Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

7

Так минув місяць.

Одного дня, ставши у чергу біля трамвайної зупинки, Андрій побачив знайому кумедну постать. Мусів добре напружити пам’ять, щоб упізнати того верткого хлопчину, якому колись відсипав дві жмені ячмінних круп. Цей випадковий знайомий нічим не змінився: був у тій самій поруділій великій свиті і баранячій шапці, що злазила йому на ніс, і такий самий худий, як солом’яна лялька-сміховинка. Єдиним новим додатком, що дуже здивував Андрія, була в’язанка книжок і зошитів, стягнена ремінцем, яку хлопчина тримав під пахвою.

Андрій чомусь зрадів і, мимовільно всміхнувшись, штрикнув хлопця пальцем у карк.

Хлопець рвучко обернувся, глянув на Андрія, відступив три кроки назад і почав його розглядати, мов якесь чудо, описуючи своїми тоненькими ніжками широке коло.

– Угм! – сказав він, обходячи Андрія з усіх боків і міряючи його очима з голови до ніг. – Значить, «не сталі плохо жіть!..»[39]39
  «Не сталі плохо жіть» – «зажили добре».


[Закрыть]

– Атож! – засміявся Андрій. – А ти, бачу, в школу ходиш, чи що?

Хлопчина черкнув себе великим пальцем навскоси через груди:

– А ти думав! Тепер дядя[40]40
  «Дядя» – на блатняцькому жаргоні – «я», вимовлене зі самохвальбою.


[Закрыть] приписаний і вчиться у тридцять сьомій трудшколі!

– Та ну?! – щиро здивувався Андрій. – Як же це тобі пощастило?

– А так: бабу заміж видав, вітчима, чи там діда придбав, а з дідом і приписку, і картки продуктові, і право в школі вчитися.

Андрій лишень очі вирячив.

– Бабу заміж видав?! – перепитав, не вірячи власним вухам. – Та брешеш!

– От, – їй-їй, не брешу!

– Та за кого?

– Ну, та за того ж п’яничку, що нас у повітці притулив. Не оповідав тобі?

Трамвая довго не було, й кумедний хлопчисько почав оповідати:

– Ой, сміха було!.. Сталося це вже зо три тижні тому. Щось не показується Манченко (того ж діда Василем Манченком звуть)... Не показується Манченко з хати день і другий, а знаємо, що прийшов п’яним до дому. Баба й каже: «Піди, Грицю, подивися, що з нашим господарем сталося. Чи не вмер часом із перепою? Що ж ми тоді робитимемо?» Пішов я. Дивлюся, а дід, – він, правда, тоді ще моїм дідом не був, але все одно... —Отже, лежить дід на підлозі і ледве стогне. Я – до нього, підняв, посадив під стіну, води подав і питаю, що з ним. «Нічого, – відповідає. – Перехвати трохи та й мало не ґеґнув». «А навіщо ж ви п’єте? – питаю. – Колись насправді ґеґнете». А він так жалісно подивився на мене і каже: «Мені однаково вмирати, синашу. Маю хворобу невилічиму, а смерти боюся, тому й п’ю». «Коли смерти боїтеся, – я йому, – то не пийте, бо вам не хвороба, а горілка кінця доїде». А він мов і не чує. «Паршиве воно життя, – скаржиться, – а вмирати не хочеться. Та ще коли б не сам. А то здохну і пес не гавкне. Раніше жив я зі сестрою і шуряком, а в них двоє дітей Оця ж хата моя і сестрина наполовину. Та як я почав пити, то сестра з чоловіком і дітьми втекли від мене у найману хату, а я сам остався. За горілку, бач, цілу родину проміняв. І тепер сам. І ще гірше мене страх глодає, а тому й п’ю ще більше. От і тепер: хоч би чарка горілки на похмілля, бо пече мене – хоч сказися!» А я саме в той день в однієї дамочки у трамваї гаманець змалимонив[41]41
  Вкрав.


[Закрыть] і цілих сімдесят рублів у кишені мав. То й кажу йому: «Я вам, дядьку, цілого півлітра поставлю, але зробіть, що попрошу». «Кажи!» «Оженіться з моєю бабою, то й вам краще буде і нам». Спочатку не хтів, лаявся, і навіть бити поривався, тільки що сили не мав. Казав, що до п’ятдесяти год не женився, то вже і вмре нежонатим. Але я вговорював, вговорював і вговорив. Кажу йому: «Як ви вмирати наставилися, то вам уже все одно, а нам ще жити треба. То зробіть добре діло бодай перед смертю. А втім, – кажу, – може, й довше потягнете, як ми вас доглянемо: я по горілку збігаю, а баба їсти зварить і сорочку випере. Оженіться з нею, прошу вас покірно, не пожалуєте. Баба в мене добряча і не куркулька, а біднячка, ще й ніби колгоспниця: землю і корову в колгосп віддала, тільки робити нездужає. Ще в хаті – сяк-так, а в полі вже сили не має».

– Слухав він мене, слухав, а далі каже: «Кат тебе бери з твоєю бабою – оженюся! Тільки біжи по горілку, бо, як не похмелюся, то скажуся. Ну, і у свати йти без пляшки не випадає...»

Андрій слухав і всміхався: ну, чортеня! Чисте тобі чортеня!

– А баба ж – що? – спитав, коли вже врешті обидвоє влізли в трамвай.

– І-і-і! Баба там як розголосилася, як розплакалася, то, коли б хтось чув, подумав би, що її не заміж видавати, а в сиру землю живою закапувати збираються. А вже що налаялася мене, що наскублася, то я мало що лисим не став, як Манченко. «Ти ж, – кричить, – чортівський вилупку, що оце вигадав?! Та я двадцять год уже вдовую, і ніхто на мене пальцем не показав, а тепер, однією ногою в могилі стоячи, мала би свою честь покаляти?! Таж люди на мене плюватимуть, таж очей не зможу ніде показати! Посміховищем хочеш мене на старість зробити?!» А тут і Манченко за мене вступився: «Ви, – каже, – бабо, його не лайте. Мені до женячки так, як вам до замужжя, але дитину рятувати треба. Воно ж – як гусеня, що ще в пір’я не вбилося, а вас годує. Геройський хлопець і полюбився мені, хоч і не рідний. Чи вам його менше шкода? Я ж не сьогодні-завтра ноги задеру, то ви й повітки оцієї не матимете. Пропадете обидвоє. Вас, правда, вже й не дуже шкода, бо ви вік свій віджили. А він – що робитиме? У блатні піде?» І так говорив, говорив, поки не вговорив, як я його. Баба, правда, ще трохи покомизилася, мовляв, стара для нього – год на дванадцять старша. А він: «Це мені – начхать! Коли б вам і цілих сто років було – однаково!»

– Біда лишень була, – продовжував Гриць, облизуючи губи, – що документів не мала. У діда все чинником, а в неї – нічого. То я зараз пішов, квитки на пригородний[42]42
  «Пригородний» – підміський поїзд на недалеку віддаль, па який можна було купити квитки без труднощів.


[Закрыть] купив, чуні[43]43
  «Чуні» – подоба панчіх, шитих з грубої матерії і перекладених ватою. Дуже популярні в ті часи і пізніше. Поверх них треба було носити калоші, бо пропускали вогкість.


[Закрыть] купив і нові калоші злямзив[44]44
  Вкрав.


[Закрыть], бабу взув ще й двадцять рублів на дорогу дав, таки бабі в руки, щоб Манченко по дорозі не пропив.

– І що? – нетерпеливо спитав Андрій. – Повінчалися?

– А як же? Звичайно, повінчалися у сільраді, ще й могорич запили.

– То ви тепер уже не сидите в повітці?

– Сидимо далі, бо з тим п’яницею в хаті й сам чортяка не витримає.

– П’є далі? – допитувався Андрій.

– Ще й як! Два дні, правда, поки нас оформлював, тверезим ходив. А тоді як запив, як запив, то пив чотири дні безпросипу. Пробували ми його вговорювати – та де там! Розсатанів чисто. «Я вам не обіцяв, що пити перестану! – реве. – Тепер свобода настала: жінка своє діло знає – чоловік своє! І ви мені – не указ! Як будете чіплятися – розведуся! Зараз піду в ЗАГС і заяву про розвід подам!» То ми вже нічого й не кажемо. Хочеш пити – пий! Нам аби приписка та продуктові картки. А це ще й пенсію бабі мають дати, що непрацездатна і хворого чоловіка мас. При ній і мені щось там дадуть, бо я ж тепер іждівенець[45]45
  Іждівенєц – москалізм – утриманець.


[Закрыть].

Андрій мусив злазити.

– Ну, то щасти тобі Боже! – сказав Грицькові.

– Щасти Боже! – відповів і той. – Але ти прийди колись. Ми ж недалеко від вас і живемо: Устимівський провулок, номер два. Тільки не йди в хату, а до повітки. Прийдеш?

– Постараюся, – приобіцяв Андрій і почав пробиватися до виходу.

Цілий день він був під враженням зустрічі, а коли увечері оповів пригоду Лідії Сергіївні, вона розсміялася. Вперше розсміялася, відколи Андрій її знав.

– Це дотепно! – сказала вона. – Далебі, дотепно! Спритний хлопець!

Засміялася знову і додала:

– Такий далеко піде. Тільки не знати, чи по добрій дорозі, чи по лихій...

Андрія торкнула заздрість і сором: справді, отакий шмаркач, а дав собі раду без нічієї помочі. Ще й бабу врятував. А він, Андрій, пропав би коли б не Лідія Сергіївна.

– Правда, – признався понуро. – Я, хоч і старший за нього, такого не втяв би.

– Не всі однакову натуру мають, Андрію, – промовила лагідно жінка. – Бувають люди гнучкі, а бувають і невгнуті. Не заздри Грицькові – будь таким, яким є, хоч таким, як ти, в житті гірше буває. Гордість бережи, бо вона у Твоїй крові. Втратиш гордість – утратиш самого себе. Пам’ятай!

Несподівано підступила до нього і поцілувала в чоло. Цим поцілунком наче стерла останню грань поміж ними, вирівняла різницю етанів, яку Андрій завжди відчував між собою, простим селянським хлопцем, і цією гордою панею, що і в нужді та в безправ’ї вміла зберегти гідність і, навіть обчищаючи зварену в лушпині картоплю, поводилася з величавістю вродженої княгині.

Андрій стримав у собі бажання – пнутися їй на груди, обцілувати зморщені щоки і висловити все, що викликала ця несподівана ласка. Несвідомо наслідуючи свою добродійку, він лишень устав і схилив голову.

– Спасибі вам, бабо! – озвався тихо й урочисто.

8

Цієї ж ночі сталося щось незрозуміле, несподіване і страшне. Андрія розбудило світло і чоловічі голоси. Сівши на постелі, Андрій кліпав очима і довго роззирався довкола, поки врешті зрозумів, що двоє чоловіків у цивільному наказують Лідії Сергіївні вдягатися і йти з ними.

– Куди це? – спитав Андрій, звертаючись до неї. – Чого вони хотять, бабо?

– Мовчи і нічого не питай! – наказала жінка.

– А це хто такий? – спитав один з незнайомих, показуючи пальцем на Андрія.

– Внук, – різко кинула Лідія Сергіївна. – Десять років шукала, поки знайшла в дітдомі півтора місяця тому.

– Приписаний?

Жінка мовчки винесла з кімнати подвірну книгу і кинула її на стіл, а сама пішла переодягатися, бо була в самій сорочці і накиненому поверх неї пальті.

Поки непрохані гості читали записи в книзі, Андрій приглянувся до них і зрозумів усе: це були представники ОДПУ[46]46
  ОДПУ – «Органи Державного Політичного Управління» – колишнє ҐПУ, а з 1934 р. НКВД.


[Закрыть] в цивільному, що прийшли заарештувати бабу. Один з них – мовчазний і стриманий, з досить інтелігентним, але неприємним обличчям, вдавав байдужого і, сидячи на краю стільця, уважно розглядав власні нігті. Другий, видимо, молодший чином, з широко розставленими зеленкувато-жовтими очима і тонким довгим носом, пильно обмацував поглядом стіни, Андрія, листки подвірної книги і наче щось нюшив у повітрі. Тупе обличчя час-від-часу вишкірювалося дурнуватою усмішкою, що відкривала потемніли зуби.

Хлопець сидів нерухомо, хоч у грудях у нього клекотіло, серце боляче стискувалося, а в голові крутилися сотні питань: за що забирають бабу? Що вони з нею зроблять? Чи просто викликають у якійсь справі, чи арештують? І що йому робити? Боронити її? Питати? Йти разом з нею? Вона наказала мовчати і нічого не питати. Чому? І те пояснення, що вона дала про Андрія?.. Вона не могла понизитися до того, щоб їм щось пояснювати. Це вона сказала для нього, щоб він чув. Так, щоб він знав, як відповідати, коли його спитають. Забула лишень додати, в якому саме дітдомі його «знайшла». І яка спокійна, яка згірдлива до цих всевладних посіпак! Їй, напевне, також нелегко, але не зраджує себе, лишень виглядає ще блідіша, ніж завжди.

Ось, одягнена вже, стоїть на порозі кімнати.

– Заберіть зі собою всі листи, – пригадує їй той, мовчазний.

– Не маю ніяких листів, – ледовим голосом відповідає вона, – і про це ви знаєте.

– Ми не знаємо нічого, лишень... – вмішується в розмову довгоносий.

– То знають ті, які вас послали! – уриває вона безпардонно і звертається до Андрія: – Андрію, ти не дивуйся – це вже не вперше по мене приходять...

– Разґаварівать нєльзя![47]47
  Розмовляти не можна.


[Закрыть] – підвищує голос ображений довгоносий.

Але Лідія Сергіївна мов не чує його.

– За кілька днів я буду знову вдома...

– Прекратіть разґавори![48]48
  Припинити розмови!


[Закрыть] – ще вище підносить голос посіпака.

– За мною не шукай і нікуди не ходи! – з притиском продовжує жінка. – Розумієш? Школи і праці не покидай і нікому нічого не кажи. Будь розумним. Гроші в столику у шухляді.

Сказала, що мала сказати, не зважаючи на те, що в розмову вмішався і другий:

– Давольно, гражданка! Пайдьом![49]49
  Досить, громадянко; підемо!


[Закрыть]

І вона пішла. Не попрощалася, навіть «до побачення» не сказала, лишень кинула йому такий промовистий погляд, що Андрій зрозумів його краще всяких слів: в присутності таких людей негідно було виявляти будь-які почування. Страх, біль, жаль, обурення мусіли бути здавлені, скриті., заховані під машкарою холодної байдужности. Так зробила баба, так, за її прикладом, поступив Андрій: твердо витримав її останній погляд і не дозволив здригнутися ані одному м’язові на своєму обличчі, не зробив ані найменшого руху – стояв, як кам’яний.

Лишень коли стукнула хвіртка і затуркотіло, від’їжджаючи, авто, мов опарений кинувся надвір. Постояв на хіднику в самій білизні, потім влетів у хату, нап’яв наопашки пальто і знову вискочив за браму. Ще раз вбіг у хату і ще раз вискочив на вулицю. Не знав, чого сподівався, але вбігав і вибігав кільканадцять разів. Мав охоту кричати, кликати на допомогу, або самому гнати вслід за «чорним вороном». А скінчив тим, що зачинив двері і повалився на канапу, не гасячи світла. Пролежав так до самого ранку, поки гудки не відгуділи сьомої години. Тоді встав, зібрався і пішов до школи. При виході пригадав собі про ключ. Вернувся, пошукав, але не знайшов: Лідія Сергіївна нехотячи забрала його зі собою.

День минув у якійсь півмряці. Знаряддя, які хлопець брав до рук, двоїлися в очах, двоїлася свідомість, і все довкола видавалося чудним і нереальним. Робив усе механічно, механічно проковтнув обід, сяк-так відбув додаткові години в ХПЗ і лишень тоді ожив, коли вийшов за залізну браму. Додому, додому! Може, якраз баба вже вернулася? Правда, казала, що вернеться щойно за кілька днів, але може... може...

І хлопець спішив, аж йому дух забивало.

Та хата стояла сумна і тиха. Не стріла його промінчиком світла крізь знайому щілину у віконниці, не врадувала струмочком диму, що завжди в таку годину кучерявився над комином, а незамкнена хвіртка під повівами вітру жалісно схлипувала на іржавих завісах і клацала замком, наче залізними зубами. В хаті ж на Андрія війнуло холодом, неладом і пригноблюючою пусткою, як буває по виносі домовини.

Хлопець мляво взявся за сікач, щоб нащипати трісок на розпал, але, повагавшись, покинув усе, повалився одягнений на свою канапу і заснув мертвецьким сном.

Прокинувся від холоду, але голову мав свіжу, хоч її напевне і в сні не покидала думка про нещастя, бо, сівши на постелі, ясно знав, що сталося. Не знав лишень, котра година. Засвітив світло, вийшов на вулицю і по черзі, яка вже збиралася біля колонки та по окремих постатях, що спішили або вгору, або вниз вулицею, зміркував, що мусить бути приблизно шоста.

Розпалив, опорядив хату, зварив снідання, вмився, з’їв і вийшов з хати. Міцний сон і миска кулешу підкріпили його й оживили надію на те, що баба таки вернеться. Адже казала, що це з нею не вперше. Треба лишень витерпіти. Але за що її забрали? За що?!

Чотири дні хлопець виходив з хати бадьоріший, а перед сніданком відновив у собі занехаяну в часи поневірянь звичку – молитися. І кожного ранку він вірив, що, повернувшись увечері, вже застане бабу в хаті. Але кожного вечора стрічало його болюче розчарування: хата стояла темна і холодна, а в хаті царювала мовчазна пустка.

А тим часом хтось там десь там з якихось там причин врешті вирішив пригадати закон про оборону праці малолітніх, і учнів повідомили, що це – їхній останній день на ХПЗ. Як водилося, скликали збори, на яких виступив секретар комсомольського осередку і в годинній промові розказав про надзвичайне, радісне життя молоді в Радянському Союзі. Широко розписувався про батьківську опіку партії й уряду, що її не має молодь в жодній капіталістичній країні світу. Врешті скінчив тим, що, хоч навіть і неповнолітні в комуністичній державі рвуться на допомогу батьківщині і працюють для неї у заборонені години, то партія й уряд не забувають про закон і змушені позбавити молодь цієї приємности, бо здоров’я молодого покоління – найдорожче, що може бути. Однак, відмовляючись від допомоги учнів фабзавучів в ХПЗ, партія й уряд надіються, що ці учні ввесь свій надмір сил та охоти до праці перенесуть на науку і на засвоєння фахів у школах.

Після секретаря виступали ще партійці й комсомольці з робітників, і мітинґ затягнувся на дві години. А по ньому почалася врочиста роздача додаткових пайків і премій. Одержували їх майстри, одержувала частина робітників і кілька неповнолітніх, а серед них – Андрій. Решта мусіла вдоволитися словесною подякою і запевненням у батьківській опіці партії й уряду.

Андрій дістав півлітра олію, кілограм чорного хліба, два кілограми пшона, півкілограма цукру і двадцять карбованців грішми. Правда, олій мало не пропав, бо хлопець не мав пляшки. Але якийсь робітник змилосердився і дав йому півлітрівку від горілки, і дорогоцінний товщ[50]50
  Товщ – жир. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] був урятований. А в школі в цей самий день після обіду виплатили також стипендію, так що Андрій повертався додому справжнім багачем. Торба такого добра і п’ятдесят карбованців грішми за пазухою – це ж не жарт! І, цупко тримаючи торбу та притискаючи нею сховані за пазухою гроші, він радів. Цим разом був уже певний, що застане бабу вдома. Не могло ж бути, щоб такий великий життєвий успіх обійшовся без її присутности!

Але дарма! Лідія Сергіївна не вернулася, і хлопцеві стало ще сумніше, ніж у попередні дні. Кинув спересердя все на стіл, а сам сів і вгородив пальці у волосся. Як же це воно буде? Скільки ще цю бідну жінку триматимуть? Може б таки було краще не послухати її, а піти дізнатися, куди її забрали? Може їй треба було би якусь передачу передати? Завтра не поможе нікуди йти – вихідний день. Але післязавтра треба буде таки піти! Хоч, може, її ще й сьогодні вночі випустять? Справді! Адже ті гаспиди ніколи людей серед білого дня ані хапають, ані звільняють. Усе вночі. Чисто, як вовкулаки! Так, напевне, й з бабою зроблять: узяли вночі – вночі й випустять. То хай же хоч у теплу хату ввійде і страву готову застане.

Лудячи себе цією іскоркою надії, хлопець узявся до роботи. Щипаючи сікачем тріски на розпал, не чув скрипу хвіртки і кроків на доріжці, а тому аж здригнувся, коли хтось постукав у двері. В грудях його щось йойкнуло від радости й несподіванки, і він притьмом кинувся у сіни.

– Ба..! – крикнув, з розмаху розчахнувши двері, й увірвав на півслові.

На порозі справді стояла стара жінка, але не та, якої він так чекав. У кожусі, у грубій кратчастій хустці, що вкутувала її з голови до колін, у чоботях і з ціпком у руках, і вона привіталася і, не питаючи дозволу, просунулася в сіни й завзято затупала ногами, щоб оббити з взуття сніг. Поки здивований хлопець отямився, увійшла в кухню, зсунула з себе велику хустку, поправила на голові меншу, чорну, й без запросин сіла на лавочку.

– Знову дохторшу забрали? – не то спитала, не то ствердила, й сумно зідхнула: – От, біда!..

– Вам – кого? – не дуже приязно спитав Андрій.

– Та за дохторшу питаю, – ні трохи не образилася жінка. – А прийшла тебе відвідати. Знаєш мене?

– Вперше бачу, – тим самим неприязним тоном сказав хлопець.

– Ну, а я тебе бачу щодня крізь вікно, – миролюбно пояснювала несподівана гостя. – Несторенчихою пишуся, а попросту то мене бабою Настею звуть. Наша хата по другий бік вулиці проти колонки, де ти воду береш. Та й почула оце, що дохторшу знову взято, і подумала собі: «Піду до того сиротини та хоч добре слово йому скажу». Ти ж, бачу, сам один, як палець, остався і не тутешній, по всьому видно. Взяла тебе дохторша на кватирю, чи як?

Жінка виглядала добродушною і щирою, але й надмірно цікавою.

– Я їхній внук! – уже зовсім сердито і зовсім непереконливо буркнув роздратований хлопець.

Відвідувачка сумно всміхнулася самими кінчиками старечих уст і зідхнула.

– Як внук – то й внук, – погодилася. – Тільки ж я дохторшу знала, як тебе ще й на світі не було, і покійного доктора, – царство йому небесне! – і дітей усіх.

Помітивши здивовано-недовірливий погляд Андрія, Несторенчиха хитнула головою і продовжувала:

– Я ж у них на кухні шість літ робила, то як було не знати? Та й хто дохтора Чернявського у Харкові не знав? Знали його й поза Харковом. Там уже такий був – на цілий світ дохтор! Не було в нього того, що той, мовляв, пан, а то – мужик. Хто найбільше хворий – той на першому місці був. Дохтор Чернявський міг і самото губернатора у прийомній покинути, щоб якогось старця бездомного аж поза містом при дорозі рятувати. Пан був на всю губу і багач такий, що вдома п’ятеро слуг тримав, але й простого народу не цурався і по нашому так славно говорив, наче в селі виріс й іншої мови не знав. І дохторша ж, Лідія Сергіївна, – також. Було, – сохрани Боже! – їй «бариня» сказати: так зчеше, так зчеше, що хоч у землю западайся. «По-своему, – питає, – говорити не вмієте?» Із тих вони, бач, були, що за Україну стояли, ще при царі. Інших, то й ганяли і в Сибір засилали, але Чернявського не зачіпали, бо вже дуже він великий дохтор був.

Несторенчиха задумалася і замовкла, сумно похитуючи головою.

– Чудно воно на світі буває, – почала знову, розважаючи вголос: – один б’є і ріже без перебору, а другий свого найлютішого ворога від смерті рятувати мусить. От, і дохтор Чернявський, для прикладу: вжеж, звісно, йому тієї комуни так було потрібно, як для нас коліхтівізації. Але, як почалася революція, забрали його у якийсь червоний лазарет отих антихристів лікувати. І лікував. Кажуть, одного найголовнішого комісара, – вже й забула, як йому на ім’я – від неминучої погибелі спас. Так той комісар, кажуть, йому таку броню видав, що від усякої напасти боронила. Написав, ніби, що Чернявський – правдивий «комуністичний дохтор», і ніхто йому ніякої кривди чинити не може. Але проти тифу, то й броня не помогла. Як кинулася пошесть, то не питала, хто червоний, хто білий, – косила усіх поспіль. А дохтор рятував і також не питав, чи християнин, чи антихрист. Доти рятував, доки й сам тифу набрався та й пішов з цього світу.

І знову відвідувачка замовкла, обтерла кінцями хустини кутики уст і похитала головою. А хлопець слухав її жадібно, боячись пропустити навіть однісіньке слово.

– Га! – продовжувала Несторенчиха. – Воно, мабуть, і краще покійному так, бо були б його, сяк чи так, розстріляли, як ото всіх багатих повистрілювали. І Лідії Сергіївни не пощадили б. Але ота броня, від червоного комісара у самий найбільший терор її врятувала. А потім, як вони вже переказилися трохи, то вчених так не зачіпали. Хіба там ще поміщиків та генералів чи яких купців. А дохторів, та вчителів, та всяких ні... ні... Ну, як його, у лиха, отих звуть, що машини всякі видумують та мости ставлять?

– Інженери?

– Еге ж, ніжинерів! Так отих знову до роботи приставили, бо ж там у них, у тих комуністів, сама голота була, що й підписатися не вміла. І Лідії Сергіївні якусь роботу дали у больниці[51]51
  Больниця – лікарня.


[Закрыть]. А дім на Сумській все одно відібрали і в оцю халупину переселили. Але на вулицю не викинули, як інших. А Лідія Сергіївна в больниці щось зо три годи поробила, а потім, не знаю вже, чи сама покинула, чи звільнили її, й оце вдома сидить. Пенсію якусь має. Це вже знаю достеменно, бо разом у «Соцзабезі»[52]52
  «Соцзабез» – «Соціальне забезпечення» – установа, де одержували допомогу непрацездатні й неповнолітні, які самі не мали достатньої кількости років праці, щоб діставати пенсію в «Страхкасі».


[Закрыть] гроші беремо... Та вона тобі, либонь, усе це розказувала! – похопилася жінка.

Нічого того Андрій не знав, але признаватися соромився, тому знову збрехав неохоче і непереконливо:

– Та дещо там казала...

– Ох, вона не з тих, що люблять оповідати! – відразу підхопила баба Настя. – Зроду горда була. Не то щоб лиха, чи пихувата, а така якась... одне – слово – горда. А, як переселили її сюди, то ще гордіша стала. Воно, бач, дурніші гнуть кирпу, як розбагатіють, а другі, з добра в біду попавши, голови підносять. Так і Лідія Сергіївна: чи гнівна вона, чи ображена, тільки ж ні з ким приятельства не заводить. «Добрий день» – «дай Боже здоровля!» – та й усе. І наче не пізнає нікого, хоч тут її багато людей знає. Тяжко їй. Була ж така панія велика, а тепер і воду носить, і дрова рубає, і хату маже, і город копає – все сама. Хтіли попервах люди їй допомогти – дякувала і відмовлялася. Лишень раз, як ото колонки на вулицях на воду поставили і звеліли всім криниці позасипати, то найняла одного сусіда, що мав шкапину й воза. То він їй землю десь із яру зо два тижні возив і криницю засипав. Заплатила йому – і квит! Отака вона! І до неї я б не прийшла до самої. Навіщо людині очі мозолити, коли вона нікого не хоче бачити? А до тебе, бач, прийшла. Шкода мені її і тебе шкода. Але ти їй нічого не згадуй.

Несторенчиха раптом перехилилася до хлопця і зашептала йому у вухо:

– Це ж її вже третій раз беруть. За золото.

Андрій аж сахнувся і в першому менті подумав, що його відвідувачка несповна розуму.

– За що? – перепитав.

– Та кажу ж: за золото, – трохи голосніше повторила баба.

– За яке золото?

– Ну, та за яке! За золоте! Тепер же за ту «золотуху» не один терпить.

Хлопець дивився широко відкритими очима на відвідувачку і далі не розумів нічого.

– Ну, бач, – усміхнулася Несторенчиха, – відразу по тобі видно, що ти не з міста, коли про «золотуху» нічого не знаєш. А воно так: винюхає десь ҐПУ, що в когось золото ще з царських часів може бути, чи перстені, чи там сережки з камінцями – зараз і хапають. Та з ножем до горла: «Віддай золото державі!» Котрі полохливіші, то відразу й віддають, не чекаючи, поки їх мучити почнуть.

– Мучити?! – пополотнів хлопець. Розумна жінка відразу похопилася.

– Ну, «мучити»!.. – постаралася злагїднити власні слова. – Лякають більше. Мовляв, як не віддаси, то не пустимо тебе звідси, чи там у Сибіряку заженемо. Але не чула ще, щоби кого справді не випустили. Навіть найтвердіші по тижневі, чи по десятьох днях додому вертаються. З тими ж песиголовцями жартів нема: кажуть не випустять – і не пускають. Що їм зробиш? От люди і віддають. Та найгірше тим, що не мають. Хтось по злобі наклепає, а людина терпить. От хоч би й дохторша: та її ж у революцію пограбували дощенту, навіть меблі позабирали, а решту поломили. Оце, що бачиш – оце все, що їй лишилося. А мала ж вона того добра, мала!.. Ну і, – Несторенчиха знову перехилилася до хлопця і знизила голос, – це вже правди ніде діти: золота у Чернявських не бракувало. А що вже прикрас усяких Лідія Сергіївна мала – то й не перелічити. І перстені, і сережки, і браслети, і намиста – Господи! – коли б на власні очі не бачила – не повірила б. Та все ж золоте, та все ж із самоцвітами – наче на спокусу. А та ж босячня у революцію найбільше за таким полювала, того і революцію робила. Оце пограбують, та й уб’ють на додаток. Ну, дохторші, правда, не вбили через чоловіка, а пограбувати – все одно пограбували. Не помогла й броня, чи як там її називали.

– То чого ж вони до неї тепер чіпляються? – більше сам до себе, ніж до оповідачки, сказав хлопець і зараз же розсердився: «Чого чіпляються?!» А чого чіплялися до батька з податками, коли знали, що в хаті вже й зерна нема, коли всім видно було, що родина з голоду пухне! Чого чіплялися до всіх інших? Волочили ночами по сільрадах, знущалися, били!

– Та вони, сину, до всіх чіпляються, добра б їм не було! – висловила вголос думки хлопця Несторенчиха. А до Лідії Сергіївни можуть іще й за дітей чіплятися. У неї ж, бач, двоє дітей заграницею: син і дочка. Найстарша пішла у сестри-жалібниці на фронт і пропала без вісти. А двоє молодших десь у Франції. Пишуть до неї і гроші на «Торґсін»[53]53
  «Торґсін» – московське: «Торговля с іностранцамі» – «торгівля з чужинцями».


[Закрыть] присилають. Поштальйон[54]54
  Поштальйон – листоноша.


[Закрыть] сам казав: «Ота Чернявська десь у чіпці родилася: за царя в золоті купалася, а тепер на заграничні гроші житиме. Ношу їй одну повістку з "Торґсіну" за другою».

– Як ви сказали? – не зрозумів Андрій. – Що воно – отой «Торґ»?..

– От лихо! – здивувалася баба. – То ти й того не знаєш? Та відкрили ж таку крамницю, «Торґсін» називається, а там усе, немов за царських часів, чи ще й краще. Тільки ж не продають за совєцькі рублі – треба заграничні гроші мати, чи золото. А за гроші заграничні й золото, чи камінці дорогоцінні видають якісь «бони», а вже на «бони» можна брати що хочеш. Тільки ж пройдисвіти вони великі. За царя за п’ять золотих рублів можна було мішок питльованої муки купити, а тепер за п’ятку то й разової пів мішка не дістанеш. Скрізь, куди не кинься, то здирство і грабунок. Така влада!

– Щось я не дуже в ті заграничні гроші вірю, – сказав Андрій. – Баба впроголодь жила. Ще в погребі зо два відра картоплі є, що зі свого городу зібрала, та морквин зо два десятки, та ще пів торби груш сушених. Казала, що й ті з власної груші насушила. А на ячмінні крупи якусь одежу міняла і мене виваром годувала, поки я хворий був, а карток продуктових не мав. А й тепер, хоч і я вже ті картки маю, ніколи досита не наїдаємось. Які там «бони»!

– Ну, голубе, того я вже не знаю, – розчаровано відповіла Несторенчиха. – кажу тобі, що сама чула. А... ти ж працюєш де?

– Вчуся у фабзавучі на токаря. Півдня працюємо, а півдня – наука всяка. Найбільше Маркса й Леніна вивчаємо... – скінчив глумливо.

– І за те слава Богу! —повчально відповіла Несторенчиха. —Все ж краще, як вуркаганити чи з простягненою рукою ходити... Ну, зоставайся щасливо, а я вже піду.

– Не йдіть, тітко! – схопився хлопець. – Ось я зараз кулешу зварю і повечеряємо разом.

– Вари, вари та й їж, здоровий! Не такі тепер часи, щоб інших частувати.

Але Андрієві не хтілося лишатися самому, і він почав наполягати, почав просити, запевняючи, що без товариства і їсти не зможе.

– Ну, хай уже! – погодилася баба. – Давай, що там маєш, то я й зварю.

Скинула кожух, закачала рукави і заходилася біля вечері. Андрія до помочі не допустила. Сама розпалила, сама змила пшоно, обчистила дві картоплини, моркву і, поставивши все варити, сіла оповідати. Говірлива вдалася, яких рідко. Оповіла хлопцеві все про себе і про родину, з якої походила, про дочку й зятя, при яких жила і з якими не дуже годилася, і про неслухняних внуків. Найкращими часами свого життя вважала роки служби у Чернявських. Їла й пила досхочу, нічим не журилася, гроші складала, на Різдво й Великдень обнови діставала і ходила гладка, а вбрана, як пава. З насолодою перераховувала, які то вона страви вміла варити і як уміла догодити кожному в родині на його смак. Розказувала і про дітей Чернявських і про їхні вдачі: про тиху і поважну Таню – татову улюбленицю, що з дитинства мріяла бути лікаркою; про вередливу і непосидющу Вірочку, що понад усе на світі любила танцювати і завжди викручувалася перед дзеркалом: про завзятого Бориса, який, начитавшись усяких книжок, неодмінно хтів знайти скарб під старою грушею-дичкою, що росла в гаю на дачі Чернявських над Лопанню.

– Цілими днями, було, під тією грушею вовтузиться, – всміхалася Нестеренчиха. – Руки до кривавих мозолів пообшморгує лопатою, так натрудиться, а ямки й на п’ядь не видовбає. Земля ж збита і корінням попереростала – там і мужик здоровий нічого не зробив би. І вже скільки тому Борисові наговорилися, скільки йому не радили бодай у другому місці копати, а він – ні і ні! – тільки під грушею.

Несторенчиха переривала розповідь, мішала куліш, пробувала і знову сідала розповідати. Але вже при вечері старалася видобути дещо і від Андрія. Закидала так, закидала сяк, висловлювала ніби ненароком усякі здогади, але хлопець кріпко тримав язика за зубами й не ловився на закиди, а на здогади мовчав. І баба Настя навіть образилася: наоповідавши стільки всячини, мала, здається, право й собі дещо дізнатися, а впертий і недовірливий хлопець ні в чому не звірився. Тільки коли вже гостя помила начиння і зібралася виходити, спитав: