Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

10

Потягнулися знову дні у безплідному очікуванні. На полиці в сінях стояв гладущик спареного молока з пахучим прирум’яненим кожушком і лежала четвертина курки в накритій накривкою мисочці, а в кімнаті Ліди Сергіївни на столику – пахуча жовта цитрина, Андрій витратив на них одинадцять рублів, а ще за три рублі купив три бублики і за других три старого будильника. Але Лідія Сергіївна не верталася, а будильник виявився зайвим. Звільнений від вечірніх годин праці в ХПЗ, Андрій не приходив настільки втомленим, щоб одразу падати на канапу і засипляти. Годинами крутився, обертаючись із боку на бік і прислухаючись до кожного звуку, що надходив знадвору. Над ранком забувався трохи в якійсь півпритомності, але прокидався знову і довгенько ще лежав, поки будильник видеренькував годину вставання.

Хлопець неохоче вставав, насилу щось з’їдав і, ледве перемагаючи себе, вибирався до школи. Тільки, вертаючись додому, оживав і нетерпеливився в надії побачити дим над комином і промінь світла у знайомій щілині віконниці. Та надія заводила, наганяючи ще глибшу нехіть до всього і докидаючи нового тягаря зневіри на душу. Сидіти самому в хаті було нестерпно, але виходити хлопець не хотів. Про Несторенчиху навіть не думав, а Гречанюкам не мав охоти всього оповідати. Добре, що й за першим разом до розмови про його бабу якось не дійшло. А втім, і не міг виходити. Усе ж сподівався. Найбільше сподівався вночі.

І справді, вона повернулася вночі, саме перед черговим вихідним днем. Надворі знову стояв міцний мороз, і ствердла земля виразно віддала гудіння важких гумових коліс, що на пару хвилин стихло під хвірткою.

Андрій зірвався і ледве потрапив ногами в черевики. Напружив слух, мимовільно напняв кожний м’яз, наче готовий до скоку хижий звір, а серце його підійшло десь аж під саме горло і з божевільною силою гнало кров у скроні.

Гумові колеса подудніли далі, а в браму хтось нерівномірно і слабо постукав. Андрій вилетів кулею, мало не зірвав засува і не виломив завіс. Перед ним, тримаючись одвірка, стояла Лідія Сергіївна. І було щось таке в її постаті, що Андрій не крикнув з радості «бабо!», не привітався навіть, лишень підхопив її на руки й поніс у хату. Була безвладна і дивно легка, мов ганчір’яна лялька. Коли б не важкий, клекотячий віддих, сказав би, що мертва.

Андрій обережно поклав її на ліжко, вернувся замкнути хвіртку й двері і щойно тоді засвітив світло. Засвітив, глянув на неї й заціпенів, відчуваючи, що від жаху в нього їжиться волосся. Чи це справді була баба? На подушці жовтіло якесь незнайоме спухле обличчя, з водянистими мішками під заплющеними очима, і з синіми, майже чорними устами, на яких виступала рожева піна. Чорний старий капелюшок скотився набік, звільнивши пасма сплутаного сивого волосу.

Перше, що прийшло Андрієві в голову, – дати води. Але майже непритомна жінка лишень марно робила зусилля, щоб її проковтнути. Вода не доходила до горла і спливала з куточків уст, змішана з рожевою слиною.

– Помочі! Лікаря! – билася в голові хлопця думка, і він до крови кусав уста, щоб не закричати вголос.

Куди бігти? Кого кликати? Що робити? Дивлячись на цього живого трупа, що без руху лежав на ліжку, хлопець аж тепер зрозумів, що значить – бути самотнім.

– А баба Несторенчиха! – осяяла раптом його пригадка.

Глянув на годинника – доходила друга. Та це було байдуже. Не вдягаючись, вискочив надвір, перебіг вулицю й одчайдушно закалатав кулаком у хвіртку. Стукати довелося довго, поки десь одчинилися двері й перелякано-сердитий чоловічий голос спитав:

– Хто там?

– Це я, Андрій, внук докторші Чернявської! – задихаючись від поспіху, відповів Андрій. – Чи баба Настя вдома?

– А що там? Чого хочеш? – зараз же озвалася Несторенчиха.

– Ходіть, бабо, ради Бога! – здавлюючи крик, заячав Андрій. – Баба чи не вмирає! Підіть, побудьте з нею і скажіть мені, де якогось доктора знайти?

– То вона таки вернулася? Ох, Господи милосердний! Та ти... та я... Біжи, сину, додому, я зараз прийду!..

Справді прибігла скоро і зараз же кинулася у кімнату хворої.

– Ой, лишенько! – заголосила. – Та що ж це вони, окаянні, зробили з тобою, панюсю моя золота?! То-то муки ти витерпіла, як Христос на хресті, що й упізнати тебе не можна! Бодай же вони до кінця життя свого так катувалися, як тебе, прокляті, скатували!..

Обличчя Лідії Сергіївни викривилося Гримасою болю й роздратовання, рука трохи піднеслася і впала знову. Помітивши це, Андрій вхопив Несторенчиху за плечі і випхав аж у кухню.

«Скатували, скатували!..» – шпигало його ножами в мозок слово, якого він досі ще не припустив до своєї свідомости.

– Цитьте, тітко! – зашипів люто, трясучи Несторенчиху. – Не заводьте! Скажіть, де лікаря знайти?

– По лікаря я вже зятя послала, – хлипала вона.

– По якого лікаря? Куди?

– По дохтора Непийводу! – приятеля покійного Чернявського... Старий дохтор, добрий, не такий як ці молоді. Хіба вони щось знають?..

– А той доктор далеко живе?

– А далеко, сину, далеко. Та, може, Олексі пощастить скоро трамвай упіймати. А ми нумо розпалювати та воду гріти.

– Бабу, може, роззути треба?

– Еге ж, і роззути, і роздягнути, й обмити, і в чисте передягнути. Від неї ж, вибачай, тюрмою на всю хату смердить.

Щойно тепер Андрій помітив, що хата і справді наповнена важким неприємним духом, що дуже нагадував сморід у дитячому будинку:

Поки грілася вода, обидвоє навшпиньках заходили до кімнати хворої і прислухалися. Лідія Сергіївна лежала нерухомо і важко дихала, але була притомна. Дала себе роззути і роздягнути з верхньої одежі, з трудом врешті проковтнула кілька ложок води, але від молока відвернулася. Морщилася нетерпеливо, коли її тривожили якісь звуки. А Несторчениха, мов на злість, переступаючи поріг кімнати, відразу починала схлипувати і шептати. Це нагадувало хлопцеві похоронні голосіння, і він аж нетямився з гніву та якогось забобонного страху.

– Бабо Насте, – сказав з погрозою, перепиняючи жінку на порозі з кухні, – коли ви не перестанете плакати і приговорювати, то йдіть краще додому!

Несторенчиха, що саме несла гарячу воду, ледве вспіла поставити миску на стіл і, впавши на стілець, зайшлася рясними сльозами.

– Коли ж бо не можу, сину, не можу! – захлинаючись, шептала вона. – Як пригадую її молодою... А тепер... О, Господи!..

Але раптом обтерла сльози, випила кухлик холодної води, намочила кінчик фартуха і звогчила обличчя.

– Вже не буду, – приобіцяла врочисто. – Як вона не плаче, то я й поготів не маю права плакати. Будь тут. Я вже сама познаходжу, що треба.

Андрій не плакав також. Останні дві його сльозини впали на повідомлення про «ліквідацію бандитських гнізд, що ставили скажений спротив колективізації». Але це не був благодатний плач, що облегшує біль. По-справжньому він плакав останній раз, ідучи з Груш до Охтирки і виливаючи жаль за вбитим батьком. Але в дитячому будинку вже не плакав. Там плакали лишень малі й безсилі, плакали ті, яких щойно відірвали від родини. Але й ті скоро відучувалися, бо плач нікому не помагав, ніякого не зворушував, навпаки, викликував зневагу і знущання. І там, висловлюючись віршем Кобзаря, в Андрія «засохли сльози, сльози молодії». За невеликий час Андрій трагічно-рано змужнів і передчасно дозрів, утративши соняшну весну юнацтва. Забув плач, забув і сміх. Коли він останній раз сміявся?..

А все ж зашкарубле серце боліло, наче мозоль, що, чим твердший ставав, тим чуйніше відзивався на кожний дотик. І тепер, напружено прислухаючись до кожного звуку, що доходив з кімнати Лідії Сергіївни, хлопець відчував у горлі наготовлений клубок зойку, що грозив вирватися на кожний крик, на кожний стогін хворої. «Скатували, скатували!..» Напевне все тіло в кривавих рубцях, до яких прикипіла ствердла сорочка...

Але ні криків ні стогону не було. Чувся лишень плескіт води і ласкаве приговорювання баби Несторенчихи:

– Так, моя золота, так моя панюсенько дорогенька!.. Ще другу рученьку обмию... Я помаленьку, помаленьку... Тепер оберну на бочок і спинку обітру... Не трудіться, не трудіться, я сама... Отак, отак...

Довго вовтузилися баба Настя, довго приговорювала, але врешті скінчила. Винесла миску з водою, винесла вузол брудної білизни й кинула аж у сіни.

– Заберу додому випрати, – пояснила коротко, а, зустрівши допитливий Андрієвий погляд, додала пошепки: – Не бито її... Нема знаків...

Потім знову заговорила півголосом:

– Там я лимонку бачила, а тут і вода кипить. Може б, чаю зробити?..

Півкухлика солодкого чаю з цитриною хвора випила жадібно, і це дуже підбадьорило Андрія.

– Ще, бабо? – спитав.

Але вона зробила ледве помітний заперечливий знак толовою і з трудом вишептала:

– Потім...

Доктор Непийвода прибув щойно по четвертій годині. Високий, поставний, блакитноокий з буйною, але цілком білою чуприною, відразу наповнив хату і своєю постаттю і гучним низьким басом. Нічого не питав, лишень старанно обтер руки спиртом і, забравши зі собою велику течку, скерувався до кімнати хворої, наче б був у себе вдома.

– За мною не йдіть і під дверима не підслухуйте! – наказав. – Коли треба буде – покличу.

Оглядав Лідію Сергіївну майже годину, а, коли врешті ввійшов у кухню, був білий як полотно. Нервово викидав з течки слоїчки і коробочки, і руки його дрижали. Дивлячись на нього, Андрій почав дрижати також і марно відганяв од себе здогад, що переростав у певність.

– Ложку і води! – скомандував Непийвода, знайшовши те, чого шукав.

– Може, чаю? – несміло спитав Андрій.

– Води! – нетерпеливо крикнув доктор і додав тихіше: – Чаю можна потім.

Висипавши в ложку два порошки, забрав воду і вернувся до спальні. Вийшовши, наставив над мискою руки, на які йому зілляла з кухлика Несторенчиха, витер їх і почав збиратися.

– Ви, Тимофіїввно, – звернувся до жінки, – йдіть додому і відпочивайте.

– А ви мене ще пам’ятаєте? – просіяла Несторенчиха.

– Пам’ятаю, що маєте надто довгі вуха!

Несторенчиха вмить погасла і розсердилася.

– Зате язика маю короткого! – відпалила без надуми.

– І язика вам треба також прикоротити, – так само різко відповів лікар, не приймаючи натяку на свою адресу. – Коли самі його не прикусите, то вам інші цю прислугу зроблять. Ідіть додому! З Богом!

Лишившись на самоті з Андрієм, трохи зм’як.

– Лідія Сергіївна тепер буде спати, і їй нічого не потрібно, – заговорив до хлопця все ж офіційно. – Віконниці не відчиняти, не будити, нічого не питати, не розмовляти і Тимофіївни до хати не пускати. Зрозумів? Я ввечері прийду знову. А ти також зараз же лягай і засни бодай на дві години! Чув? Пика, он...

Зауважив на столі глечик з молоком і спитав:

– Маєш хліб?

Здивований до краю, Андрій витягнув хліб. Тоді доктор налляв повний кухлик молока, відрізав шмат хліба і наказав:

– Ъж!

Андрій розгубився зовсім.

– Їж, кажу! – гримнув лікар. – Не маю часу з тобою панькатися!

Не вдавав – був справді сердитий, і хлопець мусів скоритися. Поспішно жував хліб, запивав молоком, а Непийвода наче ще й підганяв його, нетерпеливо барабанячи по столі пальцями.

– Ну, тепер можеш лягати, – дозволив, коли Андрій скінчив. – Сили бережи, вони тобі ще потрібні будуть.

11

Андрій прокинувся перед полуднем і, як був босий, потихеньку пішов до Лідії Сергіївни. Обернена обличчям до стіни, вона ще спала, а дихала важко і хрипко, хоч і не так страшно, як уночі.

Не взуваючись, Андрій розпалив, познаходив на печі якісь каструльки і понаставляв варити всього, на що йому лишень дозволили скупі запаси та його вбогий куховарський досвід. Рухався, мов тінь, і старався робити все якнайтихше, щоб не розбудити хворої, але що кілька хвилин прочиняв двері й прислухувався.

Вона прокинулася вже перед вечором і закашляла. Вмить Андрій уже був біля неї, допоміг обернутися на спину, підбив подушки, поправив ковдру і, пам’ятаючи заборону лікаря, обмежувався лиш до поодиноких коротеньких слів. Але в тоні його голосу, у рухах і дотиках пробивалася така глибока любов і турботливість, що хвора не могла її не відчути. Вибравши зручний момент, притримала його руку і погладила її. Цим також сказала більше, ніж можна було висловити довгим реченням.

– Бач, я знову вдома... – сказала.

– Бабо, не говоріть! Вам не можна. Доктор заборонив. Він прийде скоро. А тепер я вам дам їсти.

Вона, може, й не мала охоти до їди, але все ж скуштувала всього, щоб не огірчити хлопця: навару з курки, пів бублика, дві ложки пшоняної на молоці каші й навіть крихту м’яса. Але з видимою насолодою випила кухлик грушевого узвару і подякувала.

– Тепер буду спати, – сказала.

Та саме тоді з’явився Непийвода. Якось не поділяв радости Андрія, який зараз же заявив, що хворій краще, що вона вже говорить і навіть їсть.

– Добре, добре, – мурмотів без переконання і з помітною нетерпеливістю. – А ти взавтра йдеш до школи? Мусиш іти!.. З бабою?.. З бабою треба лишити якусь жінку. Тільки не Тимофіївну! Не знаєш якоїсь мовчазнішої?

Андрій похитав головою, але раптом пригадав: Гречанючка!

– Є тут одна! – сказав. – Чесна жінка і добра і живе недалеко.

– Ну, то біжи до неї, а я побуду тут. Скажеш, щоб узавтра раненько прийшла.

– Може, хай прийде на ніч?

– Я сказав, узавтра рано! – розсердився лікар. – Біжи! Але... язик за зубами!

Андрій відчув, що з невідомих причин лікар хоче його позбутися з хати, але не протестував, не допитувався, навіщо, лишень покірно вдягнувся і вийшов.

Гречанюки й далі сиділи у повітці (баба Гречанючка, видно, не прийняла ласки господині), й Андрієві відчинив хвіртку Грицько. Потім вийшла й Миколаїха. Для чемности спитала Андрія, чи його баба й справді дуже слаба і що з нею сталося. Але через те, що хлопець відповідав якось ухильно й загальниково, стримала свою цікавість і лишень приобіцяла, що неодмінно прийде. Грицько проведе.

З тим Андрій повернувся додому. Лікар сидів у кухні перед піччю, курив і випускав дим у відчинені дверцята. Звіту Андрія слухав неуважно, а може взагалі не слухав.

– Ти обідав сьогодні? – спитав несподівано. – Ну, звичайно, не обідав, забув! Грій вечерю, бо і я голодний.

Кинув недокурок у вогонь і почав добувати з течки різні згортки і торбинки. Між ними був риж, помаранчі, правдивий чай і ще щось.

– Це для твоєї баби, – кинув різко. – А нам давай, що там маєш.

Андрій хотів заглянути до хворої, але він непустив:

– Не тривож її! Вона знову буде спати.

На їду накинувся зголоднілим вовком і змітав з тарілки все, хоч, здавалося, навіть не помічав, що їсть. Андрій мусів їсти також, скоряючись залізній волі цього чоловіка, що не говорив, а наказував, і вибухав гнівом на найменшу спробу вирватися з-під його влади. Але за тим гнівом скривався страх, точніше, можна було би навіть сказати, що саме страх і був причиною гніву. Непийвода мовчав і всіма способами старався уникнути погляду Андрія.

– Цю ніч спатиму тут! – знову кинув уривчасто, коли скінчив їсти.

Витягнув нову цигарку, відчинив дверцята печі й закурив. Андрій уже помив начиння й поскладав, а він усе сидів, курив і мовчав.

Хлопцеві ввірвався терпець.

– Докторе, що сталося з бабою? – опитав обережно.

Той лишень зукоса глянув на Андрія і ще глибше затягнувся димом.

– Скажіть, докторе, – вже наполегливіше попросив хлопець, – чи її так змучили, чи вона сама захорувала?

Непийвода нервовим рухом вкинув недокурок у піч, з тріскотом замкнув дверцята і різко звівся на ноги.

– Звичайно, захорувала сама! – сказав з якоюсь сатанинською іронією. – Хто б посмів безкарно мучити стару жінку в нашій найсправедливішій, найщасливішій, найгуманнішій у цілому світі країні! Лідія Сергіївна захорувала сама і зі своєї власної недбайливости!

Штовхнув злісно ногою стілець і, заклавши руки в кишені, сів.

Тоді звівся Андрій. Приступив до Непийводи, стиснувши кулаки, і впився в його блакитні очі повним ненависти і погрози поглядом.

– Докторе, – промовив хрипко, – ви з мене не кпіть. Ви скажіть мені правду!

– Правду! – знову сатанічно всміхнувся лікар. – Правда, дурню сорокатий, буде найбільшими кпинами. Коли я тобі скажу, що у твоєї баби травматичний гепатит, з додатком нефриту, бронхіальна гематорея, що грозить перейти в гематемезію, а потім у бронхобленорею, то ти щось із того зрозумієш? Ані я!

– То її таки катували! – дико вистогнав Андрій.

– На це нема ніяких доказів! А втім, вони й так нічого не помогли б.

В Андрія підломилися ноги, і він, учепившись за край стола, поволі сів. Чув, що на всьому тілі у нього повипиналися грубі «сироти», мов на шкурі обскубаної гуски, а долоні й чоло стали вогкими від холодного поту. Похилив голову на руки і довго сидів мовчки.

– Оповідав мені покійний дід, – заговорив по волі, – що колись конокрадів і душогубів люди карали самосудом. Прив’язували винному на спину грубу дошку і по дошці гатили довбнею або обухом сокири. Слідів не лишалося ніяких, але покараний відразу починав блювати кров’ю і за кілька тижнів умирав.

Доктор презирливо скривив уста:

– В часи твого діда, Андрію, народ був темний. Тепер наука пішла далеко вперед, і звичайні неуки у фізіології вміють заткнути за пояс навіть досвідчених лікарів...

Оцей сарказм, що межував з цинізмом, міг довести до божевілля, й Андрій мав охоту викинути лікаря за двері. Але, приглянувшись до блідого обличчя, судорожно скривлених уст і тремтячих пальців Непийводи, він зрозумів, що той з нелюдськими зусиллями стримує вияв справжніх почувань. Коли не буде кпити і бризкати жовчю, то або розридається, або рознесе на друзки цілу хату. І це відразу примирило хлопця з грізним диваком, до якого й так відчував змішану зі страхом прихильність.

– Докторе, – озвався знову благально, – скажіть мені по-щирості: житиме баба?

– Місяць! – рубнув Непийвода. – Найбільше – два. Але може вмерти й сьогодні.

Андрій уже був приготований на це, та все ж оцей авторитетний присуд викликав у нього таке потрясіння, що доктор, глянувши на його обличчя, втратив панування над собою й вибухнув:

–А ти ж чого сподівався, дурню безмозкий?! Думав, може, що я тобі чудо зроблю?! У неї ж всі вітальні органи знівечені, і тільки одна сталева сила волі її ще при житті тримає! Феномен, перед яким наймодерніша медицина ідіотично рота роззявляє!

Нервовим кроком переміряв кухню вздовж, впоперек, навскоси і заговорив спокійніше:

– Лідія Сергіївна знає все. Вона ж – дружина лікаря і сама в лікарні працювала. Її не обдуриш, та й не треба дурити. Дурять слабодухів, а її душа з криці кована.

Сів і заговорив ще тихіше:

– Коли я не останній осел у медицині, то передбачаю, що твоїй бабі повинно на кілька день полегшати, якщо... якщо не вискочить раптом якась нова несподіванка. Та навіть, коли й полегшає, не лудь[59]59
  Лудити – дурити, обманювати. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] себе ніякими надіями. Забезпечишся від ще одного непотрібного удару. Вже коли став унуком цієї жінки, бери з неї приклад. Вона мені про тебе розказувала. Не тепер, а ще тоді, як за твоїми документами бігала.

Подивився на мовчазного і до всього байдужого хлопця і знову попав у гнів.

– Чого сидиш бовдуром?! – ляснув долонею по столі. – Заціпило тобі?! Ніколи зі смертю віч-на-віч не ставав?! Чорти б узяли таких Півполів, що з козацького роду походять! Кричи, погрожуй, присягай помсту, плач, – що хочеш, – але не сиди каменем!-

Андрій звів на нього налиті суворістю очі.

– Півполи не з тих, що кричать і кулаками вимахують, – сказав тихо, – а плачуть лишень у дитинстві. Внуки ж Чернявської мусять з неї приклад брати...

Тоді не витримав Непийвода. Обпер буйноволосу сиву голову на руку і заплакав.

12

Чотири дні вдосвіта приходила баба Гречанючка і виходила, коли вже повертався Андрій. Поведінка жінки перейшла всі найкращі сподівання хлопця. Охайна, господарка і маломовна, Миколаїха рухалася безшумно, але бачила найменший непорядок, була дбайливою, передбачливою і біля хворої ходила, як вправна сестра-жалібниця. Хоч Андрій виходив з дому ще затемна, вона вправлялася зробити йому гаряче снідання; повертаючись додому, заставав на столі гарячу вечерю. Гренчанючка здавала йому точний звіт, як і що було з хворою, що вона їла й пила, викладала плани на другий день і, попрощавшись, виходила.

А хлопець, ледве звівшись з постелі, біг до кімнати Лідії Сергіївни і кожного разу боявся, що застане її мертвою. Але ні, вона жила. Часом ще спала, часом озивалася і питала, котра година. Казала, що почуває себе краще, і говорила правду, бо голос її з кожним днем кріп і ставав виразнішим. Те саме бувало, коли хлопець повертався зі школи. Але обидвоє знали правду, й обидвоє не згадували про неї ані словом.

Непийвода приходив регулярно щовечора. Відразу йшов до хворої, сидів біля неї по півгодини і виходив незмінно з захмареним обличчям. Приладжував якісь ліки, власноручно давав їх пацієнтці,, потім сідав біля печі й курив. З Андрієм майже не розмовляв, або, коли й розмовляв, то про незначні речі. По десятій гнав хлопця спати, а сам лишався сидіти. Інколи дрімав, сидячи на стільці, інколи стелив пальто і, розтягався на підлозі й лишень сердився, коли Андрій просив його лягати на канапі. Мав другий ключ від хвіртки й виходив ще перед приходом Гречанючки, або після того, як вона лишень з’являлася.

П’ятого дня, хоч це був вихідний, учням звеліли з’явитися на «суботник», щоб поприбирати в майстернях. Але наказові скорилася лишень половина, майстри не приходили зовсім, а сторож кляв на чім світ стоїть. Тож, порозпихавши сяк-так знаряддя й розкиданий матеріал та позамітавши проходи поміж верстатами, «суботники» вирішили, що обов’язок сповнили, і розійшлися.

Сонце пригрівало ще сильніше, ніж попереднього вихідного, з дахів обвалювалися великі сосулі, боками вулиць почали бігти струмочки. Навіть і в цьому непривітному закуреному і запорошеному місті починало пахнути наближенням весни.

Але не було повної радости у цьому врочистому святі Пробудження – його вдягали в жалобу чорно-бурі постаті, розсипані по хідниках, мов розігнані вітром з погаслого вогнища клаптики недопаленого паперу. Вони збивалися густіше по залитих сонцем сторонах вулиць, шукаючи тепла для своїх виснажених голодом, охололих тіл. Іще шукали, ще відчували, ще тягнулися до життя, яке від них утікало.

Андрій вернувся додому по десятій. Здивувався, що віконниці в кімнаті Лідії Сергіївни були відчинені і крізь вікно скісно падав щедрий потік соняшного світла. Одночасно залоскотав його у горлі виразний запах розкладу.

– Що це? – перелякано спитав Гречанючку. – Що сталося?

– А що ж би сталося? Що я віконницю відчинила? – спокійно відповіла Гречанючка. – То вони просили. Краще їм сьогодні. Сказали, що набридло їм у темноті бути, що хтять сонце бачити.

І, поки Андрій відмивав руки від іржі та мазуту, як звичайно, складала звіт: хвора попросила їй вмити, зачесати, трошки з’їла і випила ліки.

– Може б я на базар скочила? – спитала на кінець. – Треба дещо купити і вам і собі.

– Ідіть, ідіть! – несподівано обізвалася хвора. – Зробіть, що маєте, дома і прийдете аж перед вечором. Андрій буде зі мною.

Відправивши Гречанючку, хлопець поспішив до Лідії Сергіївни. Після її повороту не бачив її при денному світлі. Тепер побачив і злякався знову. Лице хворої вже не було опухле, навпаки, зморщилося, осунулося, постарілося ще більше і дивно потемніло. Печать недалекого кінця виступала на ньому виразно і не залишала місця на ніякі сподівання. Важкий трупний дух відчувався в кімнаті ще сильніше.

– Сідай, Андрію, – слабо всміхнулася вона, – хочу з тобою говорити.

– Доктор Непийвода заборонив вам говорити, бабо, – ледве перемагаючи себе, сказав він.

– Ох, це вже все одно, – зробила зневажливий знак рукою. – Ти ж уже знаєш усе, правда?

Він знав. Він бачив усе на цьому потемнілому обличчі й не сумнівався, але все ж спробував удавати, що не розуміє.

– Чув, – сказав, одвертаючи погляд, – але не йму віри Несторенчисі.

– Несторенчисі? – перепитала Лідія Сергіївна, наче щось пригадуючи. – Ах, це ти про Настю! Вона з тих, що відхворіє, коли не довідається, який у сусідів обід варять. Добра душа, але цікава понад міру.

– Ну, від мене вона багато не довідалася, але сама наплела тут сім мішків гречаної вовни.

– Пам’ятаю, що вона була тут, коли я повернулася. Але хто її кликав?

– Я.

І хлопець оповів про своє знайомство з Несторенчихою.

– Тоді то вона наплела тут, що ніби вас узято за якесь золото і заграничні гроші.

Лідія Сергіївна піднесла руку.

– Не «ніби», Андрію, не «ніби»! – зупинила його. – Вона казала правду: я маю закопане золото й дорогоцінності, а син присилав мені з Парижу гроші на «Торґсін».

Андрій видивився на неї отертіло і занімів.

– Ти чого такий здивований? – спитала вона. – Думаєш, може, що я маячу? Ні, хлопче, говорю зовсім притомно.

Була схвильована, віддих її став трудніший, і вона мусіла відпочити.

– Про гроші від сина ҐПУ знає. Знає, що я їх не приймала, що відсилала кілька разів назад і просила їх мені більше не присилати. ҐПУ ж контролює всі листи, які йдуть закордон чи прибувають звідти. Ну, а коли ҐПУ знає – мусить знати і Настя, звичайно... Ні, ні, ти не думай погано про неї – вона завжди має власні джерела інформацій і ненавидить ҐПУ не менше від мене... А щодо закопаного золота, то ҐПУ лишень підозрівало. Два рази мене викликали за нього, тримали по кілька днів і випускали. Та, видно, не переконалися. Але на цей раз я вже їх таки «переконала...»

Почала сміятися з істеричною злорадістю, але сміх нараз перейшов у вибух надривного кашлю. Хвора затряслася, однією рукою вказала на пляшку, що стояла на стільці, а другою сягнула під подушку, витягнула з-під неї рушник, поплямлений зловіщими рожевими плямами, й притулила його до уст. Хлопець ледве тямив, що робить, руки у нього тряслися, рідина ллялася поза ложку, та він усе ж підвів Лідію Сергіївну за плечі, вичекав зручну мить і подав ліки. Хвора проковтнула їх з трудом, знеможено відкинулася на подушку і знову притулила рушник до уст. Потім різким рухом обернулася набік, напружуючись із усіх сил, щоб здавити цей шматуючий легені кашель. Корчилася, хрипіла і все обтирала уста рушником. І тепер уже Андрій зрозумів, звідки походить той дух мертвеччини, що його у першу ніч баба Несторенчиха назвала тюремним смородом. Зрозумів і став нерухомо, скований жалем і безрадністю. Був приготований уже, знав, що баба засуджена на смерть, але все єство його бунтувалося і кричало з несамовитого болю. Не знав, що думати і що чинити. Вкритий холодним потом, стояв безпомічно і німо дивився на цю істоту, яка була для нього найближчою і найдорожчою у світі і на яку смерть уже поклала своє тавро. Втратив уже всю родину, втратив рідну хату, втратив найкращу пору життя. Чому ж тепер мав утратити ще й ту людину, яка спасла йото від загибелі, дала йому притулок і стриману, але глибоку теплінь серця?

Кашель хворої поволі слабшав і врешті припинився зовсім. Але Лідія Сергіївна далі лежала боком, спиною до Андрія і важко дихала. Та згодом і віддих став легшим. Жінка заспокоїлася зовсім і попросила холодної води та вогкого рушника. Він поміг їй обернутися навзнак, обтер зрошене потом обличчя і подав воду. Напившись, хвора заплющила очі й затихла. Чи задрімала, чи попросту відпочивала?

Андрій обережно присунув до ліжка стілець і сів. Тепер міг думати і розважати спокійніше.

Отже, баба таки мала сховане золото. Що не хтіла віддати йото в ҐПУ – це можна було зрозуміти. Андрій на її місці також так легко його не віддав би. Адже і по селах були випадки, коли люди ховали перед державними грабіжниками зерно, щоб забезпечитися від голодної смерти. І дуже рідко коли усяким «уполномоченим» та парттисячникам з допомогою місцевих сільських посіпак вдавалося знущанням і погрозами вирвати у такого перебачливого господаря таємницю сховку. Коли ж цей господар переконувався, що не зможе зі схованого скористатися (бо ж за кожним його кроком слідкували десятки сексотських очей), то йшов на заслання, тікав зі села, або таки й умирав у власній хаті, а збіжжя все одно не віддавав. Та бувало й таке, що представники влади збіжжя знаходили і тоді здіймали в часописах крик обурення, що такий і такий «злісний зривщик заготівлі і ворог колгоспного будівництва» з такого і такого села «вирішив злочинно згноїти хліб, щоб лишень не віддати його державі». Та селяни оцінювали справу інакше. Сам Андріїв батько завжди жалував, що не зробив так само, а віддав усе до останнього зерна: «Коли б знав, що однаково гинути доведеться, то закопав би, чи у річку висипав би. Коли вже не мені, то й не вам!»

Та то був хліб. Але золото? Для чого було Лідії Сергіївні ховати золото, коли могла занести йото в «Торґсін» і не даром віддати, але виміняти за нього харчів? Андрій уже бачив той «Торґсін» на власні очі й ковтав слину перед вітриною, заставленою лакітками[60]60
  Лакітки – ласощі. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], яких він не то що не їв, а навіть і не бачив на очі раніше. Ну, на лакітки в баби напевне б золота не вистачило, але якийсь мішок разової муки і трохи смальцю та цукру могла б виміняти. Сама прожила б сито, ще й якогось голодуючого нагодувала б. А вона, замість того, дала себе скатувати до смерти (Господи, що там з нею вже робили!) і ще радіє, що «переконала» їх! А він, Андрій, коли б лишень знав, де те прокляте золото сховане, витягнув би його сам і заніс би в ҐПУ. Сказав би: «Нате, вдавіться, а баби не мучте – пустіть!» Але тепер не поможе – запізно. Баба вмирає.

Та одне для нього було цілком незрозуміле: оті гроші на «Торґсін». Чи могли бабу мучити за те, що син прислав їй гроші? Адже вона їх не брала! І, зрештою, коли «Торґсіни» поробили на те, щоб у них за заграничні гроші продавати, то чого ж тоді людей мучити?

Лідія Сергіївна розплющила очі.

– Тепер, Андрію, скажу тобі решту, – промовила все ще хрипко.

Андрій кинувся до неї, благаючи:

– Не говоріть, бабо, не говоріть! Вам шкодить. Будете знову кашляти.

– Ні, вже не буду, – показала на пляшку з ліками. – Найменше дві години не кашлятиму. А говорити хочу і мушу. Скоро замовкну на віки-вічні... Коли б так трохи більше сили – вийшла б надвір з цим світом попрощатися. День такий гарний, соняшний...

Зауважила викривлене болем обличчя хлопця і легенько торкнулася його руки:

– Не сумуй, сину. Мені на тому світі буде краще, ніж тобі на цьому. Буду Бога молити, щоб тобі кращу долю дав. І тобі і всім...

Він обережно взяв її в’ялу холодну долоню і притулив до лиця. Хтів плакати. Так хтів плакати, мало не кричав. І на цей раз розплакався би всмак, щедро, гаряче. Але не смів. Не мав права додавати жалю вмираючій. Лідія Сергіївна розуміла його. Легенько попестила його по обличчі й з найбільшим спокоєм заговорила про те, що ніхто не вічний і що лишень безвірники мусять боятися смерти, яка є нічим іншим, як переходом у безсмертя.

Андрій слухав її й поволі заспокоювався, хоч жалю позбутися не міг.

– Знаю я, це, – озвався, – але все ж краще було б, коли б ви пожили більше, або, принаймні, померли своєю смертю.