Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– То – що?...

– Я боюся говорити про це, Федоре!.. Ліпше не питайте мене.,.

Сусід задумався...

– Хто зна? – сказав по паузі. – Може це й ліпше!... У всякому разі, пам’ятайте, що і я, і моя жінка дуже вам співчуваємо і бажаємо зо щирого серця, щоб все закінчилося для вас якнайліпше. А коли почуєте, що говоримо про вас зле – не ображайтесь; ми мусимо так говорити. Коли б вас питали про нас, говоріть також якнайгірше, і тим зробите нам лишень прислугу. Такий тепер світ!... Пам’ятайте мою пораду, покладайтеся завжди на мою поміч у межах можливого, звичайно!... До побачення! – і він схиляється до моєї руки

Значення цього остереження я розуміла добре, і тому знову викликала телеграмою свекруху, а сама тимчасом почала пакувати на всякий випадок речі.

З продажем меблів нічого не виходило – купців не було. В Совєтському Союзі люди взагалі ніколи не почували під собою твердого ґрунту і жили переважно «на валізках», тому на якесь устаткування попит був завжди слабий, а особливо тепер, коли в повітрі повисла якась нез'ясована тривога. Легко можна було продати лишень білизну і одежу, навіть ношену і стару. Але я того мала небагато і тримала його на крайній випадок.

Свекруха приїхала також розчарована, що попередні купці які вже рік торгували будинок, тепер відступили і не давали жодної ціни.

А з інституту приходили щодня питати, коли буде вільне мешкання, що вже було призначене для нового професора, і грозили викинути мене на вулицю.

Єдиний вихід був – виїхати. Але як виїхати коли не було грошей?!

Я почувалася, як муха, що заплуталася в павутинні строкатого хижака: відчувала неминучу загибель, але врятуватися не могла.

Та в нещасті помогло нове нещастя: захворіла старша дочка на кір. Хвороба йшла тяжко і скінчилася комплікаціями[29]29
  Комплікація – ускладнення.


[Закрыть]. І хоч як було мені шкода дитини, я не могла не радіти з цієї хвороби, як єдиної причини, що унеможливлювала інститутській адміністрації здійснити свої погрози – викинути мене на вулицю: з дітьми в Совєтському Союзі ще найбільше числилася...

Але і хвороба не могла вічно тягнутися. Дитина почала одужувати, а положення ще погіршилося з витратою останнього гроша. Треба було продавати те, що мало попит – одежу.

ОСТАННІ СТОРІНКИ

В пам’ятну неділю 22 червня 1941 року[30]30
  У книзі через друкарську помилку зазначено не 22 червня 1941 року, а 21 червня 1951 року.


[Закрыть] я збираю якісь речі і виношу їх па базар. Продаю все досить скоро і за порівняно добру ціну і, втішена, біжу щось купити. Але мене чекало нове розчарування: між столиками панувало замішання, продавці чомусь поспішно ховали неспродані товари, не звертали жодної уваги на покупців і втікали з базарної площі.

Я скоріше випрошую, ніж купую, в якоїсь селянки трохи молока, і все ще думаючи вад дивним настроєм базару, спішу додому.

В дворі зібралися майже всі мешканці нашого будинку і про щось пожвавлено розмовляли. Зауваживши мене, підкликають до гурту і питають, чи я знаю, що почалася війна. Це було таке несподіване, що мені запирає дух, і я прожогом влітаю до хати.

– Мамо! – кричу до старенької. – Мамо, чи ви знаєте?!

Так, вона вже знала, тільки зовсім чомусь не раділа. Але я цілую дітей, обіймаю свекруху і, захлинаючись від радости, повторюю:

– Ми врятовані! Ми врятовані! Нема сумніву, що більшовиків розіб’ють!

– Тихше! – холодно зупиняє мене мати. – Не кричи! Ще нічого невідомо і ще нічого не змінилося, а стіни і далі мають вуха...

Вибігаю надвір і ще раз перепитую сусідів. Ні, сумнівів не було жодних: цієї ночі німці вже бомбардували Київ, Житомир і інші міста.

Вертаюсь до хати і вперше за кілька років почуваю апетит. Ні, не апетит, а голод! Страшний голод виснаженого довгим недоїданням організму. Накидаюся на залишки вчорашнього мізерного обіду, відшукую по кутках дані, напівзапліснілі недоїдки хліба і їм, їм, як Бог зна які делікатеси. їм і говорю без упину. Свекруха зосереджено мовчить і не підтримує моєї розмови...

* * *

В найближчих днях вихорем закрутилися події: мобілізація, хаотична втеча з фронту розгромлених військових частин, горячкова евакуація комуністів, жидів і відповідальних урядовців, бомбардування летовища, а над усім – паніка і безголов’я несподівано заскоченого небезпекою дикого неорганізованого натовпу.

Уряд закликав населення до масової втечі на схід, обіцяючи транспорт і всяку іншу допомогу. Проте виявилось, що транспортових засобів нестає навіть для комуністичної верхівки, і партійні багачі в погоні за автами і підводами платили величезні суми, сварилися і билися, щоб якось впхатися на переповнені вози. Один поїзд, набитий втікачами, що вирвався зі стації, по дорозі був збомбардований, а всі втікачі, котрі залишилися живими, були змобілізовані для направи залізниці. Хто конечно хотів тікати, мусів надіятися на власні ноги і на випадкові авта чи вози, що могли трапитися по дорозі.

В склепах[31]31
  Склеп – крамниця, магазин.


[Закрыть], котрі досі стояли майже порожні, почали продавати, чи попросту роздавати даром споживчі артикули, мануфактуру, взуття і т. д.

Радієві[32]32
  Радієві – тобто передані по радіо.


[Закрыть] звідомлення і преса намагалися представити цілковитий розгром фронту в дуже оптимістичних фарбах: «Наша героїчна Червони Армія, розбивши вщент ворога під містом..., з тактичних міркувань відійшла на зарані підготовлені позиції»... Поруч закликалося до гострої боротьби з слабодухами і панікерами, котрі сміли сумніватися в «нечуваних своєю блискучістю» перемогах Червоної Армії. За необережно сказане слово правди або висловлення припущення про дійсний стан речей на фронті – судили і розстроювали.

А наступ німців розгортався з шаленою швидкістю, і фронт посувався величезними кроками вперед. Паніка зростала.

Я дивилася на все це збоку і злобно посміхалася. Коли мене питали, чи я буду втікати на схід, робила великі очі і вдавала здивовану:

– Тікати?!! Чого? Адже це – перша паніка. Хіба ви не чуєте, як наша доблесна Червона Армія б’є німців? Вона, мабуть, уже перейшла в контрнаступ і буде гнати ворога до самого Берліну...

На кожному кроці стояли пости з цивільного населення, переважно молоді і жіноцтва, що мали «обороняти країну від шпигунів і диверсантів». Досить було якомусь втікачеві з заходу спитати за якусь адресу, як його заарештовували і відправляли для вияснень у НКВД.

Всі були затривожені і непевні, навіть ті, хто ненавидів більшовиків і давно чекав війни.

– Що то буде?... Як той фронт пережати?... – чулося на кожному кроці.

Здається, що на загальному тлі я була незначним винятком. Я не почувала страху ні перед бомбами, ні перед фронтом, навпаки нетерпляче чекала того фронту, як свого спасіння. По довгих безсонних місяцях мене напала якась дивна сплячка. Я спала, як забита, цілими ночами, спала вдень і все далі почувала себе сонною. Досить було сісти нерухомо на кілька хвилин, як уже й приходила втома, очі мої клеїлися, і я починала дрімати. В умовинах вимушеного безділля і воєнних настроїв не було потреби відмовляти собі так потрібного відпочинку, а він був найкращим ліком на мої виснажені нерви, і я, сама того не помічаючи, почала скоро приходити до сил. Зміна була така очевидна, що сусіди і знайомі не могли при зустрічі укрити свого здивування.

– Давіться, дивіться! – жартував Федір. – Всі худнуть і марніють, а ви, можна сказати, «контрреволюційно поправляєтесь»... Та це ж явний політичний злочин отак виглядати в часи загального державного нещастя!».

А я все ще сумнівалася, що визволення стоїть на порозі, і боялася зідхнути на повні груди, щоб не розігнати примари волі. Було дивно повірити у можливість тих змін, котрі могли мене урятувати з долі упослідженої і загнаної звірини і зробити знову людину. Було дивно привикнути до думки, що всі страхіття недавно пережитого лягли темною смугою в неповоротне минуле, а натомість прийде щось нове... Турбот не було, болю також, і це створювало почуття дивної порожнечі, яку часом відчувається у сні.

Та одного разу гірка дійсність дала ще раз себе відчути. Здивована, побачила я, що моя свекруха складає свої речі до мішка, нашвидку переробленого з наплічника.

– Мамо! – спитала я. – Що це має означати? Куди ви збираєтесь?

Мати, ніби дитина, зловлена на поганому вчинкові, здригнулася, потім сіла на ліжко і безпомічно опустила руки, заплакала.

– Мамо! Що з вами? Чого ви?...

– Не .можу! – відповіла здавленим голосом. – Не можу!... Зайве було далі питати, але я питала:

– Не можете?! Чого?

– Не можу лишатися тут... Я збожеволію!... Вчора передавали через радіо, що всі рекурси на старі справи і всі нові процеси переходять до компетенції воєнних трибуналів... Ти знаєш, чим це загрожує? Підтвердженням смертного вироку! Я мушу дістатися до Києва!... Я мушу знати, що буде з НИМ!...

– Мамо!– кидаюся я до старенької. – Не робіть цього! Це нічого не поможе!..

Мати, ніби для оборони від удару, наставила руки:

– Замовчи! – увірвала мене. – Замовчи! Не відбирай мені останньої надії, бо вона єдина дає мені ще сили!.. Я не хочу цієї надії пережити! Як загину, то загину!

В словах її було стільки сили і розпачу, що сперечатися не було сенсу. Тому я обертаюся, виходжу до покою і сідаю коло відчиненого вікна.

Цілий вихор думок закрутився мені в голові, цілий рік розбуджених почувань стовпився в душі і повернув мене до минулого.

Чи ж тільки до минулого?..

I раптом я виразно і гостро відчула те, що чоловік іще живий! Що він живе досі!!! Встала перед моїми очима розпука людини, яка щохвилини очікує виконання смертного вироку!.. І нема виходу, нема жадних надій, нема! Нема жадної близької істоти, котра б підтрима на дусі! Пустка! Страшна пустка смертної келії. Довкола сірі тюремні мури, на котрих шкрябає костистим пальцем таємничі знаки невблаганна смерть!..

Чи ж маю я право тішитися своїм визволенням? Чи не легше було для сумління, коли і наді мною кілька днів тому висів Дамоклів меч?

– А... Може, їхати також разом з матір’ю?..

– Ні! – істерично запротестувало все моє нутро. – Ні!

Переживання останніх років і живі спогади про «пацюків», руденків, цариків та іншої злочинної зграї, особливо тепер, після кількох днів надії – позбутися їх назавжди, – викликали в мене такий непереможний трепет огиди і такої страшної ненависти, що я не могла знести навіть самої думки про нові зустрічі з ними. Це було вище моїх сил! Це було все одно, що з головою кинутися в клоаку!

Ні! Їхати я не могла!

– Отже, що?.. Погодитись? Скоритись?

Чи то призначення, чи гра лукавої долі, яка на порозі нового життя примушує мене вихилити до дна гірку чашу?! А на дні чаші не жовч, а отрута.

Приступ несамовитого жалю роздирав мою душу, і я гризла руки з відчаю.

– Сусідко, ви дома? – несподівано впало від вікном.

Я пізнаю голос сусіда Федора.

– Дома. А що? – питаюся байдужо, що опанована своїм гнітючим настроєм.

Сусід присувається до вікна і, озираючись по сторонах, говорить приглушеним голосом:

– Я прийшов вам сказати, що в місті почалися розстріли... Стріляють всіх родичів репресованих, стріляють всіх підозрілих і навіть тих, хто бодай кілька днів був ув’язнений, байдуже, з якої причини... Втікайте! Втікайте з міста, або принаймні з мешкання!.. Подивіться, – показав рукою на червоні заграви, що виднілися в різних кінцях міста, – це палять документи і архіви в НКВД, в міліції і у всіх інших установах. Кажуть, що в НКВД були заготовлені списки на «ліквідацію» сотень осіб, але в останній момент хтось через неуважність, а може й навмисне, вкинув ті списки в огонь... Тепер ловлять тих, кого пам’ятають.

Тут Федір починає перечислювати знайомі прізвища, кого забрали в НКВД, кого застрелили на вулиці, і кого при спротиві розстріляли у власнім мешканні.

– Вам загрожує страшна небезпека! Кажу ще раз: тікайте! Німці є в сорока кілометрах... Тепер глупо вмирати!.. Переховайтесь десь цих останніх два-три дні. Але вже втікайте, зараз, в тій хвилині!

До моєї свідомости нарешті доходить зміст всього почутого, і я зриваюся з місця;

– Втікати? А діти?

– Це вже рішайте самі. Я сказав лишень те, що вважав своїм обов’язком сказати.

– А ви?

– Я мушу завтра зголоситися до війська: сьогодні дістав покликання. Прощайте! – і сусід зник.

Я почуваюся так, ніби мене хтось вже ловить за плечі. Хапаю то одну річ, то другу, нарешті кидаю все, беру дитячі плащі і набігаю надвір. Знаходжу свекруху з дітьми в садочку, коротко переказую їй останні новини і повідомляю, що мушу зникнути.

Свекруха розгубилася.

– Мамо, не стійте, поможіть мені вбрати дітей, скоро!

– Але ж куди ти будеш тікати? Хто тебе прийме? А діти?

– Всі тікаємо: і я, і діти, і ви також!

– Я – ні!

– Мамо!..

– Я не піду!

– Мамо, не доводьте мене до розпачу!

Видно, що в тоні моєму було щось надзвичайного, бо мати скорилася.

– Ідіть беріть якийсь плащ, але скоро!

– Та почекай, нехай хоч принаймні стемніє!.. Як же так тікати?.. А що. ж діти будуть їсти? Треба взяти якісь речі, то може що виміняємо... Царице Небесна, заступи, сохрани і помилуй!.. Я візьму бодай годинника...

– Ідіть, ідіть! Але чого ж ви стоїте!..

Сгарушка дріботить до хати, але в цьому моменті чується зловіщий гул...

Літаки!

Я вперше від початку війни почуваю страх.

– Мамо! – завертаю з дороги свекруху. – Не йдіть до хати! Тікаймо! Тікаймо!

Пускаємось щодуху бігти. З усіх боків починають гудіти опізнені сирени.

Добре, що мешкаємо майже на краю міста, і нам лишається кілька кварталів, щоб вибігти в поле. Але не добігаймо навіть до половини дороги, як гул чується просто над нами. Падаємо всі під якийсь паркан, тісно притулившись одне до одного,

В повітрі роздається різкий свист, а за ним потужні вибухи бомб. Земля глухо гуде і колотиться. По хвилині перерви атака починається з новою силою.

Я тулю голівки переляканих дітей до своїх трудей і думаю тільки про одне:

– Як смерть – то нехай для всіх відразу!

По якомусь часі бомбардування припинилося, літаки відлетіли, а ми все ще лежимо, боячись поворухнутися.

– Місто горить! Подивіться на місто! – гукає хтось поблизу.

Ми встаємо і каменіємо на вигляд страшної картини: все місто було в огні. Десь тріщали і падали великі будинки, чулися крики людей, здіймалися до неба високі стовпи вогню, і знову чулися вибухи: це вилітали в повітря магазини з амуніцію.

Тепер тікати!..

Біжимо далі, натикаючись на таких самих переляканих людей. Одні бігли вперед, обганяючи нас, другі бігли в противнім напрямі, осатанілі від жаху, з клунками і дітьми на руках.

Нарешті опиняємось за містом серед моря дозріваючого збіжжя і йдемо повільнішим кроком. Перед нами і поза нами видніються постаті людей, що спішать геть в той напрямок, де видніються села.

Діти вже не можуть далі бігти, а ми так само помучені і не можемо їх нести. Сідаємо край дороги трохи відпочити.

Над містом стояла зловіща заграва. Море полумені коливалось під подувами вітру і набирало різних відтінків у вечірніх сутінках.

Раптом на краю міста почав здійматися вгору новий пожар, цілком не подібний до інших. Полум'я било яскраво і потужно, не змішане з димом.

– В’язниця горить! В’язниця! Облили бензиною!.. Вчора возили бензину до в'язниці!.. Вісімсот в’язнів!.. – гукали з жахом перехожі.

– -А-а-й! А-а-а! А-а-а!.. – неслися звідкись дикі звуки. – А-а-а!..

– Що це? – питаю сама себе. – Чи я божеволію, чи це дійсно хтось кричить?

Перевожу погляд на свекруху і втому моменті з горла мені вихоплюється те саме Дике: а-а-а!..

Не знаю, що більше потрясло мною: чи вигляд палаючої могили з сотнями живих жертв, чи невільне порівняння з іншою в'язницею, чи божевільний вигляд матері. Вона була така страшна, як виходець з пекла: з безтямними очима і широко розкритим ротом ковтала повітря, мов риба, викинена на берег, а старечі руки конвульсійно шарпали комір блузки.

– Це ви? – роздався коло нас голос Федора, котрий біг з дитиною на руках. – Ходім далі! Ходім, не зупиняймось!.. Марусю! – гукнув назад до жінки, що бігла за ним з валізкою. – Не відставай, бо загубишся!..

Свекруха не рухалася.

– В'язниця горить! – вишептала глухим голосом.

– Так! Про це говорили ще вчора в місті, але я не вірив! Негідники! Скористалися налетом і запалили живих людей!.. Але не стійте, ходім!

Мати робить перші кроки несвідомо, з поглядом, все ще скерованим до страшного видовища, але потім обертається і йде з нами.

Пройшовши декілька кілометрів, стаємо знову. Недалеко з лівої сторони видніється село. Заходити, чи йти далі?

– Йдемо далі! – командує сусід.

Свекруха рішучо зупиняється.

– Я далі не йду! – заявляє вона. – Я прощаюся з вами і вертаюся назад.

– Куди вертаєтесь? – спитав здивований сусід. – Хіба не бачите, що місто горить? Перечекаємо що десь зо два дні в селі, поки прийдуть німці, а тоді вернемось усі.

– Ні, ні! – вперто відповідає старенька. – Я мушу виїхати ще перед фронтом. Ви забуваєте, що в мене син у в’язниці.

– Знаю про це! Але чим поїдете? Транспорту нема!

– То піду пішки.

– Пішки? Чи ви добре подумали над тим, що говорите?! У воєнних умовинах пройти кілька сотень кілометрів – не на ваші сили! 1... зрештою, що це поможе? Коли в мирний час нічого не можна було зробити, то тепер, в це безголов'я...

Мати знову благально наставила руки:

– Тільки нічого мені не кажіть! – перебила Федора..– Прошу вас, не кажіть! Мене ніхто не переконає! Я не маю чого тратити, хіба саме життя. Але що воно для мене варте, коли страчу сина?.. Як судилося нині загинути, то загину принаймні зі свідомістю, що зробила все можливе, щоб його врятувати.

– Як знаєте!.. – сумно відповів Федір. – Я не смію казати рішучого слова – і подивився на мене.

А я мовчала, відчуваючи, що слова безсилі там, до говорять серце матері.

– Ідіть уже! – увірвала загальну мовчанку мати. – Діти потинялися, а я також мушу поспішати. Хай Бог вас всіх благословить і береже від усього злого. Ви, Федоре, будьте за брата Ользі. Їй, може, потрібна буде допомога... Може, ще побачимось Прощайте!,

Мене охоплює почуття глибокого жалю.

– Мамо – обіймаю я свекруху, цілуючи її руки. – Мамо!.. Лишаєте нас?.. Ідете самі в таку небезпечну дорогу?.. А хто ж вас оборонить у небезпеці?

– Не плач! Якось то воно буде. Дітки, поцілуйте бабуню, бабуня вже йде!..

Вона по черзі хрестить і цілує мене і дівчаток, обіймає сусідів і вертається назад. Потім зупиняється і гукає:

– Олю, чуєш? Я хату замкну, а ключі сховаю під ґанком. Добре?

– Добре, – відповідаю крізь плач.

– Будь здорова! Бережи дітей!

Ми стоїмо ще якийсь час і плачучи дивимось вслід віддаляючійся старечій постаті, що жертвенно йде назустріч пожарищу і смерти, опанована священним почуттям материнського обов’язку.

Мене починають полонити сумні думки: про свекруху, що зараз уже мусіла бути в місті, про чоловіка і про себе саму.

– Що ви задумались? – питає мене сусід. – Тяжко вам? Покиньте безплідні думки! Це нічого, крім зайвого болю, вам не дасть.

– Ах, Федоре! – відповідаю йому. – Часом стриманий біль і приспане горе розпуки лягають важким каменем на власне сумління...

– Залишіть це, Ольго! Ви своєму сумлінню вже принесли належну данину.

– Ви певні того? А, пам’ятаєте, як ще недавно самі сказали, що я маю камінне серце, що я є божевільною?..

– Гм!.. Це було сказане в трохи іншому значенні... Мене тоді, – правду кажучи, – здивувало ваше признання, що ви не можете плакати. Але я тепер бачу, що це був вияв просто подиву гідної твердости характеру і навіть, якщо хочете, героїзму!

– «Героїзму»?! – іронічно підхопила я. – Ні, це не героїзм і не сила характеру! Це щось таке, що взагалі не вкладається в поняття нормальної людини! А ну ж, уявіть собі, що ваша дружина, чи ваша дитина, словом, хтось найдорожчий вашому серцеві – вмирає. І ви, знаючи, що ця наймиліша вам істота знаходиться в агонії, стараєтесь показати твердість характеру: рано встаєте, голитесь, умиваєтесь, снідаєте, берете течку і йдете до праці. Потім приходите додому, обідаєте, часопис і т. д., коротко кажучи, ведете звичайний спосіб життя. Чи ви би могли так робити?

– Ви вибрали невдале порівняння: ваша трагедія носить трохи відмінний характер!

– Моя трагедія, Федоре, чи, зглядно, мого чоловіка, має дійсно відмінний характер, бо вона гірша звичайної смерти! Коли хтось вмирає в колі своєї родини, під опікою своїх близьких – він є ще щасливий! А тут. – уявіть собі! – в’язниця, самотність, тортури, упослідженість і очікування насильної сперти від ката! Який жах, який біль мусить переживати людина, що гине так глупо, безхосенно[33]33
  Безхосенно – марно, даремно (від слова «хосен» – користь).


[Закрыть], безправно. А його жінку, себто, мене, життя в той самий час тримає у своїм звичайнім трибі. Вона не має права віддати належне своїм почуванням, її супружні обов’язки зникають перед обов’язками уряднички до тої мордерської державної системи, котра засудила її невинного чоловіка на смерть. «Поняття моралі. – чи, в даному випадкові, обов’язків, – опреділюється державними інтересами», як сказав був мені директор школи. Спробуйте це пояснити світові, відділеному від нас кордонами і вихованому в родинній і християнській моралі! Спробуйте! Та я ж в очах того світу буду потворою! Зрештою... чи тільки в очах світу? Я у своїх власних є потворою!

Федір поклав свою руку на мою:

– Ви є змучені, поденервовані, а тому і несправедливі до себе. А що ж ви інакшого могли зробити?

– Що зробити?!! Покинути працю, їздити скрізь! Добиватися! Благати! Вимагати! Навіть продати душу!!!

– І що б це помогло? Вас відразу посадили б до в'язниці тільки за те, що ви самовільно залишили посаду. А потім надали б справі характер політичний і...

– Ах, в таких випадках не авансують наслідків рішень!

Федір встав.

– Вибачте, але тепер ви говорите дурниці! Наслідки треба зважувати завжди, а тим більше вам у такому випадкові, бо ви маєте діти!.. От і вилізла у вас істерична жіноча логіка: щойно говорили, що світ вас не зрозуміє, а тепер говорите так, як би самі жили в інших обставинах. Скажіть, де, в якій ділянці умовій, почуттєвій чи фізичній ми мали свободу людського індивідууму? Адже ми раби не тільки у поступуваннях, але навіть у думках і почуваннях! Ми раби в такій повноті значення, яких що не було під сонцем! Тому, коли я смертельно ненавиджу більшовизм, то не так за масове фізично знищення народів при допомозі штучного голоду і смертних вироків, не так за страшні репресії, як за ту безприкладну в цілій історії людства політику, що спотворює навіть найцінніші духом інтелекти і наказує їм робити те, що їй потрібно. І хіба тільки це? Адже взагалі та диявольська система зруйнувала дощенту найцінніші духові, культурні і моральні здобутки людства, виборювані від дикунства і варварства впродовж цілих віків. Ми вже навіть не думаємо про національний розвиток, про політичну незалежність і про всякі інші «високі матерії»! Ми хочемо тільки фізично існувати і мати повний шлунок! Скільки лишилося людей, які думають інакшими категоріями? Думаю, що небагато, та й ті ніколи вголос нічого не скажуть!

Ви кажете, що є потворою. Коли б дійсно так було, то не було б у вас того болю і тих докорів сумління, які отруюють вашу душу. В нормальнім світі ваша поведінка в часи кривавої трагедії вашого чоловіка була би цілком інакша. Але в нас закони середовища були сильніші від волі індивідууму і були наставлені спеціально на те, щоб зламати і спотворити всіх, а особливо людей сильної волі. Оцінки, як бачите, змінюються. Кожен з нас є до деякої міри «потворою», і найгірше те, що не відчуває цього.

Ми ще колись поговоримо докладніше на цю тему... Тепер же раджу вам ще раз, ще останній раз! – скоритися перед невблаганністю більшовицької дійсности і прийняти цей тяжкий удар. Але майте всі надії, що скоро буде інакше!

З тими словами сусід простягнув мені руку.

– Скоро день, і як вже мушу йти. Треба попрощатись ще з жінкою і сином. Бувайте здорові!

– Ідете голоситися до війська?

– Ні! Я, здається вам досить ясно висловив свої погляди. Воювати за більшовизм можна хіба лишень під смертельним примусом, інакше – це злочин! Я можу воювати лишень проти більшовизму, і на цю справу життя не пожалію... Прощайте!

– А куди ж ви йдете?

– Іду ховатися в полі. Тут всім скажу, що йду до міста на мобілізацію. Коли б вас хтось питав, то будете говорити те саме. Добре?

– Добре. Ідіть щасливо і щасливо вертайтеся! Ми з Марусею будемо вас чекати.

– Так, чекайте мене! Я сподіваюся, що при повороті зможу вас повітати з визволенням.

Він міцно стискує мої обидві руці та йде до жінки в стодолу.

Я лишаюся ще сидіти, бо знаю, що спати не зможу. Дивлюсь на порожевілий схід і на бліднучу заграву міста.

Зорі поволі гасли. Від недалекого ставу тягло свіжим ранковим вітром. Завзято кричали півні.

Народжувався новий день!..

Я чекала сходу сонця!

Але, лишень виткнувся з-за обрію краєчок золотого диску, як його заступила грізна темна хмара...

●