Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Цей крик не тільки вирвав мене з безнадійного трясовиння болючих вагань, але й викликав несподіваний приплив сили і шаленої злости.

– А ти заткнися! – визвірився я на вартового. – Не заважай мені думати! Зрозумів?

Вартовий цілком спішився від такої несподіваної і очевидно рідкої в мурах НКВД реакції, але; щоб підтримати свій престиж, закричав ще голосніше, хоч і зовсім непереконливо:

– Ти не розпускай губи, а пиши, як я тобі кажу, бо ось, бачиш? – показав кулака.

Я зірвався з місця:

– Та ти хто такий?! Тобі яке діло до того, що я роблю, га? Та я зараз піду до начальника і скажу йому, що ти мені не даєш думати! Як ти зроду, дурень, нічого не писав, то гадаєш, що писати, то все одно, що.....? – і я, впавши в звичайний для цієї установи тон, додав дуже неделікатне порівняння. – Сиди тихо і не перешкоджай мені!.. Води подай!

Цей тон для вартового був зрозумілим, і він, скоріше інстинктивно, як свідомо, скорився йому: досить поквапно налив у шклянку води, подав мені, а потім сів і вже більше не обзивався.

Я несподівано відчув, як цей інцидент внутрішньо мене випростав, скинувши геть з душі тягар упокорення. В мені розгорілася жадоба боротьби.

«Щоб я, людина інтелігентна і розумна, та не дав собі ради з тими кретинами?! Це була би ганьба! Вони мають фізичну силу і зброю. Але я також маю силу і зброю! Не таку, як вони, іншу, але маю! Поміряємося! Упокоренням і так нічого не виграю. Ліпше ж боротися! Перевага по їхньому боці, але тим цікавіша боротьба! Вони хотять неодмінно організації? Будуть мати! Аби тільки виграти час! Виграти час і ні кому не пошкодити!..

Що б тут видумати?..

Ех, голово моя, коли ти зараз нічого не ви думаєш, то ти нічого не варта, хіба кулі!..

Що б тут видумати?.. Що?.. Що?!»

І я думав з напруженою гарячковістю.

«Ага, маю! Вже маю!!»

І я пишу знову.

Починаю від признання в тому, що був керівником підпільної контрреволюційної організації «Українська Автокефальна Православна Церква», котра, відколовшись від московського патріярха, мала ширити розкол на всі галузі національного, культурного, політичного, господарського і адміністративного життя України, щоб нарешті цілком відірвати Україну від Росії.

Став керівником однієї з філій в 1918 році. По розгромі централі врятувався і мав намір вести далі започатковану роботу. Зверхниками моїми були найвидатніші діячі, знищені в попередніх процесах УАПЦ, а підлеглими X. У., – всі або померлі, або розстріляні, або заслані, або такі, що втекли за кордон. Назвав також двох Іванових, Сидоренка, Петренка, Ковальчука та ще кілька прізвищ, котрих на Україні нараховували тисячами. «Ідіть шукайте!..» – думав собі.

За кілька годин «признання» було готове, і мене знову відвели до підвалу.

По двох днях стояв я знову перед начальником, котрий, на щастя, був сам.

– Це все дуже добре, – сказав він, переглядаючи папери, – але це не те, що нам потрібно...

З його тону і слів було ясно, що «признання» йому сподобалось і що йому було жаль чогось.

Я догадувався, що він жалів такої, на перший погляд, обґрунтованої справи. Піймався! На цьому треба було грати далі.

– Коли вам і це не подобається, – сказав я з удаваним жалем, – то я напишу вам щось інше, але, боюся, що воно вже не буде таким вартісним... Скажіть мені просто, чого вам потрібно?

Моя «покірність» і бажання «йти назустріч» зробили на начальника добрий вплив і він проговорився:

– Мені і цього досить. Але написали нам з... ну, все одно, звідки, що ти – голова організації. А якої – чорт його знає! Я не знаю і навіть не догадуюсь, як там справа виглядає. Тільки одне для мене ясно: тут не в Автокефальній Церкві діло...

– Ну, – розвів я руками, – коли ви не знаєте, то звідки ж тоді мені знати?

Начальник щось уперто думав і переглядав листи мого «признання», час до часу відмічуючи окремі місця олівцем. На його круглому, блискучому обличчі відбивалося явне вдоволення. – Те-е-е-кс! – підняв він нарешті очі від паперів. – Ну, і що ж ми зробимо?

Це було очевидне прохання моєї поради. Для задуманого мною підступу наступив рішаючий момент.

– Слухайте, начальнику, говорім по-доброму, – почав я. – Не граймося в піжмурки, бо це нічого не дасть. І для мене і для вас справа ясна... Як в’язень, я не маю права думати над тим, для чого держава проводить певні міроприємства... Але, коли проводить, значить вони потрібні... Організації? Добре, хай будуть організації. Тільки давайте ж робити справу, як слід. Давайте внесемо трохи різноманітности в цю ділянку. Ці всі організації, про які я досі чув, це, вибачте, єрунда! Це така очевидна видумка, що світ буде з них сміятися. Ще для внутрішнього ринку сяк-так, але для експорту це непридатне, бо нікого не переконає.

Моя смілива відвертість цілком приголомшила і обеззброїла начальника, і він аж очі витріщив, не знаючи, що сказати.

– Перепрошую, – сказав я. – Я, може, задалеко зайшов у своїй сміливості, але одвертість все мусить бути смілива, і ви самі мене на щирість викликали. Отже, продовжую... Я, бачите, трохи артист і не люблю партацтва в мистецтві. Коли ви мене змушуєте грати ролю, то я хочу відіграти її в гарній, імпозантній, переконливій імпрезі!.. Даю вам прекрасні факти в руки! Замість штучних, неіснуючих організацій, я вам пропоную дійсну, яка фактично існувала, і про яку знає світ. Там були люди з ім’ям і політичною програмою. Маєте організацію, існування якої ніхто не може заперечити. Для чого ж вам видумувати блефи, коли маєте факт? Запевняю вас, що ніхто ніде по цілій Україні не винайде нічого, більше оригінального і загрозливого. Українська Автокефальна Православна Церква!! Чи ви чули, щоб тепер про це хтось згадував? Ні! Забули! А ви пригадайте. Та це ж – капітальна справа! Та її ж можна роздути до колосальних розмірів! І кому припаде честь? – Вам!

Мої переконування спокушали начальника, і я відчував, що він піддається.]

– Гм!.. – задумався начальник. – Щось мені підозріло, що ти так за мене дбаєш...

Я вдав одвертого.

– Начальнику, я буду з нами одвертим до кінця. Не скрию, що в тому я маю також і свою вигоду. Отже, по-перше, я не маю дару ясновидіння і не можу догадатися якої, до чорта, там організації комусь потрібно. А, по-друге, скажу вам щиру правду, що я ще хочу жити. За голівство в активно діючій контрреволюційній організації стріляють. А як це було в минулому, то, може, дістану якусь полегшу вироку, тим більше, що я в останні роки працював добросовісно і не мав жодних закидів. Говорю з вами щиро, як з батьком, бо бачу, що ви – людина добра, але мусите бути тверді, як цього вимагають умовами вашої праці... Адже тепер ще гірше, як на війні... І ще одне: віддаючи свою долю у ваші руки, я би дуже вас просив, щоб ви закінчили мою справу самі і не відсилали мене до того міста, звідки прийшло моє обвинувачення і яке ви не хотіли згадувати. Маю до вас довір'я і переконаний, що не пожалую за нього, як ви мені що на першому допиті сказали. Так?

Видно, що така надзвичайна розмова вибила начальника остаточно з позиції. Він зм’як і наказав вартовому принести мені хліба з ковбасою, а потім перевезти до в’язниці. Це означало, що попереднє слідство є закінчене...

У В’ЯЗНИЦІ

Відтоді, як я переступив в’язничний поріг, за мене, здавалося, забули. Ніхто мене нікуди не викликав, ніхто мною більше не цікавився, і мої товариші в нещастю, котрих щокілька днів брали па допит і приводили побитих і покалічених, заздрили мені.

Але і я переходив тортури. Поминаючи тісноту, голод, грубіянське положення сторожі й всі інші терпіння в’язничного життя, невимовно томився тою безконечною непевністю і чеканням.

Багато в'язнів перейшло через нашу келію. Приходили з волі нові, приносячи нам новини. Багато вже вимандрували з транспортами на каторжні роботи, багато виходили «з усіма речами» і більше не поверталися.

А я сидів і сидів.

Було, щоправда, ще кілька таких, котрі вже сиділи по рокові й більше і так само не знали, що їх чекало, бо від останніх допитів минуло вже кілька місяців.

Аж по п’ятьох місяцях справа моя, як видно, зрушилася з місця. Насамперед, в грудні возили мене і ще кількох в’язнів до обласного міста. Чого мене возили – не знаю досі. Інших моїх товаришів викликали на переслухання, при чому, як звичайно, не обійшлося без побоїв. Мене ж повезли, потримали два дні і привезли назад, нікуди не викликаючи.

По кількох днях після тієї подорожі викликали мене до в’язничного бюра і дали вперше прочитати акт оскарження, з котрого я лишень доперва довідався про своє початкове обвинувачення, котре вийшло з міста З. і котрому завдячував своєму приятелеві.

Цікаво було лишень, що вийде з того всього, бо моє обвинувачення, в котрому я «признався», пішло по іншій лінії і не мало нічого спільного з причиною мого арешту.

Я одумував справу на всі боки і готувався до «бою», як раптом одного дня у в’язниці почався помітний неспокій. Вся сторожа була непевна і поденервована. Людей почало масово брати на переслухання і – о диво! – не били! Багато, особливо з недавноприбулпх, звільнили.

Повіяло новим вітром, і в’язні раптом повеселіли.

Щось є! Щось сталося!

Але – що?

Нових заарештованих більше не прибувало, а в’язничні мури ревно хоронили обгороджений собою простір від зовнішнього світу, і ми губилися в догадках.

Але новина таки просякла!

Коли одного ранку в’язнів виводили до убікації, невідомо звідки, блискавкою рознеслася чутка: Єжова скинули! Начальник нашого НКВД «Пацюк» заарештований і сидить в келії № 30!!

Новина була така потрясаюча, що ми боялися їй вірити. Та все промовляло за те, що вона правдива.

В келіях тільки про те говорили і коментували причину такої несподіванки в різні способи. Радощам і обіймам не було кінця. Обіймалися і цілувалися навіть найзапекліші вороги, котрих стало витворює в’язничне оточення.

– Ми вільні! Ми врятовані! – в захопленню вигукував один молодий учитель, котрий вже стратив на допитах всі зуби і половину печінок. – Побачите, що тепер буде!

– Ну, що ж буде? – спокійно спитав вусатий селянин, котрого обвинувачували в розвалюванні колгоспу.

– Буде те, що тепер всі енкаведисти, від Єжова починаючи, будуть сидіти на наших місяцях по в’язницях!

Селянин хвильку подивився на учителя і здвигнув плечима.

– Не дивувався б я, – сказав він, – коли б отакі слова та говорив якийсь темний чоловік! А ти от вчений і більше двадцяти років під совєтськпм режимом прожив, а не розумієш в ньому нічогісінько! Ти думаєш що як Єжова викинули, а «Пацюка» посадили, то совєтська власть змінилася? Чи ти думаєш, що Сталінові тебе, дурака, жаль стало? Ні! Тут політика! Треба було людей налякати і приголомшити, треба було в Сибіру робітників у таких місцях, куди ніхто ні за які гроші не хотів їхати – от і зробило єжовщину. І не Єжов її зробив, а сам Сталін! Тепер більше Єжова непотрібно – і скинули його разом з кількома «Пацюками». Але одних викинули, а на їхнє місце посадять ще гірших. Коли б хотіли всіх повикидати, то не поставили б «Воші» на місце «Пацюка», бо «Воша» в сто разів гірший. То тільки про людське око все робиться!

– Але більше не арештують! – не вгавав учитель.

– Кажу тобі ще раз: не арештують, бо потреби нема. А як треба буде, то знову буде то само. Голод пам’ятаєш? Скільки мільйонів людей виморили? А відповідав хто за це? По цей день винуватців нема і навіть не згадує ніхто, що стільки людей невинно пропало. На цей раз буде так само! Ти своїх зубів і печінки вже назад на дістанеш, хоч і вийдеш. А вийшовши, будеш навіть боятися слово писнути про те, що тут з тобою робили! А ті, що в Сибіру, все одно мусять свій реченець підробити! А ті, що в землі вже?.. Думаєш пенсії їхнім родинам дадуть? Ех, ти, голово капустяна!..

І дядько сердито сплюнув.

Я, здається, був єдиним, що поділяв ці тверезі погляди простої, але розумної людини...

* * *

Через три дві мене з іншими в’язнями перевели до іншої келії.

Тут ми дізналися про цікаву історію: оце вночі вони повісили на ґратах вікна «Пацюка»!

– Розумієте, – захоплено розповідає нам якийсь бувший комсомолець, – приводять його до нас, а він уже йти не може, так побили його хлопці з «тридцятки». «Глухий» (так прозвали одного з тюремних дозорних каже: «Ви дивіться, не бийте його, бо будете відповідати!»

Чуєте? «будете відповідати»! А....! – і комсомолець вилаявся страшними словами. – А як він мені цілий рік легені відбивав, то відповідав? Та я б йому... Ух! Коли б мені його віддали в свобідні руки, та я б йому такі муки придумав, що пекло б злякалося! Я б його по куснику різав щодня і в рану гарячу смолу лив би! Я б...

Тільки вийшов «Глухий», а ми – на нього! Загорнули в коци і давай місити! Били-били! Били-били! Чуємо – вже ке рухається! Тоді – води!

Ожив!

«Хлопці, – каже, – мені життя нема! Дайте шнурок – повішуся!»

Хочеш шнурка? Дамо! Сорочок не пожаліємо для такої оказії! Порвали сорочки, скрутили шнурок: «Вішайся!»

А він в плач: «Не хочу, – каже, – боюсь!»

Е, голубе! Тепер без викрутів! Що ж ми сорочки надармо попсували?!

Вночі взяли гада, заткнули морду і до ґратів! Та сторожа почула і відібрала! – з жалем зітхає оповідчик.

– Нічого, – потішає інший. – Не вдалося нам, то вдасться іншим, але жити він, собака, не буде!

Той самий селянин, котрий ще перед кількома днями охолоджував радість наївного учителя і котрий опинився на цей раз зі мною, зітхнув і сказав:

– Ех, люди, люди! Звіри з вас поробилися! Ні, не звіри, а чортівські виродки!

– Що?! Як?! – посипалося па нього з усіх боків. – Тобі шкода його?!

– І його шкода, але вас, дураків, найбільше! «Пацюка» вже не треба бити, бо його доля сама побила. А от ви! Що з вас буде?! Викликали з вашої душі звіря лютого, отруту страшну, і вони будуть роздирати і пекти ваше нутро до самої смерти! Як же вас тепер на волю випускати, коли ви поробилися ще страшніші всіх «Пацюків» і «Вошей»! Раніше люди хоч Бога боялися, то і світ був інакший. А тепер – що? Тепер ви тільки палиці гумової і кулі боїтесь! А дати вам ту саму пістолю чи палицю в руки, то... Ех! Не хочу навіть говорити.

– То що ж, діду, по-твоєму, коли мене «Пацюки» будуть стріляти, то дякувати їм за це, чи як?

Селянин хвильку помовчав, а потім з глибоким сумом у голосі відповів:

– Знаєш, хлопче, я маю тільки одного однісінького сина, і коли б він мене спитав так, як оце ти тепер, то я б йому відповів: «Сину, коло ти зі своїх страждання і поневіряння у в’язниці не винесеш нічого, окрім оскверненої душі і чорного від злоби серця, то просись, щоб тебе застрілили! Я волію молитися за тебе, як за мученика, що впав жертвою пекельних сил, аніж бачити тебе тим самим слугою антихриста!

Цікаву розмову перервав сторож, котрий прийшов покликати мене до бюра.

Там чекав на мене якийсь немолодий уже панок, що назвав себе моїм оборонцем, найнятим моєю мамою.

– Як, – спитав я, – уже є оборонці?!

– Так, – відповів той, – уже є знову суди і оборонці, І ваша справа буде розглянена на виїзній сесії обласного суду.

Спочатку я втішився і почав докладно розповідати адвокатові історію свого безпідставного арешту, мордування стоянням і безсонницею, але раптом зупинився, бо помітив, що вік налякано зиркає в сторону присутнього енкаведиста і нервово крутить в пальцях свої окуляри.

– Гм! – використав він мою зупинку. – Це... це ви розкажете на суді. А я хотів би знати, які ви маєте тепер погляди на вашу колишню діяльність в організації Української Автокефальної Православної Церкви?

– Як «які погляди? – здивувався я. – Жодних! Це фальшиво самообвинувачення було в мене вимушене тортурами і погрозами арешту моєї жінки!

– Гм! Гм! – зам’явся знову адвокат. – Я думаю, що вам ліпше буде, коли ви замість голослівного заперечення своєї провини. щиро покаєтесь і виясните судові причини, які штовхнули вас на злочин, як також і пізніші причини – добробут і свобода життя в нашій державі, – котрі примусили вас переглянути свої погляди і радикально їх змінити. Так буде краще для вас...

Я остовпів.

– Громадянине адвокат! Ви вірите, що я дійсно був у цій організації?

– Ви ж самі про це написали! Як же я можу не вірити?

– В такому разі, – увірвав я розмову, – нам нема більше про що говорити, і я буду сам себе боронити на суді! Вартовий! Прошу мене відвести до келії.

Виходячи, чув, як енкаведист говорив до адвоката:

– Бачите, як тепер ця вся сволоч підняла голови? Вони думають...

Дальших слів я не чув.

Опинившись в келії, я ліг на ліжко і почав думати. Не було сумніву, що і при змінах, які наступили в НКВД, мої вигляди на звільнення не покращали. Зі слів адвоката ясно, що реабілітація перед виїзною сесією обласного сулу мені не вдасться, бо навіть сам оборонець боїться відкинути моє смішне самообвинувачення. Добре було, принаймні, що я в напливі одвертости не зрадився, бо тоді все пропало б!.. Так маю ще єдину надію на ракурс до Вищою Суду Республики в Києві. Але і це не було певне,

Найгірше ж було те, що я взагалі не уявляв собі техніки теперішнього судівництва і не знав, за що мене властиво мають судити: чи за наклеп в участі в «збройній контрреволюційній організації» в місті 3., чи за видуману мною діяльність в Українській Автокефальній Православній Церкві?

Нарешті, прийшов до висновку, що побачу це на процесі, і там зорієнтуюся, що маю робити.

СУДОВИЙ ПРОЦЕС

Аж наступив і довго очікуваний день судової розправи.

Засідання суду відбувається при закритих дверях. Є тільки судді, прокуратор, оборонець і один свідок, присутність котрого для мене абсолютно несподівана і незрозуміла.

Акт оскарження цілком змінений і не подібний до того, який мені давали читати у в'язниці. Пункт обвинувачення, що виник в З. і був безпосередньою причиною мого арешту, пропущений цілком, а на його місце висунено три нові;

1. Участь і керівництво в організації «Українська Автокефальна Православна Церква».

2. Агітація проти «великого братнього російського народу».

3. Приязнь з «ворогами народу» в особі Володимира Затонського.

Мою заяву, що в другому пункті проти мене свідчить мій колишній колега професор М., а третій пункт – знайомство з «ворогом народу» Затонським я сам далі визнаю і перед судом.

З ходу розправи для мене стало цілком ясно, що ці два останні, на перший погляд дрібничкові, пункти можуть стати причиною засуду, від котрого мене не оборонить і рекурс до вищої інстанції, бо вони мають за собою реальні підстави. Отже, мені треба було їх збити негайно, тут таки, на цьому суді! Треба було конечне повести справу так, щоб основою неминучого засуду став пункт перший, бо я в ньому закинув гачок, на котрий сподівався спіймати безграмотних суддів з обласного суду. І тому проти цього найтяжчого обвинувачення боронився навмисне дуже слабо:

– В мене вимусили це обвинувачення. Це – неправда! Я ніколи до організації Української Автокефальної Православної Церкви не належав. Я не міг бути її керівником. – Це все, що я сказав в обороні щодо пункту першого і, звичайно, в очах суду не оборонився, тим більше, що згадані мною члени організації фактично вже були давно засуджені.

Зате два останніх пункти я збив, бо і суд, маючи вже підставу засуду, не дуже на них звертав увагу.

Другий пункт обвинувачення звучав так:

«Підсудний Олександер Мак, перебуваючи зо свідком професором М. в місті Конотопі, сказав: «Тут колись мусить бути збудований великий пам’ятник на згадку величезної події. Само тут, під Конотопом, 8-го липня 1659 року наше славетне українське військо під проводом гетьмана Виговського ПЕРШИЙ РАЗ В ІСТОРІЇ розбило проклятих москалів».

Запитаний щодо цього пункту, я відповів:

– Такої безграмотної дурниці я сказати не міг! Щоправда, в історії такий факт був, але далеко не перший! Не відхиляючись дуже в глибину історії я можу вам, шановні судді, з того самого сімнадцятого віку навести подібні факти: так, наприклад, 1618 р. під проводом Сагайдачного 20.000 українського війська зробило похід у саму середину московської держави і осягло численних перемог, одна з котрих була під містом Путивлем. Пізніше в 1633 ропі українське військо піл проводом гетьмана Тимоша Орендаренка також виправились на допомогу польським військам, котрі воювали проти Москви, і також осягло побід. Я міг би назвати ще кілька випадків, але вважаю, що і них досить.

Як бачите, а історію знаю добре, і не вивчив її тепер у в'язниці, лиш перед в'язницею. Очевидно, знав і про факт, про який згадує свідок М., а тому не міг сказати, що це було перший раз в історії.

– Не є важно, – перебив мене трохи спішений суддя,– чи це було перший раз в історії! Головне те, що ви раділи ворожнечею між двома братніми народами – українським і російським – а це є злочин!

– Власно, що не радів! Я думаю, що коли б дійсно висловив таку злочинну радість, то свідок М. повинен був би відразу на мене донести відповідним органам, а не чекати півтора року! Інакше він ставав співучасником злочину...

Погроза досягла мети, а тому запитаний свідок починає вияснювати, що він не може ствердити моєї особливої втіхи з приводу згаданої події, що про якийсь пам'ятник мови також не було і що взагалі вся розмова велася в спокійному, чисто науковому тоні.

Таким чином пункт обвинувачення розпався.

Прокуратор береться за третій, останній, пункт і формулює його, приблизно в такий спосіб:

– Товариші судді! Що цей керівник націоналістичної організації Української Автокефальної Православної Церкви ніколи не залишав намірів і далі вести свою підривну роботу, що він шукав і знаходив собі приятелів в контрреволюційному окруженню, видно з того, що він був приятелем ворога народу Затонського. Я кажу «приятелем», бо як інакше можна пояснити його чаювання з Затонським при однім столі?! Я вважаю, що за сукупність вини по першому і третьому пункті обвинувачення на підставі статей... і параграфів... карного кодексу обвинувачений заслуговує на заслання в далекі табори терміном на 10 років і конфіскацію всього рухомого і нерухомого майна!

Мій невдалий заляканий оборонець спромігся на таку «промову»:

– Товариші судді! Сторона оборони підсудного не може заперечити інкримінованих підсудному першого і третього пункту обвинувачення за... статтями і... параграфами карного кодексу, але, вважаючи 10 токів заслання затяжкою карою, просить дати менше...

Поминаючи ввесь процес, котрий нагадував якусь дивну комедію своїм перебігом, з порушенням елементарних засад прийнятих у цілому світі форм будівництва, виступ мого адвоката збунтував мені рештки крови. Тим більше, що останнє обвинувачення, глупе і мізерне, було, одначе, дуже небезпечне, оскільки опиралося на факті. Заперечити його було неможливо, лишалося хіба його висміяти.

До цього способу я і взявся в своєму останньому слові.

Поминувши драстичне і зовсім невигідне для мене питання причини мого арешту, злегка знову заперечивши приналежність до організації УАПЦ. я зупинився над останнім пунктом:

– Так, громадяни судді! Не можу і не вважаю за потрібне заперечувати того факту, що один єдиний раз, – підкреслюю! – ОДИН ЄДИНИЙ! – зустрівшись, тоді ще не з порогом народу Затонськпм, а з Народним Комісаром Освіти України Затонським в Харкові у моїх знайомих, я півгодини сидів з ним при однім столі і випив в його присутності дві склянки чаю. Не знав тоді, що він є ворогом народу, так саме, як не знав цього присутній тут прокуратор, бо, коли б знав, то мусів би це прилюдно оголосити! А коли не знав ні прокуратор, ні органи НКВД, в чиї безпосередні обов’язки входить викривати ворогів народу, то як міг про це знати я, звичайний рядовий громадянин?! Правда, можете мені закинути брак острої чуйности, що я його за півгодини особистого знайомства не здемаскував, але коли б навіть і це вважати злочином, то все таки, погодьтеся самі, що давати п’ять років ув'язнення за кожну випиту з ворогом народу склянку чаю – це таки трохи забагато!

При цих словах напружена атмосфера залі розрядилася нестримним сміхом: засміялася охорона за моїми плечима, засміялися судді і оборонець, навіть чмихнув у кулак сердитий прокуратор.

Удар був розрахований добре! Вже які тупі не були мої судді, але весь комізм цього обвинувачення зрозуміли також і, як я цього бажав, винесли вирок, базуючись тільки на першому пункті – участи в організації Українська Православна Церква. Два ж останніх залишили фактично без всякого обґрунтування.

Вирок, згідно з бажанням оборони «дати менше», був зведений зо 5 років заслання в далекі табори.

Мені вручили копію вироку і відвели назад до в'язниці.