Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

2

Сон у порожніх кропив’яних мішках був твердим, мов камінь, і липким, мов павутина. Тому Савченко з великим трудом розштовхав хлопця і поставив на ноги.

– Вставай, сину, вставай! – тряс він Андрія. – Заспався! Саме година, коли робітники до роботи йдуть. Біжи вулицею і дивись. Як побачиш яких, то питай їх, може, з собою візьмуть. Вони найбільше знають, де можна роботу дістати. А це тобі на трамвай...

Андрій ледве розумів, що йому говорить сторож. Вилізши з теплого леговища, ще очманілий зі сну, він трясся з холоду і дзвонив зубами. А Савченко наглив і підштовхував його в плечі:

– Поспішай, поспішай! І, я вже казав тобі, як не знайдеш нічого, приходь знову ночувати...

Надворі стояла ще темна ніч, й у високому небі іскрилися зорі, але місто вже оживало. Теленькали десь дзвінки трамваїв, тупали кроки по замерзлих пішоходах, і чути було людські голоси.

Відчинивши хвіртку, Савченко раптом ступив крок назад.

– От іще один заков’язлий, – промовив без ніякого зворушення, наче б мова йшла про загублену грудку вугілля. – Чомусь люблять отут сідати. Це вже чи не п’ятий під цією хвірткою Богу духа віддав. А тепер, Савченку, біжи до міліції і давай знати, щоб прибрали, поки учні почнуть до школи сходитися. Так наче б діти й без того не знали, що у світі діється...

Говорячи отак, сторож похилився над мерцем і з трудом відсунув зігнене замерзле тіло від виходу.

– Ех, Боже!.. – зідхнув на кінець.

Андрій бачив уже сотні трупів: ще в селі, в дитячому будинку, а найбільше підчас своєї мандрівки до Харкова. І звик до них, як до явища буденного. Та на цей раз він злякався. Так злякався, що забув подякувати сторожеві і попрощатися з ним. Вискочив на вулицю і підтюпцем побіг геть, не вибираючи напрямку.

Мороз одразу переломив його тіло вдвоє, а щелепи заскакали, як підвішені на тугих пружинах. Кожний віддих виривався з грудей клубом пари й інеєм осідав на грудях. А хлопець біг і біг, сам не знаючи, чи хоче розігрітися, чи втекти скоріше від заков’язлого трупа. Ось ізнову зігнена постать, прибілена памороззю, ось ізнову, а там – кілька разом. І всі нерухомі, і на всіх тоненька паволока нерозтопленого інею: замерзлі! Знайшли свій кінець там, відки він гадав починати життя. Хлопець сахався їх, сахався несподіваного рипу високих глухих хвірток, з яких вискакували зігнені й закутані по самі очі людські постаті, сахався навіть стрічних, що спішили в протилежному напрямку. Всі вони здавалися Андрієві ожилими мерцями. І ціле довкілля виглядало понурим, страшним і чужим, ще гіршим, ніж видавалося вчора при денному світлі. А високі ліхтарні з жовтавим світлом, що стояли вздовж хідника, скидалися на величезні свічки, приліплені до країв безконечної кам’яної домовини. Як з неї втекти? Чи взагалі можна втекти? Ні, не можна! Вона бігла разом з Андрієм, дивилася на нього звідусіль темними ямами очей і моторошно сміялася беззвучним сміхом.

Але нарешті хлопець з розгону мало не врізався в гурт людей і тут опам’ятався. Побачив нерівну чергу, що складалася здебільше з чоловіків у ватянках, і догадався, що це робітники чекають на трамвай.

Хлопець став у кінці черги, торкнув за рукав чоловіка, що стояв перед ним, і спитав:

– Дядьку, ви їдете на роботу?

Чоловік обернувся і здивовано подивився на хлопця.

– На роботу їдете? – повторив питання Андрій.

– А ти ж думав – куди? – глузливо відповів робітник. – На прогулянку?

– Можна мені поїхати з вами? – пропустив повз вуха глузливе питання хлопець. – Я шукаю роботи.

Робітник глибше заховав голову у піднесений комір і почав бити ногою об ногу.

– Трамвай не мій, – відповів, – можеш їхати. Тільки ж там таких, як ти, не беруть. Приписаний?

– Ні, – сказав Андрій, боляче вражений отим «таких, як ти».

– Довідку про соцпоходження маєш?

– Ні.

– Ну, то шкода тобі їхати. Не візьмуть.

– А, може, знаєте яке інше місце, де б узяли? – далі питав Андрій і почував себе так, наче б на плечах у нього тяжів якийсь гріх.

Робітник здвигнув плечима й відвернувся. Замість нього з черги озвався інший:

– Щоб вас усіх на роботу поприймати та поприписувати, треба б ще три таких Харкова поставити, та й то не знаю, чи вистачило б.

І знову оте «вас усіх» прозвучало, як поличник. Андрій відступив з черги і з душею, повного гіркоти, пішов далі. На наступній зупинці трамваю знову прилучився до черги, знову почав розпитувати і знову почув те саме: «приписка», «довідка про соцпоходження», «такі як ти». І це останнє не лишень пригноблювало й понижувало, а й викликало протест. Андрій не бажав зачисляти себе до тих, що простягали руки по милостиню, що блукали сновидами, висихали, мов кістяки, а врешті пухли і засинали вічним сном, скулені під замкненими хвіртками! Він хтів узяти життя за роги і вийти переможцем!

Пролітаючи, дзвеніли переповнені трамваї, кудись поспішали люди, і врешті починали, наче з-під землі, з'являтися голодуючі. Розвиднялося. А хлопець ходив і ходив од черги до черги, перепитував стрічних, та так ні до чого й не міг допитатися. Наче змовившись, усі відповідали йому те самісіньке, що відповіли при першій спробі.

Все рідше зустрічалися робітники, все меншали черги біля трамвайних зупинок, а з тим усе маліла надія хлопця і зростала тривога: невже справді не знайде ніде хоч би найгіршої, хоч би найтяжчої роботи?

Але перепинив якогось парубка з кайлом у руках і спитав знову.

– Роботи, кажеш? – перепитав парубок і почухав потилицю. – А чорт його, знає! Ходи, хіба, зі мною. Наш прораб[9]9
  Прораб – старший робітник, наглядач.


[Закрыть], свій дядько в дошку[10]10
  Своя людина, добра.


[Закрыть]. Він уже не одного такого прийняв. Може, й тебе прийме. Ти ж без документів?

– Без.

– Ну, валяй за мною! Я з прорабом поговорю. У нас, бачиш, робота паршива, – ями довбаємо під фундамент, – нормочки!.. – парубок додав нецензурний вираз і покрутив головою. – Не кожний витримує. На малолітніх менші, то там з десятох пацанви є. – Роботи з них, як з козла молока...

– Мене коли б лишень прийняли, – гаряче сказав Андрій, – то я і за повнолітнього зроблю!

– Но-но! – відразу розізлився парубок. – Як ти такий запопадливий, то йди к чортовій матері! Він за повнолітнього зробить! А тоді повнолітнім ще більше норму підвищать. Котись від мене!

І швидко пішов уперед, не звертаючи уваги на каяття і перепрошування Андрія. Лишень кляв, лаявся і сердито спльовував.

Пропустивши його на пару десятків кроків уперед, Андрій, однак, уперто ішов за ним.

«Не хоче говорити з прорабом, то я сам поговорю, – думав собі. – Мені коли б лишень дізнатися, де ті ями риють».

Ішли так з чверть години і врешті прийшли на велику площу, розриту вздовж і впоперек глибокими ровами. В одному її кутку стояла будка, перед якою виструнчилася черга робітників. Інші, що вже зареєструвалися, стояли то поодинцем, то невеличкими гуртками, курили і щось гомоніли.

– Дядьку, а хто тут прораб? – підступив Андрій до якогось робітника з побіленими інеєм рудавими вусами, що стояв сам осторонь.

Робітник змірив його понурим поглядом й відповів неохоче:

– Он там той, що в сірій вушанці.

Андрій несміло підійшов до сухорлявого чоловіка і з пошаною звернувся до нього:

– Товаришу прораб, казали мені, що ви тут приймаєте на роботу без документів. У мене нема посвідки. З дітдому я...

Прораб кольнув його неприязними сірими оченятами й не поспішив відповісти. Скинув з рук теплі рукавиці й повільним рухом сягнув до кишені по куриво. Якось нічим не нагадував «свого дядька в дошку», й Андрій навіть подумав, що його послали не до того, до кого треба.

– Н-да!.. – процідив урешті прораб, скручуючи цигарку. – Кажеш, прийняти на роботу без документів?.. Був тут такий прораб, був, та загув. Ще вчора працював, а сьогодні його вже нема: дали по шапці за те, що всяку контру на державну роботу брав. У колгоспи вступати не хочете, гади, – в місті притулку шукаєте?..

Насолоджувався власними словами, хтів допекти якнайглибше – і допік.

– А ви ж чому самі до колгоспу не вступаєте? – випростався раптом Андрій і з поштивого тону зійшов на офензивний. – Чому до міста тулитеся, га?

– Но-но, стули морду, бо...

– В кого морда, а в мене лице! – вже крикнув Андрій і затиснув кулаки. – Думаєш злякаюся, собако шолудива?! Не хочеш приймати на роботу – не приймай, а ображати не смій!

Прораб примружив сірі оченята і, не спускаючи колючого погляду з хлопця, витягнув з-за пазухи привішений на ремінці свисток і вже підніс його до губ. Але в ту хвилину сталося несподіване: отой самий парубок, за яким Андрій прийшов сюди, раптом ухопив прораба за лікоть і, не вважаючи на всі пручання обуреного авторитету, відвів його набік і прошептав йому на вухо кілька слів.

Прораб одразу зм’як, а його маленькі оченята наповнились переляком.

– Н-да-а!.. – звернувся він до Андрія, намагаючись надати обличчю приязного виразу. – Панімаєш, пацанок, що ніззя! Такий мені приказ дали. Тут робота важка, можна сказать, хвізичеська, і тільки для совершеннолітніх. Можеш здоров’я підірвати – ніззя! Тобі б найлучче у дітдом. Там шамовка – во! – підніс угору великий палець. – Знову ж кривать із матрацом і одіялом, школи всякі і развлічєнія, і робить не нужно, тольки хіба легку яку роботу[11]11
  Жаргон перевертнів, які, нехтуючи рідною мовою, намагалися говорити «культурно» по-московському; «Розумієш, пацанок, що не можна. Такий мені дали наказ. Тут робота важка, можна сказати, фізична, і лишень для повнолітніх. Можеш здоров’я надірвати – не можна! Тобі найкраще у дитячий дім. Там їда дуже добра. Також ліжко з матрацом і коцом, школи всякі й розваги, і працювати не треба, тільки виконувати хіба якусь легку роботу».


[Закрыть].

– Знаю, знаю! – в’їдливо підхопив Андрій. – Я ж із самого початку вам казав, що з дітдому прийшов.

Прораб трохи розгубився.

– І що – не подобалося тобі? Не було добре?

– Було добре, – якнайповажніше сказав Андрій. – Дай Боже, щоб вашим дітям до самого кінця життя так добре було і вам також!

Не чекав на відповідь і пішов геть.

Забамкав підвішений на стовбі кусник рейки, робітники заворушилися і почали розповзатися на місця до роботи. Хлопець же, минувши двох вартових міліціонерів біля будки, опинився знову на вулиці. І тут його догнав задиханий парубок.

– Слухай, ти, як тебе там?.. – крикнув до Андрія. – Почекай!

Здивований, Андрій зупинився.

– Держи! – ледве стримуючи сміх, простягнув йому новий знайомий зеленого папірця. – Прораб звелів мені, щоб я тобі троячку[12]12
  Троячка – три карбованці, що виходили в одному банкноті.


[Закрыть] від нього передав.

– Мені?! – щиро здивувався хлопець, подаючись крок назад. – За що б то?

– Бо я сказав йому, що ти з банди Гвоздика Крапочки, – вже не стримуючись, засміявся парубок.

– Кого? – не зрозумів Андрій.

– Ну, Гвоздика Крапочки. Не чув? Є тут такий головач над блатними. Кажуть, має банду в сто вуркаганів. Минулого місяця одного з них міліція застрелила, а двох посадила. Так вони щось із тиждень міліціонерів різали навіть серед білого дня, а в міліцію писали, що різатимуть доти, доки тих двох не випустять. І випустили. З Гвоздиковою братвою жартів нема, тому прораб і злякався.

– Так це я з вуркаганів?! – підступив до співрозмовника Андрій, і в його очах блиснули іскри, що не віщували нічого доброго. – Я?

– Або що?

– А то, що я, хоч і менший, можу тобі за це в морду дати!

– Тю, дурний! – незлобливо вилаявся парубок. – Я ж тебе від певної загибелі врятував. Чи ти ж не бачив, що прораб свистка витягнув? То ж він міліцію хтів кликати. Прибігла б міліція – і пропав би ти, як булька на воді... Бери ж гроші, бо мені до роботи треба!

Андрій дивився з-під лоба на молодого робітника і мовчав.

– Скажи своєму прорабові, нехай він удавиться цими грішми! – бовкнув урешті.

– Не хочеш?

– Ні.

Парубок потер троячкою потилицю і тоді розреготався:

– Так це ж ти, той... перелякаєш його на смерть. Тепер думатиме, що будеш мститися.

– Хай думає.

– А справді це варта троячки: хай думає! – захоплено вигукнув парубок. – Хай, собака, потрясе штанами, хай подзвонить зубами! Буде він тепер власної тіні боятися. Зачепитися з братвою Гвоздика Крапочки – це ж певна смерть!.. Знаєш, пацанок, я тобі з власної кишені дві троячки дав би, коли б лишень мав. Але в кишенях свище. Ну, бувай!

Не перестаючи сміятися, парубок махнув зеленою трьохрублівкою і побіг назад.

Після цього випадку хлопець осмілів і затявся. Вже більше не шукав робітничих черг (а втім їх уже й не було), а питав усіх тих перехожих, які, на його думку, видавалися симпатичнішими і приступнішими. Та, на жаль, усе безуспішно. Найбільше було таких, які відповідали, що не знають. Інші радили шукати місця в дітдомі, а ще інші радили їхати на Донбас, або до Кривого Рогу в шахти. Там, казали, ще найлегше знайти роботу. А були й такі що відразу насуплювалися, сердито потискали плечима і починали вичитувати Андрієві проповіді: мовляв, для таких, як він, роботи нема. Влада недаром видала закон, щоби без посвідок не приписували і не приймали на роботу. Або вступай до колгоспу, або гинь. Містам потрібен хліб, а не робоча сила, місто також голодує.

При цих проповідях мало хто, правда, виявляв прихильність до влади, та все ж не один виявляв і ворожість до селянства, обвинувачуючи йото в «саботуванні колгоспного будівництва».

– Коли б ви пішли до колгоспів, – сказав Андрієві з ненавистю один молодик, – то був би хліб і була б робота всім. А то і самі здихаєте і нам жити не даєте, гади!

Йому Андрій не стерпів.

– І що ти знаєш, дурню сопливий?! – напався він на співрозмовника, старшого на яких три роки. – Піди сам до колгоспу, та погни торба від зорі до зорі за двісті грамів ячменю на трудодень, тоді й дізнаєшся по чому лікоть кваші! Наші колгоспники перші почали пухнути з голоду..

– Бо так працювали!

– Ну, то ти піди і попрацюй краще, то й заробиш... сорочку з-заду!..

Властиво, коли б хто його спитав, на що надіється, він би не знав, як відповісти. Адже мав очі й бачив, мав голову і думав, але вперто шукав неможливого. Вже менше питав, але, минаючи одну вулицю за другою, завертав на будови, до майстерень, до. тартаків, до товарових складів і взагалі всюди, де могла знадобитися фізична сила. Та висліди були ті самі. В одному місці йому відмовляючи м’якше чи гостріше, в іншому – просто гнали в потилицю. А холод шпигав льодовими голками крізь лихеньку одежину, а голод в’ялив і висмоктував останні сили, а вид тисяч і тисяч голодуючих уперто підсував моторошну думку: «І ти ж такий, як вони! І ти ж – один із них!» Це було очевидне, про це майже всі говорили Андрієві в очі, але хлопець уперто боронився: «Ні, я не такий! Я не голодуючий! Я не буду жебрати!» І справді, навіть не думав простягнути руки, не уявляв собі, як це можна зробити.

Не знав, скільки дороги зробив, але зробив її дуже багато, бо ноги почали підкошуватися. Щоб відпочити, Андрій урешті сів у перший найближчий трамвай і поїхав. Не знав, куди їде, але йому було все одно. Радів, що в трамваї було місце і натруджені ноги могли спочити. Але приємність тривала менше, ніж пів години.

– Красноармєйская площадь! – крикнув кондуктор. – Схадіте![13]13
  Червоноармійська площа! Виходьте!


[Закрыть]

Андрій зійшов і зараз же пожалував, що стратив гроші, які йому дав Савченко. Тут уже для нього справді не було чого шукати: довкола самі великі будинки, де напевно ніхто не потребував фізичних робітників, та ще й без документів. Скло і камінь, холодні і тверді, як людські серця. Чи хлопцеві лишень так здавалося, чи й справді люди в середмісті були ще більше суворі й більше недоброзичливі, ніж у тих дільницях, де він шукав роботи. Може, й ні, але хлопець уже не важився виставляти себе на глум і питати будь-кого про роботу. Пішов навмання, вибираючи напрямок так, щоб вітер бодай не дув навпроти. Переконався, що сьогодні вже не знайде нічого і що треба буде вертатися назад до Савченків. Савченко казав, «як стемніє».

І тут Андрій зупинився, вражений страшною пригадкою: та ж він навіть не поцікавився назвою вулиці, при якій була школа! Дурень! От уже справжній дурень! І що ж тепер робити?

Він безпомічно розглянувся довкола і побачив, що тут навіть голодуючих нема. І це його налякало ще більше. Хоч як не хтів себе зачисляти до того середовища, тепер відчув себе ще більше самотнім, коли опинився виключно серед таких, які напевне мали й документи, й роботу і приписку у подвірних книгах. Всі ті люди кудись поспішали і всі мали заклопотаний діловий вигляд. їм було байдуже до Андрія.

А він ішов. Ішов і йшов, з трудом переставляючи омертвілі ноги. Хоч би ж присісти – але не було де. А їсти так хтілося, так хтілося, що власні пучки гриз би! Ще ніколи не був такий голодний, як у ту хвилину.

Аж перед смерком вибився він урешті з того камінного лабіринту площ, вулиць і високих домів й опинився знову в дрібно-міщанській дільниці, де побачив трагічні постаті голодуючих, і йому стало наче відрадніше: тут він уже не був таким самітним.

Проходячи якоюсь тихою вуличкою, побачив перед собою досить незвичну навіть на такі часи сцену: якийсь чоловік, перекинувши через плече два величезних напханих лантухи, вів лівою рукою двоє маленьких дітей, а правою тримав за стан жінку, що спиралася, мов на милицю, на уламок дошки. З того нічого не виходило. Лантухи зсувалися на голови дітям, діти спотикалися і плакали, а жінка що не крок зойкала і мало не падала. Не диво, отже, що Андрій, хоч і сам ішов поволі, наздогнав цю сумну групу і порівнявся з нею.

– Дядько Клим! – вигукнув здивовано, впізнавши односельчанина.

– Диви! – зчудувався і собі чоловік. – Якимів Андрій! Але ж бо ти й страшний став! Самі очі світяться.

Андрій подивився на Клима і відповів:

– Та й ви, мабуть, не кращі. А що це з тіткою Явдохою?

Явдоха, скориставши з того, обперлася об стіну спиною і намагалася брудною рукою стерти краплі рясното поту, що виступив їй на чолі.

– Та потоптали в черзі по «комерчеський хліб»[14]14
  «Комерційний хліб», що його почали продавати без карток у чотири рази дорожче, ніж той, що видавали на картки.


[Закрыть], бодай їм добра не було! – закляв Клим, маючи на увазі не то тих, що потоптали жінку, не то тих, які призвели до черг і до «комерчеського хліба». – Поможи нам, Андрію, хоч на трамваю дійти.

Явдоха тимчасом, постогнуючи й скрикуючи, почала обсуватися по стіні і була б впала, коли б чоловік її не підтримав.

– Я не можу, Климцю! – дихала вона важко. – Не годна! Лиши мене тут, а їдь сам з дітьми.

– Не верзи кат-зна чого! – сердився і просив Клим. – Що ти без нас, а ми без тебе? Пропадемо всі. Ну ж бо, Явдоню, не впирайся. Я тебе в поїзді десь на лавицю висаджу – і лежатимеш собі.

– Вам би, дядьку, краще її до лікарні відвезти, – порадив Андрій.

– Були вже, – сердито відповів Клим. – Кажуть: «Нема місця. їдьте до своєї районової лікарні...» То поможеш нам?

Андрій зукоса поглянув на великі лантухи і подумав собі, що він, охлялий з утоми й голоду, їх не піднесе.

– Вони легкі, – вгадав його думки чоловік. – Дві перини, та кожух та ще рядно – от і все.

Але навіть з допомогою Андрія справа не покращала набагато. Він ніс лантухи, Клим узяв жінку на руки, а дітям наказав триматися за поли його свити. Та Явдоха була висока й костиста жінка, і нести її було нелегко, а діти ввесь час вередували, не хотіли батька слухати й залишалися позаду. Що пару десятків кроків мусіли зупинятися, садовити Явдоху на лантухи та підганяти малят, з яких старшому було чотири роки, а другому – несповна три.

Перепочиваючи, Клим оповідав свої пригоди. Отже, це перед розкуркуленням він сховав трохи теплих речей, передчуваючи, що доведеться опинитися без даху над головою. Втік із села ще восени. Під Харковом на пустирищі викопали вони землянку, а Климюві попощастило знайти роботу на залізничній станції. Працював вантажником. Але потім його викрили і викинули з роботи, а місяць тому наскочила на пустирище міліція і наказала всі землянки позасипати, а мешканців повиганяла. З того часу вони й тиняються, наче ті равлики, тягаючи в лантухах свою «хату» на плечах. Вибирають затишніше місце, розстелюють свої перини і так сплять. Вночі Клим ходить займати чергу по комерційний хліб, а жінка лишається з малими. На світанку йде на місце Клима Явдоха, а він – до малих. Не знати, як би воно було далі, але Клим, працюючи на станції, заприязнився з одним чоловіком, і той йому якось дістав квитки на Донбас. Оце тепер вони мають їхати. Поїзд відходить в десятій вечора.

– Може б і ти з нами? – спитав Клим.

– А звідки ж грошей на квиток узяти? – понуро обізвався Андрій.

– Гроші, братіку, тобі не поможуть, навіть коли б їх і мав. Он люди тижнями в чергах стоять і ні до чого достоятися не можуть. Ти пробуй зайцем. Коли б оце в мене не жінка та діти, то я вже давно там був би. Вчепився б до буфера, чи вліз би на яку платформу – і гайда! Тепер же тільки сота частина людей з квитками їздить, а решта – зайцями.

– Еге ж, – їдко озвалася жінка, – там тих «зайців» на кожній станції по кільканадцять задубілих здіймають.

– Ну, що ж, – резонно відповів Клим, – а тут щоночі напевне по кілька соток задубілих по вулицях визбирують. Не всі ж, як ми, перини мають.

Ледве-не-ледве припленталися до трамваю, але тоді Клим почав просити Андрія, щоб допоміг їм до станції, і все намовляв хлопця їхати на Донбас.

– Там, – казав, – ще найлегше роботу дістати таким, як ми. У шахти люди не дуже спішать.

– Не спішать, бо ніхто не певний, що, спустившись униз, денне світло побачить... – знову їдко докинула Явдоха.

Але Андрієві було байдуже: у шахти, то й у шахти!

Все ж під землею було більше надії вижити, ніж отут, над землею.

Пропустили кілька трамваїв, бо з лантухами не пускали. Але один кондуктор був жалісливіший і вдав, що не бачить нічого. Клим заплатив за проїзд також Андрієві, і так урешті доїхали до Балашівської станції. На центральну пасажирську пропускали тільки «чистішу» публіку. Голодуючі ж мусіли вдоволитися побічною.

Від зупинки трамваю до станції був ще шмат дороги, і сумна процесія відбула її так самісінько, як і попереднього разу. Лишень, коли проходили біля будки з пивом, Клим зупинився і замовив три кухлі грітого: собі, жінці й Андрієві.

– Коли б до нього ще по шматку хліба та по оселедцеві – було б зовсім добре, – пожартував терпко. – Ну, але коли нема, поп’ємо самого пива. Усе ж нагріємося трохи. Як той арм’янин казав: «Єш вада, пей вада...»[15]15
  «Їж воду, пий воду...», закінчення нецензурне.


[Закрыть]

Діти також припадали устами до пінистих кухлів, плювали, витиралися і просили знову.

Після пива, випитого на зголоднілі шлунки, подорож набрала катастрофального вигляду, але всім стало веселіше. Клим, Андрій і навіть діти не могли йти просто й виписували ногами по хіднику такі закарлючки, наче б заганяли качок у собачу буду, а Явдоха на руках чоловіка скрикувала, лаялася і стогнала напереміну.

Приміщення станції повнісіньке людей, смороду, тютюнового диму і різноманітного гомону голосів. Біля закритого шматком дикти віконечка є ледве помітний обрис якоїсь ніби черги, хоч на дикті написано виразно хімічним олівцем: «Білєтов нєт»[16]16
  Квитків нема.


[Закрыть]. Хтось дотепний дописав: «без хабара», і люди з того приводу лаються. Тут усі знають, що кожного дня по двоє-троє дістають квитки, підкупивши одну з касирок. Друга чесна, і за те її лають, мабуть, ще більше, ніж хабарницю.

Від слабенької брудної лампи світло випромінюється якесь жовте, а, змішавшись із махорковим димом, стає жовто-сірим. У цьому півприсмерку люди здаються чорними. Всі вони напівсидять, напівлежать на мокрій від розтопленого снігу, брудній підлозі, незграбно переповзають з місця на місце через інших, й Андрієві видається, що він потрапив у кіш з живими раками. Тільки, що раки не мали голосів і не вміли курити смердячих самокруток з газетного паперу і махорки.

Ледве-ледве пропхалися кілька кроків від дверей і мусіли зупинитися. Попід стінами люди сиділи один попри другому так тісно, що поміж ними й цвяха не можна було б забити. Доводилося сідати там, куди пощастило влізти. Знову зойкала Явдоха, знову плакали діти і знову Клим зацитькував їх, обіцяючи їм вигідні лавиці в теплому вагоні, вдосталь хліба на Донбасі й усякі інші грушки на вербі.

А довкола чулися далеко не привабливі розмови. З них Андрій скоро зрозумів, що поїзди приходять на Балашівку переповнені й зупиняються тут лишень на п’ять хвилин. Тому навіть і квиток у кишені ще не був ніякою запорукою можливосте дістатися на поїзд. Багато одчайдухів якось вмудрялися вилізати на дах станційного будинку і звідтам, коли вже поїзд рушав з місця, скакати на дахи вагонів. Довідався Андрій також і про те, що Клим був надто великим оптимістом щодо можливостей їзди «зайцем». Всі станції сильно обставлені міліцією, а то й військом, і на перон без квитків нікого не випускають. І не то на перон – на всю довжину станції. Довідався б, може, ще багато інших речей, але й сам не помітив, коли втома і пиво сплели довкола нього підступне плетиво і потягнули на дно небуття.

Пиво зробило діло доброї наркози, й Андрій ніяк не міг прийти до пам’яти, хоч його штовхали, підводили на ноги і щось кричали просто у вуха сердитими грубими голосами. Правда, на дрібні уламки миті він часом наче щось розумів, але проблиски свідомости знову пірнали у нездорову пітьму непритомности. Лишень вкінці він набрав переконання, що їде зайцем на швидкому поїзді. Властиво, навіть не їде, а волочиться, прив’язаний за ногу. Потилиця боляче стукає об шпали, голова мало не розскакується, Андрій пручається, кричить і нарешті підо впливом холоду і мокроти приходить до пам’яти.

Довкола важке тупотіння багатьох ніг, лайки, плач, погрози, в які врізається злющий звірячий голос:

– Ассайді, сказано!!! Разззайдісь!!![17]17
  Ассайді – відступись (жаргон). Розійдись!


[Закрыть]

Десь бахкають постріли, колотнеча зростає, тупотіння прискорюється, наче поїзд, що набирає розгону.

Андрій зводиться на ноги і нічого не розуміє.

– Що таке? Що сталося? Що тут робиться? – питає на всі боки, але ніхто йому не відповідає.

Тоді Андрій починає бігти також. І тоді, збираючи докупи обірвані речення, окремі слова та прокльони, починає розуміти: на почекальню наскочила міліція і виганяє всіх, які не мають квитків, бо на даху станції вже зібрався гурт охочих скакати на дахи вагонів. Стріляли саме по «зайцях», а заразом повиганяли й з почекальні. Наказали відійти геть і навіть близько не підходити.

Андрій мацає себе за вкриту ґудзами голову і переконується, що згубив кашкета, але не вертається шукати. Хіба ж у такому пеклі знайдеш?

⁂

Дні й ночі бувають короткі, як щастя, або довгі, наче горе. Для Андрія ця ніч була, здавалося, безконечною.

Спочатку він умішався у великий гурт, що неохоче віддалявся від станції, і прислуховувався до розмов. Песимісти казали, що цієї ночі, видно, більше нікого до почекальні не пустять, і тому краще шукати нічлігу деінде. Оптимісти ж були такої думки, що треба лишень перечекати поїзд (отой самий, на який мав квитки Клим), а тоді знову можна буде повернутися.

– Та чорти їхнього батька знають, якого вони коника викинуть! – лаявся якийсь чоловічий голос. – Раз пускають, раз виганяють; раз питають про квитки, другий раз – про документи. То розпитують і наказують ставати в чергу, то знову женуть поспіль усіх у загривок[18]18
  Загривок – потилиця.


[Закрыть]. От і розберися!

Але все ж частина людей відстала й вирішила чекати. Андрій не мав куди йти й зупинився також. Його млоїло від голоду, роздражнений пивом, шлунок аж корчився, немов мав намір вивернутися навиворіт. 3-зовні шпарив мороз, відгризав ніс, пучки пальців на руках і ногах і наче зашморгом стягав шкіру на спині. Люди їжилися, завзято били себе долонями в боки, бігали вздовж пішоходу, або, стоячи на місці, підскакували і стукали носами взуття одної ноги об зап’яток другої. На тлі похмурої вулиці під млявим освітленням ледачих ліхтарів подобали на зборище юродивих, що виконують якийсь макабричний обрядовий танець. Різними голосами скаржилися й заводили діти, але їх ніхто не слухав, бо батьки вже так звикли до скарг і плачу, що не звертали на них уваги.

Андрій також бігав, бив руками в боки, притупцьовував і при тому ще й натягав на «босу» толову порозпорювану попід пахами піджачину. Від того цілий його поперек залишався майже голим, виставленим на злющі примхи вітру й морозу. Ще не нагрівши вух, Андрій спускав піджака на спину, а голова мерзла знову.

Так тривало більше двох годин, поки врешті загриміли рейки, і на станцію зі скрипом і гуркотом вкотився поїзд. На пероні вчинилася несамовита варвітня[19]19
  Колотнеча.


[Закрыть], а крики і пронизливі свистки міліціонерів розносилися на три квартали довкола.

Але за п’ять хвилин вдарив дзвінок, паротяг засвистів, і поїзд рушив. Ще не втихло гуркотіння рейок, а люди, хапаючи свої пожитки й дітей, почали знову спішити назад до станції.

Андрій, не маючи нічого зі собою, добіг туди одним із перших. Міліції справді не було, й двері стояли навстяж. Хлопець проскочив до почекальні, зайняв місце у найдальшому кутку, вмостився і тоді лишень оглянувся за земляком. Та ні Клима, ні йото родини не побачив. Напевне їм таки пощастило сісти в поїзд.

В почекальні свистів протяг і було холодно. Та незабаром люди наповнили приміщення, двері позакривали, і від того відразу стало тепліше. Принаймні, мусіло стати, але Андрій того не відчував. Насякле холодом тіло тепер, здавалося, випромінювало той холод зі себе і почало трястися знову, як у лихоманці.

Бігаючи і притупцьовуючи на хіднику, хлопець мав одиноке гаряче бажання: опинитися знову в почекальні, сісти в куточок і заснути, Заснути, щоб відпочити, забути про голод, який розжирав його нутро, і про розчарування, яких зазнав у вимріяному місті.

Та сон тепер кудись утік, у голову лізли безплідні думки, а впертий шлунок домагався чогось істотнішого від умовлянь і переконувань.

І все ж таки десь біля півночі хлопець заснув. Приснилася йому рідна хата і мати, що саме витягала лопатою з печі хліб. Андрій наче вхопив ножа, відрізав велику цілушку і почав їсти. Але, – дивне диво! – хліб, щойно витягнутий з печі, був холодний, а цілушка не мала ані запаху ані смаку. Хлопець саме хтів спитати матері, чому воно так, як довкола нього знову знялися крики та ворохобня.

– Ачістіть памєщеніє! Раз-ззайдісь! Давай, давай, паскарєє!..[20]20
  Звільнити приміщення! Розійдись! Давай, скоріше!


[Закрыть]

Хтось просить, хтось переконує, хтось плаче, хтось клене – і все марно. Люди, правда, виходять помалу й огризаючись, але все ж виходять. Андрій поплентався останнім. Був злий, такий злий, що не міг утриматися, і, проходячи повз молодого міліціонера у дверях, закляв:

– Холери на вас нема! Шкода вам цієї стайні, що людям спокою не даєте?!

– Проходь, проходь! – сумирно озвався міліціонер. – Не розумієш, що наказ – наказ?

І додав пошепки:

– Через півгодини поїзд пропустимо – тоді вернетеся...

Що було новиною для Андрія, не було новиною для інших.

– Знову повезуть наш хлібець у Москву, то й повідганяли нас, щоб ми, бува, не побачили, – коментували люди.

– Еге ж, не дурний то вигадав, що «за моє жито, та й мене бито». Мало того, що пограбували до нитки, а тепер ще й ганяють, як собак.

– А це влада дбає, щоб у нас часом слинка не потекла, як вагони з пшеничкою занюхаємо...

– Скажи, краще, щоб у нас чуприна не з’їжилася, – озвався ще один голос. – Он у Мерефі вже два дні етапний поїзд стоїть, людей у вагонах, як оселедців у бочці, а плачу та прокльонів – аж сумно!

– Хто вам казав?

– Ніхто не казав – сам бачив і чув. Учора був у Мерефі.

– Ох, Боже ти наш! – зітхає якась жінка. – Вже й нам так гірко, що наче гіркіше й бути не може, але, як послухаєш та подивишся, то, виходить, багато є ще й таких, які й нам позаздрити можуть.