Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

VII

Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя боялася сама зоставатись. Iде мати куди – i вона за нею, а настане вечiр – вона i з матiр'ю боїться. На улицю, до дiвчат – i не кажи! Уже Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала – не йде. По селу пiшла чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла Христя.

– Та се аж пiвсотнi рублiв! – скрикнув Карпо.

– Пiвсотнi? – здивувалася Прiська. – Пiвсотнi! Се – великi грошi. Де такi грошi Христi взяти? – I важкi думки обняли її серце.

– Де се ти взяла цi грошi? – прикро дивлячись на дочку, спитала вона Христi.

– Хазяїн дав. – I Христя розказала, як то було. Прiська держала бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка трiпалась у її руках.

– Ти – брешеш! – суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.

Христя змiнилася у лицi. Що ж це – i мати не вiрить?!

– Це знаєш скiльки? – пита Прiська.

– А почiм я знаю! – вiдказує неспокiйно Христя.

– П'ятдесят рублiв… Де ти взяла? – пристає мати. Христя заплакала.

– Боже! I ви не вiрите менi! – скрикнула вона. – Недаром тi гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати… I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…

– Та я… вiрю… Я – вiрю… тiльки… дитино моя! – з плачем уже почала Прiська. – Такi грошi дурно не достаються… Уп'ять же – i смерть та… Не занапасти ти своєї i моєї голови! – заплакала мати.

Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.

– Хай мене бог поб'є, коли я крала! – тiльки й одказала Христя.

Прiсьцi жаль стало дочки. «Нi, вона не така, – думалося їй… – I забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, – дивлячись, як плакала Христя, жалiла Прiська. – Скорiше всього – хазяїн помилився. Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно – помилився. Не буду я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться, тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю одпустив до строку».

I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.

Здається, кому б знати про тi грошi?

Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку – i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.

– От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає – може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу – така сила! Тут щось не так; тут щось та е, – гомонiли мiж собою люди.

– Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, – казав Супруненко.

– Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? – пiддержували чоловiки.

– Це значить – на легкi хлiба пiти? – спитався один.

– Та воно щось пiдхоже, – додавали жiнки, – бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю – не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.

– Чи не помагала лиш i вмирати? – пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi – що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi – що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня – нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…

– Та воно не окриється! Воно колись виявиться! – гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка – i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi – краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.

До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де – чи перекинуться словом, чи нi – та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то – сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.

Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз з свого огороду.

– Чи чула таке? – спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда… «Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала», – подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.

Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно – не видно; Прiська мовчала.

Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi – ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.

– Гей! спите? Одчинiть!

Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.

– Хто там?

– Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! – гука Грицько.

– Не пускайте, мамо! Не пускайте… – злякана замовила Христя.

– Хто там, питаю? – добивається Прiська.

– Ось вiдчини – побачиш.

– Не одчиню, поки не скажете хто, – каже Прiська.

– Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! – замовив до неї чийсь невiдомий голос.

«Господи! Розбишаки це», – подумала Прiська, вся тiпаючись.

– Та вiдчиняй, – обiзвався Грицько. – Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, – додав вiн.

У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.

У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько – другий соцький.

– Где она? – спитався становий, повертаючись до Грицька.

– Ото, молода, – указав той на Христю.

– Ты Христина Притыкина? – питає.

Христя мовчить – нi жива нi мертва стоїть перед становим.

– Вона, вона, – одказує Грицько, граючи очима.

– Ты служила в городе?

– Служила, ваше благородiє, – вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.

– Не тебя спрашивают!

– Служила, – одказала й Христя.

– У кого?

– У кого ж я служила? У Загнибiди.

– Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

– Я тут була… – почала несмiло Христя. – Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, – у хатi нiкого не чутно. Я – в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.

– Что же она – больна была?

– Видно, больнi, бо не балакали.

– Хм… – озирнувшись, чмихнув становий.

– Так она больна была, как ты уходила домой?

– Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.

– Она тебе ничего не говорила?

– Нiчого. Вони i говорити не могли.

– А денег тебе не давали никаких?

– Нi, не давали.

– А у тебя деньги есть?

– У матерi…

Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.

– Так… так… – дивлячись на бумажку, сказав становий. – Где ты ее взяла?

– Хазяїн дали.

– О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?

– Немає.

– Врешь, сволочь! – крикнув становий.

– Їй-богу, немає! – з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…

– Дочко, дочко! Що се ти наробила? – скрикнула. – Признавайся ж, коли знаєш що.

Христя стояла, мов кам'яна.

– Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! – зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.

– Що ж менi казати, мамо? – заплакала Христя.

– Как что? Скажи, где деньги взяла, – переспросив становий.

– Хазяїн дав.

– За что он тебе дал их?

– Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.

– Малi грошi, бач, усунув! – сказав, смiючись.

– Теперь уже поздно, – ходячи по хатi, мовив становий. – Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? – повернувся до Грицька.

– Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.

– Ти тут, Кирило, будь, – почав порядкувати Грицько, – а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки – чув? – нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого – замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.

– Розбираємо, – понуро одказав Кирило.

– Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? – повернувся Грицько до Христi, шо – як з крейди вистругана – стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.

– Чуєш? Кому кажу! – гукнув удруге Грицько. – Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!

Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.

– Брешеш! – стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.

– Хе-е! Ще й брехню завдає! – сказав Грицько, хитнувши головою. – От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!

– Брешшеш! – засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились – горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.

– Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, – вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. – Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.

Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:

– Ходiмо, дiвко.

– Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, – приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу – щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило – серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…

– Ххее! – ударив вiн руками об поли. – Отаке!

– Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, – озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.

– Не здохне! Оживе… Жiнка – що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк – i встане! – утiшає Грицько, виходячи з хати.

– А що ж ви стали? Веди її! – гукнув через хвилину знадвору Грицько.

– Ходiмо помалу, – сказав Панько, сiпнувши за пояс.

Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i – зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.

Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та – хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.

– Отаке наше життя! – мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.

Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.

– Матусю! матусю! – припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.

– Матусю! – окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.

– О-ох! – простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.

– Нема її?.. – глухо спитала Прiська, пiдводячись. – Де ж смерть моя? Де вона ходить? – скрикнула стара, обхопивши голову руками, – i заголосила…

Кирило почав утiшати:

– Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?

Прiська не слухала – голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…

– Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? – пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.

Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.

– О-о, служба гаспидська! – скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.

– Вон! вон! – гукнув вiн на собаку знадвору. – Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! – Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.

– Краще гавкай, нiж виєш, проклята! – облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно – голосила.

Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися – чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.

Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.

– Хто то? – обiзвавсь Кирило.

– Я.

– Ти, Паньку?

– Я. Оце иду до тебе. Що тут – спокiйно?

– Спокiйно – i в хатi не всидиш.

– Так, брате, й там. Думав – здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне – аж у зуби заходить!

– Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.

До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.

– От тобi й усюночна! – прислухавшись, мовив Панько.

– I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?

– Казали другому, та я перебив. Думаю – хоч проходжуся.

– А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.

– Нi, цур йому – спати. Удвох все-таки охвiтнiше.

– Так спати ж – аж гiлля гне! – i Кирило на весь рот позiхнув.

– В солому! – гукнув Панько.

– Е-е… добро оце в соломi!

– А воно вже з пiвночi є? – спитався, помовчавши, Панько.

– Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер – он як низько опустився, – зирнувши на небо, одказав Кирило.

Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.

– Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, – мовив Панько, пориваючись iти.

– Ходiмо. Послухаєш ще й ти! – нехотя одказав Кирило.

– Добривечiр вам! – привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.

– Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?

– О-ох! нема… – зiтхнула Прiська i заплакала.

– Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. «Перекажiть, – каже, – матерi: хай не журиться, не побивається. То все, – каже, – наговори людськi!»

– Хiба ти бачив її? – пiдвiвшись, спитала Прiська.

– Тiльки що з волостi.

– Де ж вона, моя дитина?

– Там – у волостi.

– Не плаче, не вбивається?.. О-ох! – i незнарошне стара схлипнула. – Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати – за що се напасть на нас така?

– За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, – утiша Панько.

– О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала – i не почую за неї нiчого…

– Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…

– Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?

– Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!

– Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?

– Я, бач, чув, – почав Панько, – станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, – звiсно, така вже каверза, – недаром писарем був: почав ото крутити. «Я, – каже, – не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало». Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…

– Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, – перебила Прiська.

– Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

– Боже, боже! – хитаючись, почала Прiська. – Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? – i Прiська знову заголосила.

– Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, – нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.

I – диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.

– Отак буде краще! – мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.

– А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! – каже Панько, простягаючись посеред хати.

Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.

– Заснула? – спитався Кирило, пiдвiвши голову.

– Мабуть… бо щось не чутно.

– Ти таки утiшив.

– Та пошептав, бач…

– А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.

– Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, – п'ятдесят рублiв! – одказав Панько.

– Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…

– Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за вiщо його таку силу давати?

Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала – та вже до самого свiту…

VIII

«Де смерть моя ходе? де вона подiлася?» – одно голосила Прiська, молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося, спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi, красила злиденне життя, – тепер i та надiя її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце… А то?..

Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли, бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в'язало, хоч Грицько i гукав:

– Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого зiлля, та мовчить, запекла!

Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха – домовина, єдине бажання – скорiшої смертi…

– Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! – здiймаючи руки до бога, одно голосила вона i не переставала.

Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту бiлого не бачила. Що було учора – те й сьогоднi, те i на завтра; нi сну, нi вiдпочинку – однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як скорчилася пiсля його розмови – так нi злазила, нi розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у домовинi, глухiй тiснiй ямi… От тiльки – ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки – чирк! – та й капут вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада – скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi, набрякли-розчервонiлись; запалi щоки – ще дужче позападали; обличчя почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать – удвоє перегнулась-скарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

«Господи! що сталося з нею?» – подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… «Може, вмерла Прiська?» – подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.

– Тiточко! Чи ще ви живi тута? – стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.

Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, – тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.

– А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… – виправлялася Одарка перед Прiською.

Прiська мовчала.

– Як же вас тут бог милує? – знову почала Одарка. – Що це на вас за напасть така?

– Напасть? – прогула глухо Прiська. – Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? – i Прiська божевiльне водила по хатi очима.

В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:

– Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?

– Тебе? Як тебе не пiзнати! – з страшною усмiшкою одказала Прiська.

– Хто ж я така?

Прiська знову сама собi усмiхнулася…

– Хто ти така? – тихо спиталася. – Людина! – придавила Прiська на сьому словi.

Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:

– Уже й не пiзнає…

– А ти чого прийшла? – нешвидко спиталася Прiська.

– Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

– Їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, – сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип – i сльози залили очi.

Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.

– Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, – не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.

– Я знаю, що ти Одарка, – заспокоївшись, почала стара. – Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.

– Може, вам чого треба, тiточко? – спитала рада Одарка.

– Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.

– Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… – Ну, а чого ж менi треба? Скажи – чого?

– Чого? Ви їли що-небудь?

– Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…

– Що ж вам – води подати?

– Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля – неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила – не пустилася.

– Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! – простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

– Пiдождiть, я вам постелю, – похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла – перекотилася на те лiгво.

– Спасибi тобi, Одарко, – подякувала, умощуючись, Прiська. – Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, – i вона вказала на серце, – не перестає.

– Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, – я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..

– Нi, не хочу… – i стара задумалася, заплющила очi.

Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.

«Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись», – думала вона, вертаючись додому.

– А що? Що застала? – спитав її Карпо.

– Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.

– Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.

– Напилася води, – нешвидко повiдала знову Одарка, – перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.

Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати – чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.

– Спали?.. – спитала Одарка. – А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.

– Ти, Одарко?.. Сядь… – стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.

– О-ох! – простогнавши, ще тихше почала Прiська. – Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне – мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може б, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.

Одарка похопилася щось казати.

– Постiй… – перебила її Прiська. – Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? – наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.

Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.

– А що? – знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

– Умерла… – понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.

– Що ти кажеш? – гукнув вiн, думаючи – чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.

– Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвiв руки.

– Умерла… – шептав вiн. – От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш – умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

– Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!

– За людьми? Хм… Хто ж пiде?

– Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… – почала Одарка та й не скiнчила.

– Ну, а як не пiде, то що тодi? – спитався Карпо.

– Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!

– Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.

– Треба б спершу у волость заявити, – нешвидко почав вiн знову. – Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, – розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.

– То йди скорiше, бо смеркає, – журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.

Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi – нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батьком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.

– Умерля, – тихо-тихо прошептала Оленка, повертаючись до брата. – Хто умерля?

– Цить… Бач, матуся журяться, – сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.

Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… «Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чутка не дiйде до неї. Господи! От смерть, – не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi – i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати – карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж – злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!..» I Одарка здригнула.

– Отак же! – увiходячи в хату, сказав Карпо. – З волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…

– Чому? – дивуючись, спитала Одарка.

– Та бач же – все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.

– Близький свiт – до станового! Тридцять верстов – немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.

– Хоч би й тиждень – все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. Заклопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

– Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, – кидається до сонних дiтей.

– Мамо! – обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.