Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

В ОЧІКУВАННІ НОВОЇ РОЗВ’ЯЗКИ

Так в серпні 1939 року ми переїхали до Р.

Щоб поставити яко-тако на ноги нашу зруйновану попереднім роком господарку, ми мусіли працювати обоє, а тому я відразу вступила знову на учительську посаду.

Тодішній наш настрій не піддається описові, і його можна хіба рівняти з життям на кратері вулкану. Нерви наші були цілком розбиті всім пережитим, а постійне нервове напруження, з яким ми чекали закінчення історії, виснажувало рештки фізичних і психічних сил. Як загнані звірі, ми недовірливо розглядались по сторонах і на кожному кроці сподівалися якогось підступу і замаху на наше життя.

До того всього нас почали переслідувати різні невдачі і нещастя.

Так, наприклад, не вспіли ми ще розглянутися на новому місці, як менша донька захворіла на скарлатину.

Згідно з гострими приписами проти всіх інфекційних захворювань, дитину забрали до шпиталю, а в мешканні зробили радикальну дезінфекцію.

По кількох днях захворів Олександер. Цілий тиждень лікар не міг встановити діагнози, але по тижневі виявилося, що це також була скарлатина.

Забрали і чоловіка до шпиталю, а до мешкання знову приїхала дезінфекційна команда. Знову довелося всі речі викидати надвір, бо в мешканні зливали розчином креоліни не тільки підлоги, але і стіни. Всі меблі треба було також мити і дезінфікувати.

В самий розгар того клопоту до нас несподівано проходить міліціонер.

– То вашого чоловіка забрали до шпиталю? – питає мене. На вигляд однострою в мене спирає віддих і темнів в очах.

– Так...

– А хіба дорослий може хворіти на скарлатину?

– Чому – ні? Бачите, що може...

– Гм!. Дивно!.. І як він довго буде в шпиталі?

– Шість тижнів.

– Аж шість тижнів?! Оце так! Ну, до побачення! – і пішов.

Ми з свекрухою кидаємо роботу і йдемо до мешкання.

– Вже почалося – кажу до неї. – Де мій плащ? Я зараз біжу попередити Олександра!..

– Чекай! Тебе ж не допустять до нього: він же на карантині!

– Правда!.. Треба написати записку...

– Боже, Боже!.. – плаче свекруха. – А він же такий хворий! Чи дадуть йому хоч видужати!.. А ще як поденервується, то хвороба може ускладнитися! Може б ліпше не писати, га?

– А я думаю, що ліпше написати.

– Як знаєш... Боже, Боже, що ж це за кара така?!.

Я пишу б записці до Олександра, що по нього приходили з міліції, радила бути до всього приготованим і питала, що я маю робити далі.

Передавши записку, чекаю відповіді. По кількох хвилинах виходить медична сестра і каже, що чоловік просить зайти трохи пізніше, бо він зараз не може нічого писати.

Вертаюся додому.

Свекруха задумано сидить на якійсь пачці зі шматок в руках. Побачивши мене, каже:

– Я оце сиджу і думаю над цією візитою... Звідки ми взяли, що міліціонер приходив спеціально по Олександра?

– Маєш! – відповідаю роздратовано. – Адже питав про нього!

– Власно що не питав! Хіба називав його по імени?

Я остовпіла.

– Справді здасться, не називав... Але чого ж він годі приходив?

– А от побачив речі надворі – і прийшов поцікавитись. Ти ліпше піди до нашого двірника і спитай його, що це за один? Може двірник знає, бо мені здасться, що той міліціонер виходив від нього.

Біжу до двірника.

– Слухайте, Іване, що це за .міліціонер приходив?

– Та це не міліціонер, це з санітарного відділу. Хіба ж ви не бачили по відзнаках? Вони тільки однострої мають однакові, а відзнаки різні... Цей приходить сюди щомісяця на ревізію: чи виходки чисті, чи сміття де нема, чи яма на відпадки в порядку утримується...

– То це ви йому сказали, що мій чоловік хворий?

– Та сказав, бо він питав, що це у пас на подвір’ї діється... А хіба що?

– Нічого!..

Прийшовши до хати, попадаю в істерику. Мене опановує і радість, що тривога так смішно скінчилася, а разом – невимовний біль на ганебність життя, що перетворила нас в наляканих зайців, які боїться власної тіни...

Олександрові той інцидент мало не коштував життя. Коли я знову прибігла до лікарні з іншою запискою, він уже був без пам'яти від страшної гарячки, спричиненої тяжким нервовим потрясінням. Лікар потім казав, що маячив судами, якимсь Руденком і якоюсь кімнатою № 22...

Не менш смішний і характерний випадок стався на кілька місяців пізніше, коли чоловік уже був здоровий.

В один день ми умовилися, що він прийде за мною до школи, коли я скінчу свої години. І він прийшов, але саме захворів один учитель, і директор попросив мене заступити його і дати ще одну годину.

– То ми так зробимо, – каже мій муж: – ти йди на цю годину, а я там часом пройдуся містом і. за 45 хвилин прийду по тебе.

На тому розходимося.

Година минула. Я приходжу до учительської кімнати, але Олександра нема. Чекаю 10 хвилин, 20, півгодини – нема! Трохи здивована, що він не дотримав своєї обіцянки, збираюся і йду додому.

Але і дома Олександра нема.

Минула година, минула друга, а він все не приходив.

Поденервована, вдягаюся і йду його шукати, нічого не кажучи матері. Вийшовши на вулицю, хвилину зупиняюся, а потім направляюся в ту сторону, де знаходиться НКВД. Дійсно, інстинкт мене не обдурив, і, минувши кілька кварталів, зустрічаю чоловіка.

– Бійся Бога, чоловіче! – накидаючи на нього. – Де це ти блукаєш?!

– Тільки не гнівайся! – виправдується чоловік. – Слово чести, я невинен! Ти уяви собі, яка була зі мною пригода!

Вийшов я зі школи і пішов у .місто. Мене давно цікавила та частина, що є коло костелу, бо там є будівлі дуже старої архітектури. Отже, пішов я туди. Ходжу і розглядаюся.

Кілька разів мало мені під ноги не влізла якась стара жидівка, котра все забігала наперед і поглядала на мене з великою цікавістю. Але я не звертав на неї жодної уваги.

При самому костелі є один дуже старий наріжний будинок, може 17-го чи 18-го століття. Над самим входом виритий якийсь герб і латинський напис, але такий збитий, що його не можна відчитати. Будинок видно, був кілька разів ґрунтовно ремонтований. бо нові вікна і інші поправи цілком зіпсували його початковий стиль.

Я обійшов будинок з двох сторін і зупинився перед входом, стараючись відчитати знищений часом латинський напис.

В цю хвилину до мене підходить та сама жидівка і питає: – когось шукаєте в цьому домі?

– Ні.

– Ви тут когось чекаєте?

– Ні!..

– Ну, а чого ж ви так заглядаєте?

– А вам до того яке діло?! – визвірився я, роззлощений таким нахабством.

Жидівка щезла.

Я хотів оглянути будинок з іншої сторони, але різні прибудови і мури внутрішніх дворів запирали мені дорогу, так що я змушений був перейти аж на другу вулицю.

Тільки обійшов я на другу сторону і зупинився перед заднім виходом, як до мене приступило двоє міліціонерів.

– Громадянине, що ви тут робите?

Спитати їх своєю чергою, яке їм до того діло, вже було неможна, а тому я відповів:

– Дивлюсь,

– На що ж вп так дивитесь?

– Адже бачите, що дивлюсь на будинок!

– Ага!.. Ну, ідіть за нами!

І мене ведуть... в НКВД!

Проходячи коридором я зауважив, як в одній кімнаті мелькнула голова знайомої вже жидівки і сховалася за двері.

Заходимо до дижурного. І знову, як колись:

– Впіймали підозрілого!

– Обшукати!

Мене ревізують, витягають мої документи, серед яких є копія вироку Верховного Суду УРСР, відповіди Хрущова і секретаря Сталіна.

Подивитись на всі ці папери і задавши мені кілька питань, дижурний очевидно, прийшов до висновку, що розібратися у тому всьому – є понад його сили, а тому наказує мені чекати начальника.

Поки той прийшов, минуло десь з півтори години.

Спочатку дижурний до кабінету начальника пішов сам, і лиш через якийсь час покликали туди мене.

З перших запитань я зрозумів, що вся моя історія, включно з протестом прокуратури, в місцевому НКВД дуже добре відома, і начальник, допитуючи мене, хотів лише вивірити, що я буду відповідати.

– То ви і тепер заперечуєте, – спитав мене нарешті, – що належали до контрреволюційної збройної організації?

– Заперечую!

– Гм!.. А для чого ж вам треба було так докладно оглядати місто?

– Я завжди цікавився архітектурними пам’ятками.

– Так? Ви хіба з професії – архітектор?

– Ні, але я люблю історію.

– Що значить «люблю історію»? І що спільного має історія і архітектурою?

– Має багато спільного!

– Невже?! – здивувався начальник. – Але ж ви не є істориком?

– Ні...

– То чого ж ви тоді дурниці говорите?!! Скільки в місті є учителів історії, і ніхто з них ще не був зловлений на тому, щоб вони оглядали будинки. А ви не історик, і так раптом ними зацікавилася!

Я не мав, чого відповідати.

– Ви маєте фотоапарат? – знову спитав начальник.

– Адже мене ревізували...

– Я питаю, чи маєте дома?

– Ні!

– А маєте, може, плани міста?

– Також – ні!

– Напевне?

– Можете піти до мене додому і переконатися...

– Гм!.. – задумався начальник. – Але скажіть, – спитав ще раз. – Що цікавого в тих будинках?

– Особливого нічого.

– То чого ж ви їх так вивчали?

– Кажу вам, що вони представляють собою певну історичну вартість.

– А я думаю, – багатозначно вимовив начальник, – що вас цікавила більше їхня СТРАТЕГІЧНА вартість па випадок війни!..

Я зробив великі очі.

– Що?! Ну, знаєте, начальнику, я не розуміюся на воєнних справах, але мені здається, що мало є в цілому Совєтському Союзі таких місць, щоб так не відповідали стратегічним вимогам, як та дільниця міста, де я був! Скажіть самі: для якої стратегічної мети вона могла би надаватися? Лежить за високими будинками, на косогорі, над самим болотом. Отже, не представляє собою зручности ні для наступу, ні для оборони, ні навіть для втечі. Господарська чи промислова вартість її також ніяка, бо там нема жодного підприємства. Це – просто купа каміння, придатна хіба для розплодження щурів!

Начальник несподівано образився:

– Ну-у-у, ви так не обезвартнюйте цієї дільниці! Ви бачили, які там грубі мури? Це також чогось варте!

Я ледве стримав сміх. Але, побачивши, що він стратив ґрунт під ногами, з оборони перейшов у офензиву[22]22
  Офензива – наступ.


[Закрыть].

– І що ж з тих мурів?

– Чи мало, що?! Там, наприклад, можна встановити артилерію.

– Артилерію?!! І куди стріляти? В довколишні будинки, чи назад, по жабах на болоті?

Начальник розсміявся.

– А ви ж казали, що не розумієтесь на воєнних справах?..

Я хотів сказати, що треба бути хіба круглим дурнем, щоб не розуміти такої простої речі, але своєчасно вкусився за язик і відповів:

– Ви забуваєте начальнику, що я скінчив високу школу, а там також вивчають основи військової справи в обов’язковому порядку!.,.

Так з великою бідою мене звільнили, але, мабуть, напишуть до прокуратури рапорт і проти мене повстане якесь нове обвинувачення.

– Ах! Ти завжди влізеш в якусь історію! – кажу Олександрові з докором.

– Перепрошую! В даному разі історія налізла на мене!

В тому моменті, обганяючи нас, рівняються з нами два військових старшини. Олександер, зауваживши їх, ніби на закінчення розмови, робить страшний, хлоп’ячий вибрик:

– «Я друґой такой страни нє знаю

Ґдє так вольна дишєт челавєк!»

Рявкнув на ціле горло слова дуже популярної пісні, аж старшини здригнулися від несподіванки і обернувшись до нас, стали, роззявивши роти.

Я мало не зімліла, але Олександер попав у якийсь шал зухвалого дурачества:

– Чого дивитесь? – спитав здивованих старшин. – Може, не вірите, що – найвільніша і найщасливіша людина під сонцем? Чи, може, забороните мені про це співати?

– Забагато випив! – прийшли до висновку старшини і, потиснувши плечима, пішли далі, А чоловік розсміявся таким щирим сміхом, якого я вже не чула в нього давно.

– Олександре! – шарпаю його за руку. – Що це ти за комедії виправляєш?! Чи ти при своїм розумі?!!

– Ті, що співають цю пісню, ніколи не бувають при своєму розумі, а тільки при партійному... – шепче він, схиляючись до мого вуха.

Коли приходимо додому, я скаржуся матері на дику поведінку Олександра, котрого все більше розбирає спазматичний сміх.

– І скажи мені, – злощуся я, – чого ти смієшся? Що ти такого цікавого зробив?

– Як «що цікавого»?! Та це ж неповторне! Це ж тема для безсмертного віцу! Та ж ті старшини геніально зрадилися! Як ти не розумієш: мільйони людей щодня, щохвилини при КОЖНІЙ нагоді співають хвалебні пісні на честь Сталіна, вихвалюючи своє щасливе життя. І коли це робиться під залізною палицею партійної і енкаведівської диригентури – все в порядку, і ніхто не дивується. Але коли хтось починає те само робити з власної охоти, то його вважають або за п’яного, або за божевільного. Отже, щиро хвалити наше життя може тільки божевільний, або п’яний!..

– Тебе вважали за п’яного зовсім не тому, що ти щось там хвалив, а тому, що ти закричав.

– От і неправда!

– Правда!

– Ще раз скажу: неправда! Хочеш зробити спробу? Вийдемо зараз на місто і, як будемо йти в один кінець, то заведемо розмову про нашу біду і злидні. Побачиш, що ніхто не буде звертати на нас уваги, бо такі розмови чути на кожнім кроці. Хіба наскочить якийсь енкаведист, ну, то тоді заарештує... А як будемо йти назад, то станемо на всі способи хвалити наше «свобідне, щасливе і заможне життя». Тоді побачиш знову, що на нас будуть зглядатися всі перехожі і навіть самі партійці та енкаведисти кидатимуть зауваження, що ми п’яні або божевільні. Може, навіть затримають і поставлять перед лікарською комісією! Хочеш перевірити? Ходім!

– Ах, дай мені спокій! – відмахуюся я, але відчуваю, що чоловік має стопроцентову рацію...

* * *

Так серед клопотів, роботи і дрібних пригод минали місяці. Олександрові спочатку його двомісячний паспорт продовжили, потім замінили на трьохмісячний, а потім видали однорічний.

Полагодив він також справи з іншими паперами, вистаравшись різні дублікати посвідчень.

Але другим по важливости після паспорту був військовий білет, котрий мусіли мати всі мужчини, а навіть жінки, що мали медичну освіту. Військовий білет мав також велике значення, як документ певної «політичної благонадійності», бо люди, політично «непевні» до війська не покликалися і діставали інші документи. Тому питання, чи дістане муж військовий білет, чи ні, могло також бути до певної міри вказівкою, як обстоять його справи в суді.

Клопоти тягнулися довго, і лишень по рокові бажана військова книжечка була на руках.

Отже, минув страшний рік!..

Минуло ще трохи часу, і ми поволі почали заспокоюватися. Здавалося, що вся історія стратила свій загрозливий характер і поминула в Москві касації на Сесії Верхового Суду СРСР.

ВІЩІ СНИ

Одного дня, в місяці вересні 1040 року, Олександер встає з ліжка сумний і збентежений. Це мені відразу кидається о очі.

– Ти хворий? – питаю його.

– Ні, але...

– Але – що?

– От, знаєш, дурниця... Я за рік у в'язниці став трохи забобонний, зрештою, як всі в'язні.

– Чи не приснився тобі якийсь віщий сон? – сміюся я.

– Можеш сміятися, але мені дійсно приснився сон...

– Який же то сон? – питаю, не міняючи жартівливого тону.

– Дивний сон!. Сниться мені вуличка якогось провінціального міста. В кінці вулички по обидвох боках стоять церкви. Я йду поміж ними, дивуючись, аж поки не зупиняюся, бо одна церква стоїть в кінці і замикає собою вулицю...

– І що ж то за сон?

– Я ж тобі казав колись, що церква уві сні розглядається в’язнями, як символ неволі...

– Що за дурниці ти говориш, Олександре! То, очевидно, навіть вночі думаєш про старі будівлі – от і сниться!

Після сніданку ми розходимось: він до інституту, я – до школи.

Коли сходимось після роботи на обід, Олександер робить мені несподівану пропозицію:

– Давай перед обідом трохи пройдемося! – і при цьому виразно поглядає в бік служниці.

Я розумію цей погляд і мовчка виходжу за ним.

Ідемо геть за місто, де нема людей. Я нічого не питаю, бо почуваю страх перед цією загадковою прогулкою, а нерви мої тривожно тремтять. Але мовчанка триває задовго і я не витримую:

– Сталося щось нового?

Стялося дуже погано… Бачиш, по кількох годинах сон справджується!

– Говори, що сталося?!

– Сьогодні була в мене жінка асистента Ґ...

– Жінка Ґ?! А її що занесло в таку далечінь?!

– Біда занесла! Слухай: всі ті люди є заарештовані знов?!

В середа ні мені похололо.

– Коли ж це сталося?

– Три тижні тому.

– А що буде з тобою?

– Власне, що не знаю... Жінка Ґ. казала, що найнятим адвокатам дуже залежить на тому, щоб дізнатися, чи я – «голова організації» – на волі, чи заарештований також. З того видко, що справа пов’язана зо мною. Але адвокати ніяких інформацій не дають – бояться!

– Мені здасться, що ти мусиш негайно поїхати в Київ до свого адвоката.

– Я сам так думаю. Найближчими днями вистараюся поїздку до Києва у справі своєї дисертації і заразом піду до адвоката.

* * *

Через кілька днів Олександер виїхав до Києва, а я з нетерплячкою чекала його повороту.

– Ну як? Що казав адвокат? – після першого привіту спитала я мужа.

– Ніби покищо все добро. Адвокат є такої думки, що моя справа або взагалі не розглядалася на Сесії в Москві, або мій останній вирок підтверджений.

– То чому ж заарештовані твої колеги?

– Бачиш, це дуже складна і заплутана справа!.. Адже і обласний і Верховний суди судили мене за цілком іншими статтями, ніж тих чотирьох, і хоч би як прокуратура протестувала, то мене за участь в організації Української Автокефальної Церкви засудити не можуть. Ти ж пам’ятаєш, який конфуз вийшов з тим обвинуваченням? Ну, от! А заарештувати мене район з іншими також не можуть, бо моє початкове обвинувачення вийшло з того самого джерела, що й моїх колег. Розумієш?

– Ні, нічого не розумію!...

– Я сам спочатку не розумів. Отже, поясню тобі ще раз: з боку формального розглядається тільки початкова і кінцева точко процесу. Перша точка: за що мене заарештували? За очолення підпільної контрреволюційної організації в З. Так? Так! Тепер остання точка: Чи найвища інстанція визнала мене винним? Ні! Отже, коли найвища інстанція в Москві визнала мене невинним, то прокуратура не має права мене заарештувати ні на основі початкового, ні на основі останнього обвинувачення, тим більше, що початкового обвинувачення зреклися всі слідчі і судові органи, а навіть моя обласна прокуратура.

Прокуратура може тепер лишень доказувати, що слідство було на помилковій дорозі, а тому і суди розглядали мою провину з невластивої сторони. Для того, щоб це доказати, прокуратура мусить мати нове, повторне підтвердження моїх колег, що я був їхнім керівником. Це було легко зробити за Єжова, але тепер, коли діють суди, справа трохи тяжча. А мої колеги, як слід припускати, знаючи, що признання мене своїм головою стягає на їхні голови смертний вирок. – бо ж справа остаточно впирається тільки в мою особу! – цього признання повторно не складуть. Тому Руденко є в клопоті: «голова організації» вислизнув йому з рук, замінити його кимсь іншим не можна, а судити «безголову» організацію не випадає. Так виглядає справа!

– І ти думаєш, що Руденко не видумає якогось нового трюку?

– Я цього не думаю, але знаю, що буде мати багато клопоту. Будь-що-будь, але він з тою фальшивкою на процесі Верховного Суду сильно попікся і тепер мусить бути дуже обережним.

– Все дуже добре, але мені майбутнє не посміхається...

І знову страх посіяв своє отрутне насіння в нашій родині, знову з дня на день чекали ми нещастя, і. зриваючи пережитий листок з календаря, з тривогою дивилися на новий, стараючись відчитати події наступного дня.

Минув вересень, минув жовтень, минув листопад і грудень, а вісток не було жодних, бо ми з обережности навіть не листувалися з родинами заарештованих.

Аж вночі з 3-го на 4-те січня будить мене світло в хаті. Оглядаюся і бачу, що чоловік сидить при бюрку, схиливши голову на руки.

– Що з тобою? – питаю його. – Чому не спиш?.

Він гасить світло і сідає коло мене.

– Знову дурний сон... Хочеш послухати?

– Розказуй...

– Здається, що я тільки почав дрімати, бо ще усвідомлював собі, що лежу в ліжкові. Рантом дивлюся – вікно відкрите, а на вікні сидить чорна велика ворона. Я стараюся зрозуміти, яким це чином взимі відкрите вікно, бо пам’ятаю, що, як лягав спати, воно було закрите. Тям часом ворона зіскакує на бюрко і починає дзьобом і лапами перевертати мої папери. Порившись трохи в них. хапає мій паспорт і вилітав у вікно. Мене обняв страх. «Паспорт!» – кричу я, – «Паспорт!» – і вискакую за нею. Ворона, ніби дрочучись зо мною, летить дуже помалу і зовсім низько, так що мені здається, от-от впіймаю. Але впіймати не можу. Тим часом стає зовсім темно, і ворону ледве видно. Я біжу, спотикаючись на якесь каміння і колоди, поки раптом провалююся в яму! Лечу дуже довго, а коли опиняюся на дві, намацую під собою холодні, з застиглою кров’ю трупи. Підіймаю голову і бачу на горі слабе світло, а на краю ями сидить ворона і сміється... Я прокинувся, стоячи коло вікна при бюрку, засвітив світло, але спати вже не можу...

– Можна збожеволіти з того всього! – кажу до чоловіка. – Лягай і спи?

Але сама до ранку не студила очей...

Через кілька день поштою проходить повідомлення, що суд в З. покликає Олександра в ролі свідка в справі заарештованих колег.

– Як ти це розумієш? – питаю чоловіка. – Яким ти можеш бути свідком у цьому випадку?

– Я думаю, що це – звичайний підступ з боку Руденка: не маючи права заарештувати мене разом з іншими, він вирішив викликати мене, як свідка, а потім на місці приєднати до справи.

– Як же так? Їхати до вовка в пащу?

– А що ж мені робити? Не їхати не можу, бо буде ще гірше!..

– То принаймні будь обережним і не дай себе вплутати!

– Це не залежать від мене. Зрештою, а такий лихий на ту банду, що не ручу за себе! Для того, щоб сказати їм правду в вічі, варто навіть заплатити життям!

– Бійся Бога, Олександре! Я тебе благаю ще раз: будь обережним. Подумай про дітей! Головою мура і так не розіб’єш!

– Я, звичайно, на видиму смерть не маю охоти лізти, але – побачимо. Коли вмирати, то вмирати з честю!

– Олександре, я бачу...

– Дитинко! – увірвав мене чоловік. – Тільки не переконуй мене! Я все зважую добре, але підлістю життя не буду рятувати! Запам’ятай собі це добре!

* * *

Ще сумніше і тривожніше стало в хаті, немов з неї щойно винесли дорогого всім покійника. Викликана телеграмою свекруха, яка вже кілька місяців жила окремо від нас в глухій провінції, де мала власний будинок, відповіла, що є хвора, і помимо найбільшого бажання, приїхати не зможе.

Останні дні перед від’їздом чоловік цілком посвятив родині. Навіть на роботу не ходив, пославшись на хворобу, і не пустив до садочку донечок. Цілий день бавився з ними, а вночі світив світло і, сівши коло ліжечок, довго мовчки вдивлявся в розчервонілі уві сні, спокійні дитячі личка.

Наступив і невблаганний день від’їзду.

Відпроваджую чоловіка на двірець, стараючись здавити в собі переконання, що це – наше останнє побачення. Серце моє, немов залізним обручем, стискує страшний тягар, але я кріплюсь з усіх сил, щоб в останні хвилини не завдавати непотрібного жалю.

Ми не маємо навіть більше, про що говорити, бо все вже сказане._

Ось і останній сигнал!

Прощаймось.

– Бувай здорова! Кріпись! Не забувай!

– Повертай щасливо! Будь обережним! В думках я буду все тобою!

Останній стиск рук, останній поцілунок, останній погляд – поїзд рушив...

З пусткою в серці вертаюсь додому. Ніщо немиле, нічого не хочеться робити. Отак впала б на ліжко і лежала б день і ніч, щоб тільки ніхто не турбував, щоб тільки не було ніяких обов'язків!.. Але цього не можна: є діти, і є праця.

За два дні приходить телеграма: «Приїхав щасливо. Вітаю!» – умовний знак, що небезпека поки що не загрожує.

Та не була остання звістка...

Минув тиждень, минуло десять днів – і ні листа, ні самого Олександра не було.

Висилаю листа на адресу жінки асистента Ґ., в якому прощу повідомити мене, чи не знає вона, що сталося з чоловіком.

Між тим по мою служницю прийшов її шваґер і забрав на якийсь час до себе, бо його жінка, рідна сестра моєї служниці, мала нещасливий порід і лежала в шпиталі, а четверо дітей були без догляду.

Я залишилася з донечками сама. Ранком я будила їх, коли було ще темно, вдягала, годувала, а потім ішла до праці, доручивши сусідці відпровадити до садочку разом зо своїми дітьми. Повернувшись додому, мусіла прибирати помешкання, палити, варити щось їсти, а потім іти до садочку, щоб привести їх назад. Підготовка до лекцій, писання конспектів і виправлення учнівських зошитів тривали далеко за північ.

Але і цього було недосить! Несподівано захворіла менша донька, і скликаний консиліум прийшов до висновку, що коли в найближчі дні не наступить перелам в кращу сторону – дитині загрожує складна операція з трепанацією черепа. Хоч не хоч, дитину довелося віддати до шпиталю.

Коли тепер пригадую собі ці дні, направду дивуюся, як можна було це пережити! Я плакала цілі ночі, плакала, йдучи темними ранками на роботу, плакала, вступаючи з роботи до шпиталю, і плакала, ідучи зо шпиталю додому. Тільки підчас роботи не можна було плакати, бо я була на державній посаді, а за сльози ніхто не платив... Про їжу мені було навіть гидко згадувати.

Знайомі і сусіди, відчуваючи небезпеку, перестали бувати в мене в хаті, і я була сама з своїм горем і зо своїми думками.

Одного дня, ледве я вернулася зо шпиталю, і взялася до хатньої роботи, являється якийсь тип у цивільному.

– Чи тут мешкає Олександер Мак?

– Тут.

– Я мушу з ним говорити.

– На жаль, його нема дома. А чого ви хочете?

– Я прийшов з військової управи повідомити, щоб він завтра з’явився для перереєстрації. Коли він буде вдома?

– Не знаю!

Спитавши мене, куди поїхав Олександер і в якій справі, візитер пішов.

Обнята власним горем і клопотами, я спочатку не звернула на це жодної уваги.

Слідуючий день був вільний, і коли я прийшла до шпиталю відвідати хвору дитину, мене повідомили, що небезпека минула, і я, коли хочу, можу її завтра забрати додому.

Висилаю негайно телеграму до свекрухи, вимагаючи категорично її приїзду, а сама вирішую на другий же день взяти на кілька днів відпустку, щоб заопікуватися хворою. З тим рішенням іду до праці.

Раптом на другій годині, пояснюючи учням способи характеристики літературних персонажів, згадую собі візитера з «військової управи».

– Мати Божа! – мало не скрикую вголос. – Адже це був енкаведист в цивілю!

Пригадую собі холодний, тупий погляд сірих очей, низьке чоло і щелепи злочинця... Пригадую собі загальний вираз обличчя, невловимий, але специфічний, по якому кожна досвідчена людина безпомильно пізнавала майстрів енкаведівського ремесла.

– Так, це був енкаведист! Несумнівно, енкаведист!

Ледве скінчилася година, як мені приносять телеграму від пані Ґ., в котрій значилося, що Олександер виїхав додому тиждень тому назад.

Сумнівів більше не було: чоловік пропав!

З роботи маю бігти додому, запалити і обігріти хату, бо на дворі стояла люта зима, а хвора дитина мусіла бути в теплі. Але по дорозі заходжу до НКВД і, добившись прийому в начальника, вимагаю відповіді, що сталося з моїм чоловіком?

Начальник, дивлячись в сторону, каже, що він нічого в моїй справі не знав, але є переконаний, що коли я прийду додому, то застану якісь новини.,.

Дійсно, дома мене чекали новини...

Насамперед, я пішла до сусідки по ключі, бо вона, відводячи дітей до садка, замикала мешкання. В неї я застала двох людей: начальника «спецвідділу»[23]23
  «Спецвідділами» називалися цивільні відділи НКВД, які були при кожній установі. Вступаючи на будь-яку посаду, людина повинна була насамперед взятися на облік «Спецвідділу». Туди писалося докладну автобіографію і виповнялося спеціальну анкету. Прийнявши на роботу нового урядовця, «Спецвідділ» відсилав запит на попереднє місце праці новоприйнятого, звіряв подалі ним дані про себе, і, таким способом, мав докладне уявлення про кожну особу, яка працювала в даному підприємстві. «Спецвідділ» писав свої спостереження про кожну особу, взяту на облік. (Примітка авторки).


[Закрыть] інституту Царика та «представника військової управи».

– Ми прийшли до вас па хвилинку, – каже мені начальник «спецвідділу», розпливаючись люб’язною усмішкою. – Дозволите зайти?

Відмовляти було смішно...

Ідемо всі разом до мешкання.

– То оце ви тут мешкаєте? – вдаючи дужо привітного, говорить Царик. – Яке симпатичне мешкання!

– Ви прийшли подивитись на мешкання? —питаю холодно.

– Ми прийшли до вас перевести ревізію! – відповідає різко енкаведист у цнвілю.

– Маєте уповноваження на письмі?

– Прошу! – і вік показує мені папір. —Ось і свідки йдуть!

Входять свідки – двоє наших сусідів.

– Мешкання є до вашої розпорядимости, – кажу я, відкриваючи двері до покою. – Прошу заходити!

Сама тим часом починаю розбиратися з плаща і сніговиків. Роблю це спокійно, не звертаючи уваги на присутніх і не виявляючи назовні жодного зворушення.

Є в мене якась дивна, мені самій незрозуміла риса вдачі. Я не маю того, що називають «силою характеру», але скільки пригадую собі випадків, коли мені доводилося ставати віч-на-віч з сильнішим від себе ворогом, то замість страху, розгублености і приниження, мене несподівано опанував холодний, презирливий спокій. Якась могутня сила здіймалася кам’яною брилою зо споду мого єства і огортала мене неприступною бронею. І скільки собі згадую, в таких моментах мої противники щулились і намагалися не дивитися мені в очі. Чому? Не можу пояснити...

Так і в цей момент, кола обидва «представники закону» разом зо свідками пішли до покою, чекаючи, поки я розберуся, я, скинувши верхню одежу, одягаю фартух, беру сікач і починаю рубити тріски на розпал.

– Що це ви робите? – здивовано питає мене енкаведист, висуваючись до кухні.

– Адже бачите: рубаю дрова, – відповідаю спокійно.

– Прошу залишити ці дурниці і йти до нас!

Я потискую плечима:

– Що для кого дурниці: для вас – моя робота, для мене – ваша...

– Я вам ще раз кажу, щоб ви покинули це. бо ми не маємо часу!

– А я також не маю часу, – відповідаю зо стоічною байдужістю. – По-перше, я голодна, а по-друге, мені треба обігріти хату, поки прийдуть діти!

– А де ж ваші діточки? – з тою самою облесливою міною виглянув з-за плечей енкаведиста «начальник спецвідділу».

– А вам до того яке діло? – питаю навмисне по-грубіянськи. – Ви пройшли, здається, робити ревізію, а не питати мене про дітей!

– Ви постарайтеся бути чемнішою! – наказує мені загрозливо енкаведист. – Мій товариш є люб’язний супроти вас, то платіть йому тим самим!

– А я цілком не потребую вашої люб'язности! – відповідаю лідовим тоном. – І, коли б уже чогось жадала від вас, то тільки одного: кінчайте скоріше виконання ваших обов’язків і лишіть мене в спокою!

При тому бачу, як свідки роблять мені з кімнати знаки і з докором та острахом похитують головами. Але я не звертаю на них увага.

– Кажу вам востаннє: кидайте роботу! – нетерпеливо і злісно гукає енкаведист.

– А я вам кажу ще раз, що ревізіє можете робити без мене!

– Без вас ми не маємо права: це протизаконно!

– Ну, то тоді почекайте! – байдуже знизую плечима і підпалюю вогонь.

Енкаведист аж розгубився від лютости і сів на стілець.

Царик так саме стратив охоту бути «люб'язним» і вже більше не обзивається.

Я тимчасом наставляю на кухню цілком непотрібні мені баняки, наливаю до них води, накриваю накривками і довго педантично обтираю кухню. Ніби все!... Що б ще зробити?... Ага! Іду до креденсу, відрізую собі хліба, навмисно довго та уважно смарую його маслом і так зо скибкою в руках виходжу до покою.

– Прошу починати. Я вже готова!

Енкаведист подивився на мене, струснув головою, ніби кажучи: «От, проклята баба!», і взявся до ревізії.

Ревізувати фактично нема чого: мешкання професора високої школи па цей раз складається тільки з покою і кухні.