Текст книги "Одинадцять хвилин"

Автор книги: Пауло Коэльо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Що ж до сексу, то в цьому вона досі нічого особливого не винайшла: розтулити ноги, зажадати від партнера, щоб одягнув презерватив, трохи застогнати, щоб побільшити ймовірність отримання чайових (завдяки філіппінці Нії вона відкрила, що стогін міг принести їй щонайбільше півсотні франків), і прийняти душ після розслаблення, щоб вода трохи відмила і її душу. Ніяких варіацій. Жодних поцілунків – поцілунок для повії був священнішим, аніж будь-що інше. Нія навчила її, що поцілунок вона повинна берегти для свого єдиного у світі коханого, як у казці про Сплячу Красуню; поцілунок, який мав пробудити її зі сну й повернути у світ казки, в якому Швейцарія знову перетворювалася на країну шоколаду, корів та годинників.

Також ніяких оргазмів, ніякої втіхи, ніякого збудження. У своїх намаганнях стати у своєму ремеслі кращою за всіх Марія подивилася кілька порнографічних фільмів, сподіваючись навчитися з них чогось такого, що стало б у пригоді в її роботі. Вона побачила там багато цікавого, але не стала вносити жодних змін у роботу з клієнтами – вони й так були надто забарними, а Мілан завжди був вельми задоволений, коли його дівчата встигали обслужити за один вечір трьох осіб.

Через півроку Марія мала шістдесят тисяч франків на своєму банківському рахунку, стала їсти в найдорожчих ресторанах, купила телевізор (якого ніколи не вмикала, але їй було приємно мати його поруч) і тепер серйозно розглядала можливість переселитися до кращої квартири. Вона вже могла купувати книжки, проте й далі ходила до бібліотеки, яка була тим місточком, що сполучав її з реальним світом, місточком дуже міцним і тривким. Вона любила розмовляти з бібліотекаркою, яка була дуже рада, що Марія нарешті знайшла собі кохання і, мабуть, добру роботу, хоча ніколи її про це не розпитувала, оскільки швейцарці – люди стримані й сором’язливі (очевидна брехня, бо в «Копакабані» та в ліжку вони були розкуті й веселі або закомплексовані, як і всі інші люди на світі).

Рядки зі щоденника Марії, написані одного похмурого недільного полудня:

Усі чоловіки, низькі чи високі, зухвалі чи боязкі, товариські чи замкнені в собі, мають одну спільну характеристику: вони приходять у кабаре зі страхом. Найдосвідченіші серед них ховають свій страх, голосно розмовляючи, скуті не вміють прикидатися й починають пити, сподіваючись, що це відчуття їх покине. Але я не маю сумніву, що, за рідкісними винятками, – а цими винятками є «клієнти виняткові», з якими Мілан мене так і не познайомив, – вони бояться.

Чого вони бояться? Насправді це я повинна була б тремтіти. Це мене вони ведуть невідомо куди, це я істота слабка, це я не маю ніякої зброї. Чоловіки – створіння дуже дивні, і я тут говорю не тільки про тих, які приходять до «Копакабани», а й про всіх, яких досі знала. Вони можуть битися, кричати, погрожувати, але тремтять від страху перед жінкою. Можливо, не перед тією, з якою вони візьмуть шлюб, але завжди існує жінка, що їх лякає і підкоряє їх усім своїм забаганкам. Хай навіть це їхня мати.

* * *

Чоловіки, з якими Марії доводилося мати справу, відколи вона прибула до Женеви, робили все можливе, щоб здаватися впевненими у собі, так ніби вони керували світом та своїм особистим життям; проте Марія бачила в очах кожного з них страх перед своєю дружиною, панічний страх, що їм не вдасться домогтися ерекції, показати себе справжнім чоловіком навіть перед повією, яка віддавалася їм за гроші. Коли вони відвідували крамницю і їм не подобалися вже куплені черевики, вони могли повернутися з чеком у руці й зажадати свої гроші назад. І водночас, хоча вони також платили свої гроші за тимчасову подругу, якщо їм не щастило досягти ерекції, вони вже ніколи не поверталися до того самого кабаре, бо думали, що про їхню сексуальну неспроможність тепер знають усі жінки цього закладу. А для них це було ганьбою.

«Це ж я мусила б переживати сором, що не змогла розбудити хіть чоловіка. Але сором чомусь переживають вони».

Щоб уникнути таких прикрих непорозумінь, Марія намагалася завжди давати їм повну волю і, коли котрийсь здавався надто п’яним або надто кволим, уникала статевих зносин і зосереджувала всю свою увагу на пестощах та мастурбації, – що приносило їм велику втіху, – попри всю абсурдність такої ситуації, адже вони могли зробити собі мастурбацію й самі.

Не слід було допускати, щоб їх опановував сором. Ці чоловіки, такі могутні й пихаті на своїй службі, де вони безперервно вичитували своїм підлеглим, клієнтам, постачальникам, де панувало самовдоволення, таємничість, фальшива поведінка, лицемірство, страх, гноблення, закінчували свій робочий день у кабаре, і їм не шкода було заплатити триста п’ятдесят швейцарських франків за те, щоб перестати на одну ніч бути самими собою.

«На одну ніч? Ти перебільшуєш, Маріє. Насправді лише на сорок п’ять хвилин, але якщо ми врахуємо час, потрібний для того, щоб роздягтися, спробувати якісь фальшиві пестощі, поговорити про щось стороннє, одягтися, то нам доведеться скоротити цей час до одинадцяти хвилин сексу в прямому значенні цього слова».

Одинадцять хвилин. Світ обертається навколо чогось такого, що триває тільки одинадцять хвилин.

І задля цих одинадцяти хвилин на добу, яка має двадцять чотири години (якщо вважати, що всі вони також щодня кохаються зі своїми дружинами, а це було б абсурдною і цілковитою неправдою), вони одружуються, утримують родину, терплять дитячий плач, винаходять безліч пояснень, коли повертаються додому пізно, роздивляються десятки, сотні інших жінок, із якими їм хотілося б прогулятися навколо Женевського озера, купують дорогий одяг для себе і ще дорожчий – для них, платять повіям, аби надолужити те, чого їм бракує вдома, розвивають грандіозну промисловість косметики, дієт, гімнастики, порнографії, влади – а коли зустрічаються з іншими чоловіками, то, всупереч легенді, ніколи не розмовляють про жінок. Розмовляють лише про роботу, гроші та спорт.

Якоїсь дуже великої похибки припустилася наша цивілізація; і йдеться навіть не про вирубування лісів у Амазонії, розрідження озонового шару, не про загибель панди, не про отруєння людей тютюном, не про канцерогенні продукти, не про ситуацію в місцях ув’язнення, як то кричать усі газети.

Ідеться саме про ту галузь, у якій вона працює, – про секс.

А проте Марія працювала там не для того, щоб урятувати людство, а для того, щоб побільшити свій банківський рахунок (задля чого їй уже довелося пережити більш як півроку самотності, в роздумах про зроблений нею вибір), щомісяця надсилати матері гроші (яка була вельми задоволена, коли довідалася, що відсутність грошей пояснюється лише незадовільною роботою швейцарської пошти, що не працює так добре, як пошта бразильська), купити все те, про що завжди мріяла й ніколи не могла собі дозволити. Вона переселилася до значно кращого помешкання, з центральним опаленням (хоча вже настало літо), і зі свого вікна могла бачити церкву, японський ресторан, супермаркет і симпатичну кав’ярню, яку мала звичай навідувати, щоб трохи почитати там газети.

А втім, згідно з обіцянкою, яку дала самій собі, вона збиралася терпіти ще тільки півроку свою рутинну працю: «Копакабана», «хочете випити?», танець, «що ви думаєте про Бразилію?», готель, гроші вперед, розмова й доторкання до найвразливіших точок, як на тілі, так і в душі – допомогти партнерові в його інтимних проблемах, стати йому подругою на півгодини, одинадцять хвилин із яких буде змарновано на розтуляння ніг, стуляння ніг і стогін удаваної втіхи. Дуже вдячна, сподіваюся на зустріч із вами наступного тижня, ви – справжній чоловік, ви мені розкажете свою історію до кінця, коли ми зустрінемося наступного разу, чудові чайові, хоча я могла б і не брати їх – так мені було любо кохатися з вами.

А головне, ніколи не давати волі почуттям. Це була найважливіша, найрозумніша з порад, які дала їй бразилійка, певно, приховавши від неї, що й сама була якось припустилася цієї помилки. Після двох місяців своєї роботи вона вже мала кілька пропозицій про одруження, і принаймні три з них були дуже серйозними: від директора однієї бухгалтерської фірми, від пілота, з яким вона пішла у свою першу ніч, і від власника крамниці, що спеціалізувалася на продажу складаних ножів та холодної зброї. Усі троє обіцяли «витягти її з цього життя» і дати їй пристойний дім, майбутнє, а може, й дітей та онуків.

І все це тільки за одинадцять хвилин на добу? Це було неможливо. Тепер, після набутого в «Копакабані» досвіду, Марія знала, що вона не єдина людина у світі, яка почуває себе самотньою. А людина спроможна витерпіти тиждень спраги, два тижні голоду, багато років без даху над головою і зовсім не спроможна терпіти самотність. Це найболючіше з катувань, найтяжча з мук. Ці чоловіки та багато інших, які полюбляли її товариство, страждали, як і вона, від цього руйнівного почуття – відчуття того, що ти нікому не потрібний на цій землі.

Щоб уникнути спокуси кохання, вона відкривала серце своєму щоденнику. Вона брала в «Копакабану» тільки своє тіло і свій мозок, який ставав усе сприйнятливішим, усе гострішим. Вона зуміла переконати себе, що прибула до Женеви і зрештою прилаштувалася на вулиці Берна з якихось міркувань вищого порядку, і щоразу, коли брала якусь книжку в бібліотеці, зайвий раз переконувалася: ніхто досі не описав із усією відвертістю ці одинадцять хвилин, найважливіший часовий відрізок доби. Можливо, в цьому й полягала її доля, хоч би якою суворою здавалася вона в цей момент: написати книжку, розповісти свою історію, свою авантюру.

Атож, авантюру. Хоча це було слово заборонене, яке ніхто не наважувався промовити, яке більшість людей воліла бачити лише на телеекрані, у фільмах, які демонструвалися – і не раз – у різні години дня, саме авантюри вона шукала. Вона ототожнювала її з пустелями, з мандрами невідомими краями, з таємничими людьми, що розмовляють у човні посеред річки, з літаками, кіностудіями, індіанськими племенами, льодовиками, Африкою.

Думка написати книжку їй припала до вподоби, й вона відразу придумала, як її назвати: «Одинадцять хвилин».

Насамперед вона розкласифікувала клієнтів на три типи: Термінатори (вона дала їм таку назву на честь фільму, який їй дуже подобався), від яких тхне випивкою вже тоді, як вони заходять, вдаючи, ніби ні на кого не дивляться, але переконані, що всі дивляться на них, танцюючи зовсім мало й відразу переходячи до тих подій, які відбуваються в готелі; Жінкуваті Красені (також за назвою одного з фільмів), які намагаються бути елегантними, лагідними, ласкавими, так ніби без їхньої доброти світ не зміг би обертатися навколо своєї осі, вони мають звичай удавати, ніби просто прогулювалися вулицею і випадково зазирнули до кабаре; вони ніжні на початку й дуже невпевнені у собі, коли привозять жінку до готелю, тому вони закінчують тим, що поводяться з більшою вимогливістю, аніж Термінатори. І нарешті, Могутні Шефи (так теж називався один із фільмів), що ставляться до жіночого тіла так, ніби перед ними якийсь товар. Вони є найбезпосереднішими, танцюють, розмовляють, ніколи не дають чайових, знають, що вони купують і скільки воно коштує, ніколи не дозволяють собі погомоніти з жінкою, яку вибрали. Лише ці останні, в дуже витончений спосіб, знають, що означає слово «авантюра».

Рядки зі щоденника Марії, написані в один із днів, коли в неї були місячні й вона не могла працювати:

Якби сьогодні мені довелося розповісти комусь про своє життя, я змогла б зробити це в такий спосіб, що мене визнали б жінкою незалежною, відважною і щасливою. Проте я не можу цього зробити: мені заборонено згадувати єдине слово, яке набагато важливіше за одинадцять хвилин, – слово «кохання».

Протягом усього свого життя я дивилася на кохання як на щось подібне до добровільного рабства. Це брехня: свобода існує лише тоді, коли воно присутнє. Хто віддається до останку, хто почуває себе вільним, той кохає найсильніше.

А хто кохає найсильніше, той почуває себе вільним.

Тому, попри все те, що я можу пережити, зробити, відкрити, ніщо не має сенсу. Я сподіваюся, що цей час швидко мине, щоб я могла повернутися до пошуків самої себе – віддзеркаленої в чоловікові, який мене розумітиме, який не примусить мене страждати.

Але що це за нісенітниці я верзу? У коханні ніхто не може підім'яти під себе нікого; кожен із нас відповідає за те, що він почуває, і ми не можемо звинувачувати за це когось іншого.

Мені було боляче, коли я втрачала чоловіків, у яких закохувалася. Сьогодні ж я переконана в тому, що ніхто не втрачає нікого, бо ніхто не може ніким володіти.

У цьому справжній досвід свободи: мати найважливішу річ у світі, не володіючи нею.

* * *

Збігли ще три місяці, прийшла осінь, настала нарешті й дата, яку Марія позначила в календарі: дев’яносто днів до повернення додому. Як швидко і як повільно проминув час, думала вона, відкривши, що час збігав у двох різних вимірах, залежно від її душевного стану, але в обох випадках її авантюра наближалася до кінця. Звичайно ж, вона могла робити це й далі, але вона не могла забути сумну усмішку невидимої жінки, яка супроводжувала ЇЇ, коли вона прогулювалася берегом озера, переконуючи її, що не все так просто, як їй здається. Хоч би якою великою була спокуса трудитися на цьому терені далі, хоч би як вона була готова здолати всі перешкоди, які постануть на її шляху, всі ці місяці, коли вона реально спілкувалася лише з самою собою, навчили її, що неминуче настане хвилина, коли їй треба буде обірвати все. Через дев’яносто днів вона повернеться у свою глуху бразильську провінцію, купить собі невеличку фазенду (зрештою, вона заробила навіть більше, ніж сподівалася), кілька корів (бразильських, не швейцарських), запросить батька й матір жити з нею, найме двох робітників і почне свою невеличку справу.

Вона досі думала, що кохання – це справжній досвід свободи і що ніхто не може володіти іншою людиною, досі плекала свої потаємні плани помсти, частиною яких було і її тріумфальне повернення до Бразилії. Після того як вона організує свою фазенду, вона приїде до міста, прийде до банку, в якому працює хлопець, котрий зрадив її, перекинувшись до її найкращої подруги, і зробить туди великий грошовий внесок.

«Привіт, як життя, ти мене не впізнала?» – запитає він. Вона вдасть, ніби силкується пригадати і зрештою відповість, що ні, не впізнала, бо прожила цілий рік у ЄВ-РО-ПІ (вона промовить це слово дуже повільно, щоб усі його колеги почули). А ще ліпше буде сказати у ШВЕЙ-ЦА-РІ-Ї (це прозвучить екзотичніше й авантюрніше, ніж «у Франції»), де розташовані найкращі банки у світі.

То хто ж він такий? Він нагадає їй про шкільні часи. Вона скаже: «А… Здається, пригадую», але напустивши на обличчя вираз людини, яка нічого не пригадує. У такий спосіб вона здійснить свою помсту. Після цього треба буде добре попрацювати, і коли справи в неї підуть так добре, як вона планує, вона зможе присвятити себе тому, що найбільше важить для неї в житті: відкрити своє справжнє кохання, чоловіка, який чекав на неї всі ці роки, але з яким вона ще не мала нагоди познайомитися.

Марія вирішила назавжди відмовитися від думки написати книжку з назвою «Одинадцять хвилин». Тепер їй треба зосередити свої зусилля на фазенді, на планах на майбутнє, в якому знайде завершення, відбувши свою подорож, фатальний ризик її життя.

* * *

У той день вона вийшла з дому, щоб зустрітися зі своєю найкращою – і єдиною– подругою, бібліотекаркою. Попросила книжку про скотарство та управління фазендами. Бібліотекарка призналася їй:

– Ви знаєте, кілька місяців тому, коли ви прийшли сюди й попросили показати, вам книжки про секс, мене опанували побоювання за вашу долю. Зрештою, чимало гарних дівчат дозволяють звабити себе ілюзією легких грошей і забувають, що одного дня вони постаріють і вже не зможуть зустріти того єдиного чоловіка, який може наповнити щастям їхнє життя.

– Ви говорите про проституцію?

– Це занадто сильне слово.

– Як я вже вам казала, я працюю в компанії, що здійснює імпорт та експорт м’яса. Проте, коли б мені трапилось зайнятися проституцією, то хіба це привело б до тяжких наслідків, якби я зупинилася вчасно? Зрештою, бути молодою означає також робити помилки.

– Усі наркомани так кажуть: досить зуміти зупинитися вчасно. І ніхто не зупиняється.

– Ви, пані, певно, жінка дуже порядна, народжена в країні, яка шанує своїх громадян. Вам цього було досить, щоб почувати себе щасливою?

– Я пишаюся тим, як мені вдалося здолати всі труднощі на своєму шляху.

Чи розповідати про себе й далі? Що ж, ця дівчина заслуговує на те, щоб довідатися про життя трохи більше, аніж вона знає.

– У мене було щасливе дитинство, я навчалася в одній із найкращих шкіл Берна, приїхала працювати до Женеви, зустрілася й одружилася з чоловіком, якого кохала. Я все робила для нього, він також усе робив для мене. Минув час, і він вийшов на пенсію, діставши повну волю робити все, що забажає, – її очі посмутніли, – бо, мабуть, за все своє життя він жодного разу не подумав про себе. Ми ніколи всерйоз не сварилися, не переживали глибоких емоцій, він ніколи мене не зраджував і ніколи не образив прилюдно. Ми прожили нормальне життя, але воно було настільки нормальним, що без роботи він почував себе нікому не потрібним, ні для кого не цікавим і через рік помер, від раку.

Вона розповіла правду, але це могло справити негативний вплив на дівчину, яка перед нею стояла.

– Хай там як, а ліпше прожити життя без несподіванок, – підбила вона висновок. – Мабуть, мій чоловік помер би раніше, якби це було не так.

Марія пішла, сповнена рішучості зібрати якомога більше відомостей про фазенди. Позаяк вечір у неї був вільний, вона вирішила прогулятися трохи і, прийшовши у високу частину міста, побачила невеличку жовту дощечку з написом «Дорога на Сантьяго». Дорога – куди? А що з протилежного боку вулиці був бар, а вона мала звичку розпитувати про все, чого не знала, то вирішила увійти туди й запитати.

– Не маю найменшого уявлення, – відповіла їй офіціантка, яка стояла за прилавком.

То був шикарний заклад, і кава коштувала там утричі дорожче, ніж звичайно. Та оскільки гроші в Марії були й оскільки вона сюди вже прийшла, то замовила каву й вирішила присвятити найближчі години тому, щоб узнати все про управління фазендами. Вона розгорнула книжку з великим ентузіазмом, проте не змогла зосередитися на читанні – книжка була вкрай занудною. Буде набагато цікавіше поговорити на цю тему з одним із своїх клієнтів – вони завжди достеменно знали, як треба розпоряджатися грішми. Вона заплатила за каву, підвелася, подякувала офіціантці, яка її обслуговувала, залишила щедрі чайові (вона виплекала в собі забобонну віру в те, що хто багато дає, той і отримає багато), рушила в напрямку до дверей і, зовсім не усвідомивши важливість тієї хвилини, почула фразу, яка назавжди змінить її плани, її майбутнє, її фазенду, її уявлення про щастя, її душу жінки, її ставлення до чоловіків, її місце у світі:

– Зачекайте хвилинку.

Вона здивовано глянула вбік. Бар, до якого вона увійшла, був закладом респектабельним, це була не «Копакабана», де кожен чоловік має право сказати ці слова, хоча навіть там жінка може відповісти йому: «Я йду звідси і, будь ласка, мене не затримуйте».

Марія наготувалася пустити почуті слова повз вуха, але її цікавість була сильнішою, й вона обернулася на звук голосу. Вона побачила дивну сцену: чоловік років тридцяти (чи їй слід було подумати «молодик років тридцяти» – її світ постарів дуже швидко) з довгим волоссям, стоячи навколішках на підлозі – поруч нього лежали, безладно розкидані, кілька пензлів, – малював якогось пана, що сидів у кріслі, з келихом ганусівки в руці. Вона не помітила їх, коли увійшла.

– Не йдіть звідси. Я вже закінчую цей портрет і хотів би намалювати й вас.

Марія відповіла – і своєю відповіддю зав’язала вузол, якого у всесвіті ще не було.

– А мені не цікаво, щоб ви мене малювали.

– З вас промениться світло. Дозвольте мені принаймні зробити ескіз.

Що таке ескіз? І про яке «світло» йдеться? Вона не перестала бути жінкою марнославною– тільки уявити собі, що вона матиме свій портрет, виконаний майстром, який береться за це цілком серйозно! Вона почала мріяти: а раптом це знаменитий художник? Вона знайде своє безсмертя, увічнена на його полотні! Виставлена в Парижі або в Сальвадорі-де-Багія! Міф!

З другого боку, що робить тут цей чоловік, з усім отим безладом навкруги нього, в такому дорогому барі, де, мабуть, буває багато людей?

Угадавши її думки, офіціантка, яка чекала відвідувачів, сказала стишеним голосом:

– Це художник дуже відомий.

Отже, інтуїція її не підвела. Марія спробувала опанувати себе й зберегти холоднокровність.

– Він приходить сюди вряди-годи й завжди приводить із собою важливого клієнта. Каже, що йому подобається це оточення, що він знаходить тут натхнення. Він малює панно з людьми, які репрезентуватимуть наше місто, – це замовлення префектури.

Марія подивилася на чоловіка, що позував для портрета. І знову молоденька офіціантка вгадала її думки.

– То хімік, який зробив революційне відкриття. Йому дали Нобелівську премію.

– Не йдіть, – повторив художник. – Я закінчу через п’ять хвилин. Замовте що хочете й запишіть на мій рахунок.

Наче загіпнотизована цим наказом, вона сіла за прилавок бару, замовила коктейль із ганусівки (вона не звикла пити міцні трунки, і єдине, що їй спало на думку, – це наслідувати Нобелівського лауреата) і стала дивитись, як художник працює. «Я не репрезентую місто, отже, він зацікавлений у чомусь іншому. Але ж він не на мій смак», – подумала машинально, повторивши те, що завжди собі казала, відколи почала працювати в «Копакабані»; це був якір її спасіння і її небажання потрапити в одну з пасток, які наставляє людині серце.

Після того як вона собі це прояснила, вона подумала, що чому б їй і не зачекати трохи, – можливо, дівчина за прилавком сказала правду, і цей чоловік справді може відкрити їй двері у світ, якого вона не знала, але про який часто думала: зрештою, хіба вона не мріяла стати моделлю?

Вона спостерігала за тим, з якою вправністю та швидкістю він закінчував свою працю, – полотно, на перший погляд, було дуже велике, але воно було майже повністю згорнуте, й вона не могла бачити інших облич, які там були намальовані. А що, як перед нею нова нагода? Цей чоловік (вона вирішила, що це «чоловік», а не «хлопець», бо в цьому випадку вона відчула б себе надто старою для його віку) начебто не належав до типу тих, котрі можуть зробити таку пропозицію тільки для того, щоб перебути з нею ніч. Через п’ять хвилин, як і обіцяв, він закінчив свою роботу, а тим часом Марія зосередила всі свої думки на Бразилії, на своєму блискучому майбутньому та на абсолютній відсутності свого інтересу до того, щоб заводити знайомство з новими людьми, які могли б поставити всі ці плани під загрозу.

– Дякую, тепер ви можете змінити позу, – сказав художник хімікові, який, здавалося, прокинувся від сну.

А тоді обернувся до Марії і сказав без зайвих околясів:

– Проходьте в отой куток і розташовуйтесь, як вам зручно. Світло зараз майже ідеальне.

Так ніби доля все це підготувала наперед, так ніби це була найприродніша річ у світі, так ніби вона все життя знала цього чоловіка або не раз переживала цю хвилину у своїх снах і тепер чітко знала, що їй треба робити в житті реальному, Марія взяла свій келих із ганусівкою, книжки про управління фазендами й попрямувала туди, куди показав їй художник, – до столу, що стояв біля вікна. Він підібрав пензлі, розгорнув велике полотно, підсунув ближче кілька маленьких скляночок із фарбами різного кольору, пачку сигарет і опустився навколішки біля її ніг.

– Залишайтеся весь час у одній позі.

– Ви багато від мене хочете. Моє життя – це постійний рух.

Ця фраза видалася їй блискучою, але молодик пустив її повз вуха. Марія, намагаючись зберегти невимушеність, бо його погляд неабияк її бентежив, показала пальцем туди, де за шибкою вікна виднілася вулиця і дощечка з загадковим написом:

– Що таке «Дорога на Сантьяго»?

– Це дорога прочан. У середні віки люди з усієї Європи ішли цією дорогою, прямуючи до одного міста в Іспанії, яке називається Сантьяго-де-Компостела.

Він згорнув частину полотна й наготував пензлі. Марія розпитувала далі, до пуття не знаючи, що їй робити:

– Ви хочете сказати, що як іти прямо цією дорогою, то можна дійти до Іспанії?

– Через два або три місяці. Але можна попросити вас про одну річ. Посидьте мовчки. Це триватиме не більш як десять хвилин. І заберіть зі столу пакунок.

– Це книжки, – відповіла вона з певним роздратуванням, бо їй не сподобався наказовий тон прохання.

Він повинен знати, що перед ним жінка освічена, що вона збавляє свій час у бібліотеках, а не в крамницях. Але він сам узяв пакунок і поклав його на підлогу, без церемоній.

Отже, їй не вдалося справити на нього враження. А втім, вона не має найменшого наміру справляти на нього враження, вона зараз не на роботі, тож має приберегти чари своєї зваби на пізніше, для тих чоловіків, котрі добре оплачують її зусилля. Навіщо їй зав’язувати якісь стосунки з цим художником, який, певно, не має грошей навіть для того, щоб запросити її до кав’ярні? Чоловік, якому вже тридцять, не повинен носити довге волосся, це виглядає кумедно. Але чому вона вирішила, що в нього немає грошей? Офіціантка сказала, що він людина знаменита, – чи то, може, вона сказала не про художника, а про хіміка? Вона спробувала вгадати розмір його статків із того, як він одягнений, але це їй мало що підказало. Життя давно навчило її, що люди, одягнені неохайно, – а тут був саме цей випадок – часто мають більше грошей, аніж ті, хто носить трійку з краваткою.

«Чого це я думаю про цього чоловіка? Зрештою, мене цікавить картина, а не він».

Десять хвилин – не занадто висока ціна за можливість знайти безсмертя в живописі. Вона побачила, що він малює її поруч із тим хіміком, чиї труди було відзначено премією, і почала запитувати себе, чи не треба буде в кінці щось заплатити за його працю.

– Оберніть обличчя до вікна.

Вона знову підкорилася його наказу, нічого не запитавши, що було абсолютно не в її стилі. Дивилася на людей, які проходили вулицею, на дощечку, що вказувала дорогу прочанам, уявляючи собі, що ця вулиця існує вже не одне століття, що це дорога, яка пережила прогрес, великі зміни, що відбулися у світі, а також ті зміни, які відбулися в самій людині. Можливо, це добрий для неї знак, ця картина теж може мати схожу долю і стоятиме в музеї від сьогодні ще років п'ятсот.

Художник почав малювати, й, мірою того як робота посувалася вперед, Марія втрачала свою первісну веселість і починала відчувати себе незначущою. Коли вона увійшла до цього бару, вона була жінкою, впевненою в собі, спроможною ухвалити надзвичайно важке рішення – покинути роботу, яка приносить їй чимало грошей, аби розпочати нелегку й пов’язану з чималим ризиком справу: організувати фазенду в себе на батьківщині. А тепер, здавалося, до неї повернулося відчуття невпевненості перед світом, а такої розкоші повія ніколи не може собі дозволити.

Зрештою вона відкрила причину свого дискомфорту: уперше за багато місяців хтось дивився на неї не як на об’єкт чи навіть як на жінку, а як на щось таке, чого вона не могла собі уявити, хоча найімовірнішим припущенням було таке: «Він бачить мою душу, мій страх, мою слабкість, мою неспроможність боротися зі світом, що його я, як мені здається, підкорила, але про який нічого не знаю».

Безглуздо, але вона й далі перебувала десь у царині своїх мрій.

– Мені хотілося б…

– Будь ласка, не розмовляйте, – попросив художник. – Я бачу світло, яке промениться з вас.

Ніхто ніколи їй цього не казав. «Я бачу ваші тверді груди», «я бачу ваші округлі стегна», «я бачу екзотичну красу тропіків» або, в найліпшому випадку, «я бачу, що ви хочете позбутися цього життя, то чом би вам не дати мені шанс, і я збудую для вас помешкання». Такими були коментарі, що їх вона звикла чути, але… світло, яке промениться з вас? Чи, може, він мав на увазі світло призахідного сонця?

– Це ваше особисте світло, – пояснив він, коли до нього дійшло, що вона нічого не зрозуміла.

Особисте світло. Що ж, ніхто, мабуть, не перебуває далі від реальності, аніж цей наївний художник, який навіть у свої ймовірні тридцять років нічого не навчився від життя. Як усім відомо, жінки дозрівають набагато швидше, ніж чоловіки, і Марія – хоча й не відбувала безсонних ночей, намагаючись розв’язати свої філософські конфлікти, – одне принаймні знала твердо: вона не має того, що художник називав «світлом» і що вона витлумачила як «особливий полиск». Вона нічим не відрізняється від інших людей, мовчки переживає свою самотність, намагається виправдати все, що робить, прикидається сильною, тоді як насправді вона дуже слабка, прикидається слабкою, коли почувається сильною, відмовилася від будь-якого спокою задля ризикової праці, яка, проте, вже наближається до свого фіналу, плекає плани на майбутнє й розкаюється у своєму минулому – і така людина ніяк не може мати якогось «особливого полиску». Він сказав це, певно, лише для того, щоб примусити її мовчати й бути задоволеною з того, що вона сидить тут, граючи перед ним роль ідіотки.

«Особисте світло. Міг би сказати й щось інше, наприклад: „Який у вас гарний профіль!“»

Як проникає світло в дім? Через відкриті вікна. Як проникає світло в людину? Через двері, відчинені для кохання, якщо вони справді відчинені. А її двері для кохання зачинені, вона знає це твердо. Мабуть, це зовсім поганий художник, який нічого не розуміє.

– Я закінчив, – сказав він і почав збирати своє причандалля.

Марія не зворухнулася. Хотіла попросити дозволу подивитися на картину, але ж це могло бути ознакою її невихованості, виявом недовіри до хисту художника.

Проте голос цікавості заглушив усі інші. Вона звернулася до нього з цим проханням, і він дав згоду.

Він намалював лише обличчя; воно було схоже на її обличчя, проте, якби коли-небудь вона побачила цю картину, не знаючи, хто був моделлю, вона сказала б, що це хтось набагато сильніший за неї, наповнений «світлом», якого вона не могла побачити, коли дивилася на себе в дзеркало.

– Мене звати Ральф Гарт. Якщо бажаєте, я куплю вам іще один коктейль.

– Ні, дякую.

На перший погляд, їхня зустріч тепер звертала на добре знайому стежку: чоловік намагався звабити жінку.

– Будь ласка, дві ганусівки, – сказав він, не звернувши увагу на відмову Марії.

Що вона має намір тепер робити? Читати невимовно занудну книжку про управління фазендами? Прогулятися, як уже робила сотні разів, берегом озера? Тож чи не цікавіше буде поговорити з кимось, хто побачив у ній світло, про яке вона й гадки не мала, саме в той день, що його вона позначила в календарі як початок завершального етапу її «експерименту»?