Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

ВИЯСНЕННЯ НЕЯСНОЇ СПРАВИ

Те, що сталося в Києві, нагадує цілком американський пригодницький фільм зі штучно нагромадженим «випадковостями».

Ледве я переступив поріг Верховного Суду, як попав у обійми чотирьох мужчин. Були це мої колишні колегі з міста З., звідки, власне вийшли джерела моєї справи.

– Мак?!! Олександер?!! На волі?!! Що ж це таке?!!

– Чи й мої кодеїн також такої думки, що я конечне мушу бути у в'язниці? – засміявся я.

– Ми – ні! Але такої думки є наші судді! Ви ж знаєте, чого ми тут сидимо? Та ж за тими дверима, де стоїть сторожа, само в цей момент відбувається наша розправа!

– Ваша розправа?!! А чого ж ви без охорони?

– Зараз все пояснимо!.. Але, насамперед, треба викликати з засідання нашого адвоката!.. Господи Боже! Та ж те, що ви на волі, цілком міняє пашу справу...

І вони всі стрімголов понеслися коридорами в напрямі залі засідань і вскорі повернулися зі своїм адвокатом.

– Ось тут, маєте: це – Олександер Мак!

До мене приступає здивований адвокат.

– Ви є дійсно Олександер Мак?

– Я, у власній особі.

– На волі – офіційно?

– Прецінь же не можете підозрівати, що я втік з в’язниці?..

– Коли вас звільнили?

– Двадцятого травня на підставі вироку Верховного Суду УРСР.

– Масте копію вироку при собі?

– Маю.

– Дайте мені її. Я вам поверну зараз після засідання. Можете бути певні, – звернувся до решти, – що ваша справа в виграна!

І побіг назад розмахуючи моїм папером.

– Тепер розказуйте, – звернувся я до колег, – що це все має означати?

Мої товариші, денервуючись і перебиваючи один одного, починають розказувати свою історію: арешт, трагічну смерть старого секретаря і «вибори» мене на «голову організації».

– А чого ж це не видно між вами мого «приятеля», що постарався для мене таку «високу посаду»? – спитав я.

– Ого! Його вже не побачите! Він, бідака був, таки м’якенький, так старався догодити слідчим, що повидумував на себе десятки різних «злочинів», як сам казав, доказати свою «безконечну відданість інтересам совєтської держави».

Спочатку йому обіцяли всякі полегші, але, коли зібралось багато матеріалу, то його справу відділили від нашої і засудили па 10 років.

– Шкода дурня! – мимоволі вирвалось у мене. – Адже лишилася жінка і троє дітей...

– А як було з вами далі? – повернувся я до попередньої теми.

– З нами було дуже погано, – оповідав асистент Ґ. – Коли б не ті зміни в НКВД, то ми, мабуть, волі не побачили б ніколи. Але коли Єжова зліквідували, а наших слідців порозганяли, то жінки директора і військового керівника, використавши свої зв’язки. повернула справу в добру сторону. На процесі в обласному суді ми заперечили всі свої попередні зізнання і розказали, як нелюдськи був забитий на наших очах секретар. Особливо ж помогло нам те, що вас, «голову організації», чомусь до нашої справи не приєднали, і ми внаслідок цього лишилися «безголовими».

Отже, два місяці тому назад на першому процесі в обласному суді нас всіх виправдали, видали всі наші документи і звільнили спід арешту.

Та ми знайшли чомусь неоправданого ворога в особі нашого обласного прокуратора Руденка. Хоч справа цілком очевидно була чиста, він лишився невдоволеним нашим звільненням і вніс протест проти вироку до Верховного Суду УРСР, щоб постанову обласного суду уневажнили і передали справу на новий розгляд.

Як потім ми довідалося від адвокатів, основним аргументом Руденка було те. що ви, «голова організації», є таки засуджені, але іншим судом.

Тепер можете зрозуміти, чому ми так втішились, побачивши вас на волі, і то якраз в такий момент, коли рішалася наша доля! Це – просто чудо якесь!!!

– А тепер, – попросили товариші, – розказуйте про себе.

Я почав розказувати, але в половині розповіди почувся рух, І до нас вийшов адвокат.

– Ну, що?

– Ну, як?

Засипали ми його питаннями.

– І добре і зле... – відповів трохи змішаний адвокат. – Ваше звільнення підтверджено повторно, але тепер проти Верховного Суду УРСР буде протестувати Прокуратура Республіка перед Сесією Верховного Суду СРСР, так само, як протестує проти звільнення Мака.

– І чим це може скінчитися?

– Чим це може скінчитися – не можу вам поки що сказати... У всякому разі, Сесії Верховного Суду Союзу відбуваються дуже рідко, а наскільки там скопичується величезна кількість, справ, то поки до вашої дійде черга, мине напевне рік часу. До того ви користаєтесь з усіх прав совєтських громадян і можете далі займати свої попередні посади.

Настрій у всіх, помимо тимчасової виграної справи, був пригнічений.

– Товаришу адвокат, – звернувся я, – чи ми можемо просити вас прийняти нас па консультацію; оскільки наша справа ускладнюється? Я, щоправда, маю тут свого адвоката, котрий боронив мене перед Верховним Судом УРСР, але є одна справа, про котру мушу говорити з вами також.

– Звичайно, прошу дуже!

Ми всі йдемо до адвоката до його кабінету.

– Товариш адвокат, – почав я знову розмову, – у мене є якесь підозріння, але воно таке неймовірне, що я навіть боюся про нього говорити!..

– Цікаво, – спитав адвокат, – що ж це за підозріння?..

– Скажіть мені, чи не було при справі моїх колег копії мого вироку з обласного суду?

– Була звичайно. А що такого?

– Чи ви не звернули уваги на ту копію?

– Ах, правда! Власне мене трохи здивувало, що то був якраз той примірник, який належав вам особисто.

– І що ви про це подумали?

–Правду кажучи, не звернув особливої уваги. Мабуть помилка?

– Ні, не помилка, товариш адвокат, а звичайна фальшивка! Фальшивка кримінального характеру!!!

– Себто?.. – здивувався адвокат. – Як вас розуміти?

– Зараз зрозумієте! Скажіть тільки, чи та копія була долучена обласним прокуратором ось цих підсудних – Руденком?

– Так. Це ж був єдиний аргумент, на якому він опер свій протест перед Верховним Судом Республіки.

– Ну, то тепер слухайте, що я вам розкажу: це страшне!

Вирок Верховного Суду у моїй справі був винесений ще третього травня. Я про це нічого не знав, але моя мати, котра була тут на процесі, поспішила до X. зустріти мене при виході на волю, бо їй сказав адвокат, що мене мусять не далі, як по двох-трьох днях звільнити. Минуло три дні, минуло п’ять, минуло десять, а я був далі в арешті. Занепокоєна мати почала звертатися до всіх інстанцій, але скрізь її запевняли, що жодних розпоряджень щодо мене не прийшло. Те саме говорили і в обласному суді, хоч це було очевидною неправдою. І лишень коли мати поїхала знову до Києва і добилася категоричного телефонічного наказу до обласного суду, НКВД і в’язниці, мене на другий день звільнили.

З того видно, що хтось був дужо зацікавлений в тому, щоб мене якнайдовше позбавити волі рухів, всупереч гострим приписам законів.

Тепер, ще один факт, над котрим я довго ламав собі голову і котрий тепер став для мене цілком зрозумілим: 6-го травня з’явився до мене у в’язницю якийсь службовець НКВД і видер у мене копію вироку обласного суду, також проти всіх правил, бо в цій копії є виразний напис, що вона призначена тільки для в’язня.

Коди, опинившись на волі, я почав допитувати у всіх судових органах, що це мало означати, мені ніхто не хотів дати відповіли, і всі говорили, ніби нічого з тій справі не знають.

Але для мене тепер все ясно:

Отже, коли обласний суд в 3. виправдав усіх чотирьох тут присутніх підсудних, головно через те, що зі справи чомусь відпала головна особа – я! – прокуратор Руденко, невдоволений з вироку, вислав до мого обласного суду в Н. таємничого енкаведиста, щоб дізнатися, що є зі мною. Енкаведист приїхав, за моїми обрахунками, якраз саме тоді, коли з Києва надійшла касація мого першого вироку, а тому обласний суд не міг дати жаданої копії про моє засудження. Думаю також, що весь обласний сул почувся дуже ніяково, виставивши себе перед Києвом у такому глупому вигляді з моїм головством в «Українській Автокефальній Православній Церкві» і був би дуже радий, коли б мене таки засудили, хоч і на інших підставах. Тому проти мене почалася спільна акція обласного суду Н, НКВД в X прокуратора Руденка, уповноваженим котрого і був той енкаведист. Спритний службовець, не тратячи часу, автом у вихідний день погнав до в’язниці, відібрав у мене копію вже анульованого вироку і, як трофей, повіз її до Руденка. Не маючи нічого іншого, Руденко залучив цю копію до свого протесту і вислав її до Верховного Сулу УРСР, як бракуючий документ про долю «голови організації». Розрахунок був простий: на підставі цієї копії мали засудити «членів організації», а потім, на підставі їхнього засуду, засудити мене, як «голову», і, як каже пословпця, – «кінці в воду»! А щоб не було небажаних перешкод, мене вирішили далі тримати у в’язниці, не сподіваючись, що моя старенька мати просить стільки енергії для мого звільнення.

Протизаконне затримання моїх документів також не є припадкове. З одного боку – це є підла помста прокуратури і обласного суду за програну справу, а з другого – розрахунок: зв’язати мені руки новим клопотом, відвернути мою увагу від головної справи і не дати мені можливости поїхати, наприклад, до Москви.

Все було обдумано геніально, тільки я попсував гру, з’явившись до Києва в такий небажаний момент. Коли б не це, то Руденкові його ординарна махльовка вдалася б цілком, бо, як мені відомо, Верховний Суд є перевантажений сотнями різних справ, а склад засідань, включно з предсідником, постійно міняється.

Адвокат, котрий досі уважно слухав, в цьому місці вмішався в розмову.

– Між іншими. – сказав він. – дійсно дивний збіг обставин, але і сьогодні засідання відбулося під головуванням того самого судді Смолякова, котрий виправдав і вас...

– Так? Тим ліпше! І що ж сказав Смоляков?

– Нічого. Сказав тільки, що вашу справу пам’ятає.

– Одно для мене цікаво, – продовжував я, – чи Прокуратура УРСР була втаємничена у всі подробиці, чи ні? І, чи, відсилаючи мої документи до Москви, зробила це через неуважність чи навмисне?..

Адвокат не відповідав...

Мої колеги, котрі, затаївши віддих, слідкували за ходом моєї розповіли, раптом загули обуреними голосами:

– Так цього лишити не можна!

– Ми будемо скаржитись!

– Та ж за такий злочин мало в’язниці і заслання!

– От де діє справжня шкідницька організація!

– І це робить прокуратура?!! Де ж толі шукати справедливості?!!

– Посадити насамперед прокуратуру на лаву підсудних!!!

Переляканий адвокат мовчав...

– Товариш адвокат! Беріть цю справу в свої руки і порадьте, куди нам звернутися!

Адвокат встав, нервовими кроками пройшовся з кутка в куток свого кабінету і знову сів.

– От що, шановні громадяни!.. Я бачу, що ви цілком не розумієтесь на законах. Ні я, ні інший адвокат не тільки не може взятися за справу оскарження прокуратури, а навіть НЕ МАЄ ПРАВА слухати такого обвинувачення! Чи ви уявляєте собі, що таке прокуратура?!! Це – всевладний чинник у нашому юридичному житті! Це – остання, найвища інстанція органів правосуддя! Це – контроля, котра має оберігати святенність прав громадян і непорушність законів! Прокуратура є вища від суду, а тому суд НЕ МОЖЕ СУДИТИ ПРОКУРАТУРИ, лиш навпаки, ПРОКУРАТУРА КОНТРОЛЮЄ ДІЯЛЬНІСТЬ СУДІВ! Позивати прокуратуру? Це – абсурд! Самого Руденка ви що можете скаржитп перед прокуратором Республіки, але не перед судом! І, як би ви вже зважились па такий крок, то мусите робити це самі, а не через адвоката. Тільки... будьте обережні!..

– А як Верховна прокуратура не прийме нашої скарги?

– Ну, – безпорадно розвів руками адвокат, – тоді будете чекати па розгляд справи на Сесії Верховного Суду СРСР в Москві.

– А чи можна і до Москви вислати свого адвоката?

– Чому – ні?! Можна. Доручіть її комусь...

– «Комусь»? А ми хочемо доручити її вам.

– На жаль, я її не візьму. А взагалі порадив би вам найняти адвоката в Москві: вони там не є такі зв'язані, принаймні, вже не залежать від Української Республіканської Прокуратури.

І з тими словами адвокат встав, даючи зрозуміти, що розмова скінчена...

Ми прощаємось і виходимо на вулицю.

– Що ж тепер робити?..

– Мені здається. – висловив свою думку асистент Ґ., – що нам конечне треба піти до Прокуратури УРСР. Може, там дійсно не знають про ту фальшивку?! Може, Рудеико обплутав їх якоюсь брехнею, і. коли ми вияснимо справу, – стануть в нашій обороні?.. Я не дуже вірю в те, що говорю, але переконатися треба. Ходім!

По короткій нараді вирушаємо до прокуратури.

В загальному бюрі нам категорично відмовили побачення з Головним Прокуратором і з його заступником і сказали, що своє прохання ми можемо зложиш хіба письмово. Не помогли ні переконування, ні впертість з якими ми домагалися аудієнції.

Що було робити.

– Знаєте, що колеги? – рішучо сказав асистент Ґ., – нам не .залишається нічого іншого. Адвокати нашої справи не візьмуть, а скаржитись далі і так не маємо куди. Що ми можемо втратити? Адже голий дощу не боїться! Ліпше би було говорити з прокуратором особисто, але, коли цього не можна – пишімо! Нехай принаймні знають, що ми маємо їхню таємницю в руках! Пишімо!

Сідаємо тут таки при вільному столику і пишемо спільну скаргу на Руденка. Її від нас прийняли і зареєстрували, та в тому моменті, коли ми вже збиралися виходити, до бюра увійшов сам прокуратор.

Помимо поданої скарги, звертаємося до нього особисто з проханням пас вислухати. Прокуратор високомірно зміривши нас від ніг до голови, кинув нетерпеливе і непривітне «Ну!», що було ніби дозволом на розмову, а сам, повернувшись до нас боком, почав говорити з якимсь урядовцем.

Викладати всю вашу поважну справу в таких обставинах, було глупо і безплідно, а тему ми мовчали, чекаючи, поки він вверне на нас увагу.

– Ну?... – що раз кинув у наш бік прокуратор, – я вас слухаю!..

– Ми не хочемо вам перешкоджати, громадянине прокуратор...

– Нічого, можете говорити.

Слово забрав директор, але загальна ситуація і наставлення прокуратора позбавляли його певности, бо прокуратор цілком його не слухав і далі продовжував розмову з урядовцем. Тому директор, сказавши ледве кілька речень, змішався і замовк.

Прокуратор, ніби цілком забувши про нас, перейшов до іншого урядовця, щось його спитав і направився назад до свого кабінету.

Моменту не можна було упускати, і ми, ніби змовившись, заступили йому дорогу.

– Громадянине прокуратор! – сказав я рішучим топом. – Оскільки справа є дуже поважна, ми просимо вас призначити нам аудієнцію!

– Я не маю часу! – неприязно відповів високий достойник.

– Ми можемо прийти в інший час...

– Я ще раз говорю, що не маю часу! Кажіть зараз, чого ви хочете.

– Ми хочемо вияснити одне... непорозуміння, яке зайшло в нашій справі, і просимо нас вислухати.

– Ну?..

Це «ну?», кинуте нетерпляче і зневажливо вже третій раз, позбавляло охоти на розмову, але я, помимо того, почав говорити. Говорив гостро і впевнено, дарма, що прокуратор мімікою і нервовими жестами давав зрозуміти, що не мав бажання мене слухати. Тільки, коли я згадав злощасний трюк з копією, нервово заграв ніздрями, як кінь на вид близько підсуненої головні вогню, але опанував собою, і далі вдавав байдужого. Але мене трудно було спинити, і я змусив його вислухати всю історію до кінця.

Коли я скінчив, він, знову іронічно змірявши нас поглядом глузливо спитав:

– Це все?

– Поки що все.

– Я вислухав вас, як ви просили. Тепер можете йти.

– Але ми хотіли б знати вашу думку в цій справі!

– Я не є зобов’язаний ділитися з вами своєю думкою, – карбуючи кожне слово вимовив прокуратор. – Але, якщо хочете її знати – ось вона: я вношу протест.

– А як буде з моїми документами?

– Ці дрібниці мене не цікавлять!

І він рвучко зайшов до кабінету, тріснувши перед нами дверима.

Розмова була скінчена, і ми потерпіли повне фіаско.

Виходимо на вулицю. Асистент Ґ. сідає знеможено на якийсь стовпець, витирав з чола піт і, збивши капелюха на потилицю, каже з відтінком сумного гумору:

– Тепер, друзі, їдьмо додому і лагодьмо торби на далеку дорогу!..

– Знаєте, що, – запропонував я, – ходімо ще до мого адвоката.

– Дарма ходити! Але... ходімо!»

Ідемо до мого адвоката, розказуємо всю справу від початку, включно з відвідинами прокуратури.

– Ви дуже зле зробили! – рішучо заявляє адвокат.

– Зле?!

– Повне! Я навіть дивуюся, що прокуратор відразу не наказав вас усіх заарештувати!

– На якій підставі?

– За наклеп.

– За наклеп?!

– Певне! Скажіть, чим ви можете формально доказати, що копію вироку у нас забрали тоді, коли вже було відомо, що вирок скасований? Адже той урядовець приїхав у вихідний день до обласного суду, коли там було замкнено. Отже, могло бути так, що він, не маючи часу чекати до слідуючого дня, поїхав зараз же до вас до в’язниці і забрав те, що йому було потрібно. Тоді це вже не фальшивка. як ви кажете, а тільки порушення порядку. І то не закону, а порядку, котре може бути, зрештою, оправдане наглістю справи. Це цілком інша річ!

– Добре, – спитав я, – а чому ж той енкаведист приїхав у неурядовий день? Чому мене протизаконно стільки часу тримали в арешті після мого звільнення?

– На ці питання може знайтися так само багато оправдуючих відповідей...

– Невже?! А яка ваша особиста думка в цій справі?

– Моя думка, – відповів адвокат. – не представляє собою жодної офіційної вартости. Я зараз говорю так, як мусить говорити адвокат, передбачаючи всі можливості. Крім того, чим ви можете умотивувати, що Руденко та інші мали спеціальний інтерес у вашому засудженні? Адже вони не є ні вашими особистими ворогами, ні навіть вашими знайомими.

– Професіональна і особиста амбіція! – сказав директор.

Адвокат глянув у його сторону.

– Маєте докази?

– Звичайно, не маємо...

– Отже, бачите...

– Що ж ви нам порадите, товариш адвокат?

Адвокат безпорадно розвів руками і зідхнув:

– Ваша справа прийняла такий оборот, що в ній трудно радити... Чекайте! Може, вам якраз пощастить на процесі в Москві...

– А ви б не могла взяти її під нагляд? Може б ви поїхали до Москви, коли буде відбуватися той процес?

– Тепер – ні!

– Чому «тепер – ні»?

– Тому, що ви дуже ускладнили ситуацію своїми відвідинами прокуратури. Зараз уже не можна забрати назад тої карти, яку ви так нерозважно і передчасно розкрили і кинули на стіл гри, і не можна замінити її іншою. А боронити вас з позиції основного аргументу – фальшивки з копією – означає тим самим кидати страшне обвинувачення на адресу прокуратури, і то не одної, а трьох: двох обласних і республіканської. Конечний вислід такої справи упирається в альтернативу: або посадити до в’язниці всіх трьох прокурорів, або посадити вас, додавши до вашого основного обвинувачення ще й друге – наклепи на органи правосуддя. А тепер зрозумійте, що з огляду на престиж такої поважної інституції, як Прокуратура Республіки, вирок не може бути винесений на вашу користь, коли б навіть для того пройшлося порушити ще раз закони справедливости... Я не маю права говорити так одверто, але покладаюся тут на вашу порядність і вірю, що ця розмова лишиться тільки між нами, бо, може, колись ви знову будете потребувати моєї помочі...

– Вашої помочі?! А ви ж відмовляєте її нам!

– Я відмовляюся лише виступати в Москві. Але, коли б Сесія Верховного Суду Союзу ваш дотеперішній вирок скасувала, то справа почалася б наново від обласного суду і, думаю, не минула б знову Верховного Суду Республіки. В такім випадкові, якщо маєте до мене довір’я – знову до ваших послуг...

– А, скажіть товаришу адвокат, чи не можна було би нам поїхати до Москви ще тепер, перед процесом?

– Бачите, – відповів той, – багато дечого можна... Але ми не будемо керуватися тим, що «можна», я тільки тим що є конечне і що не принесе нових ускладнень. Так, наприклад, «можна» було сьогодні вам піти до прокуратури, подати скаргу на Руденка, але це було недоцільне і шкідливе, бо ви найцінніший аргумент своєї оборони, котрий можна було використати на свою користь, обернули проти себе... Тепер хочете їхати до Москви. Чого? Я знаю порядки в Московських Союзних судових установах, де відвідувачі чекають тижнями в чергах лиш для того, щоб дізнатися, що стратили даремне час і гроші. З вами буде те саме. Насамперед вам скажуть, що ваша візита передчасна, бо справа ваша буде розглядатися, може через кілька місяців, може, через рік. а може, і взагалі не буде розглядатися. Бо Сесія Верховного Суду СРСР має тільки нагляд над вироками Верховних Судів Республік і відбирає на перегляд тільки ті справи, які особливо впадають в очі. А, може, якраз вашу справу проминуть і тим самим теперішній вирок залишиться в силі?.. Коли ж ви будете їздити і надокучати, то мимовільно звернете на себе увагу, і тоді напевне справу візьмуть па перегляд. А ліпше, щоб цього не було, правда? Окрім того, застерігаю вас, що жодний ваш крок не залишиться таємницею для прокуратури, і чим активніше будете ви діяти, тим більше буде старатися прокуратура обтяжити ваше обвинувачення і взагалі вас унешкідливити...

– Але як зробити, щоб принаймні бути в курсі справ і знати, коли буде наша справа розглядатися і чи взагалі буде розглядатися?

– Це зовсім просто: спишіться з будь-яким адвокатом у Москві, і він вже стільки користи принесе, щоб вислати вам відповідне повідомлення.

– Тільки повідомлення? А боронити нас не буде?

– Цього я не можу вам « казати... Може і знайдеться такий смільчак!.. Тільки звертаю вашу увагу на таку річ: ми, адвокати, не дістаємо гонорарів приватних, а тільки частину з вплати, яку складають заінтересовані особи в урядовій касі. Отже, адвокатові все одно, чи він виграє справу, чи програє, бо винагорода є та сама – за виступ. І коли справа є небезпечна, то адвокат, щоб уникнути закиду збоку прокуратора за свої особисті симпатії до політичного злочинця, може навмисне її програти, як, зрештою, зробив і ваш оборонець в X. Так саме буде і з вашим оборонцем у Москві. Хіба що ви заризикуєте запропонувати йому якусь окрему, «протизаконну» нагороду, за яку можете бути покарані і ви і адвокат. Але... менше-більше представляючи собі стан ваших фінансів по рокові ув’язнення, можу напевне сказати, що ви не в стані зібрати такої суми, котра б вирівняла вашому майбутньому оборонцеві розмір небезпеки, котра йому загрожує, коли буде боронити вас так, як ви того хочете і як можна вас боронити після сьогоднішньої скарги на Руденка.

– Отже, товариш адвокат, яка ваша остаточна рада?

– Моя рада була би така: їхати додому і спокійно чекати. Нікуди не їздити і нікуди не писати. Як би вирок Сесії Верховного Суду СРСР пішов проти вашої користи, тоді знову найняти добрих і совісних адвокатів і здатися цілком на їхній досвід. Спритний і відважний адвокат може також багато-багато зробити на повторному процесі.

Ще більше пригноблені ми виходимо з кабінету адвоката.

– Бачите, друзі мої, – сумно вимовив Ґ., – ще перед годиною я вас переконував, що ми не маємо чого тратити і – помилився.

Я іду до Верховного Суду УРСР у своїх справах.

Мені вдається засвідчити підпис на грошевому дорученні на ім’я жінки і дістати бажане розпорядження до начальника міліції в Б. щодо реєстрації на побут і видачі мені тимчасового паспорту.

Також не бажаючи більше повертатися до X.. я зайшов до Відділу Вищих Шкіл при Народному Комісаріаті Освіти і дістав призначення на посаду до педагогічного інституту в місті Р.

Коли я проїхав до Б., начальник міліції без зволікання видав мені короткотерміновий паспорт на один місяц, і зареєстрував на право побуту. Таким способом я дістав дозвіл на існування, хоч і не довгий, та, побувши кілька днів у Б., виїхав з родиною і своїм «куцим» паспортом на нове місце побуту.

Приступивши до виконання обов’язків, я нервово з дня-на-день чекав нової розв’язки...

* * *

На цьому місці авторка знову міняв особу розповідчика і описує хід дальших подій віз свого імени.