Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

IV

– Ти не потурай, Христе, на те… Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свiчки, а звалить, – уговорювала Загиибiдиха Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.

Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день тiльки невеличкий шматочок хлiба з'їла; цiлу нiч просидiла пiд коморою, перемлiла та перемерзла – та що їй було казати? I кому казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не чула? Хiба їй самiй не досталося?

– От тiльки чого буду тебе прохати, – помовчавши трохи, знову почала Загнибiдиха. – Що вiн тобi буде казати – не втаюй вiд мене… – I ЗагниСiдиха заплакала.

Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти утiшиш?

Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:

– Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай – мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат – оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде… Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти замiж – не йди за крамаря, не йди за городянина, – i в того, i в другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле – просторо тобi та любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi: чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгi-довгi нив'я – так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову – скоки та спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас п'ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя, Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає, чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був. Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: «Щаслива ти, Олено, – жених у тебе красивий, та ще й письменний!» Я й сама тодi думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх – мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!

Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши голову рукою, вона задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний, сонце тiльки що пiдбилося; променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля порога золотим пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту – аж дивитися боляче. А Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп'яла свої блакитнi очi в ясне сонячне свiтло, та там вони й потонули… Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дiвоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її блiде засмучене лице, на її блакитнi задуманi очi. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм iскристим свiтом; i здається Христi – то сама господиня так свiтить, сама горить тим ясним самоцвiтом…

– Гей! – доноситься охриплий з перепою голос з кiмнати. Загнибiдиха струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося, наче чорна хмара зразу насунула: i сонце свiте – та не так, як хвилину назад тому свiтило; i хата мов не та, тиха та спокiйна, – а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано… У Христi серце забилося важко та трудно. Знiчев'я вона кинулася до печi: то одтуле заслiнку, подивиться в чорнi челюстi, то знову затуле… Це – ухопила вiник i почала вимiтати пiч.

Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, вiн став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибiдиха стала коло печi, заслоняючи вiд його Христю.

– А та де? – зично спитався Загнибiда.

– Послала на базар за бубликами, – торкаючи рукою Христю, одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.

– Нащо? – гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i, похитуючись, повернув у свiтлицю.

У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у сiни, дослухаючись, що буде далi… «Коли знову здiйметься буча по-вчорашньому – кину, утечу додому!» – рiшила вона.

Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони вдарено.

– Жiнко! – гукнув Загнибiда.

– Я тут, – почувся її тихий, болiсний голос.

– А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi… Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все – кат знає що!.. Дивись на мене! – вередував Загнибiда.

– Та я ж дивлюся.

– Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш – я п'яний… Ну, i доглядай мене. I засну – доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й сонний устану i пiду до других.

– Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не вдержу.

– Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то що!..

Далi його голос обiрвався – затих. Христя довго дослухалася, та вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню, з кухнi – до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз; почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та несамовита мука свiтилися ними…

Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха; Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку – i одвернувся до стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.

Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт, коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i, проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе – довiку не пiдвiвся!..

Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi, спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний кухняний нiж на столi… «Отим би тебе приспати!» – ударило їй у голову… Прийшовши до пам'ятку, вона перехрестилася. «I збреде ж таке на думку, тьфу!» – сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. «Що ж це воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?» Якось озирнулася – перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би – вона днiв з п'ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.

– Чи будемо сьогоднi варити? – питає Христя. А Загнибiдиха божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!.. Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.

– Та годi, хоч не плачте! – скрiзь сльози вимовила Христя. – I чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…

З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би, товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе геть одсторонь – i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя забуде що зробити – Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, – у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, – Загнибiдиха сама шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя – про своє.

– Невже ти нiколи не спiвала? – спитала її раз Загнибiдиха. – От уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.

– Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.

– Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя заспiвала – i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.

Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд. Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi. Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко зiтхала.

– Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пiшла в село, матiр провiдала.

– Коли ж менi пiти? – питає Христя.

– Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i вибери день – i пiди.

– А ви ж самi як зостанетесь?

– Про мене – байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, – хоч би я на неї подивилася.

– Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:

– Ну, вже хоч провiдаєш.

Христя задумалася. «Коли його пiти? коли зiбратися? У середу – хазяїн виїде; у четвер – поприбирати треба дещо; хiба от у п'ятницю… Раненько вийду – на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано й назад», – розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує! А Супрун як побаче – ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вiкна його пройде, а як Федора побаче – наперекiр почне з ним загравати.

– Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, – рає їй хазяйка в четвер пiсля обiду.

Христя до роботи пристала – як не перерветься! Дивитъся, поробила все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка – саме мазати.

– Та то велика робота, не розпочинай, – каже їй хазяйка. – Хай уже як звернешся – та тодi.

Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.

Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр – а вже й шпарування висхло; тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побiле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тiльки пройде щiткою – уже й сохне – бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, – пiдганяє сама себе Христя.

Коли се – щось заторохтiло коло двору… Тпррру! – привертає до ворiт. «Оце так! – думає Христя. – Чого доброго, несподiвано хазяїн вернувся. От i пiду додому!»

Розчиняється хвiртка. Христя – гульк: визирає Здiр. У Христi аж серце Затiпалося.

– Дядько Карпо… Здрастуйте!

– Здорова, Христе, – вiтається Карпо, увiходячи у двiр. – А я се пiд'їхав та боюсь iти, думка: може – собаки.

– Та в нас їх немає, – щебече Христя. – Як же там нашi? Чи всi здоровi, вибрикують?

– Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…

– А ви ж, дядьку, на базар?

– На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає – плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.

– Спасибi вам, – дякує Христя. – А я й сама збираюся у село.

– Як? Чого?

– У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.

– То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.

А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.

– Хто то? – питає Христi.

– Це наш сусiда, з села.

– От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.

– Оце ж ми й раємося, – каже Карпо.

– То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! – жартою виговорює Загнибiдиха Христi.

– Спасибi вам, – кланяючись, дякує Карпо. – Я тут не сам, – за ворiтьми шкапа.

– Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! – каже Загнибiдиха.

Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському дворi заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.

– Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, – сказала вона, коли почал'о смеркати, i вийшла в кiмнату.

Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi. Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.

– Добра у тебе, Христе, хазяйка, – сказав вiн, коли Загнибiдиха вийшла З кухнi.

– Все рiвно, що мати, – одказала та тихо.

– Значить, тобi добре! За селом байдуже?

– Всього буває. Часом – з квасом, порою – з водою… А у вас же на селi як? – I Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.

– Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця – не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.

– А Ївга? – спитала Христя.

– Ївга замiж збирається.

– За кого? Карпо умiхнувся:

– Та вже ж не за кого – за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi. Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.

– Нуте, а Супруненко удовольнився?

– Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано – як оса та ув'яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.

– Як саме?

– Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят надумав кидати батька, – пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч у город пiду наймуся, а в одну шкуру – не хочу дома бути! Батько здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько хвалився, – либонь, п'яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху годину, не боронив би йому тебе брати.

– Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, – одказала гордо Христя.

Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода Федора, а згадає про похвалки Грицьковi – Досада так i впнеться в серце. «Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так усяк i побiжить за його…»

Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то думки все такi непривiтнi ссали за серце – i вона важко зiтхала, їй зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо звiстку привiз – здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори… Незчулася, коли й заснула. Прокинулась – уже свiт бiлий заглядав у вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися – чи немає на дворi, – i на дворi не було.

Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу, повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в дорогу, а й по хазяйству – дров наносила, овощ на страву накришила.

– А що, справилася? – питає Карпо.

– Уже.

– То й поїдьмо.

– Зараз хазяйка з базару вернуться.

Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi в неї сялиграли.

– Забарила я вас? – спитала.

– Нi, я сам тiльки що в хату, – одказує Карпо.

– Ну, й гаразд. А я думала – забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце, Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, – повернулася до Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.

– Нащо?

– Не твоє дiло. Бери! – суворо сказала Загнибiдиха.

Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.

– А це вам на дорогу, – вийнявши паляницю i двi рибини, подає Карповi.

– О господи! – аж скрикнув той. – Спасибi вам, спасибi! Я не знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.

– Чому не одягаєшся теплiше? – повернулася знову до Христi. – Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо одяглася, пiдперезалася.

– Прощайте ж. Спасибi вам! – дякували разом Карпо i Христя, вихо дячи з хати…

– Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, – усмiхнувшись, каже Карповi, – не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.

– Як же се можна! – одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо узявся за вiжки.

– Христе, – кликнула Загнибiдиха. – Iди лиш сюди на час, я маю щось сказати.

Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:

– Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи, що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть, сама верну… Чуєш же? – утретє допитується Загнибiдиха.

– Чую, чую. Спасибi вам! – дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза устати ворiт зачинити.

– Я й сама зачиню… їдьте з богом!

Карпо смикнув вожжину – i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з улицi.

V

Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз високi кам'яницi, Христю клопотали всякi думки… «Як се чудно сталося, що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!..»

Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого: їй здається, що то хазяїн – i от-от признає її… «Хоч би вже се мiсто скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!»

Аж ось минули крамницi й високi кам'янi будинки. Далi пiшли обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя – зовсiм на бiк похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр'я, по двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… «Боже! якi злиднi та недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали, все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в смiтники та пустки», – думала Христя.

Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки, розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в'ючись над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б'ється мов, а стиха токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього лугу на темнi яри, з яру – на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже, гарно!.. – тьохкоче її зрадiле серце.

Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi. Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед нею, мов жива, стала блiда Мар'я з чорними очима, стара гариклива Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе свою невiстку? А Мар'я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто удьорила? «Така вже, – казала вона, – удалась я, такою i пропаду…» Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше, достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному – то всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться серед свого багатства… Воно як кому!

Проїхали ще трохи… Це – Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся i прикро подивився на неї:

– Чого ти?

Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки, де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв, як вилазив – лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо мовчки слухав. «Дiвча! – думав вiн. – Все-то їй на думцi реготи та смiхи».

Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.

– Тпррру!.. I ч, почула свою землю та – скоком! – сказав вiн, здержуючи коняку. – А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша земля, – повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия. Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка прикритi зеленою рослиною.

Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж бiля мiста. Там – широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут – де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла похвалитися про те Карповi.

– Достаткiв там бiльше, – почав той, – переорюють краще, та й земля ситнiша. Тут з глиною – руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь, городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого, коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то – всього жменя, а ти крутися бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… – Карпо важко зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест мар'янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце Христине неспокiйно заколотилося у грудях.

Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй – капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти довiдатися.

«Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна наймичка – люба, поки здорова… Здоров'я – усьому голова», – думала Прiська, збираючись до Здора.

Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка, вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то прилягав, допитуючись матерi – чи видно його голову. Одарка сидiла на лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!

– Води ж чистої немає, – казала Одарка.

– Я i в тiй, що Оленку купали.

Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З себе та – в ночви…

– Я не так, як Олеся, – кричав радий Миколка. – Я i плавати, i пуринати вмiю!.. – I розходився так, що аж вода з ночов виплiскувалась.

– Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? – здивувалася Прiська, мерщiй зачиняючи за собою дверi.

Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: «Бабуся! бабуся!» Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила чорними очицями й нетвердо вимовляла: «Бач… бач… бiля… купалася…» Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:

– Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться – з головою!

– Гарно, гарно, – похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.

– Ви-бо не дивитесь, – гукав Миколка. – Дивiться-бо. Прiська мала повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й затуляючи носа, прилягав у ночвах.

– А що, глибоко? – допитувався.

– Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…

– Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, – храбрував Миколка, вимахуючи аж поза ночвами руками.

Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:

– Що, не було? Не вертався?

– Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде – пообiдаємо разом.

– Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… – зiтхнувши, одказала Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.

– Тiльки пiдете – розсердюся й нiколи до вас не прийду! – посварилася вона.

Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись, вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося: «Тпрру!»

– Карпо! Карпо! – скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:

– А що, як Христя? Чи жива-здорова?

– Та Христя тута! – каже Карпо.

– Як тута?! – скрикнула злякана Прiська.

– Тута… Приїхала.

– Коли приїхала? Де приїхала? – бурмоче Прiська. По її старому обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять; вся вона труситься.

– Христя пiшла до вас, – каже Карпо.

Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.

– Здрастуйте, мамо! – гукає Христя веселим дзвiнким голосом, пiдбiгаючи до матерi. – Чи ждали? чи сподiвалися?

Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп'яла в неї свої потухлi очi.

– Матiнко! Не пiзнаєте мене? – спитала Христя.

– Христе! Дитино моя! – простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i заплакала.

Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з матiр'ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.

– Ач, яка молодець Христя! – каже Одарка. – Ми тут за неї кожну чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити – то й не сподiвалися.

– А я так, несподiвано, – весело щебече Христя.

– Молодець, молодець! – одно плеще Одарка, обдивляючись.

– Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, – опам'яталася Прiська.

– Iдiть, – каже Одарка, – побалакайте та й нас не забувайте. Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!

– Забiжу, не забуду!

Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка – до своєї.

– Як же ви тут живете? – допитується дочка у матерi, увiйшовши в хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт прожила тут, а й не примiчала досi сього…

– Як живемо? Знiрчо як живемо, – бубонiла Прiська. – Живемо, та й годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя: то з того боку рвуть, то з другого – скубуть. Коли б не цi Здори… Та годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..

– Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн трохи крутенький, зате хазяйка, – дай їй, господи, i щастя, i здоров'я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi; скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм добрим так достається!

Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила – дозналася своїм серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали пiдступати пiд горло, давити…

– Ви плачете? Мамо! – скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.

– Ох, тiльки гляну на тебе – так i заллють сльози!..

– То ви не вiрите? – спитала Христя. – Так от же – хай мене хрест поб'є! – коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано там було?

– Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, – утираючи сльози, замовила мати. – Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози ллються. Гарно тобi там – i гаразд, дочко; а погано – уже ж я нiчим не запоможу… Та що се я? Ти з дороги – їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо обiдати, бо й я ще нiчого не їла.

Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.

– Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала та З нею борщ зварила, а то – затовкла салом, та й годi, – гомонiла Прiська, насипаючи борщу у миску.

Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… «От i сiли обiдати, – гiркий наш обiде!» – згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала – нi солi досить, нi приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя покуштувала та зразу й ложку положила.

– Недобрий, дочко? – спитала мати. – Сама знаю, що недобрий… З чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, – картопля зимою померзла, а на весну – так драглями i взялася; насилу назбирала пiвклуночка посадити. М'яса i в заводi не водиться… Буряк та квас надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, – потроху до всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть, усе з м'ясом? Городяни – шо-шо, а люблять ласо поїсти.

– Та страва добра, – одказала Христя.

– Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.

Христя кинулась до кашi – i каша пройшла димом. «Постарiла мати, – подумала вона. – Колись яку добру кашу варила, а тепер от не доглядiла, що й димом пройшла». I наче що обценьками їй серце здавило. Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла Одарка.

– Ви саме обiдаєте. Пiду, – думаю, – хоч подивлюся на Христю, як там вона.

– Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! – жартуючи, одказуб Христя.