Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

– Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас – пусто, пiдемо до нас – недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, – як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?

– Було всього, – одказувала, зiтхнувши, Христя.

– Правда, дочко, правда: всього часом буває.

– Часом – з квасом, а порою – з водою? – каже Одарка.

– Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись! – одказує Прiська.

Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад – знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, – тiльки про те й рiч.

– Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, – спиталася Христя, щоб перервати розмову.

– Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.

– Я вже не хочу їсти, – одказала Христя, устаючи i хрестячись.

– Така ж ти, – сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.

– Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, – весело замовила Христя, збираючись виходити.

– То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, – сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило – чого так швидко утекла Христя?! «Приїхала до матерi в гостi, – думала Одарка, – i побiгла до чужих!»

– Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? – спитала, помовчавши, Одарка.

– Отак, як бач! – гiрко одказала Прiська. – Хвалиться: хазяйка – добра людина, а проте – бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли – вези, не вгинайся!

– Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.

– Гей, ти, дiвко! Дiвко! – донiсся знадвору Карпiв голос. – Куди се?

– Прощайте! Пiду, – одгукувалась Христя.

– Бач – добра: матiр покинула, а сама навдьори!

– Хто се? – спиталася Прiська, дослухаючись.

– Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

– Здрастуйте в хату! – привiтався вiн.

– Здоров, Карпе!

– Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

– То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, – одказала мати.

– А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

– Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, – хвалила Одарка, розглядаючи булку.

– Коло того ходять – одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, – одказала Прiська.

– Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам – чорний хлiб з остюками? – спитала Одарка.

– Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.

– Пани та багачi! – нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.

– Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, – зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть – спасибi їй! – Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати – все краще. А й не вiддасть – хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?

«Пiвроку, – думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка. – Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов – хiба от долею…»

Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла – все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга – вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… «Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!»

Христя слухає таємну розмову подруги – i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

– А знаєш?.. Менi шкода його, – зiтхнувши, сказала Христя.

– Кого?

– Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се – плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, – не каятимешся.

– Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! – закопиливши губу, одказала Горпина. – А чому ж ти не виходиш?

– Я – друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

– А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? – забиває баки Горпина. – Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

– Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

– Тобi таки вдає на те кохання! – додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

– Бажаю й тобi так! – одказала Христя.

– Не хочу, не треба! – затрiпала руками та. – Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! – i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi – очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, – так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що – вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

– Федоре! – не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

«Не пiзнав», – подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця – i ущипнула… «Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то – вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!..» Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

– Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, – з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша туга. «Чи я справдi збожеволiла? – подумала вона. – Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих».

– А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… «Немає?» – «Нема», – кажу. «Бач, – каже, – недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене – i в хату не наплювала!»

– Та я й сама не рада, що пiшла, – сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер – дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося б їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр – його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.

Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає її, так їй важко та трудно.

– Чого ти, дочко, сумуєш? – питає мати i рае: – Ти б пiшла до Одарки. Христя зiбралась – пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй – слова важко сказати: думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить – мовчанку справляє, а бiля серця щось в'ється, якась гадина уп'ялася у його, ссе-кусає…

– Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, – каже Христя матерi, вернувшись додому.

– Чого ее так, дочко, поспiшаєш? Одпрохалася до понедiлка, а поспiшаєш сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдної?..

– Я й сама не знаю, що зо мною… Так менi важко, так трудно!.. Серце щемить чогось… Менi все здається, що хазяїн вернувся.

– То що? Хiба ти сама, своєю волею пiшла? Тебе ж пущено… I не насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i не надивилася на тебе… – додала жалiбно мати.

Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, – i нiчого не вiдказала матерi, тiльки сама собi рiшила завтра ранiсiнько рушити в дорогу.

I вона здержала своє слово. На другий день ще до свiту устала, зiбралася, попрощалася з матiр'ю – i пiшла. Приходила Одарка побалакати; прибiгла Горпина узяти на улицю з собою; ще двi-три знайомi дiвчата забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а Христя вже далеко була.

– Чого ж це вона так швидко вибралася? – спитала Горпина. – Хвалилася – до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.

«Втекла… втекла!.. Прибiгла – наче вогню вхопила, i, як дим той, зникла… Втекла…» – думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.

VI

Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його. Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору, серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… «Чи гаразд то там? Чи вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так ниє, чогось воно трудно так б'ється… Ох, скорiше б, скорiше добратися!»

I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi – вiн якраз на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою. «Ще рано, – думає Христя. – Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води нап'юся, спочину трохи i Мар'ю провiдаю. Як то там вона?»

Думки про Мар'ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго… Може, немає Мар'ї; може, вона вже покинула – пiшла у мiсто… «Мiсто! i вп'ять мiсто?!» – подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло її за серце. «Ну, чого се я?!» – утiша сама себе, утираючи знiчев'я набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.

Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до неї гук-крик. «Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити», – думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.

– Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi? Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, – i, скрутивши разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.

Той похнюпившись сидiв – мовчав.

– Мовчиш? мовчиш? – заривала знову Явдоха. – I що з тебе за чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в'язах не вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то – як з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди – як сич надувшись, журися та жди, поки вернеться… Дожидайся – дiждеш!

– Ну, чого ви в'язнете до мене? – гiрко промовив чоловiк. – Хто ж, як не ви, i вигризли її з двору?

– Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум наводила? Я її вигризла?! Що ж я – собака, по-твоему? Га?

– Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм пеклi, прости господи, проживеш? Кам'яне – i те не здержало б вашої гризнi!

– А що ж, по-твоєму, – мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi – мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!! Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…

– То чого ж ви i клопочетесь?

– Чого? чого? – аж стрибала стара. – Ох, ти, голово дурна! Чого клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив'язала… щодня сирицею манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу! на твою голову дурну! – I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату. Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.

«Нi, не зайду, – подумала Христя, стоячи за коморою. – Чого? Мар'ї немає дома, краще тягти далi», – рiшила вона, повертаючи на шлях.

«Отже таки Мар'я поставила на своєму, – лiзло їй у голову, – кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут – i мати лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй жити? А втiм – бог Знає! – не од добра тiкають люди. Видно, залила стара за шкуру сала…» I Христя рiвняла себе до Мар'ї, згадала про свою долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо от хазяйка – у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю, нарiкає на неї… Життя – як те колесо котить: того униз несе, другого угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе дурними надiями?

Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… «Хоч би вже до мiста швидше!» – думає, поспiшаючи.

Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в'ється дорога з гори в долину, круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце, сiдаючи, косими парусами обдає тi лани – i горять вони всякими кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха колише. потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. «От би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала», – подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.

Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю. Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.

«Чи то ж то хазяїн звернувся?» – подумала Христя, зирнувши на хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй заспiває?.. Не перейшла – перелетiла вона базар i мерщiй повернула у свою улицю.

Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно, тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.

Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i – як пуститься З двору!..

– О боже, боже!.. – шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi зостановлювалися, дивувалися.

– Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? – допитувалися одно в одного i, не дознавшись, проходили.

Вона побiгла на базар до крамницi – i тiльки бiля неї запримiтила, що крамниця була зачинена.

– А хазяїна не бачили? – божевiльне допитувалась вона у приїжджих.

– Якого хазяїна? Шукай собi!

Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт, постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.

У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав нишком.

– Здоровi! – привiталася Христя.

їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як божевiльна, вона кинулась до дячихи.

– Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.

– З якою хазяйкою? – суворо спитала дячиха.

Христя тiльки ламала руки та трусилась:

– Iдiть, Хряста ради.

– Куди – до вас? – гарикнула дячиха. – Багато вас у гаспида е! Куди я проти ночi пiду?

– Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, – насилу знайшлася Христя.

– Що ж там у вас?

– Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у хату» а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! – i Христя зайшлася плачем.

– Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, – сказала дячиха. Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її, страх трусив усю…

В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.

– Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, – тремтячи, каже Христя.

– Чого боїшся? Маленька! – скрикнула дячиха i, як та шулiка, посунула в хату. Христя за нею.

У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину, вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i, нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.

– I ти вернулася? – гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.

– А Олена Йванiвна де? – спитала дячиха.

– Нащо вам Олена Iванiвна?

– Нужно! – гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю. Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком; а далi – За свiтло, в кiмнату.

Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима – синi мiшки; рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало – то було послiднє змагання життя зi смертю!

– Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! – стиха обiзвала її дячиха. Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.

– I сам не знаю, що з нею, – казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку вгору, щоб яснiше освiтити болящу. – Кидав здоровiсiньку; вернувся – отак, як бачите! – I вiн положив свою руку на її руки. – Холоднiсiнькi!

Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка – i заметалася на постелi.

– Не буду! Не буду! – забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.

– Ви б за батюшкою послали, – пораяла дячиха. Загнибiда махнув рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.

– О нещастя, нещастя! – замовив вiн.

У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi, зводила руками угору, потягалася…

– Чорного платка! Чорного платка! – крикнула дячиха. – З^рч'гii очi…

Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась, страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались чорнi плями: набряклi жили кидалися – бились; корчi гнули руки, ноги; боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї. Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип зубiв – i зразу все затихло…

Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…

Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив: «Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?»

Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.

– А ти бiжи до сусiд. Скликай – хай iдуть обмивати. Та забiжи i до старого – хай бере псалтирю читати, – наказувала дячиха Христi. Та стояла як укопана.

– Чого стоїш? Бiжи! – гукнула дячиха.

Христя, не знать куди i чого, побiгла.

Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи. Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не пам'ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо шептала: «Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!» Жiнки мовчки хитали головами.

Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми. Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.

– Молода така, – жити б та бога хвалити – нiт же… – шептали знайомi й незнайомi.

На Христю – як найшло що: безпам'ятна, наче з-за угла прибита, вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:

– Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!

Мов п'яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у неї серце, замираючи, стука…

– Це ти сидиш? – почувся над головою знайомий голос. Христя глянула – перед нею стояв Загнибiда.

– Чуєш: тiльки слово кому – не животiтимеш! – прошептав вiн i пiшов З двору.

Христя мерщiй втекла пiд комору.

Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно гомiн людський; а хто гомоне – не видно. У причiльне вiкно свiте свiт. Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а одвести очей, одiрватися вiд того свiту – вона не зможе. Оце й похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на широкiм просторi…

Ще вертаючись у мiсто, Христя запам'ятала ту мiсцину пiд липою, звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла – що застала?..

Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе… Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю – немає, далi – в кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж – хазяйка… Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять – тлiють, мов роздута жарина… «Що це з вами? недужi?» Вона тiльки хитає головою та щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… «Не було… не було… Ох, смерть моя!» – тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула – i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський; баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла куди…

Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя прокинуласьопам'яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала – що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши – що далi? Iти у село до матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй тепер – як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися – пусто, i туди никни – голо: кричи, гукай – тiльки твiй голос розходиться по нiмiй пустинi!

Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова горить-палає; в очi – наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати, та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись, сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося серце.

– А ти тут спала? – роздалось коло неї. То питався Загнибiда.

– Знаєш що? – почав вiн далi. – За те, що ти вiрно служила, добре робила, – на тобi та йди собi з богомГ – i ткнув їй у руки якусь бумажку.

Христя глянула на бумажку – сiра та нова, вона ще такої зроду не бачила; пом'яла в руках – лопоче… «Чи грошi це, чи так – шматок паперу?..» Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. «Треба показати… розпитатись…» I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула – бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…

Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.

«Справдi: чого я тут сидiтиму? – подумала Христя. – Розщот дано… пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу – упрошуся, щоб пiдвезли додому».

I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй утiкай, Христе, додому!

I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.