Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

КАТАСТРОФА

Дня 20 червня 1938 року, саме коли я вибиралася на консультаційні години, Олександер повідомив мене, що дістав знову покликання з’явитися на 8 годину вечора до НКВД. Прощаємося з прикрим почуттям, але переконані, що справа і на цей раз буде торкатися свідчень проти заарештованих колег.

Та, повернувшись додому, застаю картину, від якої серце моє ніби обривається і летить десь униз, в глибоку прірву відчаю: на канапі сидить з безтямними очима і розтріпаним волоссям свекруха і стиха гойдає на руках молодшу донечку, а старша зі слідами сліз на личку вже спить, згорнувшись коло бабуні в куточку. При столі, покурюючи папіроси, сплять два міліціонери і двоє свідків: Мотря – наглядачка за порядками в студентських гуртожитках і Семен – похмурий двірник.

При вигляді того мене моментально опановує якесь дивне оціпеніння, так що я назовні не виявляю жодного зворушення, тільки в голові моїй проскакує думка: «нарешті сталося!»

– Ви Ольга Мак[9]9
  Звісно, в дійсності міліціонер звертався до авторки – «Ольга Дорошенко», а не «Ольга Мак», бо Ольга Мак – це літературний псевдонім, котрим авторка стала підписувати свої твори за декілька років після описуваних подій. І свого першого чоловіка Вадима Дорошенка авторка у цій повісті «перейменувала» на Олександра Мака,


[Закрыть], господиня цього мешкання? – питає мене старший чином з міліціонерів.

– Я...

– Тоді, прошу, тут маєте наше уповноваження на право переведення ревізії.

В уповноваженні значиться, що тов. такий і тов. такий надсилаються районовим відділом НКВД перевести ревізію в мешканні Олександра Мака, заарештованого по ордеру № 1789. Це означало. що в місті, яке нараховувало 28.000 населення, від початку року по червень було заарештовано 1789 чоловік!..

Почалася докладна ревізія, огляд бібліотеки, конфіскація різних паперів, листів і фотографій. Процедура триває до півночі. По скінченні її міліціонери починають складати акт ревізії, І саме в той момент, коли я маю підписати, що ревізія пройшла в повному порядку, пригадую собі, що свідок-двірник чомусь останній затримався в спальні, де на бюрку лежав годинник Олександра. Вискакую туди і дивлюся – годинника нема!

– Громадяни міліціонери, – заявляю вернувшись, – у мене пропав годинник!

Обоє представників підскакують на своїх місцях, і йдуть за мною: дійсно, годинник щез.

– Якщо ви це зробили навмисне, щоб скомпрометувати нас, – каже один з них, – то можете бути приготовані до дуже прикрих наслідків свого вчинку...

Перелякана до регати свекруха шарпає мене за руку:

– Лиши це! Хай пропадає! Підписуй акта, щоб це вже скінчилося!..

– Ні – заявляє міліціонер. – Годинник мусить бути знайдений! Я ж сам бачив його на столі. Ми не вийдемо звідси, поки не вияснимо справи!..

Ревізія починається наново. А я собі за той час пригадую, що обоє свідки є стало присутні на ревізіях у всіх заарештованих працівників інституту. І по всіх ревізіях родини ув’язнених відкривали якісь крадіжки, яких не помічали в моменті ревізій. Говорили також, що ця пара має між собою якісь інтимні стосунки...

Три години найдокладніших шукань залишилися безплідними: годинник ніби провалився крізь землю. Нарешті старший з міліціонерів заявляє, що треба викликати відділ розшуку і перевести ревізію всіх присутніх. Тоді Мотря заявляє, що їй конечне треба вийти...

– Під час ревізії нікому невільно виходити! – заявляє міліціонер.

– Але я далі не можу! – стогне Мотря. – Зі мною зараз може статися скандал, бо я є взагалі хвора на шлунок!

Міліціонери розгублено переглядаються.

– То що ж з вами зробити?.. Ми – мужчини не можемо з вами в такому разі виходити, а господиня дому також не сміє цього робити...

– То нехай зі мною вийде старушка.

– Це є проти всяких правил... Але коли вам дійсно так необхідно – йдіть зі старушкою.

Жінки виходить і за деякий час вертаються.

– Кінчайте вже, товариші міліціонери! – просить наглядачка. – Скоро вже день!

Міліціонер виходить на коридор, гукає сусідів і висилає їх по агентів розшуку. Незабаром приходить сама начальниця розшуку – здоровенна енергійна баба в асисті[10]10
  В асисті – тобто в супроводі, в присутності (від латинського assisto – стояти поруч, бути присутніми).


[Закрыть] ще одного агента. Розпитавши докладно про справу і «для форми», як вона сказана, обшукавши нас всіх (при чому «представники влади» мусіли навіть роззувати чоботи), начальниця заявляє:

– Справа ясна! В спальні залишився Семен, отже, він годинника вкрав, а виходила надвір Мотря, отже, вона його винесла. Ну-ну! Не виправдуйтесь: ваші взаємини для мене давно не секрет! Ти! – звертається начальниця до свого асистента. – Забирай обох свідків і веди до арешту! А годинника ми зараз знайдемо! Хай мені тільки старушка покаже, куди вони ходили...

Дійсно, надворі, біля самого ґанку в корчах далій знаходиться годинник, загорнутий в носову хусточку наглядачки Мотрі.

Одначе, обох свідків через дві голини звільняють без жадної кари: крадіжка у «ворога народу» по законах совєтської сцраведливости не е, очевидно, злочином...

В СТАНОВИЩІ ЖІНКИ «ВОРОГА НАРОДУ»

На другий день, зустрічаючи знайомих, проходжу з байдуже піднятою головою. Знаю, що одні з них злорадно, а інші, навіть співчуваючи мені, будуть боятися вклонитися. Тому ліпше вдавати, що не бачу нікого...

А 22-го червня маю іспит!..

Звалившись на мене тяжким нещастям, арешт Олександра рівночасно наложив па мої плечі відповідальність за долю цілої родини. Умовини довколишнього життя були тверді і безжальні, і, щоб не заломатися під їхніми ударами, треба було їм протиставитись з таким самим твердим реалізмом. На сумних прикладах я бачила, які наслідки мало невміння панувати над собою. Жінки наших заарештованих професорів, попавши у владу відчаю, нагадували цілком божевільних. Мешкання їхні стояли розкриті навстіж, діти бігали без догляду, брудні, голодні, а нещасні матері ходили по всіх усюдах, даремно добиваючись, за що заарештовані їхні мужі...

Олена перепала при іспиті не через незнання матеріалу, а через те саме невміння запанувати над собою. Коли один з членів комісій кинув якесь ущипливе зауваження на адресу її чоловіка, бідна жінка розплакалася, розкричалася і заявила, що не бажає більше відповідати. Їй холодно порадили прийти до іспиту через рік, а тимчасом добре передумати своє відношення до чоловіка.

Другою, ще сумнішою жертвою, була асистентка хемії —донька старого професора К. Професор К. був удівцем і мав одну єдину доньку Евгенію, панну 28-30. Евгенія була невилічимо хвора на серце і з тої причини лишилася незамужньою. Батька і доньку лучила найніжніша приязнь двох істот, що живуть тільки одне для другого. Рідко коли можна було їх бачити окремо. Вони приходили до праці і відходили разом, разом проходжувались довгими коридорами в часи перерв, разом ходили на прогульки. Коли ж години їхньої праці розбігалися, то й тоді вони приходили разом аж до інститутських воріт і там прощалися. Евгенія поправляла дбайливо батькові краватку і комірець і щось тихенько йому говорила. Професор на прощання ніжно цілував її в чоло, і тоді вони розходились. Арешт батька був для Євгенії страшним ударом. Вона покинула працю, і щодня її знаходили по кілька разів на вулиці в непритомнім стані. Прийшовши до нам’яти Евгенія завжди бігла до НКВД. Дехто чув. як увірвавшись до дижурної[11]11
  Дижурний – черговий.


[Закрыть] кімнати, вона кричала і домагалася звільнити її невинного батька, а натомість заарештувати її. По одному з таких днів Евгенія не вернулася додому, а на дверях мешкання з'явилася картка з сургучевою печаткою такого: «Увага!!! Мешкання знаходиться під охороною закону власности держави за порушення якого карається з усією строгістю совєтського правосуддя!»...

Для мене всі ці сумні приклади були доброю наукою, як не можна було поступати. Я не сміла ні розпачати, ні безвільно опускати рук: я мала на відповідальности стареньку свекруху! Я мусіла боротися за життя!..

Стиснувши голову руками і зціпивши зуби, вчу останні сторінки непроробленого матеріалу. За один день іспит!.. За один день іспит!..

Серце?

Я дам собі ним раду! Коли буде задуже докучати, візьму його в кулак і стисну міцно: ось так! І воно замовкне, спливаючи кров’ю...

Диплом – ось мета! Основне – не провалитися на іспиті, не дати сатисфакції компанії комсомольських і партійних посіпак, що зарані вже смакують видовищем мого горя і приниження, як було вже з Оленою!

Серце мусіло мовчати!!!

І коли наступає день іспиту, вбираюся якнайдокладніше, довго укладаю перед дзеркалом тремтячими руками волосся, підмальовую уста і – йду!

Іспитова зала наповнюється вщерть з нагоди такого цікавого видовища: жінка професора, заарештованого один день перед тим, складає іспит! Чи буде плакати? Мабуть буде! Буде плутатися у відповідях і матиме вигляд винуватий і благальний...

На саму думку про таку можливість стискаю кулаки і почуваю шалений наплив злобної впертости. Ні, так не буде! Та не буде...

Комісія є в повному складі з додатком директора, партійних представників і всієї професури. Наперед видно, що мені буде гаряче, бо кожний з присутніх вважатиме своїм священним обов’язком провалити «жінку ворога народу». Найсимпатичнішим з них є хіба сам професор іспиту – молодий жид, який не раз був гостем у нашому домі і що не побоявся на другий день катастрофи на очах всього людного інститутського подвір’я зупинити мене і висловити припущення, що чоловіка заарештували помилково і мусять незабаром звільнити.

Опинившись перед комісією, мобілізую всі свої сили і напинаюсь, мов натягнена струна, а мозок мій сверлує тривожна думка: «Тільки витримати взяту на себе ролю!..»

На витягнений білет відповідаю без надуми. Всі три питання знаю твердо і, сама собі дивуючись, чую як чітко і зв’язно звучить моя відповідь. Картка вичерпана бездоганно. Комісія починає шептатись, і по нараді, проти всяких правил, на мене починають сипатись з усіх боків найрізноманітніші питання, частина яких не має нічого спільного з іспитовим матеріалом. Я іронічно посміхаюся, але відповідаю так само спокійно і річево, без найменшого замішання і зупинки. Моя усмішка починає бентежити членів комісії, а тому, задаючи витання, вони уникають зустрічатися з моїм поглядом.

Це триває задовго, і професор, звертаючись до голови комісії, рішуче заявляє:

– Я вважаю, – досить!

Мене звільняють.

Кинувши холодне «до побачення», обертаюся і повільно виходжу зі залі. Сил мені стає тільки, щоб перейти подвір’я. Але коли вже опиняюся на безлюдній алеї парку, вибухаю істеричним плачем. Дороги вже по бачу, не стримую сліз і біжу, біжу, бо чую за собою чиїсь спішні кроки. Мене доганяє згаданий професор – жид і затримує за руку.

– Я знав, що ви будете плакати, і тому вийшов за вами... Але мушу вам сказати, що подивляю вас! Колись, коли непорозуміння з вашим чоловіком скінчиться, – а я переконаний, що це тільки непорозуміння, – мушу йому все розказати! Мушу йому поґратулювати, що має таку жінку! Ви нині склали подвійний іспит! Але іспит офіційний, хоч який блискучий він не був, є ніщо в порівнянні з іспитом характеру!!! Тримайтеся і надалі так! Я вертаюся, бо на мене чекають і знають, чому я вийшов. Буду мати неприємність, але я їх не боюся, а не міг стриматися, щоб вас не потішити. Ідіть додому і заспокойтеся. До побачення!

Сердечно стискую простягнену мені руку і в думках благословляю цю шляхетну людину, що в такий критичний момент одна з усіх знайшла для мене кілька потішаючих слів.

Як довідалася пізніше, цей професор мав дійсно неприємности за те, що настояв на своєму і виставив мені найвищу ноту, хоч, з міркувань політичних не повинен був того робити.

Не вдалося мене провалити і на останньому іспиті, хоч на мене завзялися поважно. Тільки ноти найвищої я вже не дістала, бо другий професор не був уже такий відважний.

Звичайно, помимо бажання мого мужа я не могла не ходити до НКВД дізнаватися про його долю. Мене зустрічали часом по-грубіянськи, часом досить чемно, але по суті нічого не відповідали.

– Ваш чоловік живий і здоровий. Зараз сидить і пише... Побачень не дозволяємо нікому, пакунків передавати також. Але для вас зробимо виняток: принесіть білизну і дещо їстівного сьогодні в 10 годині вечора. Про цей дозвіл нікому не кажіть, бо тоді ми не будемо мати спокою від інших жінок. – так сказав мені одного разу начальник НКВД, що зовнішнім поглядом своїм нагадував добродушного товстого різника худоби.

Ще вдень будинок НКВД мав вигляд звичайної урядової установи з гостинно відкритими дверима, куди міг свобідно зайти кожний. Озброєна варта переносилася до середини будинку і вже там легітимувала відвідувачів, що заходили в якійсь справі. Але коли на землю спадав присмерк, картина цілком змінялася. Варта ставала не лишень при вході і на рогах будинку, але замикала цілий квартал і не пропускала нікого. Між НКВД і в'язницею постійно їздили вантажні авта, наповнені в’язнями, яких привозили і відвозили з допиту.

Вікна були щільно замкнені, не пропускаючи жодного промінчика світла. І, коли б не рух за стінами цієї пекельної установи, то можна було б подумати, що будинок спить.

З завмираючим серцем і великими труднощами, довго пояснюючи недовірливій сторожі причину своєї невчасної візити, добиваюся врешті на призначену годину в середину будинку. До мене приставляють спеціального енкаведиста, який наказує мені сісти в куточку і чекати. Сідаю.

Пливуть тривожні хвилини і розтягаються у безконечність... Чую, як під’їжджає авто, що з нього під вигуки команди стрибають люди і йдуть кудись під будинок, очевидно, в пивниці. Хтось гукає в коридорі з відкритих дверей:

– Вже є? Добре, я зараз приходжу!

Сиджу і тремчу тілом. Серце моє опановує невимовно тяжке почуття, і я вже починаю жалувати, що далася заманити в цю криваву пастку.

Раптом десь внизу, ніби під землею, тріскають двері, і звідкись виривається страшний нелюдський крик, ніби з когось живцем деруть шкіру. Вслід за тим чути поспішні кроки, і до почекальні вскакує приземистий чорний слідчий з озвірілим обличчям.

– Авто! відвезти до в'язниці!

Він весь тремтить, а специфічний солодкавий запах крови, що увірвався разом з ним, затуманює мені мозок, і я почуваю, що от-от зімлію. Та слідчий в тому моменті зауважує мою присутність і люто гукає:

– А ця що тут робить?!

– Каже, що начальник дозволив їй принести передачу для чоловіка, – відповідає один з вартових.

– Геть!!! – зарепетував оскаженілий до краю слідчий. – я покажу передачу! Що це за порядки!!!

Мене виштовхують в плечі на сходи, а я, збігши вдолину, ледве стримую крик: двоє міліціонерів тягнуть до виходу якесь пошарпане, безвладне людське тіло...

* * *

Як довго ув’язнений був під слідством і знаходився в розпорядженні НКВД, жодних передач не дозволялося. І тільки тоді, коли слідство було закінчене, і людина переходила в розпорядження в’язничної адміністрації, могла діставати щодесять день від своїх родичів чисту білизну.

Совєтські в’язниці представляли собою подібність до фортець, обложених жіночим військом. Ще з півночі збиралися нещасні у великі черги, бо передач приймалося тільки таку кількість, яка залежала від гумору вартового: один день більше, другий день менше. Отже, щоб бути певнішому, треба було прийти раніше і зайняти чергу.

Високі мури в’язниць, вибудувані ще за часів царського режиму, виявилися для «найвільнішої в світі країни» недостатніми. Тому на відстані 50 метрів довкола цих мурів були пороблені додаткові загорожі з колючого дроту, за переступлення яких стрілилося без попередження. Ґрати на вікнах теж, очевидно, вважалися недостатнім символом страчення свободи, а тому назовні на вікнах пороблено суцільні дерев’яні щити, тільки трохи відхилені вгорі, щоб припустити до середини необхідну мінімальну кількість світла. На рогах мурів побудовано обсерваційні вежі, на яких круглу добу стояла озброєна варта. Ніхто, ніколи і в ніякій справі не смів наблизитися до в’язничних воріт, хіба міліціонери і енкаведисти в одностроях. Зрештою, ніяких справ взагалі не узнавалося, окрім передач. А передачі приймалися В маленькій дерев’яній будочці, поставленій коло зовнішньої дротяної загороди.

І саме коло цієї будочки, тісно притулившись одна до одної, стояли жінки. Молоді і старі, інтелігентні і прості, горожанки і босі, з потрісканими ногами, селянки, діти – весь цей різнорідний натовп мав загальну печатку горя і незаслуженої кривди. І коли загально серед населення створилася атмосфера взаємонедовір'я і страху, то тут панувала щирість об’єднаної спільним горем родини. Велися одверті розмови, сипалися скарги і нарікання, перемішувані рясними сльозами. Були тут і чужі, з інших міст, що шукали своїх чоловіків, синів, братів, забраних деінде і невідомо куди вивезених.

Я вже бувала не раз коло тої черги, помагаючи своїй сусідці, що все приходила з дитиною. Але коли нарешті «слідство» мого чоловіка скінчилося, я прийшла з власним пакунком. Олена, як звичайно, прийшла з синком, якому щойно скінчився рік.

Стояли ми від ночі аж до дев’ятої години. О дев’ятій від нас забрали пакунки і коло 12-ої години винесло брудну білизну.

Багато з присутніх дістають назад переданий пакунок з запискою: «Не числиться!» Ця лаконічна відповідь означає, що заарештованого не знайдено: може, якраз, в тому моменті є на допиті (бо допити продовжувалися і по закінченні «слідства»), може, перевезений до іншої в’язниці, може вже засланий, чи й замордований, але пояснень не дають жодних.

Ті, хто дістав брудну білизну, перш за все розгортають її і перевіряють одну річ за другою, ніби намагаючись поміж рубцями тхнучих тяжким в’язничним запахом лахів начитати долю їх власника. І, дійсно, часом ці бездушні свідки багато говорять...

Моя сусідка не дістала назад сорочок, а на поясі підштанців видно сліди засохлої крови. Сорочки, очевидно, були ще більше закривавлені, і тому їх не передали. На брудній носовій хустині ниткою, витороченою зі шкарпетки, вишито незграбними кривими літерами зворушливі слова: «Синочкові Павликові в день народження від тата».

– Бачиш, який подарунок дістав? – говорить Олена до дитини, жалібно скрививши уста, а потім падає на землю і заходиться в конвульсіях страшного істеричного плачу.

Я стараюся її заспокоїти, але вона не слухає мене і чим далі, то більше тратить панування вад собою.

– Кати! Нелюди! Кровопивці прокляті!!! За що ви катуєте його?! Що він кому завинив?! За що ви осиротили моїх дітей?! Вас різати мало! Беріть же і мене разом! Беріть і дітей! Всіх беріть!

Ситуація була небезпечна. Я тримала на руках маленького Павлика і не могла нічого робити. Тим часом несамовиті крики напівзбожеволілої жінки могли щохвилини притягти увагу когось з в’язничної сторожі, і тоді доля Олени була би вирішена раз на все...

– Жінки! – гукаю до присутніх. – Зробіть що з нею! Та поможіть мені!..

На допомогу мені приходить якась старша жінка, що підносить силою Олену з землі, тулить обличчя до своїх колін і таким способом в широких фалдах своєї спідниці глушить її крики.

– Цить, доню, цить! – говорить ласкавим заспокійливим волосом. – Бог дасть, все мине, і прийде твій соколик додому!..

Хтось приносить воду і обливає Олену, інші співчувають, інші потішають. Молода жінка врешті перестає плакати і сидить непорушно, дивлячись просто перед себе безтямними очима.

Білизна мого чоловіка передана повністю і є чиста від крови, а тому я почуваюся щасливою, такою щасливою, що мені ніяково перед своєю пригнобленою сусідкою...

* * *

Минуло півтора місяці, а справа з моїм і Олениним чоловіком була в тому самому положенню, і не було жодних виглядів на якісь зміни. Між тим, літо наближалося до кінця, і нам треба було подбати про посади. На щастя, ситуація трохи змінилась в нашу користь: коли протягом останніх років всіх запідозрених і родичів ув’язнених немилосердно усували з усіх урядів і не допускали навіть до найгіршої фізичної роботи, то в липні 1938 року вийшло нове розпорядження – повернути їх всіх на старі місця і дати їм працю за фахом. Не працював лише той, хто був нездібний до праці, або сидів у в’язниці.

Однак, коли я звернулася до нового директора з запитом, чи я лишаюся, як було плановано раніше, на посаді асистентки при кафедрі літератури, він вдав здивованого:

– Ви?! При кафедрі?! Хто вам міг сказати гаку дурницю?! Ми дійсно потребуємо людей для наукової роботи, але добираємо їх з НАШИХ СОВЄТСЬКИХ кадрів. Ви зрозуміли мене?..

Я, звичайно, зрозуміла: помимо постанови, я не належала до «НАШИХ СОВЄТСЬКИХ», себто, певних людей і тому могла виконувати тільки гіршу роботу. Не бажаючи виїжджати з міста, я звернулася до Міського Відділу Народної Освіти з проханням звичайної учительської посади, але і там мені відмовлено. Довелося їхати до столиці в Київ безпосередньо до Народного Комісаріату Освіти. Там я дістала призначення на посаду учительки мови і літератури в глухе містечко Б. в іншій области.

Маючи призначення в кишені, договорившись з директором школи в Б., я одначе відтягала від’їзд до останнього моменту. Невимовно тяжко було зірвати ту останню ниточку зв’язку, що лучила мого бідного мужа з волею. Тяжко було подумати, що він в очікуваний день вже не дістане навіть пакунка з білизною, який в умовинах страшних тюремних буднів був цілою радісною подією. Але наближався початок нового року, і я мусіла їхати, бо спізнення на кілька днів могло мене позбавити права на посаду.

Приношу до в’язниці останній пакунок. В ньому, окрім звичайної білизни, – тепле убрання, зимовий плащ, тепла шапка і черевики: холодний Сибір вимагав насамперед теплого одягу.

На блочкові, який видавався спеціально для перепису передаваних речей, всупереч виразному застереженню; «Всякі дописки суворо заборонені!», пишу два слова: «Виїжджаю Ольга».

По кількох годинах, коли винесли білизну, вартовий гукав: «Мак!»

Пробиваюся на оклик крізь юрбу до віконця.

– Це що таке? – бризкаючи слиною, кричить вартовий і тикає пальцем в дописку.

– Я хотіла повідомити, що виїжджаю...

– Ах, ти «хотіла повідомити»!... – перекривляв мене вартовий. – А хто дозволив «повідомляти»? Га? Хто дозволив?! Тепер маєш, маєш! – шпурляє мені просто в лице щойно переданими речами. – От тобі твоє повідомлення!.. Прийдеш тепер через десять днів! Марш!

Я збираю речі виходжу з натовпу і в розпачі на хвилину запиняюся.

– Не прийняли!.. Останньої передачі, останньої звістки з волі від рідних – до прийняли!.. Як же він буде без теплих речей?!

Складаю одежу у вузол і обливаю її пекучими сльозами. До другої передачі я вже не могла сидіти в X.

Мене обступають співчутливі жінки, які бачили всю сцену, потішають мене і дають пораду – звернутися до бувших сестер-монахинь з розгромленого більшовиками монастиря.

В той самий день розшукую сестер і договорююся з ними, що вони за невелику винагороду будуть прати і передавати до в’язниці білизну і сповіщатимуть мене листами, чи мій чоловік і далі знаходиться у в’язниці.

Через дна дні я з родиною виїхала до Б.

* * *

На новому місці наступили для мене невимовно тяжкі дні напруженого чекання: одержавши листа, я з полегшою зітхала і чекала на іншого.

Свідомість моя була постійно роздвоєна: Одна її частина мусіла бути сконцентрована на безпосередньо виконуваних обов’язках, а друга була там, в далекому місті, за мурами і ґратами в’язниці... І часто, тільки на хвилину стративши панування над собою, моментально забувала де я і що маю робити. Не чула звернених до мене запитань, не розуміла жодного рядка з прочитаного тексту, не пам’ятала слова, на якому зупинилася в своєму викладі.

Часом в середині лекції мене раптом опановувала моторошна думка, що може саме в цей момент, коли я розповідаю учням про «неоцінимі вартости» якогось бездарного комуністичного поета, мого мужа, вже непритомного від побоїв, або мертвого, тягнуть десь сходами пивниці, як того нещасного в той пам'ятний вечір в НКВД...

Тоді щезали всі думки, вся сила волі, і мені хотілося закричати несамовитим голосом, покинути все і бігти на поміч!!!

Починалася страшна боротьба між розсудком і серцем. Я відчувала, як на чолі і на скронях в мене виступала холодна роса, а учні широко розкривали очі і перезиралися.

Це тривало секунду дві, п’ять, десять...

Нарешті перемагав таки розум, і упокорене серце замовкало, корчачись в конвульсійних болях...

– Отже, на чому я зупинилася? – питала опалим, байдужим голосом.

– Ви зупинились на... – підказували учні.

І лекція йшла далі...

* * *

Як і слід було чекати, коло мене, «жінки ворога народу» створилася атмосфера шпигунства і недовір’я, які з особливою яскравістю виступали в умовинах нудного провінціального побуту. Дарма я працювала з усіх сил, виконуючи масу неплатної роботи, дарма, що в протязі короткого часу здобула собі признання найкращої у своїй ділянці фахової сили не лишень в школі, але й в цілому районі, а все ж таки мої колеги, що належали до комуністичної партії, давали мені виразно відчути, що я – елемент чужий і непевний.

Та я не переймалася тим. У порівнянні до переживаної трагедії, вся решта видавалася мені такими дрібницями, що про них смішно навіть було думати. Внутрішніх своїх почувань я ніколи не виявляла назовні і трималася з усіма холодно – офіційно.

Тільки у вільні години, опинившись в тісному гуртку своєї осиротілої родини, скидала з себе маску байдужости і вповні віддавалася своїй настроям. Почувала себе, як артистка, що опинилася за кулісами після довгої невластивої її призванню ролі, і в сльозах та жалях знаходила своєрідний відпочинок. Тяжко було дивилася на безтурботність меншої доньки, що не пам’ятала батька, а ще тяжче було заспокоювати цікавість старшої, яка постійно допитувалася, де тато і чому так довго не приходить?..

* * *

Так минула, тепла, лагідна осінь, минула пора холодних дощів, нарешті, впали сніги, і землю скував мороз.

І одного дня в місяці грудні дістаю від монахині листа, що передачі більше не прийняли...

Кінець?..

Невже так просто прийшов кінець?!

Уявляю собі, як сестра дістає назад переданий клунок з запискою: «Не числиться!»... Дістає так, як діставали, дістають і будуть діставати сотні, тисячі інших.

Як просто!..

І світ не завалився?! І не видно жодних познак того, що сталася така страшна трагічна несправедливість?! І життя далі йде своїм нормальним ходом?!

І лишень тоді починаю розуміти, як помимо холодних розважань розуму, що інакше бути не може, що наш випадок – це тільки одне кільце безконечного ланцюга загальної єжовської драми, – десь глибоко в серці жила несміла, крихітна надія па чудо: А може... Адже він ні в чому невинен!.

Ні тепер зректися тої надії?! А чим жити?

Ні, так не можна лишити! Треба щось робити!

Свекруха, що їй нещастя єдиного сина додає сил, вибирається в дорогу до X., а для мене ще гірше згущаються фарби тривожних буднів.

Довго тягнуться напружені непевністю дні, а ще довше понурі безсонні ночі, але нарешті приходить лист від старенької! Ні, не все ще втрачене! Олександер далі на місці, тільки на кілька днів його вивозили чогось до обласною міста.

«Я залишуся тут деякий час. – писала мати– Нехай він бодай по списку передачі догадається по письму, що тут є якась одна близька йому людина, і може не буде почуватися таким осамітненим...

Я багато молюся тепер. Часто навіть не помічаю як минає ніч, і ранок застає мене на колінах перед розп’яттям. Це додає мені сил...Колись, ще в ранній молодости, я десь зустрілася з таким дивним виразом якогось автора: "Якщо нема Бога, то я Його видумаю!" Тоді мені видавалася безмежно смішною зухвалість того хробачка, що дерзав створити поняття безсмертної, могутньої Сили, Добра і Справодливости. Але тепер, в моєму горі, я починаю глибше розуміти крик того бажання, родженого нелюдською силою розпуки. І мені здається, що кожний безбожник, який ціле своє життя заперечував існування Бога, опинившись у моєму становищі, закричав би: "Боже, Боже! Коли Тебе нема, то я Тебе видумаю!!! "

Молись, дитино моя! Учи – хай моляться! Не бійся, що хтось про це довідається – тепер це не є так важно, а дитяча молитва найскоріше Бога досягає. Моліться всі! Більше ми не маємо, на що надіятися»...

Після того знову приходили листи, але в них нічого певного не було, але мати і далі не тільки сама вірила в чудо, а ще знаходила силу і в мені ту віру розгрівати.

Села материнської любови безмежна!..

Минув ще місяць...

Раптом у січні 1939 року – грім з ясного неба! – преса приносить повідомлення про «зловживання владою» в органах НКВД!!! Того самого НКВД, діяльність котрого досі вважалася гак свято непомильною, що за самий сумнів у тому каралося кількома роками каторги!!! А тут кривавого комісара Єжова усувають, багатьох службовців НКВД не тільки викидають з праці, але садять їх до криміналів разом з тими, чиїх панами життя і смерти вони недавно були!!!

Неможливо описати загальної зміни настроїв, яку приніс цей несподіваний удар! Здавалася, що з усіх грудей нещасного багатоміліонового народу вирвалося спільно зідхання полегші, навіть у тих, хто ще вчора розпинався за справедливість єжовської політики.

При кожній зустрічі знайомих першим питанням було: «Чули? Єжова усунули!». І люди тішилися, немов би мова йшла про ліквідацію масової епідемії, чуми, всі були переконані, що з перших днів наступлять якісь надзвичайні події.

Але минали тижні, а все залишалося по-старому.

Нарід завівся у своїх сподіванках.

Щоправда, по тому дальші арешти майже припинилися, якусь частину в'язнів звільнили, але вирвати з заслання вже було неможливо. Так само не змінилося ставлення офіційних чинників до родин репресованих чи розстріляних: їм і далі казали, що їхні близькі є «ворогами народу».

Сотні тисяч скарг, якими почали засипати всі судові інстанції та відділи НКВД, залишалися без відповіді. В найкращому випадкові обіцяли справу «розшукати і переглянути». Але розшукати і переглянути всю масу присудів при найкращому бажанні, з огляду на їхню заплутаність і кількість – було неможливо. А тим більше було безвиглядно, оскільки ніхто навіть не збирався робити якісь енергійні кроки в напрямі встановлення справедливости. Отже, тільки незначні одиниці з тисяч засуджених при дуже впливових зв’язках їх родичів могли числити на поворот.

Знову ж слідчі, котрі і надалі лишилися на своїх місцях, для власної реабілітації почали вживати всіх заходів, щоб ті в'язні, котрих вони по рокові і більше тримали в безпідставному арешті, були таки засуджені і позбавлені можливості, опинившись на волі, писати різні протести і виволікати на світло денне різні, дуже немилі для НКВД, таємниці.

«Трійки», хоч і були замінені формальними судами, куди допускалися навіть свідки і адвокати, і на вироки можна було апелювати до вищих інстанцій, але і далі всі «політичні» розправи відбувалися при закритих дверях, а адвокати і свідка були зобов’язані тримати всі справи в таємниці під загрозою гострої кари.

Коротко кажучи, нічого не змінилося.

Це було найкращим підтвердженням того, що «єжовщина» не була справою групки окремих політиків, лиш заздалегідь обдуманим і схваленим міроприємством комуністичного уряду Москви. Коли ж ціль була осягнена і дальша нагінка на нещасне населення ставала непотрібною, то Єжова. з міркувань відомої засади: «Мурин своє зробив. Мурин може відійти»[12]12
  В іншому перекладі «Мавр зробив свою справу, мавр може йти» – фраза з п'єси (дія 3, ява 4) «Змова Фієско в Генуї» (1783) німецького поета Йоганна Фрідріха Шиллера (1759-1805). Таку фразу вимовляє один із персонажів п'єси – мавр – після того, як він допоміг графу Фієско організувати повстання проти дожа Андреа Доріа, тирана Генуї, і незабаром виявив, що вже не потрібен змовникам, що вони бачили в ньому тільки інструмент для досягнення своїх цілей. В основу цієї п'єси Шиллера покладено реальні події в Генуї в 1547 р. Іноді цей вислів помилково приписують мавру Отелло у п’єсі Шекспіра.


[Закрыть], – усунули. А що «мурин», маючи перед тим необмежені впливи і повновласти, виріс у поважно конкуренційну загрозу для всього Кремля і самого Сталіна, то його не просто віддалили, але при тому зламали йому хребет, щоб, бува, чимсь не нашкодив. А великий батько Сталін не поминув нагоди ще раз виступити в ролі гарячого «оборонця» своїх підвладних і погрозити пальцем у бік мнимих винуватців, ним же самим задуманої кампанії.