Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

VII

Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi стримiла. «Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю – оханеться… Кий бiс! Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю нiч… Так дурень же, дурень! Нiчого не поробиш… випхнутiї треба… i випхну! Уже хоч по сю, а випхну!» – думав трохи не всю ту нiч перед збором Грицько. Пригадував, кого вiн прохав, кого б ще треба попро хати, що казати перед громадою, якi доводи давати? Вiн i не гадав, щоб громада не згодилася. Чи статечне таке дiло, щоб громада сама на себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не буде, цього не може бути.

I от тепер… на тобi, та цить! Вiн винуватив усiх багатирiв, що за його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке викинула. А гiрше всього Прiська ся… ненависна Прiська з своєю дочкою зостається у селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а що, здобувся? а що, взяв? покурив?..

– Їсти! – гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на кому-небудь своє накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений, мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу сьорбнув i – опiкся.

– Вогню пiдставила! – крикнув вiн, кинувши ложку.

– А що б було, коли б холодного пiднесла? – тихо огризнулася Хiвря.

– I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!

– Дивись – я винна! – усмiхнувшись, сказала Хiвря.

Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.

– У нас десь горiлка була? – нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.

– Та що там тебе так розсердило? – поспитала вона, дивлячись, що Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв – уже й пом'якшав, а тепер – i трохи нi.

– Ще є що їсти? – понуро спитався вiн.

Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки, сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму мовчазнiсть у хатi.

З Грицькової голови нiяк не виходила сьогоднiшня рада, його зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче, наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намiрiв вiн не сповiряв дома нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися… а от тепер… з його насмiялися! Коли вiн мучиться – Прiська, певно, радiє… А ще як дома дознаються, Федiр почує… Вiн, його син… його кров… Буде радiти разом З Прiською?.. Нi, постiй!

Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату.

– Де Федiр? – спитався вiн.

– Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись, пообiдали самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду.

– Чи не до своєї бiсової тещi! – скрикнув Грицько. – Нiколи його дома немає. Так i шляється, бiсова заволока!

– Так вiн недавно й пiшов, – одказала Хiвря.

– Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечiр надворi. Певне, скотина не напована.

– То, може, вiн i погнав її напувати.

Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася.

– Федiр скотину напував. Зараз увiйде, – сказала вона. Пройшло небагато часу, i Федiр уступив в хату.

– Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд.

– Пiди менi зараз… – тремтячи, почав вiн. – Пiди до своєї тещi… знаєш? Скажи вiд мене… скажи: «Я їй цього не забуду!» Хай вона це запише собi на лобi!.. Чув?

Федiр, женучи худобу од водопою, чув вiд хлопцiв, як його батька громада зневажила, зоставивши землю за Прiською.

– Це нащот землi? – тихо спитався вiн.

Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi сина вiн почув i докiр собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався.

– А твоє яке дiло? – гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. – Твоє яке дiло, питаю? Тобi сказано iди – iди i скажи… Став ще допитуватись! Тобi радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га?

Федiр переступав з ноги на ногу.

– Накладаєте удвох з своею любезною на батькову голову?.. – i знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на зубах не тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд їх, усiх заступникiв. Вiн лаявся, хвалився, що всiх їх знищить, всiм їм оддячить.

– Роздратували мене – хай же знають, який Грицько сердитий! А ти йди до неї i скажи: «Я їй цього не забуду!» Тiльки й скажи… I зараз додому вертайся. Чув?

Грицько одвернувся i знову лiг.

Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м'яв шапку в руках. Його серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати? Ще хоч би там Христi не було. А то… чи давно вони удвох пiд його кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його… тепер подума, що вiн їй вiддячує. Вiн? Христi!.. – У Федора ув очах помутилося, зiтхання у грудях сперло.

– Чув? – гукнув, озирнувшись, Грицько. – Кому я кажу? Федiр затрусився вiд того гуку i, наче п'яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на вулицю и став… «Чи йти, чи нi?» – подумав. Його серце молотком стукало в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав її, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях.

– Чи йти? – уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав вподовж вулицi… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он i церква чорнiє… Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став… Краще повiситись йому на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. «Господи! прийми мене, чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!» – сказав i, вхопившись за лице руками, притулився до баркану… Сльози бiгли на руки, пробiгали крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi i – лились-лились… Здавалося, їм кiнця не буде!

– Хто там? – обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.

Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи куди, почимчикував майданом.

Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося. Йому полегшало. «Може, немає дома», – подумав вiн i мерщiй ускочив у двiр… Вiн не пам'ятав, що там казав, не пам'ятав, як знову опинився серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло неї прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам'ятає, як доходив до хати, як увiйшов… пам'ятає свiтло… лице Прiсьчине виставилось з-за печi – страшне, Змучене… Лице Христi свiтило, наче зорями, очима… далi… земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив ходором… вiн щось казав… що вiн казав?.. Огонь палив йому голову, серце наче цiпом молотило… Вiн чув чийсь регiт… I от тепер вiн баче церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики, бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так, так… вiн чує, що казав. Вiн чув свiй голос: «Я їй сього не забуду!»

Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав те.

– Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? – скрикнув вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей; знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер усе пропало, все! Тепер йому – краще в ополонку, нiж показатися на очi Христi… Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i сказав батьковi: ходив, немає нiкого дома. Так нiт же!.. «Пiшов… понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все, що було менi найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я, проклятий!» Вiн давив себе за голову i плакав-плакав.

Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав: «Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тiєю хльоркою: коли пiде вдруге – самi проженуть. Гаразд-гаразд… спасибi менi!» I Грицько таємно усмiхався.

Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.

– Був? – спитав його батько.

Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася. Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.

– Був, питаю? – гукнув вiн.

Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.

– Ти збожеволiв? – спитався батько.

– Та не руш його! – обiзвалася Хiвря. – Хiба не бач, вiн не схожий на себе.

Грицько прикро подивився… Блiдий, з мутними очима, стояв проти його Федiр i трусився.

– А шапка твоя де?

– Там… там… – махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй побрався до печi. Хiвря кинулась до його.

– Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!

– Вiн п'яний! – угадував, лютуючи, батько.

– Геть, не руш його! – сказав вiн Хiврi. – Iди сюди! Дихни на мене.

– Та не в'язни! Чого ти пристав до його? Дивись – хлопець не при собi, а вiн таки своєї! – гримнула вже на Грицька Хiвря.

– Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпоїли чим вражi дочки? – не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився, як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi, попровадила його туди спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався, часом говорив щось, заводив якусь пiсню, вiд котрої мороз ходив поза спиною у самого Грицька. Хiвря жахалася, хрестилась.

– Що це з ним поробилося, господи? – таємно допитувалась вона, коли вiн затихав.

– Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв? – турбувався Грицько. – А шапка ще нова: тiльки друга зима iде, як справив.

Цiлу нiч не давав Федiр покою своїми вигуками, викриками, жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарештi дойняв вiри… «Що ж се з ним i вiд чого? – думав Грицько. – Незвiсно, чи ходив вiн до Прiськи. Коли ходив – то, може, справдi напоїли чим бiсовi вiдьми; коли нi – то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу смикнув де холодної води – ну, i прохолодився, кров напала. Треба до щепiя».

Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.

– Кров, кров, – сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей, випив з чвертку горiлки й пiшов додому.

Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати, що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?

Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i знахурка.

– Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, – сказала вона i почала готуватися виливати переполох.

Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо приключилося.

– Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж – собака. Нi, вовк: бачите, якi ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, – рiшила знахурка.

I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була Федорова.

– Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед ночi хлопця. Пiшов – i стрiвся з вовком, – плакалась Хiвря.

Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його приймали там?

Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю пригодою.

– Ув'язався Грицько до мене та й ув'язався… – жалiлася вона. – Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою клопоталася.

– Знаєте, Що я вам пораю? – каже Карпо. – Плюньте ви на його похвалки i на все… Вам громада одсудила – громада i знає про те. А вiн чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!

I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.

– Так, так!.. Вони пiддали! Вони! – гукав Грицько. – Хай же тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та обпоювати їх зiллям. Вiдьми!

Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв… i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…

Один Карпо заступається за неї.

– На суд його, багатиря, брехуна! – рає Карпо. – Що вiн славить вас на все село? На суд його тягнiть!

Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.

– Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке слово чоловiк? – питався суддя.

– Усерцях чого не скаже! – пiддакував другий.

– А слава? – доводила Прiська.

– I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та й перестануть.

Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:

– А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!

Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно – чим суд кiнчився, i по тому судили. «Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, – казали їх гострi язики, – а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там що не скаже – зараз на суд!»

Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже не вирвалась з його лапок.

Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав: видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр видужував: у його була пропасниця.

Минули м'ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько; так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на похвальнiй – радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив: «Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!»

Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй побрався до волостi.

VIII

Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися; жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися снастi у возiв, у плугiв, що несправне – справляли. Прiська журилася, чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi свої надiї на Карпа. Карпо згодився: «Не журiться, усе гаразд буде!» Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє. До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона пам'ятає один.

То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє. Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не було, а се – як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i незчулася, коли заснула.

I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною; i по сей бiк гора, i по той бiк – друга. Гори покритi темним лiсом, а долина – як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i банями. «Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?» – думається їй. I от вона простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи, спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить – мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до мiсця, а звiр – анi змельне… «Господи! – думає Прiська. – Де ж менi дiтися? Куди сховатися?» Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i кинувся на неї… «Се ж вовк!» – наче блискавка, мелькнула думка в її головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги… Вона жахнулася-кинулась.

Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до пам'ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли собака сниться – то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике горе.

Вона похвалилася Христi й Одарцi.

– То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, – заспокоювала Одарка.

Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як живий: вона його нiяк не забуде…

Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на небi нi хмарочки, нi плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо вода дзюрчить помiж талим снiгом.

– Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо, та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, – каже зранку Христя.

Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує Прiська – щось шамотить у сiнях.

– Кого ж то бог несе? – спитала вона, кладучи ложку.

У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.

– Спасибi, – одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося. «Чого се?.. Видно, щось таке…»

– А що скажете? – допитується.

– До вас. За вами, – одказує Карпенко.

– Чого се?

– Не знаю. Старшина звелiв: «Пiди, – каже, – скажи, щоб прийшла у волость».

– Що ж там у волостi вашiй?

– Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що пiдстроїв?

I не дообiдала – пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так неспокiйно б'ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона – так важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i токоче… чує, чує лихо…

Насилу додибала.

Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.

– Привiв, – довiв Карпенко старшинi.

– Де вона?

Прiська виступила вперед.

– Ось на тебе жалiється Загнибiда, – каже старшина.

– Який Загнибiда?

– Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.

– Пам'ятаю.

– Пам'ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки не доставила.

– Якої дочки? З якої речi? – гнiвно вiдказала Прiська.

– Ти ж найняла її, чи що.

– Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.

– Не так трохи, – умiшався писар.

– Та я допевне не знаю. Що вiн там пише – прочитайте, – сказав старшина.

Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага, що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди, одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п'ять рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся росту не менше як на два карбованцi.

Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки, стирчать слова: «Загнибiда… п'ять рублiв… Пилип… дочка…»

Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.

– Розiбрала? – спитався старшина. Прiська уставилася очима у його.

– Розiбрала? – допитується старшина. – Тобi не казав чоловiк?

– Який? – наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала Прiська.

– Твiй! – гукнув старшина.

– Коли?

– Тьху! – розсердився старшина. – Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли приходив додому!

Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким криком плачу вирвались у неї слова:

– Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто… Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.

Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент Прiсьчин роздавався серед неї.

– Що ж його робити? – нахилившись до писаря i до суддiв, попитав старшина. Тi мовчали.

– У тебе є, бабко, грошi? – обiзвавсь, пiдвiвши голову, один суддя.

– Грошi? Де в мене тi грошi! – i Прiська ще дужче заридала.

– Коли є грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба вернути, – розписку приставив.

– У мене нi шеляга… – плаче Прiська.

– То хай дочка одслуже.

– У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде? Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не перестає – лементує.

– Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..

Прiська плакала.

– Ну, рiшай, – сказав суддя, – вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?

– У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Прiська.

– Та то в неї тiльки повадка така – сльозами доймати, – обiзвавсь ззаду неї чийсь грубий голос.

Прiська озирнулася – то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.

– Не зiгнеться й вiддати! – казав далi Грицько. – У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама – то тiльки збiднилася.

З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова – сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.

– Ти хiба знаєш її? – спитався суддя.

– Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, – весело мовив Грицько.

– Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Прiська.

– I дочку знаю, – не слухаючи, мовив далi Грицько. – Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.

– Трясця тобi! – не видержала Прiська i гукнула на всю хату.

– Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.

– Бачте… бачте, – радiв Грицько. – От яка вона немощна! Збiднилась – куди тобi! Тиха та смирна.

– Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гiрко одказала Прiська.

– Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, – приказав старшина.

– Так як рiшаєш? – через скiльки часу спитав вiн Прiську.

Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.

– Як хочте! – з серцем вимовила Прiська. – Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!

– Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.

– Для мене все рiвно! – знову огризнулась Прiська. – Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти – ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.

– То i грошей не вiддаси?

– У мене немає грошей!..

– То хай дочка одслуже, – сказали уголос суддi.

– Запишiть, – повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату – Грицька уже не було.

– Уже, – сказав писар.

– Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Прiська стояла, мовчала – мов не до неї була та рiч.

– Iди собi, – сказав старшина. Прiська стояла.

– Чого ж ти стоїш? Iди додому! – знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.

Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.

Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач – Христi, i гомiн – Одарки.

– Де я? – було її перше слово.

– Дома, тiточко, дома, – одказала Одарка.

– Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… – шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. – О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? – далi вже з плачем почала Прiська. – От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

– Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! – припадаючи до матерi, утiшала її Христя.

– Ти тут, тут… – шепоче Прiська. – Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.

Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

– Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?

– Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди – не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… За їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! – плаче та розказує Прiська.

Христя схлипує, а Одарка – тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти – i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…

Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… «А людям усе байдуже, – подумала вона. – Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?»

У той саме час Грицько вернувся додому.

– Слава богу! – увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, – здихався-таки чорта!

– Якого? – питалася Хiвря.

– Притикiвну випер суд у мiсто служити.

– Цссс… – засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi.

Грицько глянув – Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати.

Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.

– I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! – поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.

– Та кат його знає! – вивертався той. – Вечорiло – i не бачив нiчого.

– Розкажи ж, як се воно так вийшло?

– А Федiр спить?

– Спить. Не бiйся.

Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. «Це Притикiвна – того Притики, що замерз?» – питає. «Того самого». – «Грошi пiсля його зосталися?» – «Зосталося п'ять рублiв». – «Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде – суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає».

Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд бiк – пiдвела, мов! – i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.