Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

– Бабо! Це ви?! А я думав – знову голодуючий який!

Звільнений з відповідальности перед прошаками, був такий щасливий, що готов був цілувати господині руки й ноги. Шанобливо увів жінку до хати, допоміг їй роздягнутися, скинув з неї мокре взуття, подав старі капці, посадив на стілець і прикрив їй плечі теплою хусткою. Бачив, що вона перемерзла і перевтомлена, тому нічого не дозволив робити.

– Ви лишень кажіть, а я сам усе зроблю, – говорив.

Лідія Сергіївна принесла надломану пайку хліба, шість батонів, дві цибулини і два оселедці з повідкруваними головами і хвостами.

Попоїли картоплі з оселедцями та цибулею, запили жолудевою «кавою» й закусили батонами. Тоді Андрій набрався відваги.

– Бабо, – опитав обережно, – а ви завтра знову підете?

– Піду, Андрію. Ще сьогодні звечора треба буде зайняти чергу по комерційний хліб, а потім знову ходити по установах до вечора.

– В чергу я піду, бо ви ж натомилися. Але завтра, як виходитимете, то замкніть хвіртку на ключ.

– Не замикається вона – осіла. Замкнешся на засув, як і сьогодні

– Я вже направив. Коли маєте ключ...

– Уже й направив? Молодець! Я все потерпала, коли з дому виходила,а хвіртку незамкненою лишала. Десь був навіть і другий ключ. Як знайду – дам тобі, щоб ми одне від другого не залежали, коли треба вийти.

– Мені не треба! – наставив руку, немов для оборони. – Замикайте мене, щоб я не міг вийти.

– Щоб ти не міг вийти? Що це тобі в голову прийшло?

Андрій зніяковів.

– Та бо тут тих голодуючих... – почав, затикуючись. – Стукають і стукають... А я не можу...

І він, винувато спустивши голову, признався, скільки, кому й чого пороздавав. Сподівався докорів і був готовий смиренно їх прийняти. Але почув зовсім щось інше.

– Ти, Андрію, можеш давати, або можеш не давати, але ховатися, та ще й так, щоб тебе хтось інший замкнув, – соромно! Правді треба завжди в очі дивитися, а ти поводишся, як струс, що ховає голову в пісок.

Дивилася на нього гострим поглядом, суворо звівши до купи брови, і хлопець під тим поглядом і підо впливом холодного тону голосу, спаленів і почув себе жалюгідним.

– Але ж, бабо! – зойкнув. – Коли ви мене не замкнете, то я вам пороздаю з хати все до останньої крихти.

– То роздай!

– Та яке ж я маю право роздавати, коли воно не моє?!

– Тоді не роздавай.

– Коли ж не можу! Двом жінкам відмовив – і досі в серці пече. Як не дати, коли люди, може, по кілька днів у роті рісочки не мали?!

– То було дати!

Це скидалося на глум, але Лідія Сергіївна говорила цілком поважно і тим самим до решти збивала хлопця з пантелику.

– Коли б воно було моє – роздав би! – майже крикнув у розпуці. – Роздав би – і все!

Вона дивилася на нього тим самим холодним невблаганним поглядом і сказала спокійно:

– Тоді, Андрію, віддаю тобі все, що є в хаті, і дозволяю робити з ним, що хочеш. Роздавай!

– А тоді ж – як? – аж скорчився він, заломлюючи пальці. – Самим з простягненою рукою ходити, чи вмирати з голоду?

– Це вже ти сам повинен вирішити: або сяк, або так. Але замикати тебе на ключ я не буду. Ганьба, хлопче, від правди ховатися!

Він подумав-подумав і зідхнув безнадійно:

– Пусте! Коли б і справді роздати все до нитки, то лихові не порадиш!

– А ні, Андрію, не порадиш. Кажуть, що на Україні голодує двадцять мільйонів, а решта, за незначними винятками, півголодує. Адже й у містах тримають населення на півголодному пайку, щоб не було чим голодуючих підтримати. Тому, коли б навіть кожний півголодуючий схотів біля себе ще одного голодуючого прогодувати, то згинули б обидвоє. Проста математика, як бачиш.

– То, виходить, не давати нікому нічого – хай тих двадцять мільйонів виздихає, так? – ворожо глянув на свою благодійницю Андрій, нараз утративши до неї всю прихильність.

Лідія Сергіївна подивилася з докором на нього.

– По-перше, Андрію, люди не здихають, а вмирають. По-друге, всупереч усякій математиці, тих двадцять мільйонів не вимре. Кажуть, що ніби вмерло вже три мільйони, а вимре ще п’ять.

Голос її раптом задрижав, й очі вкрилися паволокою.

– Бачиш, Андрію, які круглі числа, – сказала глухо: – три мільйони, п’ять мільйонів... Кілька сот тисяч більше – кілька сот менше – яка різниця? Людські існування тепер кругленько на мільйони числяться...

Опанувала себе і продовжувала:

– А, по-третє, сину, в людській душі таки є щось божеське, і тому вона перемагає холодний розум: як чоловік не може дати всім, то бодай хоч комусь щось дасть, навіть собі від рота відірвавши. Я, он, сьогодні собаки пожалувала. Сидів біля хлопчика, такий страшний, такий худий, такий облізлий, а в очах – мука. Людина ж бодай іще заговорить, попросить, поскаржиться, а тварина – німа! І сидів той песик біля свого малого господаря і сидітиме біля трупа, поки і його не заб’ють...

Андрій аж тепер зрозумів, чому в оселедців були повідкручувані хвости і голови і чому була надломлена пайка хліба.

– А хлопець же ще був живий? – спитав.

– Доходив. Уже й їсти не міг. Що йому дала – пес також проковтнув.

Андрієві стало соромно і за своє питання і за тон яким воно було висловлене.

5

Чернявська й справді не давала хлопцеві дармувати, а й він не був з тих, яким треба було роботу загадувати. Коли поночіло, наношував води з колонки і, напнявши поверх піджачини потерту ковдру, обмотував ноти ганчір’ям, брав напхану обрізками матерії стару подушку з канапи і йшов до найближчого «ларка»[36]36
  Ларьок – (моск.) звичайна дерев’яна буда, в яких здебільша продавали хліб, пиво, оселедці тощо.


[Закрыть] на третій вулиці. Там займав чергу і стояв. Утомившись стояти, сідав на подушку і відпочивав. Часом навіть успівав задрімати на кілька хвилин, але здебільше мусів таки стояти і пильнувати свого місця, бо в черзі часто виникали сварки і навіть бійки, підчас яких установлений порядок ішов шкереберть. Бувало й таке, що наскакувала міліція, розганяла чергу і погрожувала арештувати всіх, хто з’явиться під крамницею перед шостою годиною ранку. Досвідчені люди, правда, в ті погрози не дуже вірили, ховалися за рогами вулиць і, вичекавши, поки міліція зникала, знову спішили формувати чергу. В таких випадках виникали найгостріші непорозуміння: одні намагалися встановити попередній порядок черги, інші, що прибігли скоріше, доводили, що тут не театр, нумерованих квитків нема, і кожен мусить стояти там, де зайняв місце.

П’ять ночей Андрій ходив у чергу, вистоюючи до четвертої-п’ятої години ранку, коли його приходила змінити Лідія Сергіївна. Тоді біг додому, з’їдав мищину пшоняної чи ячмінної юшки і валився на канапу. По безсонній, проведеній на морозі ночі, засипляв твердим сном і прокидайся аж в полуднє. Господині в цей час уже не бувало, а кілограм комерційного глевтяка за всі п’ять ночей лишень двічі з’являвся на столі. Інших три ночі терпінь скінчилися невдачею, яку доводилося латати здобутими двома кілограмами і тим, що давалося на картки.

Виспавшись, Андрій з’їдав шматочок хліба, запивав жолудевою «кавою» і порядкував у хаті. Другого ключа так і не знайшли, тому, хоч-не-хоч, Лідія Сергіївна таки залишала хвіртку замкненою, а ключ брала зі собою. Та це не принесло хлопцеві бажаного спокою. Навпаки, він рухався у постійному напруженні, вичікуючи стукоту в браму. А, почувши його, безсило стискував кулаки і зціплював зуби. Соромився себе, бридився собою за те, що так підло ховався перед людською бідою. Вже краще вийти і крикнути, що не дасть нічого, ніж сидіти схованим, як щур у норі.

А хвіртка, наче чулий музичний інструмент, виразно передавала душевний стан людей, що до неї добувалися: раз озивалася боязко і тихо, другий раз безнадійно ридала, а то знову тряслася від божевільної розпуки. Ні, Андрієві не треба було виходити і дивитися – він і крізь подвійне віконце і закриту хвіртку бачив, чув і розумів усе те, що діється на вулиці. Що робити? Боже, що робити?!

І раптом прийшла йому в голову щаслива думка: він не буде роздавати по скибочці й по дрібочці. Він збиратиме кожного дня по окрушині, а тоді віддасть усе комусь одному. Хоч одного нагодує досита! В дитячій наївності він одразу так і почав робити: почувши стукіт, відрізав малесеньку скибочку хліба і кидав її у ворочок з газетного паперу. Це заспокоїло його сумління.

Але Лідія Сергіївна натрапила на ворочок і спитала, що це має означати?

Андрій зніяковів.

– Та це я для голодуючих, – почав пояснювати. – Все думаю про ту молодицю з дітьми і про матір з молодшими братами... Як роздавати по крихті одному й другому, то це нікого не спасе. То я собі придумав призбирати більше і бодай одного голодного нагодувати досита.

Вона подивилася співчутливо і мовчки поклала ворочок назад.

– Ви, бабо, наче гніваєтеся?

– Чого б мені гніватися? Намір маєш добрий, але диявол з-під кремлівської зірки лишень кпить собі з нього. Він кпить з усього і кожний найкращий задум може під сумнів поставити: добро це, чи зло?

– Хай ставить. Мені до того байдуже.

– Бо не думаєш глибше, хлопче. Збираєшся одного нагодувати. А диявол спитає: «Чому лишень одного? Де ж справедливість?»

– Виходить, і ви несправедливо зробили, мене на вулиці піднявши?

– У тім то й біда, Андрію, що тепер не розбереш, що справедливо, а що – ні. Ти в мене майже три тижні, і за цей час я могла майже двадцятьом хлопцям дати по одному дневі тепла і трохи їжі. Отже, справедливо я роблю, чи ні?

Андрій відразу насторожився.

– Не розумію вас, бабо, – сказав ображено. – Може, ви жалуєте, що тримаєте мене, то я піду собі.

– Знову на втіху дияволові, бо він тоді скаже: «Могла бодай одного врятувати, а, пропускаючи щоденно нового через хату і виганяючи його, щоб обігріти іншого, не врятуєш нікого».

– Страшно вас слухати, бабо! – признався він. – Виходить, і так зле, і так недобре. То як же тоді? Не робити нічого? Стояти, склавши руки і дивитися, як люди з голоду конають?

– Ти, Андрію, лишень умираючих з голоду бачиш – селян. Ти їх жалуєш і навіть розумієш, що в їхній масі вмирають не самі одиниці, але й хліборобська незалежність. Але народ складається не з самих селян. Крім них, є ще й промисловці, купці, політики, військовики, духовенство, науковці й мистці. Всі вони становлять підвалини окремішности й незалежности нації. І цих ти серед голодуючих не побачиш – їх уже знищили по тюрмах і засланнях, а тим, що лишили на волі, приготували ще гіршу від смерти долю: змусили служити на користь нищителів народу і незалежности. Смерть мільйонів – завжди трагедія, але вона могла би перетворитися і в тріумф, коли би пішла для добра нації, для слави, як смерть спартанців, про яких ти напевне не чув, але про яких мусиш прочитати? І в часи Нерона тисячі християн також гинули на аренах, на хрестах і кострищах, але з їхньої жертви, з їхньої крови й стійкости росла така сила віри, що змушувала тремтіти підвалини пекла. Тепер, навпаки, гинуть мільйони, а сатана регоче, бо на їхніх кістках скріплює свою твердиню. Тому, Андрію, не зарадить лихові торба хліба, ані тисячі торб, ані сотні тисяч, якщо вони присиплять наше сумління. Тут потрібно знову жертв крови, ще численніших, ніж жертва голоду. І на них треба приготовити наші серця і нашого духа.

Андрій слухав уважно, стараючись затямити кожне слово, і щось дивне діялося в його душі. Так з ним іще ніхто не говорив. І коли Лідія Сергіївна замовкла, закінчив у думках:

«І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі».

Підо впливом цієї розмови він ходив два дні. Поводився, як звичайно: щось майстрував у хаті, ходив у вечері по воду, вночі займав чергу по хліб, повертався на світанку і лягав надолужувати безсонну ніч. Навіть відрізував скибочки і кидав їх до ворочка, але думка його не відривалася від нових відомостей, про які він раніше не мав ніякого поняття. І лишень перед поворотом Лідії Сергіївни цікавість його скеровувалася в інший бік: чи виходила баба щось у йото справі, чи ні? Але жінка, повертаючись, не казала нічого, а він розумів, що й питати зайво. Коли би були якісь новини, – добрі, чи лихі, – вона сказала би. Коли ж не казала – значить нема, поки що, нічого.

Вечеряли мовчки, а по вечері Андрій не мав часу на розмови.

Та на третій день, коли випав вихідний, і обоє сиділи вдома, хлопець не витримав і почав просити різних пояснень: про спартанців, і про тих знищених людей, яких не було серед голодуючих. І Лідія Сергіївна дуже уважно йому розповідала про все, що його цікавило. Так дізнався Андрій багато про розстріляних учасників спроб відновлення Ураїнської Державности, про розгром Української Православної Автокефальної Церкви, про загибіль видатніших діячів наукового і культурного світу, як і про тих жалюгідних недобитків, які задля рятунку власного життя «змінили віхи».

Слухаючи, Андрій п’янів од жалю, злоби й обурення. Отже, так воно було?! Москва не вдоволилася самим грабунком селянського хліба і добра, а відбирала поголовно у всіх якраз те, що було найдорожче?! Відбирала свободу! Свободу життя, руху, творчости і думки! Голод не самоціль, а засіб, яким людину змушувалося забувати про речі вищого порядку, а думати лишень про шматок хліба. Справді, додуматися до такого міг лишень сатана!

І вже вночі, знову зайнявши в черзі місце по хліб, Андрій ще раз переконався, що баба казала правду. Про що розмовляли люди? Здавалося, говорили про різні речі, але по суті всі думки оберталися довкола їжі, сварки виникали також через хліб – через їду. Хліб насущний – був метою всіх стремлінь і всіх бажань. Задля хліба люди хитрували, обдурювали, упідлювалися і кривдили один одного без жалю й милосердя.

Лідія Сергіївна прийшла змінити його, як звичайно, біля п’ятої, а він повернувся додому ще більше втомленим, Ніж завжди. Поснідав, ліг і довго не міг заснути через думки, що не давали спокою.

Прокинувся пізно і, за звичкою, пішов до кімнати Лідії Сергіївни подивитися на годинника. Але годинник щез. Неприємно вражений, Андрій навіть розгубився і не знав, що думати. Не міг повірити, щоб Лідія Сергіївна сховала його з обережности, та, може, взяла його виміняти за які речі? І таке припущення пригноблювало, навіть сердило. Адже ще не вмирали з голоду! На столі лежав кілограм вистояного в черзі хліба і цим уже можна було якось обійтися. А годинник належав покійному Чернявському і був дуже цінною пам’яткою для баби. Чи, може, зупинився, і вона понесла його до годинникаря?

День випав одлижний, мрячний, безсоняшний, і без годинника тяжко було вгадати час. Раз Андрієві видавалося, що то вже пізно і треба братися до вечері, другий раз, навпаки, скидалося на те, що полудень ледве минув.

Не знаючи, що робити, хлопець сів навпроти відчинених до спальні дверей і вперше звернув увагу на меблі хатини. В маленькій спальні стояло давнє нікельоване ліжко, одежник, комода, засклена шафка з книжками і невеличкий столик, викладений перламутром і мідними візерунками. Меблі були давні, з ясного дерева, химерно різьблені й напевне дуже дорогі. Навіть продавлена канапа, на якій спав Андрій, круглий стіл перед нею і стільці з високими спинками і залишками тисненої шкіри на сидженнях свідчили про колишній добробут і не могли бути куплені для цієї хатини. Напевне, ні!

Крізь вікно спальні виднівся вкритий почорнілим снігам городець, посередині якого росла молода струнка груша, сушені овочі з якої доповнювали й збагачували убоге харчування.

Андрій дивився на дерево і критично похитав головою: відразу видно, що його посаджено не по-хазяйськи. Влітку груша мусіла затінювати добру частку городу, який можна було б використати на картоплю чи іншу городину. А грушу треба було посадити он у тому кутку.

В Андрія заговорив господарський інстинкт, і він уже почав думати над, тим, що і як зробити з городцем весною, але його роздумування увірвав прихід Лідії Сергіївни. Повернулася з туго напханим кошиком у руках і виразом вдоволення на обличчі.

– Ну, Андрію, – сказала переступивши поріг, – вітаю тебе з доброю новиною!

Витягнула з торбинки два зложені вчетверо папірці і подала хлопцеві. Андрій ухопив їх, розгорнув, прочитав один, прочитав другий – і йому забило дух. Переводив погляд папірців на господиню, з господині на папірці і не вірив власним очам.

– Бабо, – прокашлявся, бо горло його нараз пересохло і видало хрипкий звук, – та це ж справжні документи!

Вона всміхнулася:

– Справжні – несправжні, але з ними вже проживеш.

– Але ж ім’я моє! – почав переконувати її хлопець. – «Андрій Якимович Півпола» – точно!

– Та певно, що твоє, – далі всміхалася вона. – Як би тебе навіть хто й упізнав – біди не буде: потрапив до дитячого будинку, а потім вийшов – і все.

– То це вже я і приписатися зможу?

– Аякже, завтра підемо, і я тебе припишу. А там – і до школи.

– Та бачу: до фабзаучу. Це там усякого ремесла вчать?

– Атож, ремесла вчать, обідати дають, стипендію платять, а до того всього ще й продуктові картки матимеш.

Все це було таким неймовірним, як сон, і хлопець утратив голову. Обертав у руках папірці, перечитував, приглядався до печаток і нервово пригладжував уже трохи відросле волосся. А Лідія Сергіївна тимчасом розпаковувала торбу і витягала звідтам одну по одній різні речі: дві теплі сорочки, суконні штани, «фуфайку»[37]37
  Фуфайка – светр з грубої вовни.


[Закрыть], підбите ватою пальто, дві пари спідньої білизни, шапку-вушанку і навіть рукавиці.

– Здається, буде добре на тебе, хоч і не нове. Тільки черевиків нема. Купимо завтра, – говорила.

Подивилася на розгубленого хлопця і спитала з жартівливим докором:

– Що ж це ти, Андрію? Навіть не подякуєш?

Він глянув на неї якимись незрячими очима.

– Не подякую? – перепитав тихо. – А як же я вам подякую, бабо?

– А як тебе вчили дома?

Тоді він підступив до неї, обережно взяв її руку, похилився і несміливо, наче до яких святощів, торкнувся її устами. Цей несміливий доторк і глибокий, повний відданости погляд були промовистіші, ніж найбарвистіші слова і найгарячіші жести. І Лідія Сергіївна зворушилася.

– Бог з тобою, хлопче! – промовила заспокоююче. – Мені приємно, що так добре скінчилося.

Та у хвіртку постукала дійсність, поклавши нараз край і словам і зворушенню. Андрій, навіть не питаючи, відрізав половину комерційного хліба, вкинув його до скибочок у паперовому воронці, взяв у Лідії Сергіївни ключ і вийшов. Не потрудився поцікавитися, чи то був прохач, а чи прохачка і зауважив лишень самі висхлі тремтячі руки, що жадібно вхопили милостиню. Постояв трохи на холоді, вернувся до хати, ще раз узяв у руки папірці, переглянув їх і поклав на стіл.

– Та-а-к! – зідхнув, відчуваючи щось подібне до сорому і провини. – Одного, бабо, ви врятували, але більше не врятуєте, бо срібних годинників уже не маєте...

Наче нічого особливого й не сказав, але Лідія Сергіївна раптом здригнулася і змінилася на лиці. Здавалося, що накинеться на хлопця з докорами, або заплаче. Та вмить перемогла себе й відвела очі вбік.

– Андрію, – промовила тихо, – ти про це більше ніколи не згадуй. Чуєш? Ніколи! – і нараз додала різко: – Розпалюй!

Сама вийшла до своєї кімнати і замкнула двері, залишивши хлопця з напіввідкритим ротом і з гірким почуттям несвідомої провини.

6

У школі Андрій здобув прихильність учителів-майстрів своєю зручністю і пильністю в роботі. Записався у токарський цех, і робота була для нього цілком незнана, але трудове життя вдома і навик до важкої праці тепер дуже придалися. Першу премудрість токарської науки, яка вимагала ручно обпиляти терпугом рівний квадратик з куска заліза і на яку інші учні тратили по два-три місяці, він подолав за чотири дні.

Майстер Хоменко, суворий і вимогливий, вимірявши досвідченим оком рівність боків і кутків квадрату, вдоволено подивився на хлопця і спитав:

– Учився раніше?

– Та вчився всякого... – дав ухильну відповідь Андрій.

Хоменко ще газ поглянув допитливо на нового учня, але більше нічого не спитав.

– Взавтра підеш на роботу, – сказав лишень.

Робота, виявилося, була не в шкільних майстернях, а в ХПЗ[38]38
  Харківський Паровозобудівельний Завод.


[Закрыть]. Як майже кожне підприємство, ХПЗ опинився в черговому «прориві» й далеко відстав від плану. Щоб цей прорив залатати, на вирібню кинули старших учнів з усіх «фабзавучів», бо кваліфікованих сил бракувало, хоч по вулицях міста тинялися тисячі безробітних. Щоправда, не фахівців у будівництві паротягів, але все ж людей дорослих і працездатних, які з великим успіхом змогли б замінити слабосилих, невправних і не зацікавлених у роботі недолітків фабзавучів. З понаднормовими годинами праці на ХПЗ вони не витримували і, або не з’являлися на лекції пополудні, або не приходили до праці ввечорі, до якої, до речі, згідно з законом, їх ніхто не мав права змушувати, точніше сказавши, яку закон забороняв. Але й ті, що приходили, тинялися по кутках без діла, грали в хованки або робили різні пакості. Пильних і витривалих, як Андрій, були одиниці. А втім, і дорослі робітники до праці не дуже рвалися. Робили все нехотя, помалу і, де лишень можна було, «замилювали очі». Зате безустанку нарікали на норми, на низьку платню і недостатні харчі. Тільки старші майстри, на яких лежала відповідальність за ліквідацію прориву, надривалися і лаялися на чім світ стоїть. Кляли «в дошку», «в око», «в серце» і зі сороміцьких слів складали такі віртуозні вирази, що їм міг би позаздрити і талановитий поет. Та і як було не лаятися, коли бракувало найпотрібніших матеріалів, бракувало частин, знаряддя були старі й поламані, верстати попсовані, а електричний струм невистачальний і подаваний з перебоями? Адміністрація не хтіла нічого знати про цей катастрофічний стан і переконувала, що з прориву завжди можна вийти, можна навіть перевиконати план при допомозі соцзмагання й політичного виховання робітників. І майстри «змагалися» і «перевиховували» «в душу», «в гроб», «в серце...»

Засвоївши собі добре лекцію від того парубка, що спочатку вилаяв його, а потім врятував перед прорабом, Андрій намагався не вирізнятися від інших. Але й маркерувати не вмів – не був призвичаєний до того. Що робив – робив не кваплячись, але совісно, по-господарськи. Фахової роботи йому, звичайно, ще не давали, але він і без фаху вмів бути корисним. Коли йому наказували прикрутити гайку – вона була прикручена міцно; коли наказували вичистити якусь заіржавілу частину, вона була вичищена до блиску; коли посилали принести щось із другого цеху – він приносив без проволоки; коли треба було щось потримати – тримав твердо, і руки його ніколи не зраджували. Він завжди пильно слідкував за складною працею робітників і був напоготові подати потрібне знаряддя, піднести, підважити, попередити про невдачу або небезпеку. І, нехотячи, все ж звернув на себе увагу та полюбився майстрам і робітникам.

– Оцей пацанок, зразу видно, з робітничої класи походить, – показав на нього одного разу пальцем прораб. – Ти ж чий будеш?

– Сином наркома важкої промисловости! – без надуми рубнув Андрій і викликав загальний регіт.

– Да, да! – підхопили робітники. – По всьому видно, що це ти правду сказав...

І це ще більше прихилило симпатії на бік Андрія. Майстри розривали його на всі боки, бажаючи мати у своїй бригаді, а робітники говорили з ним поважно, наче з рівним собі віком і досвідом.

У праці Андрій забував про дійсність, залишаючи її за порогом школи чи ХПЗ. Але вона незмінно чигала на нього при виході й примарою супроводжала аж до наступних дверей. Число голодуючих зростало з дня на день, і їхні трупи все рясніше падали на холодних бруках міста. А життя столиці пливло поруч, пульсувало у напруженому ритмі, наче б не помічаючи того, що діялося. Дзвеніли переповнені трамваї, їздили автобуси, люди поспішали у своїх справах, в театрах ішли фільми, опери, комедії й драми. А під кожною афішею без реклами, без гриму, без бутафорії й квитків відігравалися також драми. І кожна з цих драм переступала фантазії найпонуріших драматургів, і кожна своїм трагізмом побила би всі твори того жанру і розторощила би найтвердіші серця, коли би була списана на папері й поставлена артистами на сцені. Але в реальному житті, помножена на мільйони, вона перетворилася в буденне явище і перестала цікавити глядачів. Якщо ж і знаходилися чутливіші люди, що подавали милостиню в кощаві воскові долоні, то й ті ледве чи розуміли усю глибину трагедії, яка відбувалася в країні. Тут, на вулицях, ішов лишень її фінальний акт, а перші пройшли вже за лаштунками столиці. Лишень дідичний хлібороб, зв’язаний кров’ю і серцем з власним шматком поля і рідною хатою, міг збагнути все до кореня. Хлібороб, що вріс душею в землю, зрікшись своєї кормительки, зрікався і власного життя. І хлопець щойно тепер, маючи притулок і працю, починав відчувати розжираючу серце тугу за рідним селом, за стріхою, під якою народився, й за осиротілою землею, що марно чекатиме весною любовного дотику мозолистих рук своїх господарів. Для Андрія, як і для кожного хлібороба, земля була чимсь живим, спорідненим, дорогим – земля була святою! Але не ця земля, яку вимостили камінням, заставили купами цегли та бетону, оперезали сталевими рейками і затикали стовпами з натягненими вгорі дротами, а та, що розсипалася під плугом, що пахла росами і зелами на обніжках, що стелилася від обрію до обрію і колосилася морем достигаючого збіжжя.

Цього року не дочекається плуга – лежатиме облогом, бо її господарі не плугами, а власними пазурами у передсмертних судорогах розривають утоптані дороги і вимощені камінням вулиці; не буде обсіяна, бо сівачі власними тілами всівають неорані ниви; не видасть врожаю, бо женці самі впали жнивом під косою найжорстокішого косаря, ім’ям якого є голод.

Ох, як глибоко розумів їх тепер Андрій, якими близькими видавалися вони йому, хоч ні становищем ні навіть зовнішнім виглядом не могли з ним порівнятися. А він, сліпий і зарозумілий, ще так недавно намагався переконати себе, що не належить до них, що він інакший! Ні, не інакший. Він – зерно з тієї самої ниви, яке лишень чудом вискочило з коша і не потрапило поміж жорна смертельного млина. Чудом! Але це не давало йому права зріктися свого стану, не давало права, – як слушно казала баба, – ховати голову в пісок і замикатися від правди на ключ. Навпаки, він був зобов’язаний дивитися, думати і запам’ятовувати. Запам'ятовував так, щоб не забути найменшої подробиці до кінця свого життя!

І, проходячи вулицями від брами до трамвайної зупинки і знову від зупинки до другої брами, хлопець уважно приглядався і прислухався до кожного вигнанця з рідної хати, до кожного приреченця. У шкільній їдальні ніколи не з’їдав своєї пайки хліба – завжди ховав її у кишеню і потім віддавав якомусь знедоленому. Коли ж бачив мерця, з пошаною обходив його, підносив шапку і христився, байдужий, чи на нього хто дивиться, чи ні.

– Спочивай з Богом! – шептав. – Колись душа твоя дочекається гідних поминок...

Вертався додому пізно, приволікав до краю втомлене працею тіло і душу, насяклу пекельними видивами. Мовчки мився в мисці з гарячою водою, вдягав домашню сорочку і сідав разом з господинею до вечері.

Лідія Сергіївна, видно, добре його розуміла, жалувала і намагалася розважити. Розпитувала про школу і про роботу, але він відповідав коротко і в’яло. В порівнянню до того, що бачив на вулицях, ніякі успіхи в науці й праці не мали значення.

– Воно все добре, – сказав одного разу. – Он прораб уже список склав на премію і додатковий пайок, якщо скінчимо на строк ремонт другого паровоза, і мене у той список поставив. Але я б кинув усе це і вернувся б додому. Тягне мене в село, до землі, так тягне, що, здається, і в колгосп уже записався б. Воно ж однаково, чи в ХПЗ чи в колгоспі – скрізь наймитом буду.

Лідія Сергіївна слухала його уважно і спокійно, як завжди, і відповіла:

– Тут, Андрію, не премія і не додатковий пайок важні. Важне те, що тобі дорога до науки відкрилася. Скінчивши фабзавуч, можеш на робфак записатися, а далі в інститут вступити. Ти ж тепер – «перша категорія». Коли ж вернешся в село, де тебе знають, утратиш усе і будеш знову куркульським сином.

– Та хіба ж я маленький?! – нетерпеливо насупив брови хлопець. – Сам знаю! Одне діло – хтіти, друге – зробити, як хочеться. Але, якщо вже й буду вчитися, то тільки на агронома. Рідного села мені, мабуть, уже не бачити, та все ж земля мені в стократ миліша від фабрики. Селяни теж ближчі мені, як робітники. От, не знаю лишень, чи до того часу хтось із них живий буде....

– Всіх не виморять, Андрію.

– Дав би Бог! Бо мені вже здається, що по селах й одної живої душі не лишилося. Такого їх тут по вулицях умирає, такого, що... Ет, мушу вже якось усе перетерпіти, як ви радили! Але терпіти нелегко, бабо, це ви теж правду сказали...

Андрій не мав часу на різні роздумування, але все ж інколи серця його торкався жаль до своєї прибраної баби. Здавалося, були такі близькі між собою, такі щирі й одверті, та однак Лідія Сергіївна ніколи нічого про себе не оповідала. Що він знав про неї? Що мала доньку Тетяну, сином якої ніби був Андрій, та ще якогось мимоходом згадала, що її покійний чоловік був лікарем і що воїни мали троє дітей. Оце і все. Коли чоловік був «покійний» – значить, умер. Це ясно. Але що сталося з дітьми, зокрема з Тетяною – Андрієвою «мамою»? Це ж йому, як-не-як, годилося б знати. Але Лідія Сергіївна не казала нічого. Коли ж не казала, то, видно, не хтіла, щоб він знав. Коли ж не хтіла – не можна було й розпитувати. І це хлопця ображало.