Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

4

Андрій мало тямив з того, що сталося потім. Пам’ятав лишень, що переступив поріг якоїсь маленької хатини і що його напували чимсь теплим. Далі наступила прірва, наповнена хаосом. Коли ж каламуть непритомности часом прояснювалася, з радістю відчував, що йому добре і затишно, що хтось ним опікується, хтось його вкриває, поправляє подушку і подає йому питво. Згодом збагнув, що лежить на старій канапі у маленькій кімнатчині, що питво, яке він уважав чудодійним, – звичайний вивар з ячмінних круп, або ледве присолоджений узвар, а опікується ним якась висока, немолода й убого вбрана, але дуже величава жінка. Така величава, що Андрієві перед нею робилося ніяково і трохи страшно. Була худа, аж прозора, маломовна, спокійна і сумна. Нічого Андрія не розпитувала, не виявляла ані ласки, ані жалю, а тим самим наче зобов’язувала і його мовчати.

Та все ж одного дня, відчувши, що може встати, хлопець спитав:

– Чи ви знаєте дорогу на Охтирку?

Жінка ледве помітно всміхнулася і відповіла м’яким приємним голосом:

– Ти мене про це вже всоте питаєш, але толком нічого досі не міг пояснити. Коли б я знала адресу, то вже досі б давно листа до твоєї родини написала, що ти живий.

– Давно? – здивувався Андрій. – А скільки ж я оце тут?

– Без малого два тижні. За цей час лист дійшов би і відповідь вернулася б, або хтось би по тебе приїхав.

Андрій аж ноги спустив з канапи, але зараз же ліг знову і глухо відповів:

– Нікому по мене приїжджати. Не маю я нікого.

Сказав і вже побоявся, що жінка почне розпитувати й охкати, але помилився.

– Тоді й спішитися тобі нічого, – сказала вона лишень. – Наберешся ще трошки сил, і тоді я вже тебе виправлю в дорогу.

Сили в Андрія справді було мало. Спробував устати, але відчув, що не може втриматися на нотах.

– Що воно зі мною було? – спитав.

– Простудився і з голоду охляв. Тебе Андрієм звуть?

– Еге ж!

Хотів спитати, як її звуть, але забракло йому відваги. Та жінка наче догадалася.

– А мене звуть Лідією Сергіївною Чернявською, – сказала, – А знаєш де ти тепер?

– Та в Харкові ж.

– Так, у Харкові, на Основі, на Богданівській вулиці. Знаєш Харків?

– Не знаю зовсім. Два дні блудив, як запаморочений.

Починала подобатися хлопцеві: така величава, а така й проста заразом. По всьому видно, що вчена, а говорить по-українськи: не так як переважна частина міщухів, а навіть і сільської голоти, яка ще за царських часів і до останніх днів при новій владі намагалася надати собі поваги тим, що калічила по-московськи. І знову хлопцеві пригадався Шевченко: «Говорить умію, та не хочу»! Дивна пані!

Пролежав іще день, увесь час пильно слідкуючи за своєю спасителькою. Справді, була дивна. Не скаржилася, не нарікала на важке життя і, мов би не помічаючи, віддавала йому майже всю пайку хліба і майже всю юшку, що її незмінно варила все в тому самому маленькому чорному чавунці.

Хлопця почали гризти сумління й сором: не мав права приймати такої пожертви від кволої старої жінки, ще й цілком чужої йому. Тому на другий день устав, одягнувся у випрану вже й позашивану одежину і заявив,що хоче йти додому.

– Може, почекав би ще? – спитала Лідія Сергіївна. – Таж сам казав, що в Охтирці не маєш нікого.

– З Груні я, а не з Охтирки, – пояснив тихо. – Село таке, може чули. Прийшов у Харків роботи шукати, але нічого з того не вийшло. То вернуся додому. Там хоч хата залишилася.

Лідія Сергіївна зідхнула:

– Правда, у своїй хаті завжди краще. Але чи тебе впустять до неї?

Над цим він не подумав і тепер злякався: а що, коли справді не впустять? Адже хата велика, гарна, і там напевне вже якийсь голодранець господарить.

Схилив голову і задумався. А жінка розмірковувала вголос:

– Воно правда, села спорожніли, і тепер якусь хату легко знайти. Але не знаю, чи самих неповнолітніх до колгоспів приймають.

– До колгоспів?! – стрепенувся хлопець і гнівно блимнув очима. – Я скоріше здохну, ніж до колгоспу впишуся! Мої предки і за панщини кріпаками не були, а я оце мав би самохіть шию в ярмо наставляти?!

– Як не хочеш до колгоспу, – невблаганно тягла Лідія Сергіївна, – а бажаєш повернутися в село, то тебе заберуть до дитячого будинку, або зашлють кудись.

– З дитячого будинку я втік і знову втечу, як мене туди запхають! І з заслання також вирвуся!

Жінка повагалася мить, роздумуючи, а тоді м’яко поклала руку йому на плече:

– А в мене залишитися не хочеш?

Пропозиція була надто спокуслива, але гордість стала дуба.

– Спасибі вам на добрім слові, – сказав Андрій, відчуваючи, як у грудях закипає роздратовання, – тільки ж я і в рідного батька вже давно на свій хліб заробляв, то й у вас дармоїдом на шиї не сидітиму!

– Не бійся, не сидітимеш, – відповіла вона, ховаючи усмішку в куточках уст. – Я не з тих, що дармоїдів годують.

– Маєте яку роботу для мене? – оживився хлопець.

– Робота завжди знайдеться. От, на початок зробиш мені дещо в хаті, а далі побачимо.

Андрій критичним оком глянув довкола себе й зідхнув. Вгрузла в землю древня хатина з двох крихітних кімнаток, кухні й сіней, обставлена старими меблями й самотнє дерево за вікном. Яка тут могла бути робота? Звичайно, жінка хитрувала, не бажаючи щиро сказати, що хоче його залишити з жалю. І це знову розсердило хлопця.

– Спасибі вам ще раз, – промовив рішучо, беручись за шапку, – але я таки піду додому.

– Щасти Боже! – побажала зрезиґновано[27]27
  Зрезиґно́вано – пригнічено, приголомшено. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] господиня. – Проведу тебе. Але коли б тобі не повелося в селі, вертайся знову. Добре?

Андрій глянув на неї понурим поглядом.

– Вибачайте, – сказав майже ворожо, – вернуся до вас подякувати, хіба як пощастить, як живий остануся. Коли ж ні... – не договорив і махнув рукою.

Обличчя жінки стало неприязним.

– Не розумію тебе, хлопче, – сказала з відтінком холоду і розчарування. – Тоді, як зустріла тебе, думала, що ти жити хочеш і що з тебе ще може толк бути. Та бачу, що помилилася.

– Не знаю, який там ще з мене може толк бути, і жити я хочу, – трохи зніяковів Андрій. – Але, як згадаю отих два дні, коли я по Харкові блукав, то мене страх бере. Краще вже смерть!

– В селі, гадаєш, буде інакше?

– Ат, чи я знаю?! – почав тратити терпеливість хлопець. – Послухавши вас, оце тепер думаю, чи не краще було б мені того вечора згинути? Шкода було вашого милосердя.

Погляд блакитно-сірих очей жінки зм’як і затуманився пеленою глибокого смутку.

– Милосердя, хлопче, гарне слово, – сказала тихо, – але видумане не про наші часи. Ти ж бачиш, скільки людей з голоду погибає, скільки бездомних вулицями тиняється – над усіма не змилосердишся. Пройшла б я і повз тебе, як проходжу щодня повз сотні милосердя благаючих, коли б ти милостині просив. Але ти не просив, а лаявся і проклинав, ти погрожував і бунтувався. Тим і здивував мене. Подумала собі, що таких людей нам саме бракує і що таких у першу чергу треба рятувати. Тому й забрала тебе.

В Андрія раптом перехопило дух.

– Пані... тіточко... – тремтячи всім тілом, прилип він до жінки розжареним поглядом. – Не знаю, як вас величати... Ви знаєте щось?.. Я ж і в село тому збираюся... Оті комітети Самооборони... Скажіть мені, де їх шукати? Я не зраджу! Як треба буде – піду, куди пошлють, і зроблю усе, що звелять, хоч би й умерти довелося! Як хочете, я вам руку на вогонь покладу, що правду кажу!..

Вона дивилася на нього врочисто й суворо, наче й справді присягу приймала, але не відповідала нічого. Встала, пішла до кімнати, принесла часопис, розгорнула його і подала хлопцеві, вказуючи пальцем.

– Прочитай! – наказала, і вперше Андрій побачив, що була схвильована.

Андрій ухопив часопис і вжерся в нього жадібними очима. Прочитавши перші рядки, затрусився і, чим далі читав, тим сильніше трясся. Скінчивши ж, люто вдарив по часопису кулаком і продер його наскрізь.

– Отже, знайшлися таки Юди Іскаріотські! – шепнув, пригадавши слова діда, і подивився на жінку непритомними очима.

– Їх ніколи не бракувало, а тепер і поготів, – тихо відповіла вона.

Андрій довго мовчав, спустивши голову і боявся, що от-от розплачеться. Потім отрясся, наче від дощу, і скреготнув зубами.

– Ну, – промовив лиховісно, – мабуть, мені, замість Охтирки, доведеться шукати дороги до Гвоздика Крапочки.

– Справді думаєш так, чи лишень одчай у тобі говорить? – спитала Лідія Сергіївна.

– А що іншого мені лишається?

– Витерпіти.

– Витерпіти?!

– Так, Андрію, витерпіти! – твердо сказала жінка. Терпеливість, сину, часто буває пробою, сильнішою від вогню. Влада навмисне так робить, щоб людей у звірину перетворити, в Юд Іскаріотських, у Гвоздиків, особливо таких, що... Шевченка напам’ять знають. Виморює голодом, винищує, вистрілює, виселює – і все для того, щоб решту в мовчазних рабів обернути. І ти, Андрію, вступивши до банди Крапочки, зробиш лишень те, чого влада бажає. А було б шкода тебе. Такі, як ти, повинні жити!

– Жити? – луною відгукнувся Андрій. – Для чого жити?

Вона наблизила своє обличчя до його і вп’ялася йому в очі сталевим поглядом.

– Жити треба хоч би для того, щоб у слушний час уміти вмерти розумною і корисною смертю, – заговорила низьким голосом, карбуючи кожне слово. – Розумієш? Життя – найбільший Божий дар, і ніхто не має права його протринькати на ніщо. Бог тобі дав безсмертну душу – Бог має право вимагати її віддати Йому назад, коли треба буде. Віддати добровільно, як позичене. Коли ж ти сам такого часу й не дочекаєшся – навчиш дітей і навіть онуків своїх, як і за що треба вмирати. Для цього мусиш жити і терпіти, заціпивши зуби, і не забувати отого, що тепер діється в селах, у містах і на дорогах. Не забувати!

– Не забувати?.. – повторив Андрій безкровними губами, що раптом болісно викривилися і затремтіли. – Такого не забувається...

Підвів голову і, дивлячись на співрозмовницю, почав наче сповідь:

– Прийшли до нас хліба шукати та й знайшли у коморі півмітка кормових буряків. А тоді до батька: «Ти ж, куркульська мордо, казав, що вже нічого не маєш! А це – що? Що?!» І буряком батька по голові, по голові!.. А мати – в плач: «Не бийте його! Ви ж не за буряками прийшли, а за зерном!» «Все мусите віддати, – кричать: – і зерно і навіть буряки!» І знову батька буряком у голову. Тоді мати вхопила їх за руки і благає: «Не бийте, це я сховала! Він і не знав!» То вони тоді: «А-а, ти сховала?! Від держави крадеш і ховаєш?! А понюхай, чим то пахне, понюхай!» – та й буряком маму в ніс – аж кров цвиркнула. Тато, вже який кволий був, а не витримав. Як крикне: «Ах, ти ж, сучий сину!» – та як розмахнувся, та як зацідив кулаком уполномоченого[28]28
  «Уполномочений» – уповноважений від партії й уряду, що прибував у село з певними дорученнями й необмеженою владою.


[Закрыть] у хавку – то той так і накрився ногами. А другий – парттисячник – вихопив револьвера і – бах! – просто батькові в груди. Батько одразу і впав, а той харцизяка-парттисячник[29]29
  «Парттисячники» – спеціально вишколені на курсах партійці з робітників, майже поголовно малограмотних і цілком не обзнайомлених з сільським господарством, яких висилали в села для проведення колективізації і розкуркулювання. Спочатку їх було вишколено 10.000, а потім ще 5.000. З цього виходить і їхня назва – «парт тисячники». Відзначалися надзвичайною твердістю і немилосердним поводженням з селянами. Вдягалися по-цивільному, але були озброєні пістолями і часто їх уживали, чи то як холодну чи «гарячу» зброю.


[Закрыть] до своїх посіпак: «Ви, товарний, свідками: ця контра поставила нам чинний спротив, і я вжив зброю в обороні життя!». «В обороні життя», – чуєте?..

Андрій стримувався всіма силами, щоб не заплакати, але тіло йото конвульсійно затремтіло і дві великі сльозини зрадливо висковзнули з очей, скотилися по худих щоках і лунко розбилися об кинутий на землю часопис.

– Навіть поховати не дали, гаспиди, – промовив ледве чутно. – Забрали тіло й повезли. І мені тоді дісталося трохи, бо я вже сам себе не пам’ятав, що говорив і що робив. Може б і вбили також, та люди заступилися, і я втік. Піхотою, дурний пішов до району правди шукати!.. А мене там вилаяли, схопили і в дитячий будинок відправили. За яких два місяці привезли ще двох хлопців із нашого села, то вони мені сказали, що мати і двоє менших братів з голоду вмерли, а старша сестра кудись пішла. Та, мабуть, і вона далеко не зайшла...

Жінка слухала мовчки й сиділа нерухомо, наче скам'яніла, лишень її ясні очі звузилися, посилаючи погляд кудись далеко-далеко.

– Ось що, Андрію, – озвалася наказуюче: – не йди нікуди, чуєш? Лишайся у мене.

– Як же мені лишатися, – трохи подався хлопець, – коли я без документів? Ані мені приписатися, ані роботи знайти. А жити отак...

– Про це вже ти не журися, – увірвала Лідія Сергіївна. – Маю людей знайомих, які зможуть допомогти якісь довідки тобі вистаратися. З тим і припишешся і роботу знайдеш.

– От за це спасибі вам! – схопився хлопець, кланяючись жінці в пояс. – Я вам того даром не схочу: чи відроблю, чи сплачу, як на роботу стану, чи...

Лідія Сергіївна знову не дала йому скінчити.

– Звичайно, звичайно, – промовила повільно і з притиском. – За плату найкраще умовлятися наперед. От ти, наприклад, скільки заправив би, бувши на моєму місці?

Гаряча хвиля сорому, що спалахнула, здається, десь у п’ятах, посунула догори, заливаючи хлопцеві обличчя. Він спустив очі вділ, обтер долонею відразу зіпріле чоло і залебедів, загикуючись:

– Простіть мене... Я би... Звичайно... Такого, як оце ви для мене зробили й хочете робити, ніхто за плату не робить... Але ж і я...

– Добре, добре, – сказала вона з тінню ледве помітної нетерплячки. – Ти мені також у притоці станеш. Я – тобі, а ти мені, отак і спробуємо жити разом. А поки що, сиди у хаті і десь так о четвертій годині розпалиш, полізеш у погріб, – ляда до нього в сінях, – набереш картоплі і поставиш зварити. На обід лишаю тобі скибку хліба.

– А ви ж?..

– Я собі свіжого з’їм. Обіцяли сьогодні за два дні привезти. І... слухай, Андрію, ти мене клич бабою, зрозумів? Спробую тебе зробити своїм онуком від моєї доньки Тетяни, тож краще відразу привикай. А я йду, щоб даром часу не тратити. Ти в школі вчився? Скінчив шість кляс? Добре, це я мушу знати.

Поки кінчала говорити, натягнула старомодне пальто, взяла на голову чорний капелюшок, кивнула Андрієві рукою і пішла.

Хлопець лишився вкрай збентежений. Якось ніяк не міг собі уявити, щоб таку горду паню міг кликати так просто по-сільському: «баба». Вже хай би хоч по-міському «баб ушка», чи що, то все ж воно поштивніше звучало б. А то – «баба»! Яка ж з Лідії Сергіївни баба? Слово «баба» мало різні значення, і Лідія Сергіївна ні одному з них не відповідала. Бабами звали й зовсім молодих жінок, які своєю поганою вдачею не викликали пошани: «От, пекельна баба!» «От, язиката баба!» «От, нехарна[30]30
  Нехарний – це діалектне слово, що означає «брудний», «неохайний» або «нечистий». Воно описує людину, яка не дбає про чистоту власного тіла або одягу, а також може стосуватися безладу в речах. Часто вживається як синонім до слів «нечупарний» або «замазура». (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] баба!» Або, навпаки, цим словом виявляли пошану до сивого волосу і згорбленої у важкій селянській праці спині: «Дай Боже, здоровлячко, бабо Іванихо!» «Помагай Біг, бабо Дмитрихо!» – це до чужих старих жінок. А вже зовсім інакше значення мало це слово, коли мова йшла про рідну бабу. Баба співала пісеньки, баба оповідала казочки, баба доглядала, баба прикладала подорожникове листя до збитих пальців, баба обороняла перед батьківським гнівом, баба замовчувала перед матір’ю про різні дитячі псоти[31]31
  Псота – вибрик, дрібна капость, яка зазвичай викликає сміх. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть], баба не лінувалася спекти підпалка[32]32
  Підпалок – це діалектна назва перепічки, невеликого коржа з кислого (дріжджового) хлібного тіста. Зазвичай його випікали на сковороді або в печі перед випіканням основного хліба, іноді змащуючи з салом чи маслом. Це традиційна страва, яка часто служила сніданком. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] з хлібного тіста, баба завжди приносила гостинця з торгу, баба завжди вміла потішити в горю – баба була добра, як медяник, і ласкава, наче весняне сонце. Та баба була словом із щоденної молитви, рідною, незаступимою! І такою другою бабою ніхто інший не міг бути, навіть ця Андрієва спасителька і добродійка. Не буде її так звати! Вийде недоречно і нещиро. Але тоді – як? По імені й по-батькові? Так лишень величали вчителів у школі, а в даному випадку воно було б також дивно.

Заклопотаний і роздратований, Андрій вкінці вхопив мітлу і пішов промітати сніг. Домівши до хвіртки, вій зауважив, що вона обірвана і ледве тримається стовпа. Андрій вернувся до хати, розшукав потрібне знаряддя і заходився переставляти завіси.

Сонце світило ясно, але день був холодний, і мороз щипав за пальці. Хлопець розтирав руки снігом, бив ними об поли і далі брався до роботи. І саме тоді, коли вже скінчив і випробував завіси, рипаючи хвірткою взад і вперед, до нього підбігла років шести дівчинка і наставила руку.

– Дядечку, дайте їсти! – ледве прожебоніла посинілими устами і вп’ялася в Андрія благальним поглядом ясних оченят.

Андрій аж розгубився з несподіванки і здивування. Спантеличило його оте «дядечку», вперше почуте на п’ятнадцятому році життя, й видалося йому зовсім неймовірним, що у нього, – у нього! – просили милостині.

Стояв, зчудований, і дивився на малу прохачку. А вона, видимо, звикла до відмов, не покладала великих надій на успіх, бо не чекала довго, а зараз же пішла далі.

– Чекай, мала! – отямився Андрій. – Підожди, я зараз дам.

Побіг до хати і виніс їй скибочку хліба, залишену йому господинею на обід. Ніколи не чув про Креза, але коли б і чув, то в ту хвилину лідійський цар з усіми його легендарними багатствами видався б йому звичайним злидарем. Окраєць хліба, який простягнув дівчинці, був не лишень для неї, а й для нього самого правдивим скарбом. Адже й Андрієві хтілося їсти, Боже, як хтілося! Але саме тому пожертва набирала значення лицарського вчинку, і хлопець був щасливий, що може її принести.

Та сталося щось несподіване: на дівчинку налетів хлопчик, майже того самого віку, вчепився в окраєць і був би його видер, коли б не Андрій. Перше ніж подумав, скочив до хлопця і відіпхнув його з усієї сили.

Хлопчина полетів навзнак, потягнувши за собою й дівчинку. Діти зчепилися в лютій боротьбі, змагаючись за злиденну скибочку, що тим часом кришилася і розліталася довкола. Андрій кинувся їх розбороняти, але його самого відіпхнула нужденна жіноча постать з пообмотуваними ганчір’ям, спухлими ногами. Вона розірвала брудні рученята, корчово зчіплені над знівеченою скибочкою, попідводила дітей, і розломивши решту шкурки надвоє, дала одному і другому.

– Мені! Мені! – кричав хлопчик, люто тупаючи ногами. – Вона вчора цілий шматок сама з’їла! А цей шматок мій! Увесь мій!

– Не твій – рвалася до нього дівчинка. – Я собі випросила! Навіщо ви йому дали, мамо? Хай віддасть мою половину!

– Цитьте! – пригрозила мати. – Бо відберу і сама з’їм!

А тоді несподівано напалася на Андрія:

– Ти, хлопче, як уже даєш, то давай обидвом! Тадже вони обидвоє однаково голодні!

Потім, наче передумавши, додала безнадійно-сумним голосом:

– А найкраще було б узагалі не давати. Хай би вже скоріше повмирали, бо нема більше сили на їхні муки дивитися! До дітей люди все більше милосердя мають. Один дасть, другий дасть, а мені – нічого.

Жінка безсило опустилася на землю і зайшлася гіркими сльозами.

– І ніхто не подумає, що шкоринкою їм життя не врятує, тільки муку на довше розтягне й сиротами зоставить. Я ж ось-ось ноги простягну, та й на тому світі спокою не матиму. Бо хто ж їх, сиротят, в останню хвилину до лона пригорне? Хто їм очі замкне? Хто їм руки на грудях зложить? Хто їх земелькою притрусить?..

Жінка плакала й голосила, а діти, вмить проковтнувши шматочки розділеного окрайчика, вже знову штовхалися й сварилися за розкиданими по хіднику крихтами.

Андрій не міг більше ані дивитися ані слухати і поспішив у хату. Спер голову на руки і занімів. Уже не почував себе ані багатим ані щасливим. Навпаки, зрозумів, яким безпомічним, яким нікчемним нуждарем він був. Давши дитині скибочку хліба, яку відірвав од власних уст, думав, що робить добро. А що зробив насправді? Навіть маючи мільйони таких скибок і роздавши їх мільйонам голодуючих, міг би бути вдоволеним? Правда, одному чи другому, може, якраз тієї скибочки і забракувало б, щоб не вмерти голодовою смертю, але решті вона продовжила б тільки муку на день чи два. Стала б тупим ножем, під яким жертва конає повільніше, ніж під гострим. Що за божевільний час, в який милосердя стає жорстокістю, а матері з великої любови благають у Бога смерти для своїх дітей!

Думки його перескочили на власну родину; як то вони там умирали? Чи брати пережили матір, чи мати братів? Коли Явдошка пішла з дому? Чи ще коли решта жила, чи вже після смерти всіх? Аж тепер зрозумів, яке це величезне значення мало, бо тоді, коли товариші оповіли йому про трагедію, не подумав над тим. Явдошці було шістнадцять літ, Семенові, – сім, а Панькові – лишень два. Мати напевне вмерла першою, бо ж сама не їла, а все віддавала дітям. «Ви ростете – вам більше треба», – казала. Не розуміла, сердега, що в теперішні часи любов інакше мусить виглядати. Ще не дожила до самого краю, як ота нещасна молодиця з обмотаним ганчір’ям, опухлими ногами. І через те, що не могла зрозуміти, своєю самовідреченістю зробила велике зло тим, яких любила більше від себе. Найбільше, мабуть, мізинчикові Панькові. Таке воно втішне було, таке любе, те хлоп’ятко! Мати над ним найдужче розпадалася. Останню жменьку муки, останню пригоршню круп, а потім уже останню мищину висівок – усе берегла для Панька. Семен часто сердився і нарікав, але мати казала: «Цить Семенку, цить! Ось я й тобі трошки дам, а Панькові треба більше. Він же маленький. Коли ти таким був, то й молочко пив і кашку молошну їв. А він, бідненький, вже й не пам’ятає молочка». Ох, напевне та дитина заплатила за материну дбайливість надто дорогою ціною!

В уяві хлопця почали настирливо вимальовуватися моторошні образи, один страшніший від другого. І все з наймолодшим братом: то Панько плаче десь уночі під осіннім дощем поміж посохлими бур’янами; то Панько квилить, самотній уночі в порожній хаті; то Панько припадає до холодного материного трупа і кличе: «Мамо, мамо!..»

Довго сидів, похилившись на стіл, але вкінці з великим зусиллям звівся на ноги. Мусів зайнятися чимсь, щоб відігнати роздираючі серце марева, які грозили божевіллям. З люттю накинувся на розхитаний стілець і почав його направляти. Робота не йшла, мабуть, тому, що видавалася безглуздою. Але Андрій зціпив, зуби, відкручував і закручував шруби, стукав молотком, вивірчував нові діри і таки скінчив. Скінчивши з одним стільцем, узявся до другого, направив і того, приладив до стола зламану ногу і вже поглядав на продавлену канапу, коли рипнула брама. Крізь вікно Андрій побачив якогось чоловіка і пішов одчинити двері.

Перед ґаночком стояв нестарий іще, але худющий зарослий селянин і простягав руку по милостиню.

– Не маю нічого, дядьку, – постарався твердо сказати хлопець. – Ідіть з Богом.

– Може, хоч лушпинку з картоплі, може, хоч помийців, – благав чоловік і мало не плакав.

Андрієва твердість зломилася.

– Почекайте, – сказав і пішов у хату, сам не знаючи, що знайде.

Але пригадав собі, що Лідія Сергіївна наказала зварити картоплі. Тож ізліз у погріб, узяв дві картоплини і виніс.

– Вибачайте, – сказав чоловікові, – що сиру даю. Вареної ще не маю.

– Спасибі, спасибі! – загріб той картоплю тремтячими руками. – Хай Бог заплатить!

Відвернувся і відразу ж відкусив картоплину, не потрудившись навіть її обтерти чи бодай обчистити від землі. Біля брами подякував іще раз, але Андрій, здригаючись, поспішив замкнути за собою двері. Та навіть і в хаті йому ще вчувався хрускіт сирої картоплини, трощеної зубами разом із землею.

Не минуло й десяти хвилин, як історія повторилася, тільки цим разом прийшла молода жінка з немовлям на руках. Їй відмовити Андрій уже не мав відваги і, понишпоривши по кутках, знайшов торбу з сушеними грушами. Набрав жменю і виніс. Вона подивилася на нього порожніми очима, мовчки прийняла груші й пішла, навіть не подякувавши. Чи не мала сили, чи може, навіть не розуміла, що робить. І саме тому Андрієві стало невимовно шкода її.

«Чи доживе вона, щоб ще дитину поховати, чи помре раніше?» – спитав сам себе і відчув, що серце його знову стає нестерпно важким від болю.

Та не мав часу багато роздумувати, бо майже вслід за жінкою прийшла дівчина, приблизно того самого віку, що й він. Висхла, наче кістяк, з землисто-сірим обличчям, благально подивилася на хлопця величезними сірими очима і ледве пролебеділа:

– Подайте, Христа ради!..

Цій також годі було відмовити. Андрій зліз удруге в погріб, узяв дві морквини й ними обділив дівчину. Але, як вона лишень вийшла пішов і замкнув хвіртку на засув.

«Роздаю чуже добро, навіть дозволу не спитавшись, – лаяв сам себе. – Мало того, що стару жінку об’їдаю, то ще й інших годую тим, що вона собі від рота відриває!»

Не мав права роздавати! Коли б Лідія Сергіївна отак господарила, то вже й сама з простягненою рукою ходила б. І в ту хвилину відчув, що й не давати не міг би. Чи своє, чи чуже, але зустрівши погляд, повний муки, благання і приниження – віддасть усе! Вчора і позавчора було йому краще, бо в нього ніхто нічого не просив, і його не гризло сумління.

Глянув на срібного кишенькового годинника, що висів на старому килимі над ліжком господині, і заходився розпалювати. Але хтось знову почав стукати у хвіртку. Андрій постановив не виходити, та стукіт повторювався так настирливою, мов би той, хто стукав, не мав наміру відходити. Це могла бути, врешті, й Лідія Сергіївна, і хлопець таки пішов одчинити. Однак, це не була господиня, а якийсь хлопчина і, звичайно, також прошак.

Лютий не так на гостя, як на самого себе, Андрій визвірився голосним криком:

– Нема нічого! Тікай звідси і не стукай!

– Та чого верещиш, як на пупа, холеро?! – з холодною гідністю відповів хлопчина. – Шкода тобі якого недоїдка – то вдавися ним!

– Недоїдка?! – закипів ще більше Андрій. – Я останню крихту ще зранку віддав і сам голодний сиджу, а вас оце за останню годину, мов саранчі! Що я вам усім можу дати?!

Хлопчина підсьорбнув засопливленим носом, поправив облізлу баранячу шапку, що з’їхала йому на очі, і сказав без ніякої злоби, наче й не бажав оце теперінечки Андрієві вдавитися:

– Та то, мабуть, усі з черги. Стояли ми ще від ночі, а хліб привезли щойно в обід. Кажуть, було п’ятсот буханок, а народу зібралося три тисячі. Перші взяли, а решті – дулю! То ми постановили й далі чергу тримати і чекати до завтра. Але та зараза-міліція наскочила і розігнала. От люди й порозлазилися. Не достояли купованого хліба, то тепер сунуть за прошеним. Але й тут, як у черзі: хто перший вспів, то ще, може, щось і випросив, а спізнених женуть к чортам собачим, як оце й ти мене.

Хлопчина мав яких дванадцять років і якось зовсім не скидався на отупілих із голоду, прибитих голодуючих. Був, правда, такий худющий, що більше подобав на зроблену зі соломинок сміховинну іграшку-ляльку, але тримався бадьоро, а з зухвалих темних його очей так і бризкав безжурний гумор.

– Слухай, бра’[33]33
  Бра’ – скорочене «брате».


[Закрыть], – сказав він несподівано, придивившись до Андрія, – а ти, либонь, також із наших будеш?

– З яких це «ваших»? – спантеличився Андрій.

– Та не крути хвостом! – зухвало заатакував прошак. – У тебе не лишень з одежі, а й по пиці видно, що ти з села. Маєш тут родину?

– Маю бабу... – непереконливо збрехав Андрій.

– Бабу?! От, щасливий, що вона тебе взяла. А в мене, братику, навиворіт: не мене баба, а я бабу зі села забрав, та й вожуся з нею, як дурень зі ступою.

– Як же ти її забрав і навіщо? – не зрозумів Андрій.

– Говори з дурним! – зневажливо скривився хлопчина. – «Навіщо!» А що ж було з нею робити? У селі, сам знаєш, як. З нашої цілої сім’ї тільки я та баба живі осталися. Порішив я йти геть, то й її мусів забрати.

– І що тепер робите?

– А нічого. Прийняв нас у повітку один п’яниця пришелепкуватий, що також прошеним хлібом живе, хоч ніби якусь пенсію і картки має. От і живемо в нього. Баба сидить у повітці, бо ходити не може, а я вже якось кручуся: то випрошу, то вкраду – ну, і дриґаємося потрохи. Оце грошей назбирав, що міг і кілограм комерчеського дістати, коли б раніше у чергу став. Та, бач, не пощастило.

– То ви не приписані?

– Та вжеж, що ні. Який же чорт кого припише без документів! Попоганяли нас, наче собак бездомних, поки той п’яниця над нами змилосердився. Той і міліції і самого Сталіна не боїться. Мабуть тому, що завжди п’яний і море йому по-коліна. Ліжко нам віддав, перину і примуса до того. Каже, що йому, крім горілки, нічого не треба. П’яний, завжди з ліжка на підлогу падає, а з примусом може ще й хату спалити. Кажу тобі – чисто малахольний[34]34
  Придуркуватий.


[Закрыть].

Знову підсунув облізлу шапку, шморгнув носом і закляв:

– Трясця їхній матері! Цілу ніч не спати, намерзнутися, як собаці, й з нічим додому повертатися! А там баба голодна чекає. Коли б був раніше знав, що хліба не дістану, то купив би на базарі хоч склянку пшона. Але думав собі, що кіло хліба все ж краще, ніж миска кулешу, і стояв. А тепер на базар пізно, і, виходить, ні хліба, ні кулешу. Мені, правда, оце якась учительша молода, спасибі їй, цілу мищину вареної сочевиці дала, то я собі й підрубав, – вдоволено поплескав себе по запалому животі, який ані трохи не погладшав од сочевиці. – Тепер лишень під перину – і спати. Але баби шкода.

Андрій відчув симпатію до цього задеркуватого хлопчини і до його бідної голодної баби.

– Кажеш, маєте на чому варити? – спитав, вагаючись.

– Маємо і на чому і в чому, тільки кат ма чого.

Андрій знову повернувся до хати, відчинив бляшанку з ячмінними крупами, відсипав у шматок часопису дві жмені і виніс.

– Ну, бачиш, – підморгнув хлопець. – Я з тобою недаром розговори розговорював – одразу пізнав, що ти – муровий[35]35
  Муровий (моровий) – відважний, рішучий, надійний. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] хлопець. Виговорив таки бабі вечерю. Рости великий! Як у мене колись уродить, віддам тобі з процентом... А, поки що, пиши, не забувай!..

І, ще раз моргнувши, пострибав далі вулицею, веселий і жвавий, як горобець. Андрій захоплено подивився йому вслід: от чортеня! Такий тобі і в воді не потоне і в огні не згорить! Не лишень собі раду дає, а ще бабу утримує.

Однак, вернувшись у хату і взявшись наставляти картоплю, відчув, що на нього знову нападає злість, пригноблення і докори сумління. Чорти б узяли таку дурну голову і м’яке серце! Віддав дві картоплини, дві морквини, жменю сушених груш і дві жмені круп. Колись би сміявся з того, але тепер він інакше розцінював вартість кожної крихти, кожної крупини, кожної одробини, яку можна було покласти на зуби, розжувати і проковтнути. І його огортав страх, що стільки роздав. Головно, що роздав не свого, а чужого! Ні, не має права, не сміє більше нікому нічого давати!

І в цій постанові він витримав двічі, бігаючи відчиняти хвіртку ще двом жінкам. Відмовляв їм різко, рішуче і навіть злісно. Внутрі корчився від сорому і жалю, а був такий лютий, що ледве стримався від прокльонів. Лихий перш усього, на себе, що не мав права давати, бо не мав свого. Лихий був і на них, що не знали правди і не розуміли його. Був лихий навіть на чорний чавунець, що вже кипів, спльовував на гарячу бляху піною і наповняв хату їдким запахом картопляної лушпини. Краще б його не було! Хай би не було ані круп у бляшанці, ані сушених груш у торбі, ані картоплі, ані моркви! Тоді б не мучила б совість, не було б жалю, і того гнітючого питання без розв’язки: давати, чи не давати?

Поновний стукіт у браму зв’ялив йому ноги. Не хтів навіть підвестися. Але застукотіло ще раз і ще раз. Мусів перемогти себе, встати й вийти, але вже по дорозі з розпачем обдумував слова відмови: перепрошувати, оправдуватися чи, вдавши безсердечного, прогнати?

Але яка ж була його радість, яка втіха, коли, відчинивши різко хвіртку, раптом побачив Лідію Сергіївну, про яку чомусь забув і думати. І тоді звертання, що бентежило його ранком і видавалося таким невідповідним, вирвалося щиро і природно: