Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

II

– Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано, чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не потикайся… – гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.

У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла… Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини, блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих чобiт, у широкiй смушевiй шапцi – книшем, котра, наче сковорода, прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у них з крамарськими хитрощами.

– А це хто такий, Олено? – кинувши на Христю, неначе жаром, бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її ясних Зрачках.

– Се ж наймичка, – одказала та тихим та привiтним голосом, мов на струнi злегка забринiла.

Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич, вибирає – яка смачнiша.

Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима, чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся – блiда та зажовкла, наче зов'яла квiтка; а та – тiльки що розпустилася… У Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.

– Насилу дiждалися вашої милостi!.. – неласкаве привiтав вiн її. – Ти чого так довго барилася? – попитав далi ще неласкавiше. У Христi у душi похолонуло, зарябiло в очах…

– Петре! – сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.

– Давай, дiвко, самовар, – сказала Олена i полiзла до шафи.

Христя не пам'ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип'ячий самовар, як умчала його у хату.

– Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому столi, – порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.

Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi, сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, – не поспiши постановити – певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона все-таки не здержалась – схлюпнула. Гарячий кип'яток побiг по її руцi на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або скривилася – тiльки загорiлася вся, як огонь.

Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона стояла i млiла… «Що се я наробила?.. що буде менi?» – думалось їй… Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам'яна.

– Бач, й налила на столi! – тихо сказала хазяйка, увiходячи з посу. дою. – Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою повернулася.

– Проворна! – буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись, виходила з кiмнати.

– Нiчого – дiвка скора, – додала Олена.

Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала – болiсть не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання чаю.

– А налий ще, – сказав Загнибiда уже вчетверте. – Мов i солоного не їв нiчого, а чай добре п'ється.

«Вони п'ють, смакують, а я собi руки не чую!» – думала Христя, схлипуючи.

– А цить… – обiзвалася, прислухаючись, Олена. – Мишi скребуться? Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.

– Плаче? – вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi дух.

– Христе! – обiзвалася Олена.

– А вона Христя? Христя в намистi! – сказав Загнибiда.

– Христе! – скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.

– Чо-о-го? – з плачем обiзвалась Христя.

– То ти плачеш? Чого? Iди сюди.

Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.

– Чого ти? – допитувалась Олена.

– Та нiчого! – нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.

– Як нiчого? Кажи – чого плачеш?

– Пальцi попекла.

– Чим?

Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло, приснулопочулося заливне реготання.

То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши, зареготався.

– Ну, чого ти? – дивуючись, спитала Олена.

Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…

– Знаю… О, бодай його! – скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав розказувати, як Христя обшпарила руку.

– I терпляча ж яка, та не видержала! – додав, усмiхаючись. Христi ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть! «Залився б ти на кутнi, проклятий!» – подумала вона, обливаючись слiзьми.

– Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, – раяла Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i облiпила Христi червонi пальцi.

Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується… Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.

– Ну, чого ти регочеш? – гримнула на його Олена. – Збожеволiв, чи що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн – регоче…

– Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було… На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип'ятку на руку… Зразу як огонь стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно – як та деревина необтесана!

То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи – i вона б не терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?.. Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився на неї… Бо – з села вона, бо – деревина необтесана!

Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. «Та й гiркий же цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…» їй пригадалися Кириловi слова: п'явка не чоловiк! «П'явка, п'явка i є!» – думалося їй. П'явкою був, п'явкою i згине! А їй же прийдеться тут цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу… Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж – пiвроку! Вiн же з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала… Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!»

Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну, зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть – у село… до матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить – плаче… Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має, аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що є у неї?..

Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше почула на собi його важке ярмо… «Нi, немає щастя й талану бiдним на сьому свiтi i не буде нiколи!» – рiшила вона.

– Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? – сказала їй з другої хати Олена. – Сьогоднi вже нiчого не будемо розпочинати.

Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла, спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не розбереш.

Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не хотiлося. I тепер їй не то що хочеться – нудить тiльки…

У кiмнатi почалася розмова.

– Коли ж ти думаєш паски пекти? – питався Загнибiда.

– З завтрього почну, – одказала Олена. – Я не знаю, чи багато його напiкати?

– Щоб стало, – одказав вiн.

– Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же – ще й зосталося, а торiк – як накликав гостей, то все в один раз поїли.

– Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!

Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.

– Ти от журишся пасками, – почав Загнибiда, – а мене друге журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен рiк Колiсник! «Купи, – каже, – пополам вiзьмемо». Я й купив; а вiн, бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся! Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила. Сьогоднi базарний проходив. «Петро Лукич! Петро Лукич! – гукає. – Що це з вашої лавки важким духом несе?» – «То, – кажу йому, усмiхаючись, – через те, що ви нiколи у неї не зайдете». – «Ну-ну, – одказує, – не шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника зашлю».

– Що ж, ти й одiбрав?

– Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж стервом!.. Сьогоднi заходе один: «Щось вона, – каже, – трохи припахає». – «То, – одказую, – почула одлигу, а риба – золото…» Витягаю спiдсподу, щоб показати, а вона так i розпадається… Нiчого – бере… От коли б Лошаков на завод узяв – гаразд би було. На днях забiгав: «Бочку треба». – «Не зовсiм, – кажу, – гарна». – «Та кат її бери! у мене робочi, – поїдять!..» Так от третiй день сьогоднi, а щось не шле. Коли б узяв бочку – перевiз би! Сими днями сподiваюся бочку розпродати; а там коли з пiвбочки й пропаде – невелика утрата… Де наше не пропадає!

– А ти знаєш, що треба Христi шити одежу, – увернула Олена.

– Пiдожде! – одрiзав Загнибiда. – Ми її бiльше ждали… Хто тепер, сими днями, буде шити? Самiй же – нiколи буде. Пiсля празника хай. Ще побачимо, яка з неї робiтниця буде.

– Та цить! – промовила Олена.

– Чого цить?

Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити i слова, що про неї далi будуть казати. Та дарма!.. Розмова на тому й обiрвалася. А коли знову почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутнi крамарськi: хто кого обдурив, пiд'їхав, пiдсiв…

Сумно стало Христi й важко те слухати. Де вже його в ката тут шукати тiї жалостi, коли тiльки й думки – як би з другого жили вимотати, на другому поїздити!

– Христе! прибирай самовар, – нескоро кликнула Олена.

Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибiдi заманулося повечеряти, – вечерю давала. Поти пiсля вечерi помила посуду, сама повечеряла – бралося вже до пiвночi. А хазяйка, йдучи спати, наказала, щоб до свiту самовар становити: «Бо завтра день базарний, Петру Лукичу треба рано в крамницi бути».

«Людей труїти гнилою чехонею!» – подумала Христя, важко зiтхнувши. Помостилась на лавi, загасила свiтло й собi лягла.

Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи – нiчого не видно. Чутно тiльки глухе шепотання з третьої хати… То хазяїни богу моляться чи шепочуться про баришi? їй яке дiло? Вона, наморена ходою трохи не цiлого дня, випадками сьогоднiшнього вечора, зразу закрила натомленi очi. Сонне забуття обхопило, обняло її.

Христя вiдразу заснула. I не снилось їй нiчого, нiщо не тримало її тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й нiч, щоб усiм спочивати. Та чи усiм? А то що за свiт колишеться у малiй хатинi? Ось вiн уже в кiмнатi, серед його ясної хвилi чорнiє чиясь постать висока… Хто то? Чого? То Загнибiда, босий, роздiтий, з свiчкою у руках, тихо, наче кiт той, викрався з кiмнати, увiйшов у кухню i, озираючись на всi боки, покрався у сiни. Злегка надавив вiн клямку, щоб не стукнула, одчинив дверi, високо над головою держачи свiтло.

У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд неї ходе-труситься по стiнi… У Загнибiди очi заблищали, як вiн її зобачив. Тихо на пальчиках пiдiйшов вiн до неї, пiдняв свiтло угору так, щоб свiт падав саме на голову Христi… З темноти вийшло кругле покiйне лице її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе зiтхання ледве-ледве почувається, то пiднiмає, то опускає її високi груди. Очi у Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася… Довго вiн стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се… тихо послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли змерзне, i… тихо опустив… Христя кинулась. Свiтло в одну мить згасло… Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то їй снилося, чи справдi вона бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась на бiк i знову заснула. Вона не чула, як нешвидко пiсля того щось в темрявi зашамотiло; як стукнули дверi в хатинi; як Олена, прокинувшись, спитала: «Хто то?» – «Се я», – важко дишучи, одказав Загнибiда.

– Чого ти?

– Ходив довiдатись, чи засунено.

Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго ворочався, поки не заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.

III

«Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!» – одно носилося, одно ходило по хатах у Загнибiди на другий день великоднiх свят.

На сей день у Загнибiди завжди бенкет… Цiлий рiк турботи та клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три днi великоднiх свят та гри днi рiздвяних – тiльки й свята. Та й то через те, що нiхто у сi три днi не торгує. Злiсть спочинку справляються бенкети то в того, то в другого… Цiла зграя назбирається людей з близьких i далеких країв; сунуть усi до одного в господу; наб'ється – пальця просунути нiкуди; говiр-гомiн – наче вода в лотоках шумує й клекоче; спiрка i регiт; випивання та пiдкушування… Так воно здавна заведено, так i досi ведеться.

Другий день великоднiх свят – Загнибiдин день. Про те знали i свої близькi, i стороннi, i самi хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя скуповувались, пекли-варили… Цiлий тиждень Христя за приводом хазяйки, наче в каторжнiй роботi, коло печi крутилася, уриваючи пiсляобiднiй зайвий час на пiдмазування, витрушування, пiдмивку-побiлку. У суботу усi хати наче в сорочки бiлi нарядилися; по кутках з-за оберемкiв роблених квiток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж усмiхаються; невеличкi лампадки крутяться перед ними на тоненьких ланцюжках; по вiкнах узорчатi запони; сонце пробивається крiзь їх невеличкi кружальця… По столах, накритих бiлими, як снiг, скатертинами, наїдкiв-напиткiв – нiжки гнуться… Всюди достаток, розкiш, багатство…

Христю дивували такi запаси… «Господи! – думала вона. – Одному даєш он скiльки, а другому… Коли б моїй матерi хоч десята частина того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?..»

Вона глянула кругом себе. Виходячи з села i сподiваючись на хазяйську одежу, вона свою новiшу зоставила дома. I от тепер, у чому прийшла – у тому i свято справляє… Старенька дерга – покороткувата, заяложена керсетка на плечах розлiзлася. Спечена рука не пiджила. Щоб не роз'ятрювати, Христя пов'язала її лихенькою ганчiркою; ганчiрка та коло кочерг та рогачiв замазалася, сажею взялась… I ото вона, обiрвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самiй у вiчi б'є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:

– Ти не брала нової одежi з дому?

– Їй i у цiй добре, – одказав хазяїн, усмiхаючись… i бiльше нiчого. «Наймичка! Наймичка!» – думала Христя, i коло серця її як огнем пекло. Дiждали великодня. Коли б се на селi було – знала б Христя, що їй робити, куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по двору; слухає гомону, що доноситься з улицi; вийде й за хвiртку; подивиться на людей… Розодiтi та нарядженi йдуть вони на гулянки та на колиски – її минають. А коли хто й запримiте, то хiба на те, щоб поглузувати.

– Де се така чорногузка взялася? – пита парубок у мiщанському уборi другого, витрiщивши на неї баньки.

– З села! не бач? – одказує його товариш.

Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та вигукування…

– А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… – I несамовитий регiт несеться улицею.

«Чужi, чужi!» – думає Христя, тiкаючи в хату. А там – тихо, хазяїни полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер? – дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись… Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.

– Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться спати, – каже їй хазяйка.

«О, добрi якi!» – думається їй. I про неї таки згадали, i її не забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли близькi сусiди – пiдганяти хазяїнiв до церкви.

– Пора до божого дому! – гукали, заглядаючи в хату.

– Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте! – запрохував Загнибiда. Поки збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися – у кого брали борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!

Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний убiр, надiв сорочку з манжетами, пов'язав шию шовковим платком, чоботи до вакси, на рипу – пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне шерстяне плаття, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив'язала голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках – золотi перснi…

– Готовi?

– Готовi.

I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.

Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними – й чужi. Чоловiки, жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi – трохи не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття, зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi балахони, чорнi сукнянi каптани – аж у вiчi б'є! I все те суне у двiр, у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ – десять слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…

А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки спльовує.

– Кого ми ще ждемо? – спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. – Чи так – походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? – вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.

– Петро Лукич! Петро Лукич! – гукнув на Загнибiду крамар.

– А що?

– Пора, братику. Животи пiдвело, – мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.

– Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, – сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.

– А по-моєму: де два – там третього не ждуть! – одказав високий чоловiк з чорними вусами.

– I батюшки немає, – додав Загнибiда.

– Отi ще бородатi! – процiдив крамар.

– I нащо тих бородатих ждати? – граючи очима, питає високий чоловiк. – Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!

Кругом знявся регiт.

– Уже Колiсник пустився на вигадки! – сказав хтось.

– На якi там вигадки? – правувався Колiсник. – Тут голосу не одтягнеш, а вони – вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно б по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

– Слiд, слiд! – хтось одказав, спльовуючи.

– Та щось Петро Лукич не теє… – дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.

– Там, у малiй хатинi, – тихо сказав вiн, указуючи на дверi.

Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

– Батюшка йде! – хтось крикнув у свiтлицi.

– Батюшка! батюшка! – заходило по хатах.

– Постiйте! Зараз батюшка буде, – гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.

Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.

– Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! – хтось сказав йому.

– Утрiться! Чарка бiля рота була – i тут одняли! – мовив вiн сердито.

– Та так тiльки й довелось подивитись?

– Атож!

Дехто зареготався.

– Коло рота було, та в рот не попало.

– Та хоч не завдавай жалю, – прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.

– Тесе!.. – загуло кругом.

Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий – аж труситься – деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились – пальця просунути нiкуди.

Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати, як у хату увiйшли два панки. Один – середнього росту, натоптуваний, з круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята, бiгали в його то сюди, то туди. Другий – високий, сухий, з одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.

Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись, поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.

– Хто се? – почулося у заднiх рядах.

– Не знаєш хiба?

– Авжеж, не знаю.

– Ото сухий, високий – Рубець, секретар з думи; а то червонопикий – Книш, з полiцiї.

– Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.

– А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! – скрикнув Загнибiда, запримiтивши Рубця i Книша. – Христос воскрес!

Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном, пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка заметушився, подав Рубцевi руку.

– Несказанно радий! несказанно! – глухо бубонiв Рубець. – На мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.

Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився. Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх, поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.

– На ногу! – гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку. Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.

Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому – Книш стояв перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:

– Для першого знайомства позвольте похристосатись.

Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою, коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени Iванiвни своїми товстими, м'ясистими.

– Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, – мовив до його Колiсник ззаду.

– А-а!.. – повернувся той. – Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у рiк раз. Христос воскрес! – i кинувся з Колiсником христосатись.

– Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! – мовив Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. – А то – гнида гнидою, а, небiйсь, добре знає хабис-гавезен!

Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.

– Що вiн сказав?

– Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.

– От проява!

А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки i, потираючи руки, мовив:

– Та й заморили ви нас, отець Миколай.

– Як саме?

– Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та гусяча, що баби на неї клубки мотають, – жартував вiн, весело граючи очима.

– Що ти тут точиш? – перебив його Загнибiда. – Чесний отче! Благословiть сей хлiб-сiль.

Отець Миколай устав i почав благословляти.

– Починається… Чуєте! починається! – вискочивши в другу хату, гукнув Колiсник.

– Що починається?

– Он, – указав вiн на свiтлицю.

Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка, диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей очi… Туди кинувся її Колiсник.

– Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, – запрохував З^нибiда. – Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.

– А ви таки наготували чимало! – мовив до нього батюшка.

– Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати? Помремо – не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого стоїте? – гукав Загнибiда на дяка. – Гай-гай!

Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає головою.

– А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! – гарикнула до нього висока суха баба з бiлими, наче олив'яними, очима, сiпнувши так за рукав, що той аж поточився.

– Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! – мовив дяк тихо. – Он – чужi… он – люди…

– А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?

– Так його, так! – умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. – Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до вашого брата. А то – апостола у церквi читає, а набiк молодицям «шерденько» шепче.

– I ви на мене! – мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. – У мене он зубiв у ротi немає!.. – I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.

– А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! – жартував Колiсник.

Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.

– Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, – цькував Колiсник. – Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!

– Хiба я не знаю? – гримнула дячиха. – Зяяю! Прожила сорок лiт з ним – знаю! Сказано: як жеребець той!

Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди – лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник – хоч би тобi моргнув – тiльки очима грає.

– Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, – клiпає вiн, – нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми… Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!

Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.

– Ходiмо! – кликали Колiсника.

– Хан їм! – одказав той. – Почудачили – ходiмо зап'ємо. Хто потяг у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися батюшка, диякон, Рубець, Книш.

– Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? – мовив батюшка до Рубця. – Як у панiв хрестяни були – ото так! Тодi – доходи! Бог дав святоЗараз i везуть тобi з економiй: той – того, той – другого… цiлими хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть дiлити!

– Господь не оску дiває в своїй милостi! – пiдводячись, гарикнув диякон i потягся до чарки.

Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.

– Любимець протопопiв, так йому нiчого, – мовив тихо, зiтхнувши.

– А вже в нас протопоп! – додав Рубець.

– Христос воскрес! – наче з великого дзвона вдарив диякон.

– Воiстину! – одказав Колiсник, пiдходячи до його.

– От! – зрадiв диякон. – Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає; молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, – бубонiв вiн до Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. – Хай менше попадю пускає з паничами виходжувати, то й доходи будуть, – додав i побрався геть.

За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче – як не двадцять п'ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто – ложи десять рублiв, а хрестити – готуй три карбованцi. Рубець вичитував його провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.

А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря. Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, – в одну шкуру – виходь та й виходь за нього замiж! У його – i хата своя, i скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги перепадає десятин до п'яти; з кружки доводиться рублiв п'ятдесят: та ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i як дзвонити. Хто скiльки дасть – так i дзвониш! Даєш ти гривню – на гривню задзвоню, сорокiвку – на сорокiвку, а за карбованця – так одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити – потяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!

Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п'яний вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий – вiн був тихший води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу – де те i завзяття вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.

От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його, думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п'є i нiхто його не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.