Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

– Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п'єш, не їси? – i, недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.

Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не засмiятися.

– Ти чого регочеш? Ти хто така? – присiкався вiн до Христi, моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та нiяк не здержиться.

– Та се… – почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, – дiвчина!

– А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? – питає Тимофiй.

– Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.

– Ху! – хукнув Тимофiй. – Якого тобi жениха треба?

– Сватай, Тимофiю, – хтось сказав з купи, що почала збиратися кругом їх.

– А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не покаляв! – скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом так, що усi аж за животи вхопилися.

Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi. Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до кочерг. Тимофiй за нею.

– Серденько! – скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.

– Чого ви пристали до мене? Гетьте! – образливо одказала Христя.

– Панiкадило душi моєї! – гукнув вiн удруге, ударивши сам себе кулаком у груди.

Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею, б'є себе в груди та вичитує.

– Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая моя, голубице моя! Прийди в мої об'ятiя! – I, розставивши руки, уже намiрявся був обхопити Христю.

– Тимофiю! Що се ти! – роздався ззаду його голос.

Тимофiй озирнувся – i руки опустив: перед ним стояв батюшка.

– Зовсiм засоромив дiвчину, – сказав отець Миколай, зиркнувши на Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.

Тимофiй на п'ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.

– Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? – мовив Заї'яибiда, приязно заглядаючи в очi.

Отець Миколай зареготався:

– На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!

– Я вам наливочки, – турбувався Загнибiда. – Такої наливочки – губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої! – гукав вiн на жiнку.

Олена Iванiвна принесла пляшку.

– Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! – сказав Загнибiда. Олена Iванiвна налила.

– Добра, добра! – прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З чарки.

– А вам, отець диякон? Наливочки! – припрохує Загнибiда.

– Ет! свинячого пiйла! – гукнув той. – Сiрка! менi – сiрка!

– А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок – у нiмця брав.

– Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко! Чим бiльше його п'єш, тим смачнiше здається! Так? – скрикнув вiн, ударивши Колiсника по плечi.

– Правда ваша. Ромок до чаю – дивна штука.

– Ото-то-то! А так, наголо – сiрка! Смикнув за хвiст – та й все! Дерзай, чадо! – гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.

– О, бодай вам щастя служило! – реготався Колiсник.

За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.

– Пропустiть! пропустiть! – шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.

– Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! – гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

– Чув, чув! – вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.

– Ох ти, моя неписана! – скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.

Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.

– Ото посватала! Молодець! – хтось промовив.

– Хто кого? – спитався Колiсник.

– Он та дiвка Тимофiя.

Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.

– Де ти, серденько, була? – спитався вiн, пiдступаючи до неї. – Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.

– Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! – гукав ззаду його товстий крамар.

– I я не христосався! – десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i – цмок Христю в щоку.

Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала – чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.

– Стiй! – гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.

– Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, – повернувся вiн до Колiсника.

– Нема, братику, дома, – одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.

– Куди се, як божевiльна, несешся? – спитала Олена Iванiвна.

– Та он… вони… Хай їм! – з плачем жалiлася Христя. – Коли так, то я й кину.

– Що там таке? – спиталася Олена Iванiвна.

– Цссс!.. – заходило в кухнi.

– Не руш хазяйського добра! – вийшовши серед хати, гукав Загнибiда. – Не руш.

– Чого ти желiпаєш? – сказала вона чоловiковi. – Он – люди, он – благороднi! – I гнiвна пройшла у свiтлицю.

– Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, – сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.

– Отак i в мене, – хитаючи головою, одказав Колiсник.

– Лихо, брат, – не жiнки сi! – мовив Загнибiда.

– Лихо, – пiдказує Колiсник.

– А коли лихо, то його й залити, – умiшався товстий крамар.

– А справдi! – додав Колiсник.

– Ходiмо, – сказав Загнибiда.

– Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? – каже крамар.

– Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.

– Попили, поїли у вас, Петро Лукич, – сказав Рубець. – Пора й додому.

– Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

– Вживали, вживали i геть-то! – простягаючи руку, мовив Книш.

– Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?

– Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.

– Скажи, хай не задержує, – мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.

– Та хоч на дорогу! – побивається Загнибiда. – Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

– Од тебе не одчепишся! – сказав Рубець.

– Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись – не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.

– Дай, боже, i нам те мати, що у вас! – утiшав Книш, беручи чарку наливки.

– Бувайте ж здоровi! – привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.

– I слава богу! – легко зiтхнув товстий крамар.

– Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, – сказав Колiсник, – а ще наш секретар – о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

– Випровадив, слава тобi боже! – сказав Загнибiда, вертаючись. – Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! – I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.

– Iдiть лишень до нас, – мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. – Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! – додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.

– З вами, кумо, випити? От добра кума! – мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.

– Та воно-то кума – кума, а христосатися з кумою й нема! – укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.

– Чого нема? I тепер ще можна! – мовив Колiсник.

– Огледiлись, як наїлись! – одказала, запишавшись, кума.

– От i опiзнились! Саме тепер в смак! – виправляється жартами Колiсник.

– Не в вашу дяку! – укоряє крамариха.

– З наймичками йдiть спершу христосатись! – уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

– З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, – додав гнилозубий чоловiк.

– Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! – призро одказала його жiнка.

Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався, нiж був до сього.

– Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! – виправлявся вiн.

– Коли не ликом, то валом! – скрикнула, заливаючись реготом, крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.

– Коли ж так, – мовив Загнибiда, – коли вони нас не приймають, – не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми – осiбно. Ходiмо. – I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда напрямився в кухню.

– Куди ж ви? – неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.

– На просторе… Хай вам! – мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.

– Куме! куме! – крикнула навздогiнцi крамариха i завела:

– Ой куме, куме, Добра горiлка.

– Випиймо, куме, для понедiлка, – товсто одказав Загнибiда, вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала. Загнибiда сiв.

– Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком; посiдаймо близенько та вип'ємо по чарочцi повненько! – сказала гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.

– Сам бог глаголе вашими устами! – скрикнув Колiсник, опускаючись коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до гурту.

– Жiнко-голубко! – мовив Загнибiда. – Ти ж у мене перша, ти ж у мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з добрими людьми, погомонiти, поспiвати.

– Уже ж коли спiвати, то божественної, – сказала дячиха.

– Божественної! Божественної! – загукали кругом.

Крамариха завела «Христос воскресе!»; другi пiдхопили. Жiночi голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв – спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула, поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся брязкiт битого скла.

– Стiйте! стiйте! не бийте! – хтось скрикнув.

– Нiчого, нiчого. Де п'ють, там i б'ють! – одказав Загнибiда. – Жiнко! попотчуй ще.

Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись. Дячиха завела «Удiвоньки»; крамариха – «Куми»; червонопика Колiсникова кума – «Не чiпайте мене, хлопцi, – по телята я йду»… Товстий крамар, схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху, совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими очима та болiсно усмiхалася…

Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися. Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! «Це подурiли люди, показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та казяться», – подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу, щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба. Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в вiкно, вона задивилася на те криваве полум'я та й задумалася…

Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався – поточився i – як два зняло! – розпластався серед хати. Загнибiдиха скрикнула.

– Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! – сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.

– А цей чого тут куняє? – забачивши гнилозубого чоловiка, каже Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.

– Очищайте, очищайте мiсце! – гукає йому услiд гнилозубого жiнка i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.

– Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! – цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.

– О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! – скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.

Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга – в другу. Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки, як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй Колiсника цiлувати.

Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його за серце.

– Костянтине; – гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. – Покинь! Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.

– За що ти, сучко, збила з мене очiпок? – скрикнула та, упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу. Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по щоцi рукою, аж виляски пiшли!

– Так ти ще й битись! – скрикнула крамариха, кидаючись на недавню свою товаришку.

– Що це ви! Господь з вами! – сказав Колiсник, становлячись мiж ними.

– Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi такi! – кричала одна.

– Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! – одказала друга, плюючи на свою супротивницю.

– Бач! Це ти, Костянтине, наробив! – скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.

– А по какой такой причинi я? – беручись у боки, спитався Колiсник.

– Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! – гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.

– Та годi вам… Петре! – мовила жалiбно Загнибiдиха.

– Вiн! – гукнув знову Загнибiда. – Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне – добра немає!

– Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

– Виродок! Виродок! – ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.

– Трясця тобi в пуп! – гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.

– Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв! – крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.

– I-i, хазяїн паршивий! – призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.

– Брешеш! – скрикнув Зягнибiда. – У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.

– Який же я єхида? Ану, скажи… – пiдступаючи, допитувався Колiсник.

– Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?

– Ну, пам'ятаю… То що?

– Що ж ти – узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…

– То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш – тебе пiдведуть.

– В усьому ти такий! – гука Загнибiда.

– А ти кращий.

– Що ж я?

– Що? А розписки якi там писали? Га?

– Якi розписки?

– Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!

– Що це ти патякаєш?

– Що? Он кого спитай, що. Он! – указуючи на Христю, мовив Колiсник. – Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! – скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

– Постiй… постiй! – мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом – нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

– Жiнко! – скрикнув вiн.

Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

– Чого тобi?

– Ти чула?

– Що чула? Попились – полаялись; завтра зiйдетесь – помиритесь.

– Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

– Лягай краще спати, – мовила до його Олена Iванiвна.

– Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? – Вiн затрусив головою.

– Яке його дiло, хто як наймичок наймає? – помовчавши, замовив вiн знову. – Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе! – гукнув вiн на всi хати.

Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, – так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

«Нi, не треба! – рiшив Загнибiда. – П'ять рублiв – грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!» – I Загнибiда сам собi усмiхнувся.

Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни – мурi, у кутках – як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.

– О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибiди; далi – мацання руки по столу, брязкiт битого скла.

– Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Загнибiда. – Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!

Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила – то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

– Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, – сказала вона.

– Мовчи! – гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. – Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.

– Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! – зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.

Гiркi думки знялися в Христинiй головi… «Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!» – думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.

Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась – такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь – не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.

– Христе, голубко! – шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.

– Чого ви лiзете? Гетьте! – скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.

– Цссс!.. – засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.

– Знаєш що, Христе? – почав вiн. – Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.

– Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! – вiдказала Христя.

– Що ти чула! То – брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.

– Що твоя душа забажає – все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? – ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. – їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…

Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.

– Христе! – благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.

– Вон, вонюча! – скрикнув. Загнибiда i знову кинувсь до Христi.

– Тiкай, Христе! – гукнула Загнибiдиха.

Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда – за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: «Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?..» Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.

– Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! – гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: «Тiкай, Христе!..» Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря – нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi – щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.

– Христе! – почувся охриплий голос Загнибiди. – Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що є в мене – все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду – гiрше буде! – сварився вiн.

– Петре! Побiйся бога, – ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.

– Ти знову устала? – скрикнув Загнибiда. – I не доб'єш прокляту! Лиха. година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

– Легше, легше! – донеслося з улицi.

– Ось не займай лиш, хай йому! – казав другий голос.

– Чому? – допитувався перший.

– То Загнибiда бенкетує. Причепиться – не одв'яжешся! Загнибiда мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти спати.

Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п'яне тiло – i хазяйка кликнула її допомогти.