355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Пауло Коэльо » Одинадцять хвилин » Текст книги (страница 1)
Одинадцять хвилин
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 21:29

Текст книги "Одинадцять хвилин"


Автор книги: Пауло Коэльо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Пауло Коельо
Одинадцять хвилин

О, Маріє, непорочно зачата, молися за нас, котрі звертаємося до Тебе. Амінь.


Присвята

29 травня 2002 року, перед тим як поставити останню крапку в цій книжці, я поїхав до Лурдського гроту у Франції, щоб набрати кілька галонів чудодійної води з тамтешнього джерела. Коли я вже ступив на територію собору, до мене підійшов якийсь літній пан років сімдесятьох і сказав: «А ви знаєте, що дуже схожі на Пауло Коельо?» Я відповів йому, що це я і є, власною персоною. Незнайомець обняв мене, познайомив зі своєю дружиною та дочкою, а потім заговорив про ту надзвичайно важливу роль, яку мої книжки відіграли в його житті. «Вони навчили мене мріяти», – сказав він.

Про це мені казали вже не раз, і мені завжди було приємно таке почути. Проте в ту мить мене опанував неабиякий страх, бо я знав, що в «Одинадцятьох хвилинах» ідеться про випадок надто делікатний, що там розглядається тема, яка може багатьох вразити і шокувати. Я пішов до джерела, набрав святої води, а коли повертався звідти, то запитав, як звуть літнього пана і де він мешкає (він жив на півночі Франції, неподалік від кордону з Бельгією).

Я присвячую цю книжку вам, Морисе Гравелін. Мій обов’язок перед вами, перед вашою онукою, перед вашою дружиною і перед самим собою: говорити про те, що мене непокоїть, а не про те, що всі хотіли б від мене почути. Одні книжки навчають нас мріяти, інші – дивитися у вічі реальності, але жодна з них не може ухилитися від того, що для автора є найважливішим: від чесного ставлення до всього, що він пише.

 
Тому що я перша й остання,
Мене шанують і зневажають,
Я – повія, і я – свята,
Я – дружина, і я – невинниця,
Я – мати, і я – дочка,
Я – обійми моєї матері,
Я безплідна, і я маю багато дітей,
Я щаслива у шлюбі, і я незаміжня,
Я та, хто народжує, і та, що ніколи не мала дітей,
Я – полегкість від болючих пологів,
Я – дружина, і я – чоловік,
І це мій чоловік мене сотворив,
Я – мати власного батька,
Я – сестра свого чоловіка,
А він – мій покинутий син,
Мене шанують завжди,
Бо я скандально ница й прекрасна.
 
«Гімн Ізиді» III або IV ст. (?), знайдений у Наг-Гаммаді

І ось жінка одна, що була в місті, грішниця, як дізналась, що Він у фарисеєвім домі засів при столі, алябастрову пляшечку мира принесла, і, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обливати слізьми Йому ноги, і волоссям своїм витирала, ноги Йому цілувала та миром мастила.

Побачивши це, фарисей, що покликав Його, міркував собі, кажучи: «Коли б був Він пророк, Він би знав, хто ото й яка жінка до Нього торкається, – бо ж то грішниця!»

І озвався Ісус та й говорить до нього: «Маю, Симоне, дещо сказати тобі».

А той відказав: «Кажи, Учителю».

І промовив Ісус: «Були два боржники в одного вірителя; один був винен п'ятсот динаріїв, а другий – п'ятдесят. Як вони ж не могли заплатити, простив він обом. Скажи ж, котрий із них більше полюбить його?»

Відповів Симон, говорячи: «Думаю, той, кому більше простив».

І сказав Він йому: «Розсудив ти правдиво».

І, обернувшись до жінки, Він промовив до Симона: «Чи ти бачиш цю жінку? Я прибув у твій дім, – ти на ноги Мої не подав і води, а вона окропила слізьми Мої ноги й обтерла волоссям своїм. Поцілунку не дав ти Мені, – а вона, відколи ввійшов Я, Мої ноги цілує невпинно. Голови ти Моєї оливою не намастив, – а вона миром ноги Мої намастила. Ось тому говорю Я тобі: „Численні гріхи її прощені, бо багато вона полюбила. Кому ж мало прощається, такий мало любить“».

Лк 7:37-47

Одинадцять хвилин

Була собі одна повія, і звали її Марія. Стривайте-но. «Була собі» – так зазвичай починаються казки, що їх оповідають дітям, але розповіді про повій призначаються лише для дорослих. Як можна починати книжку з такої очевидної суперечності? Та позаяк немає в нашому житті жодної миті, коли б ми не стояли однією ногою в казці про фей, а другою – над проваллям, то я все ж таки почну свою розповідь саме так:

Була собі одна повія, і звали її Марія.

Як і всі повії, вона народилася невинною та цнотливою і, поки була ще зовсім юна, мріяла зустріти чоловіка, який би ощасливив її життя (багатого, доброго, розумного), одружитися з ним (у сукні нареченої), народити двох синів (що стануть знаменитими, коли виростуть), жити в гарному домі (з видом на море). Її батько був мандрівним торговцем, мати – швачкою, її місто в одній із глухих провінцій Бразилії заледве мало один кінотеатр, один банк, і тому Марія не переставала мріяти про той день, коли несподівано з’явиться її чарівний принц, здобуде її серце і вони разом вирушать завойовувати світ.

А що її зачарований принц усе не з’являвся, то їй лишалося тільки мріяти.

Уперше вона закохалася в одинадцять років, коли пішки чимчикувала від свого дому до місцевої початкової школи. Уже в перший день занять вона відкрила, що долає цей шлях не сама-одна, – поруч із нею простував хлопчисько, який жив по сусідству й мав уроки в ті ж години, що й вона. Ці двоє ніколи не обмінялися жодним словом, але Марія почала помічати, що найбільшу приємність протягом дня їй приносили ті хвилини, коли вона йшла по запилюженій вулиці під спекотним сонцем, що висіло над самою головою, долаючи спрагу, втому й докладаючи всіх зусиль, аби не відстати від хлопчака, який простував дуже швидко.

Так тривало кілька місяців. Марія, що ненавиділа навчання й не мала у своєму житті іншої розваги, крім телевізора, не знаходила собі місця, ніяк не можучи дочекатися тієї хвилини, коли треба буде рушати до школи, й, на відміну від інших дівчаток свого віку, помираючи від нудьги в суботу й неділю. А що час для дітей збігає набагато повільніше, ніж для дорослих, то вона дуже мучилася, дні здавалися їй неймовірно довгими, адже вони виділяли їй лише по десять хвилин на її любов і тисячі годин на те, щоб про неї думати, щоб уявляти собі, як було б добре, коли б вони поговорили.

І ось, нарешті, сталося.

Одного ранку хлопець підійшов до неї й попросив позичити йому олівця. Марія не відповіла нічого, вдала, ніби це несподіване звернення страшенно її розсердило, й прискорила ходу. Вона закам’яніла від жаху, коли побачила, що він прямує до неї, їй стало лячно на думку, що він здогадається, як палко вона його любить, як сподівається, що він теж її покохає, візьме її за руку й удвох вони проминуть шкільні ворота й підуть до самого кінця вулиці, а там – як казали люди – починається велике місто, де живуть герої з романів та артисти, де багато машин і багато кінотеатрів і де їх чекає безліч чудових розваг.

Протягом решти дня вона так і не змогла зосередитися на уроках, вона страждала від своєї безглуздої поведінки, але водночас відчувала полегкість, бо знала тепер, що хлопець також звернув на неї увагу, адже олівець вочевидь був тільки привід для того, щоб розпочати розмову, бо коли він до неї наблизився, вона помітила ручку, яка стриміла в нього з кишені. Тож вона вирішила дочекатися наступного разу і протягом цієї ночі, а також ночей, що прийшли після неї, обмірковувала, як вона йому тепер відповість, прагнучи знайти ту відповідь, яка стане початком чудової пригоди, що їй не буде кінця.

Та не було ніякого наступного разу; хоча вони й далі ходили до школи вдвох, іноді Марія йшла на кілька кроків попереду, стискаючи олівець у своїй правій руці, а іноді трохи відставала, щоб мати змогу дивитися на нього з ніжністю, – проте ніколи більше він не промовив до неї жодного слова, й вона мусила задовольнитися тим, що любила його і мовчки страждала до самого кінця навчального року.

Протягом наступних вакацій, які тривали нескінченно, вона іноді прокидалася вранці з ногами, залитими кров’ю, думаючи, що скоро помре; тож вирішила залишити для хлопця листа, аби він знав, що був великим коханням її життя, й плекала намір забитися в глухий сертан, щоб там її пожерли дикі звірі, які вселяли моторошний жах місцевим селянам: вовкулака або безголовий мул. Тільки в цьому випадку її смерть не принесла б великого горя її батькам, адже бідняки завжди зберігають надію, попри всі нещастя, які завжди їх спостигають. Тож вони житимуть собі далі, думаючи, що її викрала якась багата бездітна родина, й, можливо, одного дня, десь у майбутньому, вона повернеться вельможною і багатою дамою – тоді як предмет нинішнього (і вічного) кохання її життя ніколи не зможе про неї забути, щоранку терплячи люті муки й гірко дорікаючи собі за те, що жодного разу не озвався до неї.

Вона так і не написала того листа, бо одного дня мати увійшла до кімнати, побачила кров на простирадлі, усміхнулася й сказала:

– То ти вже стала дівкою, дочко моя.

Вона захотіла знати, який зв’язок між тим, що вона стала дівкою, і кров’ю, яка витікала з неї, але мати не змогла чи не захотіла пояснити їй це прямо, а тільки підтвердила, що це явище цілком нормальне і що віднині їй раз на місяць доведеться запихати між ноги днів на чотири або п’ять клапоть матерії, згорнутий у формі кукурудзяного качана, яка всмоктуватиме цю кров. Марія запитала, чи чоловіки користуються якоюсь трубочкою, аби кров не капала їм на штани, й довідалася, що таке буває лише з жінками.

Марія стала дорікати Богові, але зрештою призвичаїлася до цієї щомісячної кровотечі. Проте вона ніяк не могла звикнути до відсутності хлопця і знову й знову дорікала самій собі за свою дурну поведінку, коли кинулася навтіки від того, кого найбільше жадала. За день до того, як мали розпочатися заняття в школі, вона пішла до єдиної в їхньому місті церкви й заприсяглася перед образом святого Антонія, що візьме ініціативу на себе й сама першою заговорить до хлопця.

Наступного дня вона нарядилася, як могла, вдягнувши сукню, пошиту їй матір’ю спеціально для цієї оказії, і вийшла з дому, дякуючи Богові за те, що вакації нарешті закінчилися. Але хлопець не з’явився. Минув цілий наповнений гіркою мукою тиждень, аж поки вона довідалася від подруг, що його вже немає в місті.

– Поїхав кудись далеко, – сказала котрась.

У ту мить Марія зрозуміла, що певні речі втрачаються назавжди. Вона також зрозуміла, що існує місце, яке називають «далеко», що світ широкий, а її містечко – маленьке і що цікаві люди рано чи пізно кудись від’їжджають. Їй би теж хотілося кудись виїхати, але вона була ще дуже юна. І все ж таки, дивлячись на запилюжені вулиці містечка, в якому жила, вона твердо постановила, що одного дня вирушить у далекий світ слідом за хлопцем. Кожної з наступних дев’яти п’ятниць, згідно зі звичаями своєї віри, вона брала причастя й просила Діву Марію, щоб та допомогла їй вибратися звідси.

Протягом якогось часу вона страждала, марно намагаючись знайти сліди хлопця, але ніхто не знав, куди подалися його батьки. А тим часом світ почав здаватися Марії занадто великим, на кохання вона стала дивитись як на щось занадто небезпечне, а на Діву Марію – як на святу, що жила десь на дуже далекому небі й анітрохи не зважала на смертних, які зверталися до неї зі своїми проханнями.

* * *

Минуло три роки, Марія здобула у школі певні відомості з географії та математики, почала дивитись телесеріали, прочитала, знову ж таки в школі, свої перші еротичні журнали і почала вести щоденник, розповідаючи в ньому про своє одноманітне життя і про своє бажання близько познайомитися з тим, про що довідувалася від учителів на уроках, – побачити океан, сніг, чоловіків у тюрбанах, елегантних, обвішаних коштовностями жінок. Та позаяк ніхто неспроможний жити нездійсненними бажаннями, – а надто коли твоя мати швачка, а батька ніколи не буває вдома, – вона швидко зрозуміла, що їй треба насамперед перейматися тим, що відбувається навкруги неї. Вона стала більше приділяти уваги навчанню, щоб домогтися успіхів у житті, й водночас шукала кого-небудь, із ким би могла поділитися своїми авантюрними мріями. Коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона закохалася в хлопця, з яким познайомилася на одній із процесій Страсного Тижня.

Вона вже не повторила помилку, якої припустилася колись у дитинстві: вони розмовляли, подружили, ходили разом у кіно та на всілякі свята. Вона також відзначила, що, як і у випадку з тим малим хлопчиськом, кохання більше пов’язувалося для неї з відсутністю, аніж з присутністю особи: вона жила відчуттям того, що їй бракує хлопця, цілими годинами уявляла собі, про що вона розмовлятиме з ним під час наступної зустрічі, й згадувала кожну секунду з того часу, коли вони були разом, намагаючись зрозуміти, що вона зробила правильно, а що – ні. Їй подобалося дивитись на себе як на дівчину вже досвідчену, дівчину, яка пережила і втратила велику пристрасть, дівчину, що знала, якого болю це завдає, – і тепер вона була сповнена рішучості всіма своїми силами боротися за цього хлопця, за те, щоб одружитися з ним, за те, щоб він став чоловіком її життя, від якого вона народила б дітей і з яким вони жили б у домі з видом на море. Вона розповіла про це матері, й та сказала:

– Тобі ще рано думати про це, дочко.

– Але ж ви, мамо, одружилися з моїм батьком, коли вам було тільки шістнадцять.

Мати не захотіла пояснювати дочці, що її одруження стало наслідком несподіваної вагітності, тож послалася на добре відомий аргумент, мовляв, «часи тепер інші», й закрила цю тему.

Наступного дня двоє пішли прогулятися в поле за містом. Вони трохи поговорили, й Марія запитала, чи не має він бажання вирушити в далеку подорож, але, замість відповісти, він схопив її в обійми і вліпив їй поцілунок.

Перший поцілунок у її житті! Скільки вона мріяла про цю мить! І краєвид навколо був саме для такого випадку – в небі літали чаплі, сонце хилилося до заходу, сухий сертан був гарний своєю особливою агресивною красою, десь далеко лунала музика. Марія спершу вдала, ніби чинить опір цьому натиску, але потім обняла його й кілька разів повторила те, що так часто бачила в кіно, в журналах і на телебаченні: міцно притисла свої губи до його губів, нахиляючи голову то в один бік, то в другий рухом напівритмічним, напівбезконтрольним. Відчула, що кілька разів язик хлопця доторкнувся до її зубів і пережила якесь надзвичайно солодке відчуття. Але зненацька він перестав її цілувати.

– Тобі не подобається? – запитав.

Що вона мала йому відповісти? Що подобається? Звісно, подобається! Але жінка ніколи не повинна так себе показувати, а надто перед своїм майбутнім чоловіком, інакше він потім усе життя думатиме, що вона надто легко на все погоджується. Тож вона визнала за ліпше просто промовчати.

Він знову її обняв, повторивши поцілунок, цього разу з меншим ентузіазмом. Потім відірвав свої уста від її губів, весь червоний, – і Марія зрозуміла, що припустилася якоїсь великої помилки, проте побоялася запитати, якої саме. Вона взяла його за руку, й вони пішли назад до міста, розмовляючи про щось інше, так мовби нічого й не сталося.

Того вечора, намагаючись добирати якомога літературніші слова, оскільки була переконана, що рано чи пізно хтось прочитає те, що вона написала, і не сумніваючись у тому, що сьогодні відбулося щось дуже важливе, вона занотувала у своєму щоденнику:


Коли ми зустрічаємо когось і в когось закохуємося, ми маємо таке враження, ніби весь світ радіє з нами; сьогодні я пережила щось подібне на заході сонця. А проте, коли ми припускаємося якоїсь помилки, усе летить шкереберть! І цьому не можуть зарадити ані чаплі в небі, ані далека музика, ані присмак його уст. Як може так швидко зникнути краса, яка була з тобою лише кілька хвилин тому?

Життя біжить дуже швидко; воно здатне перекинути людину з неба в пекло за кілька секунд.

Другого дня вона розговорилася з подругами. Усі бачили, як вона вийшла на прогулянку за місто зі своїм майбутнім «коханим», – зрештою, не досить мати велике кохання, а треба ще й домогтися, аби всі знали, що ти особа, яку хтось палко жадає. Подруг змагала велика цікавість довідатися, що ж відбулося, і Марія, переповнена вчорашніми спогадами, сказала, що найсолодшу мить пережила тоді, коли язик торкнувся її зубів. Одна з дівчат захихотіла.

– А ти хіба не розтулила рота?

Зненацька їй усе стало ясно – запитання принесло розчарування.

– А навіщо?

– Щоб він засунув туди язик.

– А яка різниця?

– Не знаю. Але цілуються саме так.

Приховане хихотіння, вдавана жалість у поглядах, мстиве торжество дівчат, у яких ще ніхто по-справжньому не закохувався. Марія вдала, ніби їй до цього байдужісінько, вона теж засміялася, хоча душа в неї плакала.

Нишком вона посилала прокляття на адресу кіно, яке навчило її заплющувати очі, обіймати партнера за шию, відхиляти обличчя трохи ліворуч, трохи праворуч, але яке ніколи не показувало найістотнішого, найважливішого. Вона вигадала досконале виправдання (я не хотіла відразу тобі поступитися, бо не була певна, а тепер зрозуміла, що ти чоловік усього мого життя) і стала чекати наступної нагоди.

Але побачила свого хлопця лише через три дні, на якомусь святі в міському клубі, де він тримав за руку одну з її подруг – ту саму, котра розпитувала її про те, як вона цілувалася. Марія знову вдала, ніби їй байдужісінько, витримала до самого кінця вечора, розмовляючи з дівчатами про артистів та про інших хлопців їхнього міста, вдаючи, ніби не помічає співчутливих поглядів, які вряди-годи кидала на неї котрась. Та коли прийшла додому, то відчула, що її світ обвалюється, проплакала цілу ніч, страждала протягом восьми наступних місяців і дійшла висновку, що кохання створено не для неї, а вона не створена для кохання. Відтоді вона стала міркувати про те, чи не піти їй у монастир, присвятивши решту свого життя тій любові, яка не ранить серце й не залишає на ньому болючих відбитків, – любові до Ісуса. У школі розповідали про місіонерів, які вирушали до Африки, й вона подумала, що в цьому може знайти вихід зі свого життя, такого вбогого на живі почуття. Тож вона стала будувати плани, щоб постригтися в черниці, навчилася надавати першу допомогу (адже, як розповідали її вчителі, в Африці помирає багато людей), стала приділяти значно більше уваги урокам з релігії й уявляла себе такою собі святою новітніх часів, що рятує людські життя та досліджує тропічні хащі, де живуть тигри й леви.

Але в той самий рік, коли їй виповнилося п’ятнадцять, вона відкрила не лише те, що цілуватися треба з розтуленими губами, і те, що кохання є здебільшого джерелом страждань. Вона відкрила й дещо інше, а саме: мастурбацію. Це сталося майже випадково, коли вона розважалася тим, що лоскотала пальцем у себе між ногами в чеканні, коли мати повернеться додому. Вона мала звичай робити це, коли була малою дівчинкою й у такий спосіб досягала дуже приємного відчуття, аж поки одного дня батько захопив її зненацька за цим заняттям і добряче налупцював, не пояснивши причину. Вона ніколи не забувала про ту прочуханку, зрозумівши, що ніколи не слід доторкатися до свого тіла на очах у інших; а що вона не могла робити цього ані на вулиці, ані у себе вдома, де не мала своєї окремої кімнати, то незабаром те приємне відчуття забулося.

Аж поки настав той вечір, приблизно через півроку після її невдалого поцілунку. Мати десь затрималася, Марія не мала чого робити, батько щойно пішов із дому з якимсь приятелем, і, не знайшовши цікавої програми по телевізору, вона почала роздивлятися своє тіло, шукаючи там небажані волосинки, які відразу ж вискубувала пінцетом. На свій превеликий подив вона виявила якусь дрібну горошинку там, де стулялися її сороміцькі губи. Вона стала гратися нею і вже не могла зупинитися; відчуття, яке вона при цьому спізнала, робилося дедалі приємнішим, дедалі гострішим, і все її тіло, передусім та його частина, якої вона торкалася, немов заклякло в неймовірній напрузі. Незабаром її опанувало майже райське блаженство; це відчуття ставало все інтенсивнішим, вона помітила, що вже майже нічого не бачить і нічого не чує, усе навкруги стало жовтим, аж поки вона застогнала від невимовно гострої втіхи й пережила свій перший оргазм.

Оргазм! Яка насолода!

Це було так, ніби вона злетіла на небо, а тепер повільно спускалася звідти на парашуті. Усе її тіло було залите потом, але вона почувала себе глибоко задоволеною, зреалізованою, сповненою сил. Так ось він який – секс! Яке чудо! Нічого спільного з порнографічними журналами та телевізійними передачами, де всі говорять про втіху, а пики в них скривлені, наче від болю. Нічого спільного з чоловіками, які втішаються тілом жінки, але зневажають її серце. Вона все може зробити сама-одна! Вона повторила це вдруге, уявляючи собі тепер, що до неї доторкається якийсь знаменитий актор, і знову злетіла в рай і спустилася звідти на парашуті, ще більше сповнена сил та енергії. Коли вона почала втретє, прийшла мати.

Марія згадала про своє нове відкриття в розмові з подругами, цього разу не сказавши, що вперше пережила таке відчуття лише кілька годин тому. Усі вони – за винятком двох – знали, про що йдеться, але жодна не наважилася обговорити цю тему. То була мить, коли Марія відчула себе революціонеркою, лідером групи, і, винайшовши абсурдну «гру в таємні зізнання», запропонувала, щоб кожна з дівчат розповіла, який спосіб мастурбації вона вважає найкращим. Так вона довідалася про кілька різних прийомів, – таких, як, наприклад, накриватися ковдрою посеред літа (бо, як сказала одна з дівчат, піт допомагає), лоскотати одне місце гусячим пером (дівчина, що це робила, не знала, як те місце називається), дозволити хлопцеві, щоб він так робив (Марія вважала це непотрібним), спрямовувати туди струмінь води з біде (у себе вдома Марія біде не мала, та вирішила спробувати цей засіб, коли піде в гості до котроїсь зі своїх багатих подруг).

Хай там як, але по тому, як Марія відкрила мастурбацію, і після того, як спробувала застосувати кілька прийомів, про які довідалася від подруг, у неї назавжди відпала охота стати черницею. Ці розваги приносили їй велику втіху, а в церкві навчали, що секс – найтяжчий з усіх гріхів. Від тих же таки подруг вона почула чимало легенд на цю тему: нібито від мастурбації обличчя вкривається прищами, нібито вона може спричинитися до божевілля або вагітності. Свідомо наражаючи себе на всі ці небезпеки, Марія й далі дозволяла собі цю втіху принаймні раз на тиждень, здебільшого в середу, коли батько йшов із дому пограти з друзями в карти.

Водночас вона все більше втрачала впевненість у собі, у своїх взаєминах із чоловіками – і її опановувало дедалі сильніше бажання податися кудись геть з того міста, де вона жила. Вона була закохалася втретє, вчетверте, вона уже вміла цілуватися, сама обмацувала тіло свого хлопця й дозволяла йому обмацувати себе, коли нікого не було поруч, – але завжди в неї щось виходило не так, і взаємини уривалися в ту саму мить, коли вона нарешті переконувала себе в тому, що це саме той чоловік, із яким їй судилося прожити життя. Минуло чимало часу, поки вона нарешті дійшла висновку, що чоловіки приносять жінкам лише біль, зневіру, страждання і відчуття того, що дні тягнуться нескінченно. Якось надвечір, коли Марія прогулювалася в парку й побачила, як мати грається зі своїм дворічним сином, вона вирішила, що й далі може мріяти про чоловіка, дітей та будинок із видом на море, але більше ніколи не стане закохуватися, бо кохання псує все.

* * *

Отак минали роки ранньої юності Марії. Вона ставала все гарнішою завдяки своєму таємничому й сумному виразу обличчя, й до неї залицялося чимало хлопців. Вона ходила то з тим, то з тим, мріяла і страждала – незважаючи на дану самій собі обіцянку ніколи більше не закохуватися. Під час однієї з таких зустрічей вона втратила дівочість, на лаві, за якоюсь машиною; вона та її кавалер обмацували одне одного з більшою пристрастю, ніж зазвичай, хлопець розпалився, й вона, – бо їй уже набридло бути останньою невинною дівчиною в їхній групі подруг, – дозволила йому проникнути в неї. На відміну від мастурбації, що підносила її на небо, після цих зносин залишився тільки біль та цівка крові, яка просочилася крізь спідницю. Вона не спізнала того магічного відчуття, яке опанувало її під час першого поцілунку, – у небі чаплі, призахідне сонце, музика: ні, й вона більш ніколи не хотіла навіть згадувати про це.

Вона кохалася з цим хлопцем іще кілька разів, після того як налякала його, сказавши, що її батько спроможний убити його, коли довідається, що його дочку зґвалтовано. Вона перетворила його на інструмент свого навчання, усіляко намагаючись зрозуміти, де ж ховається для жінки втіха статевих зносин із чоловіком.

Проте вона так цього й не зрозуміла; з мастурбацією було значно менше мороки, й вона значно більше винагороджувала затрачені зусилля. Але всі журнали, всі програми телебачення, книжки, подруги, геть усі стверджували, що роль чоловіка є вельми важливою. Марія почала думати, що вона просто неспроможна розв’язати якусь вельми загадкову сексуальну проблему, стала приділяти ще більше уваги навчанню в школі й на якийсь час забула про ту чудесну і вбивчу річ, яку називають Коханням.

З щоденника Марії, коли їй було 17 років:

Моя мета – зрозуміти кохання. Я знаю, що жила повним життям, копи кохала, і знаю, що тепер усе, хоч би яким воно здавалося цікавим, анітрохи мене не хвилює й не збуджує.

Але кохання – це щось жахливе. Я бачила, як страждають мої подруги й не хочу, щоб таке трапилося зі мною. Вони, що раніше сміялися з мене та з моєї невинності, тепер допитуються, як мені вдається так добре приборкувати чоловіків.

Я лише посміхаюся їм у відповідь і не кажу нічого, бо знаю, що ліки від цього є гіршими, аніж біль.

Я просто не дозволяю собі закохатися. З кожним днем я все більше переконуюся в тому, що чоловіки – істоти слабкі, непостійні, ненадійні, дивні…

Батьки декотрих із моїх подруг уже зверталися до мене з певними пропозиціями, але я всім відмовила. Раніш це мене шокувало, але тепер я просто дійшла висновку, що така поведінка є невід'ємною частиною чоловічої природи.

Хоча моя мета – зрозуміти кохання і хоча я чимало страждала через тих, кому довірила своє серце, я переконалася в тому, що ті, котрі хвилювали мою душу, не змогли розбудити моє тіло, а ті, котрі торкалися мого тіла, так і не розбудили моєї душі.

* * *

Марії виповнилося дев’ятнадцять, вона закінчила додаткові курси й пішла працювати в крамницю одягу, власник якої палко закохався в неї, але Марія на цьому етапі свого життя вже знала, як використати чоловіка, замість того щоб він використав її. Вона жодного разу не дозволила йому доторкнутися до себе, хоча постійно годувала його туманними обіцянками, знаючи, яку владу має її краса.

Влада краси: а як же тоді жити в цьому світі жінкам негарним? Марія мала кількох подруг, на яких ніхто не звертав уваги на жодному святі, до яких ніхто не підходив і не запитував: «Як твої справи?» Хоч би яким це здавалося неймовірним, ті дівчата набагато більше цінували ті крихти кохання, що їм діставалися, страждали мовчки, коли їх нехтували, й, думаючи про своє майбутнє, намагалися знайти в ньому якийсь інший інтерес, крім думок про те, як нарядитися та наквацюватися, щоб сподобатися комусь. Вони були незалежнішими, відданішими самим собі, хоча, – так принаймні думала Марія, – світ мусив здаватися їм нестерпним.

Що ж до неї, то вона чудово усвідомлювала свою красу. Хоча вона майже завжди забувала про поради своєї матері, принаймні одна з них ніколи не виходила в неї з голови: «Затям собі, дочко, краса не триває довго». Через те вона й далі підтримувала зі своїм патроном стосунки, які не були надто близькими, проте обіцяли багато, що спричинилося до значного підвищення її платні (вона не знала, доки їй вдаватиметься лише підтримувати в ньому надію, що одного дня він таки покладе її в ліжко, але поки ця надія в ньому жила, вона заробляла добре), а крім того, ще й дозволу на понаднормову працю (бо хазяїнові, зрештою, хотілося мати її завжди поруч, мабуть, тому, що він боявся, аби вона не мала вільних вечорів, коли могла б зустріти велике кохання). Тож вона пропрацювала двадцять чотири місяці без перерви, маючи змогу давати щомісяця трохи грошей батькам, а крім того, нарешті здійснилася її заповітна мрія! Вона спромоглася зібрати достатню суму, щоб під час відпустки поїхати на цілий тиждень у місто своїх мрій, у місто артистів, у місто, що було поштовою листівкою своєї країни, – в Ріо-де-Жанейро!

Хазяїн крамниці зголосився поїхати разом із нею й оплатити всі її витрати, але Марія збрехала, сказавши йому, що мати згодна відпустити її лише за умови, що вона ночуватиме в домі одного їхнього родича, який займається боротьбою джіу-джицу, адже вона хоче поїхати в одне з найнебезпечніших міст у світі.

– А крім того, – провадила вона, – ви, пане, не можете покинути крамницю просто так, без нагляду, не залишивши в ній жодної особи, якій би ви повністю довіряли.

– Не називай мене паном, – сказав він, і Марія помітила в його очах те, що вже не раз бачила: вони палахкотіли вогнем пристрасті.

Це її здивувало, бо раніше вона думала, що цього чоловіка цікавить лише секс. А тим часом його погляд говорив якраз протилежне: «Я можу дати тобі будинок, родину й трохи грошей для твоїх батьків». Подумавши про майбутнє, вона вирішила роздмухати цей вогонь.

Сказала, що їй дуже бракуватиме праці, яку вона так любить, бракуватиме людей, чиє товариство було для неї таким приємним (вона умисне не назвала нікого зокрема, надавши в такий спосіб своїм словам певної таємничості: може, кажучи «людей», вона мала на увазі саме його?), і пообіцяла бути дуже обачною в тому, що стосується її гаманця та її недоторканості. А правда була зовсім іншою: вона прагнула, щоб ніхто, абсолютно ніхто не став їй на перешкоді, адже вперше в житті вона матиме у своєму розпорядженні цілий тиждень абсолютної свободи. Їй би хотілося встигнути зробити там усе: викупатися в морі, погомоніти з незнайомими людьми, роздивитися вітрини крамниць, бути цілком доступною, аби міг з’явитися казковий принц і викрасти її, забравши із собою назавжди.

– Та й, зрештою, що таке один тиждень? – сказала вона зі звабливою усмішкою й спокусливо вигинаючись усім тілом, щоб ліпше приховати свої справжні почуття. – Тиждень минає швидко, й незабаром я повернуся до своїх обов’язків.

Патрон, прикро засмучений, ще трохи посперечався, але зрештою погодився відпустити її саму, бо на той час він уже плекав таємні плани просити її, щоб вона вийшла за нього заміж, як тільки повернеться, а тому не хотів бути надто доскіпливим і цим зіпсувати все.

Марія їхала дві доби автобусом, оселилася в готелі п’ятої категорії в Копакабані (О, Копакабана! Який там пляж, яке небо!) і, навіть не розібравши свої валізи, схопила купальник-бікіні, який купила, натягла його на себе й побігла на пляж, незважаючи на захмарене небо. Вона подивилася на море й відчула страх, але зрештою увійшла в його води, помираючи від сорому за свій переляк.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю