Текст книги "Каміння під косою"

Автор книги: Ольга Мак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

– А ви думали! Ми ось тут плачемося, що нас ганяють, а ті нещасні етапники і раді були би побігати, та не можуть.

– Чув я, – підступив ще один співрозмовник, – що ті етапники з Вовчого. Ніби бунт підняли, голову сільради і представника з обкому вбили. За це на село наскочило ҐПУ, привідців вистріляло на місці, село спалили і прапор чорний вивісили. А тих, що живі осталися, у вагони позаганяло і – в Сибір!

– Та воно хіба ж тільки у Вовчому? – вмішалася в розмову висока худа молодиця з дитиною, загорненою в полу свити. – Люди скрізь бунтуються. Допекло вже до живого!

– Ба, коли б же то скрізь! – із’явився раптом якийсь дідок у величезних полатаних валянках. – В тому то й біда, що не скрізь. Як би всі разом повстали, то воно інакше було б...

– Вам, діду, життя надоїло, що таке говорите? – спитав із гурту голос. – От підслухає хтось...

Дід живо обернувся.

– А що б знав, що надоїло! – відповів різко. – Коли між нами крутиться якийсь Юда Іскаріотський, хай підслухає і донесе. «Життя надоїло»! Хіба ж це життя? Бездомному собаці колись краще жилося, як оце нам тепер!

– А ви поговоріть більше, то воно покращає... – глузливо докинув ще хтось.

– З говоріння не покращає, звичайно, – зовсім не образився дід, – але коли б за діло взятися... Он подейкують люди, що якісь комітети Самооборони постають, як ото в революцію було.

– Так чого ж ви отут стоїте? – продовжував той самий глумливий голос. – Біжіть мерщій! Там якраз таких потрібно...

– Там усяких потрібно! – огризнувся дід. – У двадцять первому[21]21
  Першому (діалектизм).


[Закрыть], як ото «продразвьорстку» викачували, то в нас на отряд[22]22
  Відділ (москалізм).


[Закрыть] «Червоної Мітли» і .баби з кочергами рушили і діти з-за плотів грудками шпурляли. Тікала тоді «Червона Мітла», аж дорога за нею курилася! Проти вил та кіс та бабських інструментів і зброя не помогла.

– Яка там тоді зброя була! Рушниці без патронів та нагайки. Спробуйте тепер кочергами воювати!..

– А звісно! – огризнувся дід. – Тепер найкраще без бійки здихати. Як той казав: «Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно». Гинемо смирніше, ніж отара овець, яку на заріз ведуть.

Андрій уважно ловив кожне слово, але розмова на тому скінчилася. Які там балачки, коли виголоднілі люди примушені стрибати на морозі, щоб не задубіти на смерть від холоду! А стрибати і пританцьовувати довелося не півгодини, як обіцяв міліціонер, а більше години.

Та врешті поїзд пройшов. Навіть не зупинився на станції, лишень трохи сповільнив хід, а потім знову поспішив і погуркотів далі, виспівуючи свою одноманітну залізну пісню і відміряючи такт на стиках рейок. Чи віз пшеницю, а чи засланців у Сибір – ніхто вже не домірковувався, бо всім було спішно – проскочити назад у почекальню і зайняти вигідніше місце.

Андрій знову ввірвався один з перших, а за ним і дідок у латаних валянках. Обидва поспішили в кутик і посідали поруч.

– Ну, от ми і знову вдома! – пожартував дід і витягнув капшука з махоркою.

– А ви давно тут? – спитав Андрій, осмілений поведінкою сусіда.

– Та це як сказати?.. – відповів дід. – Давно-недавно, а вже, мабуть, зо три тижні.

– Усе за квитком?

– Та за яким квитком! – зідхнув дід і почав скручувати цигарку. – Ночувати приходжу, а вдень шляюся по місті.

– Роботи шукаєте?

– Та й роботи шукаю, а більше по чергах та по базарах промишляю. Де люди – там і я.

Хоч у почекальні було темнувато, але Андрій усе ж помітив, що його новий знайомий має розумне обличчя й темні допитливі очі.

– Як же ви промишляєте? – спитав знову.

– Різно. Приміром, учора постояв у черзі з ночі, вистояв дамські калоші, на базарі з-під поли продав, кілограм хліба купив, а решту в кишеню поклав. Часом батонів[23]23
  Батони – солодощі з меленої сої й меляси, дуже популярні в ті часи.


[Закрыть] дістану, часом оселедців, а то таки на базарі щось в одного куплю, а другому продам. А ночувати тут доводиться. Раз, що не приписаний, а другий – що живих людей бачу, і мені якось відрадніше на душі стає. Стогнуть вони і гризуться між собою, ну, та все ж іще чогось добиваються. Не так, як оті, що по вулицях з простягненими руками сидять і мруть, наче мухи в Пилипівку. До чого народ дійшов – коли би власними очима не побачив – не повірив би!

Він випустив дим і заплющив очі, наче зажурився.

– Діду, – прихилився ближче до нього Андрій, – ви були згадували про якісь комітети... Правда це?

Дід підвів голову й уважно подивився на хлопця.

– А тобі навіщо? – спитав також.

– Та бо... – хлопець неспокійно зайорзав на місці і ще ближче прихилився до співрозмовника, – коли б я дорогу до них знав...

– Молодий ти ще! – увірвав йому дід.

– А з голоду вмерти – не молодий? – звів до купи брови Андрій і сердито подивився на діда. – А не казали ви, що там усяких потрібно?

– Отож бо то і є, що там потрібно, але не тут, – багатозначно сказав дід, вдивляючись пильним поглядом в обличчя хлопця. – Тут, у місті тобто, зібралися самі такі, що вже всього виреклися за надію дістати шкоринку хліба. Та по селах залишилося ще багато таких, які прадідівської землі кліщами тримаються. Бороняться, як можуть, навіть умирають, але вмирають на власних порогах! З тих і комітети постають, що поїзди з хлібом вивертають і мішки зерна ховають, вони й летючки розкидають, закликаючи до спільного повстання.

– Справді? – здивувався і схвилювався Андрій.

– А ти й не чув? – з докоризною спитав дід. – Ось піди в Ізюм – там довідаєшся...

– В Ізюм!.. – зідхнув хлопець з жалем. – Я – з-під Охтирки – це в другий бік...

– Під Охтиркою також люди живуть, і біда така сама, як і під Ізюмом і скрізь.

Щось думав і все приглядався до Андрія, наче хтів проглянути його наскрізь.

– Ну, гаразд, хлопче! – сказав урешті, видимо, вдоволений підсумками. – Давай будемо спати. Я оце перекуняю яку годину, а там піду по місті за яким ділом нюхати. Як хочеш, то й тебе візьму зі собою. Покажу, що і як треба робити...

Ліг, скоцюрбившись удвоє, насунув стару баранячу шапку на очі і підклав під голову кулаки. Андрій, усе ще схвильований, постарався наслідувати його приклад, але знав, що не засне так легко. А втім, напевно й дід не вспів задрімати, бо надворі вчинилася якась колотнеча, забахкали постріли, залунали викрики, двері почекальні від перону відчинилися і в них проскочило двоє обірванців. Гураганом перескакуючи тіла й клунки, вони перелетіли приміщення, мало не вивалили дверей від вулиці і щезли. Їм по п’ятах гнало троє міліціонерів з рушницями в руках. Ці рушниці гальмували скорість і позбавляли рівноваги, а тому, поки міліціонери продерлися крізь переляканий натовп, утікачі, видимо, були вже далеко. Переслідувачі вернулися з нічим і злість невдачі зігнали на голодуючих.

– Асвабадіть памєщєніє! – заревіли вони. – Вийти всім до одного! Замикаємо і до ранку не пустимо нікого! Скоро!

Втретє повторюється той самий образ: люди просяться, переконують, нарікають і лаються. Десь верещить, аж заходиться, потоптана дитина, до її криків долучаються стогони і погрози дорослих, поранених кованими чобітьми, але все це нічого не помагає. Міліціонери зганяють усіх з місць, підштовхують у крижі і потилиці прикладами рушниць і скеровують у напрямі тих дверей, що виходять на вулицю. Людей біля двох-трьох сотень, і процедура затягається.

– Сьогодні, мабуть, Діла не буде, – каже Андрієві дід. – Краще вже йти до міста і шукати якоїсь черги.

– Навіщо мені черга, коли я при собі й дірявої копійки не маю! – сердито відповідає хлопець, якому у ту мить нараз схотілося спати.

– Нічого, – потішає дід, я тобі пару рублів позичу. Тримайся мене, то разом і чергу займемо. Купимо кожний по кілограмові хліба, один продамо, один з’їмо, ще й по полтиннику[24]24
  Полтинник – піврубля – 50 копійок.


[Закрыть] заробимо. Хліб же в черзі по три рублі, а на базарі – по сім. От і бариш буде!

Та перспектива заробітку якось хлопця зовсім не втішила, натомість пригадка про можливість з’їсти відразу півкілограма хліба розбудила в шлунку всіх голодних демонів, наповнивши уста гірко-солоною слиною. Андрій затрясся. Підкидало його з голоду, утоми, страху перед холодом надворі, а найбільше від криків і штовханців розперезаних міліціонерів, свідомих своєї сили та безкарности.

І він знову не втримався. Пропихаючись крізь двері, раптом кинув просто в якусь носату пику ретельного оборонця порядку:

– Гуджа-гуджа, собаки гончі! Кусь-кусь!

Носата пика витріщила очі й оторопіло роззявила рота від такого неочікуваного зухвальства. Андрій же, зрозумівши, що йому цей вибрик безкарно не мине, величаво проплив повз міліціонера, але робив такі довжелезні кроки, на які йому лишень дозволяли ноги.

– Стой! Стой! Вернісь назад! – упало в нього за плечима, і ці вигуки стали для хлопця сигналом до старту. Андрій рвонув з місця і врізався в юрбу.

– Держі! Держі! – верещало позад нього. – Стой, стрєляю!

Держати Андрія ніхто не збирався, але сполошені люди шарпалися то в один, то в другий бік і перешкоджали бігти. Хлопець маневрував поміж постатями і клунками, розштовхував мішанину тіл ліктями, когось ізбив з ніг і лишив позад себе таку широку дорогу, що погоня могла би проїхати по ній цілим драбинястим возом. По ній леопардом скакав міліціонер, горлав на цілі груди і двічі вистрелив, але в повітря. За третім разом міг стрелити Андрієві у спину, чого, звичайно хлопець собі не бажав. А така можливість перетворилася в неминучість, коли він вискочив з натовпу й опинився на порожній площі.

– Стой, стрєляю! – ще раз попередив задиханий голос уже зовсім близько.

Ситуація була катастрофічна, й Андрій скоріше ніж подумав, рішився на одчайдушний крок, випробуваний уже не раз у дитячих бійках. Раптом круто обрнувся, скочив назустріч міліціонерові й підставив йому ногу. Той, не сподіваючись підступу, не вспів своєчасно загальмувати, з розгону налетів на простягнену впоперек дороги перешкоду, зачепився, дав карколомного сторчака і запоров по обледенілому бруці носом. Револьвер ідіотично стрельнув, посилаючи кулю вздовж бруку, і потім відлетів на кільканадцять кроків кудись уперед. А хлопець уже гнав далі, не розбираючи дороги і сам не знаючи, куди біжить. Не чув нічого, крім свисту повітря у вухах і тупотіння власних кроків, але знав напевно, що за ним уже женеться погоня, і то численна. Замкнена вже будка з пивом, якийсь великий наріжний будинок, якась вузенька вуличка, одиноке дерево між хідником і бруком – все це бігло назустріч Андрієві й скоро лишилося позаду. Ось і ще одна вуличка ліворуч, знову будинок на розі, але вже малий, а за ним – високий дощаний паркан. Не думаючи довго, хлопець учепився за зубаті чубки дощок і з котячою спритністю перекинув тіло на другий бік загороди. Опинився в якомусь міщанському подвір’ї. Крім будинку при вулиці, в глибині двору стояла ще якась кривобока хатина, а біля неї дровітня і нужник[25]25
  Нужник – виходок.


[Закрыть]. У вікнах було темно, віконниці зачинені.

Андрій зігнувся і припав вухом до паркана. Так і є! Біжать! Ковані чоботиська, черкаючи об замерзлу землю, посилають луну далеко довкола. Не можна чекати ані секунди! Адже вони там можуть догадатися, що він перескочив паркан, може, навіть і бачили!

Хлопець кинувся у глибину двору, перескочив біля дровітні другий паркан (уже нижчий, ніж від вулиці) і знову опинився в якомусь подвір’ї, що виходило на другий бік кварталу. І тут було два будинки, дві дровітні і неодмінний дерев’яний нужник.

Скрадаючись попід темними вікнами, Андрій перебіг двором, допав до засуненої залізним прогоничем хвіртки, витягнув прогонича і вискочив на вулицю. Розглянувся і віддихнув з полегшею: вулиця була порожнісенька. Причинив обережно хвіртку і подався геть. Підчас утечі забув про голод, позбувся втоми, а розігрівся так, що обличчя його пашіло, а піт краплинками стікав по спині. Мучила спрага.

На щастя, на половині кварталу натрапив на колонку[26]26
  Колонка – прилюдні крани з водою.


[Закрыть] з попсованим краном. Вода бігла з неї тоненьким струмочком і вспіла вже аж до кінця вулиці намерзнути карколомним льодовиком. Ризикуючи розчерепити голову, Андрій підповз по горбкувато-склистій поверхні до колонки і почав жадібно пити. Підставляючи пригоршні під слабеньку цівочку, що проколювала наскрізь холодом долоні, пив, і пив!..

Нарешті, вдоволивши спрагу, обтер мокрими долонями липке від поту чоло й обережно сповз назад на хідник. Крижаний вітер лизнув його по вогкому обличчі й спітнілій спині, роздражнений холодною водою, отяжілий шлунок почав виявляти своє обурення голосним булькотінням, і хлопця почало трясти ще гірше, ніж перед тим. Куди йти? Де загрітися? Як відпочити хоч би годинку?

І нараз Андрія огорнула розпука безнадійности. Все стало байдужим до обридження. Схотілося впасти отут на місці й заплющити очі на віки-вічні. Як добре розтягнутися і не думати ні про що! Хай голод ссе за серце, хай мороз в’їдається до самих костей, – байдуже, – не звертати на них уваги!

І раптом пригадав собі таємничого діда. Ох, Боже, як же це можна було його відбігти?! Ото дурень! Двічі стрінув доброзичливих людей й обидва рази так по дурному їх утратив!

Але пригадка про нового знайомого скерувала думки Андрія в інший бік.

– Треба вертатися назад у село! – вимовив хлопець, і від того рішення відразу підбадьорився.

Справді, нічого йому отут волочитися в незнайомому місті, коли в селі має рідну хату. Назбирає якогось бадилля, напалить у печі, вилізе на неї і відпочине та виспиться всмак. Звідти вже ніхто не буде його зганяти по кілька разів на ніч. Відпочивши ж, він щось придумає: наставить сильця на ворону, лапку на зайця, або спробує вловити рибу в ріці. А тут – що? За півтора дня він і дурного горобця не побачив. Лишень камінь, та високі паркани, та голодуючі, та чужі люди, яким нема до нього ніякого діла. А в селі – усі свої. І, – хто зна, – чи там у рідній Груні люди в комітети Самооборони не гуртуються? Андрія ж знають і також приймуть. Коли ж такого комітету нема, то Андрій підкаже путнім односельчанам, щоб робили так, як в Ізюмі роблять. Правду той дід казав: під Охтиркою також люди живуть, і біда така сама, як під Ізюмом і скрізь...

Отже, додому! Незабаром почне дніти, тоді Андрій розпитає дорогу і піде. А тепер треба ходити, перемогти втому й не піддаватися спокусі сідати на відпочинок. Бо, коли сяде, не встане більше.

І хлопець пішов, куди очі дивилися. Мав тепер виразну мету і якусь, правда, невиразну, але теплу надію. Існування набирало глузду, терпіння оправдувалися, приплив завзяття вдмухнув силу у кволе тіло, ноги ступали певніше. Шкода лишень було, що подорожі не можна почати відразу. Але день був недалеко. За яких три-чотири години зійде сонце.

Три-чотири години... Які ж ви можете бути короткі і які безконечно довгі...

3

Вечоріло. Знову притискав мороз, і вітер, мішаючи водно хмари піску і дрібного колючого снігу, хльостав ними в обличчя й обпікав незахищені руки. А Андрій, уже ледве переступаючи з ноги на ногу, плентався далі вулицями якогось передмістя. Дивно, але за цілий день не зміг допитатися дороги на Охтирку і вже був переконаний, що безнадійно зав’яз у якомусь проклятому кам’яному мішку. Більшість людей, до яких звертався з таким простим питанням, казала, що не знає. Деякі взагалі навіть не відповідали, лиш потискували плечима і йшли далі. А ті, що знали, давали хлопцеві дуже складні й неясні для нього вказівки: мовляв, спочатку підеш он тою вулицею, звернеш направо, сядеш у такий-то трамвай, доїдеш туди й туди, там пересядеш на інший, доїдеш... і тому подібне. На трамвай в Андрія спочатку не було грошей, назви вулиць не затримувалися в запамороченій голові, а все разом викликало таке враження, що вийти з цього зачарованого міста неможливо. Ще найлегше, як йому дехто радив, було добитися до залізничної станції і їхати поїздом. Але на такі поради хлопець лишень зідхав і відходив.

Півдня він ще якось тримався і не втрачав надії, але після полудня відчув, що з ним коїться щось дивне. Раз йому ставало гаряче і страшенно хтілося пити. Тоді він розглядався за купою снігу, згортав з нього чорну скоринку бруду, набирав у жмені і їв. Але зараз же тіло його починало корчитися від холоду, ноги тряслися й підгиналися, а губи мертвіли так, що ними годі було ворухнути. Почав надокучати й кашель, пекло в очах. Андрій мусів їх заплющувати. Коли ж розплющував знову, то будинки, електричні стовпи й люди дивно викривлювалися, тремтіли й розтягалися, як відбитки в торкненому вітром водяному плесі. Напевне викликав жаль своїм виглядом, бо, хоч не просив нічого, кілька прохожих втиснули йому в руку якісь дрібняки. Хлопець приймав їх несвідомо, затискав у долоні, але не рахував і навіть не думав над тим, що їх можна зужити на трамвай. Йому не треба трамваїв, – йому треба було лишень вулиці, яка б вивела б його на північний захід Харкова – на залізничну дорогу, що йшла на Охтирку. Що Харків лежав на південний схід від Охтирки, отже, Охтирка від Харкова – на північний захід – це була єдина річ, яку Андрій тямив добре. І коли б опинився у відкритому полі, дав би собі раду сам, орієнтуючись на сонце. Але в місті сонце, здавалося, грало в піжмурки: не йшло рівно своєю дорогою і не світило, але ховалося в сіру каламуть неба, а коли й вигулькувало на мить, то з’являлося раз праворуч, раз ліворуч, раз попереду, а раз позаду хлопця, немов дражнилося. І не веселило світу, не блищало – було виснажене й бліде, наче виточене з білої порцеляни. Кидало мертвий погляд униз і ховалося знову. Врешті розчинилося зовсім у безбарвній матовій кіптяві, поступившись без найменшого спротиву сутінкам наступаючого вечора.

Андрій уже більше нікого ні про що не питав, але вперто волік отяжілі безвладні ноти і лишень з надлюдською силою волі втримувався від того, щоб не сісти десь у спокусливій заглибині поміж парканами чи будинками. У півзапомороченні байдужо минав сотні таких самих нещасних, як і він, а думка його судорожно чіплялася за єдиний камінь спасіння: «Додому, додому!»

Так, додому. Але перед тим треба трохи відпочити і нагрітися. Попроситися до якихось людей – не переночувати, лишень присісти біля теплої печі і розморозити задубілі руки. Потім толком розпитатися про дорогу і рушати. Постукати в он ту хвіртку? Ні, краще в ту другу. Ба, та також якась така... Найкраще перейти на другий бік вулиці й попроситися в тій білій хаті...

Але Андрій минав хвіртки і хати, малодушно відкладаючи свій намір. Не мав відваги турбувати незнайомих людей і просити в них допомоги. Не звик до того.

Та вкінці відчув, що більше не витримає, що зараз упаде й не підведеться ніколи. Тоді в напливі розпуки застукав у першу хвіртку, під якою зупинився. Застукав з усіх сил, наполегливо і люто. Перечекав хвилину, відсапуючись, і застукав знову. Але ніхто не відчиняв. Не було нікого вдома, чи не чули? Ба, ні, були вдома, бо крізь віконниці пробивалося світло. Засліплений якимсь шалом, хлопець ще раз загримав у хвіртку. Це був не стукіт і не прохання – це був, перекладений на людську мову, зойк одчаю: «Рятуйте, гину!!!»

Хвіртка раптом відчинилася, і в ній з’явилася жіноча постать. Від цієї несподіванки Андрій цілком розгубився і став безрадно, неспроможний промовити ані слова.

– А ти, холернику, чого брами вивалюєш?! – напалася на нього жінка. – Полякав дітей на смерть! Ми вже думали, що горить десь, а то ще один старець! Цілий день тільки те й роби, що бігай та вам хвіртку відчиняй, трясця вашій матері!

– Та я... – несміливо почав Андрій.

Але розлютована молодиця не дала йому скінчити.

– Нема нічого! – крикнула. – Самі впроголодь живемо! І тікай звідси, бо ось, їй-бо, як возьму коромисло, то тобі ноги поперебиваю!

І вона злісно хряснула хвірткою.

– А що там? Хто то був? – спитав десь у глибині двору чоловічий голос.

– Та хто ж?! – так само обурено відповіла войовнича молодиця. – Ще один старець! Та нахабний який! Мало хвіртки не висадив: дай йому – і все! А добра б вам не було!..

Андрій стояв приголомшений зневагою, яку почув уперше в житті. Він – старець! Він – син статечного господаря, вихований у родині, в якій не то просити, а навіть позичити щось у сусіда вважалося соромом, став тепер старцем. Принаймні, його вважають старцем, бо ж ось у кулаці – милостиня. Дали йому, а він прийняв. Старець! Старець!..

Затиснуті в закостенілій руці дрібняки стали раптом важкими й пекучими, як ганьба, якої щойно зазнав. З обридженням пошпурив їх на брук, а сам обперся чолом об електричний стовп і важко застогнав. Зрозумів, що сьогодні вже не допитається дороги, а завтра буде пізно. До завтра він згине, до завтра він лежатиме закостенілим трупом, посрібленим білою паволокою паморозі. Лежатиме бездомним, безіменним старцем.

«Мабуть, мені не вернутись

Ніколи додому...»

Вирвалась у нього несподівано, і він став, до краю вражений. Зненацька торкнувся спраглими устами чудодійного джерела, відчув насолоду знахідки і зачерпнув її глибше:

«……… Минає

Неясний день мій; вже смеркає.

Над головою вже несе

Свою неклепаную косу

Косар непевний... Мовчки скосить,

А там – і слід мій занесе

Холодний вітер».

Боже, та це ж про нього, про Андрія, сказано! Точнісінько про нього:

«І довелось колись мені

В чужій далекій стороні

Заплакать, що немає роду,

Нема товариша, господи!»

Нараз покинув стовп, широко розкинув руки і несамовито закричав:

«Доле, де ти? Доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А, коли ні, то проклинать

І світ запалити!»

– Запалити, запалити!!! – закричав пронизливо і з усієї сили загупав у ту хвіртку, від якої його щойно так безжально прогнано. – Запалити, щоб усе пішло к чортам з димом!

Але вже не чекав, чи йому відчинять знову, чи ні. Попростував далі вулицею, відчуваючи невимовну радість, і до пригноблення, розпач і біль могли нарешті виллятися у всій їхній бездонній глибині. Своїми словами не міг би їх висказати ніколи, але їх висказав багато років тому назад інший, що також терпів, страждав, передбачав Андріеву долю і тепер звідкись із засвіту простягнув йому руку. Хлопець судорожно вчепився за неї і власним голосом воскресав страждання й гнів, що дрімали тепер мовчазними рядками на зшитих у книгу листках паперу.

«…….. Заснула ……. Вкраїна,

Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила...»

– Так, правда! – додав уже власними словами. – Заснула, засипляє вічним сном отут, на вулицях!

Стрічні сахалися від нього, тулилися до стін, даючи змогу йому пройти. А він, не зауважуючи нікого і нічого, хитаючись, далі й викрикував:

«Доборолась Україна

До самого краю!..»

Зупинився на мить перед якоюсь темною купою, прикритою одним рядном, з-під якого стирчали дитячі ноги, і пригадав одразу:

«А онде під тином

Опухла дитина, голодная, мре...»

– Дитина! – перекривив. – Не одна дитина, а тисячі, тисячі дітей! Тисячі малих і великих блукають, мов окаянні, пухнуть і гинуть!

«Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить!»

Покривуляв непевним кроком далі, то викрикуючи, то знижуючи голос:

«Чума з лопатою ходила

Та гробовища рила, рила...»

– З ума зійшов! – жахнулася якась зустрічна жінка.

– П’яний! – поправив чоловік, що йшов поруч неї.

– Самі ви з ума зійшли! – визвірився хлопець. – Самі ви п’яні! То в «Кобзарі» так написано. А ви читали? Розумієте ці слова? Нічого ви не розумієте! Ви – оті, про яких також сказано:

«А братія мовчить собі,

Витріщивши очі,

Як ягната: "Нехай! " – каже, –

"Може, так і треба!"»

Не помічав того, що стрічні давно лишилися позаду, що його вже не чують, ліз поволі далі й говорив:

– А от мій батько, і моя мати, і мій дід з бабою – ті розуміли! В мене й баба «Кобзаря» напам’ять знала. Завжди казала, що й у Святому Письмі більшої правди нема. Вже ледве ноги волочила з голоду, а, вийде до воріт, учепиться за них руками і голосить:

«Чорніше чорної землі

Блукають люди; повсихали

Сади зелені; погнили

Біленьки хатки, повалялись.

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люди подуріли:

Самі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть».

– Це вона так про колгосп казала. А сусіди пальцями навпроти лоба крутили і показували на неї: мовляв, старій з голоду розум помутився. Неправда! Моя баба до смерті при своєму розумі була! А я прозрів оце тепер. Прозрів і кажу вам: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!..» Схаменіться! Прочитайте «Юродивого»! Чи то не про вас написано? У вас кожний «юродивий», кожний «з ума зійшов», хто лишень відважиться слово правди сказати. Бо ви боїтеся! А я вже нічого не боюся! Коли б мені оце який товстомордий «капрал» став тепер на дорозі, то я б його не лишень «у морду затопив», а й горло йому перегриз би!

Андрій шалів од якоїсь несамовитої насолоди, роздираючи власну душу і кидаючи криваві шматки болю собі під ноги. І довго не звертав уваги на те, що хтось його уперто шарпає за рукав і в чомусь переконує. Але раптом почув слово «їсти» і став, як укопаний.

– Га? – опитав, зчудований.

Побіч нього стояла якась жінка і говорила:

– Годі тобі! Ходи зі мною – дам тобі їсти.

– Їсти?! – затрусився Андрій і відступив крок назад. – Не хочу! Я не старець! Мій дід з козацького роду Півполів походив, знаєте це?

– Воно й видно, хлопче, – дуже поважно відповіла жінка. – Ходім зі мною!

Взяла його за рукав і повела зі собою.