Текст книги "Повія"

Автор книги: Панас Мирний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 36 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]

Мар'я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар'їне, як на долонi, стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками, занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе… Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною стежечкою… Христя струснулась.

– Он уже й мiсяць зiйшов, – промовила вона тихо.

– Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що мене строщило!.. – I Мар'я почовгала до свого лiгва. Христя довго мовчала.

– А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? – спитала, помовчавши, в Мар'ї.

– Якої?

– Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною. Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i не прийдеться з нею нiде побачитись.

– Де вона служе? чи не в Луценчихи? – питає Мар'я.

– I того не скажу.

– А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?

– Вона, вона! – скрикнула Христя. – Як малою була – на нiж упала.

– Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже, уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати – рип! Неначе що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то – тiльки мiсце тепле. «Еге ж, – думаю, – бач, як нашi тихi». Чую – цiлується хтось; так смачно цiлується! «Пiдожди ж, – думаю, – пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…» Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову – рип! А вже сiрiло, i видко менi чорну тiнь… «А що то, – питаю, – до панича, дiвко, ходила?» Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi – як заплаче! «Се ти, Марино? – питаю. – Чого ти?» Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.

– То се Марина? – здивувалася Христя.

– А що ж твоя Марина – свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… «Невже се правда? – думалося їй. – Вона ж добре знає Марину. Сама Мар'я каже, що вона недотрога… Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда, неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…»

I сонна немiч почала колихати Христю.

IV

Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар'я на нiч, та вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було треба, – нема Мар'ї. Пан збирається на базар.

– Скажи Мар'ї, щоб на базар iшла.

– Мар'ї немає, – одказує Христя.

– Як немає?

– Немає.

– На чорта й краще! То збирайся ти.

Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i – готова.

Недалеко вже й до базару – палицею кинути. Уже й вози видно, крик i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.

– Здрастуйте, Антон Петрович, – скрикнула до пана, простягаючи руку. – На базар?

– На базар.

– Будемо ж разом iти.

– Чого се ви однi? – питає пан.

– Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.

– I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки зговорилися на сьогоднi.

Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки. Коли чує – наче що штовхнуло її в бiк. Зирк – Марина!

– Здорова, Марино! – призналася Христя.

– Христя? – скрикнула та. – Де ти взялася?

– Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.

– Як же се? А дома хто?

– I вже тепер дома! – понуро одказала Христя.

– Як саме?

Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару. Пан повернув в одну руку, панi – в другу.

– Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене – докажу, – просе Христя.

– Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! – i обидвi розiйшлися.

Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя, подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина – панночкою виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… «I скора яка стала – зовсiм не та Марина!» – думає Христя, поспiшаючи за паном.

На базарi не барилися: купив пан м'яса та зiлля, з тим i вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню – лежить на полу Мар'я, голова платком закутана.

– Ти де була, вiялася? – скрикнув на неї пан.

– Я нездорова, – не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар'я.

– Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i здорова! Марш!

Мар'я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа – один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м'яса!

– Де се ти? Хто се тебе? – скрикнув здивований пан. З тих балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар'я тремтiла, мов у трясцi.

– Господи! – каже пан. – Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка ударила хоч раз – якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як москалi он як морду розтовкли – так i нiчого!

Мар'я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите обличчя Мар'їне не сходило з-перед її очей… «Що се з Мар'єю? Невже се той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?» Жаль пройняв наскрiзь Христине серце.

– Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, – з-пiд платка загомонiла плакучим голосом Мар'я. – Я тобi несказанно дякувати буду.

У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич її панi у горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки пан вийшов кудись, вона почала прохати:

– Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки Мар'ї З двору. Куди вона пiде, страшна така?

– Та що ж там з нею?

– Збита вся – курцi нiде клюнути!

Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли вона глянула на Мар'ю. Пораявши якоїсь мастi, вона одiслала її в комору.

Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб не було задержки, не було ремствування на Мар'ю. Надвечiр виморилась – страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши вечерю, вона пiшла до Мар'ї в комору.

Мар'я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар'я не сходить з думки. Кругом темно – хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед очима – вона, Мар'я, уся збита… Стулить вона очi – i перед закритими очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо, неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той – так i куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло… Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.

– Мар'є! то ви? Мар'я заридала.

– Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.

– Нiчого менi не треба, – з плачем одказала Мар'я. – Христе! Iди сюди. Iди, ляж коло мене.

Христя помацки побралась до Мар'i.

– Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.

– Коли б ти знала, Христе, як важко! – трохи перегодом почала Мар'я. – Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?

– Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так побив?

– Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година! Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку – оженився б. Я йому сказала. «Не вiр, – каже, – люди брешуть». Пам'ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i на другу нiч ходила – теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не ходила. А вчора уранцi чую – перснi купує, либонь, уже у них дiло покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. «Нащо се, – питаю, – ти перснi купував?» – «А твое какое дело?» – «Як яке дiло? – одказую йому. – Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, – кажу, – все знаю, хоч ти i криєшся вiд мене. I не думай, – кажу, – вiнчатися. Ото, як перед богом, хвалюся – я тобi слави нароблю!» – «Ты? ты?» – визвiрився вiн. «Я! Я!» – кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в другий!.. – так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною, знаю тiльки, що опинилася надворi.

– I такого б ката я любила! – здивувалася Христя. – Я б його ще на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!

– Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, – каже, важко зiтхнувши, Мар'я. – Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака, лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе не страчу – йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi – одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi – задави, залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не мучиться, як я мучуся! – I Мар'я, припавши на плече до Христi, гiрко-гiрко заридала.

Два днi пролежала Мар'я, а на третiй – панi загомонiла:

– Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! – Треба вставати. Устала Мар'я – тiльки тiнь її – схудла-змарнiла. Сльози та туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона i на базар i всюди бiгає За Мар'ю.

У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.

– А що ж ти не приходила?

– Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, – обiцяє та.

Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно, коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились? Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї? Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого не слiд.

Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр, за ворота – Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в хатi. «Збрехала Марина, – думала Христя. – Та яка ж вона брехлива стала!»

Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича – не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти – вiльно, просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар'ї, котра чогось змерзла i побралася аж на пiч.

– Бачила сьогоднi Марину. Казала – прийду пiсля обiду, та й збрехала!

– Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! – вiдказала Мар'я.

Христi приходилося вiрити Мар'ї на слово. Справдi, коли б у Марини не було кого, чому б їй не прийти? Видно, правду Мар'я каже… Та й проклятуща ж ся Марина! «Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в панi – сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого ока!» – думає Христя.

Коли се – дверi рип! i – на порозi появилася Марина. У бiлому ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав'язана чорним шерстяним платком, – баришня або багата мiщанка, а не наймичка!

– Марино! голубко! А я думала – збрешеш! – скрикнула Христя i кинулася подругу обнiмати та цiлувати.

– Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не можна було: поки управилася та прибралася.

– Роздягайся ж та сiдай спочинь, – турбує Христя подругу. Та почала роздягатись.

– Та яка у тебе свита? – дивувалася Христя. – А плаття? Бач! Та гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та голуба лента, що є косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не пiзнали б! – торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i ззаду, i з бокiв.

Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе, любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi – вона здавалася ще вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi блищав великий срiбний дукач, а по боках його – два менших. Коси калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице червонiло, вiддавало здоров'ям, очi грали радiстю.

– Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, – обiзвалася Мар'я, виглядаючи з-за печi.

– Здоровi були, Мар'є! – привiталася Марина. – Я вас i не примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором – лiтом на печi!

– Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, – зiтхнувши, одказала Мар'я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої хати почув.

– Кого ви там вихваляєте так? – спитав вiн, просуваючи голову у дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо дивилася йому у вiчi.

– Та й молодець же дiвка! – похвалив панич.

– Собi такi удайтесь! – не то з жартом, не то образливо одказала Марина, не спускаючи очей з панича.

– Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! – жартує той.

– То-то й є! – одказала Марина i, глянувши на Христю, зареготалася.

Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за пiч.

– Козир-дiвка! – похвалила паничевi Мар'я.

– Чия вона?

– А вам нащо?

– Так, хотiв знати.

– А кортить? Хай кортить, не скажу, – дратує та. Панич пiдняв брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя, штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.

– Пiшов? – спитала Марина.

– Пiшов! – одказала Мар'я.

– Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, – смiючись, каже Марина.

– А що, i у вас такий панич? – спитала єхидно Мар'я. Марина крутнула головою.

– Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, – образливо одказала Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не пристала до Марини розказати що-небудь.

– Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей, тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина – здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?

Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала, коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар'я лежала на печi, мовчала.

– Що ж, тобi наравиться город? – спитала Марина, коли про село та про знайомих перебалакали.

– Сумно якось… людно дуже, – одказала, роздумуючи, Христя.

– А тобi, Марино? – обiзвалась Мар'я.

– Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село – не пiшла б! I не пiду… Нiколи! нiколи! – граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.

– Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?

– Пiдождiть трохи – i Христя зживеться. Ось свято настане. Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю – повно всюди, народ як плав пливе… та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!

– Христя не любить городських уборiв, – сказала Мар'я.

– Христя? – скрикнула Марина. – То вона тим, що нiколи не наряджалася.

– Чому не наряджалася? Наряджалася, – збрехала Христя.

– Коли? Ану нарядись, ми подивимося.

– Не хочу.

– Мар'є! Устаньте, та нарядимо її, – скрикнула, схопившись, Марина.

– Не хочу! не хочу! – замахала руками Христя.

– Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися. Мар'є! уставайте-бо, – усмiхаючись, каже Марина.

Радiсть Марини перейшла i на Мар'ю: запалi сумнi очi почали тихо загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар'я тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала утiкати у горницi. Марина погналася за нею.

– Нi, не тiкай, бо не втечеш! – придержуючи, каже Марина. Христя противиться.

– Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, – умовляє Марина.

– Та що ж я для тебе зроблю?

– Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.

– А як пани на той час зiйдуть!

– То що? прийдуть – подивляться! – каже Марина.

– Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й розрядитися, – увернула i Мар'я.

– Нуте, Мар'є, ми її спершу розчешемо, – турбує Марина. – Сiдай! Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?

Поки Мар'я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе волосся, як хвиля, падало аж додолу.

– Та й коса ж у тебе! От коса! – хвалила Марина, проводячи гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд Христi, щоб розчесати краї, – таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси; товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела та чесала, Мар'я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв'язавши калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала, одстовбурчилася – гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся, невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п'явки, чорнiли над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало – зразу не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.

– А гарно як! Господи, як гарно! – скрикнула, глянувши, Марина. – Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар'я кинулась у горницi за дзеркалом.

– Дивися! – сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж iскорки в очах замиготiли.

– Бач. Не я тобi казала? Бач! – торохтiла Марина. – А якби ще сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!

Мар'я здивувалася Марининiй дотепностi:

– Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!

– Тепер скидай оце ганчiр'я та надiвай… Що в тебе є? – порядкує Марина.

– Спiдниця, корсетка, – каже Христя.

– Якби до корсетки вишивана сорочка.

– У мене е; я зараз, – кинулася Мар'я i не забарилася принести з комори тонку вишивану сорочку.

– То оце сорочку скидати? – скрикнула Христя. – Не хочу!

– Надягай поверх! – гукнула Мар'я i, зiбравши сорочку, перекинула через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу; мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар'я, i Марина зареготалися.

– Оце якби панич зайшов! – сказала Христя.

– Нужен вiн нам! Як нарядимося – хай тодi подивиться, – вiдказала Марина, пiдбираючи i ув'язуючи кругом стану сорочку.

– Надягай мерщiй спiдницю! – гнала знову Марина. Хапалися, мов не Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан, урiзаючись у боки червоною крайкою.

– Тепер корсетку надягай, – держачи в руках корсетку, поспiшала Марина. Надiла й корсетку.

– Держись рiвно!

Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина смикала Христю. Ось уже все готово.

– Ану, дивись! – скрикнула Марина. Мар'я пiднесла дзеркало.

– Пiдожди, ще не все! – I Марина мерщiй скинула з себе дукачi, намисто i начепила Христi на шию.

– О, тепер так! – сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.

їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки, доглядали невсипущi очi, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечiр поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров'ям i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної корсетки, мов пучок квiток, нав'язаний на руки; корсетка чорнiла, а ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед лiсу, густо укрита трав'янками.

– Бач! бач! бач! – кричала Марина, жартiвливо б'ючи Христю по плечi. – А казала – погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до ладу не нарядяться. Адже правда, Map'є?

Мар'я стояла, дивилася – i очi її розбiгалися.

– От бач! От що значить – до лиця, – вимовила вона, зiтхнувши, мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.

– Глянь та подивись на себе! – муштрує Марина Христю. У Мар'ї очi Заграли.

– Знаєш шо, Христе? – почала вона тихо. – Пiди оце до панича.

– Боже мене храни! Щоб вигнав?

– Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, – каже й Марина.

– Знаєш, що зроби? – рає Мар'я. – Увiйди та й кажи: просили барин i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте? Тi, до яких вашi пани поприходили.

– Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! – пада коло неї Марина.

Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.

– Тiльки не смiйся!

Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за клямку, одчинила дверi. Мар'я й Марина поступили за нею до одвiркiв.

– Здрастуйте! – привiталася Христя.

– Здоровi, – одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.

– Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.

– Якi пан i панi?

– О-о, хiба не знаєте? – щебече Христя, усмiхаючись. Марина зачмихала; Мар'я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд дверей, вставила у їх голову.

– А почiм же я знаю? – каже панич.

– Там i вашi пани… – наводила Христя.

– Пiзно вже, – каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. – Кланяйся i дякуй. Скажи – зiбрався спати.

– О Мар'є! О лихо! О не видержу! – затуляючи рукою рота, шепотiла Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.

– То так i сказати? – пита Христя.

– Так i скажи.

– Прощавайте ж.

– Iди здорова.

Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар'я i Марина пiдняли нестямний регiт.

– Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! – носилося по кухнi, ламалося у дверi до панича.

– Що там таке? – промовив вiн сам до себе i, мугикнувши, напрямився в кухню.

Марина i Мар'я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам усмiхнувся.

– Так оце той посланець! – сказав вiн, хитнувши головою на Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у долошки, заливаючись реготом; Мар'я, припавши до полу, вiд нестямки тремтiла уся, хапаючись за живiт.

– Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! – жартував панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.

Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою хату i почав оглядати.

– I ч, гарна яка! I ч, яка хороша стала! – хвалив вiн, трiпаючи своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом якiсь любi i важкi почуття, – так загоряється гнiт, коли до його пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.

– Славна! – мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела голову.

«Чи вiн се сказав, чи нi?..» Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.

– Що вiн казав? Що казав? – зашепотiли разом Марина i Мар'я. Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.

– Нi, з вами кашi не звариш! – промовив голосно панич, закриваючи книжку. – Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?

– Христя вмiє! – гукнула Марина.

– Я не вмiю, – похнюпившись, тихо одказала Христя.

– Та ну, годi! Де ж не вмiєш? – уговорює Марина. – Умiє, умiє, – доводе паничевi.

– Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я послухаю. Я люблю простi пiснi.

– Так я ж не вмiю, – одмагалася Христя.

– Поведемо її! – скрикнула Марина i разом з Мар'єю ухопили Христю пiд руки i умчали в паничеву хату.

Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i Мар'я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї, ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце. Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку – не пускає. У тiм мiсцi, де обхопили його пальцi руку, – кров б'ється, кидається жила.

– Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. – I, все кажучи, береться за папiр i перо.

Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його? Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар'я та не Марина повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх нетерпляче ждання.

– Та я не вмiю! – скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози виступили на її очах.

– От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, – просе панич.

– Та ну-бо, Христе! – штовхнула її Марина пiд бiк.

– Ох! як менi душно! – зiтхнула важко Христя. Знову мовчання, знову ждання.

– А що, гарно? – скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i Мар'я; панич нахмурився.

– То й не заспiває нiхто? – спитав вiн суворо.

– Нехай Марина попереду… менi душно, – одказала Христя.

– Я не вмiю спiвати, я розкажу, – згодилася Марина. Христя мерщiй скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.

– Якої ж вам? Гриця знаете? – спитала.

– Нi, не знаю.

Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо, записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала коло Мар'ї. «Отже розказує Марина, – думалося їй, – та так смiливо, так гарно, а вона – не може. їй – соромно… Чого? Та й дурна ж я яка!..» I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!

Марина скiнчила.

– Пишiть другу! мерщiй, – промовила вона.

– Сiдай же! – каже Марина, схопившися з стiльця.

– Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.

I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi язик її розв'язувався, пам'ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…

 
Не йди, дiвко, за удiвця, —
Буде тобi лихо!
 

– дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно, i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають непримiтнi мишки.

– Уся! – скiнчивши, скрикнула Христя.

– Ух, гарна яка! – сказав панич i положив перо. – Бач, а казала: не вмiю, – укорив вiн Христю.

– Та вона як знає їх! – тримаючи його за плече, каже Марина, – то й шоту немає!

Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду. Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе. Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi, вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!

– Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.

– Добре, добре, – хмурячись, одказує панич. – Нехай ще другим разом, тепер я втомився.

– Годi! ходiмо, – каже Марина, направляючись iти.

– Постiйте, – каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника, подає Христi.

– Навiщо? – пита та.

– На! – настоює вiн.

– Нащо? – аж скрикнула Христя.

– Та бери, дурна! То за пiсню, – каже Мар'я.

– Не хочу! – засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.

– Та й дурна ж яка! – зареготавшись, каже Марина. – Давайте менi, давайте, я вiзьму.

Панич нехотя подав. Мар'я, побачивши, що недавнiй лад якось порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.

– Спасибi вам! – щебече вона, вертячи семигривеника в руках. – Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко – дукач буде. Гляну на дукач – i вас згадаю! – свiтячи очима, додає Марина.

– Добре, добре, – глухо одказує вiн.

– Чому ти, дурна, не брала? – доноситься з кухнi голос Мар'ї. – Панич розсердився!..

– Хiба я наймалася розказувати? – скрикнула Христя, аж панич кинувся.

– Чого там вони? – обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич зачинив за нею дверi i заходив по хатi.

Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров, збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку, притис до свого лона!.. «Х-ху ти! Та й смаковита ж!» – махнувши рукою, мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу – важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От уже хльорка! I «дукач напам'ять», – кривив вiн її в думцi… Та вже ж! – промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… «Уже менi тi помiчницi!» – трохи не скрикнув вiн i схопився.

– Христе! Дайте води! – гукнув вiн крiзь дверi. «Хоч ще раз подивлюся на неї», – думав вiн i як же то кисло скривився, як воду унесла не Христя, а Мар'я.

– А та?

– Там з дiвчиною зосталася.

Вiн припав гарячими устами до холодної води.

– Ну, та й розпалила ти панича, – хвалилася Мар'я, вийшовши в кухню, – так повен стакан одним духом вимчав!

Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.

– Чого се ви так засмутилися? – спитала Мар'я, дивлячись на дiвчат.

– Ох, пора вже менi додому! – скрикнула Марина i, схопившись, почала збиратись.

– Їв нас панич е, не думай! – торохтiла вона, одягаючись, до Христi. – Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я попрошу, вiн Заграє нам.

– На ж намисто! – здiймаючи з шиї, подає Христя.

– Не треба. Як прийдеш – тодi вiддаси. Чула ж: приходь. Прощавайте!

– Голiнна до паничiв, аж труситься! – промовила Мар'я, як Марина окрилася в сiнях.