Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Ольга Мак

Каміння під косою

Повість

1973

Накладом Видавництва «Гомін України»

Торонто, Онтаріо, Канада

Scythe on Stones

Novel

1973

Published by “Homin Ukrainy” (Ukrainian Echo) Publ. Co. Ltd.

Toronto, Ontario, Canada

БІБЛІОТЕКА ВИДАВНИЦТВА «ГОМІН УКРАЇНИ»

Ч. 44

Обгортка роботи

Богдана Стебельського

1

Столиця України тхнула трупом, хоч правні її жителі одчайдушно і жорстоко боролися за своє існування. В одних дні минали на роботі, в других – по чергах: біля крамниць, біля розподілень пального, біля трамвайних зупинок або в державних установах. Ці люди завжди спішили, були сердиті, скрізь лаялися, проклинали владу і ненавиділи кожного, хто стояв у черзі попереду, як свого найгіршого ворога.

Крім цих «правних жителів», у місті було чи не більше людей, що не мали ніяких прав і взагалі не підходили під рубрику ніяких жителів. У них не було підстав спішити і лаятися. Вони не мали карток і тому не товпилися біля крамниць; вони не мали хат, і тому пальне було їм непотрібне; вони не мали куди їхати і тому не штурмували переповнених трамваїв, а з державою у них були такі попсовані взаємини, що від різних установ їм треба було триматися якнайдалі. Коротше кажучи, це були розкуркулені, «саботажники колгоспного будівництва», «вороги радянської влади», а популярно – голодуючі. І хоч у цей рік вони становили загальне тло і надавали містові його виключного і неповторного образу, хоч саме від них місто тхнуло трупом – їх було найменше чути. Голодуючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по вулицях або сиділи попід мурами і парканами тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вимирали тисячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію, як луна розпачливого смертельного зойку в скелястих горах. Вимирали... І не дивно було, що вмирали, але дивно було, що ще жили. Чим жили? Де жили? Як жили? Куди ховали свої висхлі, висмоктані голодом тіла перед невблаганними морозами, що кресали з землі металеве дудніння? Адже не мали не то що хат, а навіть нір, як їх мають дикі звірі. Здавалося б, що лишень одна морозна ніч з гадючими посвистами північного вітру могла покласти край тим терпінням, що їх голод розтягав на тижні. Але ні! Минала ніч, а її щедрого жнива не було навіть помітно. На місце зібраних трупів звідкісь з'являлися маси нових мучеників і займали місця в одній– одинокій черзі, яка їм лишалася: в черзі по смерть. І знову тинялися п’янілім кроком по вулицях, і знов несміливо простягали руки по милостиню, і знову сідали під холодними мурами на промерзлу землю з виглядом, який свідчив, що вони вже переступили межу, в якій мав владу якийсь біль. Їх у поспіху обминали ті, що бігли на роботу й черги, шпарко обговорюючи на ходу можливість добавки (чи, навпаки, зменшення) хліба на картки, якість здобутих з боєм напередодні оселедців або вартість куплених «з-під поли» калошів.

Крім цих двох основних категорій, у місті були ще й злочинці. Одні з них носили однострої або добрячі теплі пальта й хутряні шапки та великі шкіряні течки. Вони наказували вбивати і грабувати «по закону» і робили це з розмахом, гідним Джінґіс-хана. За те їх шанували, величали «товаришами» з додатком чину, посади, імені, по-батькові і прізвища. Їх нагороджували орденами, їх відзначали, про них широко розписувалися часописи й містили їхні фотографії. Друга група злочинців зовнішнім виглядом нічим не відрізнялася від голодуючих. Була така ж обдерта, така ж брудна і майже така сама бездомна. Приналежних до неї не шанували, не величали і не називали по іменах і прізвищах, а називали вуркаганами чи, ще простіше, урками або блатними. Вони не мали права нікому нічого наказувати і роботу виконували самі. Правда, грабували, в дослівному того слова значенні, рідко, вбивали лишень в скрайніх випадках і з помсти, зате крали на кожному кроці. Звичайно, у порівнянні до «товаришів» зі шкіряними течками і ситими пиками, вони були жалюгідними партачами і нікчемами, що розмінювалися на сміхотворні дрібнички: на пайку хліба, на одежину або на гаманець з безвартісними папірцями. Щоправда, у випадку невдачі покривджені «відзначали» їх також то синяками, то розбитими у кров обличчями, то поламаними ребрами, але преса про це мовчала.

Так жили своїм окремішнім життям (або вмирали своєю визначеною смертю) цих чотири окремих людських світи у межах великого степового непривітного міста, що називалося Харків і було в ті часи столицею УСРР.

Андрій не належав ще до жадної зі згаданих категорій. Він щойно тиждень тому втік з напівзруйнованого, неопалюваного, завошивленого, смердячого, голодного і переповненого дитячого будинку і був у місті новаком. Утік тому, що не міг більше стерпіти того життя, і, хоч був надто розсудливий на свій вік, усе ж мав якісь невиразні надії на краще. Не втратив він тієї надії і за чотири дні дороги, яку відміряв пішки, пристаючи до гуртів ожебрачених селян, що сунули до міста по рятунок, а самі нагадували піднесених із гробів мертвяків, покликаних на Страшний Суд. Навпаки, він двічі навіть наївся донесхочу: раз, коли приєднався до щасливців, що білували дорізану шкапину, а другий – коли серед присипаного снігом картоплиська знайшов чудом невиконаний кущ, а під ним – одинадцять величезних картоплин. Конина була тверда і жилава, а картопля – примерзла, але, припечені на вуглях багаття, видалися зовсім сприємливими для невибагливого шлунку, а в серці підсилили надію: адже недаром люди тікають до міста. У місті нема хлібозаготівель, колективізації і «плинів до двору»[1]1
  «Плин до двору» – збільшений уп’ятеро або вдесятеро продуктовий податок, що його влада змушувала сплачувати тих селян, які не могли сплатити навіть і того непосильного, що вважався «нормальним». (Тут і далі у виносках примітки авторки, крім тих, що позначені як примітки упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]). У місті не розкуркулюють, не виганяють із хат і не вивозять у Сибір. Крім того, у місті є фабрики, є якісь майстерні, а на додаток до всього, кажуть, мають продавати хліб усім. Ех, якось він собі дасть раду!

Та вже сам вигляд міста, до якого хлопець прибився перед вечором, розвіяв усі надії і приголомшив обухом у тім’я. Чи ж це можливо, щоб аж стільки було голодуючих?! Та їх же – як попелиці на капустяному листі! Де ж на них настачити фабрик і майстерень? Яка ж пекарня може напекти для них усіх хліба?!

Пригноблений, поплентався безцільно вулицями, відчуваючи, як за кожним закрутом, за кожним кроком це пригноблення зростає. Коли би заблудив серед густого лісу, не зазнав би стільки розпачу, що тепер. Усе довкола нього було чуже, незрозуміле і тому страшне. Не знав, звідки починати, і розумів, що смішно було б у когось питати якоїсь поради.

З жахом обминав окремі постаті чи й гурти страхітливих, приречених на повільну смерть людей і аж тепер усвідомив увесь розмах велетенської трагедії, яку досі бачив лишень в окремих фрагментах. То оце тут він сподівався якогось рятунку? Дурний, дурний!

Починало смеркати, а він ішов і йшов, минаючи будинки й вулиці і кленучи сам себе, не знати за що. Вже не думав про роботу, не думав навіть про їжу – думав лишень про те, як перебути ніч, де притулити голову, куди сховатися від морозу, щоб залишитись живим до ранку.

Саме минав якийсь великий поверховий будинок, перед яким на хіднику височіла купа кам’яного вугілля, і вухо його мимохіть вловило таку розмову:

– А що ж робити? Хоч працюй до півночі, хоч сядь і сиди над ним. Бо ж усяка холера до ранку розтягне, що й сліду не лишиться, а мене під суд поставлять.

– То було не приймати і розписки не давати.

– Еге ж, «не приймати»! Тоді школа без палива осталася б. І так насилу дочекалися, а вдруге не привезли б. Мовляв, ми привозили, а ви відмовилися.

– Та це ж не ваше діло – це діло завгоспа...[2]2
  Завгосп – завідувач господарством.


[Закрыть])

Так розмовляли між собою двоє чоловіків, Один з них тримав у руці якусь бляшану коробку і з вигляду скидався на робітника, що йде зі зміни додому. Другий у підперезаному ремінцем старому пальті, набирав з купи лопатою вугілля і сипав його у два погнутих і повикривлюваних відра.

Андрій минув співрозмовників і пішов далі. Але потім щось подумав і вернувся назад. Робітник уже простував вулицею далі, а того, з відрами, не було. Видно, поніс вугілля кудись у двір, лишивши розкритою хвіртку. Врешті вернувся, зиркнув неприязно на хлопця і знову взявся насипати відра.

– Дядьку, – наважився Андрій, – хочете, щоб я вам пособив?

Чоловік ще неприязніше подивився на нього.

– Іди, іди звідси! – озвався сердито. – Помічник знайшовся! Я не маю чим платити!

– Та я не прошу платні, – поспішив пояснити хлопець, – я попросив би вас лише мене переночувати.

– Котись ти звідси, поки лопатою не дістав! – утратив терпеливість чоловік. – «Переночувати»! Знаємо ми вас, блатняків!..

Андрій відразу наїжився вовком і ступив крок до співрозмовника.

– Ви, дядьку, не називайте мене блатняком, а то я забуду, що ви старші, і заїду вас кулаком по зубах – аж ногами накриєтеся! – випалив, задихаючись від образи. – Я чесних батьків син і ще соломини чужої не торкнув, ані руки по милостиню не простягнув! Коли би був блатняком, то знайшов би собі нічліг задурно. Будьте здорові!

Обернувся і пішов.

– Гей, ти! – крикнув за ним чоловік. – Вернися!

Андрій вернувся.

– Ну, коли вже хочеш, то помагай, – зм’як незнайомий. – Пущу тебе у підвал. Там порожні мішки є – не замерзнеш.

Не відповідаючи, хлопець мовчки відібрав у нього лопату, понасипав вугілля у відра і спитав:

– Куди нести?

– Ходи за мною...

Вхід у підвал знаходився по протилежній від фронтової сторони будинку, і поки дійшли туди, поки Андрій зліз по сходах і висипав вугілля, його знайомий уже вспів дещо про себе оповісти. Називався Миколою Савченком і був при школі сторожем, а йому помагала жінка. Обоє були півінвалідами (Савченко казав «інвалідами»), бо колись, коли їхали возом, коні сполошилися вантажника і понесли. Воза побили, а Савченків так покалічили, що ті мусіли півроку лежати в лікарні. Спочатку влада призначила їм якусь допомогу, а потім лікарська комісія визнала їх придатними до легкої роботи. От і дали їм обидвом догляд за школою..

Андрій слухав без особливої уваги і перебив розповідь Савченка на півслові:

– Ви, дядьку, дайте ще других два відра, або мішок який. Тоді один з нас насипатиме, а другий носитиме. Інакше на одно воно вийде, як обидвоє разом ходитимемо туди й назад.

Других відер не було, але мішок знайшовся.

– Бачу, що ти не дурний, – похвалив сторож Андрія. Вугілля того для школи – що кіт наплакав, але носити його по два відерця – то й до півночі не переносиш.

Так вони і робили: поки один насипав, другий відносив у підвал. Носити, звичайно, було важче, особливо мішком. Тому мінялися: раз носив Андрій, а Савченко насипав, потім насипав Андрій, а носив Савченко. Але хлопець бачив, що сторож хитався і заточувався під тягарем, тому скоро віддавав йому лопату, ще й наказував насипати найбільше і, вхопивши відра, або завдавши собі мішок на плечі, підбігцем спішив у підвал.

Хоч як ретельно обидва працювали, але Савченко вмудрявся скаржитися далі: кажуть, «легка робота», а воно штука – щодня дванадцять класних кімнат позамітати (одні парти лишень поперетаскувати двічі з місця на місце), та дві залі, та коридор, та вчительську, та сходи! А то й мити треба цілу школу і підлоги «олінафтом»[3]3
  Олінафт – мазута.


[Закрыть]) натирати. Восени всі вікна мити й заліплювати, весною – відліплювати і знову мити. Жінка оце восени з драбини впала і ногу так надвередила, що досі шкутильгає. А вже взимку – і говорити нічого. Крім усієї іншої роботи, треба дров напиляти і нарубати на розпал, а тоді по відрові вугілля в кожну піч із підвалу натягнути. Учні зі школи виходять о другій годині, а вони з жінкою працюють до півночі, а на світанку кінчають решту. Правда, за це хоч мають хату задармо і паливо та світло. А харчеві картки все одно «на легко працюючих». Сторож лаявся, кляв і сердито спльовував, ніби намагаючись облегшити душу.

Врешті скінчили. Андрій дбайливо поставив відра на місце, витріпав мішок і чистенько позамітав зроблену з вугілля чорну дорогу.

– Все вже, дядьку, чи ще щось? – спитав сторожа.

– Спасибі, хлопче, все, – сказав Савченко, якось нерішучо тупцяючись на місці. – Ухекався здорово, ге? Тож лягай і відпочивай. Мішків стане і постелити й накритися – не змерзнеш.

– Спасибі, дядьку, – трохи нетерпеливо відповів Андрій, що по важкій роботі бажав відпочинку. – Мені не первина. Я вже й до гіршого звик.

– Ну, то спи з Богом! – побажав сторож. – Я тебе замкну, а вдосвіта збуджу і випущу, поки учні почнуть сходитися. Щоб тебе тут ніхто не застав, та й не доніс. Буде мені біда за те, що неприписаних перетримую. Світла не забудь погасити.

– Добре.

Сторож вийшов, обернув двічі ключ у дверях і потупав кудись нерівною ходою. Андрій також погасив світло і з насолодою зарився в мішки. Від роботи в нього нила кожна кістка, бо ж був ослаблений від недоїдання, а нутро аж скавуліло з голоду. Але хлопець усе ж дякував Богові й за те, що не тиняється вулицями і не гине на морозі.

Та не вспів ще гаразд і роздуматися, як зовні почулася знову нерівна хода і двічі скреготнув ключ у заіржавілому замку.

– Вижене! – злякався Андрій і вже приготувався до сварки.

Але сторож прийшов з цілком іншими намірами.

– Агов, хлопче! – озвався в темноті з порога. – Ходи-ко лишень у хату.

– Чого? – сердито відповів Андрій. – Мені й тут добре.

– Не бійся і не верзи кат-зна чого: кому там з порожнім черевом може бути добре? Жінка на вечерю кличе.

Хлопець прожогом схопився на ноги і миттю опинився біля сторожа.

– Оце спасибі вам! – вигукнув схвильовано. – Бо в мене кишки такого марша грають, як на жовтневій параді.

«Хата» Савченків була звичайною маленькою комірчиною під сходами, де рівна стеля мала в промірах 2 на 3 метри, а потім заломлювалась і спадала під гострим кутом до самої долівки. Вся обстава складалася з малесенького столика, покривленого залізного ліжка і саморобного дзиґлика-табурета. Огрівалася залізним чавунцем, що служив одночасно й для готування їжі. Тепер чавунець був розігрітий на-червоно, і в комірчині царювала така духота, що двері стояли відчинені навстіж.

Андрій скинув шапку, перехрестився до порожньої без образів стіни, привітався і сів на гостинно підсунений йому господинею дзиґлик,

– Сідай, сину, – ласкаво припросила вона, – гостем будеш. Чим хата багата, тим рада. Лишень, бач, наша хата така «багата», що в ній і хліба нема. Тиждень уже не привозять, усе обіцянками годують. Взавтра кажуть, небезпремінно буде, але напевне за всі дні не віддадуть. Вже не раз таке бувало. Робимо за той шматочок хліба, аж нам в очах чорно, а тоді ще в черзі стоїмо по дві-три години...

– Ти, Наталко, не говори багато! – увірвав її чоловік. – Давай, що там маєш, бо в мене з голоду аж душа пищить.

Жінка поставила на столі бляшаний чайничок, вкинула в нього щипку цикорії, дістала з полиці три склянки з грубого скла і досить велику миску, повну якихось чорних балабушок. Потім витягнула з папірця грудочку цукру розрубала її ножем на три частини і поклала по шматочку біля кожної склянки.

Поки вона це все робила, хлопець успів придивитися до своїх знайомих. Обидвоє мали понад сорок років, обидвоє були дуже виснажені й худі, обидвоє шкутильгали, особливо ж господиня, що мала на додаток до всього глибоку близну на чолі.

– Ну, хлопче, призволяйся, – запросив Савченко, наливаючи в склянки зафарбованого цикорією окропу. – Ми тепер здебільша їмо «свинячі одбивні», а чай п’ємо навіть і не «в прикуску», а «в приглядку»[4]4
  «В прикуску» – московський спосіб пиття чаю: кладеться на язик невеличкий шматок твердого цукру і п’ється чай так, щоб цукор не розтопився. При певній вправі з одним таким шматочком можна випити дві і три склянки чаю. Пізніше, коли за більшовицької влади цукор став великою розкішшю, виник дотеп – «пити чай в приглядку», себто, лишень поглядати на цукор.


[Закрыть]). Ти вже їв коли «свинячі одбивні»?

– Ні, – признався Андрій, з насолодою запускаючи зуби в чорну балабушку. – Чув лишень, як про щось таке мати казала.

– Ага, «мати казала»!.. А свиней ви годували?

– Та вжеж, що годували. На Різдво завжди кабана кололи.

– А чим годували? – допитувався Савченко, наче сам не знав.

– Та годі тобі, Миколо! – вмішалася в розмову жінка. – Дай хлопцеві їсти!

– Чекай, чекай, жінко! – відмахнувся господар. – Людей просвіщати треба. Отже, чим годували?

Андрій завзято жував балабушки і попивав окріп «у приглядку», залишаючи цукор на закуску.

– Ну, звісно, чим, – ледве відповів з напханим ротом: – спочатку гарбузами, а потім дрібного картоплею, чи там буряками. У нас варили здоровенний такий котел, потім треба було картоплю м’яти, висівками обмішувати, ще часом і сироватки долити, щоб кабан краще їв та вгодовувався.

– От-от! – підхопив Савченко. – Це ти щиру правду сказав: «щоб кабан краще їв та вгодовувався». А тоді кабана заколють, ковбасок нароблять, сальця насолять, шинок напечуть... А хто свіженького хоче, то шматочок одріжуть, товкачиком поб’ють, цибулькою та перчиком приправлять і на смальці підсмажать. І виходила тоді «свиняча одбивна», ніби, від того, що її товкачем били. А тепер «свинячі одбивні» з того роблять, що люди від свиней відбили. Та й не картоплю, хлопче, а лушпину картопляну. Нас на картоплю не вистачає. То жінка оце тиждень тому купила півмішка лушпини і висівок торбу. Лушпини зварить, на машинці перемеле, висівками замісить і на сковороді таких «свинячих одбивних» напече, що хоч куди! Вгодовуємося ними краще, як колись ваші кабани. Не бачиш хіба?

Жарт був надто сумний, щоб з нього сміятися, і сторожиха лишень зідхнула. А Савченко раптом затягнув чистим високим тенором:

«Не життя, а просто ра-а-й,

Хоч лягай і помира-а-й...»

Махнув рукою, вилаявся і взявся за балабушки.

Жінка їла мало, але все припрошувала Андрія і між тим розпитувала його, хто він і звідки. Але Андрій не мав охоти багато оповідати. Сказав лишень, що він сирота, що втік з дитячого будинку і прийшов у Харків шукати роботи.

Савченко докірливо похитав головою:

– Це ти, Андрію, нерозважно зробив. Краще тобі було того дітдому держатися.

– Хай його усе лихе держиться! – насупивши брови, вилаявся хлопець. – Попервах[5]5
  Попервах – спочатку.


[Закрыть] ще в день по два рази якоїсь бовтанки давали і хліба по шматку. А тепер там народу стільки набилося, що й ліжка повикидали і всіх поспіль на підлогу спати кладуть. Кухня по два дні часом замкнена стоїть, а на третій день варить стільки, що лишень половині по черпакові дістанеться. Решта з порожніми мисками лишається. І хліба вже нема. Як і привезуть, то завідувач з вихователями та кухарями між собою поділять, а решту блатняки з боєм повидирають і поїдять. З братви, котрі менші й слабші, вже пухнуть і вмирають. Чого ж там було держатися?

– Ну, а все ж, – тягнув далі своєї Савченко, – вряди-годи та щось і перепаде. Ти ж – хлопець великий і за себе, мабуть, постояти вмієш. Скажу тобі по щирості: тут іще гірше буде. Вертайся назад.

– Не вернуся! – мов норовистий кінь, уперто мотнув головою хлопець. – А хоч би й вернувся – не приймуть. Раніше у той дім привозили СИЛОМІЦЬ, як у тюрму, і сторожу довкола тримали, щоб ніхто не втік. А тепер навиворіт: не приймають навіть тих, кого міліція привозить, а як хто тікає, то ще й радіють, бо все ж на одного рота менше.

Савченко важко зідхнув і заходився скручувати махоркову цигарку.

– Виходить, хоч круть, хоч верть, а козі смерть, – сказав понуро, затягаючись їдким димом.

– Ось не кракай, Миколо! – докорила жінка. – Бачиш, хлопець тямущий і роботи, видно, не боїться. Не може бути, щоб у всьому Харкові для нього місця не знайшлося.

Савченко раптом розсердився:

– Та ти, небого, сьогоднішня, чи що?! Таких, як він, – кивнув на Андрія, – тепер мільйони місця шукають! На роботу не візьмуть, поки не припишеться у подвірній книзі, а в подвірній книзі не припишуть, поки роботи не знайде. Зараз треба заяву подавати, а до заяви довідку про соціальне походження приложити. А в нього ж, – знову кивнув на Андрія, – по всьому видно, оте «соціальне походження» таке, що про нього краще не згадувати. Як і у всіх інших, що по вулицях тиняються і мруть.

– Тебе, чоловіче, не переговориш, – почала також розпалюватися жінка. – Мруть, то мруть, але багато є й таких, що якось попричеплювалися. Он Михайленко брата з цілою родиною пристроїв.

– Ото ж бо то й є, що брат брата мав, та ще й такого, як Михайленко. То такий проноза[6]6
  Проноза – спритяр.


[Закрыть], що чорта на чорта верхи посадить, а своє зробить! – сердито, але з відтінком захоплення сказав Савченко.

– То може б його спитати? – несміливо підказала сторожиха.

– Шкода роботи! Михайленків брат також недурний був і з села з порожніми руками не прийшов, як Андрій з дітдому. Підмазали, кого слід, – от і поїхали і пристроїлись. А в хлопця ж ні брата, ні документів, ні хабара. Що зробить? – і Савченко безнадійно зідхнув.

Андрій сумно похилив голову. Гірко йому було, що справді не мав нікого у цьому великому страшному місті. Знайшов, ось, доброзичливих людей, але й ті його не могли обдарувати надією. Таких, як він, були мільйони! Господи, чи ж і він один з тих страшних приреченців, яких боязко обминав на вулицях?! Поки що, не хтів себе до них причисляти, не хтів просити милостині й гинути під парканом! Він бажав жити, бажав працювати і заробляти собі на хліб, або бодай на «свинячі одбивні». З тією метою й тікав з дитячого будинку, з тією метою чотири дні розбивав старі шкарбани на змерзлому грудяччі польових доріг і стежок. І саме, коли вже дійшов до мети, дізнається, що він один з мільйонів, що мільйони інших думали й почували так само, як він, так самісінько спотикалися по притрушених снігом дорогах лишень для того, щоб тут знайти смерть. Отже, він не був винятком?

Наче відгадавши хлопцеві думки, Савченко раптом вдарив його по плечі.

– Але ти не журись, Андрію! – сказав зі силуваною бадьорістю. – Не піддавайся лихові! Питай людей, шукай, добивайся. Трудно воно, трудно, але жінка правду каже: таки ж багато якось і примостилося. Взяв би я тебе до нас, та не можна – ми ж на казьонній кватирі[7]7
  Казьонна кватира – державне помешкання.


[Закрыть]. Їсти також, бач, у нас нічого. Але, коли навіть і лушпиняного балабушка не буде, то переночувати я тебе завжди пущу. Тільки приходь, як уже стемніє і нікого поблизу не буде. Зрозумів? Лишень до блатняків не приставай! – додав суворо і підніс пальця вгору. – 3 ними шкуру, може, і врятуєш, але душу згубиш. Потім до кінця життя по тюрягах[8]8
  Тюряга – зневажливе «тюрма».


[Закрыть] та Сибірах волочитимешся. Краще вже вмерти одразу.

В Андрія вже на кінці язика повисло гостре слово, та сказати його гостинному господареві не личило.

– До блатняків я міг іще в дітдомі пристати і з ними хліб паювати, – відповів, стримуючись. – Але, мабуть, я для блатняцьког життя не народився.

– Ех, Андрію, тепер таке життя, що... – почав Савченко і не скінчив. Махнув лишень рукою і повів Андрія у підвал спати.