Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

IV

Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа – i плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. За Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли обидвi – i невеселi полягали спати.

Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий, сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi; аж очам боляче дивитися – такого його багато. I не холодно дуже: є морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi… Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом; дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi – радiсть, спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто де її, Христi?

– Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, – сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша реготуха на селi.

– А менi про те й байдуже, – одказала Христя.

– От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! – скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий, бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був Федiр Супруненко.

– Здоровi! З празником! – привiтався вiн, пiдходячи до гурту.

– Здоровi! – одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…

– Отак обiйди хлопця та й води його за собою! – сказала низенька таранкувата Педоря.

– Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! – одказала Горпина. – Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп'ях той, учепився.

– Що ви тут про мене мелете? – обiзвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

– Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув'язався, – Засмiялася Горпина.

– Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, – одказала понуро Христя.

– Дрiк такий нападе!.. – жартує Горпина. – От коли б та на всiх хлопцiв разом.

– То що б було? – хтось обiзвався.

– Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, – пригадує Горпина. – А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним – навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.

– Богу моляться?.. – хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.

– Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, – хтось придержує.

– Та батюшка – то нiчого. А як старий дяк почує, – каже Горпина, – та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!

Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестає – меле. Христя i собi за другими смiється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.

Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.

– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.

Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська – за сльози.

Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає – тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'ється бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють їх, а в свято нiщо не заборонене – простiр їм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.

Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.

«Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi. – А тут нi щастя, нi здоров'я…»

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, – так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те – хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої таємнi думки… А пройдуть люди – i їй знову сумно. «Господи! хоч би день минав скорiше!» – скаржиться вона, iдучи у хату.

Надвечiр Горпина забiгла по Христю.

– Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!

– Куди се? – пита Прiська.

– Колядувати, мамо.

– Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…

– Тiточко, голубочко, – заторохтiла та. – Пустiть її. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:

– Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли – побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.

Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. «Турбуються люди, а менi i того клопоту немає; нi над чим клопотатися», – думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.

– Здрастуйте, тiтко! – гукнула вона на Прiську. – Вийшли провiтритися?

– Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.

– Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучає. «Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?» – усе допитується.

– Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.

– А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою – от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.

– Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.

– Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.

Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: «Це вiд зайця вiдняла», – скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею – i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – є з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.

Розмова зав'язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.

– Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.

Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто обценьками здавив.

Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.

– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.

Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.

– Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим? Давно» давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?

– Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!

– Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.

У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.

– Що там таке? – за неї спитала Одарка.

– Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?

– Супруненко? – угадала Прiська. – I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.

– Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї вдачi, – увернула Одарка.

– А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися». – «За яку сусiдку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Прiську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, – каже, – не згодився узяти на себе її землю?» – «Навiщо?» – кажу. «Як навiщо?» – I почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неї другi будуть. «А чим же їй, – питаю, – жити, коли землю одiбрати?» – «Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'ї ще? I дочка у неї – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiє iржати, а дiла робити – не робить». – «Нiхто, – кажу, – не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…» Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: «Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указує на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiєчки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» Як наскiпався на мене – так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямiсiнько додому.

Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?

Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.

– Не журiться, тiтко! – утiшає Карпо. – Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре – грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!

Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доїсти кого – то доїде.

Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.

Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна – вона пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напуває душу i серце… «От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прiсьцi.

V

Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої, дiлити З нею її тугу запеклу?

Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б'є у лице; говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'ється серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.

– Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чується мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаної матерi.

Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.

– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляється? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.

I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у її лице, у вiчi:

– Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода – перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?

– Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.

– Нi, не знаєш.

– Так скажи хто? – спиталася Христя.

– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.

– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не пускають.

– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.

– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до Горпини, кажуть – пiшла до Христi. Приходимо до Христi – аж у неї i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.

– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, – одрiзала Химка.

– Та то Маруся цiлувала, – додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.

Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.

– Чи ще багато наших немає? – спитала, обдивляючись гурт, Горпина. – Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!

– Давайте! давайте! – пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.

– Благословiть колядувати! – гукнула.

– Колядуйте! – вiдказала Вовчиха.

Дiвчата стали в коло; однi питали: «Якої?», – другi вiдкашлювалися. Горпина почала…

Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…

Це зразу усiма голосами пiдхопили:

 
Славен єси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
 

I знову вигук, i знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.

– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаємо до однiї – пiшла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають парубки: «Куди, дiвчата, чешете?» Ми вiд їх, а вони – за нами… Насилу втекли!

– А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.

– Хай вiн тобi на шиї повiситься! – сердито одказала Ївга.

– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється Горпина.

– От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.

– Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? – не вгамовується Ївга.

– Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.

– Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.

– Пора, пора… Прощавайте, мамо.

– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.

– До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.

Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: «Благословiть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi – то свято.

Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя – одна коло другої.

– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.

– Про кого? Зиiсио, про Федора! – одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. «Та невже той Федiр так убивається за мною? – думала вона. – Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… б той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.

– Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? – спитала вона, наганяючи гурт.

– Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.

– Ви йдiть, а я не пiду, – сказала Христя.

– Чому?

– Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? – цвiркнула Ївга.

– Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?

– А менi за що?

– За те, що й менi.

– Ти ж, – кажуть, – його Федора причарувала, – плеще Ївга.

– Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.

– Що ж про мене кажуть?

– Казаному кiнця нема, – одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.

– Нумо, ходiмо! – скрикнула Горпина.

– А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались – свiтла не видно, – обiзвавсь хтось з дiвчат.

– Слiпа, не бач! – крикнула Горпина. – Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.

– Свiтиться, справдi свiтиться!

– Заходь! – скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.

– От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! – сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.

Другi зареготалися i собi – бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.

– Благословiть колядувати! – крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.

– Благословiть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

– Хто там? – донiсся з хати голос.

– Колядники. Благословiть колядувати.

– Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.

Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.

– Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.

– Ось я зараз! Пiдождiть трохи! – почувся голос Грицькiв.

– О-о, бачте: «Пiдождiть». Вiн таки впусте, – пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.

Чутно – дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.

Собака на прив'язi – як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.

Сiнешнi дверi розчинилися i – висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши – дай, боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:

– А що, здобулись?

– Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. – гукав Грицько. – Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

– Куси, Рябко, лисого! – одгукувались дiвчата.

– А що, заробили? – кричала одна.

– Заробили, аж торба продралась! – одказує друга.

– Заробили – насилу ноги домчали! – додає третя.

– Ще й у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:

– Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! – носиться її гук вподовж улицi.

У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

– Тю! тю! – тюкали дiвчата, удираючи вперед.

– Благословiть колядувати! – одно желiпае Ївга.

– Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:

– Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.

Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.

Весела пора – колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…

На Христю – як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.

– Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, – казали дiвчата.

– Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, – зло увернула Ївга.

– Не твоєї звички, – реготала Христя.

– Або, як додому вернешся, мати вилає, – одгадувала невеличка Прiська.

– Хай лає, зате нагуляюся! – одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.

– Дiвчата! парубки… – хтось сказав.

– Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! – желiпнула Христя.

– Тю!.. – одгукнулися парубки.

– Тю-ю-ю! – гуконула Христя.

– Христе! Не займай: може, чужi! – обiзвалась Горпина.

– А як чужi, так що?.. – I ще дужче гуконула: – Тю-ю!

– Трррр!.. – роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi – у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.

– Лови! лови! – гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки – свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.

– Ти куди так розiгнався, роззяво? – скрикнула та.

– За тобою. А ти куди втечеш?

– Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!

– Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? – почав жалiбно Федiр.

– А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!

– Хай каже… Казаному кiнця немає.

– Немає! А совiсть е? Осоружнi! – скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.

Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.

– Так пiдемо купно колядувати? – питали хлопцi.

– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дiвчата.

– А ви не дуже?

– Все ж не так, як ви.

– Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.

– Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.

– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.

– А ми втечемо.

– А ми доженемо.

– Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.

– Побачимо.

Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.

Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.

– Чи були, дiвчата, у матерi?

– Були.

– Бач, а ми не були.

– Гарнi!

– Певно, вона не спить. Ходiмо.

– А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.

– Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, – одказала Христя.

– Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся – проведемо, – кажуть парубки.

Христя противилася, одступає назад.

– Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…

Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.

– Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.

– Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.

– Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.

– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, – доводили дiвчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

– Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.

– Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.

– А твоє яке дiло? – визвiрилася Ївга.

– Я Христю одведу, – сказав Тимофiй.

– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, – одказала Христя.

– Тимофiєвi Ївга! – гукнули дiвчата.

– Так, так! – згодилися хлопцi. – Тимофiй Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федiр – Христю, – дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.

– Становись, братця!

I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим – у праву, третiм – прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своєю дорогою.

Горпина i Христя – одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний i е», – думає вiн, мовчки бейкаючись.