Текст книги "Золотий павучок"
Автор книги: Олесь Донченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)
X
Круто змінилося все життя Базилевича. Він цілком увійшов у коло нових облич, нових відношень. Іноді він почував себе закутим у якийсь живий ланцюг, через який він уже ніколи не зможе переступити. І кільцями цього ланцюга були чиновничок, полковничиха Ганна Карловна, громадянин Вульферт (він же – Нон), мопсик Мухомор, чернець Федоська і Зізі.
Зізі! Вона єдина була для Базилевича пахучою трояндою в цьому колі нецікавих йому і нудних людей. Непомітно для самого себе Базилевич вживав її вирази, її укохані слівця зробились його словами, він навчився відгадувати кожний її рух, кожний вираз її обличчя.
Іноді в кімнату, де він сидів удвох із Зізі, входив Федоська. Входив раптово, ніколи не питаючи дозволу й не стукаючи. Завжди опухлий і завжди п'яний, він сідав на ліжко й починав виливати свої жалі на долю. Іноді він при Базилевичу демонстративно ліз обіймати Зізі й тоді вигукував до його:
– Ти знаєш, хто ти? Ти – молокосос! Ти знаєш, що я її люблю, чи ні?
Потім він плакав і згадував свою молодість, молодичок і дівчат, і, дихаючи горілчаним перегаром і сопучи Базилевичеві в вухо, пропонував йому мінятися з ним на Ганну Карловну.
Ганна Карловна так само вражала своєю важкою нерухомістю, тупим втіленням ситих лінощів. Щотижня вона робила чергові «сцени» ченцеві, і це викликало огиду і бажання бігти безвісти з цього дому.
Базилевич ретельно виконував усі завдання, що доручав йому громадянин Нон. Так хотіла Зізі, цього вимагала Зізі – і, значить, для Базилевича це був закон. Він ходив на побачення до якихось темних людців, що передавали йому різні документи, передавав сам комусь якісь непевні гроші…
Зо дня на день, з тижня на тиждень, Базилевич призвичаювався до своєї нової ролі. З комсомолу він уже давно механічно вибув, і згадка про ячейку була для нього тепер чимсь далекимдалеким і давно минулим, як забутий дитячий сон.
Завдання було легке. Не треба було складати ні планів, ні звітів про кількість червоноармійських частин. Треба було лише побувати у військовому містечку, зустрітися з червоноармійцями, розбалакатись і вивідати їхній загальний настрій, думки їхні щодо майбутньої війни і взагалі витягти з них усе, що може знадобитись громадянинові Нон.
Базилевич пішов не просто, він обійшов навколо все містечко і знайшов місце, звідкіля він може з'явитись без зайвих свідків і також без свідків сюди зникнути. Це – пустир із крутим яром, що був повний кінських кістяків і старого іржавого заліза з уламків похідних кухонь і тачанок.
Власне кажучи, Базилевич міг піти просто через головні ворота. Вартовому він міг сказати якесь вигадане прізвище командира чи червоноармійця, до якого нібито у нього єсть справа. Міг, нарешті, показати своє посвідчення про посаду в установі, або – це ще краще – вийняти комсомольського квитка, якого ще й досі у нього чомусь не відібрали. Цього було б досить, щоб його вартовий пропустив. Але якесь чуття чи ляку, чи непевності примусило Базилевича піти обходом, перелізти через яр, пройти пустир і вийти в тил казармам.
Тут він трохи оговтався. «Так краще, – подумав. – Навіщо зайвий раз ризикувати й розмовляти з вартовим?»
На великому спортивному майдані йшла гра в футбол. Далеко майоріли рухливі зелені й червоні спортсменки. Навколо майдану, спираючись на низенький парканчик, стіною стояли червоноармійці. Часом густий регіт зривався над їхнім натовпом і лунко бив у червоні цегляні мури казарми. З натовпу неслись вигуки й дотепні жарти про того або іншого футболіста.
Базилевич зіщулився і тихенько став поруч якогось червоноармійця. Нічого. Ніхто не звертає на нього найменшої уваги. Тоді він тихо повернув голову вбік і зазирнув в обличчя свого сусіди. Це був парубійко років двадцяти трьох з кирпатим носом, але з красивими карими очима, повними ніжного смутку. Від його ще пахло селом, вербами і запашним житом. Він уважно й мовчки слідкував за грою, але видно було, що вона його не захоплювала. Часом він легенько усміхався, але усмішка ця була швидше іронічна й ніби казала: «і охота ж ото їм ганяти за тією опукою[9]9
Опука – м’яч.
[Закрыть], мов і справді за батьківське?»
З другого боку, трохи оддалік від Базилевича, стояв низенький червоноармієць із перекошеним а ля дегенерат чудним обличчям. Він щохвилини плескав, як дитина, в долоні і лунко реготав.
«Ось хто скаже, от у кого можна про все довідатись», – майнуло в Базилевича. Він обережно, боком подався над парканчиком ліворуч, ближче до червоноармійця. Став поруч його й витяг цигарку.
– Товаришу, дайте огонька.
– Хахаха!.. Так його, так!.. В пузо його, ах ти… Хахаха!
– Товаришу, дайте огонька.
– Хахаха! Огонька? В пузо його, Ванька! В пузо його, стерву! Вам огонька?
Червоноармієць з обличчям а ля дегенерат дістав сірника.
– Звольте сірничок. А в вас, може, закурити можна?
Запалили.
– Хахаха!.. От чосу дав!.. Ей, ти, шляпа, шляпа!.. Хахаха!.. – знову почалося старе.
– Що, добре грають? – обережно почав Базилевич.
– Хахаха! Бий його, бий!.. Хахаха, от халало!..
– Хто ж кого? Зелені червоних, чи, може…
– Хахаха! Ей, ти, куций! Куций, упадеш!.. Хахаха!..
– А давно вже грають?
Червоноармієць раптом перестав сміятись і уважно, серйозно подивився на Базилевича. Перекошене обличчя стало враз на диво спокійне й застигле.
– Добре грають, червоні перемагають, давно грають, – випалив він скоромовкою.
Базилевич зрозумів, що це відповідь на його три запитання. Червоноармієць застигло дивився на нього, певно, чекаючи, чи на буде ще якого запитання, щоб разом уже відповісти на все і здихатися цього настирливого «вольного». Але Базилевич витримав його погляд і ризикнув ще:
– Що, мабуть, весело вам, червоноармійцям?
– Мабуть, весело. А вам?
– А нам?.. Нам… теж весело… – враз розгубився Базилевич.
– Ну, і веселіться! – різко повернув до нього потилицю червоноармієць.
Через мить Базилевич знову почув його веселе, заливчасте «хахаха».
– Хами прокляті, мужлаї, сукини сини! – тихенько вилаявся він.
Постояв, постояв ще хвилинку, потім повернувся і, зіщулившись, пішов через пустир назад до міста.
– Щось вигадаю, – думав він дорогою. – Скажу, що настрій такий, щоб швидше додому, і що воювати ні з ким не хотять.
Раптом він застиг. У людському потоці майнуло таке знайоме і колись любе обличчя. Наталя! Безперечно, вона. Ось вона, ось усе ближче й ближче назустріч. Він зупинився і перегородив їй шлях.
– Наталю, ти? Скільки літ, скільки зим!..
Що це? Вона стала сувора й холодна:
– Що ви хочете від мене?
Він мовчки подивився на неї і тоді тихотихо одступив крок убік.
– Дайте пройти! – Вона шарпнулась і влилась у натовп.
Пішла Наталя. Немає Наталі! Тепер уже – все. Не вернеш.
Похмурий підіймався Базилевич темними східцями до чиновничка. Зупинився, прислухався. Несеться згори різноманітна гама пташиних голосів. Підійшов під двері, постукав. Тихо за дверима, тільки пташки, чутно, стрибають у клітках і пілікають на різні лади. Сіпнув двері – не заперті. Увійшов до кімнати. Все постарому, все на своєму місці. І пташки, як і завжди, вовтузяться по своїх клітках. Тільки де ж чиновничок? Тільки чому ж така тиша? Чому така чудна тривожна тиша?
І враз він тихо пішов назад. Він почув якісь чужі, незнайомі кроки в коридорі. Але двері відчинились, на порозі троє у формі ДПУ. Той, що попереду, чемно приклав пальці до кашкета:
– Громадянине, ми повинні попрохати вас піти з нами.
Другий, низенький і білявий, примружив ліве око і теж чемно, трохи з іронією, додав:
– Не турбуйтесь, підемо не пішки. Внизу чекає авто…
XI
Ось уже тиждень минув, а допиту ще не було.
Базилевич сидить в «одиночці», і хто знає, скільки ще тижнів чи місяців йому доведеться так просидіти. Він цілими днями лежить на койці й чекає, що осьось його покличуть до слідчого. Що він йому скаже? Він і сам не знає. Обвинувачення тяжке – контрреволюція і шпигунство. Доведуть, що винен, – розстріл.
Згадав Зізі. Защеміло, запекло серце. Як вона? Невже й вона заарештована? І хто з «них» лишився на волі?
«А всетаки я пропав», – подумав.
Опанувала тупа байдужість. Тут – тихо. Тут – в’язниця. Мури товсті, товстелезні, не чутно голосу. І не треба. Нехай ніхто не бачить, ніхто не знає, де він. Хай би розстріляли нишком, тихенько, і ніде – ніде – про це, щоб ніхто не знав: ні Зізі, ні… Наталя, ні… комсомольці з його колишньої ячейки! Розстріляли? Ні! Це… дуже страшно… Треба ж вдуматись у це слово: «розстріл». Це ж – знищення… От собак бродячих нищать. Просто ловлять їх у «будку», везуть на утильзавод. Там є така камера. Впускають туди кількох собак і просто собі, спокійно знищують їх – душать газом, угаром. І розстріл – це те саме. Тут кулями. Ні, ні, це – дуже страшно!..
Схопився, сів на ліжко.
Ні, його не розстріляють. Єсть же обставини, які пом’якшують його провину. А може… може ж, він і не винен?.. Він обов’язково про це розкаже слідчому, а справді, може ж, і не винен?
Він обняв руками коліна і мовчки застиг. Він думає про Зізі, думає довго, без кінця, думає тупо, уперто.
Зізі! Їй треба було грошей. Ну, так, грошей. Або ні! Ні, ні! Це не так! Це зовсім не так!
Він стиснув зуби і починає гойдатись вперед і назад, вперед і назад. І койка його рипить йому в такт: риприп, риприп!..
Зізі… вона це ж зовсім не ради грошей. Ну, звичайно. Тепер же все так ясно. Вона ж сказала: «Ти, Володько, наш». О, та це ж зрозуміло – «наш»! Він – їхній, свій, а єсть іще, значить, не наші, чужі, вороги… З ворогами треба боротися. Так, боротися. І зовсім тут не гроші, тут – боротьба.
Зізі, нащо ти збрехала про гроші? Нащо, Зізі? Тобі ж не гроші були потрібні, а Нон, а «чиновничок», а всі «наші»…
Іноді Базилевич снив. Найчастіше снився йому чомусь чиновничок. Він був у драній рясі ченця Федоськи, оченята його бігали, як миші, і нишпорили навколо. Він сідав біля Базилевича, брав його за руку і швиденько, поспішаючись і ковтаючи слова, шепотів йому в вухо: «А все хто? – Жиди! От у мене на посаді: приходить таке миршаве, погане, молоко йому ще на губах не обсохло, а й воно за гонораром. Щось написало десь – і давай йому за це гонорар… А наш брат, руський…» Чиновничок зітхає й озирається навколо. «Піду, а то пташки мої плачуть голодні».
Одного разу Базилевич прокинувся з твердою певною думкою. Він був такий спокійний, що сам собі тихенько здивувався. Думка ця була – накласти на себе руки.
Базилевич устав з ліжка і, спокійно міркуючи, пройшовся по камері. Значить, треба покінчити. Але… як?
Думав уперто, аж зморшки йому збіглись на переніссі, і вирішив – можна повіситись. Можна прив’язати один кінець паска (як це чудово – не домислились чомусь одібрати!) до краю койки, а другого кінця цілком вистачить на петлю.
Був твердий у рухах і спокійний. Ах, який спокійний! Ви не уявляєте? Це ж був спокій смерті, спокій одвічного великого мовчання!
Приладнав пасок і зробив петлю. Перевірив на шиї: затягається легко. І враз здригнувся й утупив поширені очі в куток камери. Там, у кутку, він побачив округлу сітку тонюсінької павутини. Звичайна павутина і звичайний павучок. Але він нагадав Базилевичеві другого павучка. Він несамохіть пригадав золоту Зізіну брошку.
Де твій золотий павучок, Зізі? Де ти сама? І хіба ти, Зізі, не маленький мій і безумний павучок, і хіба не золоте твоє волосся?
Зірвав паска й кинув його додолу. Жити! На волю! Ех, жити б!..
О, яка радість! Про його не забули. Хтось лишився на волі й будує плани, працює над його визволенням. І всього одна маленька записочка, всього кілька слів, а скільки в них сокрито божевільного щастя!
Базилевич ще раз, і ще раз, десятки разів перечитує цю цидулку: «На допитах мовчіть. Над вашим визволенням працюють. Щосуботи ввечері наглядач ваш – друг. Про дальніше повідомимо».
І жодного підпису.
«Наглядач – друг». Так, сьогодні субота, і сьогодні від його одержав Базилевич цього папірця. Друг? Але який він мовчазний і зарослий. Він – страшний!
Через два дні нова радість, нова надія. Сьогодні на вартовім посту стояв… О, як розгубився тоді Базилевич! Як він схвилювався!
Це було дуже просто, занадто просто. Базилевич мав свою денну прогулянку, і коли повертав із неї, на головнім вартовім посту побачив Колю Шпака. В червоноармійській шинелі, з гвинтівкою в руках, він повільно ходив від одного ліхтарного стовпа до другого. І раптом повернув голову й подивився в бік Базилевича.
Коля! Це ім’я звучить тепер, як щось давно загублене, давно забуте. Коля Шпак! Адже ж колись, дуже давно, може, безліч тому років, були з ним в одному осередку, були гарні приятелі. У Колі була дружина, і звали її Наталя. Так, Наталя, Наталочка, Талочка. І от тепер знову зустріч. Така зустріч із Колею!..
Колю, Колю, ти ж упізнав мене, чому ж ти стоїш, і дивишся, і мовчиш? Так, це я – Базилевич, і я зараз ось тут у в’язниці, і ти, Коля Шпак, вартуєш мене, щоб я не втік. І… я почуваю, що мені не соромно тебе… тебе єдиного.
Що це? Ти зупинився й киваєш мені рукою? Так, ти впізнав мене, ти… вітаєш мене?..
Базилевич написав на клаптику старої газети: «В понеділок на варті стояв червоноармієць Микола Шпак, мій колишній товариш по комсомолу. Молю вас, спробуйте діяти через нього: може, швидше дійдемо мети». Через два дні клаптик передано через руки наглядача… кому? Сам Базилевич цього не знав. Йому тільки було відомо, що наглядач цей – друг, що хтось є на волі, що турбується за нього, за Базилевича.
Минуло дванадцять днів. Так, рівно дванадцять. Базилевич добре рахував їх, ці довжелезні, ці повні тривожного чекання, тоскні дні.
Дванадцятого дня була субота, і ввечері, вже після перевірки, цокнув «вовчок» у дверях камери. З тремтінням, із замиранням серця скочив Базилевич з ліжка. На нього дивилися глибокі похмурі очі зпід насуплених кострубатих брів.
Наш наглядач, друг! – упізнав він і похапцем підійшов до дверей.
Далі якась буйна радість, тривожна надія, і слова, слова, слова… Ах, ці слова! Вони летіли звідти, зза дверей, випливали з гарячої мли, п'янили душу, мозок… Базилевич зрозумів одно: все мусить наступити в понеділок. В понеділок йому треба буде спускатись перед світанком по линві, перелізти мур, а там… там уже чекатиме візник і… далі він нічого не знав…
Ні, це занадто страшно, це ж – жах! Тікати, спускатись по линві? І це мусить робити він, Базилевич? Ні, ні!..
І враз перед очима стала його камера – невеличкий кам'яний чотирикутник. Ураз пригадалась та картина, що він її так часто уявляв собі: кілька рушниць направлено йому в груди. Випал… кров на траві…
Знову тихо цокнув «вовчок», і те ж саме волосате обличчя тихо запитало:
– Ну, що, розшолопав усе?..
– Господи, Господи, – шепотів Базилевич. – Хіба ж це буде так, хіба ж воно буде?..
Коли ця волосата й кострубата людина просто, без усяких «підходів», забалакала про це, Коля відчув, як холодний льодок пробіг у нього поза шкірою.
Це ж якесь божевілля, це ж просто… ні, Коля не може добрати слова, яким би можна було назвати те, що він зараз почув!
У самому серці в'язниці сидить цей жахний наглядач, цей страшний зрадник, цей нечуваний злочинець! І ця людина насмілюється робити Колі такі пропозиції, ця людина хоче його купити! О, ні, Коля не продається! Коля в першу чергу – комсомолець і червоноармієць. Він буде діяти швидко й рішуче: він негайно заарештує цю людину, цього злочинця, цього…
А наглядач знову вже сховав свої безкольорові очі кудись углиб, під кострубаті похмурі брови, і ось знову, і знову бринить його глухий, придушений голос:
– І думку я вашу добре знаю: арештувати його й край… мене цебто… Ну, і що з того буде? А те буде, що тепер я – наглядач, а тоді хтось інший буде на мойому місці і буде наглядати вже за мною. А ви думали над тим, скільки ви душ загубили б таким своїм вчинком, скільки людських сердець ви розбили б? Поперше, погубили б мене, подруге – дружину «його», потретє, його самого, і, нарешті, себе. Так, так, і себе, бо вас усе життя мучила б думка, що через вас загинув ваш колишній товариш, який – і це головне – зовсім невинний.
– Невинний? – скрикнув Коля. – А хто ж це так турбується про його визволення, яка таємна організація пропонує мені піти на злочин? Хто ті люди?
Кострубата похмура людина з безкольоровими, захованими десь у заглибинах очима, ледвеледве посміхнулася. Заворушилися куточки губів, і наїжилась щетина на бороді:
– Організація ця у вашій уяві. Турбуються родичі й жінка, пам’ятаючи вас, як колишнього товариша, який не захоче смерті… невинної загибелі. «Він» цілком невинний.
– Але ж невинних не тримають у в'язницях, ви самі знаєте?
– Так, знаю. Проти нього тяжке обвинувачення, і його, звичайно, розстріляють. Але він, знову кажу, невинний. Його просто закрутили в якійсь грі, і хтось вийшов сухий із води, посадивши його до в'язниці.
Голова крутиться в Колі. Наглядач так спокійно, так упевнено говорить, ніби він усе знає, ніби знає всі дрібнички цієї справи.
– А може… – зринає десь далеко тривожна думка. – А може ж, і справді невинний?.. Але ж тоді суд… суд розбереться у всьому і, коли невинний, виправдає…
І, ніби у відповідь на цю думку, знову спокійно й упевнено каже похмура кострубата людина:
– А суд що? Звісне діло – доказів багато, суд засудить обов'язково. Та тільки докази ці підроблені, дуті вони. А от викрити – не викриєш, не підкопаєшся. Вміло пришито…
А на другий день знову ті самі розмови, на третій – знову… Холодні щупальці все глибше й глибше залазять у серце і труять мозок…
…Усе це пригадав Коля тепер, стоячи на варті.
Голова крутиться в нього, повіки обважніли й ніби злипаються. Він погодився, він дав слово. Слово! Дав слово!..
«І от тепер – кінець. І як усе скоїлось швидко й просто. Як надзвичайно просто!» – думає він.
Але звідкілясь із споду, зпід навали думок, зринає щось чорне, тяжке, неминуче.
«Що ж це? Що?» – тре собі лоба Коля, намагається пригадати. І враз підкосились ноги. Він усім тілом важко обіперся на гвинтівку. Він згадав, він шепотів два маленьких, два нечутних слова:
– Цієї ночі… цієї ночі…
Так, цієї ночі. І знову, й це – так просто, так надзвичайно просто! От він, Коля, стоїть на варті, а перед ним велетенська кам’яна труна – в’язниця. От він стоїть, він важко обіперся на гвинтівку, а надворі вже далеко за північ, і все блідіші й блідіші стають зорі.
«Невже за північ? – він подивився на небо, на бліді сузір’я. – Тоді… тоді, значить, зараз, скоро…»
Він зціпив зуби й закам’янів. І в ту ж хвилину чорна рухлива фігурка вихопилась із сірого мороку.
Коля навіть не помітив, як Базилевич висунувся з віконця, як швидко ринув по линві вниз.
Коля почуває, як стопудова довбня зі страшною силою падає йому на тім’я. В очах затанцювали сині, зелені, червоні вогники і разом щезли. І тут він знову дістав здібність розуміти навколишнє й рухатись…
– Ще хвилина – і буде пізно! Пізно!
І раптом звідкілясь далекодалеко, одно за одним, одно за одним, зринули, хаотично закружляли знайомі, рідні лиця… Наталя… Йона… Скільки їх! У кепі, в хусточках, кучеряві, чорняві, біляві, такі рідні, такі знайомі… Це ж усі вони, вся ячейка, ячейка!.. І ніби перед смертю, ніби в останню хвилину, зринули і кружляють, то сміхотливі, то сумовиті, то спокійні, то бентежні… зринають і тануть, знову зринають і знову…
А він, Коля? Він уже не буде з ними, він не буде, бо це ж для нього востаннє, бо тоді ж не буде для нього нічого… ні їх, ні ячейки, ні… комсомолу!..
І ось – він! Базилевич! Колишній товариш по осередкові! Він, Базилевич, – злочинець, шпигун! Це він пробіг мимо нього, вартового Колі Шпака, це він дістався вже до високого муру!
– Що я роблю? – гострим списом пронизує Колину свідомість пекуча думка. – Що я роблю? Це ж – кінець! А слово? Ах, це пекуче, прокляте слово!.. І ось він тікає… ось він біля муру… ухопився за линву, лізе вгору…
Тоді в нестямі Коля підніс гвинтівку і випалив просто в темну рухливу фігуру під муром.
І здалося на мить, що гарюкнув стопудовий молот і розчахнулася надвоє кривава, вогненна завіса.
Жовтень 1927 – січень 1928.
Харків.
______________________________
Примітка
Олесь (Олександр) Васильович Донченко (1902-1954) відомий як український дитячий письменник, автор казок, віршів та прози для дітей шкільного віку та дошкільнят. Але на початку літературної кар'єри, у 20-х роках, він писав твори для дорослих. Повість Олеся Донченка «Золотий павучок» вперше була надрукована у харківському часописі «Молодняк» №№ 2, 3. Того ж року твір було видано окремою книжкою, а 1929 перевидано з доданим оповіданням «Сурми» (обидва видання – харківського ж видавництва «ДВУ»). Повість зазнала нападок з боку декількох критиків, зокрема через присутню у ній «порнографічну» тему сексу комсомольців. У 1939 році книжка була визнана шкідливою для радянських читачів і вилучена з громадських бібліотек. Після багатьох років, у 2016 повість «Золотий павучок» знову була видана, у збірці «Беладонна. Любовний роман 20-х років» у серії «Наші 20-ті» (видавництво «Темпора»).
