Текст книги "В кігтях НКВД"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Заглянувши до шафи, під ліжка і до книжок, єнкаведисти беруться до бюрка. Але і там нічого не знаходять: навчені попереднім досвідом, ми нищили все листування і не тримали в хаті жодних фотографій, окрім своїх фамілійних.

Я стою, опершись спиною на двері, і вдаю, що мене найбільше цікавить моя скибка хліба. Кусаю її ніби з великим апетитом, наперед уважно розглядаючи, з якого боку вкусити. Скінчивши одну, іду до кухні і відрізаю другу. Бачу, що доводжу своєю байдужістю енкаведистів до встеклости[24]24
  Встеклість – крайня злість, лють, сказ або оскаженілість.


[Закрыть], і це дає мені змогу ковтати, хоч з таким самим успіхом я могла би їсти мило.

Починається опис майна. Його небагато: меблі, книжки і одежа мого мужа.

– Пиши, – каже енкаведист до Царика: – шафа гардеробна, шафа книжкова, бюрко...

– Чекайте, чекайте, громадяни! – втручаюся я в цьому місці до розмови. – Всі меблі, які бачите в хаті, є куплені за мої гроші! Я вам їх описувати не дам і акту опису не підпишу!

– Як «за ваші гроші»?! – дивуються енкаведисти.

– Дуже просто: я можу вам паперами і свідками доказати, що я працювала ввесь час без перерви, і меблі куплені за ті гроші, які я заробила.

– А ваш чоловік нічого не заробляв?

– Заробляв, але ми його платню проїдали.

– То як, ви ділилися грішми? Це – твоє, а це – моє?!

– Цілком правильно! Ми гак ділилися: це – твоє, а це – моє!.. – відповідаю з неукритою іронією.

– Ну. то тоді ми опишемо бібліотеку!

– Книжок не маєте права так саме описувати, бо тим позбавите мене можливости працювати! .Бібліотека в даному разі не є предметом розкоші, лиш знаряддя моєї праці!

– А що ж тоді належить вашому чоловікові?

– Юридично тільки білизна і одежа. Але і це неправильно, бо за той час, що він сидів у в’язниці, частину своєї гардероби він знищив, а другу частину я продала на покриття різних трудових видатків. То, що є, також куплено за мої гроші. Але над цим сперечатися не буду – одежу можете описати!

Переглянувши викинену білизну, поношене убрання і старий плащ, енкаведисти приходять до висновку, що «заарештований ніякого вартісного майна не посідає» і, давши мені підписати акти, забираються з хати.

Увечері душа моя трохи розігрівається від теплої родинної атмосфери: обидві донечки дома, і приїхала вечірнім поїздом свекруха. Щоправда, сум і жаль далі панували в нашому домі, але в порівнянню з щойно пережитими днями, я почуваю себе майже щасливою.

Мати, прибита недавньою хворобою і новим нещастям, виглядає, як виходець з могили.

– Я не маю сили нікуди їхати. І так ледве на ногах тримаюся... Тепер поїдеш ти сама. Мусиш вистаратися собі відпустку. А я вже побуду з дітьми. Поїхати конечне треба! Не можна його лишити на поталу долі!...

І старенька мати вмивалася рясними невтішними сльозами.

В МІСТІ З

З великого бідою, випросивши відпустку на тиждень, виїжджаю до З. Було це в самому кінці січня 1941 року.

Доба, проведена в цьому місті, належить до тих, що їх пам’ятається ціле жаття. Це була доба, коли мій біль досяг свого найвищого ступеня і потім зламався, розтрощивши в моїй душі одну з тих струн, що вмирають безповоротно...

Через незручність сполучення, подорож до З. мала тривати дві ночі, але страшна сніжна хуртовина, котра піднялась несподівано на середині дороги, так утруднила рух, що я приїхала з опізненням майже на цілу добу. Таким способом я вже стратила день моєї відпустки.

Приїхавши на стацію, чекаю ще три годині, поки порозчищали шляхи і трамваєві колії від глибокого снігу. Нарешті почався рух, і я дістаюся трамваєм до потрібної мені дільниці міста, недалеко від обласного суду.

Але повстає нова трудність: знайти приміщення на ніч. До тих знайомих, що їхні адреси маю, не смію вступати, щоб не втягнути і їх в небезпеку, а пані Ґ. мешкає па протилежному кінці міста.

В готелі можна дістати кімнату тільки на пред’явлення документу урядової поїздки, а через те, що в мене на посвідці на право їзди стоїть: «справі свого заарештованого чоловіка», я її взагалі не показую, і кажу, що приїхала приватно. Тому мене ніде по приймають.

Ходження з тяжкою валізкою від готелю до готелю через кучугури снігів забирає в мене останні сили, і без того вичерпані попередніми днями і трьома цілком безсонними ночами, проведеними в поїзді. Нарешті, коли заходжу до одного з найбільших готелів, у мене підкошуються ноги. Я сідаю і заявляю, що не вступлюся через те, що не маю більше сили і не маю, куди йти. Думаю, що вигляд у мене був розпучливий, бо навіть кам’яне серце портьєра зм’якло, і він, змилосердившись, дає мені ключ від кімнати десь аж на четвертому поверсі.

Залишивши свої речі в готелю, іду до обласного суду. Голова суду – дебела жінка з орденом на грудях – прийняла мене досить чемно і сказала, що вона нічого про мого чоловіка не знає.

– Ваш чоловік зложив судові свої свідчення і виїхав додому. Якщо він заарештований, то вам дасть необхідні інформації обласний прокуратор Руденко. Зверніться до нього.

Я йду до обласної прокуратури.

В попередній кімнаті сидить якась стара, розпатлана, страшна машиністка, що своїм виглядом нагадувала власницю притонів розпусні найбрудніших злодійських кварталів портового міста. При іншому столі сидить рідкий екземпляр атавізму мужеського полу, так само обшарпаний і неохайний, як і його колежанка, тільки на додаток ще й неголений. Заїрський вигляд обличчя горили і довжелезні волосисті руки робили його цілком подібним до спрута. Думаю, що поняття чемности і вміння обходитися з людьми були для нього так саме чужі і незнані, як і для його предків кам’яної доби.

Вислухавши причину моєї візити, він тиче олівцем у сторону внутрішніх дверей і хрипить:

– До прокурора!

«Де той Руденко відкопав таких Церберів?» – думаю собі, стукаючи до дверей.

Почувши дозвіл, заходжу до кабінету.

Велика, майже порожня кімната. При стіні шафа на папери. При вікні – велике бюрко. Один стілець порожній, а на другому за бюрком спиною до вікна сидить сам обласний прокуратор Руденко.

Це людина у віці 40-45 років, чисто виголена, з інтелігентним виразом обличчя і сивиною на скронях. Риси має правильні і навіть гарні, цілком не подібні до заїрських тупих пик служак НКВД. Тільки в очах, великих, сірих, проглядає холодна жорстокість вишколеного ката.

– Що ви скажете? – звернувся до мене.

– Я є жінка Олександра Мака, викликаного сюди перед двома тижнями і невідомо, до зниклого. Отже, я приїхала до вас, щоб дізнатися, де він і що з ним сталося?

Він не посміхнувся, ні! Але по очах було видно, з якою страшною садистичною насолодою він вицідив слово по слову дике питання:

– А, власне кажучи, чому вас це цікавить?

Цим питанням він несподівано вибив мене з засвоєної з попереднього досвіду засади: ніколи в розмовах зо злочинною бандою енкаведівських служак не виявляти своїх справжніх почувань, і я щиро здивувалася:

– Мене дивує наше питання, громадянин прокуратор! Адже я – дружина і мати двох дітей! Думаю, що моя цікавість є цілком природною, і я ще раз дозволю собі повторити питання: де є мій чоловік?

– Ваш чоловік там, – знову цідив він, смакуючи кожне слово, – де йому вже давно належиться бути... А вам я би радив якнайменше цією справою цікавитися, з огляду на тих самих дітей, про котрих ви щойно згадали...

Ще одна секунда, одна мить – і тяжкий камінний каламар. що стояв на столі, полетів би Руденкові в голову! Здавалося, треба було лишень одної маленької краплі, щоб отрута, переповнивши серце, штовхнула мене на скажений, смертельний напад, від одного удару котрого або стиску за горло ця потвора, що сиділа переді мною, увірвала б нитку свого мерзенного життя!

Одна крапля!...

Але то тільки так здавалося, бо ніхто не знає, скільки крапель болю може зміститися у власному серці.

Пекельна сила, що шугнула мені в голову, розбилася об щось невидиме і відплила назад, залишаючи по собі нудотну каламуть свідомости свого безсилля.

«А вгорі сидить ворона і сміється!» – пригадався мені раптом Олександрів сон.

– Чи мій чоловік там, де йому належиться бути, – опанувавши себе, відповідаю з холодною іронією, – вирішить остаточно правосуддя, у справедливість котрого я твердо вірю (а в душі: «справедливість?! Ха-ха-ха!») До вас же поки що маю тільки одне прохання: дозволу на передачі грошей і білизни.

– З тим зверніться до НКВД.

– До якого НКВД? Власне, що я не знаю, де мій чоловік знаходиться.

– Підіть до... Але, ні! Справа є в мене, а я... не дозволяю! І взагалі ваша візита є скінчена!

Що лишалося робити? Обертаюся і виходжу.

Ідучи довгими коридорами, ловлю себе раптом на тому, що уста мої без участи розсудку, корячись якійсь внутрішній силі, вперто повторяють: «Ми ще порахуємось з вами, товариш Руденко! Ми ще колись порахуємось!»

Оглядаюся зо страхом, чи мене ніхто не підслухав! Але ні! Ніхто не звертав на мене уваги.

Приходжу до готелю, падаю на холодне ліжко і попадаю в стан цілковитого отупіння. Здавалось, це не було почуття болю, бо моє серце, моя душа – ціле моє єство перетворилися в суцільний кривавий біль. Кожний мій нерв, кожна клітина тіла кричали, кволіли і корчилася. А я лежала непорушно, затупивши погляд у високу стелю. Старалася не думати ні про що, хотіла втікти від себе самої.

До дверей постукала покоївка і щось питала. Я довго ніяк не могла зрозуміти, чого вона хоче.

– Ах, так!.. Вечерю? Звичайно!... Чай? Може бути чай... Ні, більше нічого.

Покоївка пішла.

Я встаю, адресую грошевий переказ і готую пакунок з білизною. Адресую на в’язницю. Чи дійде? Ах, все одно...

Виходячи, завважую на столі тацю з вечерею. Їсти? Ні, хай потім...

Надавши на пошті гроші і білизну, виходжу на вулицю.

Надворі вже темніє, і починає здійматися знову різкий вітер.

Здається, я маю ще щось зробити?..

Зупиняюся і думаю...

Раптом пригадую, що я нічого не дізналася в тій справі, в котрій приїхала. Треба було принаймні відшукати якогось адвоката!... Сьогодні вже пізно! Завтра? Ні, завтра вже мушу їхати назад. Чотири дні страчено, і залишилося ще три. Опізнення на роботу в такому випадкові не могло бути оправдане і грозило судом, може, й в’язницею...[25]25
  Згідно з постановою уряду в 1938 р., за спізнення на роботу винного віддавали під суд і карали штрафом або в'язницею, в залежності від часу спізнення. Виправданням могла бути тільки хвороба або затримання через міліцію або НКВД. (Примітка авторки).


[Закрыть] Отже, з чим вернутися?..

– Треба побачити паню Ґ.! – вирішую про себе і сідаю в трамвай.

Коли я приїхала до пані Ґ., вже було темно, а мешкання стояло замкнене. Викликана сусідка сказала, що папі Ґ. недавно вийшла і мабуть не повернеться, бо вона останнім часом часто ночує у своїх родичів. Адреси родичів сусідка не знала.

Вертаюся назад ні з чим.

На самому порозі готелю зупиняюся, пригадую собі вузьку і високу, помальовану в сіро-зелену фарбу кімнату, подібну до криниці, де мене чекає цілковита самотність, і зіходжу з ґанку на хідник. Спускаюся вулицею кілька кварталів вниз, потім вертаюся вулицею вгору, потім знову вниз і знову вгору, як загнаний звір, як людина, у котрої біль зубів розриває голову.

По якомусь часі почуваю, що в мене заклякли від морозу ноги, а вітер перейшов у справжню сніжну бурю. Мушу йти до готелю!

Заходжу в чужу і непривітну кімнату. На столі стоїть холодний чай і канапки.

– Мушу щось з’їсти – думаю собі, але зараз же в тій хвилі забуваю.

– І що тепер?.. Щось зробити?... Ні, роботи нема ніякої!... Ах, яке це все чуже, яке непотрібне!... Чи, може, я тут чужа і непотрібна?... Так, непотрібна і одинока...

Увагу мою привертає розгукана стихія. Я підходжу до вікна і вдивляюся в сніжну темінь.

– Дивно!.. Дивно, що я все бачу, все чую і розумію... А для чого?... Це так мучить!... Як би було добре перестати існувати!... Небуття має бути таке солодке!...

Тим часом вітер все кріпшав і перетворився в ураган. Шалена буря свистіла, реготала, завивала дикими голосами, хльоскала довгими батогами по вікнах і, ніби в нападі шаленої злости, гупала великими сніжними кулаками. Величезний ґмах[26]26
  Ґмах – будівля, споруда чималого розміру.


[Закрыть] готелю починав дрижати і колихатися під дужими натисками вітру і, здавалось, от-от перекинеться. Ах, коли б справді перекинувся! Хай би роздавив мене з моїми думками разом!...

Десь не витримало скло дужого удару вітрового крила, почувся брязкіт висаджених шиб і перелякані голоси мешканців на коридорі.

І моє болюче отупіння під акомпанемент бурі змінюється в розпучливий, гострий відчай. Мені хочеться завити в тон вітру дико, протяжно, завити бездомним, побитим псом, закричати несамовито на цілу силу своїх легенів, щоб мене почув цілий світ, щоб хтось прийшов, щоб хтось мене вислухав і зрозумів!

Коли б хоч заплакати, але – ні! Сльози десь скипілися коло серця тяжким клубком і давлять його, давлять, але не приходять!

Кидаюся на коліна перед ліжком і тулю лице до холодної подушки.

– За що?! За що, Господи?! Господи, припини мою муку! Господи, пожалій мене, бо далі не витримаю!

– Господи?! – питаю сама себе, здивована тим, що Велике Слово, глибоко хоронене на споді душі в продовж довгих років, виринуло нарешті у всій повноті свойого могутнього значення, як камінь спасіння, як вічна і невичерпана сила незбагненої мудрости, ласки і милосердя.

«Прийдіть до мене всі страждучі!...»[27]27
  Слова Ісуса з Євангелія від Матвія.


[Закрыть]

– Я приходжу до Тебе, о Господи! Складаю у Твоїх стіп свою страшну кривду і ввесь біль своєї змордованої душі!... Розкриваю перед Тобою свої рани і благаю Твоєї ласки!... Господи, не опусти мене!

Мене охоплює оціпеніння молитовного екстазу, і в його найвищому моменті моя розпука спалахнула яскравим полум'ям!.. Спалахнула і погасла...

Я відчула, як починає мертвіти моє серце, як німіє біль душевних ран. і на груди мої тяжко лягає холодний камінь...

– Так треба!.. Очевидно, так треба і так мусить бути!.. – шепчу сама собі і скоряюся незрозумілій для мене конечності призначення...

В двері постукано.

– Увійдіть! – відповіла я, підіймаючись з колін.

Увійшла покоївка.

– Я пройшла нас повідомити... Але що з нами? Бо хворі? Може покликати лікаря?

– Ні, дякую. Я не є хвора. Ви хотіли щось сказати?

– Власне, мене прислав портьєр повідомити вас, що ви мусите завтра опустити готелю, бо він і так не мав права давати кімнату... Але я піду попрошу, щоб вас залишив... Ви так погано виглядаєте!...

– Ні, не треба... Як вас звуть?

– Галя.

– Не треба, Галю; я завтра виїжджаю.

– То я йому скажу... Але ж ви нічого не їли! Он і чай стоїть неторканий!...

– Дякую, Галю! Я зараз буду їсти.

– То я принесу гарячого чаю. Прошу хвилинку зачекати!...

Мила дівчина забирає тацю і виходить. а я тим часом починаю укладати свою валізку.

Покоївка приходить знову, приносить гарячий чай, якусь перекуску і дві повних чарки на таці. Помітивши мій здивований погляд, починає спішно пояснювати:

– Випийте це! Я навмисне взяла міцнішої... Вам треба трохи розігрітися і підбадьоритися. Не вип’єте обидві? То ось я трохи надіп’ю, коли дозволите... Так неприємно тут нагорі від тої бурі!.. Боже, які у вас холодні руки!... Пийте! Пийте сміло: зараз і так підете до ліжка, загрієтесь і заснете.

Я випиваю свою чарку, беру канапку і давлюся на дівчину. Вона має надзвичайно шляхетне, витончено гарне обличчя, яке здається ще кращим від великої доброти і м’якости, що променіють їй з очей і чуються в нотках її голосу. Це викликає мене на розмову.

– Я, Галю, маю дуже велике горе! Дуже, дуже велике!.. Дай Боже, щоб вас таке горе ніколи не спіткало!...

Дівчина дивиться на мене великими розуміючими очима і сумно відповідає:

– Це відразу видно по вас... Ах, тепер так легко за нещастя!... Я вам так співчуваю!... Їжте, будь ласка, їжте! Ось візьміть ще цей кусничок! Так! А тепер випийте чай і лягайте.

Поки я п’ю чай, вона готує ліжко, помагає мені, мов малій дитині, розібратися і дбайливо закутує мене ковдрою.

– Може вам ще що потрібно? Ні? Я вночі буду до вас наслухати. О котрій вас розбудити? О шостій? Добре! Я о шостій кінчаю дижур, але ще прийду до вас. Спіть спокійно! Добраніч!

В останній момент затримую її руку:

– Галю! Я вам безконечно вдячна!... Не можу вам сказати, яке горе мене спіткало, але ваша уважливість і добре слово були мені такі потрібні!... Я тут не маю нікого, розумієте, нікого! Ні одної близької душі! Ви перша і єдина, що заговорили до мене по-людськи... І тому, де б я не була, я все буду вас пам’ятати... Ви вірите в Бога?

Дівчина налякано стрільнула очима і тихенько відповіла:

– Вірю...

– То нехай вас Господь-Бог і Пречиста Діва все мають у своїй опіці, дорога дитино! Може, ще колись зустрінемося!.. Добраніч!

– Добраніч!...

І покоївка вийшла, обережно причинивши за собою двері.

Галя, мабуть, мала рацію, кажучи, що я хвора. Аж тепер, опинившись у ліжку після випитої горілки і гарячого чаю, почуваю, що моя застигла кров починає кружляти скоріше і тяжкими хвилями б’є в скроні. Мені стає гаряче, в вухах шумить, і думки починають плутатись.

Часом щось, ніби червоно павутиння, заволікав мою свідомість, але коли воно проривається, я все вертаюсь до того самого:

– За що караєш мене, Господи? Чому призначив мені життя, повне невигод, болю і втрат? Пощо Тобі ще цієї останньої моєї муки? Пощо такий твердий і невблаганний до мого краю, о Господи?...

І тоді, серед дрімотного маячіння, приходив великий Хтось! Приходив безшумно і м’яко, клав лагідну долоню на розпалене чоло і промовляв без голосу... А я всім серцем прислухалася до нього, але не могла зрозуміти. Лиш відчувала твердо одно: не було в тих безмовних шепотах ніякої обіцянки, ніякої надії, тільки саме співчуття до мого зраненого серця.

Так мусіло бути!...

Маячіння тривало довго, перериване часом дзвоном годинника на коридорі, і лиш над ранок мене огорнув спокійний сон...

І коли тепер з перспективи часу роздумую над усім пережитим в той вечір, перековуюсь, що він був дивним переломовим моментом у моїй психіці. Хоч найгірше чекало мене в майбутньому, я вже ніколи більше не попадала у владу розпуки і відчаю. Здавалось, що якийсь лікар-чарівник витягнув з моєї душі чутливий нерв і зробив її невразливою на жоден біль і страждання...

На другий день я вже їхала додому, де мене чекали діти, старенька мати і... урядові обов'язки совєтської учительки і виховательки молодого покоління «в дусі вірности великим ідеалам комуністичної партії та її мудрого вождя – товариша Сталіна»...

НЕЗАКІНЧЕНА РОЗВ’ЯЗКА

Життя ішло своїм трибом, а мені все довкола здавалося тяжким сном...

Я далі працювала, помічаючи доокола себе відчуженість і холодність багатьох колег, посміхалася з того, що мене перестали відмічати різними словесними «нагородами», як було раніше, а партійні і комсомольські шпіцлі[28]28
  Шпіцель – донощик, шпигун.


[Закрыть] слідкували за кожним моїм кроком і непокликано втручались до виконання моїх учительських обов’язків.

Свекруха, лишивши мене зо служницею і дітьми, поїхала до З., де знайшла притулок в якоїсь бідної, напівбожевільної вдови, що мала сина – ідіота. Вона стратила свою колишню певність, і в листах її не було вже давньої бадьорости.

«Я починаю попадати в розпуку, – писала мені. – На цей раз справа виглядає значно гірше і складніше, як в X. Адвокати щось роблять, але від них не можна видобути жодного слова – бояться говорити.

– Ваш син повинен був виступити на суді, як свідок, а він виступив у ролі прокуратора, – оце все, що мені сказали.

Побічними дорогами довідалася я також, що після виступу Одександра, Руденко наказав перервати процес і літаком полетів до Москви. Вернувся зараз таки на другий день дуже вдоволений наслідками своєї подорожі. З цього можна догадатися, що в Москві він добився дозволу на арешт Олександра, котрого перед тим не мав.

Всі є також такої думки, що арешт відбувся десь у поїзді, або на стації в Р., бо є певне, що Олександер звідси виїхав. З цим, очевидно, була зв’язана візита "представника військової управи".

Адвокати тепер не дурять нас жодними надіями і кажуть, що вирок може бути пом’якшений хіба в Києві. Про цілковите виправдання нема взагалі мови»...

Так минуло три місяці.

Свекруха безвиїзно сиділа в З., але нічого нового не дізналася, за винятком того, що процес має відбутися в кінці квітня.

А я?... Я старалася ні над чим не думати і не заглядати в майбутнє. Зрештою, я передчувала його, тільки боялася оформити свої передчуття в конкретний зміст...

Але те, чого я боялася, прийшло в листі від пані Ґ.

«Не попадайте в розпуку, це нічого не поможе. Ми всі в однаковому положенні, і це дає мені право написати вам всю правду. Вона жахлива: всі наші чоловіки засуджені до смертної кари!

Мусимо далі енергійно діяти спільними силами, бо не можна допустити, щоб п’ятеро людей загинуло такою страшною і незаслуженою смертю! Покидайте все і приїжджайте до Києва. Там разом з адвокатами порадимось, що робити.

Вашій свекрусі ми не наважились сказати правди – це б її забило. Ми спочатку збрехали, що вирок – 10 років заслання, потім сказали, що – 25. Але вона все одно дізнається правди – і тоді з нею буде погано. Хочемо її якось вислати до вас, але на поїзд абсолютно не можна дістати квитка. У нас помітна загальна нервозність, і ходять поголоски про війну. Ломаю голову над тим, як дістатись до Києва»...

«Не попадайте в розпуку»!.. О жінко, жінко!... Чи ти б сказала до мерця: «Не попадай в розпуку!» А я мрець! Моє серце – немов спалений камінь, на котрім ні насіння радости ні насіння горя не пустить коріння... Я, немов той герой з казки, що виміняв своє живе серце на скляне і стратив можливість відчувати. Тому я спокійніша за тебе, жінко! Але чи щасливіша?...

Однак, діставши листа, негайно йду до директора ніколи і інспектора Народної Освіти, прохаючи відпустки. Мені довго відмовляли, посилаючись на кінець учбового року і наближення іспитів. Але я заявила, що таки поїду, без огляду на наслідки самовільного залишення роботи. Тоді вони згодились.

Те, що пані Ґ. писала про неможливість дістати квитки на поїзд, була правдою, і коли б не зв’язки і знайомства батьків моїх учнів, то я до Києва так би і не дісталася. В поїзді їхали переважно військові та високі достойники в урядових справах.

В Києві, на своє здивування, застала свекруху. Вона вже знала правду, але трималася досить мужньо, хоч дуже постаріла і осунулась. Решті жінок засуджених не вдалося дістати квитків на переїзд, і вони просили через свекруху зробити все можливе у справі їхніх чоловіків.

Але зробити щось було майже неможливо. Ми приїхали зарано, і справа ще до Верховного Суду не прийшла.

– Не обзнайомившися з актами, я сам нічого не знаю, – сказав наш адвокат. – Але, коли б я і знав, то вам нічого не зміг би сказати: це є урядова таємниця. Одне тільки, що можу вам пообіцяти на слово чести, що зроблю все можливе, щоб вашого чоловіка урятувати.

Потім він подає нам адреси кількох ліпших адвокатів, котрим радить доручити оборону решти засуджених.

З тим я вернулася до Р., а свекруха поїхала додому продавати будинок, щоб мати гроші на різні непередбачені видатки.

* * *

Шкільний рік скінчився, і в школах почалися іспити. Роботи було багато.

Звісток з Києва не було ніяких, і на висланий лист адвокат не відповів.

Одного дня мене покликали до кабінету директора.

– Ось що, товаришко Мак!.. Я маю з вами дуже поважно поговорити... Ви, звичайно переконані, що ваш чоловік є невинний. Але ця думка нас не зобов’язує. Натомість офіційна думка, з котрою ми повинні числитися, є така, що ваш чоловік є ворогом народу і має за собою такі тяжкі провини, що його постановили знищити фізично. Знаючи вас, як прекрасного педагога і добросовісного працівника, я хотів би вас остерегти перед тими поважними неприємностями, що виникають для вас у зв’язку з вашим чоловіком...

– Неприємностями?! – здивуватися я. – Але ж, товариш директор, чи ви забули постанову уряду про те, що винними вважаються тільки самі заарештовані, а не члени їхньої родини!..

– Це, бачите, так... Але це торкається тих, хто був заарештований ще за Єжова. Тоді було багато різних помилок... Одначе, арешт вашого чоловіка вже не в помилкою, тим більше, це є справа повторна. Є також неправдоподібним допускати, щоб ви, живучи разом, нічого не підозрівали про контрреволюційну діяльність вашого чоловіка, бо ви – жінка інтелігентна й розумна.

– Що ви хочете тим сказати?...

– Я цим ще поки що нічого не хочу сказати, але коли б ви схотіли мене послухати. – а я зараз говорю з певного доручення! – то я порадив би вам негайно зректися свого чоловіка через пресу, а потім піти до ЗАГСу і взяти розвід. Прізвище також змінити на ваше дівоче.

– Товариш директор! – скипаю всередині холодною люттю. —По-перше, на такі зречення минула мода, і їх не визнають...

– Ваше визнають, – перейняв мене директор, – я ще раз підкреслюю, що говорю з певного доручення...

– А по-друге, – говорила я далі, не звернувши уваги на його слова, – я не маю морального права наносити останній удар людині, від котрої за дев’ять років спільного жаття не бачила нічого, крім добра і любови!

– Забуваєте, що тепер поняття моралі оцінюється державними інтересами...

– Можливо! Але я не можу себе до того наломити. Скажу більше: коли б навіть ми з чоловіком не могли жити і подали б заяву на розвід, то в такий тяжкий для нього момент я би ту заяву забрала назад!

– Я бачу, що ви собі цілком не усвідомлюєте небезпеки, яка нависла над вами!...

– Помиляєтесь, товариш директор!...

– А діти?...

Секунду думаю, а потім відповідаю:

– Все одно! Хай вони ліпше виростуть круглими сиротами, ніж би потім мали докоряти мені, що я зганьбила пам’ять їхнього батька, котрого вони вже пам’ятають і люблять.

– Це ваша остаточна відповідь?

– Так!

– А я вам даю ще час до завтра: передумайте цю справу.

– Дякую, але це даремне!

* * *

Через два дні після того в місцевому часопису з явилася стаття, в котрій анонімний ангор обізвав мене шкідником і паразитом та доводив, що вся моя робота в школі була «злочинним пожиранням державного гроша», оскільки мої учні від мене нічого не навчилися.

«Таких "учителів" треба гнати поганою мітлою від справи виховання нашої молоді, і ми дивуємося тільки, куди дивилася дирекція школи і інспектура народної освіти, тримаючи впродовж двох років Ольгу Мак у своїй педагогічній родині».

А ще одним днем пізніше мене повідомили офіційно, що я «під тиском громадської думки» є звільнена з посади...

Одночасно дістала я наказ – звільнити «незаконно займане мешкання», котре підлягало зарядові адміністрації інституту, і на яке я з арештом чоловіка стратила право.

Всю безвихідність мого становища могла би зрозуміти хіба та людина, котра знає життя Совєтського Союзу.

Мешкальнева криза взагалі була страшна, і людей здебільша забезпечували мешканнями підприємства, в яких вони працювали. Всі інші мешкання були в розпорядженні житлових управлінь і розподілялися між партійними і високими урядниками. Всі установи, куди я не зверталася, мені категорично відмовляли і обіцяли відмовляти далі. За приватне мешкання не могло бути мови, а до свекрухи я також не могла їхати, бо вона мешкала в прикордонній смузі, і мене туди не пустили б.

На роботу, навіть найгіршу, я не мала виглядів. Мій диплом позбавляв мене права брати працю не фахову, а за учительську посаду також не можна було думати, бо мене навіть і з професійної спілки викинули. А тим часом життя ставило свої вимоги, і діти хотіли їсти...

Коротше кажучи, становище було розпучливе.

Одного дня, саме в обід, до мене приходить мій сусід Федір.

– Оце диво! – кажу їдко. – І ви не побоялися до мене прийти, та ще й серед білого дня?!

– Тихше, тихше! – відповідає сусід. – Відповідні люди знають, що я маю у вас бути і в якій справі.

– Аж так?!

– Аж так! – іронічно підтверджує Федір. – Я прийшов до вас відібрати книжки, котрі позичив ваш чоловік в інститутській бібліотеці.

Я знаходжу погрібні книжки і віддаю.

– Тепер – каже відвідувач, міняючи тон, – хотів би я вам дещо сказати, але на ваше слово чести, що ви мене не зрадите...

– Можете бути певні!

– Отже, так: я вам раджу виїхати звідси, і то – негайно!

– Виїхати?!! Куди?

– Все одно, куди, але – най далі з України!

– Чи ви думаєте над тим, що говорите?! З чим я маю їхати, коли за тиждень у мене грошей навіть на тиждень на хліб не буде!... І до кого їхати?

– І все ж таки я вам ще раз кажу, що ви мусите виїхати! Продавайте меблі, продавайте все, що можете і – їдьте! Хоч би вам пройшлось їхати з порожніми руками. Послухайте мене, я не говорю на вітер!... Буду з вами одвертий до кінця: начальник «Спецвідділу» Царик, котрий був у вас на ревізії, вже кілька разів викликав мене на одверті розмови про вас. По його тоні і окремих висловах я переконався, що вам загрожує небезпека... Він є страшно злобний і не може вам подарувати вашої поведінки під час ревізії. Тому я прийшов вас попередити.

– Дякую! – кажу йому. – Я подумаю над вашими словами...

Сусід вже збирається виходити, але раптом з дверей повертається до мене:

– І... ще одно: робіть щось зі собою!

– Що ж я маю зі собою робити?

Він бере мене за руку і підводить до дзеркала.

– Подивіться на себе! Бачите?

– Ні, нічого не бачу...

– Не бачите?!! Не помічаєте, що з вами зробилося за цей час?!! Та ви ж маєте вигляд, – не гнівайтесь за правду! – божевільної! Моя жінка каже, що боїться на вас дивитися. Звичайно, у вашому положенні трудно виглядати добре, але все ж таки всьому є межа!

– То що ж мені робити?...

– Що робити? Думати більше про дітей, менше гризтися і менше плакати і міцніше тримати себе в руках!

Я мимоволі посміхався.

– Ви помиляєшся. дорогий сусіде! Я себе так тримаю в руках, як не може себе тримати навіть мужчина. Про жінок я вже взагалі не говорю... А щодо сліз, то... чи ви повірите, що я ще ні разу не заплакала, відколи вийшов вирок?! Не можу з себе видушити жодної сльози!

Федір широко розкрив очі і від здивовання сів.

– Ви правду кажете?!!

– Правду!

– То ви в такому разі є насправді божевільною!!! Плакати забагато – шкодить, але виплакати горе – муситься! Кажуть, що мужчини не мають схильности плакати, а тому глибше переживають. Але тут би і мужчина заплакав! Чи ви маєте кам’яне серце?...

– Ваша правда, Федоре: моє серце від довгої муки закам’яніло!...

– То розбийте цей камінь! Розбийте, бо він задушить вас!

Я також сідаю.

– Чи ви чули, – питаю його, – казку про чарівне яйце? Ні? Отже, слухайте! Колись Бог замкнув у чарівне яйце всі нещастя світу і доручив його велетневі, щоб вкинув його в море. Але цікавий велетень по дорозі до моря не витерпів і вирішив заглянути всередину яйця і розбив його. Розбив і настрашився, бо з маленького яйця почали виповзати величезні страховища, і велетень, хоч як мучився, не міг їх зібрати назад. Так нещастя розійшлися по світі...

Моє серце, сусіде, тепер цілком нагадує таке чарівне яйце. Там зібране щось таке страшне, таке велике, що його не можна розповісти!... Тільки одного разу, – для вас все одно, коли, – сталося так, що мені вдалося мої болі, мої великі болі і страждання зібрати докупи і втиснути в дуже, дуже міцну шкаралупу і там замкнути... Відтоді я вже не вразлива. Моє серце не може більше нічого змістити, і те, що зломало б кожну людину, тепер проходить мимо мене... І я так довго буду невразливою, поки моє серце буде замкнене... Але коли б я поцікавилася тим, що ношу в душі і розбила б за вашою порадою кам’яну шкаралупу, то...