закликаючи, щоб вони витерпіли біль із гідністю, бо він підготує їх до життя у світі воєн. У кінці дня жерці роздивлялися рани, що залишилися на боках воїнів, і через них провіщали майбутнє свого міста.

Отці пустелі – стародавня християнська громада IV сторіччя, що об’єдналася навколо одного монастиря в Александрії, – застосовували самобичування для того, щоб відганяти демонів або демонструвати незначимість тіла в пошуках духовних істин. Історія святих угодників дає безліч подібних прикладів: свята Роза бігала по саду, щоб колючки впиналися їй у тіло; Святий Домінік Лорікатус регулярно шмагав себе щовечора, перед тим як лягати спати; святі мученики самохіть обирали собі повільну смерть на хресті або в зубах диких звірів. Усі вони стверджували, що біль, якщо його подолати, може піднести до релігійного екстазу.

Недавні дослідження, ще непідтверджені, вказують на те, що певні грибки з галюциногенними властивостями проростають у ранах, спричиняючи видіння. Втіха, певно, була такою великою, що ця практика покидає монастирі й починає завойовувати світ.

1718 р. був опублікований «Трактат самобичування», що навчав, як досягти втіхи через біль, не завдавши тілу шкоди. Наприкінці того сторіччя існували десятки місць, розкиданих по всій Європі, де люди страждали, щоб добутися до радості. Історія зберегла імена царів і цариць, які наказували своїм рабам, щоби ті їх шмагали, поки зрештою вони відкрили, що втіху можна знайти не тільки в тому, щоб терпіти біль, а й у тому, щоб його завдавати, – хоча цей процес був виснажливішим і менш вдячним.

Викурюючи свою сигарету, Теренс переживав певну втіху, знаючи, що більша частина людства ніколи не зможе зрозуміти того, про що він зараз думає.

Та менше з тим: зрештою, він належить до закритого клубу, куди мають доступ лише обрані. Він знову пригадав, як мука подружнього життя перетворилася для нього на чудо подружнього життя. Його дружина знала, з якою метою він навідує Женеву, й нічого не мала проти – навпаки, у цьому хворому світі вона почувала себе щасливою, що її чоловік знайшов можливість винагороджувати себе так, як йому хотілося, за цілий тиждень напруженої праці.

Курячи сигарету й дивлячись на озеро перед своїм вікном, Теренс знову відчув бажання жити. Дівчина, яка щойно звідси вийшла, усе правильно зрозуміла. Він відчував, що між ними існує близькість душ, хоча ще не був готовий закохатися в неї, бо любив свою дружину. Але йому приємно було думати, що він вільний і може думати про новий зв’язок.

Либонь, треба буде ще спробувати найважче: перетворити її на Венеру, яка карає, на Повелительку, на Володарку, спроможну карати та принижувати без жалю. Якщо вона витримає це випробування, він відкриє своє серце й дозволить їй туди увійти.

Рядки зі щоденника Марії, які вона написала, ще п’яна від горілки та втіхи:

Коли мені вже не було чого втрачати, я отримала все. Коли я перестала бути такою, якою була, я зустріла саму себе.

Коли я спізнала цілковите приниження та покору, я почула себе вільною. Я не знаю, чи я просто хвора, чи все, що сталося, було сном, чи таке трапляється лише один раз. Я знаю, що можу без цього жити, але мені хотілося б знову спробувати, повторити цей досвід, піти далі, ніж я була.

Я трохи боялася болю, але він не був таким сильним, як приниження, – він був, власне, лише його тлом. У ту мить, коли я пережила оргазм, свій перший оргазм за багато місяців, незважаючи на те, що стільки чоловіків робили з моїм тілом усе, що їм заманеться, я почула себе – чи це можливо? – ближче до Бога. Мені пригадується те, що він сказав про чорну пошесть, про той момент, коли самобичувальники, пропонуючи свій біль задля спасіння людства, знайшли в ньому втіху. Я не хотіла спасати ані людство, ані його, ані себе саму. Я просто була там.

Секс – це мистецтво контролювати непідконтрольне.

* * *

Це був уже не театр, це була справжня залізнична станція, куди вони прийшли на прохання Марії, яка дуже любила піццу, що її готували лише там. Вона не бачила нічого поганого в тому, щоб трохи повередувати. Ральф повинен був з’явитися днем раніше, коли вона ще була жінкою, яка прагне кохання, вогню, розпаленого в каміні, вина, жадання. Але життя вирішило інакше, й сьогодні вона провела цілий день, не відчуваючи потреби зосередити увагу на своїх мріях та на своєму сьогоденні, бо просто про це зовсім не думала, адже вона відкрила для себе речі, які цікавили її більше.

Як їй бути з цим чоловіком, що сидить із нею поруч і їсть піццу, яка, можливо, йому зовсім не смакує, лише для того, щоб згаяти час і дочекатися тієї хвилини, коли вони поїдуть до нього додому? Коли він увійшов до кабаре й запропонував їй випити, Марія хотіла сказати, що вже втратила до нього інтерес, що знайшла собі іншого. Але, з другого боку, вона мала колосальну потребу поговорити з кимось про події минулої ночі.

Вона спробувала розпочати розмову з однією чи двома повіями, які теж обслуговували «виняткових клієнтів», але жодна з них не звернула на неї найменшої уваги, бо Марія набралася досвіду, схоплювала все швидко й перетворилася на велику загрозу для старожилок «Копакабани». З усіх тих чоловіків, яких вона знала, Ральф Гарт був, певно, єдиним, хто міг її зрозуміти, до того ж і Мілан сказав, що він належить до «клієнтів виняткових». Але Ральф дивився на неї очима, які сяяли коханням, і це ускладнювало справу, – мабуть, ліпше не розповідати йому нічого.

– Що ти знаєш про страждання, приниження та велику втіху?

Марія уже не вперше не змогла проконтролювати свою реакцію.

Ральф, здавалося, зосередив усю свою увагу на піцці.

– Усе знаю. Але це мене не цікавить.

Відповідь надійшла швидко, й Марія була шокована. То, виходить, усі про це знають, а вона ні? Господи, що це за світ!

– Я знав своїх демонів і свою пітьму, – вів далі Ральф. – Я дійшов до самого дна, не тільки в цій царині, а й у багатьох інших. Проте останнього разу, коли ми зустрічалися, я дійшов до самої межі через жадання, а не через біль. Я заглянув у найглибшу глибінь своєї душі й тепер знаю, що мені хочеться чогось гарного, багато з того гарного, що існує в цьому житті.

Йому кортіло сказати: «Однією з таких гарних речей є ти, прошу тебе, не йди цією дорогою». Але не наважився й замість цього викликав таксі й попросив відвезти їх на берег озера – туди, де цілу вічність тому вони прогулювалися вдвох у той день, коли познайомилися. Марію здивувало це прохання, але вона нічого не промовила – інстинкт їй підказував, що вона може багато втратити, хоча її розум був ще п'яний від того, що відбулося вчора.

Вона пробудилася зі своєї пасивної мовчанки лише тоді, коли вони приїхали в парк на березі озера; хоча ще стояло літо, вночі вже починало бути дуже холодно.

– Що ми тут робитимемо? – запитала, коли вийшли з машини. – Тут вітряно, я можу застудитися.

– Я багато думав про твої слова, які ти сказала на станції. Біль і втіха. Скидай черевики.

Вона пригадала, що якось один із її клієнтів попросив її зробити те саме й був страшенно збуджений, лише побачивши її ноги. То на неї сьогодні чекає якась нова пригода?

– Я застуджуся, – наполягала вона.

– Роби те, що я тобі кажу, – не відступався він. – Ти не застудишся, якщо ми не затримаємося тут надовго. Довіряй мені так само, як я довіряю тобі.

Не маючи на те особливих підстав, Марія зробила висновок, що він хоче допомогти їй; можливо, сам він колись уже обпікся на гарячому, й думає, що вона теж наражається на такий ризик. Але вона не хотіла, щоб їй допомагали; вона була задоволена своїм новим світом, де вона відкрила, що страждання більше не становить проблему. Разом із тим вона думала про Бразилію, про можливість зустріти партнера, з яким вона розділила б цей інший світ, а що Бразилія була для неї чимось найважливішим у житті, то вона скинула черевики. Земля була встелена дрібними камінчиками, які відразу порвали їй панчохи, та це не мало ваги, вона купить інші.

– Зніми жакет.

Вона знову могла сказати «ні», але з минулої ночі вона призвичаїлася до радості, яку переживаєш тоді, коли кажеш «так» перед кожною перешкодою, яка постає на твоєму шляху. Вона зняла жакет, ще тепле тіло відреагувало не відразу, але незабаром холод почав дошкуляти їй.

– Ходімо. І поговоримо трохи.

– Тут ходити неможливо: земля всіяна дрібним камінням.

– Саме тому ми тут і підемо; я хочу, щоб ти відчувала ці камінці під своїми ногами, хочу, щоб вони завдавали тобі болю, щоб тобі дошкуляли, бо ти маєш пережити, так, як я пережив, страждання, яке близьке до втіхи, і вирвати його зі своєї душі, як це зробив я.

Марії хотілося відповісти: «Я не хочу його виривати, воно мені до вподоби». Але вона повільно рушила вперед, підошви ніг почали їй пекти від холоду та від ран, що їх завдавали гострі камінчики.

– Я поїхав на одну зі своїх виставок у Японії саме в той період, коли цілком поринув у те, що ти називаєш «біль, приниження і багато втіхи». Тоді я вважав, що дороги назад для мене немає, що я опускатимуся в цю яму все глибше й глибше, й мені нічого більше не залишилося в моєму житті, крім бажання карати й бути покараним.

Зрештою, ми тільки люди, ми народжуємося з відчуттям провини, ми переживаємо страх, коли щастя перетворюється на щось можливе, й помираємо, бажаючи покарати інших, бо завжди почуваємо себе безпорадними, скривдженими, нещасними. Заплатити за свої гріхи й мати змогу покарати грішників – хіба ж це не втіха? Атож – і найвища.

Марія йшла, через біль і холод їй було важко зосередити увагу на його словах, але вона силкувалася.

– Сьогодні я помітив сліди на твоїх зап’ястках.

Наручники. Вона вдягла кілька браслетів, щоб їх приховати, але досвідчені очі завжди знають, чого шукають.

– Якщо те, що ти недавно пережила, так тобі до вподоби, то я не стану тобі на перешкоді; але це не має ніякого стосунку до життя справжнього.

– Що мені до вподоби?

– Біль і втіха. Садизм і мазохізм. Називай це як хочеш, але якщо ти переконана в тому, що це і є твій шлях, то я страждатиму, згадуватиму про розбуджене жадання, про наші зустрічі, про Дорогу на Сантьяго, про світло, яке промениться з тебе. Я зберігатиму в спеціальному місці твою ручку й щоразу, коли розпалюватиму камін, згадуватиму про тебе. Проте більше не шукатиму з тобою зустрічей.

Марія відчула страх і вирішила, що пора відступити, розповісти правду, перестати вдавати, ніби вона знає більше, ніж він.

– Те, що я пережила недавно, точніше сказати, вчора, я досі ніколи не переживала. І мене лякає, що на самому дні деградації я змогла зустріти себе саму.

Їй стало зовсім важко розмовляти – її зуби цокотіли від холоду, а підошви ніг дуже боліли.

– На мою виставку, в місцевості, що зветься Кумано, прийшов один лісоруб, – провадив Ральф, так ніби й не чув, що вона йому каже. – Мої картини йому не сподобалися, але він виявився спроможним зрозуміти, роздивляючись мій живопис, як я живу і що відчуваю. Наступного дня він прийшов до мене в готель і спитав, чи я щасливий; якщо так, то я можу робити те, що досі робив; якщо ж ні, то мені слід піти з ним і перебути кілька днів у його товаристві.

Він запропонував мені пройтися по камінцях, як оце я тобі запропонував сьогодні. Він дав мені відчути холод. Він сказав, що треба розуміти красу болю лише в тому випадку, якщо цей біль спричинений природою, а не людиною. Він назвав це Шуґен-до, тисячолітньою практикою.

Він сказав, що сам ніколи не боявся болю, і це добре, бо, щоб панувати над душею, ти повинен також навчитися панувати над тілом. Він мені сказав також, що я застосовую біль не так, як годиться, і це дуже погано.

Той неосвічений лісоруб гадав, що знає мене ліпше, ніж я сам себе знаю, і це мене розсердило, але водночас я відчув гордість, довідавшись, що мої картини спроможні виразити саме те, що я відчуваю.

Марія відчула, що один дуже гострий камінець розітнув їй ногу, але холод докучав їй ще дужче, її тіло ніби поринало в якусь дрімоту, й вона вже не могла стежити за словами Ральфа Гарта. Чому чоловіки в цьому божому світі цікавляться лише тим, щоб завдати їй болю? Біль священний, біль із втіхою, біль із поясненнями або без пояснень, але завжди біль, біль…

Поранена підошва наступила на другий гострий камінець, вона стримала в собі крик, не зупинилася. Спочатку вона з усіх сил намагалася зберегти свою цілісність, своє самовладання, те, що він називав її «світлом». Але тепер вона ступала повільно, бо її шлунок та її думки пішли обертом, – їй хотілося блювати. Вона думала, що треба зупинитися, що все це не має жодного сенсу, й не зупинялася.

Вона не зупинялася з поваги до себе самої; вона зможе витримати цю прогулянку босоніж стільки часу, скільки буде треба, бо не триватиме ж вона вічно. І зненацька їй блискавкою сяйнула ще одна думка: а як вона завтра не зможе прийти до «Копакабани» через серйозне пошкодження ніг або через лихоманку, спричинену грипом, який, вона була в цьому певна, уже проник у її надто легко вдягнене тіло? Подумала про клієнтів, які на неї чекатимуть, про Мілана, який так їй довіряє, про гроші, яких уже не зможе заробляти, про фазенду, про батьків, які пишаються своєю дочкою. Але біль і страждання незабаром приглушили будь-які думки, й вона лише тупо переставляла ноги, божевільно прагнучи, щоб Ральф Гарт нарешті визнав її зусилля і сказав, що годі, вона може вдягти черевики.

Тим часом він здавався байдужим, далеким, так ніби це був єдиний спосіб визволити її від якогось наслання, він не знав достоту, якого саме, від наслання, що зваблювало її, але яке залишить набагато глибші сліди, аніж наручники. Хоча вона знала, що він намагається допомогти їй, і хоч яких зусиль докладала, аби рухатися вперед і показати свою силу волі, біль не дозволяв, щоб вона снувала думки, примітивні чи шляхетні, – то був лише біль, який заповнював увесь простір, лякав її і примушував її думати, що він має свою межу й вона не зможе йти далі.

Але вона ступила крок.

Ступила другий.

Біль, здавалося, тепер заполонив усю її душу й ослабив її духовно, бо одна річ зіграти невеличку роль у театральній виставі, в п’ятизірковому готелі, гола, з горілкою, ікрою і пужалном батога між ніг; і зовсім інша річ перебувати на холоді, боса, з пораненими на гострому камінні підошвами. Вона втратила всяку орієнтацію, не могла обмінятися жодним словом із Ральфом Гартом, у її всесвіті існували лише маленькі й гострі камінці, якими була посипана дорога між деревами.

Тим часом, коли вона думала, що далі не витримає, її заполонило дивне відчуття: вона досягла своєї межі, а по той бік цієї межі був порожній простір, де вона стала ніби витати над самою собою й не зважати на те, що відчуває. Чи це було те саме відчуття, яке переживали покутники? На протилежному кінці болю вона відкрила двері, за якими був інший рівень свідомості й уже не було місця ні для чого, крім хіба невблаганної – і для неї неподоланної – природи.

Усе навколо неї перетворилося на сон: погано освітлений парк, темне озеро, мовчазний чоловік, парочки, що іноді їх проминали, не помічаючи, що вона боса і ледве переставляє ноги. Вона не знала, чи причиною був холод, чи біль, але раптом вона перестала відчувати своє тіло, увійшла в стан, у якому не існує ніякого бажання чи страху, пише таємничий – як його назвати інакше? – лише таємничий «мир». Межа болю не була її межею; вона могла її переступити.

Вона подумала про всіх тих людей, які страждали, нічого ні в кого не просячи, й ось вона тут кидає виклик своєму власному стражданню – але це вже не має ніякої ваги, вона переступила через кордони тіла, і тепер їй залишається тільки душа, «світло», щось подібне до порожнечі – яку хтось колись назвав Раєм. Існують певні види страждання, які можна забути лише тоді, коли ми можемо піднестися й витати над нашими болями.

Наступне, що вона запам’ятала, це Ральфа, який схопив її в обійми, накинув на неї жакета й завдав її собі на плече. Мабуть, вона знепритомніла від холоду, але це не мало ваги; вона була задоволена, вона не відчувала страху – вона перемогла. Вона не принизила себе перед цим чоловіком.

* * *

Хвилини перетворилися на години, вона, мабуть, заснула в його обіймах, бо, коли прокинулася, ще була ніч, вона була в якійсь кімнаті, де в одному з кутків стояв телевізор, а більш не було нічого. Біло, порожньо.

Ральф увійшов із горнятком гарячого шоколаду.

– Усе гаразд, – сказав він. – Ти прибула туди, куди повинна була прибути.

– Не хочу шоколаду, хочу вина. І хочу до нашого місця, де камін, а по всіх кутках розкидані книжки.

Вона сказала «до нашого місця», хоч не думала цього казати.

Подивилася на свої ноги; крім одного невеличкого порізу, там були тільки червоні сліди, які мають зникнути через кілька годин. Ще накульгуючи, вона спустилася сходами, ні на що не звертаючи особливої уваги; пішла у свій куток і сіла на килим, біля каміна, – вона відкрила, що тут завжди себе почувала добре, так ніби це було її місце, її власний «куточок» у цьому домі.

– Той лісоруб мені сказав, що, коли ти робиш певні фізичні вправи, коли все твоє тіло виснажується, розум набуває дивної духовної сили, подібної до того «світла», яке я побачив у тобі. Що ти відчула?

– Що біль є другом жінки.

– У цьому – небезпека.

– Що біль має межу.

– У цьому – спасіння.

У голові Марії досі все плуталося: вона спізнала такий собі «мир», коли переступила через свою межу. Він показав їй інший вид страждання, і це принесло їй дивну втіху.

Ральф узяв велику теку й відкрив її перед нею. Там були малюнки.

– Тут – історія проституції. Ти запитувала мене про це, коли ми познайомилися.

Вона справді його про це запитувала, але то був тільки спосіб збавити час, спробувати бути цікавою. Тепер це не мало ніякої ваги.

– Протягом усіх цих днів я плавав у невідомому морі. Я не думав, що з цього вийде історія, думав тільки про те, що йдеться про найдавнішу професію у світі, як часто мають звичай казати. Але ця історія існує – власне кажучи, дві історії.

– А ці малюнки?

Ральф Гарт був трохи розчарований, бо вона його не зрозуміла, але відразу ж опанував себе й повів далі:

– Це те, що я позначив на папері, поки читав, розшукував, вивчав.

– Побалакаймо про це іншого разу; сьогодні мені не хотілося б міняти тему, я мушу довідатися все про біль.

– Ти його відчула вчора й відкрила, що він приводить до втіхи. Ти його відчула сьогодні і знайшла мир. Тому я тобі й кажу: не треба до нього звикати, бо з ним дуже легко жити, це дуже сильний наркотик. Він – у нашому повсякденні, в прихованому стражданні, у відмові від кохання, коли ми звинувачуємо його за те, що він руйнує наші мрії. Біль лякає, коли показує своє справжнє обличчя, але є дуже звабливим, коли вдягається в пожертву, відмову. Або боягузтво. Людина, хоч і відкидає його, проте завжди знаходить засіб бути з ним, любити його, зробити його частиною свого життя.

– Не вірю. Ніхто не хоче страждати.

– Якщо тобі вдасться зрозуміти, що ти можеш жити без страждання, це вже буде великий крок уперед, але не вір, що інші люди зможуть тебе зрозуміти. Атож, ніхто не хоче страждати, але, незважаючи на це, майже всі прагнуть болю, жертовності й почувають себе виправданими, чистими, гідними поваги своїх дітей, чоловіків, сусідів, Бога. Не думаймо про це тепер, знай лише, що світом рухає не прагнення до втіхи, а прагнення відмовитися від усього, що є важливим. Хіба солдат іде на війну, щоб убити ворога? Ні, він іде померти за свою батьківщину. Хіба дружина охоче показує чоловікові, яка вона задоволена? Ні, вона хоче, щоб він бачив, як вона жертвує собою, як страждає, щоб зробити його щасливим. Хіба чоловік іде на роботу в сподіванні, що реалізує там себе? Ні, він віддає свій піт і свої сльози задля добробуту своєї родини. І те саме можна сказати: про дітей, які жертвують своїми мріями, щоб догодити батькам; батьків, котрі відмовляються від свого особистого життя в інтересах дітей, – виходить, через біль і страждання люди приходять до того, що має приносити лише радість: до любові.

– Годі про це.

Ральф послухався. Настав і справді момент змінити тему, й він почав показувати один малюнок за другим. Спочатку все там здавалося якимсь незрозумілим, були контури людей – а також якась мазанина, кольори, лінії, накреслені нервовими рухами або з чіткою геометричною правильністю. Незабаром, проте, вона почала дослухатися, що він каже, бо він супроводив кожне своє слово жестом руки, і кожна його фраза відсилала її у світ, стати частиною якого вона досі відмовлялася, запевняючи сама себе, що йдеться лише про короткий період у її житті, про зручний спосіб заробити гроші й більше ні про що.

– Атож, я відкрив, що існує не одна, а дві історії проституції. Першу ти знаєш дуже добре, бо це й твоя історія: одна хороша дівчина, з різних причин, які вона собі обирає або які обирають її, відкриває, що єдиний спосіб вижити – це торгувати своїм тілом. Декотрі в такий спосіб домагаються панування над народами, як Мессаліна домоглася панування над Римом, інші перетворюються на міфи, як, наприклад, пані Дюбарі, інші обирають для себе авантюру й ганьбу водночас, як шпигунка Мата Гарі. Але більшість із них ніколи не зустрічаються з моментом своєї слави або великих випробувань: вони назавжди залишаються провінціалками, які приходять у пошуках слави, чоловіка, пригод, а закінчують тим, що відкривають для себе іншу реальність, поринають у неї на певний час, призвичаюються, вважають, що вони тримають своє життя під контролем, але зазнають невдачі у всіх своїх добрих пориваннях. Митці все створюють і створюють свої скульптури, картини і пишуть свої книжки ось уже понад три тисячі років. Так само й повії все роблять і роблять свою справу крізь протяжність часу, так ніби в ньому нічого не змінюється. Хочеш знати подробиці?

Марія ствердно кивнула головою. Їй треба було виграти час, зрозуміти біль, її стало опановувати відчуття, що щось дуже погане вийшло з її тіла, коли вона йшла через парк.

– Ми зустрічаємося з повіями в класичних текстах, в єгипетських ієрогліфах, у шумерському письмі, в Старому та Новому Заповітах. Але ця професія починає організовуватися в шостому сторіччі до Різдва Христового, коли законодавець Солон, у Греції, відкрив борделі, що були під наглядом держави, й почав стягувати податки з «торгівлі людським тілом». Власники афінських притонів зраділи, бо те, що було раніше забороненим, тепер стало цілком законним. Що стосується повій, то їх почали класифікувати за податками, які вони сплачували. Найдешевшою повією була так звана роrnаі, рабиня, яка належала власникам закладу. За нею йшла peripatetica, яка шукала собі клієнтів на вулиці. І, нарешті, на найвищому рівні ціни та якості перебувала hetaira, «жінка-компаньйонка», яка супроводжувала торговців у їхніх мандрах, відвідувала шикарні ресторани, була хазяйкою своїх власних грошей, давала поради, втручалася в політичне життя міста. Як бачиш, те, що відбувалося вчора, відбувається й сьогодні.

У середні віки, з огляду на хвороби, що передавалися через статеві зносини…

Тиша, страх захворіти грипом, жар із каміна – тепер необхідний для того, щоб зігріти їй тіло й душу, – давали їй відчуття, що світ зупинився, що все повторюється і що цей чоловік ніколи не буде спроможний поставитися до сексу з належною пошаною. Марія більше не хотіла слухати цю історію.

– Тобі, я бачу, нецікаво.

Вона зробила над собою зусилля. Зрештою, перед нею був чоловік, якому вона вирішила віддати своє серце, хоча вже не була в цьому так певна.

– Мені нецікаво слухати те, що я знаю. Воно навіює мені смуток. Ти казав, що є й друга історія.

– Друга історія цілком протилежна першій. Вона розповідає про проституцію священну.

Зненацька вона вийшла зі свого дрімотного стану й тепер слухала його уважно. Проституція священна? Хіба можна заробляти гроші сексом і в такий спосіб наблизитися до Бога?

– Грецький історик Геродот так пише про Вавилонію: «Там існує дуже дивний звичай: кожна жінка, яка народилася в Шумерії, зобов’язана, принаймні раз у житті, піти до храму богині Іштар і там віддатися якомусь незнайомцю на знак гостинності й за символічну плату».

Згодом вона запитає, хто така ця богиня; можливо, вона також допоможе їй віднайти те, що вона втратила, а що саме – вона не знає.

– Вплив богині Іштар поширювався на весь Схід і досягав Сардинії, Сицилії та портів Середземного моря. Дещо згодом, за часів Римської імперії, інша богиня, Веста, вимагає, щоб їй дарували повну невинність або віддавалися їй цілком. Щоб підтримувати священний вогонь, жриці її храму брали на себе обов'язок виводити молодих людей та царів на дорогу сексуальності: вони співали еротичні гімни, входили в транс і віддавали свій екстаз у всесвіт, у такий спосіб ніби прилучаючись до божества.

Ральф Гарт показав фотокопію кількох стародавніх текстів із перекладами німецькою мовою внизу сторінки. Повільно продекламував, перекладаючи кожен рядок:

 
Коли я сиджу біля дверей таверни,
Я, Іштар, богиня,
Тоді я – повія, я – мати, я – дружина, я – божество.
Я та, кого називають Життям,
Хоча ви називаєте мене Смертю.
Я та, кого називають Законом,
Хоча ви звете, мене Відступницею.
Я та, кого ви шукаєте,
Я та, кого ви знайшли.
Я та, кого ви розкидали
Й тепер хочете зібрати мої шматки.
 

Марія кілька разів схлипнула, й Ральф Гарт засміявся; її життєва енергія поверталася, «світло» знову засяяло. Треба розповідати їй далі, показати малюнки, дати їй відчути, що її кохають.

– Ніхто не знає, чому священна проституція зникла, проіснувавши щонайменше два тисячоліття. Можливо, внаслідок розповсюдження хвороб або тому, що суспільство змінило свої правила, коли релігії також змінювалися. Тепер священної проституції не існує й ніколи більше не існуватиме. Сьогодні чоловіки контролюють світ, і термін «проституція» існує лише для того, щоб створювати тавро й називати повією кожну жінку, яка порушує узвичаєні правила поведінки.

– Ти зможеш прийти до «Копакабани» завтра?

Ральф не зрозумів, чому вона раптом про це запитала, але негайно кивнув головою.

Рядки зі щоденника Марії, написані в ту ніч, коли вона пройшла босоніж доріжкою Англійського саду в Женеві:

Я не знаю, чи було воно колись священним, чи ні, але Я НЕНАВИДЖУ ТЕ, ЩО РОБЛЮ. Воно руйнує мою душу, примушує мене втрачати контакт із самою собою, навчаючи мене, що біль – це винагорода, що гроші усе купують, усе виправдовують.

Ніхто не почуває себе щасливим навколо мене; клієнти знають, що платять за те, що мусили б мати задарма, й це їх пригнічує. Жінки знають, що мусять торгувати тим, що вони воліли б віддавати лише для втіхи та пестощів, і це руйнує їхню психіку. Я довго відмовлялася визнати, – перед тим як це написати, – що я нещаслива, невдоволена собою, але тепер знаю тільки те, що я мусила це витримувати й мушу ще витримати протягом кількох тижнів.

Але я вже не можу бути спокійною, вдавати, ніби все йде нормально, що це лише один період, одна епоха мого життя. Хочу про все забути, потребую кохання – атож, саме це, потребую кохання.

Життя коротке – або занадто довге – для того, щоб я могла дозволити собі розкіш прожити його так погано.

* * *

Це не його дім. Це не її дім. Це не Бразилія, не Швейцарія, а готель – який може бути в будь-якому місці світу, завжди з тими самими меблями й тією обставою, яка намагається здаватися домашньою, що робить її ще більш далекою.

Це не той готель із прегарним видом на озеро, зі спогадами про біль, про страждання, про екстаз; його вікна виходять на Дорогу на Сантьяго, дорогу паломництва, проте не покутництва, місце, де люди зустрічаються в кав’ярнях, що стоять на цій вулиці, відкривають «світло», розмовляють, заводять дружбу, закохуються. Падає дощ, і о цій нічній годині ніхто там не проходить, але люди ходили там протягом багатьох років, десятиліть, століть – мабуть, дорога мусить передихнути, трохи відпочити від багатьох ніг, які щодня ступають по ній.

Погасити світло. Опустити штори.

Попросити, щоб він роздягнувся, роздягтися й собі. Фізична темрява ніколи не є непроникною, й коли очі до неї звикнуть, можна буде розгледіти у тьмяному світлі, яке проникає сюди невідомо звідки, силует чоловіка. Коли вони зустрічалися останнього разу, то лише вона роздяглася – і то тільки до половини. Розстелити два простирадла, акуратно згорнуті, дбайливо випрані й потім випрані знову, так, щоб на них не залишилося найменшого запаху парфумів або мила. Наблизитися до нього й попросити, щоб він зав’язав собі очі. Він вагається якусь мить і згадує про якісь два пекла, крізь які він уже пройшов. Вона каже, що не про це йдеться, вона лише потребує абсолютної темряви, що тепер її черга навчити його чогось, як учора він навчив її краще розуміти, що таке біль. Він підкоряється, накладає собі пов’язку. Вона робить те саме; тепер ніде не залишилося навіть рисочки світла, і, щоб дійти до ліжка, треба взятися за його руку.

Ні, ні, не лягаймо. Ми сядемо, як і завжди це робимо, одне навпроти одного, лише трохи ближче, так, щоб мої коліна торкалися твоїх.

Я завжди хотіла це зробити. Та ніколи не мала для цього того, що було потрібно, – часу. Навіть зі своїм першим коханим, навіть із чоловіком, який уперше в мене проник. Навіть із арабом, який заплатив мені тисячу франків, можливо, сподіваючись отримати від мене більше, ніж я могла йому дати, – хоча тисячі франків не вистачило б для того, щоб купити йому те, чого він хотів. Я не мала його й з усіма тими чоловіками, які пройшли крізь моє тіло, які пхалися мені між ноги, іноді думаючи тільки про себе, іноді думаючи також про мене, іноді з романтичними мріями, а іноді тільки для того, щоб задовольнити інстинкт, який вимагав від них робити те, що, як їм казали, повинен робити чоловік, бо, якщо він так не робить, то він не чоловік.