Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

В лютому повернулася моя свекруха і повідомила, що справа Олександра буде розглянена на суді.

ДЖЕРЕЛА КАТАСТРОФИ

Щоб перейти далі до оповідання, треба повернутися трохи і розглянути деякі події, які були причиною арешту мого мужа і про котрі ми в той час нічого не знали.

Як потім довідалися ми від безпосередніх учасників, справа представлялася так:

В місті З. Н-ської області, в одній високій школі, де перед двома роками працював мій муж, було нараз заарештовано 6 чоловік: директор, старенький секретар, троє професорів та керівник військового вишколу студентів.

Всіх їх одного вечора впровадили до кабінету слідчого, де відбулася коротка і досить повчальна розмова.

– Ви всі, – сказав слідчий, – є обвинувачені в тому, що хотіли скинути уряд шляхом збройного державного перевороту при допомозі тієї зброї, що знаходяться в інститутському військовому кабінеті (а там було всього 16 учбових рушниць). Чи ви з тим годитесь, чи ні – немає жадного значення. Ми кажемо, що організація існує, і вона мусить існувати! А для того, щоб не тратити даром часу, – подивіться, що ми вміємо робити!

При тому слідчий натиснув ґудзик електричного дзвоника. В кімнату увійшло двоє енкаведистів і стало «на струнко».

– Візьмемо... – слідчий переводить погляд з одного обличчя на друге і зупиняється на секретареві. – Візьмемо для прикладу ось цього старого.

– Беріть! – звернувся до своїх помічників. – До кінця!

Підручні по цьому слові налітають на безборонного бідаку, валять його з ніг і починають місити кованими чобітьми.

– Ой! – закричав старенький. – За що?! Рятуйте!!!

Але в тому моменті один з катів зручним рухом б'є його зап’ястком просто в уста. Чується хряскіт поламаних костей і на підлогу разом з кров'ю вилітають зуби нещасного. Двоє «обвинувачених» при тому зімлію, але «робота» не припиняється.

За кілька хвилин на підлозі в останніх конвульсіях здригається суцільна кривава маса. Людини не стало...

Коли тіло винесли, а зімлілих привели до пам’яти, слідчий почав розмову:

– Ну, – промовив він, закурюючи цигарку, – тепер ви вже дещо бачили... Попереджую, що кожного з вас чекає те саме, коли будете впиратися і не підпишете свого обвинувачення... Маєте до вибору: або заслання на Соловки, або заслання до «праотців». Що скажете?

Приперті такими «незаперечними доказами», обвинувачені, навіть не читаючи, підписують акти, і їх відводять до в’язниці.

По двох днях у кабінеті слідчого відбувається «нарада» з обвинуваченими.

– Ви до вини призналися, – говорить слідчий. – Але у вашій організації нема керівника. З вас ні один па це не надається, бо вам усім бракне зв’язку з закордоном, бракне знання чужих мов, і взагалі ви всі – дураки. А мені треба людини видатної! Отже, подумайте хто був вашим організатором!.. Тільки не називайте таких йолопів як самі, але вкажіть мені людину відповідну! Можете собі закурити, – і він підсунув папіроси. – Ну?..

Що думали чотири з них – вже ніколи не доведеться дізнатися. Відомо тільки, що один професор, приятель мого чоловіка, виявився найспритнішим.

– Я знаю таку людину, громадянине слідчий! Це – Олександер Мак! Він, правда, звідси виїхав, але це нічого не шкодить. Олександер Мак зрадився мені колись, що його батько і сестра є в Польщі. Крім того, він знає кілька європейських мов, знає історію, знає ґеоґрафію, орієнтується в політиці, і взагалі розумний, як чорт!

І, ніби на своє оправдання, звернувся до решти:

– Я думаю, колеги, що ліпшої кандидатури нема! Що ж... коли ми в інтересах нашої дорогої держави приносимо себе в жертву і наші родини мусять терпіти, то і Мак не є екстра-людиною! Хай і він свою лепту дасть!.. Це, може, і ліпше для нього буде, бо заслання безперечно поправить його політичний світогляд, котрий не є цілком нашим, і в майбутньому він сам нам подякує. Справді!..

Решта мовчала...

Слідчий похвалив ревність покірного підсудного, пообіцяв йому легшого вироку і сказав, що про справу ще передумає.

Очевидно, навівши деякі довідки, прийшов до висновку, що кандидатура є добра і тому вплів до «обвинувачення» Олександра Мака і вислав до міста X. відповідного листа, наслідки якого наступили пам’ятного для мене дня 20 червня 1938 року...

Для зручности дальший опис подій подам так, як пригадую їх собі зо слів Олександра.

ЗА МУРАМИ НКВД

Я давно був приготований де того, що сталося. Проте, коли, з’явившись до начальника НКВД в призначену годину, почув грізне: «Взяти! Обшукати!», відчув такий невимовний душевний біль і такий страх, що дивуюся досі, як я не вмер на місці! Моментально встали перед очима діти, жінка, мама .. І в той момент, щоб лиш на секунду побачити їх всіх і пригорнути на прощання, без надуми, віддав би своє життя.

Двоє сторожів, звичні до таких наказів, пхають мене сходами вниз до підвалу, до якоїсь цементової клітки, в котрій є лишень грубі двері і високо вмонтована лампа, захищена дебелою залізною сіткою. Тут мені наказують роздягнутися, для чогось заглядають у рот, у вуха, під пахи, бурять мені волосся і, нарешті, забравши всю мою одежу, виходять, залишаючи мене цілком нагого на цементі.

Тріснув ключ у замку, зацокотіли по цементі, віддаляючись, ковані чоботи і наступила моторошна, гнітюча тиша. Скільки вона тривала – не можу сказати, знаю тільки, що видалася мені вічністю.

Я пробував ходити, пробував сидіти, пробував рахувати, нарешті, попав у таку розпуку, що хотів стукати кулаками в двері і кричати: хай уже хтось прийде, хай скаже, чого від мене хотять!

Але не проходив ніхто, і мертва тиша панувала далі.

Нарешті глухо задудніла земля, і я догадався, що то під’їхало авто. По хвилині почувся тупіт багатьох ніг і вигуки: «Сюди! Направо! А ти куди?! Стій!»

Десь поблизу відмикаються і замикаються двері, кроки чуються все рідші, поки і останні з них не затихають на сходах вгорі.

По короткому часі повторюється те саме: «Сюди! Скоріше там! Сюди: нумер одинадцятий!». І знову брязкіт ключів і скрегіт замків.

І раптом серед тої стриманої метушні почувся розпучливий крик молодого хлоп’ячого голосу:

– Дядечку! Не веліть мене більше сюди!!! Тут будуть знову бити!!! Я не хочу до підвалу!!! Заведіть мене нагору до слідчого!!!

За тим глухо посипалися удари і почулася притишена жахлива лайка. Чути було якесь вовтуження: когось тягли силою, хтось упирався, і впереміжку між лайкою і ударами той самий душу роздираючий крик:

– Пу-у-у-стіть мене!!! Я не ви-и-и-нен!!! Не бийте мене!!! Ой, не би-и-и-йте мене!

Хряпнули двері, крики стали глухішими і нерозбірливішими а потім стихли.

А потім... Потім почалося пекло!..

Як я зрозумів, все підземелля було місцем вимушення признань і виконання смертних вироків. Тут, в цементових мішках, били до непритомности гумовими палицями – ламали кости, запихали голки під нігті, відбивали печінки короче кажучи, «викривали ворогів народу» і «створювали контрреволюційні організації»...

Припавши вухом до грубих дверей, з завмираючим серцем прислухаюся до того, що діється поза ними, і тіло моє обливається холодним потом. З усіх сторін проникають стогони і крики, перемішані з лайками і погрозами, час до часу чуються звуки, подібні до сгрілів і сопіння людей, що, тяжко ступаючи, волочили якісь тягарі... І від того, що грубі мури і дебелі двері приглушують звуки і відбивають їх у різні напрямки, мені починає видаватися, що то кричать і виють стіни моєї клітки, що стогне підлога, янчить стеля, і лампа видає звуки, подібні до дзвякання зубів.

Почуваю, що мене починає огортати божевілля!...

Я кпдаюся від дверей геть в кут, сідаю просто на холодний цемент підлоги і затикаю вуха. Але розгойдана уява не дає спокою, і крики та зойки чуються вже в мене всередині. Я з усієї сили товчу головою об мур, намагаючись стратити притомність...

Мов у дикому півсні чую знову, як десь відмикаються і замикаються двері, як виривається з них скигління і стогони, як тягнуть когось кудись коридором, як знову приводять нових...

За себе я забув цілком, немов би моя особиста трагедія перестала існувати.

Нарешті, по довгих годинах рух припинився, і я не то заснув, не то стратив притомність...

* * *

Прийшов до себе від скреготу ключа в замку. Мною тріпало, немов у лихоманці, від холоду і від нервового потрясіння минулої ночі.

На порозі стояло два сторожі і голяр. Вони принесли зі собою стілець, посадили мене на ньому і обголили. Потім кинули мою одежу, на котрій вже не було ні одного більшого ґудзика і ні одного залізного гачка і наказали вбиратись.

Шклянка якоїсь теплої води і кусник хліба дивним способом ослабили нічні враження, а кілька ковтків свіжого повітря, коли мене виводили на двір, і сліпуче соняшне світло повертають мені остаточно рівновагу духа, так що коли входжу до кабінету слідчого, почуваю себе відносно спокійним і впевненим.

Веде мою справу сам начальник НКВД, котрий сьогодні в доброму настрої, і мені не віриться, що ця людина могла так різко вчора крикнути: «Взяти! Обшукати!», не вірилося, що з відома цієї людини відбувалася нічна кривава вакханалія.

Побачивши мене він зовсім привітно всміхнувся і чемно сказав:

– Сідайте. Запропонував би вам закурити, але ви не курите?

– Ні.

– Я знаю. Прошу відповідати па питання.

Почалася процедура оформлення: ім’я, назвисько, рік народження, професія і т. д.

Списавши докладно всі дані про самого і про всю мою родину, начальник відложив папери набік і спитав:

– Вам, звичайно, відомо, з якої причини ви арештовані?

– Ні, – відповів я.

Слідчий подивився на мене л батьківським докором.

– От що, заарештований, я говорю з вами по-людськи і не хочу застосовувати до вас жорстоких методів, а тому прошу вас бути щирим. Ніякі викрути тут на поможуть, лишень погіршать вашу і без того погану справу. Ми вже все знаємо і без вашого признання, але цим самим даємо вам можливість розкаятися і поправитися. Ваша провина перед державою і народом є страшна, і тільки чистосерденим признанням і розкаянням ви можете собі пом’якшити суворість вироку.

Він говорив, а я сидів і дивувався, звідки цей тупий м'ясний обрубок навчився грати ролю уболіваючого наставника?! Грав, треба сказати, досконало!

– Ми також люди, а не звіри, і можемо зрозуміти, що на ваш світогляд мали від’ємні впливи родина, приятелі, різна шкідлива література, ну і... шкідницькі націоналістичні настрої того періоду, коли формувалася ваша свідомість. Отже, признайтесь у всьому щиро, і я вам обіцяю, що не пожалієте того. Тільки щиро розкажіть про тих людей, котрі пхнули вас на шлях політичних і державних злочинів, і про тих, кого ви повели за собою. Щоб вам було легше зосередитися – ось тут маєте папір, майте олівець – сідайте і пишіть. Пашіть про все по правді!

– Дуже зворушений, начальнику, вашою добротою, – відповів я з чемною іронією, – але мушу вам сказати, що не маю абсолютно про що писати.

– Впираєтесь? – помітно занетерпеливився начальник і з ноткою погроза додав: – Майте на увазі, що всі злочинці починають від того самого, але в нас іще не було випадку, щоб ми тої упертости не зламали!..

При тих словах якась темна хвиля шугнула мені в голову, і я стратив панування над собою.

– Так, я чув, як цеї ночі «ламали упертість», і мушу признати, що після того не один підпише на себе які завгодно обвинувачення. Але. громадянине начальнику, на мені заведетесь! Я себе знаю добре, і скажу вам наперед, що ви мене можете навіть спалити живцем на вогні, але не витягнете з мене нічого, крім того, що я кажу зараз. Тим більше, що коли б я навіть і хотів, то не знав би, в чому мені, як ви кажете, «признаватися». Скажіть насамперед, в чому мене обвинувачують, а тоді вже починайте дерти з мене шкіру, чи застосовувати інші практиковані вами способи! Може вам і вдасться, як не витримаю! Пробуйте!

В очах «добродушного наставника» спалахує лихий звірський вогник, і він ляскає долонею по столі.

– Ах, так?! Ну, а я тобі скажу, що тебе навіть пальцем ніхто не торкне, а ти признаєшся! Чув? Признаєшся у всьому!

Він викликне вартового і наказує йому відвести мене до кімнати № 22.

КІМНАТА № 22

Кімната № 22 міститься в самому кінці коридору і виходить вікном на внутрішнє подвір’я. При вікні стоїть бюрко, а при дверях – маленький столик і стілець. На стіні висить портрет Єжова.

Коли ми заходимо до середини, тям нікого нема, але по кількох хвилинах входить якийсь енкаведист, як видно по відзнаках, найнижчої ранги і важно розсідається при бюрку.

Я з цікавим страхом сподіваюся чогось особливого і приготовляю сам себе до різних несподіванок. Але і вигляд кімнати і сам енкаведист не мають у собі нічого загрозливого.

– Заарештований! – звертається службовець до мене. –Будете признаватися?

– Ні! – відповідаю твердо.

– Добре...

Такої спокійної і байдужої відповіди я не чекав. Думав, що почне битися, чи принаймні сваритися, але помилився, Енкаведист подивився на свої чоботи, побарабанив пальцями по столі і закурив цигарку. Видко, що не знав, що має зі собою робити, й тому відчиняє шухляди столу, витягає якісь старі неупорядковані папери і починає їх переглядати.

Я стою, переконаний, що мене зараз кудись покличуть і почнуть допитувати. Але – ні! Минає кільканадцять хвилин, не приходить ніхто.

– Мабуть, зайняті чим іншим – рішаю про себе.

Та по якомусь часі переконуюся, що по мене не збирається ніхто приходити. У всякому разі не видно, щоб той енкаведист нетерпеливився чи виглядав когось. Навпаки, вся поведінка його говорить про те, що він приготований сидіти незмінно в такому положенню довгий час.

За моїми плечима вартовий переминається з ноги на ногу, але не обзивається ні одним словом.

Оскільки мене більше нічого не питають, я також мовчу. Не просять мене сісти – я стою. Стою, і цікавість моя щодалі росте: «Що це має бути?» – ламаю собі голову.

Службовець уже чотири рази переглянув папери і пробував навіть щось писати. Але, очевидно, писання було для нього тяжкою і незвичною справою, так що він її покинув і вмостившись зручніше в кріслі, почав дивитися на портрет.

Минула година...

Минуло ще трохи часу, і енкаведист почав поглядати на годинник. З того я додумався, що він починав когось чекати.

А час, здавалося, стояв на місці.

По недоспаній, повній переживань ночі, мені страшно хотілося спати, і очі мої мимоволі клеїлися. З трудом стримуюся, щоб не сісти на підлогу.

Аж ось відчинилися двері, і увійшло двоє нових людей: вартовий і новий «слідчий». Вони обмінюються з присутніми привітаннями і незначними зауваженнями, після чого старі відходять, а нові займають їхні місця.

Тепер для мене положення вияснюється! Таємничі слова начальника: «Ніхто тебе пальцем не торкне» виступають переді мною у всій повноті свого загрозливого значення, і ситуація, котра мені спочатку видавалася глупою і смішною, показується з іншого боку. Це був початок тортур!

Новий енкаведист знову питає мене, чи я буду признаватися і, діставши відмовну відповідь, з таким самим глупим виглядом, як і його попередник, заглиблюється в папери, не звергаючи на мене жодної уваги.

Через дві години знову приходить зміна, а я все стою, час до часу перекладаючи тягар з одної ноги на другу.

Та стояти дедалі стає все тяжче. Всі мускули мені терпнуть, а в нижній половині тіла почуваю невимовний тягар. Коліна мені починають дрібно тремтіти, а серце б’ється з великими перебоями.

Десь перед заходом сонця мені приносять якусь огидну, брудного кольору юшку, яку я випиваю так саме настоянки, і виводять до убікації[13]13
  Убікація – вбиральня, туалет (з польської).


[Закрыть].

Кілька кроків туди і назад принесли велику полегшу, але не надовго. Повернувшись на старе місце і постоявши що з півгодини, почув, що довго не витримаю.

– Чим це може скінчитися? – питаю себе. – Та вони ж можуть тримати мене так до повного виснаження і смерти! Це страшніше бійки і ламання костей! Треба сказати цьому йолопові, щоб відвів мене до начальника: хай покине цю дурну забаву!

Але – дивна річ! Поруч з тими міркуваннями і нелюдською втомою почуваю, що сам розмови не почну! Якась дивна сила сковує мій язик і зростає разом з моїми терпіннями.

Знову приходить зміна, приходить друга, а я все стою...

Десь уже коло півночі здавалося мені, що от-от упаду, але якось переміг себе і вже потім знаходився в стані якогось оціпеніння. Бачив, як мінялися вартові, чув, як мене щось питали, щось механічно відповідав і стояв далі, стояв, як заклятий...

Пам’ятаю ще, як уві сні, сяєво рожевого світанку, а потім – чорна прірва: зімлів.

Отямився вже в кабінеті начальника, облитий холодною водою.

– Ну. заарештований, – спитав той, – будете признаватися?

– Ні!

Почував таку лінь і байдужість, що навіть не хотів додати, що не маю в чому признаватися.

Мене знову відвели до кімнати № 22, і «допит» продовжувався, як я потім довідався 10 день! Але я тоді цілковито стратив почуття часу, і в моїй голові плуталися дні, ночі, вартові, вихід «на двір», штовханні і окрики: «Ти! Стій! При допиті не можна сідати». Часом все зникало, і наступало солодке небуття. А коли я приходив до дійсности, то все був облитий холодною водою. Пізніше, коли вже і вода перестала діяти, почали застосовувати якусь, очевидно, грубу голку, котра з невиносимим болем влазила в тіло.

Та, мабуть, і голка вже не діяла, бо одного разу я отямився не в знайомій кімнаті, лиш десь у підвалі. Високо вгорі заґратоване вікно пропускало світло мрячливого дощового ранку, чи вечора – не можна було вгадати.

Я попробував поворухнути руками, ногами, попробував сісти – ніби все в порядку.

– Живі? – почувся грубий голос з кутка, і, повернувши голову, я побачив на другій прачі під протилежною стіною якогось чоловіка. Віку його не можна було пізнати, бо був зарослий і брудний.

– Та ніби живий! – відповів я, втішений, що коло мене є якась жива істота.

– Били? Ні?! А чого ж ти був мертвий?

– Не давали спати.

– Ага!.. А слідчий хто?

– Начальник.

– Пацюк?

– Який пацюк? – здивувався я.

– Та начальник. Його так називають тут: «Пацюк»... Ти недавно тут?

– З двадцятого червня. А сьогодні яке число?

– Сьогодні вже тридцяте... Та ти ще маєш щастя! – заздрісно сказав в’язень.

– Щастя?! – здивувався я. – Чому?

– Бо «Пацюк» ще добрий! А от його закупник – «Воша» О! То є сволоч!

– А по-моєму, то і «Пацюк» добра сволоч!

– Ну-у-у, ні! Цього ви не кажіть! – енергійно заперечив мій співбесідник. – Все таки їх не можна порівнювати! «Пацюк» тільки не любить, як хто впирається, і тоді б’є. А як хто покірний, то і папіросами частує і навіть їсти дасть, їй-Богу!

Оце зі мною сидів один, – бо я вже, браток, тут п’ятий місяць! – молодий якийсь. Випив цей молодий колись і щось там проти Сталіна сказав. Ну, і взяли його. А в нього, знаєш, жінка молода і близнят мала. От і попав він також до «Пацюка». Питає його «Пацюк»: «Ти проти Сталіна такі і такі слова казав?» «Казав» – каже. «Як же ти. сякий-такий, осмілився такі слова говорити? Хто тебе намовив?». «Та мене, – каже, – ніхто не намовив, то мої близнюки винні». «Як так, коло твої близнюки ще говорити не вміють». «Але кричать як генерали. Тут ударна кампанія, мені план треба перевиконувати, а їх, хто найняв: цілу ніч кричать і спати не дають. Жінка одного носить, а я другого, а вдень замість плани перевиконувати, то я сплю на роботі. От і вписали мене за недовиконання планів на чорну дошку. І гірко мені стало: весь час ударником був, навіть на заклик партії про збільшення дітей в нашій країні свідомо поставився і за десить місяців по шлюбі аж двох вояків Сталінові подарував, а тут мене за те – на чорну дошку! От і випив я з горя та й сказав непотрібні слова».

І що ви думаєте? Розжалобив «Пацюка»! А тоді ще впав йому в ноги і проситься: «Будьте отцем рідним! Пожалійте мене дурака! Більше не буду!»

Той покричав, дав для порядку разів кілька в морду, але через дві неділі таки випустив!

А «Воша» – о-о-о! – то вже не той! Той б'є і за те, що призмаєшся, і за те, що не признаєшся. Я от у нього п'ятий місяць, а ніяк йому не можу вгодити. Спочатку били, щоб признавався. Ну, я й «признавався». Потім ще били, бо ніби мало признавався. Я ще «признавався». А тепер уже і сам не пам'ятаю, до чого «напризнавався». А він знову б’є і каже, що я все плутаю. От і вгоди йому!..

На цьому місці розмови увійшов вартовий і наказав мені йти до начальника.

Я був у душі дуже вдячний моєму несподіваному знайомому, що дав мені такі цінні інформації про мого слідчого, і думав над тим, як мені їх використати. При вмілому маневруванні все ж таки можна було улегшити собі долю.

– Ну, заарештований, – звернувся до мене начальник. – що буде далі? Як бачите, у нас жартів нема, і коли треба буде – заморимо до смерти!

Тоді я заговорив:

– От що, начальнику! Я не сумніваюся, що ви можете мене заморити до смерти. Але що вам це дасть? Я і в останню смертну хвилину нічого не скажу, НЕ МАЮ ЧОГО говорити! Хіба ви мені не вірите? Будемо говорити розумно: я ні в чому невинен абсолютно і, думаю, що ви про це добре знаєте. Єдине хіба, що вважаю посередньою причиною свого арешту – це те, що я – син політичного емігранта і шляхтич з походження. Це не є для вас таємницею, і я більше не маю, в чому признаватися.

– Ні, ні! – заперечив слідчий. – Ви заарештовані за цілком іншим обвинуваченням!..

– Можливо! Можливо, що я несвідомо зробив якийсь крок, який вважається каригідним! Тоді скажіть мені – який? Коли я дійсно в чімсь провинився, то, вірте мені, що покаюся!

Ці слова я постарався виголосити найщирішим тоном і слідкував, яке вони враження зроблять на начальника. Але бажаного впливу не було видно.

– Несвідомий крок? – зіронізував він. – Ні. не вдавай дурня! Бути головою контрреволюційної організації – називається у тебе несвідомим кроком?!

Ці слова викликало у мене цілий вихор думок. Одно було в них добре, що я вже знав, в чому мене обвинувачують. Але з другого боку, обвинувачення було настільки тяжке, що несумнівно грозило смертною карою. Правда, було абсолютно безпідставне, але підставою могли стати власні зізнання, вимушені тортурами.

Що було робити?

– «"Пацюк" тільки по любить, як хто впирається», – пригадалися мені слова в'язня.

Отже, коли не буду «признаватися», то заморять до смерті, як сказав начальник. А коли «признаюся» – то розстріляють!

Треба було обдумати положення. хоч воно виглядало безвихідним...

Тим часом начальник перервав мої думки наказом:

– Покищо, заарештований. ви знову підете до кімнати № 22 і будете писати свою автобіографію, а то докладно! Починаючи від дитинства, крок за кроком, згадуючи всіх ваших рідних і знайомих, опишіть докладно також юнацькі роки, роки зрілості аж до дня арешту. Але не важтеся когось «забувати». бо, як виявиться, що ми пам'ятаємо когось, за кого ви «забули», то буде погано і вам і «забутому»!.. Особливо докладно опишіть членів організації і її діяльність. Зрозуміли? Тепер не можете сказати, що не маєте чого писати, як на першому допиті... Для того маєте 200 аркушів паперу і 4 дні часу. Коли буде мало – можемо добавити одного і другого, – додав іронічно. – Дижурний! Відвести заарештованою до кімнати № 22!

* * *

Розпочавши під доглядом вартового писання, я зрозумів з першої сторінки, яку неприємну і тяжку задачу маю перед собою. Адже з тих автобіографічних фактів і різних прізвищ різних людей мало повстати моє обвинувачення, котрого не могли добитися безсонницею і стоянням. І дійсно, багато моїх бувших знайомих з часів дитинства опинилося закордоном, багато раніших і пізніших приятелів було вже ув'язнено і розстріляно в попередніх процесах українських підпільних організацій. Долі багатьох я не знав взагалі. Але була маса таких, котрі були на волі і працювали. За саме знайомство з категорією політично скомпрометованих вага мого обвинувачення побільшувалася, дарма, що наше спільне знайомство не мало в собі нічого спільного з протидержавною діяльністю. А згадувати отут на письмі про тих, хто був ще на волі – значило піддавати їх також небезпеці. Промовчувати певні імена в умовинах всеобіймаючого особистого обліку і шпигунства – було ще більше небезпечно, про що, зрештою, попередив мене сам слідчий. Не писати нічого взагалі? Також не можна!

І я писав. Згадував, правда, лишень тих, кого не можна було не згадати, але при тому рука моя тремтіла, як у злочинця, що робить замах на свого ближнього. Використовував при тому весь свій літературний хист, мимоходом ніби робив наголос на тих, кому це могло найменше пошкодити, і навпаки, як тільки міг поменшував вагу знайомства з тими людьми, за котрих боявся.

Так, наприклад, зупинився в кількох рядках на випадковому знайомстві з Володимиром Затонським[14]14
  Володимир Петрович Затонський (1888-1938) – український радянський партійний і державний діяч. Страчений під час сталінських чисток наприкінці 1930-х років, посмертно реабілітований у 1956 році.


[Закрыть], видатним комуністом, котрий був свого часу Народним Комісаром Освіти України і котрого більшовики в 1934 році[15]15
  Помилка: Затонського розстріляли у 1938 році.


[Закрыть] розстріляли.[16]16
  Через технічну друкарську помилку у представленій тут книзі Ольги Мак «В кігтях НКВД», виданій 1953-го року у Прудентополісі (Бразилія), відсутні подальші декілька сторінок з її рукопису. Тож, аби заповнити цю прогалину і аби читачеві були відомі і зрозумілі подальші події, я, упорядник інтернетної публікації, додаю в цьому місці фрагмент із іншої книги Ольги Мак, за назвою «З часів єжовщини», виданої 1954-го року у Мюнхені (Німеччина). Текст «З часів єжовщини» у великій мірі збігається із текстом «В кігтях НКВД», і доданий уривок з однієї книги (виділений тут підкреслюванням та взятий у квадратні дужки) напевно у великій мірі схожий на втрачений фрагмент іншої книги, тому така вставка цілком виправдана.


[Закрыть]

[Писав я чотири дні і чотири ночі, за винятком тих хвилин, коли умлівав, бо спати мені й далі не давали, не давали навіть думати. Досить було тільки на хвилину зупинитися, як вартовий штовхав мене і кричав:

– Ну, чого задумався? Чому не пишеш? Мор-р-р-да! Зразу видно, що польсько-німецький, германський шпіон!..

Це було страшне! Може, з перспективи часу мені так видається, але справді тих чотири доби писання були далеко гірші і тяжчі, як попередніх десять діб безперервного стояння. Може тому, що я тоді частіше вмлівав, і в тому організм знаходив відпочинок, може тому, що я був жахливо виснажений всіми попередніми днями, а може й тому, що тепер я мусів думати і писати.

Розумію, чому найтяжчою формою смерти, яку в старі часи винайшли дотепні китайці, була смерть від безсонниці. Кажуть, що засуджений на таку смерть врешті благав покінчити з ним, яким завгодно способом, аби тільки позбавити мук безсонниці. У мене кожний найменший рух викликав у вухах тріск, подібний до рушничних пострілів. Бачені предмети набирали дивовижних форм, розтягалися, викривлялися, двоїлися, троїлися в очах, а мозок горів, горів, немов охоплений вогнем. Здавалося, що, коли б можна було впасти навіть на розпечене каміння, то й там би чоловік заснув блаженним сном. А вже найбільше дратував мене портрет Єжова. Я старався не дивитися на нього, але якась стороння сила часом скеровувала мій погляд в його бік, і тоді я бачив, як кривавий комісар починав труситися від беззвучного злорадного сміху. Спочатку трусився лише він сам, потім за ним починала труситися рама, потім стіни, а потім вся кімната перехилялася, крутилася у дикому танці, аж поки холодна вода, чи попросту безпардонні штовханці не ставили всього на своє місце. Кілька разів я пробував симулювати зімління, але це було ще гірше, бо крики і штовханці не давали відпочинку. Зате, коли вмлівав справді, кілька секунд перед несвідомістю відчував дійсно райське блаженство.

І тоді я вірив, глибоко вірив в існування нірвани. Тільки, на жаль, мої пильні вартові щоразу виривали мене з неї і кидали в обійми ненависної дійсности проклятої кімнати № 22.

Однак, по чотирьох днях, коли вже весь папір був списаний, мене таки нарешті відвели спати в стані, майже божевільному. Скільки я спав – не знаю, але думаю, що дуже довго, бо коли мене збудили, все моє тіло стерпло від лежання на голих дошках.

Хиляючись і падаючи з ніг, я пішов під конвоєм до начальника, котрого застав у асисті його заступника «Воші». Пригадавши собі характеристику цього ката моїм недавнім знайомим з підвалу, відчув, що шкіру мою обсипало морозом...

Перед обома енкаведистами лежала купа списаного мною паперу, і «Воша» злобно та єхидно посміхався:

– Ти бачиш, – говорив він до начальника, – що він тут понаписував? Для чого це все нам здалося? А про організацію – ні слова! Панькаєшся з ним.......! – він погано вилаявся. – Ось ти мені дай його на два дні!.. Він мені одразу все виспіває!.. Я його навчу «сповідатися»!..

– Лиши, лиши, браток, – заспокоював його начальник. – Я йому пообіцяв, що його пальцем ніхто не торкне, а він таки признається. І я свого слова дотримаю!..

– Подумаєш, ще йому слова дотримати, в джентельменство гратися! Два чоловіки мусять коло нього днювати і ночувати!.. Коли ми так до кожної сволочі будемо по двох людей тримати, то нам і всього війська не вистачить!.. Ти! – звернувся він до мене. – Ти ще довго будеш ламатися? Як ти мені до завтра не напишеш про організацію, то, – я тобі даю також слово! – тут увечері сидітиме твоя жінка, і я сам в твоїй присутності буду її допитувати!.. Чуєш?.. Я тебе також пальцем не торкну, але щодо жінки... нічого не обіцяю... Буду допитувати так, як вважатиму за відповідне... А я вмію добре допитувати!..

При тій погрозі кров заледеніла мені в жилах, бо я знав, що здійснення її для цих бандитів не представляло собою жодної трудности.

Встали перед моїми очима цементові підвали, почулися душу роздираючі крики катованих, пригадалися всі пониження і знущання, на які засуджені заарештовані. Уявив собі свою жінку скатовану, закривавлену, збезчещену... Уявив собі своїх осиротілих дітей... І... здався.

– Мені все одно, – видушив з себе. – Мені все одно. Я... буду признаватися...

І знову кімната № 22, папір, олівець, столик, портрет Єжова і тупа морда ненависного вартового.

Признаватися...

Але в чому? Яка організація? Де вона була?

Хто до неї належав? Мої знайомі? Приятелі?

Кого назвати і засудити на це пекло? «Боже, Боже, дай мені сили!»... «Ні, не сили! Дай мені смерти!..» Я сидів і думав. Власне, я зважував: кого кинути в пащу енкаведівського Молоха? Рятувати жінку і назвати невинних людей, чи, навпаки, не назвати нікого і жертвувати жінку?

Закон чести велів зробити мені другий вибір, і я вже знав наперед, що саме так зроблю, але все таки ще вагався. Чіплявся за ту думку, що знаю з житті не одного негідника, котрого варто би було знищити, котрого знищило би всяке нормальне суспільство і на котрого я сам, коли б був суддею, без надуми підписав би вирок смерти. Чи мало таких є?

Перебирав у пам’яті одно прізвище за другим, пригадував різні обличчя, вирази, вчинки і злостився. Злостився саме тому, що не був подібним до них. Злостився тому, що мій світогляд, мої засади були смішні і непотрібні в цьому світі. Через них, можливо, загине моя дружина, осиротіють діти... Але... але інакше не могло бути! Я не міг, – не міг! – навіть найбільшого негідника, найбільшого злочинця погубити тим способом, який мав у своїй розпорядимості! Не міг зробити того навіть для рятунку своєї жінки!.. Чи це було розумно? Чи це було правильно?

Ще кілька днів тому назад я вважав, що зазнаю найтяжчих тортур від безсоння. Але тепер, порівняно до переживаного, я дивився на них, як на невеличку невигоду, і радо погодився б стояти без сну до самої смерти, коли б тільки зміг врятувати жінку. Чи «Воша» розумів це? Напевне розумів.

– Ну, чого не пишеш?! – крикнув мені несподівано у саме вухо вартовий. – Пиши, коли тобі є приказ писати!