Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

– А що, дочко?

– Ти казала: умерла… Хто умерла?

– А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

– Ба-бу-у-у-ся, – здивувався Миколка.

– То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму – бах! – каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

– Бух! – одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. – Довго ще, поки буде «бух», – додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

– Бухкай же скорiше вечерю, – сказав Карпо, – а я пiду довiдаюсь, що там робиться, – i напрямився з хати.

Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.

– Карпе! чув? – гукнула вона з сiней надвiр.

– Агов? – обiзвався той.

– Не забудь узяти там платка.

– Якого?

– Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.

– Добре, – сказав Карпо.

Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть – ясний свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить солома, згасне свiтло – i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.

– Дивись, дивись… Он мамина рука… Он – голова… нiс, – каже Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.

Та глянула – i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно знає – поспiшає з вечерею…

Аж ось i вечеря поспiла. I давати б – Карпа немає. Що там його додержує?

– Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, – сказала вона, юркнувши з хати.

У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi, кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору. Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i – злякана – стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо – нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.

– А що тут у вас – благополушно? – уступаючи в хату в шапцi i з люлькою в зубах, питається Грицько.

– Що ж би тут?.. Он мертва лежить, – одказав Панько, ткнувши пальцем її а пiл.

Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.

Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти дiтям, а сама й не приторкалася – слала постелi замiсть вечерi. Карпо собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… «Що, як справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в животi, нi грiха – на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за землю», – подумав Карпо.

– I треба тобi було тим платком очi прикривати? – сказав вiн, почувши важке Одарчине зiтхання.

– А що?

– Та так… Пропаде ще платок… – звернувся Карпо, щоб не вражати Одарку нерадiсною звiсткою.

– Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не кому прийдеться – як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що користь З землi буде наша – от i все.

– Коли то ще буде! – сумно одказав Карпо i замовк.

На ранок обоє повставали, наче п'янi, i зразу розбiглися: Карпо пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на четвертий рано прибiгає Кирило.

– Прислано вiд станового – ховати, – привiтавшись, сказав вiн. – Уже i дозор зняли.

– Хто ж буде ховати? – питає Одарка. – Чи не той, хто наряджав сторожу?

– Цебто Грицько? – здивувався Кирило. – Той заховає! – додав далi, скрутнувши головою.

– А що, зiгнувся б? – пита Одарка.

– Та годi тобi! – перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. – Уже ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи, лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги яму копати.

– А чому ж! Можна! – згоджується Кирило.

– От i добре. Уже пообiдаємо разом, – додає Карпо.

Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з Паньком – за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi труну З дощок збивати.

Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один день не скiнчиш, – багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, – тiльки старi бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься, шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi – рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося; сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать, теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання кропив'янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься жайворонкова пiсня… Рап – та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама господиня навiки заснула, а її товаришки – нiмують кругом неї…

Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов на заказ, – хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.

Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари, хреста. А запечатати – батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн живе недалечко вiд його.

На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора, випав ясний-погожий; сонце – аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба пiд труну, одного – з хрестом; п'ять-шiсть бабусь стареньких придибало провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з проводирем, – i проводирю знайшли роботу – нести коливо… Тихо-тихо потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним – Карпо з хрестом; за хрестом – нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою покрiвлею до половини; у головах – Одарка сумна-невесела; за нею – купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хоче розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, – як усюди гарно, i тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов журиться, що прийшлося свiт покидати…

– Стiй! – хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви. Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб передихнути.

– Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, – сказав Кирило.

– Та хоч i я, – обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й кинувся до дзвiницi.

Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi. За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…

А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!.. Ось-ось уже недалечке вiд купки – бiжить, прожогом кидається мiж людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…

– О моя матiнко! Моя голубонько! – роздався уразливий викрик тонкого плакучого голосу над людськими головами.

– Та це Христя?.. Вона! – разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi витрiщились.

Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi осталося рiзуче Христине голосiння…

– Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та одведiть! – гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.

Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, – так вона вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну сльозу, що туманила очi…

Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату. Донесли до його дворища.

– Стiй! – роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…

Народ з дворiв вибiгав довiдатись – кого несуть; подивитися – кого ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.

– Де вона в гаспида взялася? – перше було його слово, забачивши Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i спитався:

– А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя – одно тужила, одно голосила.

– Де взялася, питаю! – грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.

– Та не займай її хоч тута! – обiзвалася Одарка, забачивши, що Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. – Господи! Оце невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.

– Та дай їй хоч матiр провести, – умiшалося кiлька чоловiкiв. – Уже ж коли втекла, не де дiнеться – тут буде.

Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок, пiднiмався вгору…

Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла – аж поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…

– Таки викрутилась! – мовив вiн, чухаючи себе поза вухом…

– Як же ти, Христе, думаєш? – питалася Одарка на другий день пiсля похорон. – У своїй хатi ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася? Разом би робили i годувалися.

– Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се село узнаки, – провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…

– Хоч кращого, а хоч гiршого, аби – iншого!.. – не то сама собi, не то Христi одказала глухо Одарка.

Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.

Частина третя
СТОРЧ ГОЛОВОЮ

I

Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в чистому небi, показався i мiсяць з-за гори – повний, червоний, неначе в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам'яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося окреме городське життя – життя ночi… Село не знає його, бо не знає i тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам'яних улиць, з напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, – воно дише i вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi руки на працю.

Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi, грошей, i там оселились люди не польової працi – гречкосiї та хлiбороби, а городськоi – ремiсники, купцi, крамарi, пани – воєннi й невоєннi, служащi й не служащi, жиди – в ярмулках i без ярмулок, в дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге – з пiвдня. А нiччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, – тiльки й дихнеш свiжою прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним живим словом, а часом i погуляєш досхочу.

Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й їсти не треба, аби було «зелене поле»; Федiр Гаврилович Книш – йому пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна побалакати за дуже низькi цiни на м'ясо. Колiсник добре знає, що посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.

– Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, – бiдкався Колiсник. – Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят карбованцiв, а м'ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги – добре-добре, як пудiв на п'ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по три карбованцi з семигривеником пуд, – п'ятнадцять нудiв – сорок вiсiм карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура – сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!

– А бач, торгуєте? – одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.

– Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…

– Невже по шiстдесят рублiв скот купували? – спитався знову хазяїн.

– Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! – бiдкався Колiсник.

– А там, може, i таксу прибавлять.

– А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за нас.

– Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє дiло таке: кажуть робить – i роби.

– Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам – якого хочте м'яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..

– Бач, куди вони забралися – на прохолоду! – скрикнув Книш, виходячи до їх на рундук. – А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та вже Пистина Iванiвна вказала.

Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть, даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.

– Сiдайте. Де ж капiтан? – пита хазяїн.

– Вiн там, – мотнувши на хати головою, сказав Книш. – А ви все чайок попиваєте?

– Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i вийшли на свiже повiтря.

– А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно, Пистина Iванiвна кохається? – пита Книш.

– Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан! Капiтан! – гукнув хазяїн.

– Iду! – роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.

– Как? – крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. – Еще и не готово?

– Чого не готово? – спитався хазяїн.

– Как чего? Зеленого поля нет! – I Селезньов махнув так рукою, що аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним обличчям i посунувся геть.

– Извините, – прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.

– А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! – роздався ззаду його жiночий спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi свiжа, рум'яна.

– Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина Ивановна? – лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. – Уж не знаю, когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него ничего нету.

– Буде, все буде, – утiшала його Пистина Iванiвна. – Тiльки попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… – I з цим словом вона скрилася у хату.

Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв, витирав своє широке лице червоним платком, м'явся, не знав, що йому робити.

– А ви чого стоїте? – повернувся до нього Антон Петрович. – Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.

Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.

– Партнер? – випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на Колiсника.

– Що зводили питати? – спитався його той, як жар займаючись.

– Нi-нi, не грає, – одказав хазяїн.

– Черт с ним! – прогув басюкою Селезньов.

– А-а… в карти? – догадався Колiсник. – Не вмiю i в руках держати. Се не наша забавка, господь з нею!

Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.

– Это откуда у тебя такая взялася? – спитав Селезньов хазяїна, коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.

– А що? запала в око? – зареготався Рубець.

– Ну что – запала! Девка, как есть девка – настоящая! Не наших городских шлюх, – бубонiв Селезньов.

– Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, – казав Книш.

– Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили! – реготався Рубець.

– Да ну, не дури! Говори, где взял? – напира Селезньов.

– Найняв. Недавно найняв, – повiдав хазяїн. – Виходжу раз на базар – стоїть дiвчина-селянка. «Ти чого, – питаю, – стоїш тут? Винесла що продавати?» – «Нi, – каже, – найматись…» – «На ловця, – думаю, – i звiр бiжить». Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. «Служила», – каже. «У кого?» У кого б ви думали? – спитався хазяїн, помовчавши. Всi тiльки дивились на нього i ждали одказу.

– У Загнибiди! – випалив Рубець.

– Та-та-та… – затарабанив Колiсник. – Знаю, знаю; бачив, бачив… Христею зоветься?

– Христею, – одказав хазяїн. – Як сказала вона менi – у Загнибiди, то я й задумався, – почав вiн далi.

– То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, – перебив його Книш. – Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.

– Отож i менi страшно стало, – хвалиться Рубець. – Чутка ходила, що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї – щось не вiриться, щоб така давила. «Ти, – питаю, – коли служила?» Думаю: «Може, давно коли, може, се не та». – «Оце, – каже, – пiсля смертi хазяйки одiйшла». – «Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?» – питаю її. А вона у сльози, як заридає! «Чого ж ти плачеш?» – «Та як же, – каже, – через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає хто: де була? одкажу, – зараз i назад». Подумав я: «Коли б вона справдi була винна…»

– Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в усьому признався, – перебив Книш.

– Та постiйте ж бо, – одказав хазяїн. – Подумав ото: «Коли б була винувата – не пустили б її»; та й кажу їй: «Пожалуй, я тебе найму, тiльки попереду справлюся де слiд». – «То наймiть, зробiть милость», – просить сама. Привiв я її додому, а сам – до слiдователя. I от, як ви кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її учора й договорив.

– А дорого? – спитався Книш.

– Десять рублiв, на моїй одежi.

– Талан! – скрикнув Колiсник.

– Питаю її: що за рiк? А вона: «Що хочете, тiльки на вашiй одежi». Кажу – десять буде? «Буде», – одказує. На тому i порiшили.

– Дурна селянка! – смiється Колiсник.

– Та якщо така вона й далi буде, – повiдав Рубець, – то я їй i двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.

– То ще – поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе – почне, як i всi, бiгати, – увернув Книш.

– Правда ваша, правда, – каже Колiсник. – У мене з села була. З пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями – зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!

– Що москалi – то москалi, – умiшався Рубець, – а то ще и такi, як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить, як вона: їм – не об'їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй, нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, – так зразу i присне, так i палахне вгору!

– Городська, городська, – мовив Колiсник. – Се вже коли городським миром помажеться – пиши пропало!

Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами – i розмова стихла.

– Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? – спитався Колiсник, коли Христя вийшла.

– За що? Хто ж його знає, за що, – повiдав Книш. – Усяко кажуть: однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i пом'яв…

– Добре попом'яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю – завзятий! – толкувався Колiсник.

– Да о чем мы толкуем? – гукнув Селезньов. – Играть-то будем или нет? – випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.

– Зараз! зараз! – замовив той. – Христе! як би столик сюди принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i – катай-валяй!

– Да мне все равно. Кого ж четвертым?

– Хто четвертим? – пита хазяїн. – Нема четвертого.

– А ваш квартирант? – спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.

– Не гра?

– Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, – одказав Рубець. – А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.

– Що ж вiн робе? – спитав Книш.

– Пише щось, читає…

– Дурак, видно! – рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним i Книш.

– Само собою – дурак! – доводе Селезньов. – Молодому человеку погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все нужно Знать, все видеть – да!.. За барышнями ухаживает?

– I не дума, – одказав Рубець. – Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото тiльки й виходу у його, що служба.

– Ну, дурак и есть!

– А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його вдатнiшого, – каже Колiсник.

– Та вiн-то не дурний. Начитаний – по-книжному так i гвоздить! – правує Рубець.

– Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел, никакого дела не работал, а критиковать – давай! Слышали: корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.

– Ну? – гукнули разом Рубець i Книш.

– Да-а. Там такого наплел – страсть! За всех, за всех накатал… Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а вот другие – возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в редакцию писать – кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду вывесть!

– Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, – одгадував Антон Петрович.

– Нет, – заспокоїв Селезньов. – Учителишка есть такой. Новый учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты? – гукнув Селезньов.

– Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.

– Столик у садок, у бесiдку, – порядкував Антон Петрович. – Та розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно б годилося на другий столик – водочку, закусочку.

– Прощавайте ж, Антон Петрович, – уставши, прощався Колiсник.

– Прощайте.

– То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.

– Не знаю. Кажу ж – як голова, – одказав, угинаючись.

– Нi, вже згляньтесь! – прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.

– Добре, добре! Приходьте завтра в думу, – швидко одказав вiн. Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.

– От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, – жалiвся Антон Петрович.

– А в шею! – гукнув Селезньов.

– За таксу, видно? – угадував Книш.

– Та всього потроху, – заминав Рубець.

– Ну, идем, идем, – сказав Селезньов, спускаючись з рундука у садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем – хазяїн. Усi не забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його, у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки, освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх шпарко тасувати.

– Живей! Живей! – гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли собi, гомонячи про садок.

Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть; розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.

– Готово! – скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.

– Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, – увiходячи, обiзвався Рубець.

– О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать, чья сдача?

– Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi так напирали? – спитав Книш.

– А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя дама, – перекидаючи карту, мовив Селезньов.

Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.

– Вот уже и пойдет, ворожея! – сердився Селезньов. – Все черная, да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что ли?

– Та знiмайте вже, – пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i почав Здавати.

У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на стiл, та шуршали на зеленому сукновi.

– Раз! – мовив Книш, роздивляючись свою карту.

– Два, – тихо обiзвався Рубець.

– Три! – випалив Селезньов.

– Бог з вами! Берiть, берiть! – загомонiли Книш i Рубець. I знову стало тихо.

– Семь черва! – гукнув Селезньов.

– Вiст! – сказав Книш.

– Пас! – обiзвався Рубець.

– Одкривайте!

Рубець розгорнув на столi карти.

– Без одной! – скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.

– Мар'є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, – мовила Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i вив'язувала голову шовковим платком. – Бо, бач, понаходили… Треба хоч жареного їм поставити.

Мар'я затихла, слухаючи. Се зразу – рвонула платок з голови i швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.

– Се чорти його батька зна! – гукнула Мар'я, прибираючи волосся з-перед очей. – Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi. Хай його поб'є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.

Смутна та сердита опустилася Мар'я на лаву. Розпатлану й засмучену застала її Христя.

– Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? – не знаючи нiчого, пита у Мар'ї.

– Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? – гукнула Мар'я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. – Коли б днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то – роби!.. Се – мученька тяжка! се – каторга гiрка! I пiднесло мене, дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! – сюди найнятись! I послухала я їх, необачна голова!

Христя тiльки витрiщилася на Мар'ю. Чи давно вона була в кухнi, – Мар'я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов'язувала голову, – як от уже простоволоса и сердита сидить тепер.

– Що ж там таке? – тихо спиталася вона в Мар'ї.

– Що таке? – гукнула Мар'я. – Ота бiла киця – прийшла та ще й просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!

– То коли вам так треба – хiба я не справлюся за вас? – мовила боязко Христя.

Мар'я зразу затихла. «А справдi, – думалося їй. – Христя однак нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?» Щось тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах заграла-забiгала тихая радiсть.

– Христе, голубко! – замовила вона ласкаво. – То ти справдi перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти за мене усе поробиш. – Вставши, вона знову взялася за платок.

– То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, – питається Христя.

– Як хоч, – одказала Мар'я.

«А що, як розприндиться наша киця?» – зразу ударило її в голову. Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада ущипнула її за серце. «То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi правляться, а то ще вискочить та бучу зiб'є… Уже ж що буде – те й буде, а вона пiде!»