Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

– Чи ви, тітко, не знаєте часом, де мені баби шукати?

Несторенчиха аж зраділа тому питанню.

– Не знаю, голубе, не знаю, і тобі також знати не треба. Можеш і сам у біду вскочити і дохторші ще більшої халепи наробити. Таж у ҐПУ тобі на слово не повірять, що ти справді її внук, а почнуть допитувати. І їм, синашу, – додала їдко, – не оповідатимеш казок про рябого бичка, ані не мовчатимеш, як оце переді мною. Там ти всю правду виложиш, як на лопаті. А тоді вже сам, здоров, знаєш, як воно буде...

Цими словами виладнувала свою образу й скінчила цілком лагідно:

– Хай тебе Бог береже, сину, бо ти добра дитина. І за своєю бабою, як ти кажеш, не побивайся. Побачиш, що її випустять. А як тобі буде треба чого, чи й так просто – приходь. Чуєш?

Попрощалася і пішла.

Андрій відчув полегшу, чи тому, що поговорив з живою людиною, чи, навпаки, тому що позбувся врешті надто цікавої співрозмовниці. А втім, дізнався також багато важливого – якраз такого, про що хтів знати, і це також і хвилювало і заспокоювало. Але понад усім верх брала втома. І мозок і тіло просили відпочинку. Спати, спати!..

9

На другий день Андрій несподівано вирішив піти до Грицька. Зима вже зближалася до переламу, день стояв соняшний, і тому хата видавалася ще понурішою і порожнішою. З прилиплим до серця камінним тягарем Андрій не знаходив собі у ній місця і тому пішов.

Допитався Устимівського провулка, знайшов потрібне число і почав торгати клямку замкненої брами. Десь голосно зарипіли двері, захрупотіли на підмоклому снігу чиїсь кроки і знайомий голос запитав:

– Хто там?

– Та я, Андрій. Пізнаєш?

– Пізнавати пізнаю, але досі не знав, що тебе Андрієм звуть.

Хвіртка відчинилася, і в ній з’явився посоловілий і наче сам до себе не подібний Гриць.

– Заходь! – запросив.

Андрій переступив поріг і раптом побачив, що з ґанку будинку вихилилося оббризкане вапном обличчя якоїсь молодиці й одразу сховалося знову.

– Це твоя баба? – кинув у бік ґанку Андрій.

– Яка там, у лиха, баба! Сестра покійного Манченка.

– Покійного?! – оторопів Андрій. – Та ти ж оце недавно...

– Еге ж, «недавно»! – увірвав Гриць. – Ото, як ми з тобою тоді зустрінулися, він уже покійним був, тільки я не знав. Ми з бабою думали, що він спить з перепою, а він уже Богу духа віддав. Так що, бач, недовго моя баба на свою покаляну честь плакалася – повдовіла знову.

Хтів пожартувати, але жарт вийшов якийсь кислий, а Андрій подумав собі, що той день випав дуже нещасливим для них обидвох.

– А кого це там Бог приніс? – озвалася старенька жінка, що сиділа за рогом повітки і проти сонця латала великою голкою якусь вишивану сорочку.

– А це, бабо, той хлопець, що вас од голодної смерти врятував, – відповів Гриць.

– Ще що вигадай! – зніяковів Андрій і привітався з жінкою.

– Не вигадую, ні! – заперечив Гриць. – Коли не віриш – спитай бабу.

– Цей раз він правду каже, – повторила слова внука баба. – Коли б не той кулешик гарячий – одубіла б до ранку, і перина не помогла б. Правду кажуть, що не кожух чоловіка гріє, а чоловік кожуха. Накрий мерця хоч кожухом, хоч периною – не відігрієш. А я вже з голоду так охляла, що наполовину мертвою була.

– А я прийшов та й злякався, – вмішався в розмову Гриць: – торкаю їх, а вони – холоднісенькі! Говорю до них – а вони й голосу не відведуть, тільки очима завертають. То я наставив крупи на примус, а сам побіг і «мерзавчика»[55]55
  «Мерзавчик» – найменша пляшка горілки ⅛ літра.


[Закрыть] купив.

– Та й упоїв мене, халамидник, – докинула жінка, всміхнувшись.

– «Упоїв», – обурився внук. – Насилу дві ложки вас ізмусив випити, та й з того ви половину розілляли. А поїв вас, бо боявся, що ви й не дотягнете, поки крупи бодай трохи уваряться.

– Та годі тобі! – зупинила старенька внука, складаючи шитво. – Проси гостя до нашої «хати», – глузливо-гірко наголосила останнє слово.

Повітка була ще нестара, щільно збита з добрих дощок і мала навіть диктову стелю. Але в морози тут повинно було бути дуже холодно. Навіть і тепер, коли надворі осідав сніг і текло з дахів, у повітці у вибоїнах земляної долівки блищав не розтоплений лід.

Грицько нічого не збрехав Андрієві при першій зустрічі – все було, як він казав: старе дерев’яне ліжко з украй заяложеною великою периною, примус на ковбику, сулія з нафтою, бляшане відро на воду у кутку й алюмінієва каструля, повішена на вбитий у стіні цвях і оце було все устаткування повітки.

Грицькова баба виглядала зовсім інакше, ніж її уявляв собі Андрій. Напевне відживилася трохи на картках, бо не лишень ходила вже, а й рухалася жваво, а передчасно постаріле обличчя зраджувало і дотеп, й енергію, й велику доброту. Внука вона, як видно було, любила дуже, але тримала на короткому ретязі, й Грицько її побоювався.

Вона посадила Андрія на ліжко, витягнула з кутка торбинку соняшникового насіння і почастувала.

– Вибачай, сину, що тебе так приймаємо. Але чим хата багата, тим рада.

– Спасибі, спасибі, – всміхнувся Андрій. – Кращого почастунку й не треба. Я соняшникового насіння вже давно не лузав, а люблю його.

Баба набрала жменю й для Грицька, але той скривився:

– Вже другий день мене самим насінням годуєте, наче півня. Скоро й пипоть[56]56
  Пипоть або тіпун – хвороба птахів: хрящуватий наріст на кінчику язика. (Примітка упорядника інтернетної публікації).


[Закрыть] на язиці виросте.

– Не бреши, хлопче, бо ще й хліба шматок щодня маєш і водиці досхочу. Мало тобі?

– Я гарячої страви хочу! – вередливо прогундосив хлопець.

– Чи мало хто чого хоче! – легенько зідхнула баба. – Але як нема, то нема.

– А от зараз буде! – схопився Гриць. – Їй-бо, розпалю примус і крупинку зварю, щоб хоч товариша почастувати!

Андрій щось там сказав, щоб про нього не заходитися, але його ніхто не чув, бо жінка вхопила Гриця за руку й силоміць посадила на ліжко.

– Нічого ти, Грицю, не розпалюватимеш! – сказала рішучо. – Соромся! Такий великий хлопець, а коверзуєш, як мала дитина!

– «Соромся, соромся!» – перекривив Гриць зі сльозами злости в очах. – Чому ви тій відьмі не скажете, щоб вона посоромилася і не коверзувала?! Ага, боїтеся її!

– Дурний ти, Грицю! – спокійно відповіла баба. – Вона хазяйка тут, а хазяйку шанувати треба.

– Це ви про ту жінку, що з хати виглянула? – спитав Андрій.

– Та про неї ж, проклятущу – про бабину зовицю[57]57
  Зовиця – чоловіка сестра.


[Закрыть]! Ой! – скрикнув хлопець, діставши від баби скубання.

– Вже казала тобі, шибенику, – повчально заговорила жінка, не випускаючи з цупких пальців жмута внукового волосся, – що вона мені не зовиця. Як сорок два роки тому на рушнику з твоїм дідом стала і чесний шлюб перед аналоєм зложила, Миколаїхою Гречанючкою звуся і так до смерти зватимуся. А що там про мене та про покійного Манченка, – царство йому небесне! – два дурні у сільраді записали, Бога не думаю дурити. Нема в мене тут ніякої зовиці, нема!

І баба що кілька слів смикала Грицька за волосся, а він кривився, шарпався і скрикував:

– Та ну бо, бабо!.. Та пустіть, бо болить!.. Ой!..

– Щось я не зрозумів добре, – вмішався, Андрій з наміром рятувати Грицька: – вона вам не дозволяє примуса палити, чи як?

– Не то що примуса, а й каганця не дозволяє світити! – поспішив зі скаргою Гриць. – Каже, що можемо пожежі наробити. Цілу зиму палили і нічого...

– Палили, – ввірвала внука баба, – бо хазяїнові було байдуже, а хазяйка не хоче. І без каганця також обійдемося: однаково ж робити нічого.

– Ви вже, бабо, кажіть одразу всю правду! – крикнув нетерпляче Гриць і звернувся до Андрія: – Виганяє вона нас – от що! Каже, щоб і перину їй віддати і ліжко, тільки примуса нам дарує!

– І це її право – твердо сказала Гречанючка. – З чужого воза і посеред дороги злазь. Не знаєш того?

Тоді заговорили разом, перебиваючи одне одного, й Андрій довідався драми з усіма подробицями. Отже, Наталка Кузьменко – сестра покійного Манченка – ще в день похорону забрала ключі від хати і сказала, що не хоче нікого чужого у дворі. Хату збудував її батько і лишив у спадку на Василя й Наталку пополовині. Жили вони разом, поки Манченко не почав пити і бешкетувати. Тоді Кузьменки найняли хату і вибралися. Але тепер мають повертатися назад, а винаймлену хату залишити синові, який збирається женитися.

– Не має вона права вас виганяти, – вислухавши все, сказав Андрій, – бо ви ж приписані.

– Отож бо то й є, що ми тільки приписані, а вона хазяйка, – вперто тягнула Гречанючка.

– І куди ж ми подінемося? – аж скакав Гриць.

– А це вже, сину, не її діло. Хай кожен сам собою клопочеться.

– Ну, то й я клопотатимуся: не піду звідси – і квит! Ще й на другу зиму піч поставлю, стіни обвалькую і вікно проріжу. Побачите!

– На чужому?

– На чужому! – все більше роз’їдався Гриць. – Як вона нам усе на злість робить – так і я їй робитиму!

– А як же вона нам на злість не робитиме, – розважала Гречанючка, – коли ми, непрошені, на її подвір’я влізли? Ти, хлопче, ще не знаєш, як воно болить, коли якесь ледащо безправно по твоїй дідизні шляється і господарить, мов на власнім. Чи й диво, що Герасим Щука Сашка Кудлатого сокирою на січку порубав? Знав, що йому також за це смерть грозить, але не побоявся.

– Ну, бабо Миколаїхо, воно трохи не так, – спробував заперечити Андрій. – Ви ж силоміць повітки не займали. Покійний Манченко вас прийняв? Прийняв. Приписав? Приписав. А що господар умер – ви тому не винні. І та молодиця ще повинна вам подякувати, що ви зі своїх законних прав не користаєте.

– В мене, сину, є власні закони, – образилася баба, – і я тільки їх тримаюся, як мене змалечку навчено і як Бог велить.

Ніякі переконування не помагали. Кузьменчиха наказала за два тижні вийти з подвір’я, а з тих двох тижнів лишилося вже дванадцять днів. І Гречанючка постановила на призначений час повітку покинути, або й раніше, коли одержить пашпорт, який мав вийти на наступний тиждень. Снувала свої якісь невиразні надії на те, що піде до іншого міста, де легше знайти притулок, що пошукає якоїсь роботи і з пенсією, яку лишив їй та Грицькові покійний Манченко («Царство йому небесне, добрий чоловік був»), вони якось проживуть. Але Гриць, як на свій вік, проявляв далеко більше практичности і тверезости: Легко сказати – піти до іншого міста! Пішки? Грошей на квитки не мають, тож мусять кілька днів стратити на дорогу. А що їсти, поки на новому місці припишуться? А де спати? А як дожити, поки пенсію з Харкова до того «іншого міста» перешлють? Знову починати красти? Ні, Грицько більше крадіжками промишляти не хоче! Ну, хай би вже до літа дочекати, бо ж сьогодні сонце виглянуло, а завтра може мороз ударити. І тоді – як? Він уже знає по чому лікоть кваші, й більше ризикувати не буде, ні! Ще коли б сам – інше діло. Але з бабою? Баба вже й без того «тонко пряде». От умре десь на дорозі, тоді й Грицькові жити не треба. Що він сам один у світі робитиме?

Слухаючи своїх нових знайомих, Андрій і про власне нещастя забув. Подобалася йому вперта й неподатлива, але чесна Гречанючка; зворушував його і Грицько, такий паливода й шибеник назовні, але й такий чулий та відданий унук!

Андрій відчув, як у грудях наростає якесь неокреслене, але тверде рішення. Ще сам не знав, що і як зробить, але встав і мовчки вийшов із повітки.

– Ти куди? Та чого?! Та почекай!.. – залунало позад нього, але він мов би й не чув.

Твердим кроком переміряв подвір’я, перескочив з розмаху чотири східці й увійшов у хату. Минув сіни з пощербленими дверима, минув кухню з напіврозваленою піччю, де горів огонь, минув кімнату з пооблуплюваними до цегли стінами й зупинився аж на порозі другої. Там, закасавши спідницю, стояла на столі вся обхляпана білими цятками жінка і так завзято махала по стіні вмоченою у вапно щіткою, що не помітила появи відвідувача.

– Добрий день вам, тітко! – привітався хлопець. – Боже поможи!

З несподіванки жінка здригнулася і мало не перевернула горщика з вапном.

– А, трясця ж його матері! – кинула на невідому адресу і зміряла Андрія ворожим поглядом. – Тобі чого?

– Кажу вам добридень, – спокійно повторив хлопець, відчуваючи, однак, що голос його набрякає особливою силою.

– Чула вже! – огризнулася молодиця. – Питаю, чого хочеш?

– Коли чули, то повинні були бодай відповісти, як звичай велить, а тоді вже питати, чого я хочу.

– Диви на нього! – войовничо взялася в боки Кузьменчиха. – Ти звідки такий вчений взявся?!

– Зовсім я не вчений, – не тратячи ані рівноваги ані спокою, відповів Андрій. – Але, хоч і невчений, знаю, що, входячи у чужу хату, треба «добрий день» сказати; а як до моєї хати хто ввійде, то на «добрий день» мушу «дай Боже здоровля» відповісти. У вашій хаті хіба інакше?

– А, бісової пари личино, то ти мене сповідати прийшов?! – крикнула молодиця, зіскакуючи з віхтем у руках зі стола і наступаючи на Андрія. – Геть мені з хати!

Андрій стояв, як укопаний, і сміливо дивився їй в очі.

– Міг би і я вам сказати: «Геть із хати»! – промовив тихо. – Але...

– Ти?! – визвірилася Кузьменчиха. – А що ж ти за птиця така?!

– Не птиця я, а людина, тому ще раз кажу вам: добрий день, тітко.

– А я тобі кажу – тікай звідси, бо квачем по пиці заїду!

Справді замахнулася щіткою і була б мазнула його по носі, коли б він не перехопив її в руки.

– Помалу, тітко, помалу! – остеріг могильним голосом і зблід. – Як сила на силу піде, то я вас разом із вашими віхтями і горшками так потурю на вулицю, що й черепків не позбираєте...

Відчувши хлопцеву силу, молодиця вирвалася від нього, відступила два кроки набік і зі злістю пошпурила квачем на підлогу, аж бризки розлетілися довкола.

– От життя настало, кат би його взяв! – лаялася у безсилій злобі. – Влізе тобі в хату отаке чорт-зна-що, і права на нього нема!

– Наші права у цій хаті однакові, тітко, – так само тихо і з такою самою окритою силою в голосі заговорив Андрій, – себто, ніякі: я не приписаний, і ви не приписані. Як ви мене можете виганяти, то і я вас можу.

– Писало б тебе вздовж і впоперек, собачий недокурку! – заверещала Кузьменчиха. – Він зі мною рівняється! Хата моя!

– Хай і сто разів ваша, але ви в ній не приписані. І доки ваша братова вам подвірної книги для приписки не дасть, не масте права тут командувати!

– Ха-ха-ха! – розсміялася штучним їдким сміхом Кузьменчиха. – Питала б я оце в тієї приблуди дозволу! Подвірна книга вже в мене, ключі від хати в мене – хай мені тепер на хвіст солі насипле!

– Угм, значить вдалися до злодійства, або примінили грубу фізичну силу!.. Тепер без міліції не обійдеться, а там уже вирішать, хто кому і куди солі всипле...

Сказав це так рішуче і погрозливо, що Кузьменчиха сполотніла і розгубилася.

– То це ти за тим і прийшов? – спитала з ненавистю.

– Ба, ні, тітко, я прийшов до вас із добрим словом, – сумно відповів Андрій. – Як хочете, вкланюся вам ще раз і скажу: Боже поможи!

– Нема тепер Бога! – майже істерично вигукнула молодиця.

На обличчі хлопця виступило межуюче з переляком здивовання, що поступово змінилося в згірдливу усмішку ледь помітно викривлених уст.

– Тоді вибачайте, товаришко Кузьменко, – озвався повільно, не спускаючи пильного погляду зі співрозмовниці, що раптом знітилася від сорому і стала наче аж нижча. – Коли для вас Бога нема, то будемо говорити так, як би Його справді не було. Отож, ви зараз підете до вашої братової, віддасте їй ключі й подвірну книгу, а за хату, коли хочете свою половину мати, передасте справу в суд. Та, поки суд справу вирішить не смійте й носа на поріг показувати. Зрозуміли?

Кузьменчиха раптом розплакалася.

– То так?! – захлипала у фартух. – 3 Бога починаєш, а кінчаєш тим, що з батьківської хати виганяєш?!

– А так, хочу показати вам, як то буває, коли люди на Бога не оглядаються. Ви милосердя до людей не маєте, то й для себе його не чекайте. Наскочили на чесних людей і живцем хочете їх з’їсти? Коли б Гречанючка була такою, як ви, то вас би поганою мітлою з двору вигнала! Вона по закону вдова по вашому братові, вона тут приписана і повинна би була вже давно в хаті сидіти, а не в повітці!

– Нема тепер правди на світі, нема! – плакала Кузьменчиха. – Забув нас Господь, одвернув Своє лице від нас!..

– Ов! – здивувався Андрій. – Та чого ж нарікаєте, коли щойно сказали, що Бога нема?!

– Ет! – махнула рукою молодиця. – Мало чого дурний язик ляпне!! Коли б я справді Бога в душі не мала, то воно не дійшло б до того, до чого оце дійшло тепер. А я по-Божому хтіла робити. Як захорував Василь, як став пити та бешкетувати, то люди мені радили: «Піди, Наталко в міліцію і заяви. Хай його кудись заберуть, чи посадять, чи з хати виселять». А я не слухала. Де ж таки на рідного брата, та ще й на смерть хоробою засудженого, у міліцію заявляти?! А разом жити також годі було. Спати нікому не давав, дітей на смерть лякав. То ми з чоловіком постановили самі вступитися. Думали – хай уже він, нещасливий, одмучиться, скільки йому Бог призначив, а тоді назад вернемось. А тоді знову донесли нам, що Василь якихось голодуючих у повітку прийняв. Син ходив дивитися. Вертається і каже: «Справді, прийняв. І ліжко їм дав і перину». А воно ж – іще з маминого приданого. Знову люди остерігали: «Будете клопіт мати. Василеві все одно, але хату можуть відібрати за те, що не приписані у дворі переховуються». А ми знову нічого. Ані в міліцію не ходили, ані баби з хлопцем не зачіпали. Думали, як що до чого прийдеться, то скажемо: «Знати нічого не знаємо і відати нічого не відаємо. Брат несповна розуму і за себе не відвічає: або п’яний, або без пам’яти лежить. Звідки може знати, що там хтось у повітку вліз?» Аж уже як дали нам знати, що він помер, а ми прийшли його ховати – еге!– показується, що у нього жінка законна завелася. Кажеш, чесна, вона? А я тобі скажу, що пройда вона всесвітня, от що! Коли б крихту чести та сорому мала, то не обплутувала би слабоумного. А то підійшла, його, може, й дурманом яким напоїла, змусила оженитися, вмостилася на чужому добрі і чесною називається. А я, бачите, нечесна, я живцем людей їм! Маєш Наталко, за м’яке серце, за те, що на Бога оглядалася!..

Трохи правди в тому було, й Андрієвий гнів на Кузьменчиху пересійся, як мороз у відлиту. Хлопець розумів тепер краще причину цієї ненависти скривдженої господині і її безоглядної поведінки з небажаними «родичами». Але він знав також і другу половину правди, а тому вступився за Гречанюків. Розказав Кузьменчисі по-щирості, як усе сталося, і запевнив, що Гречанючка таки чесна жінка і нічиєї кривди не хоче.

– Вона сама вам з подвір’я вступиться, – божився, – тільки не женіть їх, поки не потепліє, або поки вони самі собі якогось пристановища не знайдуть.

Кузьменчиха трохи зм’якла, але коріння недовір’я ще цупко трималося її навченої досвідом життя душі.

– Боюся, – сказала, – щоб мене знову в дурні не пошито. Пристановище тепер важко знайти. За комірчину без вікон по тридцять і сорок рублів на місяць правлять, і звідки ж їх та Гречанючка возьме? Залишу їх до весни, за весною літо збіжить, а там знову осінь і зима почнеться. І сидітимуть далі. А повітка нам потрібна. Десь же в господарстві й лопата мусить бути і граблі, чи якесь інше барахло – куди ж із тим подінешся?

Андрій скипів.

– Соромтеся, тітко! – крикнув несподівано. – Через дурні граблі чи якесь барахло двох людей на видиму погибель засуджуєте?! А ще кажете, що Бога в душі носите, що м’яке серце масте!

– Тю на тебе, хлопче! Нікого я не засуджую!

– Ба, засуджуєте! Не виганяєте серед зими голих-босих на вулицю?!

Марно боронилася молодиця перед аргументами розгніваного хлопця і врешті виставила останній козир:

– А як вони мені повітку й хату спалять? Не сидіти ж мені вічно над ними і не сторожити! Примус – завжди небезпека. А там одне старе, друге дурне, що в селі примуса й на очі не бачило, – до біди недалеко.

– Як такої біди боїтеся, – знайшов і на це відповідь Андрій, – то мусите дозволити їм отут у хаті варити. Раз окропу, раз якої юшки – хати вам не переварять.

– А, це вже вибачай! – одразу наїжилася Кузьменчиха. – Відколи світ світом стоїть, дві господині біля одного припічка ще не помирилися і не помиряться!

– Мабуть тому тепер сотнями в одній спільній ямі мусять миритися...– з понурим глумом кинув Андрій. – Так же, тітко?

– В тому я вже не виненна!

– Всі винні, тітко, всі! Тим винні, що потопаючому руки не простягнемо, ще й від берега кілком відіпхнемо. Як у селах розкуркулювати почали, то не гризлися найближчі сусіди за чуже добро, мов собаки за кістку? Навперейми дерлися за одежу, за реманент, навіть за вазонки з калачиками. А скінчили тим, покинули і награбоване й своє, та й пішли смерти по дорогах шукати.

У глухому голосі хлопця задзвеніло щось таке гірке і болюче, що Кузьменчиха затремтіла і зблідла. Дивилася на Андрія наллятими жахом очима і мовчала. Мовчав і хлопець. Але за мить, прогнавши марева, заговорив знову, м’яко і пристрасно:

– Тіточко, вірте мені, що баба Гренанючка скоріше вмре, як вашої ласки попросить. Два дні з унуком на сухому хлібі й воді сидять, каганця не світять, бо вашу волю хазяйську шанують. Я їм чужий, ще чужіший ніж ви, але прошу за них. Чуєте, тітко? – прошу, як рідну неньку просив би: згляньтеся на них! Не печіть їх, бо вони вже й так спечені до живого. Прошу вас!

З цими словами Андрій ухопив замащену вапном руку жінки і підніс до уст.

Палкі слова і такий незвичний у ті часи вияв пошани цілком обеззброїли Кузьменчиху. Жінка знову задрижала і, з трудом перемагаючи ридання, заговорила уриваним голосом:

– Та Бог з ними!.. Хай сидять... Хай варять і ночують у хаті, поки холодно. Ми й так за місяць сюди не переїдемо... Чоловік розгнівався на мене... Від похорону й не говоримо... Сказав, що проти закону не піде і з подвір’я силоміць нікого не виганятиме, а в хаті й пальцем нічого не торкне. То я мажу отак собі, на злість йому. Тут же спочатку стіни обтинькувати треба, грубу пересипати, бо всередині вже чисто перегоріла і розсипалася...

– То, кажете, можна варити, тітко? – нетерпеливо перебив її розповідь Андрій.

– Та ж кажу, можна. Хай варять, хай сплять, а там – побачимо, Що Бог дасть – те й буде.

Андрій притьмом вискочив на ґанок.

– Грицю, гов! – крикнув. – тягни но сюди свого горщика! Зараз будемо крупняка варити!

Грицько спочатку не повірив, але, переконавшись, що Андрій не жартує, з’явився вмент. Вірніше, спочатку з’явилася кривобока каструля і несміливо пролізла у двері. Тоді показався Гриць. З острахом поглядаючи на Кузьменчиху, привітався, а каструля помандрувала до плити й скромно притулилася на самому краєчку, як той смиренний прохач, що боязко присідає на кінчику стільця перед високопоставленою особою. Вслід за каструлею та Грицем крізь двері просунулася величава постать Гречанючки, і частина Богові духа винної чуприни хлопця вмить натягнулася настроєною на найвищий тон струною.

– Боже поможи, хазяйко!.. Ти не чув, що я казала?.. Оце, бачите, які тепер діти поробилися!.. По якому праву до чужої печі лізеш, каверзне потороча?! Ви вже, молодице, не гнівайтеся, він більше вам порога не переступить... Зараз мені додому, шельмо, бо я тобі покажу де раки зимують!

Гречанючка зверталася раз до господині, другий раз до внука і за кожним зворотом однією рукою торгала Грицькового чуба, а другою відбивалася від Андрія, що намагався визволити товариша з халепи. Грицько то присідав, то підскакував і сичав гусаком. Аж умішалася спантеличена дивною сценою Кузьменчиха і заступила собою хлопця.

– Ось найте[58]58
  «Найте» – «залишіть» або «пустіть».


[Закрыть] хлопця, братово! – вчепилася за руку баби. – Я ж дозволила! Варіть!

Розлючена Гречанючка раптом пустила внука і ступила до Кузьменчихи так загрозливо, що, здавалося, – мить, – і вчепиться їй у волосся. Але не зробила того.

– Ти мене, молодице, братовою не називай! – гордо піднесла голову. – Я тобі така братова, як ти мені зовиця, чуєш?!

– Ого! – розгубилася господиня. – Та ви ж, хіба...

– Сидорою в христі мене нарекли, – не дала їй скінчити баба, – а сорок і два роки вже Миколаїхою Гречанючкою прозиваюся і такою на тім світі перед Богом одвіт держатиму!

Тоді вже образилася Кузьменчиха. Чи ж то справді ганьба яка Манченчихою писатися? Що покійний брат пив, то його недоля змусила, але з чесного роду походив, зла нікому не робив і від малого таким добрим був, що за кожного дав би собі, пучку відрізати.

Гречанючка запротестувала. Пучку? Він цілу руку дав би! Добрий? Та він такий святенник, що не всі, навіть найтверезіші, гідні були йому в сліди вступати! Від смерті її й унука врятував, власну голову на небезпеку виставляючи. Вона за нього до кінця життя Бога молитиме, як за рідного батька.

Наперебій вихваляли і жалували покійного, а врешті кинулися одна одній в обійми, обцілувалися і зарюмали на цілу хату.

Грицько дивився на жінок, чухав наскубане тім’я й підморгував Андрієві. Потім сміливо посунув каструлю на саму середину плити й підкинув на пригасаючий вогонь кілька полін дров.

– Ну, наїмося за три дні! – гукнув Андрієві.

Але Андрій, вибравши зручний мент, тихенько вислизнув з хати. Тепер мусів піти на базар і дещо купити, щоб, коли баба повернеться, мати чимсь кращим її почастувати.

Баба!

Хлопцеве серце знову стиснулося від важкого болю.