Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Лідія Сергіївна блідо всміхнулася.

– А я ж чиєю вмираю – позиченою? – спитала глумливо.

– Не жартуйте, бабо! – розсердився Андрій. – Я оце думав, що, коли би знав, де те ваше золото заховане, то сам би його тим триклятим катам заніс, щоб вас визволити!

Вона різким рухом висмикнула свою долоню з його.

– То добре, що я тобі того раніше не зрадила! – мовила гнівно. – Бо зробив би ти гріх, якого я тобі й на тім світі не подарувала б!

– Не зробив би! Сам Бог велів ближнього з біди визволяти!

– То ти хтів би ставити одну свічку Богові, а другу чортові світити?!

– Чому чортові?

– А тому! Ти знаєш, чому більшовики тепер за золотом і закордонною валютою полюють? Не знаєш? То я тобі поясню: тому що їхня держава така ж злиденна, як і ті голодуючі, що вмирають по вулицях. Кремлівські головачі та їхні помічники по цілій країні, правда, ситі й у розкошах плавають, але знають, що нарід їх ненавидить, і сидять, мов на вулкані. Щоб утриматися при владі, мусять годувати армії ҐПУ, сексотів, парттисячників та інших опричників. А це коштує гроші. Ну, і всі помічники сили не матимуть, коли не буде війська. Військо без зброї – також не військо. Отже, треба зброї: рушниць, револьверів, кулеметів, гармат, танків і набоїв. Щоб усе це перевозити з місця на місце, треба тягаровиків, поїздів, літаків. Щоб виготовити зброю і засоби транспорту, потрібно побудувати фабрики; щоб побудувати фабрики, треба спочатку розбудувати важку промисловість; щоб розбудувати важку промисловість, треба купити машини, бо своїх катма; щоб купити машини, треба мати, за що. Совєтські рублі вартости не мають, бо не мають забезпечення. Це тобі, може, важко буде зрозуміти, оскільки ти не вивчав економіки. Але поясню: щоб гріш у державі мав вартість, він мусить бути забезпечений або промисловими виробами, або продуктами сільського господарства, або сировиною, або золотом. Нічого того, крім сировини, СССР не має.

Андрій уважно слухав мовчки, але в думках коментував: «Еге ж, я й без економіки багато знаю. Бачив уже на ХПЗ. Там тобі така «важка індустрія», що на мотузяних посторонках тримається. А «сільське господарство» по жебраний хліб ходить. Ще минулого року ми співали: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні», а цього року, либонь, уже й співати нікому. Одні вже вимерли, а другі вимруть завтра, чи за тиждень. Догосподарилися по саме нікуди!»

А Лідія Сергіївна вела далі, ніби лекцію читала:

– Та, навіть осягнувши мету всередині своїх володінь, більшовики ще не будуть певні свого існування, поки довкола них існуватиме інший світ, який вони називають «капіталістичним». Тож вони постановили собі опанувати цілу земну кулю. Для того знову потрібні засоби. За совєтські папірці закордоном вогнища бунту не розпалиш. На пропаганду, на підтримання страйків і заворушень, на різні провокації і на тих людей, що такими справами керують, також потрібні золото і закордонна валюта. Самою ідеологією нічого не зробиш. Тому почалася «золотуха», тому повідкривали «Торґсіни», тому й місто тиснуть голодом, щоб витягнути від людей усі резерви вартостей. В ҐПУ тим людям, що мають родини закордоном, наказують писати і просити присилати якнайбільше доларів, чи іншої валюти, перечисленої на долари. Так одверто й кажуть: «Нашій державі гроші потрібні!»

– Ага! – врешті озвався Андрій. – Тепер уже розумію, чому ви синові гроші назад відсилали.

– Розумієш? Ну, то слава Богу, що не мушу довше пояснювати! А ҐПУ не зрозуміло – також слава Богу!

– Не зрозуміло?!

– Ні. Я їм сказала, що боюся гроші з-за кордону приймати, щоб якого клопоту не вийшло. Гроші пришле син, а мене потім обвинуватять, що то прислала якась капіталістична кліка на ведення шкідництва чи шпіонажу.

– А що ж, – сказав Андрій, – і це на правду скидається.

– Певно! Вони самі це знають, але пробували мене запевнити, що я не маю чого боятися. Навіть писану гарантію обіцяли...

– Гарантію! – зневажливо усміхнувся хлопець. – Хто б, дурний, в їхні гарантії вірив!

– Та я їх і спитала, чи вони бодай самі для себе гарантію мають. Пригадала їм, що тих, які моєму чоловікові гарантію давали, вже давно розстріляли.

– Так сказали, бабо?! – захоплено спитав Андрій.

– Так і сказала.

– А вони – що?

– Нічого. Образилися, звичайно... – і Лідія Сергіївна примкнула очі.

«Образилися!» – похолов Андрій. – Напевне та «образа» вам дорого обійшлася...

Мовчки дивився на знеможене старече обличчя з загостреними недалеким кінцем вилицями, на майже чорні повіки і готовий був, упавши на коліна, молитися перед ним, як перед іконою. Оце людина! Оце жінка! Така утла, така немічна, а така тверда і невгнута, як ті козаки, про яких читав і чув! Правду казав Непийвода, що в неї душа з криці кована! А при тому добра! Рідна не могла би бути кращою! І от відходить.

– Бабо, – сказав з глибоким болем і докором, – ви самі собі ціни не зложили! Мене порятували за те, що я там щось із «Кобзаря» проказував. А ви ж знаєте більше й відважніші за мене, то чому дали себе знівечити? Тим, що свого золота не видали, комунізму не повалите. Таж тисячі чи й сотні тисяч людей те золото здають, то чи з вашим чи без вашого – різниці не буде!

Лідія Сергіївна аж підвелася з подушки.

– Здають, бо думають отак, як ти зараз думаєш, або зовсім не думають! – сказала майже вороже і знову лягла. – Скільки років уже нас життя вчить, а ще не навчило. Знаю, знаю!.. Щоб дітей підгодувати, не одна мати в «Торґсін» шлюбні обручки віддає і не задумається над тим, що ті обручки влада в кайдани на руки її дітям переробить; що золотий хрестик, зданий в «Торґсін», виросте в Голгофський хрест для її сина; що дорогоцінний камінець обернеться в цілу купу сирого каміння, призначеного на будову нової тюрми; що за брошку зроблять знаряддя для тортур; що за золоті монети годуватимуться сексоти та гепеушники, які триматимуть на ланцюгах врятованих від голоду дітей. Над цим не думають, або як і думають, то заспокоюють своє сумління тим, що інші також так роблять: одним більше, одним менше – комунізмові ані не поможе, ані не пошкодить.

– Але ж бо, бабо, що робити, коли дитина з голоду вмирає, а іншого способу нема?!

– А що роблять ті, які й цього способу не мають? – гостро подивилася на нього хвора.

Справді, – що? Андрій не знайшов відповіді і змовчав.

Вичекавши, Лідія Сергіївна заговорила знову:

– Відколи наші предки програли державну незалежність, ми рідко боремося – більше боронимося і захищаєшся. Тепер же навіть і не захищаємося, а просто гинемо. Та й на краю загибелі ми ще даємо зброю в руки нашого смертельного ворога проти себе самих, проти власних нащадків – проти цілого народу! Одні віддають йому золото, інші продають сумління – і все для того, щоб якось поліпшити і продовжити своє жалюгідне животіннячко. Дивуюся, що Борис – людина розумна й освічена не розуміє такої простої речі і намагається осолодити моє життя на шкоду іншим, в тому – власним дітям.

– Бо ваш син, бабо, знає, що ви одні варті за тисячу, і тому хоче вас рятувати! – палко вихопилося в Андрія.

Її устами пробігла ледве помітна усмішка.

– Коли я й варта чогось, Андрію, то саме через те, що тримаюся певних засад, – сказала. – Невже ти того не розумієш? Ну, припустімо, я б узяла синові гроші, ми за них із тобою смачно попоїли б і добре пожили б, хоч, як я вже тобі щойно сказала, тобі довелося б за це заплатити. Та уяви собі, що згодом доля зведе тебе, прикованого на одному ланцюзі, з іншим невільником, який і не нюхав «торґсінівських» благ. І той товариш недолі сказав би тобі: «Цей ланцюг ти допоміг скувати, догоджуючи шлункові. Але чому і я маю носити його на своїй шиї, коли ніякою приємністю за нього не заплатив?» І що би ти йому відповів?

І знову хлопець не знайшов відповіді.

– Мовчиш? – спитала Лідія Сергіївна. – А я ж іще всього не сказала. Оті посилки з-за кордону ще більше різнять нас, уже й без того порізнених грамами хліба на картки: хто дістає сто п’ятдесят грамів на день, заздрить тому, який дістає двісті п’ятдесят; той, що має двісті п’ятдесят, заздрить тому, який одержує чотириста; хто має чотириста, дивиться ворогом на «шістсотграмника». А голодуючі заздрять навіть такому, хто може з’їсти сто грамів на день. Що ж тепер говорити про заздрість до тих, які мають допомогу з-за кордону?! Відколи розійшлася чутка, що мені син гроші присилає, мої сусіди своїми поглядами мені кожний кошик, кожний згорток в руках сверлують. А листоноша вдає, що не пізнає, бо сподівався, що я йому за «радісну звістку» склянку рижу або манних круп для дитини дам. Адже кілька разів мені повідомлення з «Торґсіну» приносив, не підозріваючи, звичайно, що я гроші назад звертала.

Попросила ще води, примкнула очі і так лежала нерухомо. Андрій уважно стежив за кожним її віддихом і також мовчав. Але думки йото клубочилися гаддям, сплутаним у один вузол, який годі було розв’язати.

– Баба, ви спите? – вишептав тихенько.

Вона заперечливо похитала головою.

– Хочеш щось сказати? – спитала.

– Ви все про золото і заграничні гроші говорите, бабо... Але як же з тими, що працюють? От я, для прикладу, не ремонтував паровозів на ХПЗ у користь ворога?

Лідія Сергіївна відкрила очі.

– Казала тобі, Андрію, що з кожного нашого вчинку диявол собі данину бере. Але знову ж не можемо ми, як ворог собі того бажає, поголовно в неграмотних чорноробів обернутися. Працюючи, ти вчишся, і вчитися треба нам усім! Науку, взяту хоч би з ворожих рук, при нагоді можна завжди проти того самого ворога обернути. Отже, вчитися! Вчитися, наперекір сатані!

І раптом оживилася.

– А, знаєш, Андрію, у твоїх питаннях є уламочок однієї моєї фантазії, яка вже віддавна не дає мені спокою.

– Фантазії?!

– Так. Це, звичайно, нереальне і смішне. Та коли б до нього поставитися з вірою, ми б ще й тепер могли перемогти.

Стріла захоплено-недовірливий погляд хлопця і якось винувато всміхнулася. Потім, набравшись рішучосте, сказала:

– Уяви собі, сину, що би сталося, коли б одного гарного дня всі сорок мільйонів українців, разом з найменшими дітьми, проголосили голодовку?..

– Голодовку?! – широко відкрив очі хлопець. – Таж уже маємо голодовку!

Вона похитала головою:

– Це що інше, сину! Я думаю не про примусову голодовку, влаштовану владою для половини населення, а добровільну голодовку цілого народу. Так, щоб усі люди стали пліч-о-пліч з голодуючими. Повикидати продуктові картки, збойкотувати всі крамниці, позамикатися в хатах і ні одній особі не вийти до праці!

Андрій схвилювався й потер чоло.

– Ну, – сказав, вагаючись, – влада напевно лишень зраділа б, коли б люди продуктові картки повикидали... Але не вийти до роботи?! За страйк нашлють військо і всіх перестріляють.

– Помиляєшся, Андрію! Влада злякалася б голодовки ще більше, ніж страйку, і, звичайно, почала б терор. Але не вистріляла б більше, ніж помре з голоду. Сім чи навіть десять мільйонів Сталін може знищити, але сорок – ні! Не вистріляє хоч би тому, що і розстріли грошей коштують. Сорок мільйонів! Чи ти собі уявляєш, що це означає? Скільки війська було б потрібно, скільки куль і... скільки гробокопателів та кладовищ? А ми ж – не одні. Є ще й інші народи: білоруси, кавказці, азіати... Ну, зрештою, війська також не самі московські...

З кожним її словом, хвилювання хлопця зростало, з кожним словом ідея видавалася реальнішою і легшою для здійснення. Господи, та це ж так просто! Не ховатися в підпілля, не творити таємних організацій, як, наприклад, оті комітети Самооборони, а заявити відкрито: «Вмираємо, а вашої влади і ваших законів не хочемо!» І як це справді люди до того не додумалися досі?!

– Бабо! – похилився над хворою і вхопив її за руку. – А це ж справді нас усіх урятувало б. Тільки треба, щоб усі стали разом!

Лідія Сергіївна сумно-пресумно зідхнула:

– Щоб усі стали разом, Андрію треба підготовки, а для підготовки потрібно організації, ще більшої, ще міцнішої, ніж комітети Самооборони.

– Та навіщо?!

– Навіщо? А як же ти думав би зробити? Як умовитися зі сорока мільйонами про день і годину? Як переконати всіх?

Справді – як?

Хлопець немилосердно тер шорсткою долонею чоло, але відповіди не знаходив. А Лідія Сергіївна тимчасом продовжувала свої міркування вголос:

– Ще ніколи ніде ні один народ не був у такому становищі, як оце ми тепер. І боротися ніяк. Зброї не маємо, а наші вояки військову службу мусять на чужих землях відбувати у Московщині, у Сибіру, в Азії, на Далекому Сході... Що можемо зробити? Хіба загальний страйк і голодовку. Але і для того потрібно організації й часу. А час дуже несприятливий. Кого підіймеш? Мільйони півмертвих?.. Ні, ні, це – справа майбутнього. Тому я тобі при першій зустрічі сказала: терпи і чекай. Але чекай розумно і фантазувати не покидай. Усі великі діла від фантазій починалися.

Андрієве захоплення погасло, наче встромлений у воду смолоскип, і змінилося їдким димом розчарування. А Лідія Сергіївна раптом занепокоїлася.

– Та що це ми, Андрію, так заговорилися! – злегка вдарила себе по чолі. – Я тобі досі головного не сказала, а ти й не питаєш, де моє добро сховане?

Його навіть досада розібрала.

– Байдуже мені до нього! – знизав плечима.

– То й добре, що байдуже – інакше я тобі не сказала б. А сказати мушу і саме тому хтіла говорити з тобою... Отже, слухай, Андрію: золото закопане під оцією грушею, – показала у вікно. – Глибоко. Була колись там криниця – дев’ять метрів до води і мабуть, з півтора метра води.

Який байдужий і пригноблений Андрій був, але таємниця його схвилювала.

– Це та криниця, що її веліли засипати? – спитав.

– Еге ж. Тобі Настя і про це веліла розказати?

– Розказала.

– Ще чого доброго, знає, що я й дорогоцінності туди вкинула?

– Ні, не знає. Казала, що вас у революцію пограбували.

– То вона і те знає?!

– Оповідала.

– Ну, й жінка! – покрутила головою хвора. – Та ж вона вже тоді тут жила, а я – на Сумській!.. Але, Бог з нею!.. Пограбувати мене, правда, пограбували, але це не називалося грабунком, а «реквізицією». Та, на щастя, «реквізитори» були з тих, що не вміли скла від правдивого каміння відрізнити, а мідь за золото приймали.

Вперше за багато днів хлопець сердечно розсміявся.

– То ви їм?!.. – не закінчив речення і вдарив себе кулаком по коліні.

– Еге ж, ще й розписки брала, – всміхнулася й собі Лідія Сергіївна. – Як вибухла революція, порадив нам сусід-ювелір запастися імітаціями дорогоцінностей. Ми й накупили того пів мішка, і це мене потім урятувало. Та клопоту все ж було багато. Ховалася я з тим добром, тижнями до хати не заглядала, аж поки все не затихло.

– І тоді вас сюди переселили?

– Так. Тоді я відразу свій скарб до криниці вкинула.

– А криницю потім засипали?

– Щось аж через три роки. І тоді я щойно заспокоїлася. «Замкнулася на ключ» від свого добра, як ти хтів от голодуючих замкнутися... Тепер, хоч би й хтіла – до нього не добуруся. Криниці потай не відкопаєш – цікавих очей багато...

Довга розмова її втомила. Голос слабшав, фіялково-чорні повіки частіше спадали на очі, груди підносилися важче.

– Андрію, – заговорила, роблячи зусилля, – всі дорогоцінності й золото в монетах зложені у трьох череп’яних глечиках, обмотаних у просмолене полотно.

– Бабо, – жалісно скривився хлопець і взяв її за руку, – не кажіть мені про золото! Не цікаво мені!

– Смішний, ти, хлопче! «Нецікаво»! Та коли б ти в нормальних часах моє добро мав, то був би багатою людиною. Там же золота і самоцвітів більше ніж на сто п’ятдесят тисяч царських рублів. Міг би ціле ХПЗ купити.

Він того не сподівався і широко відкрив очі.

– Аж так багато?! – спитав, не виявляючи, однак, захоплення, а в думках уже обрахував: тридцять тисяч мішків питльованого борошна!

– Досить багато. Пробувала я якось дітям у листах вияснити, скільки я того маю і де заховала, але вони натяків не зрозуміли, а писати просто не можна. Тож «віддаю тобі ключ» від скарбу.

– Мені?! – злякався Андрій. – І що я з ним робитиму?!

– Це вже хай тобі твій розум і твоя совість підкажуть. Я все вірю, що часи зміняться, що діти з унуками повернуться...

– А ви маєте внуків?

– Четверо: в Бориса дві дівчинки, у Вірочки – син і ти.

– Я?!

– Звичайно. Чи хочеш мене виректися, коли я вмираю?

– Бабо, – став він навколішки і притулився головою до її плеча, – я не хочу вашого золота, не потрібні мені ваші самоцвіти – лишень живіть!

Воїна зідхнула і почала гладити його по голові.

– Це вже від мене не залежить, сину, і ти мусиш з тим погодитися. Передсмертна моя воля така, щоб усі мої нащадки рівно скарбом поділилися, – діти, внуки і правнуки. Але не забувай, що ти також мій унук!.. Тепер подай мені оті порошки.

Взяла два, запила водою і знову лягла.

– Так, мій унук! – ствердила ще раз. – І про тебе найбільше думаю. Тамті троє мають батьків і живуть у вільній країні. Ти ж не маєш нікого і живеш під серпом і молотом. Як умру, можуть від тебе, як від неповнолітнього, хату відібрати, або вселять до тебе якусь чужу родину. Поки того не сталося, візьмемо Гречанючку з унуком. Вона мені припала до вподоби, а Грицько тобі товаришем стане. Завтра почнемо справу з припискою.

Своїми словами наче забивала цвяхи у власну труну, й Андрій мусів міцно затиснути зуби, щоб не закричати.

– І ще одне, Андрію, – вже зовсім знесилено кінчала вона: – коли я вмру, напиши до дядька Бориса. Доктор Непийвода знає адресу...

– Бабо!..

– Гаразд, сину, скажеш мені потім. Тепер мушу відпочити...

Епілог

З груші обсипалися останні пелюстки цвіту і густо встилали землю. Здавалося, що вже на дереві не залишилося нічого, але, війне вітерець – і знову спадають з нього хмарки малесеньких біло-рожевих безпомічних і безсилих метеликів. Покірно облягають стовбур і лишень, коли хухне над ними теплий легіт, жалібно ворушать своїми безвладними пообламуваними крильцями.

На вулицях міста, поза його межами, по селах, полях і яругах також обсипаються пелюстки життя мільйонів українських хліборобів. Але не біло-рожевих, а чорних, як родюча рілля, яку вони обробляли віками з покоління в покоління і яка годувала не лишень їх, але й міста й інші народи світу. Падали, падали, падали!.. Господи, де ж їм кінець?! Коли спиниш кістляву руку невмолимого косаря, що збирав найбільший урожай і без другого помічника – морозу?! Вже ж минула зима, в небі палало тепле сонце, земля тягнулася йому назустріч усмішками зелені й квітів, а мор з кожним днем громадив усе вищі й вищі гори трупів. Квітучий травень, – з правіку місяць торжества життя, – став святом перемоги смерти.

Поміж зеленими чубками молодого картоплиння, поміж саджанцями капусти і кучерявої салати полюють за кониками скісні проміння передвечірнього сонця. Десь цвірінькають горобці, десь тріщить радіо, а на станції сердито перегукуються паротяги.

Андрій сидить на лавочці, неуважно слухає торохкотіння зайнятого грядками Гриця і з обридженням відвертає обличчя від вікна, з якого протяг вихоплює запах смажених бичків[61]61
  Бички – дрібненька риба найгіршої якости.


[Закрыть]. Для нього бички відгонять трупом, і він знає, що, на превелике огірчення баби Сидори, сьогодні знову не зможе вечеряти.

А в той самий час біля чепурної віллійки[62]62
  Віллійка – маленька вілла, заміський будинок. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] на передмісті Парижу під кущем білого бузку сидить інженер Борис Чернявський і курить цигарку за цигаркою. Його також дратують запахи печериць у сметані, шпараґів[63]63
  Шпарага – спаржа. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] та свинячої печені, що доносяться з кухні, і він також знає, що вечеряти не буде. Два дні вже не може ні їсти ні працювати через несподіваний сумний і заразом безглуздий і безличний лист.

Отже, мама так і вмерла, не побачивши більше дітей і знаючи внуків лишень зі світлин. Цього болю вже вистачало. Але решта листа!.. «Син вашої сестри Тетяни!» Яка нахабна, цинічна брехня! Адже Чернявський знав, що Таня померла неодружена і ніколи не мала дітей. Довідався про це, випадково зустрівшись минулого року зі шкільним товаришем, який у революцію тікав разом з Танею через Сибір, Маньчжурію і Китай. І в Китаї власноручно поховав Таню, яка вмерла від жовтої пропасниці. Матері Чернявський про це не писав, щоб не завдавати їй зайвого болю. А тепер з’являється «племінник»!..

Опритомнівши після першого удару, Чернявський кілька разів з обуренням перечитав лист і склав собі про справу добре обґрунтовану гіпотезу: Знав з преси, що діється на Україні, й прийшов до такого висновку, що мама з милосердя прийняла до хати якогось хлопця, звірилась йому в родинних справах, а той пройдисвіт хоче тепер використати. Напевне в другому листі попросить у «дядька» допомоги і не зверне грошей, як це робила, незрозуміло – горда мама. Що мама ніколи того хлопця не вважала Таніним сином – не було найменшого сумніву. Коли би справді в таку нісенітницю повірила – відразу поділилася б радісною вісткою з рештою родини. Щоправда, листування між ними останніми місяцями майже урвалося. Мама натякала, що всякі зв’язки з закордоном не приносять нікому добра, але в такому виїмковому випадку напевне написала б. Ні, мама була занадто розумною, щоб її міг якийсь босяк ошукати. І напевне потім дуже каялася, що прийняла під стріху таку нахабу. Зрештою, він міг і сам улізти, користаючи з хвороби старої жінки. У листі ж написано: «...важко хорувала п’ять тижнів». Могло бути й так, що прийняла, бо потребувала помочі й догляду. А він... Підлий, підлий! Легко собі уявити, як у такому товаристві довелося мамі вмирати... Чи не він їй і життя вкоротив?..

Взагалі лист якийсь дуже дивний. Писаний півдитячим, але гарним, рівним письмом, майже без помилок, усе ж складається на маячення божевільного. Смерті «баби» присвячено всього кілька речень, без ніяких крокодилячих сліз, без фальшивого жалю й уболівань (Слава Богу, що в того шарлатана на них кебети не вистачило!) Більшу половину короткого листа займало оповідання про якісь водогони, засипану криницю, груші... Не мав чим заповнити паперу, чи справді бракує йому клепки?

Спішні легкі кроки на стежці – і біля Чернявськото з’являється п’ятнадцятирічна донька зі знайомим уже клаптиком видертого з зошита паперу.

– Тату... – починає схвильовано.

– Лідусю, дай мені спокій! – роздратовано просить батько. – Я не маю охоти зараз про того негідника говорити.

– Але ж, тату, це дуже важливе! – наполягає дівчина.

– Досить! – кричить батько. – Спали цей огидний документ і забудьмо про нього!

Але Дідуся вперта.

– Тату, ти можеш вислухати мене спокійно? Я б не прийшла турбувати тебе попусту.

Справді, видно, що схвильована, а говорить так поважно і рішуче, що відмовити їй не можна.

– Чого хочеш, дитино? – піддається з незадоволенням батько.

Ліда сідає поруч, нервово трясе папірцем і каже:

– Ти нам колись оповідав про те, як шукав скарбів під старим деревом на дачі біля Лопані. Чи то була груша?

– Ах, Лідо, я вже не пам’я... Ні, пригадав, це справді була груша? І що з того?

– А не казав ти, що в бабусі були якісь дорогоцінності рідкої краси?

В очах Чернявського раптом блискає вогник догадки, і він швидким рухом вихоплює у доньки листа. Перебігає його очима і вглиблюється в речення, які досі видавалися йому абсурдними:

«Раніше бабі було дуже важко тягати воду з криниці. Криниця була завглибшки яких 9 метрів або й більше. – Та потім радянська влада зробила прогрес і проклала водогони. Так що ми тепер беремо воду з колонки на вулиці. А криницю засипали, і баба посадили на тому місці грушу. Вони казали, що ви колись дуже любили стару грушу над Лопанню. Тільки та була дичка, і з неї не було користи. А ця груша щеплена, баба під нею добре погноїли землю і все надіялися, що ви колись приїдете з усією родиною і їстимете досхочу. Тепер, як баби не стало, то я буду дерева пильнувати, щоб воно не всохло і вас дочекалося».

Чернявський читає і перечитує листа, читає і знову перечитує. Руки його тремтять, і на очах набігають сльози.

– Моя ти розумнице! – раптом гаряче обіймає і цілує він доньку. – Мій дорогенький малий Шерльоче Гольмсе[64]64
  Шерлок Голмс. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть]!

– То ти зрозумів, тату? – з відтінком гордости у голосі питає дівчина.

– Чи зрозумів?! Ти мене спитайся, як це я не зрозумів одразу! Адже ясно, мов на долоні! Та ще... Чекай, Лідусю!.. Ну, так! Ну, так!.. – потер він чоло. – І бабуся також у своїх листах намагалася нам щось сказати, але ми її натяків так і не змогли розшифрувати. Коли б не цей хлопець, то таємниця вмерла б разом із бабусею. А він вияснив, хоч міг би все затримати для себе... Ох, Лідусю, як мені соромно!..

– Так, ми були дуже несправедливі, – годиться Ліда. – Але мені оті груші чомусь відразу пригадали про скарб...

– Скарби, дорогоцінности – це все не важне, Лідусю! – уриває доньку Чернявський. – Найважніше те, що твоя бабуся вмирала на руках чесної і розумної дитини. Сумно, донечко, але половина тягаря впала з мого серця.

Він схоплюється на ноги і, потрясаючи в повітрі листом, гукає в одчинене вікно:

– Саню, ми справді маємо племінника! Навіть не племінника, а сина! Лесю, ви з Лідусею маєте чудового брата, чудового!..

Кінець