Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.

– То йди собi, Мар'є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, – сказала i зачинила. за собою дверi.

Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар'ї на серцi й на душi!.. «Ся Христя добра людина, – думала вона, – товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику».

– Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, – обiцяє Мар'я, коли Христя вернулася в кухню.

– Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? – каже Христя.

– Ох, жде! – зiтхнула Мар'я. – Чи так-то мене жде, як я, дурна, мучуся? – i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.

Христя зосталася сама. «Чудна ся Мар'я! – думалося їй. – Куди се вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде… Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми – воду носити, жидiвськi смiтники ворушити?..» Христi не раз доводилося бачити жидiвських наймичок – обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих… Страшно глянути на їх! А вони – неначе їм i горя нiякого немає – гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… «Невже i Мар'я дiйде до того?..» Христя аж струснулася… «Не доведи, господи!» Вона сама не знає, чого ся Мар'я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь Мар'ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла Мар'ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар'я зразу була признала її. А то Христя здоровкається, а Мар'я, мов чужа, дивиться на неї. Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар'я тодi тiльки згадала…

– I вам не шкода було кидати свого добра? – спитала Христя.

– Анi капельки, – одказала Мар'я спокiйно. – Хiба воно моє? – додала ще спокiйнiше.

«Чудна твоя, господи, воля!» – подумала Христя i прийнялася в печi розтоплювати.

Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись. Сама скора, та й дрова – не солома, – хвилинкою страва поспiла. I подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! – ознака, що ще не переграли у карти.

– Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, – сказала їй Пистина Iванiвна.

Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть – неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.

Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо й повiтря миготiло срiбло-сизим полум'ям; невеличкi зiрочки ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть – анi дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє, гасить свiтло i покривається сном.

Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi – i заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки кликнуть тебе!

Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. «Чого ж у його так тихо, чи не заснув, бува?» – подумала Христя i, пiднявшись, побралася до вiкна.

Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його, оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився, чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…

Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами i, помилувавшись, подумала: «От i неволить свої молодi лiта над такою роботою!»

– Христе! Христе! – донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена, скочила – побiгла.

– Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть перед ними, i холодне поїдять, як захотять, – гнiвно сказала Пистина Iванiвна. – Бо я спати хочу, – додала.

Христя забрала страву i однесла все у садок.

– Эй ты, красавица! – гукнув на неї Селезньов. – Принеси-ка сюда воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її за стан. Озирнулась – то Селезньов посилав до неї свою довгу руку. Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.

– Эх, скорая! черт возьми! – сказав Селезньов.

– А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що робить лiва, – зареготався Книш.

– Да просто хотелось ущипнуть…

– Не розвращаите моїх слуг, – мовив понуро Антон Петрович.

– Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? – повертається до Книша.

– Та й я повiстую, – одказав Книш.

– Без Двох, – каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.

– Ви, капiтан! – гукнув Книш.

– А черт тебя дери с твоей девкой! – скрикнув каштан… I з гущавини роздався нестямний регiт.

Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони розмовляли, i тiльки ображено прошептала:

– Чортова верства! i сорому йому немає!

– Зачиняй вiкна та лягай спати! – сказала їй Пистина Iванiвна, коли вона вернулася до хати.

Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання прогоничiв.

– А се нащо? – донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у вiкнi.

– Не треба хiба? – спитала вона.

– Не треба, – одказав вiн тихо i скрився.

– Пора вже спати! – не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя. Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя мерщiй одскочила й побiгла у сiни.

Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого капiтанового голосу.

II

Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар'я ще не верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто не вставав. «Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан заспав», – подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо б їй ще прийнятися.

– Христе! – почувся голос пана з кiмнати. – Пора вiкна вiдчиняти! – I вiн голосно позiхнув.

Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар'ю. Обличчя в неї бiле, як крейда, очi червонi, одежа пом'ята, коси вибилися з-пiд платка, та й платок сам полiз набiк, – або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.

– Здоровi, тiтко! – веселенько привiталася Христя.

– Здорова, – пiд нiс охриплим голосом мовила Мар'я.

– А чобiт i досi не почистила? – гукнув пан з кiмнати.

– Дурна голова! – мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона чистила чоботи, Мар'я мовчки прибиралася, пiдбирала свою' розкуйдану косу, пiдсмикнула пом'яту спiдницю. Гляне Христя – нiма, мовчазна Мар'я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.

– Чи Мар'я дома? – донiсся голос панiв.

– Дома, – одказала Христя.

– Скажи, щоб збиралася на базар.

На Мар'ю наче хто кинув грячого приску!

– Бiси його батьковi! – гукнула вона, тiльки що Христя показалася на порозi. – У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї цибулi купити – йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других – коли куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас – слiдком, як дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi! Бояться, щоб не вкрала, бач! – торохтiла Мар'я, пов'язуючи голову старим платком.

Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати. Мар'я, вхопивши корзину, повiялася за ним.

«Чого се Мар'я така сердита? Що з нею?» – думала Христя, зоставшись одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i болiсно одкликався у Христиному серцi.

Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати. Христя крутилась, як муха в окропi.

– Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, – приказала Пистипа Iванiвна.

Христя кинулася у кухню, аж i Мар'я прийшла. Блiда i полита потом, вона принесла у корзинi i м'ясо, i курей, i всяку овощ – повну корзину; принесла та так i кинула додолу!

– Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на того коня валять – носи! Аж руки потерпли! – скрикнула вона i почала розмахувати руками.

Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.

– Вимий стакани, – порядкує панi.

Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.

– Ти дивись сьогоднi за Мар'єю, бо вона десь була. Ходе по базару та на людей слоняється, – додав. Панi тiльки зiтхнула.

Христя вийшла у кухню. Мар'я сидiла коло столу, спиною до горницi, i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон, його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…

– Чого се Мар'я Iванiвна так зажурилася? – роздалося тихе питання ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! – на кухонних дверях стоїть панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд рожевого лепесточка груднина.

– Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! – суворо вiдказала Мар'я.

– Чого ж се?

– Он яку хуру теребила на собi! – вказала Мар'я на корзину.

– Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого такого? – пита, граючи очима, панич.

Мар'я скоса глянула на нього i скрутнула головою.

– Ну, вже й ви! – одказала вона, зiтхнувши. – Без того, щоб не пришити квiтки, не можна.

– О, ви вже й сердитесь, Мар'є Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб дали менi умитися.

– Он кого просiть! – кивнула вона головою на Христю.

– А се що за вечiрня пташка? – пита вiн, уставивши очi на Христю. Христю неначе хто жаром обдав… «Се вiн плеще про вечiрню через те, що я учора з ним заговорила», – подумала Христя i ще дужче почервонiла.

– Дiвчина! Не бачили? – одказала Мар'я.

– Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що в неї не тiльки лице – голова горить-палає.

– А гарна? – пита Мар'я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого жару.

Панич узявся у боки i очима так i вп'явся у Христю.

– Оце вже й закохались? – смiється Мар'я.

– То вже i закохався. Що ти думаєш?

Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує – його мову, дивиться у землю – баче його яснi очi.

– Чи Григорiй Петрович устав? – пита панi.

– Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, – одказала Христя, догадуючись, що то за квартиранта рiч.

– То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.

Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу розмову З Мар'єю, i Мар'я весела: смiється, щебече.

– Пани просять чаю пити, – сказала, засоромившись, Христя.

– Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар'є!

– З якої речi? – гукнула Мар'я. – Коли вона вам подобалася, то хай i дає.

– Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.

– Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких Задивляються!

Панич похитав головою.

– Ну, що з тебе, старе луб'я? Дiвчино! – гукнув вiн. – Як твоє святе ймення?

Мар'я зареготалася, а Христя мовчала.

– Як тебе зовуть? – знову допитується вiн.

– Не кажи-и! – скрикнула Мар'я, коли Христя уже сказала.

– Христина, – провiв вiн. – А батька? Христя мовчала.

– Батька, питаю?

Христя усмiхнулася й одказала: батько.

– Христина батькiвна? Га?

Ще дужче Мар'я зареготалася, а за нею i Христя.

– То отже слухай, Христино батькiвно, – жартує панич. – Будь однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє Iванiвно! Пасiть заднi.

– Не дуже, не дуже! – мотнувши головою, одказала та. – Щоб не прийшлося знову до старих вертатися.

– Нi, сього не буде.

– Не буде приблуди, а добре буде, – затарабанила Мар'я.

– Як, як? Що ти сказала?

– Те, що ви чули…

Поки вони змагались, Христя принесла воду.

– Неси сюди, Христино, – махнувши на Мар'ю рукою, мовив панич, указуючи на свою хату. – Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?

Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе сiтка, з тонкого Залiза; за нею проти вiкна – стiл; на столi усяких виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками, люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна – в шапцi i кожусi – справжнiй мужик, друга – без шапки, носата, великi пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах – картин-картин, аж очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй – головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.

– Отой стiльчик вiзьми, Христино, – порядкує панич, – та постав серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий на руки.

Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж просвiчувались при сонячному свiтi. «I що там мити?» – подумала Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич пахучим милом. Мар'я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.

– Бач – зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, – каже Мар'я, усмiхаючись.

– А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з Христиною. Адже правда? – I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими, блискучими.

– Якi ж то ви? – допитується Мар'я.

– Ми – праведнi. Правда, Христе?

– Та вмивайтеся, а то покину, – сором'язливо одказала Христя.

– О, бач!.. – сказав панич i пiдставив руки.

– Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… – регоче Мар'я.

Христя то почервонiє, то побiлiє, аж сльози їй на очi виступають. «I яка ся безсоромна Мар'я: плеще таке, що й на голову не злiзе!» – думається їй.

– Не мути дiвчини, не мути! – вiдказав панич, кiнчаючи вмивання. Христя мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар'я поступилася до панича у хату. I чує Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар'я щебече та регоче.

– О-о! там є… – каже вона, смiючись.

– Надбали батько з матiр'ю, – додав панич.

Мар'я так i залилася реготом… Христя не розбере, об чiм вони розмовляють, вона тiльки догадується, що про неї та рiч. її ущипнула досада… «Раденька, що дурненька!» – думала вона.

Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де стоїть вiн, до регоче Мар'я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити, тодi тiльки вона однесла його.

– От панич! От добра людина! Тiльки й побалакаєш, коли вiн дома, – Зiтхнувши, мовила Мар'я. Христя тiльки скрутнула головою, не знаючи вже, що й думать про Мар'ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.

Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар'ю знову насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно дiло i, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було на завадi!

– Чи довго будеш пiнити отой борщ? – скрикнула Пистина Iванiвна i прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м'ясо.

Мар'я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтiла кочергами, мисками, горшками. Панi собi сердилась, i Христя не знала, на яку їй ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе. Який учорашнiй день був для неї тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та непривiтний. Як на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли крик-ревище.

– Маринко! Чого ти плачеш? – гукала з кухнi панi. – Пiди їх забав чимнебудь, – додала Христi.

Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вiкно, – нiщо не помагало. Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.

– Не пускай її сюди! – крикнула панi.

Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись цяцьками, а тут Iвась розходився – веди його купатись.

– Не можна. Мама не велять, – умовляє Христя.

– Купатись! – одно репетує Iвась, поки не вскочила червона, як огонь, Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.

– А стидно такому великому та так кричати, – умовляла його Христя. – Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!

– Ця-ця… – одказала Маринка, граючи очима, i, вхопивши на оберемок завбiльшки з себе куклу, почала її колихати.

Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним махом порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка знову залементувала, а Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.

– Чи ви довго менi будете кричати? – гукнула панi, виглянувши з кухнi.

– Он та… лається, – одказав Iвась i вказав на Христю.

Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й недобра ж яка дитина!

Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, – треба на стiл накривати. Прийшов пан i панич – обiд подавай, за столом служи: те прийми, те подай, те перемий, перетри.

Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у свою хату – зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i собi за обiд сiсти.

За обiдом Мар'я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.

– Коли б трошки повнiший, що б то за красивий був! – вихваляла Мар'я. – Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього розмова – не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у городi – то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, – додала Мар'я й позiхнула.

– Спати хочеться? – питає Христя.

– Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.

Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала дiрчава стежечка, далi – кружало, далi знову стежечка. Христя здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те, ее – щось iнше, друге.

– Що то ви, бариня, робите? – несмiло спитала вона й почервонiла. Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло її тремтiло, личко зарум'янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а очi так i грали, так i горiли… «Та й хороша ж яка панi, як регочеться!» – подумала Христя.

– В'яжу, – одказала Пистина Iванiвна. – Не бачила нiколи, що так витрiщилася? Дивись.

Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як в'язати.

У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в'язала петелечку, в ту петелечку знову втягала нитку i – не знать як – уже робилося двi петелечки. Христя аж зiтхнула.

– Не поймеш?

– Нi.

– Хай колись навчишся.

День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi – i то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.

– Веди їх у хату, – сказала Пистина Iванiвна.

– Там же пан сплять, – увернула Христя.

– Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться – та ii пiде на всю нiч, – зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.

Христя стрiла на дверях пана – заспаного, облитого потом.

– Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, – сказав вiн, виходячи на рундук до жiнки.

– У-у, заснулося! – позiхнув вiн.

– Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.

– Та треба пiти; не можна – обiщав. Та сьогоднi не засиджуся – к пiвночi буду дома.

– Гляди. Я буду дожидати, – сказала панi.

Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору. Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.

– От вона тiльки у вас i чаю нап'ється. Любить вас! – каже панi. – Маринко! ти любиш хрещеного папу?

– Лу-бу… – дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.

– Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! – примовляв вiн, гойдаючи її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на панича, то на дочку – любувалася.

Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати. Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар'я вже стояла вибiлена, наряджена.

– Оце ще сьогоднi пiду, – сказала вона до Христi. – Може, вже i востаннє! – глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.

Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав колихати її.

– Чого ти, Христе, сидиш? – сказала, визирнувши в кухню, панi. – Лягай спати; я сама одсуну пановi.

Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у кухнi: i рiшила – краще на полу. Може, що трапиться панi спитати – от вона зразу i є.

Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?.. Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… «I вiн не спить, – подумала вона. – Що ж то вiн робить?» – I тихо покралася до щiлини.

Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл, пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже; красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий, високий – з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались. Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови… Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду, манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд його. Якби можна – так би, здається, i обвилася, як та хмелина на тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б'ється! А сама упилася очима в його очi, устами – в його уста та так би i замерла!

У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко зiтхнула. «Недаром панянки побиваються за ним, – згадала вона слова Мар'ї, – бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала? I дивно – попадя!» Замислившись про попадю, вона знову прилягла на подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха хода на пальчиках. Христя глянула i – пiзнала в темнотi постать панi. У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха пальцем, спитала:

– Можна?

– Пистино Iванiвно! Кумушка! – скрикнув панич i кинувся її стрiчати.

– Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного… Дiти сплять. Думала – хоч ви прийдете словом перекинутись.

– Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?

– А ви самi не догадались?

– Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, – щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.

«Що ж се ж воно буде?» – подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. «Невже i вона?..» – пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… «У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона – кума його!» – думала Христя i чогось сама себе боялася.

А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.

– Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? – усмiхаючись, пита вiн.

– Вам?! – аж скрикнула вона i гостро подивилася.

– А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив'язати скатертину; ось дивiться – стiл голий.

Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… «О, яка вона хороша, коли усмiхається!» – подумала Христя. Та, видно, i панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як сьогоднi Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.

– У вас справдi пальчики – чудо! – граючи очима, промовив тихо панич.

Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага? хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других таких!.. I Христi здавалося – сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…

– Больно! – скрикнув панич, тручи свою руку.

– Больно? – спитала вона. – А другим не больно! – I очi її загорiлися хижо.

– Кумушка! – зашептав вiн, приложившись устами до її руки. Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.

Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала – просичала:

– Такi i в твоєї попадi руки?

Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.

– Пистино Iванiвно! – тихо сказав вiн. – Кому-кому, а вам – грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?

Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.

Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте – задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.

Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.

– А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, – похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.

Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.

«А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї – не нашi…» – рiшила вона i тодi тiльки заснула.