Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

РЕКУРС

Тепер треба було діяти далі і писати апеляцію до Верховного Суду Республіки в Києві.

Щось через два дні по вирокові мене викликають до в’язничного бюра, де застаю свого адвоката, котрий прийшов знову запропонувати мені свої послуги.

– Знаєте, що, громадянин адвокат! – сказав я, скипаючи злістю, – я буду апеляцію писати сам, а вам пораджу змінити фах! Бо, хоч боронити підсудних є вашим обов'язком, дозволеним державою, під сучасну пору – це справа дуже невдячна: коли будете боронити по-совісти, то опинитесь самі на лаві підсудних, а коли будете «боронити» отак, як мене, то вас. ніхто не найматиме. Я, наприклад, категорично заборонив своїй родині доручати вам подачу апеляції, бо ви і гроші взяли б і справу попсували б. Ідіть собі своєю дорогою, а про мене забудьте!

Адвокат, зіщулившись, вийшов.

Обдумавши ще раз докладно цю історію, я попросився до подачі апеляції.

Мене знову завели до в'язничного бюра, дали перо, атрамент і лишень два листки паперу, при чому попередили, що, коли я їх зіпсую, то інших по дістану. Отже, доля моя могла залежати і від двох листків паперу.

Писав я коротко: згадав причину мого арешту, методи допиту і дальший хід справи.

«Сам факт, що і слідчі органи і суд відмовилися від признання за мною вини, котра послужила підставою мого арешту, вимагав з погляду закону і здорової логіки мого негайного звільнення. Але урядовці НКВД для закриття своєї помилки поповнили вже свідомий злочин і, щоб не випустити мене на волю, фізичними і психічними тортурами вимусили мене видумати на себе іншу провину, на котрій і є опертий вирок обласного суду, згідно з яким я маю відбути 5 років заслання.

Між тим, коли б органи правосуддя не були наставлені на те, щоб мене конечно засудити, а йшли дорогою свого безпосереднього призначення, себто, дорогою оборони закону і справедливости, то мусіли б ближче ознайомитись з моїм самообвинуваченням і пізнати всю його дику абсурдність.

Я є народжений в 1905 ропі, а організація Української Автокефальної Православної Церкви повстала в 1921 році. Між тим, в моєму самообвинуваченні ясно сказано, що я був головою одної з філій організації в 1918 році, себто, маючи 13 років від народження, керував політичною організацією за три роки перед тим, як вона повстала.

Жертвою такого дивачного обвинувачення можна було впасти хіба тільки завдяки цілковитій безграмотності суддів. або їхнього необ’єктивного підходу до справи».

Такий був цвях кого ракурсу.

Не знаю, наскільки весь рекурс відповідав вимогам офіційної форми, але фактом є, що змістом своїм вибивав з рук НКВД і суду той фальшивий атут[17]17
  Атут – козир.


[Закрыть], котрий я сам заздалегідь підсунув їм до рук.

Це вже був останній запас моєї «амуніції» і, вистреливши його, я з нетерплячкою чекав на висліди.

* * *

Потяглися знову сумні тюремні будні. Правда, мені вже було значно легше, бо я почав діставати харчеві пакунки з дому і навіть невеличкі грошові перекази, за які в'язням раз на місяць дозволяли купувати в тюремній в'язниці хліб, ковбасу, мило, папіроси та інші немудрі артикули. Два рази мені дозволили побачення з мамою. Але в’язниця все є в’язницею.

Минуло понад три місяці, а відповіді на мій рекурс не було.

Одного дня приснився мені сон: ніби стою перед якоюсь церквою дуже старовинної будови. Обходжу її з усіх сторін, бо хочу увійти до середини і оглянути її знутра. Але двері і вікна забиті дошками, так що здійснити мій намір немає жодної можливості!.

Церква уві сні в забобонних переконаннях в’язнів є символом неволі, точніше – в’язниці. Тому, коли я розповів свій сон моїм колегам, вони одностайно прийшли до висновку, що тюрма для мене вже закрита, і я незабаром опинюся на волі.

6-го травня, саме у вихідний день, мене несподівано викликали до бюра.

–О! – заздрили в’язні. – Напевне на волю, коли прийшли по вас у вихідний день!

Тої самої думки був і я, а тому не йшов, а біг.

В бюрі чекав на мене якийсь незнайомий жидок в однострої молодшого лейтенанта НКВД, котрий ні з того ні з сього накинувся на мене з найгіршою лайкою. Обізвавши мене різними словами, несподівано спитав:

– Де є ваш брат?

– Брат?! – здивувався я. – В мене взагалі братів ніколи не було!

– А де є ваша жінка?

– Не знаю, – відповів я без надуми, хоч мама мене уже поінформувала при побаченні, що родина знаходиться в Б.

– А де є брат вашої жінки? – продовжував випитувати мене жидок.

– Дивна річ! – відповідаю різко. – Звідки ж я можу знати, де є брат моєї жінки, коли я вже цілий рік сиджу у в’язниці і не маю ЖОДНИХ ВІСТОК З ВОЛІ?!

Енкаведист лютує ще гірше, лається знову, а потім питає:

– Маєте при собі копію вироку обласного суду?

– Маю.

– Покажіть!

Я виймаю з кишені і показую йому копію, а він, прочитавши її, починає ховати до кишені.

– Дозвольте! – пробую я запротестувати, – я цієї копії не можу вам дати, бо мені наказали завжди тримати її при собі.

Енкаведист ще раз лається і поспішно виходить, так і не віддавши мені паперу.

Повертаюся до келії і розказую товаришам свою дивну пригоду.

– Коли воні: злостяться і кленуть,– вирішили в’язні, – то наша справа мусить бути на добрій дорозі! Можете не сумніватися!

Минуло ще два тижні. Нарешті, мене викликають «з речами».

Складаю своє убоге майно, а руки мені тремтять, бо «з усіми речами» викликали або при звільненні, або при смертному вирокові. Правда, викликали «з усіми речами» також на етап, але про етап ми завжди догадувалися по особливому рухові у в’язниці. Сьогодні його не було. Отже, що мене чекало?..

Сердечно прощаюся з товаришами по неволі, як зо своєю родиною, дістаю при тому масу доручень, своєю чергою прошу їх повідомити про що слід мою родину, коли б так мене розстрілили, а вони опинились на волі, і виходжу.

Мене садять до «чорного ворона» і везуть до НКВД.

– Громадянин Мак! – заявляє мені новий начальник, – цим самим повідомляю вас, що рішенням Верховного Суду Української Радянської Соціалістичної Республіки від третього травня цього року ви є звільнені з під арешту і користаєте всіми громадськими правами. Але, – я є зобов'язаний також вас повідомити, що прокуратура УРСР вважає ваше звільнення незаконним і підносить протест перед Сесією Верховного Суду Радянських Соціалістичних Республік у Москві. Поки той суд винесе своє рішення – ви є на волі.

Для мене це останнє спочатку здалося дрібницею. Головне було – воля! На кілька тижнів, хай навіть на кілька днів, але – воля! Побачити родину, обняти дітей, ходити по свіжому повітрі – Боже, яке щастя! Яке безмежне щастя!

Але перед ненависною фігурою вдаю байдужого і кажу:

– Чи я маю право домагатися відшкодування за втрачений час?

– Так, – відповідає енкаведист. – Установа, в якій ви працювали, негайно виплатить вам за два місяці вашу попередню платню.

– За два місяці?! Але ж я сидів майже цілий рік!

– Нічого не пораджу, бо є такий закон.

– А мої документи? Нема?

– Документи у нас, але ми не можемо вам їх видати, бо маємо наказ зараз переслати їх разом з цілою справою до обласного сулу.

– Але ж я не можу жити без документів! Не згадуючи вже про посвідки праці, про диплом, про військовий білет, без котрих можу деякий час обійтися, але без паспорту я не маю права навіть ніде переспати однієї ночі! Ви ж знаєте закони!

– Нічого не пораджу! Їдьте до області!.

Сперечатися не було сенсу...

НА ВОЛІ

Я виходжу надвір і відразу попадаю в обійми мами.

– Сину, мій сину! Я вірила, що ти прийдеш.

Ми плачемо і цілуємося, а випадкові перехожі дивляться на вас з заздрістю і співчуттям.

Ми йдемо аж на край міста до наших знайомих, котрі згодилися мене перетримати кілька днів, поки я полагоджу свої справи, дарма, що це грозило їм неприємностями, оскільки не мали права давати притулку безпаспортній людині.

Мама розказує мені про перебіг моєї справи.

– Я була в Києві, коли відбувалося судове засідання, і сиділа за дверима, бо там так саме нікого до середини не пускають. А коли вийшов адвокат (уже інший) і сповістив, що ти – звільнений, негайно поїхала сюди і ждала під в’язницею 4 дні. Але тебе не звільняли. Я ходила до НКВД, їздила до обласного міста, але ніхто мені нічого не хотів казати. Тоді я знову поїхала до Києва і через київського адвоката добилася категоричного розпорядження від Верховного Суду до суду обласного, до НКВД і в’язниці. Це помогло, бо я лиш вчора приїхала, а сьогодні тебе вже звільнили.

Ця розповідь, таємниче відібрання копії вироку обласного суду злісним енкаведистом і відмова звернути документи нагнали па мене сум і примусили задуматися. Я потребував самотности.

Тому після сніданку перепросив маму і знайомих і подався геть за місто в поле.

Чисте повітря, море давно не баченого соняшного сяйва і розкішна краса літнього дня сповнили всю мою істоту казковим блаженством, і я йшов, упиваючись почуттям свободи, мріяв про скору зустріч з найдорожчими моєму серцеві істотами, зовсім не звертаючи уваги на те, куди йду.

Раптом гострий крик: «Стій! Стріляю!» вертає мене до притомности. Обертаюся і бачу перед собою вояка з націленою рушницею.

– Руки догори!

Остовпілий, виконую наказ і зупиняюся.

– Направо. Вперед! – командує вояк, як на муштрі.

Спочатку я був переконаний, що це сон, тільки не міг собі усвідомити, що мені снилося: чи те, що мене звільнили, чи те, що я знову заарештований.

Ще приголомшений, підкоряюся і йду, куди мені наказують, і аж тепер бачу дротяну загорожу і стовпи з загрозливими написами: «Вхід стороннім особам суворо забороняється!»

Якась військова зона!

Вояк заводить мене до невеличкого будинку поблизу касарень[18]18
  Касарня – казарма.


[Закрыть] і мельдує[19]19
  Мельдувати – рапортувати, докладати, повідомляти.


[Закрыть] дижурному старшині:

– Впіймав підозрілого!

– Ваші документи! – звертається той до мене.

– Документів у мене нема жодних.

– Як нема?! – аж підскакує старшина. – А де ж ваші документи?

– Кілька годин тому назад мене випустили з в’язниці і документів поки що не видали.

– Неможливо! Сторожа! Обшукати його!

Мене докладно обшукують, але нічого, звичайно, не знаходять.

Дижурний старшина починає списувати протокол.

– Чого ви сюди зайшли?

– Я йшов на прохід.

– Гм... – недовірливо усміхається офіцер, – Йшли на прохід простесенько в заборонену зону?

– Я не знав, що це заборонена зона...

– Як не знали?! Може ви, професор високої школи, і читати не вмієте?! Та ж тут на кожному кроці написана осторога!

– Я задумався і не помітив... – сказав і відчув, що ще посилив підозріння.

«Хіба ці люди можуть відчувати поезію природи, щастя свободи і солодких мрій, котрі припутають цілком забутися?! Для них це смішне і незрозуміле...»

Старшина скінчив протокол, викликав двох вояків і передав їм запечатаний пакет.

– Відвести до НКВД і доручити начальникові!

– Майте на увазі, – звернувся до мене, – не пробуйте тікати, бо охорона має наказ стріляти в тому випадкові без попередження!..

Отак з заложеними назад руками, під охороною двох вояків з націленими рушницями іду через ціле місто до НКВД.

Ця процесія звертає масову увагу, і коло нас збирається цілий натовп. Очевидно, знищене убрання, котрого я ще не мав можливостей зміняти, і оголена голова видаються особливо підозрілими, бо цікаві хлопчаки, перебігаючи з одного хідника на другий, весело підстрибують і кричать на ціле горло:

– Шпіона піймали! Шпіона ведуть!

Нарешті, заходимо до НКВД.

Сторожа вручає пакет дижурному, і за кілька хвилин я знову стою перед начальником.

– Що сталося? – питає він мене.

– Нічого надзвичайного! Це – перші кроки безпаспортного існування.

– А чого ж ви йшли в заборонену зону? Чи не можна було для прогульки вибрати інше місце?

«Що тобі, дурневі, пояснювати!» – подумав я і вже не відповідав нічого.

– Ну, добре! – нарешті каже начальник – Ви вільні. Тільки звертайте увагу, куди йдете. Полагодите свої грошеві справи в інституті завтра, але там і ночуйте. Я порозуміюся з директором телефонічно, і він вас прийме десь до гуртожитку на дві ночі. Але післязавтра найдалі їдьте до области по документи.

– Добре! – відповів я. – Але дозвольте мені задати ще одне питання: 6-го травня приїхав до в’язниці якийсь молодший лейтенант органів державної безпеки і забрав у мене копію вироку обласного суду. На моє зауваження, що копія належить тільки мені, не звернув жодної уваги. Чи не можете ви мені сказати, для чого це було зроблено?

Начальник, заскочений несподіваним питанням, цілком очевидно для мене збрехав:

– Нічого про це не знаю... Я нікого до вас не посилав. То, певне, був хтось з обласного НКВД... Зрештою, коли вирок скасований, то для чого вам копія?

«Коли тв брешеш, – подумав я. виходячи з НКВД, – то в тому мусить щось бути»...

Через кільканадцять хвилин я був у кабінеті директора інституту. Той зустрів мене, як найближчого приятеля:

– А-а-а! Товариш Мак! Який я радий! Ну, як там? Вже все в порядку? Гроші? Так, дістанете в цій хвилині! Не треба вам чекати до завтра. Зараз підете до бухгалтерії і дістанете! Сідайте! Ви, звичайно, залишаєтеся у нас далі на роботі? Уявіть собі, що я передчував ваше звільнення, а тому нікого не шукав на ваше місце. Так ми цілий рік викручувалися, що поділили ваш курс між іншими професорами. Скільки то було клопоту... Отже, привозьте родину назад, займайте ваше старе мешкання і починайте працювати. Можете, коли хочете, вже завтра починати...

– Та воно б було добре, – відповів я, – тільки що моя жінка буде тут робити?

– Буде працювати так само. Для неї місце також є!

– А ви ж казали їй, що вона не належить до совєтських кадрів, – пустив я шпильку, пригадуючи, що мені розказувала.

– Хіба я таке казав? Щось но пам’ятаю...

– Ви не пам’ятаєте, яле моя жінка це буде пам’ятати до сперти, і тому, думаю, що роботи у вас не прийме. У всякім разі, я ще побачу...

– Між іншим, знаєте, – змінив директор неприємну для себе тему, – нашого сусіда, що мешкав над вами, також звільнили! Бачите, хто невинен, то таки невинен!..

Я прощаюся з директором, дістаю платню за два місяці і виходжу на подвір’я.

– А-а-а! Мак! А я, хіба, не казав?!

І мене хапає в обійми професор – жидок, що так героїчно боронив мою жінку на державному іспиті.

Вітаємося щиро.

– Ну, як? – питає він мене. – Залишаєтеся далі на роботі?

– Думаю, що ні, хоч директор мене дуже запрошує.

– Ага! Запрошує! Певно, що буде запрошувати! Ви ж знаєте, що у нас була ціла катастрофа з вашими годинами. Куди тільки дирекція не зверталася, куди тільки вона не писала, а на ваше місце кандидатури не могли знайти. То такий тяжкий і слизький з політичного боку предмет, що тільки направду відважні люди беруться його викладати. А тепер директор буде ще більше натискати, щоб ви лишилися. Він піде, на які завгодно вимоги!

– Чому?

– Як чому?! Хіба ви не розумієте?! По-перше, я вам сказав уже, що фах ваш тепер дуже ціниться, а по-друге, ви вже перейшли «чистилище» і вважаєтесь політично певним на 100%. Короче кажучи, ви є тепер такою рідкістю, що зробите блискучу кар’єру!

«Коли б директор знав, як представляється моя справа з протестом прокуратури, то напевно так би мене не запрошував!..» – подумав я, але вголос нічого не сказав.

На другий день я вже був в обласному суді в Н.

По довгій біганині і запитах мене з великими труднощами допускають до предсідника[20]20
  Предсідник – голова.


[Закрыть] суду.

– Ваших документів у нас нема: ми їх вислали до Верховного Суду і назад не дістали. Їдьте до Києва.

– Товариш предсідник, – спитав я, – чи не можете ви мені сказати, хто був той старшина НКВД, котрий 6-го травня приїхав до в'язниці і забрав у мене копію вашого вироку.

Предсідник помітно змішався і постарався вдати здивованого:

– Копію вироку? У вас? Не знаю... Коли це був хтось з НКВД, то ви туди і зверніться.

– Власне, що в НКВД також не знають.

– То спитайте в прокураторі.

Іду до прокуратури.

Мене рішучо відмовляються приймати, але я вперся і нарешті добився побачення з обласним прокуратором. Розповідаю йому цю таємничу справу і питаю:

– Скажіть мені, хто це був і для чого забрав копію вироку?

– Мені про це нічого невідомо! – різко відповів прокуратор.

– Дивна річ! – сказав я. – До в’язниці приходять якісь люди, роблять щось на власну руку, і ніхто не знає, що це за одні і чого вони хотять!..

Після того я виїхав до Києва.

У Верховному Суді мені сказали, що мої документи разом з вироком вони передали до обласного суду і більше про них нічого не знають, але коли справу має в своїх руках прокуратура, то і документи мають бути в прокуратурі.

Пішов я до прокуратури.

– Ваших документів ви не дістанете, бо вони разом з протестом пішли вже до Москви, – сказали мені в прокуратурі. – Хіба напишіте до Москви, або поїдьте туди, то, може, вам їх звернуть...

Я звернувся до свого адвоката.

– Що ж я вам пораджу?! – співчутливо розводить руками адвокат. – Це затримання документів є цілком протизаконним, бо коли ви є звільнені, то мусите мати документи на руках... Якби це зробила якась інша установа, то я би вам порадив звернутися до прокуратури. Але, коли це робить сама прокуратура, то скаржитись нема куди. З прокуратурою ж судитися не будете! Це дійсно парадоксально...

Змучений і поденервований, я врешті махнув рукою на все і на ризик поїхав до родини в Б.

БЕЗПАСПОРТНИЙ

Першим моїм обов'язком, коло я приїхав до родини в Б., було піти до міліції і зареєструватися на право мешкання.

Вислухавши всю мою справу, представлену в стислих рисах, начальник сказав:

– На жаль, ми не можемо вам дозволити тут перебувати, оскільки ви не маєте паспорту. Тим більше, що наша область є прикордонна.

– То що ж мені тоді робити?

– Їхати назад.

– Але ж, дозвольте! Куди «назад»? Давніше я з цілою родиною мешкав в X. Тепер там не маю ні праці, ні права на побут, так саме, як тут. Тут, принаймні ще хоч маю родину, а жінка працює.[21]21
  Тут знов через друкарську помилку пропущена частина тексту з авторського рукопису, тому я, упорядник інтернетної публікації, додаю у квадратних дужках відповідне речення із книги Ольги Мак «З часів єжовщини», виділивши його підкресленням.


[Закрыть]

[– Це нічого не змінює: в нас ви не можете залишитися.]

– В такому разі дозвольте мені перебути бодай якийсь час, поки я напишу до Москви і дістану відповідь.

Начальник міліції подумав, зателефонував до начальника НКВД і нарешті згодився.

– Добре! Дамо вам право на побут на два тижні. Оскільки паспорту не масте, то мусите щодня приходити і реєструватися особисто. При тому раджу вам у власних інтересах добитися якнайскорше відповіди з Москви.

Прийшовши додому, сідаю і починаю писати: до Верховного Суду СРСР і до Верховної Прокуратури в Москву, до секретаря Центрального Бюра Комуністичної Партії України – Хрущова в Київ і навіть до самого Сталіна.

Від Верховного Суду Союзу і Верховної Прокуратури відповідь взагалі не пройшла. Хрущов повідомляв коротенько, що мого листа він передає на розгляд... Київської Прокуратури, а від Сталіна писав якийсь Його секретар і радив звернутися до Верховного Суду і Верховної Прокуратури в Москву...

Коротше кажучи, справа опинилася в замкненому колі.

До того всього з одного видавництва, де я раніше працював, прийшов грошевий переказ за повторне видання перекладеної мною колись книжки з англійської мови. Але пошта категорично відмовилась видати мені гроші, вимагаючи паспорту, як єдиного документу, на котрий вона мала право видавати всі цінні перекази і пакунки. Коло ж я запропонував паспорт своєї жінки, то мені сказали, що при тому мусить бути доручення адресата, підтверджено урядовою установою.

Двотижневий дозвіл на побут скінчився, і я, прийшовши просити його продовження, рівночасно попросив начальника міліції підтвердити мій підпис на грошевому дорученню на ім'я моєї жінки. Але начальник категорично відмовився і від одного і від другого:

– Ми не можемо ні підтверджувати ваших підписів, ні взагалі далі толерувати ваше незаконне перебування у нас. Не маючи документів, ви формально являєтесь для нас невідомою і навіть підозрілою особою.

– Підозрілою?! – здивувався я. – То заарештуйте мене!

– Не маємо на те підстав: адже ви перебуваєте у нас легально.

– Знаєте, начальнику, – не витримав я, – неправду, що на такій «свободі» я почуваю себе гірше, ніж у в’язниці! Бо, як там тяжко не було, але я знав, що є в'язнем, і тому спокійно мирився з усіми обмеженнями. Але навіть і при тих обмеженнях я мав якісь права і підлягав певним законам! Для мене був забезпечений дах над головою, і в’язничний, але все таки – дах! Мені давали їсти, може, мало, може, погано, але – давали! Нарешті, коли мені приносили пакунки чи грошеві перекази, то ніхто мене не питав за паспортом, і ніхто мені не казав, як оце ви тепер, що я – людина невідома і підозріла!

А тепер я – гірший від індуського парія: роботи без документів не дістану, права на побут – також, але одночасно, як самі знаєте. згідно з нашими законами, я не маю права існувати без праці і без реєстрації на мешканні. Я є такий безправні, що мене навіть до в’язниці не беруть!

Ні, справді, заарештуйте мене! Тоді я буду в якомусь законному становищі, і вже ви будете ламати голову над тим, що зі мною робити. Може, як заарештований, я перестану бути для вас «невідомим» і тоді навіть буду мати право домагатися від вас підтвердження підпису на моєму грошовому дорученню!

– Ви, звичайно, жартуєте! – усміхнувся начальник.

– Зовсім ні! Я говорю цілком поважно!

– Але ж я не маю підстав заарештувати вас, кажу вам іще раз!

– Ну, то тоді мені залишається хіба піти когось обікрасти, або забити, щоб дати вам такі необхідні підстави.

– Думаю, що ви того не зробите...

– Ну то що ж мені тоді робити? Повіситися? Чи сказати вам: «Я таки звідси не уступлюся, не уступлюся, всупереч вашому розпорядженню»! Тоді будете змушені мене заарештувати!

Начальник задумався.

– Дійсно, заплутана справа! – відповів заклопотано. – Але я так думаю, що сидіти далі в Б. для вас безнадійно. Їдьте ще раз до Києва і у Верховному Суді Республіки розкажіть, як обстоять ваші справи. Коли документів не вдасться вам дістати назад, то добийтеся розпорядження зареєструвати вас у вас на побут. Маючи такий наказ, я вже зможу видати вам бодай короткотерміновий паспорт, як єдину основу для реєстрації на право мешкання. А там уже з цим паспортом будете собі якось далі радити. Підпис на дорученні вам також можуть там потвердити, бо знають вашу справу ближче. Я, на жаль, більше нічого для вас зробити не можу!..

З тим я на другий день виїхав до Києва.