Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Ольга Мак

В кігтях НКВД

ФЕЙЛЕТОН «ПРАЦІ»

1953

ОЛЬГА МАК

В кігтях НКВД

Друкарня оо. Василіян

ПРУДЕНТОПОЛІС – ПАРАНА – БРАЗИЛІЯ

Від Видавництва

Після Другої світової війни появилося вже декілька книжок публіцистично-доказового і літературно-художнього характеру про становище України й українського народу під російсько-совєтською займанщиною. Авторами тих книжок є очевидці і свідки, яким недоля судила переживати всі страхіття комуністичної диктатури Кремля і яким під час останньої воєнної хуртовини пощастило продертися на Захід і тут сказати правду про совєтську дійсність.

З під пера очевидця є також чергова книжка про страшну совєтську дійсність – «В КІГТЯХ НКВД» Ольги Мак.

«В КІГТЯХ НКВД» – це художньо оформлені спомини української жінки – матері, яка живо й образово переповідає свою родинну трагедію під час найбільшого московсько-совєтського терору в Україні за Миколи Єжова, шефа НКВД в 1938 році.

Спомини «В кігтях НКВД» появилися перед недавнім часом у формі фейлетонів в одному нашому американському часопису. Є також перекладені на португальську мову й ждуть своєї окремої появи. Та поки це станеться, користаємо з ласкавого дозволу Шановної авторки надрукувати їх в оригіналі, щоб і широкий загал наших читачів у Бразилії міг ближче усвідомити собі нечувану трагедію й мартирологів українського народу під московською окупацією.

Прудентопіль, січень 1953.

В-во оо. Василіян

«ЄЖОВЩИНА»

«Єжовщина» – це одна з найхарактерніших кривавих сторінок більшовицької історії і, з огляду на реальність комуністичної загрози, яка повисла над світом, мусить увійти, як осторога, до міжнародного політичного лексикону. Питома вага подій, яку криє за собою це чудне і часто незрозуміле слово, по ганебности своїй рівняється хіба славі широковідомих гітлерівських «таборів смерти».

Поняття «єжовщина» походить від імени шефа НКВД (Народний Комісаріат Внутрішніх Справ) – Миколи ЄЖОВА, який перебував па цьому пості з 1938 по 1939 рік і який, згідно з останніми повідомленням, мав скінчити своє життя самогубством у шпиталі для божевільних.[1]1
  У дійсності Микола Єжов був страчений за вироком Воєнної колегії Верховного Суду РРФСР/СРСР на початку лютого (чи то 4-го чи то 6-го числа) 1940 року: йому у голову вистрелив із пістолета комендант НКВД Василь Блохін у Суханівській особливорежимній секретній в'язниці для особливо важливих політичних злочинців, що існувала на території Свято-Катерининського монастиря Московської області. (Тут і далі у виносках примітки упорядника інтернетної публікації, крім тих, що позначені як «Примітка авторки»).


[Закрыть]

По суті ж своїй «єжовщина» представляла собою остаточний і завершуючий етап складного і довготривалого процесу поневолення народів, що ввійшли в склад Совєтського Союзу.

Говоримо «завершуючий етап процесу», бо вже за попередніх двадцять років свого панування більшовики систематично і неухильно крок за кроком позбавляли підкорені собі народи всіх давніше обіцюваних вольностей і відбирали їй навіть ті права, якими вони користувались ще в монархічній російській «тюрмі народів». Проголосивши принципове гасло свободи розвитку культур національних по формі, але інтернаціональних по змісту, російський комуністичний уряд поступово і планово нищив провідних людей інших національностей у всіх галузях життя: політичній, економічній, культурно-духовій та заміняв їх москалями або московськими запроданцями.

Голодом і масовими репресіями ослаблялось фізичну потугу народів. Пресова і мітингова агітація йшла наступом на психіку мас, переконуючи їх, що вони найвільніші і найщасливіші під сонцем, і таким способом притупляла їхню свідомість, виховуючи ідеальних рабів. Сказано бо: «справжнім рабом є той, хто не відчував тягаря свого рабства». На допомогу агітації приходили репресії, гострота і сила яких опреділювалася відповідно до численности і значення народу по ступені його політичної свідомости; що більший був нарід, якщо вище стояла його національна свідомість, сильніші були його намагання до унезалежнення від Москви, – тим безоглядніше нищили його більшовики, тим тяжчим утискам він підлягав.

Та всі ці заходи тільки частково досягали мети серед незначного відсотку населення, головно молоді і найбільше відсталого елементу, водночас викликали озлоблення і ненависть серед більшости населення, яке реально дивилося на світ і тверезо розцінювало «благодаті» більшовицького «добробуту».

В умовинах нечуваного безправ’я, репресій і постійного шпигунства, ця ненависть не могла вилитись у реальний чин і тому була нешкідливою. Але па випадок війни, коли державна система похитнулася б під ударами з зовні, ця, довгостримувана залізними вудилами, стихія грозила вибухнути страшною пожежею, а в її висліди не можна було сумніватися.

Отже, страх перед можливістю внутрішніх комплікацій в час війни штовхнув комуністичний уряд до застосування скрайніх заходів «очищення запілля», а їх переведення було доручено новопризначеному шефові НКВД, Миколі Єжову.

«Єжовщина» офіційно проходила під гаслом: «викорінити і знищити до ноги ворогів народу!», а диктувалася ніби наявністю існуванням численних підпільних контрреволюційних організацій, які діяли на шкоду існуючому режиму, а насправді мала цілком іншу, подвійну, мсту:

1. Знищити остаточно весь той елемент, який мав найбільші підстави бути невдоволений існуючими порядками і міг у майбутньому очолити визвольний рух.

2. Жорстокими розправами і масовими мордами заарештованих залякати решту, так щоб вона тремтіла на саму думку про можливість бунту і непокорення.

Оперши основу свого панування на посіяній серед, підкорених собі, мас взаємній ворожнечі, шпигунстві і недовір’ї, більшовики найбільше боялись згуртування і об’єднайся у народів, яке завжди являється першою підвалиною спільного спротиву проти гнобителів. І тому, попереджуючи прямування пригноблених, вони штучно створювали різні «організації» і жорстокими розправами з ними намагалися вабити в людей саму думку про будь-яке об’єднання. От чому в підземеллях НКВД катували невинних людей, примушуючи їх до найдикіших самообвинувачень – участі в неіснуючих підпільних контрреволюційних організаціях, саботажах і шпигунстві на користь «капіталістичних держав». От чому преса і запінені комуністичні агітатори на щоденних мітингах по всіх установах цинічно хвалилися своєю жорстокістю і підкреслювали па кожному кроці, що всяке бажання увільнитися від комуністичного ярма безвиглядне і тягне за собою страшну і безоглядну кару.

Отже, ціллю і завданням «єжовщини» було не знищення активно діючих ворогів совєтської влади (бо їх уже було знищено), навіть не знищення людей з ворожим до комунізму світоглядом (бо довелось би знищити 90% всього населення) – але знищення віри у можливість визволення, умертвлення поривань народів до свободи і незалежности.

Жертвами цієї кампанії у першу чергу почали падати рештки свідомішої національної інтелігенції, кваліфіковані фахівці і селянство. Але потім злива арештів поширилась і на високих партійних урядовців, на простих робітників і найвизначніших людей, очевидно для того, щоб ніхто не почував себе певним і постійним страхом за своє існування намагався зайняти якнайменше місця на «щасливій совєтській землі».

Жах і паніка запанували серед населення. Найменше, необережно сказане, слово, найменша помилка в роботі, найменший компрометуючий факт з власного життя, чи з життя рідні, а навіть знайомих, був вистачаючим обґрунтуванням для смертної кари чи довголітнього ув’язнення. Звичайний, безпідставний наклеп одної особи на другу перетворювався в незаперечний обвинувачувальний аргумент, що мав ті ж самі наслідки. Арешти досягли нечуваної в історії кількости. Смертні вироки стали буденним явищем, а заслання вважалося щасливим закінченням арешту. Недаром повстав у ті часи такий трагікомічний віц[2]2
  Віц (від нім. Witz) – це діалектне або розмовне слово, що означає дотеп, жарт, анекдот чи коротку гумористичну історію.


[Закрыть]:

«Щасливий совєтський громадянин! Він щасливий якщо ще на волі! Коли ж його заарештували – щасливий, що ще не заслали на Сибір! Коли його заслали на Сибір – щасливий, що не розстріляли! А коли розстріляли – щасливий, що вже більше не мучиться!».

Діяльність всемогутнього НКВД не тільки не підлягала жадній контролі, але навпаки, сама була скерована на контролю всього державного апарату, починаючи від Кремля[3]3
  Кремль – старовинна твердиня Москви, а тепер – осідок найвищих урядів Совєтського Союзу. (Примітка авторки).


[Закрыть] і кінчаючи глухим закутком віддаленої провінції.

Про самого Миколу Єжова було відомо, то він ще в часи революції відзначався найбільше тим, що тримався від фронту у віддалі не ближче як 20 кілометрів, а для збудження свого апетиту до їди власноручно мордував різним способом по кілька молодих хлопців, зловлених йому спеціально для тієї мети. Штаб його низових поплічників у НКВД постійно поширювався і добирався з найгірших випадків суспільности – садистичних збоченців і криміналістів[4]4
  Тут і в інших своїх текстах авторка словом «криміналісти» називає злочинців, кримінальників, а не детективів, зрозуміло.


[Закрыть].

Легко собі уявити почування всього «щасливого совєтського народу», відданого у безконтрольну владу цієї дикої, майже поголовно неграмотної, банди!..

Оскільки регулярні суди були фізично неспроможні розв’язати таку навалу справ, то їх обмежили тільки до ведення цивільних і кримінальних розправ. Розправи ж «політичні», започатковані в НКВД, були віддані до компетенції новостворених судів «трійок». «Суд трійки» – це засідання трьох перших-ліпших типків з тайних чи явних співробітників НКВД, які впродовж одного засідання при відсутности свідків, оборони, і самих обвинувачених виносили по кілька десятків, а то і сотень вироків, починаючи від НАЙЛЕГШОГО: – три роки заслання – до кари смерти включно. Склад «трійок» постійно мінявся, а причина й висота кари вважалися державними таємницями, і тому рекурси[5]5
  Рекурс – скарга, позовна заява у вищу інстанцію.


[Закрыть] на постанови «трійок» були заборонені.

І щокілька день це модерне «правосуддя», помимо смертних вироків, виганяло з кожного міста до залізничних двірців, у супроводі численного конвою, довжелезні валки обдертих і вимучених людей. А тут на них вже чекали заґратовані вагони, щоб відвезти свої жертви на Далекий Схід або похмуру Північ на довгі роки заслання, на холод, голод, хвороби і смерть. На їхнє місце тюрми поповнювалися новими і були такі переповнені, що в’язні могли спати тільки сидячи і то по черзі.

А в покритих вічними снігами пустелях, в непрохідних лісах Сибіру і Далекого Сходу виконувалися величезні роботи: будувалися міста і гіганти воєнного промислу, прокладалися тисячі кілометрів нових залізниць, в погоні за цінними копалинами розривалися земні надра, змінялися русла рік, прокопувалися водні канали, вирубувалися на експорт сотні квадратових кілометрів лісу – все дармовими робочими руками в’язнів.

Жіноча «емансипація», звільнивши частково недавніх «рабинь» від кухні і виховання дітей, наложила натомість на них нові обов’язки і права: ділити долю мужчин по в'язницях, як рівних з рівними...

І в той самий час, коли на засланнях гинули сотні тисяч людей, коли вдовіли матері і сиротіли діти, коли вся країна захлистувалася віл безневинно пролитої крови і сліз. – ревні посіпаки з НКВД постійно авансували, діставали відзначення та винагороди і присвоювали найціннішу частину сконфіскованого у своїх жертв майна. Чим більше запропастив той чи інший кат людей, чим неймовірніші «злочини» вдалося йому сфабрикувати, тим щедріше сипалися на нього відзнаки та винагороди, тим вище він посувався у своїй злочинній кар’єрі.

Чи ж не варт було старатися?!!

В ОЧІКУВАННІ КАТАСТРОФИ

Україна, що ще в часи першої світової війни поставила збройний опір більшовикам за свою неналежність і яка по скількости населення і природним багатствам становила найціннішу частину у своїй Совєтській Федерації, вважалася найбільше небезпечною у своїх сепараційних тенденціях і тому найбільше терпіла в усіх попередніх міроприємствах московського уряду. Але особливо тяжких помстилася на ній «єжовщина», скерувавши цим разом вістря своєї ненависті проти тих решток серця і мозку нації, що чудом залишилися від попередніх процесів, або виросли нові в умовинах гоніння і знущань. Після страшного, спустошливого смерчу «єжовщини» рідко де залишилася родина, не надщерблена арештами.

Ці прокляті роки дикого розгулу єнкаведівської банди застали нас у місті Н. Я була замужем за професором високої школи[6]6
  Мається на увазі перший чоловік Ольги Мак Вадим Дорошенко, вчений-мовознавець. Загалом же письменниця тричі була замужем. Але хоча в цій повісті авторка описує реальні події свого життя, це не чисті мемуари, а художній твір, і Вадим Дорошенко тут виведений під іншим ім’ям – Олександер Мак.


[Закрыть] і в той час мала донечки: старшій було 4 роки, а молодшій ледве минув рік.

Виконуючи обов’язки дружини і матері, я водночас вчилася у тому самому Педагогічному інституті, де працював мій муж, і в липні 1938 року мала скласти державні іспити та дістати диплом професорки середніх шкіл (середня школа в Сов. Союзі відповідає приблизно європейській 8-ми класовій гімназії). А що належала по успішности до найсильніших студентів, то заздалегідь дістала пропозицію від дирекції, щоб після закінчення студій залишитися асистенткою при катедрі літератури в інституті.

Але дарма, що мені посміхалося майбутнє, дарма, що чоловік мій мав також порівняно високоплатну посаду, дарма, що ми були добре дібраним подружжям, – щасливими ми не почувалися ніколи. Жахлива дійсність довколишнього світу настирливо вдиралася до нашого мирного домашнього вогнища і отруювала нам кожну найрадіснішу хвилину. Особливо ж підкреслював непевність нашого щастя той факт, що батько мого мужа ще в часи першої світової війни втік зо своєю старшою донькою закордон і більше не вернувся.

В наслідок того, мій муж, а разом з ним і я, почували себе в постійно напруженій тривозі і для безпечности мусіли щороку міняти місце побуту. Щоправда, з боку офіційних чинників проти нас ніхто не виступав, але окремі факти недвозначно свідчили, що політична розвідка не спускала нас з ока.

Зрозуміти може це хіба той, хто знає складні більшовицькі процедури реєстрацій на право мешкання, церемонії звільнення і прийняття на працю, коли мусилося виповняття довжелезні заплутані анкети, писати докладні автобіографії і виповняти десятки інших клопітливих формальностей, смішних і незрозумілих для всього не совєтського світу. Отже, при проходженню цих всіх процедур виявлялось несумнівно, що за нами стежать і про нас знають багато таких подробиць, про які ми самі ніколи не думали.

Совєтський громадянин, слушно чи неслушно запідозрений в сучасному, міг себе напевно вважати заарештованим в майбутньому, тому і ми за шість років подружнього життя зуміли привикнути до такої думки, що колись може статися нещастя. Студії для мене були не лишень побажаними, але й необхідними, щоб на випадок нещастя, я змогла дістати ліпше платну посаду і утримувати родину.

Зайве є говорити, що для жінки, що має двоє дітей, студії є справою важкою, але часу не можна було гаяти. Зрештою, я не була винятком, бо таких студенток-матерів було багато.

В нашого маленькому провінціальному місті Педагогічний Інститут був найвизначнішою установою, а тому і не дивно, що перша хвиля кампанії «чистки запілля» впала на наш заклад, «змивши» нараз директора-комуніста і трьох професорів. Сталося це влітку 1937 року.

В інституті запанував неспокій, який ще побільшився, коли за кілька днів операція повторилася. Повторювалася вона час до часу далі, і за рік в інституті було виарештувано 32 чоловіки, в число яких, окрім директора, професорів і старших студентів, попало кілька простих робітників і навіть один неграмотний конюх. Поруч з тим новий директор, бажаючи показати свою солідарність з державними міроприємствами, почав звільнювати професорів і студентів, що на його думку, були політично «неблагонадійні». Звільнення на такій підставі мало чим різнилося від ув’язнення, бо нещасні не мали жодних виглядів дістати якусь роботу, а, окрім того, попали до списків «підозрілих» і могли щохвилини сподіватися арешту.

По цілому місті і по цілій Україні відбувалося те саме.

Для нас наступили страшні дні.

Чоловік, виходячи з дому, точно інформував мене, куди і на скільки часу він виходить, а коли мене не було вдома, лишав записку. Спізнення на півгодини проти означеного часу наповняло моє серце тривогою і примушувало бігти туди, де він мусів бути. Кожні несподівані кроки в коридорі, особливо увечері, стинали холодним жахом кров у жилах і примушували прислухатися: чи не до нас?..

Ніхто не міг спокійно їсти, ніхто спокійно не спав. Мене ж навіть у короткі хвилини забуття переслідував не то сон, не то галюцинація: ніби йду темним підземним ходом. Знаю, що вийти з нього не можна, але якась непереможна сила штовхає мене наперед, на видиму загибель. Хідник стає щодалі, то нижчий і вужчий, так що я спочатку згинаюся, потім стаю на коліна, потім плазую, як вуж, аж поки не застрягаю поміж холодним, сирим камінням. Кінець! Не можу ні лізти вперед, ні повернутися назад! Лежу, мов роздавлений хробак, в цілковитій темноті, а слизьке каміння давить з усіх боків і спиняє віддих. Я кличу смерть, але знаю, що поки вона прийде, мине багато, багато днів!.. А час пливе так страшно довго!..

Прокидаюся, облита холодним потом, усвідомлюю собі, що це був лишень сон, але почуття страшного тягаря на душі так і не проходить цілий день...

По рокові масових переслідувань і арештів, коли вже всі були переконані, що це безголов’я, як і десятки інших попередніх, мусить незабаром скінчитися, несподівано почалася нова пресова кампанія за те, що «проявлено замало чуйности», що «вороги народу» ще не зліквідовані і діють далі. А тому, щоб довести успішно боротьбу до кінця, на пост комісара внутрішніх справ призначається «досвідченого і твердого чекіста» Миколу Івановича Єжова. Москва покладала всі надії, що «Микола Іванович» не спустить нікому і всіх «ворогів народу» візьме в «єжові рукавиці»[7]7
  Йож – по-російські їжак. Отже, Єжов по-нашому було би правильніше сказати «Їжаков». В російській мові є такий вираз: «взяти в єжові рукавиці». себто в рукавиці, зроблені з їжака. В нас кажуть в тому розумінні: взяти когось в обертаси, або в краби. (Примітка авторки).


[Закрыть].

Дійсно «єжовські рукавиці» дали себе негайно відчути і репресії розгорілися з новою силою. Кожен день почав приносити все сумніші новини: масово викидали з роботи родичів всіх ув’язнених, пізнавали в транспортах на заслання десятки знайомих, по багатьох людях взагалі зникали всякі сліди, і нарешті звичайними стали випадки, коли заарештовували батька і маму заразом, дітей забирали до сиротинця, а мешкання опечатували. Самогубства траплялися на кожнім кроці.

Одного дня забрали і нашого сусіда, що мешкав над нами на поверсі. Залишилася жінка, старенька, хвора мама і двоє маленьких дітей. Хлопчикові було тільки дев’ять місяців. Жінка Олена студіювала також, тільки на іншому факультеті.

В той день я вернулася додому з інституту перед вечором, вже поінформована про нову трагедію, а на столі застала записку від мужа такого змісту: «Ольго! Чекаю тебе в парку коло містка над ставом між 8-ою і 9-ою годиною. Олександер».

Читаю і думаю над тим, що за дивне побачення призначив мені чоловік, а згори через стелю чую жіноче ридання.

– Я піду на гору до Олени, – кажу до свекрухи.

– Куди?! – заступає мені двері перелякана старушка – Чого підеш? Їм і так нічого на поможеш, а собі можеш пошкодити. Хтось побачить і донесе. А ти ж знаєш, як мало нам треба до біди!.. Я тебе дуже прошу!.. Для Олександра, для твоїх власних дітей – не йди!

І я не йду.

В призначений час приходжу до парку і застаю чоловіка, що сидить на лавці і задумано дивиться в землю.

– Добре, що ти скоро прийшла, – каже, підіймаючись мені назустріч. – Я мушу піти на станцію, то, може, пройдешся зі мною?.. Я маю тобі дещо сказати... Дома незручно говорити через маму... А тут ще та нещасна Олена!.. Не можу слухати її плачу!.. Тільки... затям собі добре, що ми ЙДЕМО ДИВИТИСЯ НА НОВИЙ РОЗКЛАД РУХУ ПОЇЗДІВ!.. Так саме попрошу тебе затямити всю нашу розмову, хоч ми здебільше будемо говорити про зовсім нецікаві речі... Зараз зрозумієш все!..

Я збентежено приймаю його рам’я, і ми йдемо в напрямі залізниці.

Олександер дійсно говорить про неактуальні речі: про подорож до Києва, про планований захист своєї наукової дисертації, про мою майбутню працю і т.д.; говорить, як людина, що є «певна свого завтра» і дивиться на життя з великим оптимізмом. Нарешті, коли ми виходимо на безлюдну вулицю, чоловік не міняючи інтонації, каже:

– А тепер хочу тобі сказати кілька слів, котрі мусиш затримати виключно для себе... Стримайся від розпучливих рухів і істеричних вигуків! Не оглядайся по сторонах!..

Ти вже, здається, досить привикла до думки, що я... що ми... ну, що мене може скоро не стати... Спокійно! Будь мужньою! Мені здається, що за мною останнім часом слідять... Може, навіть зараз... Тому, коли б так сталося, що тебе будуть колись питати, про що ми говорили оце тепер, ідучи на станцію, – постарайся докладно розповісти всю пашу розмову до нього моменту. В теперішній ситуації треба бути приготованим до всяких несподіванок, бо через якусь дрібницю чоловік може впасти жертвою...

Мене можуть забрати ще й сьогодні, чи завтра, чи за тиждень – все одно! Я вже так втомився тим чеканням, що, чим скоріше – тим ліпше! Хай вже раз буде кінець! І так дивно, як це я – син політичного емігранта і шляхтич з походження – досі на волі!

Хочу тобі напослідок сказати кілька слів...

Тобі залишилося ще трохи більше двох місяців, щоб закінчити інститут. За той час може ще нічого не статися, але, коли б сталося – напруж всі свої сили, всю свою волю і енергію, щоб іспит скласти! Коли будеш мати диплом, тобі буде легше жити. Щоправда, роботи тут, на Україні, напевне не дістанеш, а тому мусиш виїхати десь в глибину Росії чи до Середньої Азії. Там нема такої острої контролі, і там напевне зможеш улаштуватися. Але диплом тоді конечний! Повторюю ще раз: іспит мусиш скласти!

Мучить мене ще одна думка... Знаючи своє непевне становище, я не повинен був женитися. І, признаюся тобі, що до зустрічі з тобою, я був твердо переконаний, що лишуся до кінця життя нежонатим. Але, пізнавши тебе, забув за це рішення і легковажно пішовши за голосом свого серця, одружився... Тепер не раз думаю над тим, що це було нечесно з мого боку, і страшно боюся, що в разі мого арешту, залишившись облямованою «жінкою ворога народу», зв’язаною дітьми, – будеш проклинати мене!..

– Олександре! – зупиняюся я. – Як ти можеш це говорити?!!

– Ох, дитинко! – зітхнув чоловік. – Ти ще зараз не уявляєш, що тебе чекає. А я, коли подумаю про свій арешт, то найбільше мучуся думкою не про себе, а про тебе і про дітей. Що ви будете робити?

– Те саме, що роблять інші...

– Інші? Бачиш, інші зрікаються своїх мужів і батьків через пресу і виходять заміж, щоб тільки врятуватися...

– Я того не зроблю!

– То будеш постійно гнаною, постійно переслідуваною!.. А діти? Адже і вони від самого початку життя носитимуть тавро «політичної неблагонадійности» і, щоб мати дорогу в майбутньому, будуть змушені мене виректися!.. Коли подумаю над тим всім, бачу, що ти будеш повне право проклинати мене і ту хвилину, коли дала мені свою руку. Коли б ти знала, як мені тяжко про це подумати! Ні, ні! Ліпше вже зроби, як інші: забудь мене, вийди заміж, тільки не проклинай, що в 25 років вже маєш зламане через мене життя!..

– Дякую за таку «пораду»! Тільки забуваєш, що. виходячи заміж, я вже знала про тебе все...

– Що ти знала?! Що ти могла знати у 18 років?! Ти була дитиною! Але я старший за тебе на 9 років і повинен був бути мудрішим!...

– Залиши це, Олександре! Я нічого не жалую і не буду жалувати, а тим більше тебе проклинати чи ненавидіти. Навпаки... поєднаю в думках з тобою все найкраще... – сльози не дали мені говорити. – Зрештою, хто тепер є певним? Хіба ти не бачиш, що всі в однаковому положенню?..

– Так, це правда! Але... Тільки не плач, не плач, прошу тебе!...

– А навіщо ж ти про це говориш?

– Говорю, бо хочу примусити тебе сміло і тверезо глянути в лице небезпеці і приготувати до найгіршого. Стара мудрість говорить, що ліпше бути приємно розчарованому, ніж прикро заскоченому.

Лишаю на тебе також свою маму. Не покидай її! Вона, крім мене, не має більше нікого на світі. Останнє, що їй залишиться, коли стратить мене – це ти і внуки. Держіться всі вкупі, і вам буде легше... Дітей впевнюй, що, поки я буду живий, то все буду любити їх і пам’ятати. Тебе також!.. Але коли б зайшла потреба зректися мене через пресу, то не думай довго – зрікайся! Основне – щоб урятуватися! Коли в думках і серці будете далі моїми, то зречення на папері мені не завдасть болю!.. – говорив чоловік, але я відчувала, що думав інакше...

– Ще одне: до НКВД не ходи! Не хочу цього з двох причин: по-перше, не бажаю, щоб ти наражала себе на насмішки і на образи з боку тих негідників. А, по-друге, не забувай, що ти належиш до інтелігентних, отже підозрілих людей... .Маючи пряму і пепогамовану вдачу, – скажеш у нападі обурення якесь необережне слово і підеш за мною... А тоді, подумай, що буде з дітьми?!! Я би не переніс тої думку, що ти – у в’язниці, а діти – в сиротинці!.. Це – найстрашніше, що може статися! Це було б для мене тяжче найгірших тортур і самої смерти!!! Тому заклинаю тебе всім святим: будь обережною!.. Зрештою, сама бачиш, що, помимо всіх старань, нікого не звільняють, хіба пішов до них на службу... Були би тільки тоді вигляди на якийсь рятунок коли б я мав за собою якусь конкретну провину: скажімо, грабунок, чи вбивство. Але я невинний! Невинний, як і ті тисячі до мене подібних! І коли влада, знаючи про це так саме добре, як і заарештовані, все ж кричить про якісь організації і саботажі, то що ж тоді поможе боронитися?..

Оце все, що я хотів тобі сказати. Не забудь моїх бажань, коли станеться нещастя, але й не переймайся передчасно всім сказаним. Що нам судилося, того не минути, а як складуться обставини – того ніхто не знає. Отже, будьмо приготовані до всього, але не виключаймо можливости, що доля буде ласкава до нас...

Тепер обітри сльози і скажи, що тобі купити в Києві? Ти була згадувала за якісь ґудзики до нової суконки. Які вони мають бути: зелені? сині?

Я не відповідаю...

Підходимо до станції.

– Лишайся тут, на дворі, – каже чоловік. – Маєш заплакані очі, і ліпше тобі на світло не виходити: щасливі совєтські громадяни не мають права плакати...

Додому вертаємось окружною дорогою, так що я трохи заспокоююся і приходжу до себе. Відчуваю потребу і навіть обов’язок щось сказати, як говориться перед довгою розлукою, або при постолі умираючого. Але думки вихром кружляють в голові, і я не можу видушити зі себе жодного слова. Нарешті вже на подвір’ї зупиняюся і хапаюся за першу ліпшу, дуже наївну фразу:

– Коли... коли тебе не буде зі мною, – дивись на ту он зірку. Я також буду дивитися, і ми бодай в думках будемо разом...

– Ми більше не будемо про це говорити – лагідно уриває мене чоловік – Не будемо ніколи! Зрештою, «звідтіля» зірок не видно, бо «там» вікна забиті дошками. Ти бачила тепер в’язницю? Ні? А я ходив спеціально дивитися... Ходім додому!

Але я не йду додому. Я біжу на гору до сусідки Олени і, увірвавшись до мешкання, кидаюсь їй на шию і плачу, плачу разом з нею.

– Скажіть мені, Ольго, як це пережити? Як це пережити?!! – голосить вона. – Що передвчора чоловік згадував, що, коли поїде до Києва, то привезе Павликові на його уродини подарунок! Буде мати синочок добрий подарунок!.. Може, зовсім батька не знатиме!.. Ольго. Ольго! Які ви щасливі! Як я вам заздрю!!!

– Не заздріть мені, Олено! Хто знає, що мене чекає завтра!..

Далі вже нічого не говоримо, бо, де говорить серце, слів не потрібно...

Минали дні, не приносячи, однак, жодних змін. Правда, Олександера двічі викликали в НКВД у справі заарештованих колег і питалися, чи не знає він про них якихось компрометуючих даних. Але через те, що ми в місті були недавно і з усіма заарештованими були ледве знайомі, то муж мій легко з того виплутувався:

– Я тих людей мало знаю, з ними поза роботою не зустрічався, жодних балачок не вів і взагалі ними ніколи спеціально не цікавився. Тому нічого про них сказати не можу.

Слідчі вдавали здивованих:

– Ду-у-у-же цікаво!.. Під самим вашим носом активно діяла на шкоду радянській владі потужна контрреволюційна організація, а ви нічого не помічали?! Дуже цікаво! І... дуже неправдоподібно! Ми скоріше схильні припускати тут умисне замовчування, як таку дивну короткозорість. Злочинну короткозорість! От, наприклад, Бузів. Мусите про нього щось знати!

– Про цього вже найменше! Знаю тільки, що він мав рижі вуса, а потім їх зголив.

– Ви, здається, починаєте собі з нас кпити?

– Ані не думаю, але направду, це все, що я можу про того чоловіка сказати.

– Гм!.. Вас би, власне кажучи, треба би було затримати на кілька днів і дати вам можливість обдумати ту справу докладніше... Але на цей раз можете поки що йти додому: ми вас ще покличемо...

* * *

Наступили гарячі червневі дні. Багата українська природа пишалася у всій силі свого розквіту. Буяли високі трави, всміхалися до сонця веселі личка різнокольорових квітів, цвіли липи, сповнюючи повітря солодкими пахощами і бадьорим гудінням заклопотаних бджіл. Сонце світило так привітно, обливаючи землю щедрим золотом!.. І тільки люди, що колись гордо назвали себе царями природи, в протилежність до оточення, блукали зажуреними, похмурими тінями. Для них не існувало ні краси, пі радости, вони втратили весну і стали тільки рабами власних законів.

В інституті почалися іспити.

Студенти, заклопотані і стривожені різними несподіваними змінами, збиралися здебільша для підготови цілими гуртками, щоб спільно вирішити масу сумнівних питань в пророблюваному матеріалі. І справді, як було не тривожитись, коли багато професорів, які викладали в попередні роки, були виарештувані, а на їхнє місце призначені нові, незнайомі люди, що мали інші вимоги. Також багато теорій, що донедавна вважалися святими істинами, були раптом проголошені шкідництвом і контрреволюцією і замінено новими. Багато науковців, письменників і політичних авторитетів стало рантом «ворогами народу», і замість характеристики їхньої діяльности. якій посвятилося багато годин, тепер вимагалося знати, де і як вони шкодили в совєтській літературі, політиці і науці.

З гуманітарних наук підручників взагалі не було, бо кожна наукова спроба випущена друком в світ, по якомусь часі вважалася політично шкідливою і бралася на індекс. Навіть в науках точних і природничих комуністична партія та НКВД знаходили «контрреволюцію» і одне по одному конфіскували різні видання. Отже, єдиним джерелом «студій» залишалися конспекти лекцій, записані на скору руку в часі викладів. Але що в міжчасі заарештували і професорів, то і конспекти стратили вартість, ба навіть ставали небезпечними. А тим часом «політична свідомість» і «правильна орієнтація» у всіх галузях науки вважалася для абсольвента[8]8
  Абсольвент (лат. absolvent – звільнений) – це випускник середнього або вищого навчального закладу, особа, яка успішно завершила повний курс навчання. Термін також використовується для позначення людини, що отримала диплом або сертифікат, засвідчуючи здобуття певних знань та навичок.


[Закрыть] високої школи багато важливішою, як знання конкретного наукового матеріалу...

Отже, в найрішучіший момент виникали зміни, коли переглядати весь науковий матеріал під новим політичним кутом і що могли мати дуже прикрі наслідки.

На допомогу студентам були визначені спеціальні години консультацій, але через те, що професори губилися в навалі різних змін, то студенти і надалі почувалися дужо непевними.

Та як би там не було, з п’ятьох належних іспитів я вже успішно склала три і на черзі мала найбільший і найтяжчий щодо змісту і об’єму.